Тарас чухліб іван мазепа київ 2012 Зміст

Якою ж була розстановка збройних сил Українського гетьманату напередодні та під час Полтавської битви? Джерела засвідчують, що поблизу села Жуки неподалік Полтави у кінці квітня - на початку травня 1709 р. отаборилося близько 6 тисяч запорозьких козаків. Вони охоче допомагали шведам проводити різноманітні підготовчі облогові (головним чином земляні) роботи, а також несли сторожову й розвідувальну служби. Ще майже 2 тисяч запорожців згідно з планами генерального військового штабу Карла ХІІ Густава утримували лінію Ворскли. Безпосереднє керівництво січовиками здійснювали гетьман Мазепа та кошовий отаман Кость Гордієнко. Запорожцям допомагали 2-3 тисячі гетьманських козаків. Зокрема, саме вони 25 червня 1709 р. принесли шведському королю розвіддані про те, що війська Петра І переходять на правий берег Ворскли для спорудження там редутів. Перед тим загін українців під проводом А. Войнаровського успішно обстріляв один із загонів росіян. Під час облоги шведсько-українським військом Полтави, яка тривала 87 днів (з 1 квітня по 27 червня 1709 р.) запорозькі козаки неодноразово захоплювали у полон російських солдат та допомагали шведам здійснювати розвідувальні атаки на ворожі позиції та штурмувати місто.

Згідно із висновками Б. Крупницького під час Полтавської битви більшість січовиків і гетьманських козаків на чолі з І. Мазепою було включено до резерву армії Карла ХІІ Густава й зосереджено поблизу села Пушкарівки, де стояли артилерія, частина кавалерії та військовий обоз. За планами шведського генштабу, в залежності від ситуації український резерв мав такі завдання: 1) поповнити лівий фланг шведської армії; 2)допомагати підрозділам, що облягали Полтаву; 3) відбивати наступ російських полків із заходу. Окрім того, певна частина запорожців під час битви 27 червня 1709 р. перебувала на лівому фланзі й брала безпосередню участь у битві. Саме українські козаки, які знаходилися в резерві з свіжими силами допомогли прикрити розбиту під Полтавою шведську армію, яка після нищівної поразки відступала в напрямку Дніпра.

Більшість з майже 10 тисяч козаків І. Скоропадського, які під загрозою проведення репресій щодо них та їхніх родин (зокрема, жінки та діти козацьких старшин перебували у ролі заручників у Глухові) перейшли на бік Петра І також не брали безпосередньої участі у Полтавській битві. Хоча, можливо, що певна їхня кількість була поставлена на фланзі поряд з драгунами, коли у ході битви 27 червня 1709 р. російські полки вивели перед ретраншементом. Цікавим фактом залишається те, що з табору Скоропадського в день битви надійшла записка до шведсько-українського табору з пропозицією підтримати короля Карла ХІІ Густава та гетьмана І. Мазепу. Очевидно, що передбачаючи такий розвиток подій та недовіряючи “зрадливим черкасам” Петро І окрім того, що залишив полки Скоропадського в ар’єргарді своєї армії, додатково наказав драгунським полкам на чолі з А. Волконським здійснювати за ними спеціальний нагляд. Як відзначав історик О. Оглоблин, довголітній стародубський полковник І. Скоропадський був прихильником і приятелем Мазепи, але обставини змусили його діяти у спілці з російським воєнним командуванням, яке змогло швидше за шведів опанувати ситуацією в Україні.

Зважаючи на довгий час відлучення від можливості знати об’єктивну власну історію, сьогодні досить часто серед української громадськості (зважаючи на засилля іноземного інформаційного продукту) виникає запитання: як оцінювати наслідки Полтавської битви 1709 р. і чи не потрібно нам разом з нашими північними сусідами святкувати “славу російської зброї”?

Поза тим, яке ставлення має бути до цієї події в українців дав відповідь у своєму щоденнику учасник тих подій, генеральний писар Війська Запорозького і “права рука” Мазепи Пилип Орлик: “У вівторок, в день нещасливої для нашої сторони Полтавської баталії, по якій втратили ми все, що мали і чим володіли і почали перегрінацію, яку по різних землях вісімнадцять літ уже континуємо, і Бог знає , коли їй буде кінець, - сей, кажу, оплаканий день вислухав я службу Божу.., що нас як ласкавий батько своїм каранєм до поправи життя на поминав... Та у всім нехай повниться його Свята Воля (виділ. – Авт.)”. Тим самим активний учасник Полтавської битви з українського боку давав приклад своїм нащадкам як відзначати ювілеї цієї “нещасливої для нашої сторони баталії”: йти до церкви та молитися за упокій загиблих під час цієї катастрофічної для наших пращурів битви.

