Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Княжна зірвалась, схопила мою руку і через всі апартаменти побігла до своїх покоїв. «Що ви наробили, кавалере, що ви накоїли, тільки подумайте!»
Ломіт, гармідер, перегуки лунали вже в усій резиденції, що спалахувала світлами. А я і княжна сиділи в її спальні, дивились один на одного і раптом почали сміятись, бо що залишалось робити? Незабаром вбігли до нас Монтеги, Христанек і Доманський, які забавлялись десь у парку і почули про халепу. Доманський був вкрай розлючений. «Що ви наробили, невігласе? — засичав він, — за хвилину нас усіх заарештують і посадять в хурдигу. До сто чортів, що ви накоїли? Невже варто було счиняти такий гармідер із-за того, що дідуган, з якого пісок сиплеться, уявив себе одчайдушним Ромео?» Монтеги закладався, що граф нічого не зробить, але Доманський виглядав на стурбованого. Якщо б ловелас проковтнув свій сором, то не робив би такого гармидеру. «— Граф тут владар життя і смерті, — сказав Доманський, — на нього нема ніякого закону. Якщо ви хочете жити, Рославче, а не згнити в лімбурзьких льохах, негайно чкурніть звідси. Ми вже якось викрутимось, бо кінець кінцем не можемо відповідати за кожне безеценство...» «— Так, але що буде з княжною? — озвався я, — чи я можу її залишати на поталу? Та перше, ніж він мене закує в кайдани, я простромлю його цією шпагою...» Княжна підійшла до мене і ласкаво, спильна глянула мені в очі. «— Кавалере, вірте мені, що я перш сама собі простромила б серце ніж дозволила цій нахабній і огидній потворі довершити її ганебний задум...» Христанек гукнув, щоб я поспішав, бо голоси наближалися, а серед них чувся пискливий вереск графа. «— Але де я вас побачу, княжно?» Прошепотів я. «— В Маннгеймі, тільки в Маннгеймі...» «— До побачення, княжно!» Я не встиг навіть поцілувати її руку і з оголеною шпагою кинувся в бічні двері, на чорні, круті сходи челяді. Моє щастя, що серед лакиз я мав приятелів, які ненавиділи миршаве графеня так, як і я. Двоє з них стояли внизу, либонь вже послані графом, але вони, знаючи в чому справа, розступились переді мною і ще показали дорогу втечі — через потаємні двері у коридор, що поєднував зимову резиденцію з літньою. Я вибіг на терасу, переплигнув невисокий підмурівок, перебіг по клумбах і опинився біля флігеля, в якому проживали зальотниці — панни. До них я скочив через відчинене вікно і знайшов їх у великому заклопотанні, бо саме у них перебували два їхні кавалерчики, молоді офіцери. Вони чули гармідер і галас, але не знали, що й де робиться. Я розповів коротко в чому справа і всі четверо щиро мені співчували. Панни радили мене покласти поміж себе в ліжко, і так перебути до ранку, але офіцери настоювали, щоб я якнайшвидше видерся за кордони Лімбурга-Стирума. Один з них був такий зичливий, що дав мені свого мундира, другий свойого плаща і капелюха з кокардою та адреси друзів, у яких я б дістав коня. Посилаючи мені тисячі поцілунків, панянки випустили мене на балкон, з якого я скочив на мур, а тоді на леваду, пробіг попід деревами до знайомої мені фіртки і щез у темряві. Через нецілу годину я, завдяки мойому мундирові та й добрим людям, був за кордонами клятого курячого графства Лімбург-Стирум. 5 Запиленний і виснажений до краю, я після чотирьох днів подорожі прибув в прегарне місто Майнц, старовинне Магунціакум, що положене над Рейном. Сталося це тому, що після моєї фортунної втечі з замку Нейсіц, я довго роздумував, куди мені податись і нагадав собі мойого доброго приятеля, поета і філософа Йогана-Андреаса Шлюте з Майнцу. Гроші у мене, хоч і невеликі, були з собою, а, крім того, офіцери в Нейсіці вказали мені своїх приятелів — в Маестріху, Кобленцу і в інших гарнізонних містах, так що з кіньми не було турбот. Запросини Шлюте були якраз у пору, сам розум наказував мені застановитись над моєю долею, яка досі поводилась зі мною не надто зичливо. Погоні графа Лімбург-Стирума я ажніяк не боявся, бо куди там було йому ні вгнатися за мною із своїм курячим військом. Паспорт мій був