Володимир Шаян «Віра предків наших»

„Любив також улітку зустрічати на Троїцькому Мості . схід сонця. Чудова велика картина...

... в природі трапляються такі чудові явища, що перед ними иоет-маляр падає ниць та тільки дякує Творцеві за солод­кі, чарівні хвилини." (Шевченко: Мисгсць)

Шевченко надає ниць перед Творцем. Невже це не є його молитва. Навіть тоді, коли він, можливо, на Троїцькому Мості не падав дослівно на коліна, але в дусі своєму він таки зовсім падав ниць і ііо-старовипному бив поклони перед Чудом Со-творення.

Шевченко молився до Богині Світання. Котрий із вели­ких поетів не робив те саме?

А в сивій старині нашого протоіндоевронейського передчасу, десь у горах, на галявині, чи над широким озером, або се­ред безмежного степу вставав досвіта Молодий Юнак і молив­ся до Богині Світання.

Писали до неї гимни численні поети і я не збираюся їх неречислювати. Але ж і не годен поминути Кардуччія, який вже зовсім наново молився до неї у своїх „Варварських Одах". А писали чи творили в пам'яті ці оди, або інакше гимни, праста-ринні віщуни Ригведи.

Писав і я „Гимни до Ушас", бо так зветься ця Богиня в санскриті. І молився до неї у першому захваті пробудження в моїй душі староарійської віри на основі натхнення, яке могут­німи хвилями осяяло мою молодечу душу повінню світла, що сяйвородним живцем б'є із кожного гимну.

Але тут вмішується у мій виклад мій слухач і друг своєю критикою із „двадцятого століття".

— Невже можна молитися щиро у двадцятому столітті до богині світанку? Це ж тільки марна поетична фантазія! От така собі поетична фігура персоніфікації. А може щось тобі

бракує в твоєму великому розумі, коли не вмієш відріжнити поетичної фантазії від дійсности.

Мій мудрий друг матеріяліст запалився до дискусії і не дає себе перебити.

— Адже вся ця „краса світання" — це тільки з'явище ін­терференції і рефракції світляних хвиль, які нерівномірно за­ломлюються і розщіплюються в земній атмосфері. Яка ж там „богиня" та ще й поганська. Забажалося тобі нерозумне бажан­ня повороту до примітивної старини. Може воно така мода в мистецтві. Але в науці? Хай вона і поетична була ця доба, — мушу признати, — але ж це вже давно минуле. І поезію... хто сьогодні читає поезію, ще й таку стару, як світ?!.

— Але ж Шевченко, — пробую дійти до слова, — дякував щиро Творцеві за чарівні хвилини щастя і надхнення. Він знав, що існує Творець Краси у Природі і перед ним, перед Великим Світотворцем падає Шевченко ниць. Це тобі, друже мудрагелю, не поклони в церкві, але поклін Великого Творчого Духа.

— Це тільки психологія! — перебиває нетерпеливо мій приятель.

— А чому ж ти, вороже психології, виключив і цілу ду­шу людини із дійсности, себто із твого розуміння, що є дійсне. Невже це надхнення і це щастя нашої душі це не дійсність тільки тому, що її не записують твої апарати? І невже ти не подумав, що поза цими твоїми рефракціями хвиль світлових немає самого Світла. І невже немає об'єктивної дійсности са­ме в істоті Світла, а не в його з'явищі як самі тільки хвилі і напруги. Невже поза міренням машини ти можеш щонебудь сказати про внутрішню природу Світла як Істоти в собі.

Тут я перейшов до протинаступу.

— Коли світло і його світлогра для тебе тільки з'явище, чому ж тоді ти не хочеш бачити з'явища „краси" як так само дійсного і об'єктивного з'явища, як твоя рефракція. Це напев­но з'явище іншого виміру, на це згода, але воно так само існує об'єктивно, як твої дрижання хвиль у якомусь зовсім незнано­му і непонятному середовищі.

— Є наше внутрішнє бачення Світлосвіту, але є і вну­трішнє існування самого ж Світлосвіту.

— І коли наш молодий юнак не сумнівався, що існує якась Істота поза цією Красою, яка оживлює його душу, про­буджує уяву і волю до чину, і саму уяву про Любов і саму мо­

лодечу його Любов, то невже немає дійсности в цих почуван­нях? Марна і обмежена „дійсність" мірена твоїми машинами і апаратами! І прийнявши на віру обмежену мову і вимову тво­їх машин і апаратів, ти скривив і скалічив твою власну душу. І хоч ти живеш нею і для неї ти її дійсність заперечуєш, а ра­зом із нею усю безмірну глибінь дійсного існування Світлосвіту поза твоїм — власне обманним, як сам знаєш, змисловим обра­зом і поза помірами твоїх машин.

— Але ж сам кажеш, — пробує боронитися мій друг, атеїст, що ця т.зв. „богиня світанку" пов'язана із світлом дня та ще на Троїцькому Мості, або десь у високих горах.

— Так, це я кажу. І тому Віщун називає її Дочкою Світ­ла. Людське це окреслення, але добре визначує саме як похідну З'яву Богині від Джерела Світла.

—: Якже вона існує?