11. Запорозькі козаки - союзники гетьмана
Восени 1701 р. до Прибалтики із Запорозької Січі відправився 2-х тисячний загін запорожців, який влився до військового формування на чолі з гадяцьким полковником М. Боруховичем. На початковому етапі Північної війни частина запорожців виконувала земляні роботи, а також допомогали великому литовському гетьману Казимиру Сапєзі у боротьбі з внутрішньолитовською опозицією на території Литви і Білорусії. У цей час частина запорожців добровільно перейшла на сторону шведського табору. Велика кількість запорожців самовільно залишала театр бойових дій і поверталася на Січ³³. Але й ті козаки, які у 1702 р. повернулися додому були налаштовані проти Москви. Вони скаржилися на погане „жалування”, використання їх на допоміжних роботах та зневажливе ставлення з боку російського командування. З огляду на це, в 1704 р. з північного театру бойових дій самовільно повернулося декілька полків запорозької піхоти та кінноти. У середовищі низового товариства активно поширювалися ідеї щодо збройного виступу, знищення російських фортець та розправи з проросійськи налаштованою козацькою старшиною Українського гетьманату. У цей час відносини між Батурином та Запорожжям були досить напруженими.

В умовах Північної війни керівництво Запорозької Січі висунуло ряд умов царському урядові на яких вони погоджувалися служити на боці Московського царства. Насамперед, це була вимога зруйнування фортеці в урочищі Кам’яний Затон, гарнізон якої контролював доступ на Запорожжя. Окрім того, запорозький кіш домагався заборони торгувати на його території московським купцям, а також проведення справедливого розмежування кордонів між Московським царством і Османською імперією, що проводилися на виконання турецько-російського Константинопольського договору 1700 р.

У травні 1705 р. на Запорозькій Січі згідно з царським розпорядженням перебував московський піддячий Ф. Борисов. Він взяв участь у „загальновійськовій” козацькій раді та вислухав пропозиції від кошового отамана К. Гордієнка. Останні зводилися до того, що запорожці дуже незадоволені процесом розмежування кордонів між Москвою та Стамбулом, які відбувалися протягом 1704 - першої половини 1705 рр. Як засвідчував сам Ф. Борисов „удивляютца они тому, что идет он думный дяк, для разграничения земель к реке Богу, и будет границу вести по Сю сторону Богу.., а в тех местах границе быть не для чего…”. Своє невдоволення передачею царем на користь султана території, що належала Запорозькій Січі у листі Гордієнка до О. Українцева від 31 травня 1705 р.: „И известно да будет вашей милости, что от веку не слыхано, и никто то может сказать, чтоб которого времени могла в Днепре обретатися граница; но от несколько сот лет Войско Запорожское, в Днепре кошем обретаяся, владея Днепром, даже от самого морского гирла, ни от кого не бывало ограничено и обмежовано, и для того никаким способом не позволяем никому в давношнем нашем и старожитном днепровом пребывании никаких границ заводити”. Ще декілька протестних листів було відправлено кошовим отаманом до Москви протягом червня-липня того ж року. Запорожці навіть особисто погрожували російським комісарам із розмежування кордонів фізичною розправою.

Протягом 1707 – першої половини 1708 рр. до Запорозької Січі неодноразово звертався за підтримкою бунтівний отаман Війська Донського Кіндрат Булавін. Однак, після уважного розгляду його звернень на козацьких радах, запорожці відмовилися допомогти йому у боротьбі проти московського уряду. Але, незважаючи на це, певна частина січовиків все ж таки взяла участь у повстанні донського козацтва.

З вступом на територію України шведської армії та переходом на бік Карла ХІІ Густава гетьмана І. Мазепи на Запорожжі у першій половині листопада 1708 р. приймали листи та посланців від Петра І та його колишнього регіментаря. Мазепа у своїх зверненнях до запорожців закликав їх зруйнувати усі російські фортеці на теренах Запорожжя та підтримати боротьбу проти „московського ярма”. Натомість цар у листі від 30 жовтня запрошував запорозьку старшину взяти участь у виборах нового гетьмана та бути вірними йому як „православному монарху”. Представники Січі були відсутніми 6 листопада у Глухові, а тому після „вибору” І. Скоропадського на гетьманство до Запорожжя разом з царськими посланцями були відправлені представники від царя з великими грошовими подарунками та новими закликами про підтримку Москви у війні з шведами.

Треба зазначити, що у питанні стосовно участі у Північній війні на боці Петра І чи Карла ХІІ Густава з Мазепою думки запорозької старшини та козаків розділилися. Незважаючи на те, що кошовий отаман К. Гордієнко разом з частиною свого оточення схилявся до того, щоб виступити проти Московської держави, велика „партія” запорожців не хотіла відмовлятися від царської опіки. Ось як, наприклад, описував дану ситуацію запорозький козак І. Ямборський на допиті у російських урядовців 9 лютого 1709 р.: „…Козаки кричали, щоб йти із Січі усім військом до Царської Величності на допомогу проти неприятеля шведа й зрадника Мазепи; але кошовий отаман на всіх радах від того походу їх утримував.., відправив він, кошовий, із Січі таких противників собі із черні і козаків тисячі з чотири в Старий і Новий Кодак. І нині, де, залишилося в Січі козаків велика частина його, кошового, сторони”.

