Роздуми, мрії, побажання тощо, щодо професійної освіти інвалідів та осіб з особливими потребами в професійно-технічних навчальних закладах

Рівень цивілізації суспільства оцінюється його відношенням до дітей, людей похилого віку та інвалідів. За даними Організації Об’єднаних Націй у всьому світі налічується біля 450 мільйонів інвалідів, 170 мільйонів це діти у віці до 16 років. За останній час в нашій країні відзначається значне збільшення кількості дітей інвалідів, за останні 20 років рівень інвалідності з дитинства збільшився більш, ніж у 3,5 рази та за прогнозами буде збільшуватися і в подальшому.

Основними причинами збільшення числа дітей інвалідів є: погіршення умов проживання, які починають діяти у період розвитку плоду; зростання вроджених та спадкових паталогій; хронізація багатьох соматичних захворювань; високій рівень захворюваності батьків; погіршення екології; побутових умов життя дітей. Не може не хвилювати збільшення числа випадків дитячого алкоголізму, наркоманії та токсикоманії, як наслідок скритої дитячої бездоглядності.

Діти інваліди соціально незахищена категорія населення. У залежності від хвороби або характеру відхилення у розвитку відокремлюють категорії таких дітей: сліпі та слабо зрячі, розумово відсталі, з порушенням мови, опорно- рухомого апарату. Діти, які мають значні проблеми фізичного, психічного, інтелектуального розвитку, стають суб’єктами спеціального законодавства, отримують на основі медичних показників особливий медичний статус – «інвалід».

У сучасних умовах держава повинна виступати гарантом захищеності таких дітей, взяти на себе обов’язки забезпечення їм умов для нормального життя, навчання, професійної підготовки та адаптації до соціального середовища.

В скрутних економічних та соціальних умовах для нашої країни складно забезпечити дитині повний спектр його прав та інтересів, але, не дивлячись на це держава здійснює позитивні кроки з ціллю виправлення цієї ситуації, пом’якшення негативного впливу реформ на положення дітей.

Питання про навчання та виховання осіб з відхиленням у розвитку за останнє десятиліття є предметом особливої уваги з боку міжнародної спільноти та відображенні в ряді документів Організації Об’єднаних Націй (ООН): Загальна декларація прав людини (10 грудня 1948 р ), Декларація о правах інвалідів (прийнята резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних націй 9 грудня 1975 р.), Декларація о правах розумово відсталих осіб, Конвенція о правах дитини (20 листопада 1989р.) та Стандартне правило забезпечення рівних можливостей для інвалідів.

У Декларації о правах інвалідів записано, що висловлювання «інвалід» означає особу, яка не може самостійно забезпечити повністю, або частково потреби нормального, особистого або соціального життя в силу недоліків, вроджених або придбаних фізичних чи психічно-розумових здібностей. Інваліди повинні користуватися всіма правами, що приводяться у Декларації.

Наявність позитивного досвіду закордонних держав в реабілітації інвалідів та інтеграція їх у громадське життя, підтверджує, що реабілітація є не просто один із шляхів відновлення здібностей та можливостей інвалідів, вона стала важливішим засобом і так названої «проблеми інвалідів».

В розвинутих країнах вже склалися деякі стандарти, форми та методи роботи з дітьми-інвалідами. В кожній країні є свої особливості надання допомоги цій категорії населення, яке обумовлено національною відмінністю, соціально-економічними умовами, психолого-педагогічними традиціями, орієнтацією на певні наукові підходи. Але можна виділити і деякі загальні тенденції, які необхідно враховувати при створенні системи надання допомоги таким дітям.

По-перше, це максимально можлива інтеграція дитини з обмеженими здібностями в громадське життя (у тому числі і інтегроване навчання).

По-друге, виховання цих дітей у сім’ї.

В-третіх, - рання діагностика відхилень та їх лікування.

В-четвертих, індивідуальний підхід до реабілітації та абілітації дитини у кожному конкретному випадку.

