Репресованих радянською владою

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

415

Якутську та Магадані. Вийшовшина волю 24 травня 1934 р., мешкав в с. Д-

митріївка на Донеччині та м. Смоленську. Заарештований 20 серпня 1937 р.

і 27 вересня того ж року був засуджений до найвищої міри покарання. Стра-

чений у Смоленській тюрмі 5 жовтня 1937 р.

наївці Ушицького пов. Подільської губ., поляк. У 1898 р. після закінчення

дза і одержав призначення на посаду вікарія костьолу в с. Остропіль Ново-

град-Волинського пов. Волинської губ. З репутацією особи, що, на думку

царських чиновників, не заплямувала себе ні в моральному, ні в політичному

відношенні, в липні 1902 р. без особливих перешкододержав згоду Київсько-

го, Подільського і Волинського генерал-губернатора на заміщення посади

настоятеля костьолу в м. Рівне. Реноме лояльного до чинної влади священи-

ка зберігалося за Нановським ще кілька наступних років. Без ускладнень у

1906 р. йому було довірено викладання Закону Божого у Здолбунівському, а

в 1908 р. — ще й у Рівненському двокласному міському залізничному учи-

Так само успішно складалася духовна кар’єра кс. Нановського: у 1910 р.

Луцько-Житомирський єпископ за погодженням зі світськими властями

призначив його Рівненським деканом. Однак вже у 1911 р. в результаті таєм-

ного стеження жандармерія дійшла висновку, що цей ксьондз приховани-

ми методами пропагує католицизм та полонофільство і вороже ставиться

до чинної влади. Щоб позбавитися від надмірної уваги охоронців російсь-

кого самодержавства, К. Нановському в 1916 р. довелося забути про кар’є-

ру і з повітового міста перебратися до віддаленого подільського с. Сказинці,

де його застала революція 1917 р. і громадянська війна.

Під час відступу польських військ і масової втечі римо-католицького

духовенства влітку 1920 р. теж мав намір виїхати до Польщі, однак за-

лишився, переховуючись від червоноармійців у селах на Проскурівщині.

З настанням миру одночасно обслуговував кілька костьолів Проскурі-

вського деканату, зокрема, в с. Чорний Острів, Завалійки та Миколаїв.

Мешкаючи неподалік від радянсько-польського кордону, неодноразово

таємними стежками за сприяння місцевих контрабандистів долав його

сам і допомагав в перетині іншим ксьондзам, які вирушали до Польщі,

щоб залагодити церковні справи, побачитися з ріднею, а то й придбати

найнеобхідніші речі.

Притягнувши за це кс. Нановського до відповідальності, у березні

1925 р. чекісти змусили його до публічного каяття перед радянською вла-

дою за антирадянську та шпигунську діяльність, яку він нібито здійсню-

вав за вказівкою польського єпископату, що, проте, не захистило його від

подальших переслідувань. Потрапляючи за ґрати у листопаді 1925 р. та
травні 1927 р., щоразу після кількамісячного ув’язнення опинявся на волі

ціною принижень і підписання чергових відкритих листів і декларацій

антипольського і антикатолицького спрямування. Під тиском ДПУ ксьондз

змушений був з амвону закликати своїх парафіян до покори комуністич-

ному режимові, вступу в колгоспи і сплати непосильних податків.

Не витримавши переслідувань, у 1929 р. він покинув с. Тарноруду під

Волочиськом, де останніми роками очолював численну католицьку гро-

маду, і таємно перейшов на польський берег прикордонної ріки Збруч. До

своєї кончини, що сталася 6 лютого 1936 р. у м-ку Кременець, кс. Нановсь-

кий виконував пастирські обов’язки в парафіях Луцької дієцезії — у Рівно-

му, Здолбунові, Шумську та Почаєві.

43. Наскренцький Казимир Едуардович народився 11 червня 1878 р. в

м. Житомир Волинської губ. у родині лікаря. Закінчивши Житомирську чоло-

вічу гімназію, навчався на медичному факультеті Київського університету

св. Володимира. У 1897 р. вступив до Житомирської римо-католицької ду-

ховної семінарії, яку достроково закінчив у 1900 р. і за особливі успіхи у

навчанні був направлений до Санкт-Петербурзької римо-католицької духов-

ної академії, яку залишив у грудні 1901 р. через погіршення стану здоров’я.