Якщо проаналізувати лист К. Гордієнка до І. Мазепи від 24 листопада 1708 р., то мотивації антиросійських настроїв частини січових козаків були такими: 1) „ворожість і злість московська, яка здавна хитро на отчизну матку нашу, щоб її в область і заволодіння собі взяти задумує”; 2) „в городах українських своїх людей [московський цар] осадити бажає”; 3) „нашим людям незносні й нестерпні здирства і знищення, починавши і зрабовавши, в Московщину загнати на вічне тяжке невільниче мордерство”; 4) підтвердження шведським і польським королями „стародавніх прав і вольностей” Війська Запорозького та захист його від „московського тиранського ярма”; 5) згода Карла ХІІ Густава, С. Лещинського та І. Мазепи на зруйнування запорожцями московських фортець у Кам’яному Затоні та Самарі тощо.

На початку січня 1709 р. на Січі проїздом до Криму перебували посланці І. Скоропадського до кримського хана майбутній полтавський полковник І. Черняк разом з козаками С. Василенком та Г. Савенком. Вони взяли участь у традиційній козацькій раді, що відбулася „в надвечір’я” Різдва Христового. На цій раді кошовим отаманом К. Гордієнком було зачитано листа Скоропадського до запорожців, після чого посланців було відправлено з місця проведення ради на „постоялий двір”. Після цього, як засвідчували очевидці, „кошовий отаман, також суддя тамошній, кинули свої шапки на землю й поклали на них тростини свої військові, і почав кошовий говорити всьому народові, що він чин свій здає,.. для того, що хоче Мазепі служити, а не Царській Величності, і пднімаючи тростину з землі, віддали йому її насильно. І він, кошовий отаман, беручи тростину, почав кланятися на всі сторони і говорив до всього війська, нині кому ми будемо служити, адже перед тим були листи від Мазепи, а тепер від нового гетьмана Скуропацького. І проти тих його слів всі запорожці закричали, що вони повинні служити Царській Величності, як одновірному государю, тому що їхні батьки і родичі при Його Величності знаходяться. І кошовий проти того, кланявся, всім говорив: дуже це добре, що вірі святій православній прихиляються...”. Після повернення посланців Скоропадського з Криму, кошовий отаман К. Гордієнко разом з ними відправив на Лівобережжя своїх двох полковників з листом від Запорозької Січі до Петра І, в якому говорилося, „щоб Царська Величність наказав, по колишньому їхньому проханню знести город Кам’яний Затон і самарські городки, і вони всі готові за це йти на службу Його Царської Величності...”.

У січні 1709 р. на Запорожжі перебував посланці кримського хана, який запевнив К. Гордієнка що татари підтримають шведського короля та запорожців, якщо вони перейдуть на його сторону. Тоді ж Гордієнко заявляв ханським послам про те, що запорожцям краще „триматися при хані ніж до царської величності йти”. Одночасно Гордієнко надіслав листа до Петра І (той отримав його 7 лютого), де востаннє висунув вимоги до царя зруйнувати фортецю в Кам’яному Затоні, а також інші містечка побудовані перед тим за вказівкою або ж згодою Москви на південноукраїнських землях. Саме через відмову виконати побажання запорожців Петро І, по-перше, втратив можливість залучити їх на свій бік, а по-друге, засвідчив, що інтереси Запорозької Січі не враховувалися у зовнішній політиці Росії. Як тільки на Запорожжі дізналися про готовність хана виступити разом з ними проти царя, там була скликана козацька рада, яка одностайно (за винятком одного козака) ухвалила рішення йти на допомогу Мазепі та Карлу ХІІ. Однак в силу різних причин, серед яких головною була позиція турецького султана, Кримське ханство так і не надало допомоги українцям. Хоча Девлет-Гірей ІІ надіслав К. Гордієнку лист в якому радив тому триматися шведської сторони та обіцяв у разі потреби надіслати допомогу.

1 березня 1709 р. К. Гордієнко вивів із Запорозької Січі в район Переволочної близько тисячі козаків разом з артилерією. Саме поблизу цього селища, після переговорів запорожців з представниками гетьмана Мазепи, 12 березня на військовій раді кошовий отаман, старшина та козаки остаточно визначилися щодо підтримки прошведських сил. Однією з вагомих підстав для ухвалення такого рішення стала позиція Кримського ханства, адже його правитель заявив про допомогу у разі виступу Запорозької Січі проти Москви. Після цього до війська К. Гордієнка приєдналися ще 7-8 тисяч запорожців, що прийшли до Переволочної з Низу. Як засвідчував Д. Голіцин за інформацією промосковського чигиринського полковника Галагана „запорожцы стоят по крайним городам от Днепра в Келеберде и в Переволочной, и на сей стороне (…) прельщают народ, по которым прелестям с городов сей стороны козаки многие к ним запорожцам переходят”.

На шляху до місця знаходження військ шведського короля та українського гетьмана запорожці розгромили окремі російські підрозділи поблизу Царичанки³⁴ та інших містечок і сіл Полтавського полку й у середині березня 1709 р. приєдналися до табору Мазепи, що знаходився у районі Диканьки. 15 березня з табору поблизу Диканьки К. Гордієнко відправив листа до Станіслава Лещинського, в якому висловив прохання до прошведського короля Речі Посполитої на „сповну допомогу і рятування милої отчизни України нашої” та присилку військових підрозділів для боротьби проти росіян. Цей лист був перехоплений солдатами російського резидента О. Дашкова, що перебував при великому коронному гетьмані Сенявському. Тоді ж кошовий отаман відіслав на Правобережну Україну своїх посланців, щоб ті закликали місцевих козаків приєднуватися до запорожців. У цей час Гордієнко погрожував карою чигиринському полковнику Галагану (який перейшов під владу І. Скоропадського), якщо той буде заважати правобережцям підтримувати його та гетьмана Мазепу.