В теперішній час, розробляються ряд програм, що враховують данні тенденції. Одна з таких програм, що пропонує ООН, - це Реабілітація, що базується на безпосередньому оточенні (РББО). Вона виступає, як «стратегія розвитку суспільства, що проводиться з ціллю реабілітації, рівнянні можливостей та соціальній інтеграції всіх інвалідів. Її мета: змінити ставлення в цій області, проводити навчання за підтримки влади та суспільства; розробити систему, що буде постійно надавати допомогу всім інвалідам, що потребують її». Суть РББО у тому, що сім’я та середовище, що оточує інваліда, засвоїли деякі основні реабілітаційні навики, а також щоб сам інвалід зміг самостійно здійснювати реабілітацію. Безумовно, їм повинна надаватися допомога та підтримка відповідних установ системи охорони здоров’я, освіти, зайнятості та соціального захисту.

Світовий досвід показує, що у багатьох розвинутих країнах світу іде перехід від окремого навчання та догляду за дітьми з специфічними потребами до їх повної інтеграції, якщо це можливо. Цей перехід регулюється законодавством держав. Світовим досвідом освіти цієї категорії дітей були відпрацьовані мінімальні стандарти для організації навчання дітей інвалідів:

1. 
   Учнів-інвалідів, по можливості, потрібно включати у звичайні класи середньої школи, з урахуванням їх педагогічних особливостей.
   
2. 
   Якщо ступінь порушення заважає повній інтеграції у звичайному класі, то такі учні повинні мати соціальний та освітній базис у звичайному класі та отримувати додаткові оздоровчо-корекційні уроки поза класом (індивідуальні або у групах).
   
3. 
   Діти зі складними розумовими та фізичними недоліками можуть навчатися у окремих класах у рамках навчальної і середньої школи при систематичних запланованих контактах зі своїми здоровими однолітками.
   
4. 
   Індивідуальні навчальні плани розроблюються сумісно педагогами з батьками з урахуванням можливостей учнів в інтегрованому навчанні та обставин середовища що їх оточує.
   
5. 
   При організації навчання свідомо планується самостійність
   
6. 
   Зміст навчального процесу повинен бути відповідним функціональним навичкам, які відповідають віковому розвитку дитини та необхідні для діяльності в інтегрованому середовищі (домашній побут, професійне обслуговування, транспорт і т. д.).
   
7. 
   Навчання, спілкування між людьми повинно бути гарантією, що діти дійсно будуть взаємодіяти з іншими індивідами в інтегрованому оточені.
   

• 
  між громадською потребою формування активної життєвої позиції дитини-інваліда та соціально-економічними труднощами їх адаптації до отчою чого середовища;
  
• 
  між методичною організацією процесу навчання та реальними педагогічними умовами їх реалізації;
  
• 
  між професійною системою цінностей та цінностними орієнтаціями особистості педагогів, які працюють з дітьми.
  

Формуючи державну політику в галузі спеціальної освіти Інститут спеціальної педагогіки АПН України, за сприяння МОН України та за ініціативи Всеукраїнського фонду "Step by Step" проводить широкомасштабний науково-педагогічний експеримент "Соціальна адаптація та інтеграція в суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах". Учасниками експерименту стали освітні заклади 16 областей України (міст Києва, Дніпропетровська, Полтави, Львова, Івано-Франківська, Білої Церкви та ін.)

Вперше в Україні на науковій основі започатковано організоване навчання осіб з особливостями психофізичного розвитку в інтегрованих умовах із забезпеченням нормативно-правової та навчально-методичної баз, необхідного корекційного блоку, а також створенням відповідних побутових умов.

Науково-теоретичним підґрунтям здійснення інтегрованого навчання є "Концепція реабілітації дітей-інвалідів та дітей з обмеженими фізичними чи розумовими можливостями", "Державний стандарт початкової загальної освіти", "Концепція Державного стандарту спеціальної освіти для дітей з особливими потребами", "Проект Державної спеціальної освіти".