— Нарешті розумне питання. Саме над ним думали ві­щуни, чи вона одна, чи їх багато, чи кожного дня встає вона наново до існування, а все така сама у своїй природі, встає в одну встановлену пору і появляється для очей смертельника. Але ж вона існує як Краса, як Світило Поранку, як Сила Про­будження, яка дарує нам цілий Божий День із усіма його бла-годаттями, одним словом, вона існує саме як Богиня Світання.

— Тут багато поезії! Багато поетичної візії, — ще боро­ниться мій друг.

— Справді багато тут поезії і границя між поезією і ві­рою дуже невловима, як сама постать Богині, — але хіба вона не існує від того, що я нею захоплююся як поет, чи ще краще сказати — як молодий юнак, якого вона — ця Богиня — про­будила до дійства Мужньої Любови. Ти бачиш там самі краски, а він бачить цілу Красу, а навіть невловиму ще, але прекрасну саму Постать, якусь іншу, кращу за людську, небесну, світлову Постать, саме Богиню, не таку як Людина, але дійсну істоту із Краси і Світла живучу.

— Чи маю тобі пригадувати дійсність Мавки для Лукаша У „Лісовій Пісні" Лесі Українки? Тут воно дещо інакше, але там усе живе у лісі. Немає там нічого мертвого. І справді му­сить твоя наука цю істину потвердити. Немає нічого мертвого в цілому Космосі.

— А в тім, друже, ми мусили б перейти цілий курс на­

шоі теологи, чи звести кілька десятків таких розмов як сьогод­ні, а до того часу нам замкнуть Британський Музей, де я хотів тобі показати статую Богині Світання.

— Бачиш, друже, я боюся, що матеріялістичний світо-, гляд не позволить тобі навіть зрозуміти світогляд наших пра-предків, не те, щоб його пережити, от хочби тільки так, як це потрібне ученому, який хоче зрозуміти іншу, далеку від нього епоху і знає, що це інша епоха, іншого думання епоха. Учений знає далі, що ця інша епоха мала свій власний світогляд і нор­ми цінностей і всю мораль іншу від нашої. Боюся, що ти перес­танеш відвідувати музеї, бо вони вимагають уяви і аналітичної думки дослідника, щоб ці „мертві предмети" заговорили до нього людською мовою даної доби, або точніше цілою.психо­логією минулих епох. Як можна говорити при невизнаванні психології про т.зв. „об'єктивну науку".

Друг мовчить і не признається, що він таки завстидався.

— Бачу, що ти хоч із дечим погодився зі мною. Отже пі­демо до музею.

В окремому крилі цієї Святині Людської Мислі, що зветь­ся популярно Британським Музеєм, приміщені мармори Ельгіна. Це останки кам'яних різьб величавого Партенону, колись краси і гордости старинних Атен. Зберіг їх для людства Ель-; гін у часі, коли мармори Партенону розкрадені були до бу­дови маленьких хиж. Щолиш музеї створили цінність для цих останків, між якими немає, здається, ні одної неушкодженої ста­туї. Але навіть розбите торсо якогось Бога дає уяву про велич раси людей, що в такому торсі Бога свій людський Ідеал вба­чала.

— Уяви собі процесію довкруги Партенону. Ось тут вона на цих каміннях зображена. Скільки тут людської Краси і Си­ли! — ти скажеш. Так, але це саме тут, те що Людське підняте до Божественної Гідности і Краси. Це, отже, самоусвідомлен­ня Краси і Сили Людства для самого Людства. Варвари могли ути теж прекрасні, але вони цього не знали. Тут варвари від­крили працю Богів над Людським Видом.

— Я погоджуюся з думкою, що це справжня Святиня, — сказав мій друг. Процесія — це суцільний показ цієї обнаже-ної Краси самої для себе. Коні і люди творять могутній ритМ ліній, повних життя і руху.

— А, тепер ти заговорив як поет. Отже всі майстри мар-мору були не тільки поетами, але віщунами безсмертної Краси

Людини. Шкода, що немає тут різьби, як Прометей творить свою Людину.

Ми наближаємось до чогось у роді головного вівтаря — де було колись горде чоло святині, — і тут між Богами і Боги­нями спинюємося перед статуєю Богині Світання, яка но-грець-ки зветься ЕОС.

Вона дивно легка, справді найлегша із Богинь, хоч із того самого мармору різьблена. Ось, ось вона здвигнеться із п'єдестали) і полетить у простори. Ми забуваємо, що вона різь­блена з каменя. Дав їй мистець таку легку одежу. Вітер; легкий ранній, свіжий вітерець, Зефір, вимережив її одежу у легкі складки за своїми лініями подуву. Цей її одяг, легкий як хма­риночки Світання, вичаровує цілу постать такою легкою, повівною, із райдуг витканою і вітерцем змережаною. Вона ціла немов розвівається разом із її хітоном, дарма, що вона тут у різьбі грецького генія із каменя витесана.

Отже, так різьбили її віщуни і поети у слові. Вона тут уже не з вітру і не з хмаринок, але уся з найніжнішого етеру, із самих красок і райдужніх хвиль. Така вона прекрасна і не­вловима. Але жива і дійсна, як дійсна є Краса, Любов, Світан­ня і... надхнеине слово поета.

Звичайно вона дівиця. Нерухана, недоторкана, ще не­мов несвідома своєї приманливої краси. Вона навіть полохли­ва. Але не все, не в усіх видіннях поета.