27 березня отамана К. Гордієнка та запорозьку старшину з почестями у своєму похідному шатрі неподалік містечка Великі Будища прийняв монарх Шведського королівства. Під час цієї зустрічі українці склали присягу на вірність своєму новому сюзеренові³⁵. Пізніше полонені росіянами запорожці на допиті свідчили, що від короля вони отримали „жалування чотири вози талерів битих і роздано кожному чоловіку по двадцяти”. Окрім того, кошовий отаман К. Гордієнко отримав від Карла ХІІ та І. Мазепи клейноди як ознаку скріплення присяги. Тоді ж було вирішено підписати угоду про військово-політичний співпрацю між Карлом ХІІ Густавом та Запорозькою Січчю. Учасник цієї важливої зустрічі з шведського боку барон Давид фон Зільтман записав у своєму щоденнику, що однією з головних умов шведсько-запорозького союзу 1709 р. стала вимога січовиків щодо неможливості короля у майбутньому укладати договору з царем Петром І „доки запорожці не здобудуть своєї давнішньої волі і коли будуть залежні не від Москви, а від польської Речі Посполитої”.

4 квітня 1709 р. розвідник Б. Шереметєва козак Кобеляцької сотні Полтавського полку Герасим Лук’яненко доповідав російському фельдмаршалу в Лубнах, що запорожців на чолі з К. Гордієнком близько 4 тисяч, з них лише половина озброєна вогнепальною зброєю. Згідно з іншими відомостями запорожців, які перейшли на бік Мазепи нараховувалося „38 куренів, по 300, і по 200, і по 150 в курені”. Відомо, що у результаті бою поблизу Нових Санжар 8 квітня запорожці вбили близько 100 росіян, однак і самі втратили 60 чоловік вбитими і 12 полоненими. Один із полонених козаків невдовзі на допиті у штабі Б. Шереметєва засвідчив, що „запорожців з кошовим до шведів пристало 6 000 чоловік”.

11 квітня 1709 р. 3 тисячі запорожців разом з 4-тисячним підрозділом шведської армії переправилися через Ворсклу поблизу села Соколки й вступили у бій з військами під командуванням російського генерала Рена. У той же час близько тисячі запорожців разом з 3 тисячами жителів Переволочної оборонялися проти переважаючих сил російських військ. У результаті кількох штурмів цього українського містечка „драгуны и солдаты полковника Шарфа в Переволочну [вошли], и тамо будущих запорожцев, воров и изменников, и переволоченских жителей порубили и покололи многих, а другие от страха и сами в реку Ворскла бросились и тонули, а иные, которые были на лошадях ушли, - и оную крепость всю разорили и пожгли… ”. Окрім того, 13 квітня близько півтисячі запорозьких козаків не змогли утриматися у Нових Санжарах, у результаті чого росіяни „многих запорожцев и мужиков, которые показали себя в противности, порубила и поколола, а несколько живьем взяла”. 16 квітнем датується лист К. Гордієнка до Карла ХІІ з повідомленням про виконання королівських наказів, які кошовий отаман отримав через генерального писаря П. Орлика та готовність виступити з основними силами запорожців під Полтаву. Але найголовнішою поразкою для запорожців виявилася здача у травні 1709 р. після неодноразових штурмів укріплень січової фортеці. Це стало великим успіхом московських військ у ході Північної війни та значно вплинуло на розстановку сил напередодні вирішальної битви між Петром І та Карлом ХІІ Густавом.

Напередодні Полтавської битви унтер-офіцер Роберт Петре записав у своєму щоденнику про те, що вночі 17 червня 1709 р. підрозділи шведської армії атакували російські полки, які переправлялися через Ворсклу. При цьому „запорожці підійшли до лісу й почали стріляти з своїх чудових мушкетів³⁶... Козаками командував син сестри гетьмана Мазепи – Войнаровський”. Запорожці також використовувалися під час розвідувальних операцій, а також земляних робіт, зокрема копали підкопи під мури Полтавської фортеці. Відомо також те, що під час довготривалої облоги Полтави більшість запорозьких козаків було розділено серед шведських полків - по 250 вояків у кожному.

Потрібно відзначити, що шведський король досить добре відгукувався про запорозьких козаків. Згідно із записами шведського воєначальника А. Гілленкрока Карл ХІІ Густав говорив йому про те, що саме січовиків необхідно використати для вирішального штурму Полтавської фортеці. А коли Гілленкрок висловив свої сумніви щодо цього, то король відповідав: „Запевнюю, що запорожці зроблять все за моїм бажанням, і ні один з них не втече. Ми накажемо добре платити їм”.