в порядку, та й в імперських і єпіскопських містах застави не дуже йому приглядалися. Знайти Йогана-Андреаса не було важко, його батько був шанований радник міста, у нього був власний дімок, майже над самим берегом Рейну, серед бюргерських садиб. І дивна річ, цей дімок, обвитий виноградом, увесь у квітах, до того під розлогими липами, одізвався до мене як батьківський: я прив'язав свого коня до огорожі та дозволив йому ласувати ніжною травою, а сам пішов до ґанку, де стояла вся родина. Серце моє защеміло і очі зайшли імлою. ... Переді мною станули мої батьки, зашуміли духмяні дуби нашої Бакланівщини, загуділи бджоли пасіки, а я — блудний син, мандрую під небом чужини, раб власних слабощів і пристрастей... Йоган-Андреас пізнав мене здалеку і побіг назустріч. Обіймам, стискам дружніх рук, палким словам вітання не було кінця, поки мій приятель не представив мене батькам — білоголовому добродію з чесним обличчям, добросердій матері та двом сестрам Доротеї і Амалї — Шарлотті, схожим на свого брата веселими і погожими обличчями, русявими косами та очима, що нагадували хвилі Рейну. Про ніщо мене не розпитуючи і нічому не дивуючись, хочби мойому запиленному одягові та чоботям (після втечі ) з Лімбурга я кинув у кущі військовий мундир і плаща), ця добра родина прийняла мене, як свого і мені здалось, що я моїх друзів знаю давно і вони мене знають безліч років. Так почалось моє дозвілля в Майнці, в часі якого я признатись, скинувся хоч трохи своїх турбот. Сім'я Шлюте жила музикою і літературою, сестри грали на клавікорді і на арфі, книжок у господі було повно і розмови точились про поезію, про філософію, про політику, про театр, яким усі захоплювались, або доганювали. Хоч я вигадав досить правдоподібну історію про свої пригоди і мандри, не думаю, щоб їй вірили, але мене про ніщо не розпитували, мабуть здогадуючись, що за цим усім криється якась звична для юності сентиментальна історія. Мені відвели кімнатку і я міг робити, що мені сподобалося, автім осьде всі робили те саме. Дві дівчини стали мені зразу милі, хоч були такі різні. Доротея — бистра і дзвінка як весняний золотий потік, видавалась мені Діаною; їй би вганяти по гаях і дібровах з луком і з псами, що вистежують ланю, Амалія-Шарлотта ходила замислена і тихесенька: я думав про неї як про голубооку русалку Лореляй, що сидить із своїми мріями на зеленому березі Рейну, над сріблистою сагою. Але обидві вони плакали, як у Парижі Соланж, над історією молодого Вертера і захоплено читали інші твори радника Гете, якого Йоган-Андреас не злюбив з того часу, коли він оселився у Веймарі, при герцогському дворі. А втім тут було гамірно і людно, бо до родини Шлюте сходились такі ж як і вони ненависники тиранів. Ці молоді люди з розжевреними обличчями, що розчитувались у Шубартовій газеті «Німецька хроніка», зненавидженій всіми князиками і епіскопами, здавалось, хотіли вже оце зараз підпалити світ, а насамперед Німеччину, яку називали «потворним чудовиськом». Вони, як і студенти і поети в господі Пера Жільяра, зразу ж прийняли мене до свого гурту, хоч я, на перший погляд, не стільки з обачності, як з невідучості, мало що міг їм сказати нового і цікавого. Та й як я міг поєднати якусь смілу думку, що з природи речей та з мого чималого досвіду могла й мене хвилювати і придатися іншим, коли в житті я сам був учасником, хоч і безталанним, авантюри, так чи інакше пов'язаної із звеличуванням і утвердженням тиранії, нехай і в її особливій, химерній відбочині? Бо ким же була в істоті речей княжна Алі-Емет? Претенденткою до престолу тиранів, який вона прагнула не повалити, а тільки захопити для себе. Правду сказавши, я, затьмарений перш усього моєю власною жагою, тільки тепер, в господі Шлюте, почав над тим застановлятися і в мене не було двох думок про те, що коли б Йоган-Андреас, його рідні і його однодумці, знали достеменно мою гірку історію, то навряд чи захотіли б вважати мене своїм приятелем. Признаюсь, ця думка мене турбувала, бо, по правді кажучи, я погоджувався з їхніми