Деякі віщуни бачили" її немов танцюристкою на сцені, що її краса доступна усім глядачам. Вона примхлива і невірна. Буває й горда.

Не було в той час партійної цензури, ані догматів синк­літу, чи наказів кремлівської кліки, що треба, мовляв, тепер пи­сати про саму працю робітника.

Отже й уявляли її не зовсім однаково. А проте для всіх вона жива і дійсна.

Довідаємося, що одного разу не надто чемно повівся з нею Перун. Йому ж ніколи забавлятися поезією мінстрелів. Йо­го надхнення в боях і геройствах. Треба звільнити води із за-пертя. Повибивати лютих демонів — ворогів людей і Богів. Але не випереджуймо подій, чи пак наукової праці про Богиню Сві­тання.

Зачнім від самої назви Богині.

Отже звали її YIIIAC у санскриті. Австрінне у Литві і Латвії. Аврора по-латині. Еастер, або Істер по-англійськи, чи радше по-старосаксонськи. Звали її, як вже знаємо, Еос по-грецьки.

Невже ці, здавалося б, зовсім різні назви мають щоне-будь спільного із собою. Невже можна вивести їх науково, — таки насправді науково, — від одного якогось слова чи кореня?

Може. Спробуймо. Мої читачі вже знають, що слово „Сонце", „Геліос", „Сан", „Сур'я", „Хоре", хоч звучать так різ­но, але від одного кореня походять. Від кореня, що означає Світ і Світло і цей корінь виявився дійсним у протослов'янсь­кій мові.

Отже і УШАС — це протоіндоевропейське Божество, бо ж стрічаємо її в усіх головних індоєвропейських мітологіях. Спро­буймо, отже, вивести перш за все її назву, чи точніше ім'я ці­єї Богині, бо ж назви людської їй не потрібно.

Було б надто довго розказувати, якя дійшов у дослідах до її спільного праімени. Краще представлю зразу цілий вислід, хай сам себе боронить. Якщо він правдивий, буде видно із ньо­го самого.

Отже нас вже не здивує, що цей пракорінь я знайшов у мові наших прапредків.

Найстарша протослов'янська, а також праукраїська фор­ма звучала:

Утра — Утреня

УТРО — означало РАНОК, а УТРЕНЯ — ранню зорю. Да­лі залишилася ця назва на означення вчаснораннього Бого-служення, ще перед сходом сонця. Зокрема любить наш нарід таке Богослуження на Великдень, — День Воскресення і Пе­ремоги Сонця. У старосаксонській мові це слово звучало Еас­тер, далі Істер і — як побачимо — було Святом Богині Еастер, або Істер, Святом Весни, що його святкували у місяці Квітні. Квітень — місяць розквіту і красок був її місяцем.

Треба прийняти, що УТРЕНЯ, подібно як це значення за­лишилося в польській мові, означала колись Ранню Зорю. Звід­си заутреня означає Службу Божу ще перед появою Ранньої Зорі, або саме її появу.

Зоря означає також ПАЛАННЯ, як у звороті ЗОРЯ ЗА­ПАЛАЛА (Грінченко).

Жертва Воскресення відбулася в Утреню. Утреня — це от­же Світання, себто Палання Раннього Зарева чи Зорі. Утреня — це Небо перед Сходом Сонця.

Шукаючи далі значень і старих записів цього слова, я знайшов його слов'янський запис у формі ще старшій.

А саме у формі:

Заустра

Psalterium Sinaiticum, ed. S. Severianov, Leningrad, 1922. Pt 48,15.

Цю форму вважав Шрайбфелер помилкою, але я вже звик до таких „помилок" при дослідах над „Словом про похід Ігоря", де наприклад т.зв. „помилка" „АРКУЧИ" виявилася старинною формою замість новішого „рекучи". Добре, що видавець дотри­мався в цьому випадку вірности текстові. Бо саме ця форма ви­явиться найстаршою записаною слов'янською формою слова УСТРА.

Слово „ЗАВТРА", як відомо, постало через скорочення із „ЗА-УТРА", себто „за ранком", себто слідуючого дня. „ЗАУТ-РА" — значило первісно „завтра ранком".

Звідси теж відоме російське слово „завтрак", себто ран­нє снідання від „за-утрак".

Коли ж існує запис „ЗАУСТРА" то мусило теж існувати слово „УСТРА", як старша форма від „УТРА". Отже цю форму вважає Фасмер, і я з ним згідний, як дійсну, а не як теоретично здогадну. І саме ця форма стане вихідним пунктом нашого до­слідження.

Устра

Саме цю форму приймаю як протоіндоевропейську, хоч вона затрималася ще деякий час у протослов'янській мові, а далі виявила мовне скорочення до відомої вже форми: УТРА.

рьенка". Подібне зменшення для означення любовної пестли-вости побачимо в балтійських мовах. „Ютрженка" — це улюб­лена мала „ютржня", себто „УТРЕНЯ". Тут ніхто із мовознав­ців не матиме сумніву.

Для тих, що мали б ще сумніви, наведемо ще старополь-ську форму:

Юстрженка

Отже, не може бути сумніву про існування дійсного ви­ду „УСТРА" у протослов'янській мові, поскільки це середнє „С" потверджене у двох джерелах. (Наведення за відомим із солід­носте в науці словником Фасмера.)