Напередодні вирішальної битви між військами Карла ХІІ Густава та Петра І, в ніч з 26 на 27 червня 1709 р. запорозька піхота була виставлена на флангах шведської армії, про що засвідчив у своєму щоденнику Д. Крман. Очевидець Полтавської битви також зазначив, що під час натиску російських підрозділів „між запорожцями зчинилася паніка, хаотична втеча, бо ж інакше ми натрапили б на ворожі ескадрони, що вирушали з міста на допомогу своїм”. Хоча саме запорожці разом з гетьманськими козаками забезпечили відхід-втечу шведських військ до Переволочної³⁷.

Після добровільної здачі у полон 16-тисячної шведської армії на чолі з генералом Левенгауптом основні сили запорожців зуміли відійти за Дніпро, близько 1 тисячі козаків загинули під час жорстокого бою з військами Меншикова, близько 500 чоловік було захоплено до полону, а декілька сотень здалися на милість переможця³⁸. Згідно з свідченнями шведських офіцерів «внизу біля Дніпра росіяни влаштували полювання на збунтованих козаків. Вони заганяли їх до купи мов худобу, не тільки чоловіків, а й жінок та дітей, що їхали з обозом… Росіяни вбивали їх на місці. Дехто пробував боронитися до останку, відчайдушно, але надаремне, інші топилися в Дніпрі». Невдовзі ще близько 300 козаків загинуло, а декілька десятків запорожців було захоплено в полон росіянами у результаті жорстокого бою поблизу переправи відступаючих шведсько-українських військ через Буг.

На Запорожжі залишилося невелика кількість запорожців (1 – 1,5 тисяч), які продовжували вагатися стосовно того, кого ж їм підтримувати у ході Північної війни³⁹. Вони обрали собі за кошового отамана Петра Сорочинського, який також виявився прихильником гетьмана І. Мазепи. Через деякий час ця частина запорожців відмовилися від орієнтації на Москву й відіслала своїх представників до Криму з пропозицією визнання протекції кримського хана. В умовах Північної війни позиція Запорозької Січі набувала не лише стратегічного, але й міжнародного значення. У відповідь Петро І відправив на Запорожжя три російські полки на чолі з полковником П. Яковлєвим. По дорозі до Січі росіяни знищили такі містечка та селища Полтавського полку як Келеберда, Переволочна, Новий і Старий Кодаки, населення яких підтримувало І. Мазепу та К. Гордієнка. Після цього, на початку травня 1709 р. була оточена, а потім розгромлена після кількаденної облоги й сама Запорозька Січ. При цьому частина запорожців здалася у полон до росіян добровільно, але, незважаючи на це, і цих козаків також було страчено за наказом П. Яковлєва. Відомо, що московський цар надавав знищенню запорожців особливого значення, вважаючи її „надеждой неприятеля”, а тому розгром Січі вважався великою перемогою, адже на думку Москви, після цього Османська імперія відмовиться від свого бажання допомагати Карлу ХІІ.

Як свідчив очевидець розгрому Січі росіянами запорожець Стефаненко, „учинилось у нас в Січі те, що на... московській присязі, товариству нашому голови обдирали , шиї на плахах рубали, вішали та інші тиранські смерті задавали, і робили те, чого і в поганстві за древніх мучителів не водилось – мертвих із гробів багатьох, не тільки з товариства, але й з ченців відкопували, голови їм відсікали, шкури лупили і вішали”. На повідомлення Меншикова про знищення Запорозької Січі московський цар Петро І відписував: „...отримали ми від вас листа, в якому оголошуєте про розорення проклятого місця, яке корінь злу і надія неприятелю була, що ми з превеликою радістю почувши, Господу, меснику злим, дякували зі стрільбою. І вам за нього дуже дякуємо, бо ця справа з перших є, якої побоюватися було потрібно”.

Запорозькі козаки, які на чолі з К. Гордієнком склали присягу шведському королеві Карлу ХІІ, протягом 1711 – 1735 рр. дислокувалася на території Очаківського еялету Османської імперії у місцевості Олешки⁴⁰, або ж Кардешім ормани (з тур. – Братський ліс). Цілком можливо, що на Олешківській Січі перебувала і невелика кількість гетьманських козаків Мазепи. На основі віднайдених одеським істориком О. Середою у Орієнтальському відділі Народної бібліотеки ім. Св. Кирила і Мефодія (Софія, Болгарія) матеріалів стало відомо, що комендант Очакова Мустафа-паша у жовтні 1711 р. виділяв на потреби 2 тисяч запорожців. спочатку 4 900 „кілет” борошна, а на початку наступного, 1712 р. ще додатково 15 тисяч „кілет” борошна. Як стверджує сучасний запорозький історик В. Мільчев на той час в Олешківській Січі перебувало близько 6 000 козаків.

У ході Північної війни, з вступом на українські землі армії Карла ХІІ, Військо Запорозьке Низове визнало зверхність Шведського королівства, а більша частина Лівобережної України після короткочасної паузи схилилася на бік московського царя Петра І. У той же час козацькі зверхники Правобережжя баражували від польської через московську до шведської протекції, що завершилося підпорядкуванням більшої частини України королеві Речі Посполитої. В умовах жорстокої боротьби за право бути сюзереном для Українського гетьманату власну політику проводив його довголітній правитель Іван Мазепа.