Формування нової філософії державної політики щодо дітей з особливостями психофізичного розвитку, реалізація та поширення моделі інтегрованого навчання цих дітей у загальноосвітніх навчальних закладах, забезпечення нормативно-правової та навчально-методичної бази у відповідності до Конвенції ООН про права дитини. визначено як стратегічні цілі експерименту.

Основою метою є розробка і реалізація механізму інтеграції дітей з особливостями психофізичного розвитку в загальноосвітні навчальні заклади, ранньої інтеграції цих дітей в соціальне середовище з урахуванням їхніх типологічних та індивідуальних особливостей.

На 1-х етапах експерименту визначилося ставлення громадськості до втілення ідей щодо спільного навчання. Проведені дослідження свідчать про неоднозначне ставлення до цих питань зі сторони батьків, педагогів, учнів спеціальних закладів та масових загальноосвітніх шкіл. На підтримку інтегрованого навчання виступили майже 90 % батьків, діти, яких навчаються в інтегрованих умовах, 58% вчителів загальноосвітньої школи і менше 10 % педагогів спеціальних закладів. Не виправданою ідеєю інтегрованого навчання вважають майже 75% педагогів спеціальних шкіл. Одержані результати свідчать, що батьківська громада є домінантною по відношенню до педагогічної й визнає інтегроване навчання як потребу, в той же час педагогічна спільнота визначає її як необхідність.

3. Освіта та виховання дітей-інвалідів з вадами слуху

В Україні більше півмільйона дітей з вадами слуху, на допомогу яким потрібно приблизно 32 млн.грн. Йдеться про кошти, потрібні на реалізацію загальнодержавної програми діагностики, лікування та реабілітації дітей з вадами слуху. Головний дитячий оториноляринголог зазначив, що дуже важливо на ранній стадії діагностувати вади слуху в дитини, оскільки західні дослідження показали, що якщо реабілітація дитини розпочалась після восьмимісячного віку, то в дитини може виявитися відставання у розвитку.

Освіта – це основа розвитку людини, суспільства і держави. Вона є гарантом майбутнього. Освіта – це один із найважливіших національних секторів, який включає в себе політичні, соціальні, економічні, культурні і наукові організації. Вона охоплює одну третину населення. Освіта – це засіб для забезпечення зростання інтелектуального та морального потенціалу нації а також знань громадян. Освіта – невід’ємний спосіб модернізації суспільства і підйому економічного, політичного і гуманітарного статусу країни на міжнародному рівні (Лащівський В. 2001)

Система освіти в Україні розглядається як основа національного і духовного відродження суспільства. На сьогодні світова спільнота переходить до нової парадигми - "єдине суспільство, яке включає людей з різноманітними проблемами". Згідно зі статутом Організації Об’єднаних Націй, Всесвітньої декларації про права людини діти-інваліди мають рівні права і можливості з іншими людьми.

Ідеали, викладені в Національній доктрині розвитку освіти України в 21-ому столітті, в цілому не відрізняються від ідеалів освіти і багатьох інших країн. Відмінності інших країн в тому, як ці ідеали реалізуються в демократичній структурі громадянського суспільства. Спільні зусилля Інституту спеціальної педагогіки, Західно-канадського центру вивчення проблем глухоти і наших навчальних закладів сприяли утворенню моделі ефективного партнерства, яке було закріплене підписанням Меморандуму про договір між Інститутом і Академією педагогічних наук з однієї сторони і Університетом провінції Альберта і Коледжем імені Грента МакЮена з іншої. Модель співробітництва базується на повазі кожної сторони до здобутків і ресурсів один одного, але це стосується не тільки спеціалістів. Вона включає в себе учнів, батьків і адміністраторів, і також місцеві ресурси спільноти.