поглядами і ділив зовсім щиро їхню ненависть до тиранів... Істотою цієї сім'ї була правда і правдивість. Чи я не міг, подумки хоча б, бути з ними? Все, що вони говорили зі мною, коли я із старим Шлюте проходжувався по садку, коли слухав Йогана-Андреаса за столом, у гурті друзів, навіть, коли дівчата деклямували мені вірші Лессінга, Гердера і Шубарта, все це западало в мене промінними скалками. Хіба я не бачив своїми очима огиду тиранії, потворну владу «дворян шпаги» і «дворян ряси» у Франції, хіба не знав самодурів, таких як Лімбург-Стирум? Хіба н не бачив тієї облуди, яка обсотала увесь цей «лад і порядок», де нагорі зграї дармоїдів, ледарів і розпусників жирують, ніким і нічим не обмежені в своїх забагах і примхах, а народ, який працює в поті чола для їхньої ж вигоди і дозвілля, спрокволу конає у страхітливих злиднях? Але, що я міг відповісти їм, я, котрий вплутався в химородну халепу, яка б мені ніколи не приснилася в найхимернішому сні і допомагаю, так чи інакше, таким самим дармоїдам і пригнічувачам простого народу, дарма що поки що, так, поки що лише, їхня справа також тільки химерна мрія. Оця двоїстість мене починала гнобити: двоїстість, яка була логічним наслідком мого власного рабства. Я був рабом самого себе, я був собі найлютішим порогом, бо задля бузувірських жаг вбивав в собі чесну і правдиву істоту, що прагнула, як і всі Шлюте, до добра, до визволення людства з усіх кайдан. І я, зніяковілий і огірчений на самого себе, відходив самотній і сидів годинами над рвучким Рейном, думаючи свої смутні думи. Мене приходили розважати обидві сестри, спочатку Доротея, потім Амалія-Шарлотта. Мабуть я був обидвом їм не байдужий, але ні у кого, ані у них, ще не прокидалось сильніше почуття. Просто, я їх шанував і милувався ними, як розквітаючими трояндами. Очі їх були ясні, вони легко могли зайтись сльозами від зворушення всім, що прекрасне і добре, могли й дзвінко та безжурно сміятись русалчиним сміхом. Обидві нестямно любили минуле: коли вони розповідали про суворі віки закутих у залізо лицарів, про їхніх омріяних дам, про січі і битви, про повстання люду, про жагу і подвиг людей, незламних як сталь, їхні очі пломеніли, їхній голос тужавів і мені ввижались вони серед заграв, на мурах замчищ, як Орлеанська діва, з мечем у руках, з пошумом гнівних прапорів. А коли минала ця хуртовина мрій і легенд минувшини, вони знов ставали тихими, русявими дівчатами бюргерського затишку. Але я був їм вдячний за те, що поривали мене в інший світ, в якому може і я був би іншим. Старий Шлюте люб'язно проходжувався зі мною, мабуть зауваживши мою іпохондрію. «— Вам, молодий друже, треба знайти своє місце в світі, — лагідно сказав він, — мені здається, що ви — причинний мандрівник. І всі ви, молодь нашого сторіччя, такі. Я, признатись, не вельми довіряю німцям і згоден з Христіаном Шубартом, що «з усіх народів німці найбільше пристосовані до ролі рабів», але я все ж таки покладаю надію на наше молоде покоління. І де буде покоління бурі і натиску, не може бути, щоб тирани знищили цей священний гнів молодих. Не може бути, щоб це приниження, це рабство духовне і фактичне, тривало вічно. Це сторіччя поховає здряхлілий лад стоклятих князьків і цісарів і королів, цієї коронованої худоби. Свобода, рівність, братерство всіх народів і людей — ось до чого йдемо і від берегів Америки до степів Росії вже гомонить відлуння великих гасел. Раджу вам, юний друже, не забувати свого післанництва. Коли ви скінчите ваше навчання в Страсбурзі чи в Геттінгені хоча б, повертайтесь на свою вітчизну і смолоскипом свободи допомагайте осяяти її...» Старий Шлюте був ще запальніший, ніж його син. Він з гнівом розповідав про неймовірну підлість тиранів, про лицемірство князів церкви. Він мріяв про вічний мир так, як мріяв його улюблений поет Данте, а сьогодні мріє кенігсберзький мислитель Кант. Він з обуренням розповідав, що герцог Карл-Теодор Пфальцський витрачає сто тисяч на свої стайні і вісімдесят тисяч на полювання, що його придворні сурмачі одержують