Отже, порушення міжкнязівських угод, що були скріплені взаємними клятвою і хрестоцілуванням не було поодиноким прецедентом у давньоруську добу. За свідченням тогочасних літописців, клятва в ХІ – ХІІ ст. ламалася так швидко, що й „вуста не встигали обсохнути від хресного цілування”. І хоча християнська доброчесність князів продовжувала вимірюватися в т. ч. й за дотриманням ними непорушності угод, скріплених хрестоцілуванням, тогочасні володарі Русі неодноразово відмовлялися від складеної „перед Богом” клятви заради ситуативних політичних вигод. Звичайно, що на той час угоди укладалися лише між одновірними правителями, які від часів урядування київського князя Рюрика Ростиславовича (1194 – 1195 рр.) винайшли досить оригінальний спосіб відмови від дотримання міжкнязівських угод в односторонньому порядку. Князь Рюрик Ростиславович вперше звернувся до вищого церковного ієрарха Русі з проханням зняти з нього хрестоцілування, яке в уяві середньовічного руського соціуму було „вічним” і „незмінним”. Поява такого несподіваного прецеденту в повсякденній практиці публічних стосунків, дало змогу вченим зробити висновок про девальвацію інституту хрестоцілування, що відбувалося у процесі домінування жорсткого політичного прагматизму над морально-етичними цінностями.

Таким чином, незважаючи на те, що звичай хрестоцілування при своєму започаткуванні передбачав відносини вільного вибору та взаємну відповідальність обох сторін, поступово в межах Московської держави відбулися великі зміни у напрямку розуміння цього релігійно-політичного звичаю як означення прийняття на службу в «государево холопство», що витіснило систему горизонтального договору. Починаючи з кінця XIV ст. на території Русі-Московії хрестоцілування вже не означало співробітництво між контрагентами, а було лише односторонньою присягою на вірність. А вже на середину XVI ст. порушення хрестоцілувальних зобов’язань в межах Московської Русі стало вважатися політичною «изменой». Саме так оцінювалася здача противнику міст у законодавчому Судебнику 1550 р. У московському Соборному Уложенні 1649 р. під зрадою «государю» згадувалися: співробітництво з ворогом; воєнний переворот; підпал міста із зрадницькою метою. У ньому визначалися такі найвищі державні злочини: по-перше, „бунт”, „измена”; по-друге, „поносные слова противу Государя»; по-третє, «земская измена”, тобто здача ворогу міста під час облоги чи передача йому частини території. Наприклад, «изменниками» визнавалися учасники стрілецького повстання 1682 р. «Изменником никогда не бывал..., а когда де он изменник, инде и мы такие ж изменники, потому что вместе с ним служили» - виправдовували стрільці за одного із своїх командирів Хованського.

У контексті правління Петра І одночасно з образом «богообраного» царя, який у багатьох проповідях і панегіриках прирівнювався до сина Божого Ісуса Христа, мав обов’язково існувати антигерой-зрадник на зразок Іуди. Ще задовго до правління гетьмана Івана Мазепи роль біблійного «изменника» в межах московської політичної та церковної культури почергово успішно виконували «лжецар» Григорій Отрепьєв, донський отаман Степан Разін та військовий інженер Яків Янсен. Останній під час російсько-турецької війни 1686 – 1700 рр. перейшов на бік турків й таким чином заслужив собі «почесне звання» боговідступника, яке у 1708 р. терміново перейшло до українського гетьмана.

Положення московського законодавства дали підставу багатьом історикам зробити висновок, що перехід гетьмана Івана Мазепи на бік шведів став „большой изменой”, під якою розумілося вилучення певної території із суверенітету монарха Московського царства. Цікаво, що і Олексій Михайлович і Петро І сприймали гетьманів Війська Запорозького другої половини XVII ст. не інакше як своїх князів і бояр. Останні були для царів „государевими холопами”, вихід яких із підданства вважався „воровством” та „изменою”. При цьому у сприйнятті царями підданство різних народів, що перебували під їхньою владою, сприймалося як акт незмінний і вічний, а, отже, будь-яка спроба зміни такого статусу в межах законодавчих норм Московського царства розцінювалася як державна зрада. Саме у контексті вищевикладеного й сприймався перехід І. Мазепи на бік шведського короля під час Північної війни 1700 – 1721 рр.

Такою була і по суті залишається «російська правда» історіографічна оцінка цієї події, яка розглядається під кутом точки зору сюзерена. Але була й інша – «українська правда», тобто причини та мотивації «зради Мазепи» з погляду васала-правителя. Так у листі гетьмана І. Мазепи до стародубського полковника І. Скоропадського від 30 жовтня 1708 р. читаємо: «…А до того не тільки маємо від зичливих приятелів таємні перестороги, але й самі те явними доказами бачачи і цілковито відаючи, що нас гетьмана, генеральну старшину, полковників і весь керівний склад Запорозького Війська, хочуть за притаманними їм звабами до рук прибрати і запровадити в тиранську неволю, ім’я Запорозького Війська згладити, а козаків у драгунію та солдат перевернути, народ же малоросійський навіки віддати у рабство. І коли б не Господь поміг од тиранських їхніх рук врятуватися, то певне й той би їхній намір ворожий дійшов би до здійснення, адже ні для чого іншого Олександр Меншиков та князь Дмитрій Голіцин зі своїми військами до нас поспішали, ні для чого іншого…, тільки щоб нас усіх могли забрати у тяжку неволю (а не дай Боже!) і на тиранські муки. …Його Королівська Величність завжди оборонить щасливою зброєю від того московського тиранського іга Ойчизну нашу Малоросійську..».