На додаток маємо ще македонську форму ЗАСТРА, без­сумнівно скорочення із староболгарського „ЗАУСТРА", наве­деного вище. Отже, запис у Синайському Псалтирі (48,15.) не був помилкою, а вірним записом старого звучання, ще перед затратою оцього важливого для історії слова — середнього „С".

Словенське „ЮТРО" і чеське „їтро" не вносить уже нічо­го нового, крім варіянтів дальшого скорочування слово-звуку.

Ютженка в польській поезії

Слово „Утреня" і його деномінат — чудове з'явище Кос­мосу — оповите чаром поезії в усіх мовах в усіх країнах. Може не буде однак від речі навести приклади із польської літерату­ри, де це слово крім самої поетизації набрало виразно значен­ня і ваги програмового символу зокрема в добі романтизму. Наведім ці приклади. Отже, в Міцкевіча читаємо:

Pryskaja. nieczule lody І przesady swiatlo cmiace; Witaj, jutrzenko swc-body, Zbawienia za toba. sloiice.

У Поля читаємо:

0, zorzo tego narodu! 0! jutrzenko jasna wschodu!

А ось візіонер Словацкі:

Patrz, jakie glowki w promieniu, Ubior z jutrzenki swiatelka.

Приклади вказують як недалеко поетична персоніфіка­ція і символізація від мітологічної об'єктивізації тієї метафізич­ної сутности, що криється і поза самим з'явищем природи і по­за нашою змисловою візією цього з'явища.

Як недалеко від поетичної персоніфікації Міцкевіча до молитви віщуна! І не особистих дарів просить Міцкевіч для себе, але переборення Світанням не тільки „ледів темряви", але переборення „пересудів, що затемнюють Світло", а далі виборення упрагненої Свободи, яка передвіщує „Сонце Спасення". Не маємо сумніву, що під цим символом Міцкевіч не розуміє спасення душі у змислі християнської сотеріології, але Свобо­ду, яка попереджує Спасення Нації через Державну Суверен­ність.

Темнота пересудів, неволя, це є дійсні, об'єктивні стани суспільності!, як дійсний стан темноти у космосі. Так само дій­сні є стани Світання Свободи, а далі сама Свобода і Державна Суверенність. Ми часто не вбачаємо об'єктивної дійсности по­за метафорами і поетизацією. Наведена молитва Міцкевіча до „Ютрженкі" є так само дійсним станом душі і волі людини, як і кожна інша молитва. Зайва річ доказувати, що прагнення волі для свого народу у Міцкевіча було дійсним станом і жерт­вою його душі й життя, завершену його дійсною мобілізацією військового походу за „Сонце Спасення" висловлене у цитова­ному вірші. Я не бажаю тут затерти виразної ріжниці між натхненною поезією і живою вірою, але вказую принагідно на їх спорідненість.

Ствердження цього факту надзвичайно сильної поетиза­ції цього слова є важливе для самої суті нашого досліду. Має­мо тут до діла не тільки із семантичним навантаженням сло­ва, але, перш за все, його емоційним навантаженням продовж століть, подібно як у словах із сфери самої віри. Очевидно, що „сухого лінгвіста" цей факт не обходить, але ж історія слова і його походження — це не самі тільки „букви-фонеми" і морфо­логія, але і пов'язаний із ними і ними виразимий зміст. Саме тим різниться моя метода досліду від „сухої лінгвістики".

Вернемо, отже, до суті нашого досліду.

Справжня сенсація слідує щолиш у слідуючому відкрит­ті. А саме від форми УСТРА через степенування голосної „У" постала AYCTPA — (ау) є тут двоголосною.

На з'явище степенування у протобалтійських мовах я вже звертав увагу як на правило. Маємо багато прикладів на

цей закон степенування у балтійських мовах, як мені відомо ще не описаний у порівняльній лінгвістиці (порівняй: другас — драугас і т.п.).

Отже із УСТРА цілком закономірно постала форма AYC-

ТРА.

Отже наша Богиня зветься на грунті балтійських мов, себто теперішньої латвійської і литовської, Австріне. Побачи­мо це ім'я в окремому тексті і тут знову не може бути сумніву щодо значення цього слова.

Завважмо теж, що маємо також другу литовську форму: АУШРА — латинськими буквами: A-Y-C-3-P-A. Це знову зовсім закономірна паляталізація „с" із рівночасним поглощенням „т".

Дуже цікаве з'явище відмічуємо у германських мовах, чи теж старогерманській мовній родині.

Маємо тут виразно два окремі струмені формування цьо­го слова. Один із них засвідчений у готській мові у формах УГТВО (із довгим „YY" і довгим „00") як іменник жіночого роду у значенні саме „вчасний ранок", себто „світання".

Із цієї відміни постало через скорочення староанглій-ське: „УГТ(а)".

Ця лінія виявляє характеристичну заміну „С" на „Р" із заником ротації „Р" отже із „УСТРА" „УГТВА". Я відніс би постання цієї форми до сфери полуді гевих впливів із виразною тенденцією кентумізації: „С" на „Г".

J. Wright: Grammar of the Gothic Language. Oxford, 1921.

Тоді як у північних діялектах збереглася фонема „С" як про це найвиразніше свідчить... староісляндська мова. Отже:

Тут уже рівний шлях до сучасної англійської форми чи радше тільки зміненої вимови із ЕАСТЕР — до так само писаного сло­ва ЕАСТЕР, яке читається як „ІСТЕР" — довге вузьке „І", яке повстало із повищого двозвука: „ЕА" і „ЕО" і що ж виявля­ється:

Наша Богиня разом із своїм легко зміненим іменем манд­рує по всіх індоєвропейських народах і теренах Европи.

