Та іспиту з оториноларингології І. Загальні питання
ІІІ. НІС І ПРИНОСОВІ ПАЗУХИ
жүктеу/скачать 0.9 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Клінічна анатомія порожнини носа.
- Кровопостачання носа.
- Нюховий аналізатор.
- Дослідження нюху.
- Значення носового дихання .
- Методи дослідження носа.
- Вікові аспекти розвитку приносових пазух. Клінічне значення.
- Клінічна анатомія верхньощелепної пазухи.
- Клінічна анатомія лобної пазухи.
- Клінічна анатомія решітчастої пазухи.
- B ulla ethmoidalis
- B ulla frontalis
- Клінічна анатомія основної пазухи.
- Методи дослідження приносових пазух.
- Фурункул носа. Фурункул носа
- Захворювання зовнішнього носа ( бешиха, екзема, сікоз, ринофіма ). Бешихове запалення
ІІІ. НІС І ПРИНОСОВІ ПАЗУХИ
Зовнішній ніс розташований посередині обличчя і являє собою кістково-хрящове утворення, що має вигляд піраміди, вкрите шкірою. Верхню ділянку носа в місці з'єднання з лобом називають коренем носа, нижче розташована спинка носа, що закінчується його кінчиком. Бічні поверхні утворюють носові схили, що внизу переходять у крила носа. На нижній спинці зовнішнього носа є носові отвори – ніздрі, розділені рухомою частиною носової перегородки. Кістяк носа утворюють парні носові кістки та лобові відростки верхньої щелепи. Верхній край носових кісток з'єднаний швом із лобовою кісткою, медіальні краї – один з одним, а латеральні – з лобовими відростками верхньої щелепи. Кістки носа разом із передньою носовою остю утворюють на лицевому скелеті грушоподібний отвір, який веде до носової порожнини. До хрящів носа належать бічні, великі та малі крилові, сесамо-подібні, а також хрящі носової перегородки. Латеральні хрящі з'єднані з кістками носа і є їхнім продовженням, по середній лінії вони зростаються з чотирикутним хрящем носової перегородки. Великі крилові хрящі мають 2 ніжки: бічну, що разом із малими криловими хрящами формує крила носа, і серединну, що утворює зовнішній відділ носової перегородки. Крилові хрящі в місці переходу латеральної ніжки в серединну утворюють кінчик носа. Зовнішня поверхня носа вкрита шкірою, багатою на сальні залози. Переходячи через ніздрі, вона на протязі 0,5 см вистеляє присінок носа, що являє собою простір, обмежений внутрішньою поверхнею крил і носовим порогом. Шкіра присінка носа містить волоски, потові та сальні залози, що спричиняє розвиток тут фурункулів і сикозу. У товщі крил носа розташовані м'язи, які розширюють та звужують вхід до носа. Зовнішній ніс кровопостачається а. dorsalis nasi, яка виходить від а.ophthalmica. Вени зовнішнього носа відходять незалежно від відповідних артерій і впадають у v.facialis anterior v.angularis. Лімфа з зовнішнього носа відтікає переважно в підщелепні лімфовузли. Рухова іннервація здійснюється гілками лицевого нерва, чутлива – першою та другою гілками трійчастого нерва.