Держава гарантує встановлення демократичної системи освіти, коли утворюються міцні зв’язки між освітою і суспільством, і таким чином зростає роль місцевих органів влади. Така політика стимулює участь професійних і громадських організацій в плануванні економічних, виховних і методичних пріоритетів навчальних закладів, в прогнозуванні успіхів їх розвитку і професійній оцінці якості освіти, яку вони надають.

П’ять останніх років я навчаю основам професії учнів-інвалідів з вадами слуху. Тому проблема цієї категорії інвалідів для мене найбільш актуальна. Втрата слуху може вразити будь-кого: серед глухих дітей є як хлопчики, так і дівчатка. Деякі учні талановиті, інші мають затримки розумового розвитку, дехто живе в сім’ях, дехто з них мешкає у гуртожитку училища, дехто діти –сироти. Учні відрізняються один від одного в залежності від типу і ступеню втрати слуху, віку, коли вони втратили слух, використання підсилюючої і допоміжної апаратури, рідної мови, культури сім’ї, вподобань відносно моделі спілкування та інших факторів, які впливають на це спілкування.

Сім’я є центральною одиницею нашого суспільства і першою, де відбувається соціалізація більшості дітей. Вона може інколи і розпастися, але для багатьох дітей саме в сім’ї створюються сприятливі умови, в яких вона може розвиватися. Шкода, але для багатьох глухих дітей спілкування (ключова потреба батьків і дитини) стає фрагментарним і непевним процесом. Дослідження довели, що глухі батьки переживають менше дискомфорту відносно вади своєї дитини, оскільки вони можуть спілкуватися з нею за допомогою жестової мови або її еквіваленту з самого народження. Однак, їм допомагає не тільки це, але й власний досвід. Для чуючих батьків таке спілкування більше схоже на навчання. Але якщо їм вдається справитися з цією проблемою, вони, як і глухі батьки, стають захисниками і партнерами своїх дітей в процесі навчання.

Починаючи виховувати і навчати дитину з порушенням слуху, батьки та спеціалісти, що повинні зробити найвідповідальніший вибір - вибір методики навчання. Від даного рішення залежатиме вся подальша доля маленької безпорадної істоти, яка повинна стати справжньою людиною, повноцінною розвиненою особою.

На сьогоднішній день існують різноманітні методики навчання глухих і приглухуватих дітей. Для того, щоб зробити свій вибір, батькам необхідно відповісти на ряд питань: яким я хочу бачити свою дитину в майбутньому?; як я хочу спілкуватися з нею?; яких друзів я хочу бачити поряд з своїм малюком?; де буде навчатися моя дитина?; яку професію він зможе вибрати?; де працюватиме?; як він житиме без нас? Але найголовніше питання, на яке всі батьки повинні відповісти (і перш за все самим собі), - скільки сил душевних, фізичних і матеріальних я зможу витратити на виховання і навчання свого нечуючого малюка ?

В нашій країні створено чітку диференційовану систему спеціальних навчально-виховних закладів 8 типів, в яких навчаються понад 60 тисяч дітей. Водночас, близько 40 тис. дітей, перебувають в інтегрованих умовах.

За останні роки в системі спеціальної освіти дітей з особливостями психофізичного розвитку відбулися якісні зміни. У зв'язку з переходом загальноосвітньої школи на 12-річний термін навчання, удосконалено структуру спеціальної школи, всіх її видів. Зокрема, для спеціальних шкіл сліпих, слабозорих, глухих, слабочуючих дітей та дітей з церебральним паралічем передбачено 13-річний термін навчання: початкова школа - 1-4 класи, основна школа - 5-10 класи, старша школа - 11-13 класи. Для дітей з тяжкими порушеннями мовлення, порушеннями психологічного розвитку та розумовою відсталістю термін навчання становить 10 років: 1-4 класи - початкова школа, 5-10 класи - основна школа. Для всіх дітей, які не отримали відповідної дошкільної освіти, у структурі спеціальних шкіл передбачено підготовчі класи, основна мета роботи яких - підготовка дітей до навчання в школі.