Висвячений на священика у 1902 р. Працював душпастирем і законо-

вчителем в Ушомирі біля Овруча, Куневі Заславського деканату, Жито-

мирі та Ободівці на Поділлі. У 1912 р. був призначений вікарієм у Київ.

Написав кілька богословських і літургічних книг. В 20-х роках налагодив

роботу нелегальної духовної семінарії, в якій було підготовлено кількох

майбутніх ксьондзів.

Після того, як ДПУу червні 1926 р. арештувало настоятеля Київського

костьолу св. Олександра і рівночасно Апостольського адміністратора

Житомирської єпархії РКЦ кс. Т. Скальського, кс. Наскренцький прийняв

його обов’язки, які виконував до свого арешту 24 липня 1929 р. Співробіт-

никами КРВ Київського відділу ДПУ УСРР 30 липня 1929 р. йому було

пред’явлено обвинувачення в «контрреволюційній діяльності в інтересах

чужоземних держав».

27–30 червня 1930 р. кс. Наскренцького було засуджено у «Справі

польської контрреволюційної і шпигунської організації на Правобережній

Україні» на підставі арт. 54–3, 54–4, 54–5, 54–6, 54–10 і 54–11 КК УСРР

до найвищої міри соціального захисту — розстрілу із заміною на ув’яз-

нення терміном 10 років і позбавлення прав на 5 років. Покарання відбу-

вав у Ярославльському політізоляторі.

15 вересня 1932 р. разом з групою інших репре сованих ксьондзів по-

трапив до Польщі в результаті обміну політичними в’язнями між СРСР і

ІІ Річчю Посполитою. Помер 4 травня 1950 р.

416

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

417

пив до Житомирської римо-католицької духовної семінарії, закінчивши яку

у 1919 р., був висвячений на священика. На початку 1920 р., займаючи по-

саду вікарія Проскурівського костьолу, став одним з організаторів і учас-

ників урочистостей з нагоди вступу польського війська до цього міста.

Невдовзі йому було довірено престижну посаду помічника настоятеля ка-

федрального ко стьолу в Кам’янці-Подільському. Залишаючи це місто пе-

ред наступом Червоної армії, єп. Маньковський наділив кс. Недзельського

багатьма з своїх повноважень, проте вже наступного дня, 7 липня 1920 р.

перед загрозою можливої розправи з боку ЧК, молодому ксьондзу теж

довелося евакуюватися до Польщі.

Після закінчення бойових дій на польсько-радянському фронті кс. Не-

дзельський наважився повернутися до зайнятого більшовиками Кам’янця,

щоб відновити діяльність релігійної громади при кафедральному костьолі.

Наполегливість ксьондза при відстоюванні конфіскованих будівель, що на-

лежали РКЦ, захисті ним прав віруючих, відновлення з його ініціативи ро-

боти польської школи, де він провадив релігійне навчання, завдяки чому

швидко здобув авторитет серед парафіян, привернули до нього пильну і

недоброзичливу увагу з боку місцевих комуністичних зверхників.

19 квітня 1922 р. комісія по вилученню церковних коштовностей відхи-

лила пропозицію релігійної громади католицького собору взамін сакраль-

них речей зібрати на користь голодуючих продукти, гроші чи інші цінності.

За допомогою червоних кіннотників, які нагайками і застосовуючи вогне-

пальну зброю, розігнали натовп віруючих, що зібрався на захист святині,

у храмі було влаштовано ретельний обшук із зриванням підлоги, пова-

ленням стін і печей, в результаті чого було забрано навіть рушники, ки-

лимки і фіранки. Того ж дня чекісти здійснили в Кам’янці масові арешти

католиків і в першу чергу за ґрати було кинуто кс. Недзельського.

2 вересня 1922 р. за приховування костьольних коштовностей губрев-

трибунал виніс йомута ще трьом його колегам — В. Двожецькому, Р. Шишку

і В. Шиманському смертний вирок, що невдовзі завдяки втручанню

польських дипломатів був замінений на 5-річний термін позбавлення волі.

Відбуваючи покарання у Вінницькій в’язниці, кс. Недзельський в листо-

паді 1922 р. захворів на плямистий тиф і, не дочекавшись амністії, помер у

27-річному віці.

45. Окс Алоїзій Йосипович народився у 1871 р. в кол. Марієнталь Хер-

сонської губ. у хліборобській родині, німець, громадянин УСРР. Ви-

свячений на священика після закінчення римо-католицької духовної сем-

інарії у Саратові в 1894 р. Служив в костьолах німецьких колоній Поволжя.