Носова порожнина являє собою канал, який проходить у сагітальному напрямку крізь лицевий кістяк. Вона розташована між передньою черепною ямкою, ротовою порожниною, парними верхньощелепними і решітчастими кістками. Зовні носова порожнина відкривається ніздрями, а назад – хоанами. На всьому протязі вона розділена посередині носовою перегородкою, що складається з кісткової та хрящової частин. Перша представлена перпендикулярною пластинкою решітчастої кістки та лемішем, 2-га – чотирикутним хрящем. Верхня стінка носової порожнини утворена спереду носовими та лобовою кістками, в середніх відділах – ситоподібною пластинкою решітчастої кістки і ззаду – передньою стінкою основної пазухи. Нижня стінка носової порожнини спереду утворена піднебінними відростками верхньої щелепи, а ззаду – горизонтальною пластинкою піднебінної кістки. Спереду дна носової порожнини біля носової перегородки є різцевий канал, через який проходять однойменні нерв та артерія, що анастомозують у каналі з великою піднебінною артерією. Латеральна стінка носової порожнини утворена спереду носовою кісткою і лобовим відростком верхньої щелепи, до якого прилягає слізна кістка, далі – медіальною поверхнею тіла верхньої шелепи, решітчастою кісткою, вертикальною пластинкою піднебінної та медіальною пластинкою криловидного відростка основної кістки. На латеральній стінці є 3 носові раковини: нижня, середня та верхня. Нижня носова раковина являє собою самостійну кістку, а інші раковини є відростками, що відходять від медіальної стінки решітчастого лабіринту. Під кожною носовою раковиною є відповідний носовий хід. Простір між носовими раковинами та перегородкою є загальним носовим ходом. У передній третині нижнього носового ходу міститься отвір носослізного каналу. На латеральній стінці середнього носового ходу є щлина півмісяцевої форми, що веде до заглиблення – лійки. Краї щілини обмежені ззаду і зверху кістковим міхуром, спереду та знизу – гачкуватим відростком. У лійку відкривається спереду та зверху вивідний отвір лобової пазухи, біля його заднього кінця – отвір верхньощелепної пазухи. Інколи ця пазуха має додатковий отвір, який також відкривається в середній носовий хід. Сюди ж, у простір між bulla ethmoidalis і місцем прикріплення середньої носової раковини, відкриваються передні та середні комірки решітчастого лабіринту. У найкоротший верхній носовий хід відкривається отвір клиноподібної пазухи та задніх комірок решітчастої кістки. Слизову оболонку носової порожнини розділяють на 2 ділянки: дихальну і нюхову. Дихальна ділянка займає простір від дна носової порожнини до середини середньої носової раковини. Слизова оболонка в цій ділянці вкрита багаторядним циліндричним миготливим епітелієм із великою кількістю келихоподібних клітин, що виділяють слиз. Нюхова зона розташована у верхніх відділах слизової оболонки носової порожнини – від середнього краю середньої носової раковини до склепіння носової порожнини – і включає прилеглий відділ носової перегородки. Слизова оболонка тут вкрита специфічним епітелієм, який складається з опорних, базальних та нюхових нейросенсорних клітин.
Кровопостачання носової порожнини забезпечується за рахунок кінцевої гілки внутрішньої сонної артерії, котра в орбіті поділяється на решітчасті артерії, та великої гілки з системи зовнішньої сонної артерії, що проходить у ніс біля заднього краю середньої носової раковини через однойменний отвір і віддає гілки для бічної стінки носової порожнини та перегородки. Особливістю васкуляризації носової перегородки є утворення густої судинної сітки в слизовій оболонці її передньонижнього відділу – кровоточивій зоні носової перегородки, де є сітка поверхнево розташованих судин, капілярів та прекапілярів. Більшість носових кровотеч виникає саме з цієї зони. Вени носової порожнини супроводжують відповідні їм артерії. Особливістю венозного відтоку з носової порожнини є утворення в глибоких відділах обличчя сплетень, які з'єднують ці вени з венами черепа, орбіти, горла, обличчя, що створює можливість поширення інфекції цими шляхами з розвитком ускладнень. За допомогою орбітальних вен, з якими вени носової порожнини анастомозують через передні та задні решітчасті вени, здійснюється зв'язок із пазухами твердої оболонки головного мозку, венозним сплетенням м'якої оболонки головного мозку. Із носової порожнини та носової частини горла кров також вливається у венозне сплетення крилопіднебінної ямки, звідки інфекція може поширюватися в середню черепну ямку крізь овальний та круглий отвори і нижню очну щілину.