Що ж значить це ім'я в англійській мові? А означає во­но, як можна було сподіватися, СВЯТО ВЕСНИ, відоме вже

нам СВЯТО ВОСКРЕСЕННЯ. А святкували його в місяці квітні, який так і був призначений чи присвячений цій Богині.

Маємо на це важливе текстуальне свідчення, а саме:

BEDE: De temporum ratione, с. XV. b.,

який у наведеному місці саме стверджує, що ЕОСТРЕ є іменем Богині, якої свята відбулися у квітні. І від її імени цілий цей місяць називався

EASTER - MONATH.

Ствердження про те, що християнське свято Воскресен-ня заступило старинне свято Богині ЕОСТРЕ на грунті Англії настільки важливе так для нашого досліду, як теж для загаль­ної історії релігії і культури, що воно вимагає розгляду і до­казу.

Отже джерелом для цього ствердження є клясичний лі­тописець християнізації Англії, БЕДЕ, названий Шановним і Святим, якого монументальний твір п.з. „Церковна історія на­роду англійців" є до сьогодні основоположним джерелом цієї історії. Отже це достовірне джерело християнського прозеліта, який документує саме історію християнізації англійського на­роду. Не можна вважати, що писав він із прихильного для „по­ганського" світу становища. Не мав він причини стверджувати таку неприємну для історії християнізму в Англії справу, як те. що для „нових торжественностей" Воскресення вжили „приєм-ливої назви" старинного Свята Богині Еостри, Якій був присвя­чений цілий місяць, пізніше „пояснений як Пасхальний". Автор цей старовинний, бо жив він у роках 672-735, отже історія християнізації була для нього ще свіжою сучасністю. Справі дати Великодня присвятив він цілу працю п.з. „Де ратіоне темпорум" себто „Про знання часів святкування". Саме в цій пра­ці він обчислює і визначує наперед на довгий час для вжитку клеру дату Великодня як змінливого свята за прийнятими вже тоді правилами, опертими на відомій астрологічній базі, а саме після весняного сонцестою, після повні місяця і на першу не­ділю, себто день Сонця. При цій нагоді довелося йому поясни­ти назву місяців і в тому числі місяця ЕОСТРЕ. Отже не міг він поминути відомої ще в тому часі загально зрозумілої назви. То­му спокійно пояснює, що тут християнські новатори ужили звичаєвої назви, добре відомої, а вклали в неї „нові торжест-венності".

Цілі довгі століття християнізму накинули на це старин­не Свято Весни, Свято Богині Світання, свою зверхню накидку,

але не змогли витиснути прастарої назви, яка так і до сьогодні звучить: Гегші Істер! себто Щасливого Великого Дня, Дня Бо­гині Істер, Дня Богині Світання.

Залишилися також ріжні звичаї того весняного свята, часто із пересуненою датою на початок травня. Це свято ще до останнього часу можна було побачити в деяких селах Англії і тільки в останньому часі ведеться проти нього кампанія. Від­бувалися підчас цього свята танці і ріжні обряди так, як наші гаївки, хоч сам зміст Великого Дня був далі в Україні міцніше пов'язаний із культом Сонця.

Але ж УТРЕНЯ є його дочкою. Часом просто Дочкою Не­ба.

Сягнім, отже, до самого оригіналу. Написаний він около 725 року і зазнав пречисленних видань. Наводимо наш текст за повним критичним виданням, а саме:

Bede: The Complete Works of the Venerable Bede...,12 vols., London 1843-44, Vol. VI. De temporum ratione, p. 179 ff.

„Eostur-monath, qui nunc Paschalis mensis interpretatur, quondam a Dea illorum, quae Eostre vocabatur, et cui in illo festa celebrabant, nomen habuit: cuius nomine nunc Paschale tempijs cognominant, consueto antiquae observationis vocabulo gaudia no-vae solemnitates vocantes."

В українському перекладі:

„Місяць Еостур, який сьогодні пояснюється як Пасхаль­ний місяць, мав свою назву від Богині, яка називалася ЕОСТРЕ і якої свята вони в цьому місяці звеличували: її іменем тепер означують Пасхальний час, називаючи розваги старинних об­рядів звичаєвим словом як нові торжества."

Ну, що ж? Нічого нового про методу поширювання хрис­тиянізму ми не довідалися. Історія стара як сам християнізм. На старинні свята підсували чи накладали новий зміст, рівно­часно витискаючи їх старовинне обличчя.

Це мало діятися так довго, аж поки не витиснеться ста­рий їх зміст так сильно, щоб і сама пам'ять про цю старинну ві­ру забулася. В Англії це вдалося у відношенні до Великодня і була б пам'ять про старинне Свято Богині Світання зовсім за­булася, якби не залишилося оце свідчення Беде. Нічого дивно­го, що пізніші „пояснювані назви свята" не були заінтересова­ні у повторенні цього свідоцтва і воно так і залишилося єди­

ним. Однак не забули про це пояснення мовознавці і навели його у своїх словниках. Саме їм завдячую цінну вказівку не тільки для самого мовознавства, але для історії культури.