3 травня 1930 р. заарештований у Саратові і притягнутий до відповідаль-

ності у груповій справі римо-католицького духовенства північної части-

радянської влади контрреволюційної агітації. 6 червня 1931 р. засуджений

до 3-х років ув’язнення у ВТТ із заміною на 3 роки заслання.

Відбувши покарання у м. Сольвичегодськ Північного краю, 16 листопа-

да 1933 р. вирушив до с. Марієнфельд біля Саратова, де мешкав у 1901–

1922 рр. Не діставши дозволу на поселення, у грудні 1933 р. прибув на

Одещину в с. Марієнталь, де мешкали його родичі. Був призначений прела-

том Й. Крушинським настоятелем парафії у м. Риково (нині Єнакієво),

однак через припинення існування римо-католицької громади у цьому місті

повернувся в Марієнталь. Спроба влаштуватися на парафію с. Мангейм

Зельцського р-ну на Одещині теж виявилася невдалою, оскільки там йому

не надали прописки. Засоби для прожитку добував, займаючись вирощу-

ванням овочів.

Після арешту і смерті в Одеській тюрмі марієнтальського настоятеля

Й. Нольда патер Окс почав провадити для односельчан богослужіння і

релігійні обряди. 16 травня 1935 р. Спартаківським райвідділом Одесь-

кого обласного управління НКВС УСРР було розпочато попереднє слідство

у справі А. Окса. Йому ставилося у вину те, що він, «мешкаючи в с. Ма-

рієнталь без певних занять, підтримував тісний зв’язок із зарубіжними

фашистськими організаціями», від яких «одержував систематично мате-

ріальну допомогу, крім того, без дозволу райадміністрації також здійсню-

вав релігійні церемонії в місцевій церкві».

Слідство, на час якого патер Окс дав підписку про невиїзд із с. Марієн-

таль, тривало до 15 березня 1936 р. Провина священика, за твердженням

співробітників НКВС, полягала, окрім вищенаведених звинувачень, в тому,

що він «відвідував окремих колгоспників вдома, вів розкладницьку робо-

ту, скеровану на зрив гос[подарських] політкампаній на селі, в результаті

чого зірвав роботу по ремонту збиральних машин по майстернях в день

пасхи, поширював чутки по селу про те, що молодь, яка буде займатися в

КСМ, буде знеславлена, в результаті чого молодь, що була намічена до

рядів КСМ, відмовилася від вступу в КСМ. Намагався розкласти агротех-

ніка колгоспу Зауера, мовлячи йому, що буде голод, що він нічого не одер-

жить, а від Радвлади нічого чекати, критикував і висміював радянську

техніку, стосовно непродуктивності робіт з радянськими комбайнерами,

щоб зірвати наступну збиральну кампанію».

23 травня 1936 р. спецколегія Одеського облсуду, розглянувши справу

А. Окса, відхилила інкриміноване слідством звинувачення за арт. 54–4,

з’ясувавши, що він «одержував грошову допомогу не від буржуазних ко-

мітетів чужоземних держав, а з Міжнародного Червоного Хреста. Також

провокаційних листів на адресу буржуазних комітетів не складав і не на-

правляв». Водночас суд підтвердив доведеність скоєння А. Оксом злочи-

ну за арт. 111 КК УСРР (здійснення релігійних обрядів без дозволу влади) та

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

419

за арт. 54–10 КК УСРР (ведення контрреволюційної агітації).

Вирок було пом’якшено, «зважаючи на старечий вік обвинуваченого

Окса (65 років) та його хворобливий стан», і призначено, як для тодішніх

часів, порівняно лагідне покарання — висилку за межі України — до Ка-

захстану, із забороною проживання в інших місцевостях Радянського Сою-

зу терміном на 6 років з поразкою прав терміном на 5 років. Відбував

покарання в Казахстані, пізніше — у Новосибірській обл., де був у 1937 р.

заарештований. Подальша доля не відома. Реабілітовано А. Окса проку-

ратурою Одеської обл. 22 січня 1993 р.
46. Перкович Євген Петрович народився 6 жовтня1875 р. у м. Києві в

польській дворянській родині, громадянин УСРР. Дитинство його минуло в

с. Кашперівка Таращанського пов. Київської губ., де батько працював у кон-

торі цукрового заводу. Навчався у Білоцерківській гімназії. Витримавши у

1896 р. на медичному факультеті Київського університету св. Володимира

іспит на звання аптекарського помічника, працював у фармацевтичних уста-

новах Катеринослава, Одеси, Єлисаветграда та ін.міст України.