Нюхова функція забезпечується нюховою зоною слизової оболонки, в котрій містяться хеморецептори. Нюхова ділянка бере початок між середньою частиною середньої носової раковини та протилежним відділом носової перегородки і продовжується до склепіння носової порожнини. Пахуча речовина, досягнувши поверхні нюхового епітелію, розчиняється в шарі слизу, в котрий занурені пучки нюхальних волосків, які зв'язуються з рецепторними ділянками на поверхні нюхальних клітин, утворюючи комплекси з білковими компонентами їх цитоплазматичної мембрани, що спричиняється до зміни її іонної проникності та виникнення рецепторного потенціалу. Це спричиняє подразнення специфічної нервової тканини, яке поширюється шляхами нюхового нерва в підкіркові та кіркові центри. У разі закриття нюхальної щілини настає респіраторна гіпо- або аносмія. За умови ураження власне рецепторного апарату розвивається есенціальна гіпо- або аносмія. Іноді зустрічається спотворене сприйняття запахів – паросмія або какосмія – відчуття неприємного запаху.
Гострота нюху визначається різними за концентрацією запахами, які пропонують хворому, починаючи від найслабших, поступово переходять до сильніших. Для точнішого визначення гостроти нюху застосовують ольфактометри різних систем.
У звичайних умовах людина дихає носом. Під час фізичного навантаження кількість споживання повітря збільшується і тоді людина переходить на ротове або змішане дихання. Регуляція частоти та глибини дихальних екскурсій відбувається рефлекторно, за рахунок подразнення рецепторних закінчень блукаючого нерва, котрий активізує дихальний центр довгастого мозку. Якщо внаслідок різних причин носове дихання утруднюється, вдих стає менш глибоким, що зменшує кількість кисню, котрий надходить в організм, і тим самим сприяє патологічному впливу на нервову, серцево-судинну, кровоносну та інші системи організму, особливо в дітей. Під час вдиху, зумовленого від'ємним тиском у грудній порожнині та в усіх відділах дихальних шляхів, повітря надходить в обидві половини носа. Завдяки горизонтальному розміщенню ніздрів потік повітря піднімається переважно догори, по середньому та загальному носових ходах, далі дугоподібно змінює свій напрямок і через хоани спускається в носову частину горла. Під час видиху потік повітря через носову частину горла потрапляє в хоани, які розміщені вертикально, та виходить назовні переважно по нижньому та середньому носових ходах. Носовій порожнині належить більше половини всього опору дихальних шляхів, що зумовлено її відносною вузькістю, вигнутістю носових ходів та нерівною поверхнею їх стінок. Регуляція повітряного потоку найбільшою мірою залежить від ступеня кровонаповнення носових раковин. У разі значного набухання кавернозних тіл носова порожнина може стати непрохідною для повітря.
Дослідження носа розпочинають з огляду зовнішнього носа та місць проекції приносових пазух. Вхід у ніс оглядають, піднімаючи кінчик носа великим пальцем, при цьому голова хворого відхилена назад. Огляд носової порожнини – проводять за допомогою освітлення від лобового рефлектора та носових розширювачів. Розширювач уводять у ніздрю з закритими браншами лівою рукою, поступово розширюючи бранші до необхідного огляду носової порожнини. Послідовно оглядають нижні відділи носової перегородки, середню носову раковину та середній носовий хід. Якщо огляд утруднюється у зв'язку з набуханням слизової оболонки, останню змащують судинозвужувальними розчинами. Для детального обстеження середнього носового ходу використовують носове дзеркало з подовженими стулками. Такий огляд називається середньою риноскопією. Огляд задніх відділів носової порожнини проводять через носову частину горла, і він носить назву задньої риноскопії. Для цього шпателем, який тримають у лівій руці, відтискують передні 2/3 язика хворого донизу та в порожнину горла уводять маленьке підігріте дзеркало, обернене дзеркальною поверхнею догори. Підводячи його за м'яке піднебіння, за допомогою легких поворотів, не торкаючися стінок горла, вдається оглянути хоани із задніми відділами носових раковин, отвори слухових труб та склепіння носової частини горла. Якщо подібне дослідження зробити не вдається, проводять пальцеве дослідження носової частини горла. Для запобігання кусанню пальця лікаря щоку досліджуваного вдавлюють вказівним пальцем лівої руки між зубними рядами, а дослідження носової частини горла проводять вказівним пальцем правої руки. Для дослідження повітряної прохідності хворому пропонують глибоко вдихнути та видихнути через кожну половину носа окремо і за коливанням шматочка вати, яку підносять до ніздрів, визначають стан повітряного струменя.