Деякі історики підважують твердження Беде, мовляв, во­но єдине, отже, мовляв, непевне. Але тут правдивість слів Беде пояснюється і скріплюється... лінгвістикою. Беде напевно не знав і не враховував, що майбутні лінгвісти 20-го століття від­найдуть ще глибше значення назви Богині ЕОСТРЕ і таким чи­ном його ствердження буде додатково потверджене, бо її свято в такий видимий спосіб сповіщає — Як усе-перемогу Сонця, яку Світання все попереджує. Нічого дивного, що прапредки анг­лійців саме її іменем назвали ВЕЛИКИЙ ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ СОНЦЯ, як ЕАСТЕР, або у старшій формі ЕОСТУР за зависан­ням Беде.

І так це свято називається до сьогодні. А „радощі'' цьо­го свята — з відтінком згірдливости як „розваги" — „гаудія" — до останнього часу тривали у ріжних селах чи містечках Англії. Нехай ті, що піддають під сумнів ствердження Беде, пояснять цю назву „ЕАСТЕР", а зокрема збіжність її — тепер зрозумілої — назви, як назви Богині Світання YCTPH, яку відкриваємо на протослов'янському і протоіндоевропейському мовних теренах.

В латинській мові маємо відповідники цієї назви у сло­вах: АУРА і АУРОРА. Треба думати, що повстали вони із пере хідних форм: АУСА і здовженого-AYCOCA. Перехід „С" у „Р" між двома голосівками — це добре відоме з'явище у лінгвістиці. Отже слово АУРОРА, хоч звучить так відмінно, таки походить від УСТРА, хоч довгий був його шлях у історії мов і народів. Поняттєво іде, однак, латинсько-римське розуміння і уява про цю Богиню за грецьким словом „ЕОС".

Тут — у грецькій мові, — середнє ,,С" звичайно відпа­дає і залишає заступне здовження. Отже від якоїсь здогадної форми „УСАС" витворилася, через затрату середнього „С" і голосівкові зміни, форма „ЕЕ-О-С" із довгим ,,Е", себто „етою".

Мабуть найцікавішою є санскритська форма цієї назви. Вона звучить: У-Ш-А-С — себто YUIAC, в називному відмінку кінцеве „С" звучить тільки як придих, чи „наддих" слабого „х". Чим же цікаве це слово? Відомо, що санскрит має сильно за­тримане і, так би мовити, виспеціялізоване степенування голос­них, отже у-0-AY. Зокрема при творенні імен і похідних зна­чень виступає яскраво це степенування. Також у міцних видах коренів. Характеристична є тут, радше, відсутність цього степе­

нування. Затрималася корінна голосна „У" без ніяких змін. Да­лі тільки група „СТР" підлягла процесові скорочення. Не має­мо даних, як могли виглядати ці перехідні форми. Мабуть на­самперед відпало „Т", а далі „Р", у висліді форма „УСАС-", а вже далі закономірна зміна середнього „С" після кожної голосної різної від „А" на „ПІ".

Але тут слідує найцікавіше мовне з'явище, що зберегла­ся в Ригведі інша форма, а саме: YCPA — у прикметниковій від­міні, а також іменникове — YCAP.

В іменниковій формі це слово означає: ПОРАНКОВА ЧЕРВОНІСТЬ, СВІТАННЯ, ПОРАНКОВЕ РОЗ'ЯСНЮВАННЯ ДНЯ, — отже СВІТАННЯ.

Y прикметниковій формі воно означає червонявий, чер­воно-блискучий чи червоно-світлий, а даш те саме, що й у попе­редній формі. Тут цікаве, що далі витворилося і похідне зна­чення на означення „Світання", а також синонічне „Корова" (подібно як наш прикметник „КРАСА" означає „краска", а мо­жи означати „Корову"). Пояснює це метафоричним уживан­ням цього слова як „Корова Світання". Очевидно треба пам'я­тати, що значення „Корова" в Ригведі, як у нашого селянина, не мала в собі нічого згірдливого, а навпаки — було поєднане і навантажене семантично теплим і любовним почуттям, пов­ним пошани до цього сотворіння, яке далі стало навіть святим, як це добре відомо. Вона ж, ця корова, — є живителькою інод-ства, чому ж нею погорджувати?

Далі" витворилися ще дальше похідні. прикметники як: усрія — себто „червоно-світлистий" — як прикметник віднесе­ний до краски корови і бугая. Те саме слово було синонімом „ПРОМІНЬ" — „ПРОМІНЬ СВІТЛА" — „СВІТЛО" (очевидно рожево закрашене).

Із цими похідними означеннями мали дослідники Ригве-ди клопіт і є ще дещо непевности, котре із вичислених значень прийняти в поодиноких місцях тексту. Деякі місця так і зали­шилися неясними для них. В аналізу цих значень і місць міг би я увійти вже тільки у вузько спеціялізованій праці. Проте зв'я­зок всіх цих похідних є зовсім прозорий як лінгвістично, так і семантично. Тормозом була тільки „КОРОВА PAHKY", яку єв­ропейські вчені не відразу змогли сприйняти як „епітетон ор-нанс". Не відчували вони семантичного навантаження теплоти і любовної дружности до цього створіння так, як наші спільні прапредки.