На сьогоднішній день в області спеціального навчання маємо ряд проблем однією з яких є проблема пошуку найбільш ефективних форм організації інтегрованого навчання і виховання дітей з вадами слуху. У теперішній час одним з головних механізмів які забезпечують максимальний диференційний підхід у навчанні та вихованні становить психолого-педагогічний супровід дитини. Основні пріоритети психолого-педагогічного супроводу визначає підвищену увагу к особистісному розвитку дітей у навчально-виховному процесі, їх соціально-психологічній адаптації.

Незважаючи на велику кількість робіт, присвячених цієї проблемі, вона є мало вивченою та актуальною на сьогоднішній день. У теперішній час велике значення має оперативне надання комплексної систематичної допомоги дітям, що потребують допомоги, здійснення підтримки та супроводу дітей та їх батьків, створення таких середових умов, які б забезпечили успішну адаптацію дитини з особливими потребами у соціумі.

Україна відрізняється від більшості «західних» демократій тим, що вона зберегла загальну систему спеціальних шкіл для дітей з особливостями розвитку. Ці школи є безцінними осередками знань і досвіду. В Україні також збереглась система забезпечення глухих людей роботою на підприємствах, які належать товариству глухих. Ці підприємства переживають сьогодні серйозні економічні труднощі, але самим своїм існуванням вони є чудовим прикладом того, як може здійснюватись допомога глухим і слабочуючим.

Україна зараз стоїть на порозі прийняття серйозних рішень стосовно інклюзивного навчання. Такі програми дійсно надзвичайно корисні для багатьох учнів. Але не для всіх і не в повсяк час. Глухий учень, якщо його помістити в масову школу без належної підтримки і здатності спілкуватися з іншими учнями і вчителями, буде відчувати себе зовсім одиноко, а інколи просто жахливо. Такі учні потребують допомоги з боку спеціальних центрів. Повністю глухим дітям подобається навчатися в школах, де є інші глухі, і спілкуватися з дорослими глухими. Це дає їм можливість добре вивчити мову жестів, щоб спілкуватися з іншими глухими. В таких школах учні відчувають себе рівними серед рівних. Крім того, ці школи створюють необхідне для розвитку глухої дитини соціальне, культурне і навчальне середовище. Інша річ подальше навчання після закінчення середньої школи, коли випускники обирають свій життєвий шлях у доросле життя.

Водночас, наше сьогодення - це зміна ціннісних орієнтацій в освіті, визначення унікальності кожної дитини, зумовлене зміною освітньої парадигми на гуманістичну "освіта для всіх, школа для всіх".

Перехід спеціального навчання до інклюзивного перш за все не варто сприймати як, щось декларативне і простіше, бо справжня освітня інтеграція не дешевше традиційної спеціальної освіти, а на порядок дорожче, забезпечити освітню інтеграцію більшості частини дітей з обмеженими можливостями в змозі економічно стабільно, розвинена держава. Безперечно, намагатися забезпечити умови для освітньої інтеграції необхідно, однак будуючи світлицю майбутнього, не варто руйнувати фундамент минулого.

3.2 Мої пошуки та спостереження при роботі з учнями-інвалідами з вадами слуху

Працюючи в училищі з дітьми з вадами слуху, як викладач і класний керівник я змінила своє ставлення до цієї категорії учнів. І дійшла висновку, що підлітки з вадами слуху нічим не відрізняються від звичайних підлітків, у них ті ж самі проблеми, вподобання, інтереси. Навчаючись та проживаючи у гуртожитку училища поряд із звичайними підлітками вони не стоять осторонь від суспільного життя училища, а приймають активну участь у спортивних змаганнях, художній самодіяльності, образо-творчому мистецтві.

Відмінність цієї категорії дітей не заважає їм співати, танцювати, декламувати вірші. Не побачивши це, ніколи не зрозумієш, що мова жестів може бути співучою, та так чіпляти за серце. Глядачі аплодують стоячи.