Досягнувши 26 років, подав до курії Луцько-Житомирської єпархії РКЦ

заяву з проханням зарахувати його до числа вихованців духовної семі-

нарії. Царська адміністрація санкціонувала вступ Є. Перковича до цього

закладу, оскільки прохач «у моральному і політичному відношенні ні в

чому недозволенному не помічений», і восени 1902 р. він розпочав на-

вчання. Після закінчення семінарії, у 1907 р. Є. Перковича було висвяче-

но на ксьондза. До революції працював в костьолах Білої Церкви, Умані,

Бердичева та кількох сіл Волині.

Під час радянсько-польської війни залишався на своїй парафії в с. Те-

решки Старокостянтинівського пов. Волинської губ. Вперше був заареш-

тований ЧК у 1921 р. і відпущений на волю тільки після того, як адре су-

вав до Староко стянтинівського райкому КП(б)У заяву про своє зречення

від духовного сану. Цей документ, проте, оприлюднений не був, а кс. Пер-

кович у жовтні 1922 р. одержав призначення на посаду вікарія Проскурі-

вського костьолу.

3 січня 1927 р. він поставив підпис під відкритим листом про своє зре-

чення від духовного сану і релігії, що через два дні був опублікований в

газеті Кам’янець-Подільського і Проскурівського окружкомів КП(б)У

«Червоний кордон», а по тому з’явився в польськомовній комуністичній

пресі, що видавалася в УСРР. На теренах радянської України це був пер-

ший і, як виявилося надалі, єдиний акт відступництва, здійснений пред-

ставником римо-католицького духовенства.

Впродовж 1927–1929 рр. ксьондз-розстрига під опікою ДПУ УСРР та

Польбюро ЦК КП(б)У роз’їжджав по містах і селах з лекціями, спрямо-

ваними проти католицизму, та публікував статті і брошури на відповідну

ном, він водночас наполегливо оббивав пороги різних владних інстанцій,

добиваючись зняття з нього статусу служителя релігійного культу і повер-

нення виборчих прав, що було неодмінною умовою для нормального пра-

цевлаштування будь-якого радянського громадянина.

Клопотання до тих пір залишалися марними, поки не знайшли підтрим-

ки з боку ДПУ УСРР, за наполяганням якого 17 червня 1929 р. ВУЦВК на

закритому засіданні виніс ухвалу про надання Є. Перковичу виборчих

прав. Попри це, право на працевлаштування в державній установі колишній

ксьондз одержав тільки після завершення 5-річного терміну від оприлюд-

нення акту зречення від духовного сану.

У 1931 р. його було призначено завідуючим аптекою в с. Мирівка Кагар-

лицького р-ну Київської обл. 30 липня 1933 р. в його помешканні з’явилися

співробітники Кагарлицького райвідділу та Київського облвідділу ДПУ

УСРР. І хоча в результаті обшуку було виявлено тільки «листи, написані

польською мовою, чотири загальні зошити, частково списані польською

мовою, і вирізки з газет, що стосуються зречення гр-на Перковича від сану

ксьондза», його було заарештовано і 1 серпня 1933 р. звинувачено у прина-

лежності до контрреволюційної організації.

Через 3 місяці перебування у в’язниці Є. Перкович погодився із пре-

д’явленими йому звинуваченнями, 11 листопада 1933 р. звернувшись до ко-

легії ДПУ УСРР із заявою такого змісту: «Вирішивши остаточно і раз на-

завжди порвати з моїм контрреволюційним минулим, я визнаю себе винним

у приналежності до контрреволюційної польської організації ПОВ і обіцяю

висвітлити як мою власну підпільну контрреволюційну діяльність, так і

діяльність таку ж інших осіб, наскільки вона мені відома чи буде відома,

незважаючи на будь-які обставини спорідненості, дружби і т. п., маючи на

увазі лише користь Радвладі СРСР і тим заслужити її довіру».