Найцікавішою тут саме подвійність форми, яка, на мою думку, відбиває два різні етапи цього словоутворення у двох різних фазах мови, або як вислід злиття двох різних діялектів, в якому це колись спільне слово YCTPA залишилося у двох видах — YCPA — YCA — а це останнє прийняло загальносан-скритську звукову переміну на звучання „YIHA-С" (кінцеве „с" є тут закінченням називного відмінка).

Якраз ця санскритська форма, чи, радше, обі вони разом, із яких обі вони заховали „С", а одна із них „СР", найміцніше промовляють за моєю теорією, що це слово розвинулося через скорочення із форми, яка мала цілу повну групу приголосних у виді YCTPA, а саме таку форму стрічаємо на грунті здогадного протоіндоевропейського виду і потвердженого у словнику ПРО­ТОСЛОВ'ЯНСЬКОГО ВИДУ, в якому далі затратилася приго­лосна „с" і постало староукраїнське слово „УТРА" і „УТРЕ­НЯ", а польське ЮТРЖНЯ і ЮТРЖЕНКА.

Що й треба було доказати! Думаю, що моя теорія всто­їться як дійсна.

** *

Змінювалися мови, мандрували народи, плили тисячоліт­тя, а значення слова виявилося тривкішим, а культ Богині Сві­тання міцнішим від самого звуку цього слова.

Сьогодні тільки спеціялісти мовознавства можуть уточ­нити спільність цього слова у саму історію слова, чи спробу іс­торичного походження цього слова. В тому напрямі моя праця є піонерська.

Але я сказав, що рівнобіжно чи разом зі словом ішов культ, а разом із культом — мітологія. Вони змінювалися як і саме слово, але, думаю, що і культ, так само як слово, покаже нам спільне праджерело.

Хочу це унагляднити на прикладах із самих текстів.

Щасливо для мене — як усі відкриття є частиною оцьо­го щастя ученого, що шукає, — я знайшов напевно дохристи­янського змісту текст, що відноситься до нашої Богині на грун­ті... литовськім. Саме там я шукав за подібними текстами чи залишками старої віри і світогляду. Чому саме там?

Відомо, що Литва і Латвія — а були вони в історії близь­кі до себе чи разом із собою — прийняли християнізм аж у 14-му і 15-му століттях. Були такі закутини по селах Латвії, до

яких християнізація прийшла аж у 17-му чи 18-му столітті. Та й не скоро воно там увійшло у гущу самого народу. Отже тут — так я думав — треба шукати залишків старої віри.

Якщо йдеться про порівняльне вірознавство, то мусимо ствердити, що це споріднення іде рівнобіжно і саме в тради­ційно-релігійних елементах знаходимо не тільки спільні еле­менти, але спільноту прапервісних концепцій і цілого піровнз-наневого світогляду.

Дивне диво. Якраз в українському письменстві маємо майже затрату пам'яти про скарби старої віри. Вона забута і погорджена. Викривлена і опльована.

Є тільки її залишки у фолкльорі, де вони збереглися і де разом із їх збереженням залишилася заблукана і затуркана, але все ще жива і здібна до відродження ДУША СТАРИННОГО НАРОДУ.

Дивна річ. Якраз там, де зберігся найміцніший корінь Старої пародньої віри, там теж збереглася найміцніше сама ві-тальність і непоборима сила народу на його шляху до повної Духової і Державної Суверенности.

Я ствердив цей факт у моїй праці про „Джерело Сили Української Культури", до якої ще раз відсилаю моїх читачів. Красотворча сила і мітотворча потуга, яка створила культ Бо­гині Світання, дрімає ще приспана в надрах нації. Вона вимагає міцного пробудження. Цим пробудженням буде відродлсення НЄ тільки дослідів про старинну віру, але живучість її самої.

На закінчення наших етимологічних і порівняльних до­ги ідів спробуймо відважитися на діло ще сміливіше. Вихідною формою для нашого досліду, як пам'ятаємо, була назва Богині V( ГРА. Такий слововид ми знайшли як потверджений у текс-і.іх і основний для дальших словозмін у історії народів. Спро-буймр, однак, піти ще далі у глибінь.

Мій досвід у дослідах над походженням назв Божествен­них Істот — або Світлистих, бо усі вони пов'язані із істотою Світла, — повчає мене, що назва Божества була звичайно зро­зуміла для тих, що пю назву творили. Назва була зрозумілою для Віщуна-назводавця. Ми пробуємо дослідити загублене в ча­сах і епохах значення назви Божества. (Будемо шукати значен­ня самої назви „Бог".)

Постає, отже, питання, яке глибше чи дальше значення мала слово-назва „УСТРА".

Входимо на грунт непевний і малодосліджений. З при­роди речі мусимо вже тут оперувати здогадами. Це щось у ро­ді археології мови. Сягаємо в ті невідомі і далекі епохи, коли постала сама праназва.

Досвід вказує далі, що така назва складалася звичайно із якогось пракореня, звичайно дієслівного кореня, який далі підлягає морфологічним змінам, завдяки яким він набирає зна­чення у відношенні до з'явища даного Божества. Ця зміна від­бувається, отже, через словотворчий наросток (суфікс), який дану чинність „оживлює" — приписує її Живій Істоті, себто Дійсній Основній Силі самого Чину чи З'явища. Це також і рівночасно „оживотворення". Пам'ятаємо, що для наших пра-предків не існувало дурне поняття якоїсь то Мертвої Матерії, а все, і увесь Космос зокрема, було живим і животворчим.