Глухота, звичайно, визиває почуття жалю та співчуття. Але при вихованні та навчанні дітей-інвалідів з вадами слуху ми педагоги повинні відноситися до них як до рівних, без натяку на поблажливість, орієнтуватися в своїй роботі не на дефект, а навпаки створювати труднощі, звісно в допустимих межах, в процесі їх навчання та вихованні, вчити їх долати ці труднощі, тим самим розвивати особистість, готувати до дорослого життя. Викладач, в своєму учневі, повинен бачити перш за все особистість а не «відмінність» його від інших. В своїй роботі я постійно стикаюсь з комплексом почуттів, хвилювань, зміною настрою своїх вихованців, що потребує багато моїх душевних сил. Я, як викладач, повинна орієнтуватись на реальні можливості свого глухого учня та виходячи з його можливостей підбирати завдання та порції матеріалу так, щоб донести до нього суть матеріалу, який він повинен засвоїти. Кожен з них потребує особливої уваги, на уроці потрібно кожному учневі індивідуально пояснити завдання, чи нову тему. Недарма кількість учнів у групі регламентована 6-8 осіб. Глухий від народження без спеціального навчання не може оволодіти мовою слів. Маючи сохранний інтелект та всі аналізатори, окрім слухового, він може розвиватися на підставі жестової мови. Але на великий жаль жестова мова не може замінити словесну. Тому мислення цієї категорії інвалідів залишається на рівні відображення реальної дійсності та носить конкретний, наглядно-образний характер.

Тому для ефективного засвоєння матеріалу, цій категорії учнів, недостатньо підручників та плакатів, їм потрібне сучасне обладнання - інтерактивний клас з мультимедійною дошкою, з персональними комп’ютерами, з електронними підручниками. На превеликий жаль, коштів в ПТҐНЗ на придбання сучасного класу не вистачає. Керівництво училища зверталося за допомогою в обласний фонд інвалідів, де з розумінням віднеслись до прохання керівництва та готові вже були надати кошти, але в законодавстві, по якому обласний фонд інвалідів може надавати допомогу, «училища» не прописані, школи, технікуми, ВНЗ, центри реабілітації прописані, а училища ні. Тому моя головна мрія, це інтерактивний комплекс-клас з підключенням до системи мережі Internet, який надасть можливість розширити світогляд моїх учнів, надасть можливість більш ефективніше проводити пояснення нового матеріалу та контроль знань. І це вже не така і мрія бо це сьогодення, ми живемо у 21 столітті. Тому на всяк випадок до своєї роботи я додаю розроблений бізнес-план (додаток1). Може моя мрія і здійсниться, для освіти це не такі великі гроші, зважаючи на те, що рівень підготовки цієї категорії учнів буде більш ефективною.

Проблеми використання мови в навчальному процесі для глухих і слабочуючих мають давню історію і відносяться до часів Аристотеля, а питання методики освіти таких дітей – до Понсе де Леона (16-е століття, Іспанія). Протиріччя між українськими теорією і практикою носять такий саме характер, як і 500 років потому. Вони вже існують 500 років і будуть існувати далі впродовж і наступних років і коли вирішиться ця пролема невідомо.

Однак останнім часом були зроблені значні кроки вперед, у подоланні минулих протиріч. А саме:

1) було здійснено загальне визнання “жестової мови” зі статусом природної мови глухих.

2) був здійснений перехід від практики прийняття загальних рішень з приводу освіти глухих дітей до індивідуального підходу у використанні тих або інших стратегій.

3) була підвищена роль техніки, яка дозволяє краще зрозуміти, як адаптувати до сучасного життя інвалідів.

Учні з вадами слуху можуть отримувати навчальну інформацію тільки через сурдоперекладача (перекладача жестової мови). Такі перекладачі працюють з учнями не тільки на теорії але і на виробничому навчанні. На жаль, недостатньо кваліфікованих перекладачів, і для цієї роботи приймають людей не зовсім кваліфікованих, не знайомих з технічними термінами та процесами, що відбуваються з механізмами. Тому моєю другою мрією, є моя сертифікована підготовка з вивченням дактилю професійної спрямованості, для того щоб бути впевненою, що ті знання, які я хочу до них донести були технічно грамотними, а не були переломленими третьою особою.