більшу платню ніж університетські професори... Він кипів, розповідаючи про доходи німецьких княжат з продажу рекрутів англійському королю, про те, що для розм'ягчення хліба для попугаїв на баварському дворі та купання їх кожного тижня йде кільканадцять бочок токаю і рейнського вина... «Всі з тієї тисячі німецьких князів, — говорив Шлюте, скипаючи люттю, — це брутальні, безграмотні мерзотники і злочинці, бо їхній найбільший злочин — це сам факт їхнього існування...» Йоган-Андреас ще наполегливіше намовляв мене довести врешті до ладу своє життя. Він казав, що навіть, якби у мене були труднощі з фінансами, то він знайде засоби, щоб мені запевнити сяке-таке існування та мати змогу вчитися. Головне — це об'єднуватися однодумцям усіх країн. Головне гасло: «Ін тираннос!» (Проти тиранів). Він не вірив, що німецьке бюргерство, хоч терпить немало від тиранів, стане гробокопом феодалізму, але ним стане селянин у свій час, той селянин, який вже стільки разів підіймав зброю проти княжого і церковного деспотизму. Поки що треба ширити слово правди і знання, треба вирвати народ із цієї священної темряви. Треба готуватись до найбільшої події сторіччя — до революції. «Вірте мені, друже, — говорив він захоплено, — що дух онови, дух свободи, віє звідусіль і всюди і ніщо і ніхто не приборкає його...» Дім Шлюте — це була справжня кузня мислі. Я іноді і шипів і хмелів від цифр, дзвінких силогізмів, залізної логіки фактів, філософських сентенцій, що западали глибоко і примушували зосереджуватись і здоганяти однією думкою другу. Ще раз я переконувався як мало я ще знав, як прогаяв час, коли ці юнаки з розкуйовдженими чупринами, ї полум'ям в очах добивалися правди і рвалися до знання і до світла. Як уміли вони шанувати і берегти слово! Коли Йоган-Андреас завів мене до будинку, де показувано перший друкарський станок, на якому Гутенберг видрукував першу книгу в світі, він сказав мені, що цей винахід важить так само для людства, що й закон гравітації Ньютона або відкриття Америки. Слово — це перша сила, що двигне людство на нові шляхи, сліпцям відкриє очі і сваволі негідників покладе край. Йде сторіччя машин — говорив Шлюте, — коли людина нагнуздає стихію і природу та змусить служити собі. Робітники — ткачі в Оснабрюку і в Мюнстері повстали проти машин і розбили свої станки молотами, але це неправильно. Винні не машини, аті, кому машини служать — крамарі і фабриканти, бюргери, що самі стають рабовласниками, визволяючись з рабства магнатів. Треба буде ще одної революції, найвеличавішої в історії, яка вчинить власником трудівника. «Рівність або смерть», клялися ці юнаки зібравшись під старезним дубом у гаю, на березі Рейну. «Рівність або смерть», шепотів і я з ними. І один з юнаків гнівно проказував полум'яного вірша Шубарта про «домовину владарів», в якому творилось: ...Вони, вони свою подарували милість Собакам і повіям, і в той час Калічили, вбивали мудрий розум, І вільний дух в'язнили у всіх нас... ...Над рейнською сагою сиділа моя тиха Лореляй — Амалія Шарлотта. Крізь прозорий присмерк, внизу, плесом широкої ріки плили до моря вітрильники. Обабіч ріки, на високих берегах струнчіли руїни старовинних замчищ, пнялися під гору виноградники. І я знав, що і ця тиха русалонька, ця золотокоса дівчина, як і далека моя Соланж хотіла б, щоб я ось так завжди сидів біля неї і слухав шуму гаїв, дивився б як білі хмарини пливуть по синьому небу і в тихий шепіт хвиль Рейну впліталися і наші визнання вірності аж до смерті так, як у цьому клявся молодий Вертер, злеліяний веймарським радником. «— Багато в цьому зеленого шуму і юнацького запалу — говорила Амалія-Шарлотта про свого брата і його товаришів; ці клятви, присяги, бунтарські пісні і слова, слова... Ми народ мислителів і поетів: Лессінг, Лейбніц, Кант, Гердер, Гете, Шубарт... Але чи стане крицею те слово, щоб повалити тиранів? Зважте, друже, скільки війн прогреміло над цією землею, безглуздих війн, з веління могутніх цього світу, коли ця земля ставала пустелею і пожарищем, коли тут