Шукаємо, отже, пракореня назви „УСТРА". Напрошується здогад, що цим пракоренем була частинка назви „УС".

Тоді друга частина була б „ТРА". А це вже відомий осо-ботворчий чи чинотворчий наросток (із латини — суфікс) для означення „номен агентіс", себто назви чи імени того, що вико­нує дану чинність. Таким відомим наростком в індоєвропейсь­ких мовах є наросток „ТРИ" із голосівковим „Р". Наприклад: у слові „ВІТЕР" стрічаємо корінь „ВІ" із відмінами „ВА" — „ВСЯ" — „ВЄ", отже із словозмінами, як „ВАТАР" — „ВЄТЄР" — „ВЯТР" чи „ВІТЕР". Подібним паростком є наприклад на­росток „Ю" як у санскритський назві Бога Вітру „ВАЮ". Функ­ція такого чи таких наростків є надати особливості самому кореневі у виді автора чи спричинника, чи підмету самої дії. Цей суфікс стрічаємо досить часто в усіх індоєвропейських мо­вах як у словах: фатер, матер, сістер, санскритське: бгратр, матр, сваор і т.д.

Є далі жіноча відміна цього наростка у слові „сес-тра".

Отже наросток „ТРА" у словоназві „УС-ТРА" є особо-творчим наростком жіночого роду для чинности кореня „УС". Остається вияснити корінь „УС".

І тут я був справді щасливий, що віднайшов дійсне по­твердження існування цього кореня в протослов'янській мові, саме в його такій же чистій формі, як „УС". Щоб скоротити історію дослідження подам відразу, іцо в польських словниках давньої, сьогодні вже не вживаної польської мови, я знайшов

дієслово: „УСЬЦІЦЬ", а це просто пом'ягчений дієіменник від пошукуваного кореня „YC". Щоб навести один із доказів, наво­джу одне із джерел, а саме:

Stefan Reczek: Podreczny slownik dawnej polszczyzny, 1968. І що ж означає це старовинне слово? Воно означає якраз „БЛИСТІТИ"!

Це якраз те, чого ми шукали. Отже слово УСТРА-УША означає — Розсвітителька, — Богиня Світанку.

Корінь „УС" стрічаємо і в санскриті у формі „УАС", себ­то поширений і змінений через „А", в письмі це буде „ВАС" з тим, що вимова його є через „УАС" із короткою півголосівкою „у" на початку слова.

І тут ми несподівано доходимо до ще одного важливого відкриття, а саме: якщо приймемо існування цієї зміцненої форми вже на грунті протоіндоевропейському — а не маю в тому ніякої трудности, — тоді від форми Y-A-C, коли додати на-початку відомий у протослов'янському придих „в", як у словах „огонь", „вогонь" — „улій" — „вулій" — „вулик", або „уголь" — „вуголь" — „вегель" із „вонгель" — і т.д., — тоді із форми YAC дістанемо BYAC, або коротше ВЛАС, а далі через повно-голос ВЕЛЕС.

Той ВЕЛЕС, що його внуком був Віщий Боян.

Розуміємо тепер, що це не примітивний БОГ ХУДОБИ, але сам РОЗСВІТ, цей Розсвіт, що йде за Богинею Розсвіту, от­же БОГ СОНЦЯ, — український АПОЛЛОН, — Бог Сонця — Бог Просвіту й Просвітлення, БОГ МИСТЕЦТВА. Звичайно він і пастирями і його достатком у виді череди опікувався, але ж це не його єдиний атрибут, чи владарства Божественної По­статі.

ВЛАС, Велес — це, отже, інша назва Бога Сонця, як ми знали, але щолиш тепер можемо понад усякий сумнів доказати.

Постатями і видами, як теж численними назвами Бога Сонця займемося в інших працях. Тут показуємо, що із того са­мого КОРЕНЯ СВІТЛА родиться постать Богині Світання — УСТРА, як і пресвітла Постать Велеса, Бога Сонця.

Бо різними іменами називають поети те, що є ЄДИНЕ, але МНОГОПРОЯВНЕ.

Перейдемо з черги до розгляду одного із гимнів Ригведи, в якому прославляється Богиня Світання. Але по-дорозі зачне­мо від перекладу цього гимну, що його написала Леся Українка.

ГИМНИ ДО РАННЬОЇ ЗОРІ

І

[R. V. 1, 123]

Всі несмертельні боги посідали в той повіз.

Славна з'явилась богиня, живуча в повітрі,

з лона" темноти з'явилася людські оселі красити.

З цілого світу найперша встає вона й шле нам здалека

пишні дари. Народилась зоря молодая, новая,

будить створіння, найперше приходить на поклики ранні.

В наші оселі несмертна зоря завітала,

нашу хвалу прийняла в високостях повітря,

вільна, осяйна іде, щедро сипле розкішнії скарби.

Наче дівчина струнка, так, богине, ідеш ти

хутко на наші поданки. Всміхаючись, ти, молодая,

линеш раніше від сонця, осяйнеє лоно відкривши.

Наче дівча молоденьке, що мати скупала, така ти;

бачим блискучу красу твого тіла! О зоре щаслива!

Ясно палай! Ні одна ще зоря не була така гарна!