У новонароджених є 2 пазухи: верхньощелепна та решітчастий лабіринт, які представлені зачатками. У віці 6 років верхньощелепна пазуха набуває нормальної форми, але її розміри залишаються малими. У віці до 8 років дно пазухи опускається до рівня дна носової порожнини, а до 12 років – нижче її дна. До моменту народження дитини клітини решітчастого лабіринту сформовані, але їх кількість та розміри з віком збільшуються, особливо в дітей від 3 до 5 років. Лобова та клиноподібна пазухи в новонароджених відсутні, початок їх формування відбувається до 4 років, завершення – в 16-20 років.
Верхньощелепна пазуха (гайморова) є найбільшою. Вона має вигляд неправильної чотирикутної піраміди. На передній стінці є заглиблення – собача ямка. Тут кістка найтонша. Медіальна стінка межує з нижнім та середнім носовими ходами, в її передньому відділі проходить носослізний канал. Отвір пазухи розташований під орбітальним краєм, у найвищому місці пазухи позаду від виступу носослізного каналу. Порушення функціонування цього отвору створює умови для скупчення виділень із пазухи, що сприяє розвитку в ній запального процесу. Верхня стінка пазухи є і нижньою стінкою орбіти. Вона найтонша. У ній проходить канал нижньоочного нерва та однойменних судин. Інколи тут зустрічаються дегісценції, прикриті лише слизовою оболонкою. Стоншена стінка поряд із дефектами в ній може сприяти поширенню запального процесу на вміст орбіти та змушувати дотримуватись обережності під час операції. Нижньою стінкою є альвеолярний відросток верхньощелепної кістки. У більшості випадків дно пазухи лежить нижче від дна носової порожнини, що сприяє тісному співвідношенню зубів з пазухою. Найближче до дна пазухи міститься 2-й премоляр та 1-й моляр. Задня стінка представлена верхньощелепним горбком, за яким розміщені верхньощелепний нерв, крилопіднебінний вузол, внутрішня щелепна артерія, крилопіднебінне венозне сплетення. Верхньощелепна пазуха перебуває в тісному контакті з решітчастим лабіринтом, з яким має загальну стінку.
Лобова пазуха міститься в лусці та очній ділянці лобової кістки. Розрізняють такі стінки пазухи: передню (лицеву); задню (церебральну), яка межує з передньою черепною ямкою; нижню (орбітальну), яка межує з орбітою та клітинами решітчастого лабіринту; медіальну – міжпазушну перегородку. Передня стінка найтовща. Найтоншою є очна стінка. Задня стінка щодо товщини займає середнє місце між ними. Міжпазушна перегородка може бути відхилена в той чи інший бік. На нижній стінці на межі з перегородкою та ближче до задньої стінки є отвір лобово-носового каналу. Розміри лобових пазух широко варіюють аж до їх повної відсутності з одного чи обох боків. Анатомічна близькість лобових пазух із вмістом передньої черепної ямки та орбіти зумовлює їх патогенетичний взаємозв'язок.
Комірки решітчастої кістки представлені повітроносними клітинами, розміщеними між лобовою та клиновидною пазухами. Кількість, обсяг та розміщення решітчастих комірок схильні до значних варіацій. З кожного боку їх буває в середньому 8-12. Ці комірки обмежені зовні паперовою пластинкою, котра спереду підходить до слізної кістки, позаду – до клиноподібної пазухи, зверху межує з лобовою кісткою і знизу – з верхньощелепною та піднебінною кістками. За місцем розташування комірки решітчастої кістки поділяються на передні та середні, які з'єднуються з середнім носовим ходом у передньому відділі hiatus semilunaris, та задні, які відкриваються у верхній носовий хід. З окремих комірок решітчастого лабіринту слід виділити:
Важливо зазначити, що lamina cribrosa частіше лежить нижче від склепіння носової порожнини, тому під час розкриття комірок решітчастого лабіринту необхідно суворо дотримуватися латерального напрямку, щоб не проникнути в порожнину черепа.