Отже, у тексті цього невеликого за обсягом листа у чотирьох місцях вживаються словосполучення з епітетом «тиранський», а саме: «тиранська неволя», «тиранські їхні (тобто, московські. – Т.Ч.) руки», «тиранські муки» та «московське тиранське іго». Що ж вкладав гетьман І. Мазепа⁴³ у таке гучне означення як «тиранський» і чи кореспондувалося воно із розумінням цього поняття у європейській політичній думці того часу? Адже наприклад відомий англійський публіцист Джон Локк свого часу зазначав, що якщо іноземці «силою хочуть відібрати власність будь-якого народу, їм можна здійснювати спротив силою — з цим погоджуються всі…».

Ідеї Арістотеля у добу європейського середньовіччя переніс Джон із Солсбері в одній із своїх книг «Policraticus» (1059 р.) розкрив теорію т. зв. тираніциду. «…Народ ставить когось над собою, щоб він правив справедливо. Якщо ж він порушує угоду, відповідно до якої його обрано вносячи безлад і сум’яття туди, де він має підтримувати лад, то розум каже, що він звільняє людей від їхніх зобов’язань, надто, якщо він сам перший порушив клятву, що об’єднувала його з народом”. Отже, вірність народу своєму правителю за теорією Джона із Солсбері є обіцянкою підтримувати його законні дії, а у випадку прояву тиранії з його боку така обіцянка ставала недійсною. Одночасно, як стверджують дослідники, книжка Джона завоювала сумнівну честь захисту тираніциду в середньовічній політичній літературі, адже в ній стверджувалося – «Той, хто узурпував меча, заслуговує на смерть від меча».

Вже у XIV ст. Тома Аквінський зазначав, що істинне державне управління є законним, а його антиподом виступає тиранія. Зокрема, представник католицького Домініканського ордену посилався і на такий засіб боротьби проти тиранів: коли правитель має над собою політичного зверхника, тоді виправити кривду можна, звернувшись до цього кривдника. «Справді, дійсно, потрібно віддати перевагу правлінню одного, так як воно найкраще, але трапляється, що воно перетворюється в тиранію, тобто найгірше, що трапляється, так що із висловленого потрібно старатися з наполегливістю і пориванням, щоб наперед було передбачено багатьма, щоб цар не став тираном… Адже може трапитися так, що ті, які діють проти тирана, не зможуть перемогти, і, таким чином, вразливий тиран буде свавільничати ще більше. Якщо проти тирана повстане той, хто може перемогти, то від одного цього в народі виникають великий розбрат: чи коли велика кількість піднімається на тирана, чи коли після скинення тирана вона поділяється на частини, сперечаючись стосовно системи управління», - писав Ф. Аквінський в трактаті «Про правління государів».

Свого завершення теорія боротьби проти володаря-тирана набула у філософських працях німця Й. Альтузія, французів Ф. Плесі-Морнея, Ю. Ланге, Ф. Отмана, Ж. Буше, Е. де ла Боесі, шотландця Д. Бьюкенена, англійців Ф. Сідні, Т. Мора, Д. Локка, іспанців Х. де Маріани, та Ф. Суареса які були надруковані протягом XVI - першої половини XVII ст. Тогочасні західноєвропейські письменники-публіцисти, які виступали проти абсолютизму отримали назву монархомахів чи тираномахів, тобто тираноборців. Вони вважали, що вища влада та суверенітет країни мають походити від народу, а тому народ на договірній основі передає владу монарху і у випадку порушення ним узятих на себе зобов’язань може скинути його або ж вбити. Зрозуміло, що під народом розумілися лише представники вищих станів. По суті, монархомахи стали попередниками теоретиків європейського природного права та ранньомодерного конституціоналізму XVII – XVIII ст. У контексті монархомахізму можна розглядати і «теорію революцій», яка продукувалася у колі єзуїтських вчених, а також кальвіністів. Опираючись на постулати про те, що влада Папи римського надана йому Богом, а влада політичних володарів опиралася на волю народу та мала контролюватися народом єзуїти вимагали, щоб правителі в останній інстанції контролювалися Апостольською столицею (Ватиканом) на чолі з Папою римським. Однак у контексті цього пропонувалася т. зв. теорія революцій, тобто непідкорення суспільним законам, спротиву державцям й навіть тирановбивства. Наприклад, виконуючи доручення римського Папи Павла V, іспанський єзуїт Ф. Суарес написав політичний памфлет «Defensio fidei catholicae contra anglicanae sectae errores» (1614), який був направлений проти «тиранства» англійського короля Якова І (той не хотів підкорятися вимогам католицького Риму).