16 січня 1934 р. слідство, яке провадилося Київським облвідділом ДПУ

УСРР, подало обвинувальний висновок у справі Є. Перковича, де зазна-

чалося, що він, «відмовившись у 1927 р. від сану, фактично залишився

тим самим пеов’яком–польським патріотом, оскільки приводом до відмови

від сану був його страх бути репре сованим Радвладою». Водночас міра

покарання, яку слідчі, у невластивій для ДПУ добросердній манері, про-

понували застосувати щодо Перковича, зважаючи на його похилий вік, —

5 років висилки за межі УСРР, — своєю м’якістю аж ніяк не відповіда ла

арт. 54–2 та 54–11 КК УСРР, згідно з якими було кваліфіковано його вину і

які передбачали винятково суворе покарання.

Проте органи прокуратури в цьому випадку виявилися ще поблажли-

вішими. Назагал підтримавши обвинувачення, прокурор облвідділу ДПУ,

перебираючи на себе функції адвоката, зазначив, що «активної контррево-

люційної роботи за останній час з боку Перковича слідство не виявило»,

З АРХІВІВ ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ

Біографії римо-католицьких священиків

421

окрім того, «йому вже 59 років, свою провину він усвідомив». Трирічний

термін покарання прокуратура вважала для Перковича достатнім, щоправ-

да, остаточно не визначившись, в якому вигляді — ув’язнення в концта-

борі чи висилки до Західного Сибіру. Розглядалася навіть можливість

умовної покути.

Зрештою, судова трійка при колегії ДПУ УСРР 26 лютого 1934 р. ухва-

лила вислати Є. Перковича на 3 роки до Казахстану, і невдовзі він відбув до

м. Уральська. Після закінчення терміну висилки колишній ксьондз завіду-

вав аптекою в селищі Шемурша Чуваської АРСР, де 4 жовтня 1937 р. його

знову було заарештовано і звинувачено в приналежності до ПОВ. У квітні

1938 р. він підписав зізнання в тому, що належав до польського контррево-

люційного підпілля, яке нібито діяло в Україні. 22 вересня 1938 р. трійкою

при НКВС Чуваської АРСР йому було винесено смертний вирок. Того ж

дня його було страчено.

Реабілітовано Є. Перковича Прокуратурою УРСР 7 червня 1989 р. на

підставі арт. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р.

«Про додаткові заходи по відновленню справедливості стосовно жертв

репресій, що мали місце в період 30-х–40-х і початку 50-х років».

омкіно біля м-ка Високопілля на Херсонщині у родині багатодітного німець-

му селі. Теологічну освіту здобув у духовній семінарії Тираспольської єпархії

РКЦ в Саратові, після закінчення якоїу 1915 р. вступив до Санкт-Петербурзь-

кої імператорської римо-католицької духовної академії. У 1917 р. був висвя-

чений насвященика. Внаслідок ліквідації більшовиками духовної академіїу

1918 р., після 3-го курсу навчання змушений був повернутися до батьків у

с. Потьомкіно.

Одержавши восени 1918 р. від церковного керівництва призначення

на посаду помічника настоятеля ко стьолу Успіння Пресвятої Богородиці

в м. Одеса (близько 15 тис. парафіян), приступив до виконання покладе-

них на нього обов’язків. Пізніше, працюючи з 1922 р. настоятелем цієї

парафії, потрапив під постійний нагляд і тиск з боку ДПУ. В 1924 р. у

судовому порядку був оштрафований за порушення радянського законо-

давства про працю.

У червні 1927 р. заарештований співробітниками Одеського окрвідді-

лу ДПУ УСРР і впродовж 3 місяців перебував у в’язниці за звинувачен-

ням у шпигунстві на користь Німеччини, приводом для чого слугувало

спілкування ксьондза з працівниками німецького консульства в Одесі.

Після звільнення з тюрми у вересні того ж року одержав від прелата

Й. Крушинського призначення на посаду настоятеля римо-католицької

парафії у м. Єнакієво (Риково) Артемівської окр. У грудні 1927 р. був зму-

проханням допомогти парафіянам відстояти костьол, намічений владою

до закриття. Завдяки своєчасному і наполегливому втручанню цього дипло-

матичного представництва Єнакіївський костьол залишився тоді у розпо-

рядженні релігійної громади.

15 жовтня 1933 р. був заарештований працівниками Риковського рай-

відділу ДПУ УСРР Донецької обл. і звинувачений у провадженні розві-

дувальної діяльності на користь Німеччини. Ухвалою судової трійки при

колегії ДПУ УСРР від 26 лютого 1934 р. його згідно з арт. 54–6 та 54–11

КК УСРР на 10 років було ув’язнено у ВТТ. Покарання відбував на Ко-

лимі, де й помер 22 серпня 1943 р.