вили тільки вовки, а люди поїдали людей з голоду... Де ж нинішній Мюнцер, де Гец Берліхенген, де смілий ватажок люду Флоріан Гайєр? Цей люд тягне своє ярмо як покірний осел і постачає вельможам кріпаків для рабського гарування і рекрутів для ще безглуздіших війн... Ні, я не чекаю визволення в цій країні, поки що... А от ви, друже, слов'янська душа: таємнича, рвучка, окрилена... Це над вашими просторами ширяє вже дух свободи, це у вас слово може вмить стати крицею... Тільки зараз ви ще сновида, друже... Ви — на розпуттях...» Вона сказала мені правду, ця проникновенна дівчина — русалка. Вона збагнула мене, вона збагнула мої вагання, мої сумніви. Вона розгадала мене — сновиду, причинного на розпуттях. Я пішов від неї геть і бродив полями, понад рікою, йшов у гаї під ширококронні дуби. Ні, я не міг вже довше обдурювати цих добрих людей, що були такі одверті і щирі зо мною. Я не міг сидіти на двох стільцях: або я з ними проти тиранів, або я з тиранами проти них. Треба було вирішати. День був погожий, червневий: вже колосились жита, вже наливались винні грона, дзвеніли коси на лугах, селянин ішов за своїми справами, чи може й на панщину, пахкаючи кнастером з глиняної люльки, проїздили вози з сіном — життя точилось своїм звичним колом і нікому не було ні па до мене, до моїх роздумів. Чому б і справді не залишитись тут, в Геттінгені чи в Гейдельберзі, серед цих добрих мрійників, — [я ж бо не йняв їм віри, що їхні мрії стануть стилетами на тиранів,] — чи не йти поряд з синьоокою Амалією-Шарлоттою і разом з нею хвилюватись каїками давно минулих сторіч або сльозливими історіями нещасних кохань? Чи знов поринути у той світ химер, в якому я досі жив, в лаштунках цієї лялькової комедії, серед людців завидющих, облудних і хижих, що їх обличчя були тільки машкарами злорадісних потвор, пройдисвітів і шельм з душеньками карликів, загрібущих обманців, що пнялися і собі на верхів'я, аби збирати хоч крихти із столів могутніх світу цього, зазнавати хоч дещицю з цієї суєти золото-коронних дармоїдів, цієї пишної череди Епікура?... Автім — у проміннях тихого дня майнуло переді мною обличчя княжни. Де вона зараз? Де ті печальні і загадкові очі, що через них я втратив спокій і рівновагу духу і пуття? Відьомська влада цих очей, той таємничий посміх, що так часто ковзався по мені, або ж глузливо, або ж пестячи, або ж з тихим смутком, знов бентежили мене. Ні, мені не було вороття. У мене не було іншого шляху, тільки ці манівці крутогором, понад прірвою, в країну причинних, окаянних мрій. Нікому нічого не кажучи, я пройшов до господи Шлюте, в свою затишну кімнату, зібрав мої мізерні пожитки і так само тихцем і хильцем, попід яблунями і грушами, поза огородами і виноградниками подався на битий шлях до Майнцу. В далечіні срібліла стьожка Рейну, в голубій імлі майоріли задумані замчища; синіли далекі ліси Франконії; вгорі роздзвенівся жайвір; край шляху шелестіли подорожники і майоран. Я озирнувся: вже далеко була гостинна господа добросердих Шлюте; біля гаптування сиділа Доротея; листкував нову книжку радника Гете Йоган-Андреас; тихо — повагом, стежкою, між духмяними покосами на луках йшла Амалія-Шарлотта. Я махнув їм рукою, так неначе вони могли мене бачити. Поштар затрубів у ріжок. Я прямував у Мангейм, шляхом моєї долі. 6 Пекло, без сумніву, вселило в мою істоту демона, але — леле! не обдарувало мене гемонською силою, що долала б усі мої вагання, що допомогла б ставити опір всім кушенням. Я крадькома, потайки, покинув затишну господу Шлюте; я залишив отих друзів, які любили мене і які, єдині може в світі, крім, звичайно, моїх батьків, бажали мені добра. Я знехтував всім, що дало б мені мир і щастя. Я вибрав непевну долю шукача зірок, розметаних по битому шляху, мандрівника наосліп, сновиди, який кинувся стрімголов у цей підступний, лукавий світ; пустився як той аргонавт за казковим Золотим Руном. Що ж, я міг на все це відповісти словами невдахи, якого висміював Мольєр: «Ти того сам хотів, Жорж Данден!» Ось серед таких дум, я