Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу
жүктеу/скачать 6.47 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Ти знаєш, що ти людина
- Андрій Малишко
- Пісня про рушник
- Анатолій Дімаров
ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА
Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві. Заглядає в шибу казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима. Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати. Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії. Темряву тривожили криками півні, Танцювали лебеді в хаті на стіні.
Лопотіли крилами і рожевим пір'ям, Лоскотали марево золотим сузір'ям. Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги. У хмільні смеркання мавки чорноброві Ждатимуть твоєї ніжності й любові. Будуть тебе кликать у сади зелені Хлопців чорночубих диво-наречені. Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі, Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні. Більше тебе не буде. Завтра на цій землі Інші ходитимуть люди, Інші кохатимуть люди — Добрі, ласкаві й злі. Сьогодні усе для тебе — Озера, гаї, степи. І жити спішити треба, Кохати спішити треба — Гляди ж не проспи! Бо ти на землі — людина, І хочеш того чи ні — Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні. Гей, нові Колумби й Магеллани,
15.10.1962 ПЕРЕХОЖИЙ Присвята Ліні Костенко Як він ішов! Струменіла дорога, Далеч у жадібні очі текла. Не просто ступали — Співали ноги, І тиша музику берегла. Як він ішов! Зачарований світом, Натхненно і мудро творив ходу — Так нові планети грядуть на орбіти З шаленою радістю на виду! З шаленим щастям і сміхом гарячим, З гімном вулканним без музики й слів! Як він ішов! І ніхто не бачив, І ніхто від краси не зомлів. В землю полускану втюпився кожен, Очі в пилюці бездумно волік... Раптом — Шепіт поміж перехожих:
Інші не втримались докорять:
Трохи в футбола пограли словами, Обсмакували чужу біду. А він знову йшов. І дивився прямо. І знову Натхненно творив ходу! Андрій Малишко  (14 листопада 1912 — 17 лютого 1970)
Андрій Малишко — поет-лірик від Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, як перші слова кохання, то гнівний, сповнений пристрасті вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим. Навіть у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові в двадцятому столітті — Максим Рильський, Павло Тичина, Євген Маланюк, Богдан Ігор Антонич, Василь Стус, — постать Андрія Малишка не блякне, вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу, органічним єдинокорінням з народнопоетичною творчістю, інтимним тоном звучання, навіть коли він говорить про світові, загальнолюдські проблеми. А ще — пісенністю своєї лірики, тим, що кожен її рядок бринить за камертоном української народної пісні. Звичайно, кожна людина, поет тим більше, формує себе сама. Та все ж і життя, особливо дитинство, де закладаються перші й найміцніші підвалини любові, духу, характеру людини, де батько з матір'ю, перші друзі, теж важить так багато в долі людській. Дитинство поета було важким, хоча й благополучним. З тісної селянської хати в невеликому селищі Обухові неподалік Києва, де народився 14 листопада 1912 року, виніс він найперш незрадливу любов до рідної землі та матері, до рідної пісні та слова, промовленого «в колисці із лози, Щоб вічним окаянним боржником Його нести, страждати і любити». У тій хатині почув він уперше і думи Шевченкові... Жилося родині Самійла Малишка не розкішне. Землі було дві десятини, а сім'я чималенька — тільки дітей одинадцятеро. Тож доводилося господареві і шевцювати, й на заробітки в Таврію ходити. От і малий Андрій пособляв чим міг. Ходив заможнішим по господарству помагати, грав на весіллях на гармонії, бо ж мав і талант музики. Підрісши, пішов у семирічку, потім навчався в медичному технікумі. Та кликали його інші мрії, жив у юнаковій душі потяг до прекрасного, до пісні, до поезії. Тож і привів він Малишка на літературний факультет Київського інституту народної освіти (тепер — Київський університет ім. Т. Шевченка), де взяв його під своє могутнє крило Максим Рильський, який там викладав і вів літературну студію. По закінченні ІНО деякий час молодий учитель викладає літературу в Овручі, на Житомирщині, пізніше працює в газеті «Радянське слово». У 1934 — 1935рр. служить у армії, а потім переходить на творчу роботу. Потяг до творчості в Малишка прокинувся дуже рано і мав своєрідний характер. Мати поетова, Ївга Базилиха, як її звали «по-вулишному», чудово співала. Андрій Самійлович в «Автобіографії» (1959р.) згадував, що її пісні врізалися в пам'ять на все життя. Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його чуле серце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює... І тоді Андрій перекомпоновував пісню по-своєму: ні, не вбито козака — поранено, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додомоньку. А трохи пізніше почав і сам вірші складати, записувати до клейончатого зошита... Але батько, а був він людиною крутою, не вподобав синового захоплення. Та жага віршувати, творити не вщухала, і, власне, вона його й повела з Обухова до Києва. Перші друковані вірші студента А. Малишка побачили світ на сторінках журналу «Молодий більшовик» (тепер — «Дніпро»). А потім з'являється колективна збірка трьох авторів — «Дружба» (1935), і вже наступного року виходить книжка віршів «Батьківщина», що засвідчила неабиякий талант молодого поета. Наступні збірки — «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939) та інші — стали щабелями помітного творчого зростання. Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання («Зимове», «Пейзаж», «Дощ упав на край широкий»). Героями творів Малишка є «хлібороби й сівачі», прості робочі люди. Оживає в його творах й історична пам'ять народу. Постають із рядків циклу «Запорожці» славетні прадіди наші, які кров'ю своєю боронили рідний край від ворогів. Та це була тільки прелюдія. Патетичною симфонією, закличним звуком сурми лунає поезія А. Малишка в роки війни проти фашистських нападників. Для нього, як, власне, й для всієї літератури, це були роки високого злету. Тоді з'явились «Україна в огні» О. Довженка, «Слово про рідну матір» та «Жага» М. Рильського, «Любіть Україну» В. Сосюри. З-під пера А. Малишка вилилась пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни — «Україно моя». Ще напередодні війни він написав чудову ліричну поезію «Червоновишневі зорі віщують погожий схід...», де інтимне «ти може, мене й забула: не бачила стільки літ...» — тісно переплелося із суворо-солдатським: «Друзі ідуть полками, і я серед них — сурмач». Сином України, сурмачем, поетом і журналістом пішов А. Малишко на фронт. Як заклик до битви, як плач над розтерзаною Матір'ю-Батьківщиною зазвучали його збірки: «До бою вставайте», «Понад пожари», «Україно моя!», «Битва»... І цикл «Україно моя» — чи не найсильніший з-поміж усіх, перейнятих болем та любов'ю до рідної землі могутніх творів його побратимів-поетів. Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророчі візії майбутнього переплітаються з особистими спогадами й переживаннями поета. Романтична піднесеність і реалістична виразність, гнівна інвектива й ніжний ліризм утворюють широке багатобарвне художнє полотно вражаючої сили ніжності й любові: Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі, Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла. Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла. Про силу впливу цієї поезії можна судити з листа Василя Стуса, який 13 грудня 1962р. писав Андрієві Малишку: «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — «Жагою» М. Рильського, Вашим віршем «Батьківщино моя». Може здивувати те, що Стус називає вірш дещо інакше — «Батьківщино моя». Це вже справа рук компартійних цензурно-видавничих органів. У ті огненні роки вийшла-таки «Україно моя», вийшла й покликала синів України до бою. А потім, після війни, схаменулися — а де ж тут «великий, єдиний»? І замість «Україно моя» з'явилось «Україно Радянська» або й просто — «Батьківщино». Поет змушений був дописати строфу про «синів Росії», з якими поряд стояли українці... А ще пізніше зазвучали й звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі». Хоча поет з пошаною й любов'ю ставився до всіх націй, включаючи й російську. Досить пригадати його поему «Прометей», де поранений солдат-росіянин, порятований українською матір'ю, вчиться в Шевченкового Прометея мужності та незламності, а після того, як усе село, ризикуючи волею й життям, визнає його земляком, теж знаходить у собі сили віддати життя за рятівників. По війні поет інтенсивно працює, виходять — як відгомін війни — збірки «Ярославна» та «Чотири літа» (1946р.), а далі нові книги, в яких Малишко творить широку картину народного життя, змальовує простих трудівників — не як бездушних «гвинтиків», а як неповторні творчі особистості, закохані в землю, працю на ній, звертається до минулого України. У збірці «Віщий голос» (1961р.) Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка, причому чує в вічному Кобзаревому голосі не тільки заклик «добре вигострить сокиру», а й насамперед велику людську любов, яка й веде його в житті: Тож стільки треба таїть любові В своїй недолі, в солдатській скруті, І так затятись на віщім слові, Щоб з нього тліли й кайдани куті. З роками голос Андрія Малишка міцнів, наливався силою. Поет починає пильніше придивлятися до життя, глибше сягати в сутність складних вічних проблем, бачить загальнолюдське, йдучи «Дорогою під яворами», як назвав він збірку (1964р.), що її певною мірою можна вважати етапною на творчому шляху, як і внутрішньо пов'язану з нею «Руту» (1966р.). У циклах «Пісня дороги», «Пісня яворів», «Сонети обухівської дороги» поет наче дорослим повертається в своє дитинство, з вершин життєвого досвіду і мудрості осмислює минуле й сучасне, розмірковує над майбутнім. Він замислюється над своїм корінням, у ряді «Сонетів обухівської дороги» це видно вже з їх назв: «Я з тих країв, де сині оболоні...», «Я з тих країв, де за Дніпром кургани...», «І ти з такого ж