Протягом кінця XVI - першої половини XVII ст. кальвіністське вчення поширювалося на українських землях Речі Посполитої та було вдало розвинуте інтелектуалами Ордену єзуїтів. Єзуїтські автори у своїх працях стверджували, що політична влада дається народом за договором і її можна забрати, якщо монарх стає тираном. Зокрема у своїй т. зв. конституціоналістській теорії Х. де Маріана у більшій мірі ніж його попередники відходив від теологічного погляду на суспільство та переконував у тому, що навіть окрема людина може вбити свого короля, якщо той узурпував владу та перетворився на деспота. Згадуваний Ф. Суарес висловив думку про те, що жодна форма договірного політичного зобов’язання не є абсолютною, а політичну владу країни можна змінювати, якщо вона не діє у напрямку забезпечення добробуту суспільства.

“...Ми ж тож удалися за згодою і спільною постановою разом з панами генеральними особами, полковниками та старшиною всього Війська Запорозького в непоборну протекцію Найяснішого Короля Його Милості Шведського, маючи непосоромну надію у всемогутньому Бозі, єдиному заступнику ображених, що любить правду і ненавидить лжу, що Його Королівська Величність завжди оборонить щасливою зброєю від того московського іга Ойчизну нашу Малоросійську і Військо Запорозьке звільнить, а забрані наші права та вольності не тільки приверне, але із загальною користю і з безсмертною славою запорозького Війська на майбутній вік примножить і розширить...”, - так пояснював причини своєї відмови від довголітнього московського сюзеренітету та прийняття протекторату шведського короля ясновельможний гетьман „обох сторін Дніпра”, князь Священної Римської імперії Німецької нації, кавалер орденів Андрія Первозванного (московського) та Білого Орла (польського) Іван Мазепа.

…Загальновідомим став факт невдоволеності Б. Хмельницького та генеральної старшини складанням лише однобічної присяги на вірність новому сюзерену під час січневої козацької ради 1654 р. у провінційному Переяславі. “Служити прямо і вірно у всіх справах і повеліннях царських” згоджувалася українська сторона, але на умовах зобов’язань московського монарха “в тому всьому пожалування і милость свою царську указати”. Однак згідно з усталеними у Західній та Центрально-Східній Європі політико-правових принципів, московський цар також мав присягнути в тому, що буде захищати privilegia et libertates свого добровільного васала. Цього не було зроблено, а тому з часом гетьман Хмельницький та його наступники на гетьманській посаді почали «легко» відмовлялися від клятви-присяги⁴⁷ сюзерену, незважаючи на її освячення Церквою. У зв’язку з цим, вчені звертають увагу на те, що Іван Мазепа, його попередники, сподвижники та послідовники зберігали погляд на відносини української автономії з царським урядом в руслі ранньомодерних політичних теорій про договірне походження держави. Відомо, що мазепинці постійно наголошували на добровільному піддані України московським монархам, а такі уявлення козацької старшини, очевидно, передбачали і можливість добровільного виходу з-під зверхності Росії.

У той же час великий вплив на уявлення еліти Українського гетьманату про клятву-присягу сюзерену здійснювала політична практика представників державних та напівдержавних утворень Криму та Північного Причорномор’я. Адже згідно з спостереженнями сучасників кочові та напівкочові народи „клятву вважають засобом виграти, а клятвовідступництво і віроломство пустими словами”. З огляду на це, послаблення контролю з боку держав-сюзеренів розглядалися кочовиками як ознака їхньої слабкості й часто спонукали до зміни підданства. Поряд із західним «європейським» впливом у середовищі козацької еліти сформувалися і східні «османські» політико-культурні цінності, в межах яких „підданство” розумілося не більше як військово-політична „протекція”, тобто перебування слабшого під захистом сильнішого. А такі відносини, як відомо, не передбачали довготривалих сталих взаємостосунків між „малими” та „великими” державами. Але і з погляду «європейських» сюзеренно-васальних відносин в окремих випадках розірвання скріплених клятвою стосунків було поширеним явищем. Незважаючи на традиційні церковні ритуали та політичні процедури доби «довгого» середньовіччя «уход от господина [был] обыденным и потому нормальным явлением».

…У запальній промові перед своїми солдатами за декілька годин перед Полтавською битвою 27 червня 1709 р. цар Петро І несподівано вказав на справжні причини несподіваної для нього політичної «рокіровки» свого колишнього підданого: „„...Прошу доброго вашего подвига, дабы неприятель не исполнил воли своей и не отторгнул бы толь великознатного малороссийского народа от державы нашей, что может быть началом всех наших неблагополучий…. Король Карл и самозванец Лещинский привлекли к воле своей… гетмана Мазепу, которые клятвами обязались между собою… учинить Княжество особое под властию его [Мазепы], в котором ему быть Великим Князем…». Отже, саме відторгнення українського народу від сюзернітету Московського царства та бажання гетьмана-васала Івана Мазепи до «особого» (тобто, окремого або ж самостійного) правління-«великокняжества» стало основними причинами розриву між тогочасними Україною та Росією.