наближався поштовим мальпостом до єпіскопського міста Вормса, що був колись здобутий і укріплений Друзом. Це одне із вільних міст, по яке не сміли простягнути свої завидющі руки всілякі князьки, то ж мене вразила свобода, з якою почали говорити мої супутники, в'їхавши на вормську територію. Хоч вони виявляли бажання познайомитись зі мною, але ні їх компанія, ані їхніх принагідних любок, без сумніву мандрівних куртизан, мене не надила. Світ увесь був мені не милий. Я боровся з кушенням, як тільки міг, але, очевидячки, демонські сили, які оволодівали мною, були сильніші за мене. Тільки гіркоту бачив я навкола себе, жодного просвітління і тільки щільніше загортався у свій плащ. Ба, навіть, єпіскопський кріпак, якого я бачив з вікна і який, похнюпившись, у сльоту, ніс сапу на панщину, був щасливіший, ніж я, бо він, хоч тягнув покірно своє ярмо, мав свої радості і втіхи, принаймні у гроні родини. А я вкладав свою шию в ярмо, я був справжнім невольником, якому не дано мати будь-яку хвилинку розради. Я сам погоджувався бути галерником! То ж нічого було дорікати собі. Вже, коли я звернув на хистку стежину злощастя, мені нічого було каятись, не було кого винуватити. Я вирішив відкинути геть всі свої сумнівання і дбати тільки про те, щоб якнайшвидше дібратись до Мангейму, коли це вже мені так суджено. Однак і стихії змовились проти мене. У Вормсі. де я сподівався тільки перечекати, поки змінять коні, зірвалась тика гроза, що поштарі відмовились їхати по розвезених шляхах, на яких коні норовисто спотикались, а карети застрягали в глиняному грунті. Злива була з громами і блискавицями, весняна. Через те всі подорожні затримались у господі «Під золотою зіркою», недалеко від єпіскопської резиденції. Я скорився долі і, повечерявши злегка, пішов у відведену мені кімнату, щоб проспатись. Не встиг я розвісити мого мокрого плаща і скинути чоботи, як у кімнату прийшли офіцери, що їхали зі мною з Майнцу, почали розмовляти про це й те, нарешті запропонували зайти до їхньої кімнати, де від нічого робити зібралась невеличка кумпанія. Я було відмовлявся, але, щоб не видаватись неввічливим бурмилом, бо вони ще в мальпості завважили мою іпохондрію, пішов з ними на часинку. Офіцери рекомендували себе корнетами регіменту кирасірів принца Брауншвейгського, відрядженими в Швабію по закупку коней. В їхній кімнаті я застав ще двох прапорщиків пандурського полку Гессен-Дармштадтського принца, які начебто відстали від своєї частини, а тепер здоганяли її. Всі ці парубійки були веселі і компанійські, хоч шалапутство визирало їм із нахабних пик. Я їм звичайно про себе нічого не розповідав. На столі був токай і алікант, а потім рейнське, яким славиться Вормс, офіцери жлуктали його навперейми, а потім з'явилися карти і розпочато гру, спочатку в ланскне, а потім у фаро, але на невеликі ставки. Втім, за якийсь час, в кімнаті об'явились дівчата, що їхали з нами поштовими кіньми, а з ними і третя — Марієтта, яка приєдналась начебто у Вормсі. Вони, до речі, втішалися Вормсом, де хоч повно черців і священиків, але ніхто від епіскопа ніяких обмежень не зазнає, а приїжджі гості не можуть нахвалитися гостинністю. Мабуть веселішого міста нема ні в цілому Пфальці, ні у Швабії. Не з якоїсь одчайдушності, яка мені могла передатись від цих шибайголов, але сам по собі я повеселішав. Офіцери брались за боки, коли я розповідав їм всілякі історії і казали, що я мабуть переодягнений абат, бо тільки священики такі дотепні, а скільки серед них віршоплетів, що звеселюють добрий люд! Тимчасом мандрьохи почали ластитись до мене, особливо Марієтта, яка покликала мене в алькову і гірко жалілася на свою неласкаву долю. Сиротою вона жила у тітки, яка хотіла її видати за нелюба, але вона повірила одному гульвісі і втекла з ним, проте він кинув її напризволяще і їй не залишалось нічого іншого як піти на легкий хліб. Цю сумну сповідь вона зрошували ревними сльозами, сердешно рюмсала, так, що я їй дав п'ять дукатів на потіху. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|