Клиноподібна пазуха міститься в тілі клиноподібної кістки. Перегородкою вона поділяється на 2 (частіше неоднакові) частини. Отвір міститься на її передній стінці під самим дахом носової порожнини. Нижня стінка пазухи складає частину склепіння носової частини горла, верхня представлена нижньою поверхнею турецького сідла, на якому розміщений гіпофіз. Латеральна стінка пазухи тонка, з нею межує внутрішня сонна артерія, печеристий синус, перша гілка трійчастого нерва, окоруховий, блоковий та відвідний нерви.
Рентгенодіагностика носа та приносових пазух дозволяє судити про розмір пазух, виявити тріщини, переломи, сторонні тіла, а також наявність патологічного процесу в пазухах, котрий проявляється симптомом затемнення. Для уточнення діагнозу можна уводити в пазухи контрастну речовину. Щоб визначити поширення патологічного пронесу, застосовують додатково магнітно-резонансну та комп'ютерну гомографію.
Фурункул носа – це гнійне запалення волосяних фолікулів та сальних залоз із частковим некрозом та нагноєнням навколишніх тканин. Фурункул виникає на внутрішній поверхні крил носа, біля нижнього краю входу в ніс, який межує з верхньою губою, та біля кінчика носа, тобто в місцях скупчення волосків та сальних залоз. Найчастіше причиною розвитку фурункула носа с занесення стафілококової інфекції через дрібні пошкодження, котрі часто спричиняються самими хворими під час різних маніпуляцій у носі. Крім того, фурункул носа може бути проявом загального фурункульозу. Спочатку фурункул проявляється обмеженою гіперемією з напруженням шкіри, його центральна ділянка конусоподібно підіймається над загальною поверхнею. Під час дотику в цьому місці визначається сильний біль. У ділянці фурункула розвивається припухлість шкіри, котра може поширюватися залежно від локалізації фурункула не тільки на ніс, але і на верхню губу, щоку, а інколи і на всю відповідну половину обличчя. Під час проведення передньої риноскопії на шкірі присінка носа визначають обмежене гіперемійоване підвищення, інколи просвічується гній на верхівці, набряк тканин довкола інфільтрату. Інколи протягом 3-5 днів відбувається абсцедування з наступним відторгненням стрижня та некротизованої клітковини. До моменту розкриття фурункул супроводжується різким болем у ділянці носа, який нерідко іррадіює в інші відділи голови. Температура тіла звичайно субфебрильна, але може значно підвищуватися, погіршується загальний стан хворого. Розвивається регіонарний лімфаденіт, який уражує задні та середні підщелепні лімфовузли. Фурункул носа варто вважати дуже серйозними захворюваннями у зв'язку з можливим виникненням тяжких ускладнень: флегмони орбіти, менінгіту, тромбозу печеристої пазухи із сепсисом. Головним шляхом поширення інфекції при цьому є вени. Під час розвитку флебіту за ходом кутової та лицевої вен з'являються болючі тяжі інфільтрованої тканини з гіперемією та ціанозом шкіри, поширенням набряку далеко за межі інфільтрату. Підшкірні вени розширені та розходяться радіально. Відзначаються виражена інтоксикація, висока температура тіла, загальна слабкість, лейкоцитоз зі зсувом уліво, прискорена ШОЕ. У разі легкого перебігу допускається амбулаторне лікування. Застосовують протимікробні та протизапальні засоби у вигляді мазей, котрі наносять тонким шаром на запалену шкіру носа зовні та з боку присінка 2-3 рази на добу. Ефективні примочки зі спиртовим екстрактом прополісу, застосування УФО та лазерного опромінення, УВЧ. Усередину призначають сульфаніламідні препарати або антибіотики, у разі виражених болючих явищ – анальгетики. Як засіб профілактики розвитку тромбозу вен показане призначення ацетилсаліцилової кислоти. У разі значних запальних явищ із підвищенням температури тіла, погіршенням загального стану, появою головного болю чи болю в очах на боці фурункула, виникнення набряку, який виходить за межі зовнішнього носа, розвитку регіонарного лімфаденіту та появи ознак ускладнень показана невідкладна госпіталізація. Більшості хворих призначають консервативне лікування, що включає весь арсенал інтенсивної терапії. Для профілактики розвитку тромбофлебіту вен обличчя хворим додатково призначають антикоагулянти прямої чи непрямої дії, показане внутріїшньом'язове введення протеолітичних ферментів. Не варто швидко розкривати фурункули, і лише в стадії абсцедування в разі недостатнього відтоку гнійних мас застосовують хірургічне втручання. Виконують хрестоподібний розріз із висіченням некротизованої тканини. У рану, що утворилась, уводять турунди з розчином діоксидину, димексиду або гіпертонічним розчином натрію хлориду. Враховуючи косметичні вимоги, розріз, по можливості, варто проводити з внутрішнього боку носа.