Всі роки, що я працюю з глухими дітьми я у постійному пошуку найбільш ефективних форм і методів навчання. Я дійшла висновку що потрібно застосовувати такі методи щоб:

• 
  у учнів розвивалося бажання до творчості, продуктивності праці на уроці,
  
• 
  учні спромоглися до активних дій, досягаючи успіхів та мотивуючи свою поведінку,
  
• 
  у учнів було бажання відпрацьовувати навички, необхідні для своєї професійної діяльності.
  

  Підсумки

Рівень цивілізації суспільства оцінюється його відношенням до дітей з розумовими та фізичними недоліками. Створення оптимальних умов для успішної корекції порушень у розвитку дитини, вихованні, його соціально-трудової адаптації та інтеграції у суспільство відноситься до числа головних задач любої держави .

Конвенція ООН про права дитини як документ міжнародного рівня спонукає кожну державу до приведення національного законодавства у відповідність з "всесвітньою конституцією прав дитини".

На шляху розбудови незалежної демократичної держави Україна теж не залишилась осторонь цих проблем. Про це наголошується в Конституції України (ст. 53), законах України "Про освіту", "Про основи соціальної захищеності інвалідів України", "Про охорону дитинства". Окремі державно-правові акти спрямовані на створення соціально-економічних умов для інтеграції у суспільство дорослих і дітей з особливостями розвитку, зокрема Державна національна програма "Освіта" (Україна 21 століття), Державна програма "Діти України" тощо.

Мені було приємно працювати над цією роботою, і я сподіваюсь, що мені вдалося дати короткий огляд того, що відбувається в освіті дітей-інваліді . Маючи невеликий досвід роботи в цій галузі, я переконана, що нові технології пропонують нам чудові способи допомоги глухим і слабочуючим дітям з метою досягнення їх справжнього потенціалу.

І якщо моя мрія здійсниться та нарешті ми отримаємо сучасну техніку це не тільки підвищить рівень навчання а і учні зможуть виконувати творчі завдання (презентації, реферати, пошук новітніх технологій, тощо).

Колись я прочитала висловлювання Маргарет Мід, відомого західного антропологу, котра сказала: «Не вірте в те, що кілька відданих справі людей не можуть змінити світ. Це єдине, що тільки вони можуть зробити». Я впевнена, що її висловлювання треба повторювати постійно, шукати однодумців, не байдужих людей до проблем інвалідів та ніколи не забувати, якщо ми хочемо щось змінити в цьому світі.

Закінчити свою роботу мені хочеться притчею «Морські зірки»:

В однієї країні проживав мудрець. Якось рано вранці він йшов берегом моря. Його погляд впав на полосу прибою куди після шторму викинуло морські зірки. Мудрець думав про те, що гірка доля у них, бо хвилею їх викинуло на берег під палке сонце, ще трошки і вони будуть знищені палким світилом.

Раптом мудрець побачив дівчинку що йшла кромкою моря йому назустріч. Дівчинка брала зірки, що безпорадно лежали на березі та опускала їх у воду.

Мудрець здивувався: він розумів, що допомогти всім зіркам не можливо – так багато їх лежало на березі. Він спитав, чи розуміє дівчинка що її праця марна. На що дівчинка, посміхнувшись відповіла: «Я розумію, що не зможу допомогти всім. Але для цієї морської зірки, що лежить у моїх долонях, судьба вже вирішена». І вона з посмішкою поклала зірку у воду…..Звісно, що всім допомогти неможливо, всіх не захистиш; почни з малого, аби ти хотів щось змінити.

Завжди своєчасно потрібно підставити свої «руки», своє «плече» тому, хто цього потребує.

Додаток 1