Бешихове запалення шкіри зовнішнього носа виникає звичайно внаслідок бешихового запалення шкіри обличчя та волосистої частини голови. Провідними симптомами є інтенсивна гіперемія шкіри зовнішнього носа, яка переходить на верхню губу і в той же час різко відмежована від здорової шкіри, припухлість, різкий біль від дотику, наявність пухирців із серозним вмістом. Бешиха спостерігається і внаслідок ураження слизової оболонки носової порожнини. Під час риноскопії видно гіперемію, набряк, наявність характерних пухирців. Відзначають різку болючість та утруднення носового дихання. При цьому спостерігають порушення загального стану організму, підвищення температури тіла, значний головний біль, біль у носі, збільшення та болючість підборідних та підщелепних лімфовузлів. У крові спостерігається збільшена ШОЕ, лейкоцитоз. Лікування завжди стаціонарне, в разі поширеного бешихового запалення обличчя – тільки в інфекційній лікарні. Застосовують антибіотики, сульфаніламіди, УФО носа, за наявності синуїту обов'язкова санація приносових пазух. Екзема – еритемно-везикулярне запалення, що супроводжується свербінням пошкодженої шкіри, яке виникає гостро, але згодом набуває хронічного перебігу зі схильністю до частих рецидивів. Найчастіше локалізується біля входу в ніс. При цьому спостерігається значне стовщення шкіри, її почервоніння, поява пухирців із плазмою, котрі згодом можуть підсихати, тріскатися та нагноюватися. Підсихання пухирців сприяє накопиченню кірок. Перебіг екземи гострий та хронічний. Гостра форма має 3 фази: еритематозну, ерозивну та сквамозну. Якщо видільні процеси відбуваються без пухирців, то спостерігається мокнуча шкіра. Схильним до виникнення екземи моментом є постійні серозні чи гнійні виділення з носа. Варто не забувати, що екзема входу в ніс може бути одним із проявів загальної екземи. Під час бактеріологічного дослідження знаходять золотистий стафілокок. Провідними симптомами є біль у носі, свербіння, почервоніння та припухлість входу в ніс, кірки, розчухування, тріщини, пухирці із серозним вмістом, мокріння шкіри присінка носа. Загальний стан організму без змін. Лікування. Проводять санацію приносових пазух, аденотомію, гіпосенсибілізувальну та загальнозміцнювальну терапію. Місцево застосовують примочки з 2-3% розчином резорцину, 3% розчином таніну, жовту ртутну мазь, пасту Лассара, кортикостероїдні мазі, синтоміцинову емульсію. Сикоз – це гнійне запалення волосяних фолікулів присінка носа без їх некрозу. Причиною захворювання е гноєрідна інфекція, що проникає у фолікули та спричиняє утворення інфільтрату з наступним його нагноєнням. У ділянці присінка носа утворюються дрібні пустули, заповнені гнійним вмістом, який після розрізу пустул засихає у вигляді жовтих кірочок, пронизаних волоссям. Шкіра навколо пустули перебуває в стані запалення і тому виглядає червоною, інфільтрованою. У разі прогресування процесу окремі пустули можуть зливатись і сикоз стає схожим на екзему. Частіше сикоз виникає за наявності постійного джерела гнійних виділень із носової порожнини або приносових пазух. Захворювання має тривалий, стійкий характер, схильне до рецидиву. Поширенню інфекції з одного фолікула на інший сприяє здирання кірочок пальцями. Хворі скаржаться на сухість, печіння, свербіння, біль у ділянці кінчика та присінка носа, а в разі великого скупчення кірок – на утруднення носового дихання. жүктеу/скачать 0.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|