поля» та ін. У цих же збірках А. Малишко створив яскраву галерею поетичних портретів своїх учителів та друзів, які назвав піснями: «Пісня Тараса Шевченка», «Пісня Максима Рильського», такі ж пісні Остапа Вишні, Олександра Довженка, зокрема щире й тепле «Пісня Олександра Довженка», близького друга, з яким Малишко ділив і хліб, і пісню, й життєві незгоди. Та й у вірші «Рядок про Довженка» (зб. «Прозорість», 1962) у небагатьох словах розкрита й світова велич геніального письменника та кіномитця, і його страдницький життєвий шлях. Поглиблений філософський підхід Малишка до всього, що лягло йому на душу і перо, характерний для останніх збірок — «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970), яка вийшла вже після смерті поета. Пристрасний лірик дещо поступається поетові-мислителеві, поетові-філософу, хоч лірична амплітуда віршів не спадає. Частіше трапляються характерні назви віршів: «Роздум», «Медитація», «Дума», «Пам'ять». Андрій Самійлович зосереджується на найскладніших філософських проблемах буття, дошукується першопричин, витоків усього, що діється у світі. У циклі віршів про складний, насичений болями, злочинами, війнами двадцятий вік поет-гуманіст із надією вдивляється в те, як він, цей жорстокий вік, «гойдає мільйони колисок, Щоб дітей не збудити», закликає його прийти в світ орачем, а не будувати «тюрем за гратами». Малишка завжди хвилювала проблема історичної пам'яті народу. Ряд поезій на цю тему — «В завійну ніч з незвіданих доріг...», «Приходять предки, добрі і нехитрі...» — здаються написаними у наші дні — настільки актуально вони звучать. Гостро, болісно відчуває поет свій, наш обов'язок перед далекими пращурами, котрих непокоїть, якими ми стали. — Чи ти не став розщепленим, як атом, Недовірком, схизматом чи прелатом, Ярижкою нікчемним, псом на влові? Дитино наша, ягодо з любові! Поет почуває свій борг перед минулим і майбутнім, перед усім, на світі сущим, — чорним хлібом і низенькою батьківською хатою, ручаєм і сосною, щастям закоханих... «А вже найбільше, чуєте ви, мамо, Я вам заборгував і не віддав Ні шеляга за перше рідне слово...» — признається поет. Оцей мотив боргу, обов'язку перед цілим білим світом чи не найголосніше звучить у поезії останніх літ. Про це чудесна медитація — вірш «Роздум» («Чи встигну я цей камінь обтесати»). Уже десь на останньому прузі замислився митець: а чи віддав я всі борги, «чи встигну я цей камінь обтесати?», бо «поїзд мій вечірній у долині Не може довго ждати...» А з каменя витесує він Людину — наче Бог творить Всесвіт. І ось «уже на камені засяли очі і налились блакиттю», вже «уста людські жагою затремтіли і ожили...» Та все одне — це ще мертвий камінь. Як же вдихнути в нього душу, життя? «Витесати слово хоч єдине і вкласти в очі, в губи кам'яні», — ось чого домагається поет. Без мови все мертве. Без мови немає життя. Тож і любив Малишко рідну мову, рідне слово і пісню над усе. Цією любов'ю осяяна поезія останніх літ, де він якось по-новому осягнув їх суть і значення. Коли ще в довоєнні часи він бачив поета лише як «сурмача», «правофлангового рядового, заспівувача першого» — і таке бачення все ж якось звужувало роль мистецтва, то у вірші «Поезія», яким відкривається «Синій літопис» (1968), вона вже стає всеосяжною, набуває вселенського значення — «І чорним попелом, і паростю Стоїть одвічно коло хати», її нічим не можна купити — «ні цвітом провесен, ані горлянкою, ні чином», бо вона насамперед — «діло совісне». Як поет-лірик, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, А. Малишко неминуче приходить до пісні. Власне, більшість творів його інтимної лірики — це пісні, покладені або ще не покладені на музику: «Ти мене накличешся ночами», «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу...», «Я забув, що й плачуть з поцілунку...» Кохання — немов якась надприродна сила, яка все може, коли любиш і віриш: Крикну: прийди! — і прийдеш неминуче, Крикну: рятуй! — і воскресну в рятунку. Не диво, що багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насамперед це — «Пісня про рушник», яку народ усе-таки називає по-своєму, любовно «Рідна мати моя...» Це — гідний пам'ятник Матері вкраїнській, який вдячний син звів на віки вічні. Ця пісня глибоко національна, її не можна адекватно перекласти іншою мовою, бо образність її тримається на вишиваному українському рушникові, з яким у нас пов'язано все — від народження до останнього шляху. Хто буде судженим дівчині? «— А хто теє відерце дістане, той зі мною на рушничок стане». Рушниками перев'язували молодих, а коли у них син виростав, ішов у життєву дорогу — чи то добру, а чи й лиху, воєнну, — то ніс із собою материне благословення — рушник вишиваний... І нарешті — «рушниками, що надбала, спусти мене в яму». І червоніє він на хресті над могилою... От тому й говорить поет, що на ньому оживає «все, знайоме до болю», все життя, і пройдене, й те, яке ще судилося прожити. Спробуйте-но перекласти хоча б російською: «Песня о полотенце...» Небагато у всій світовій літературі пісень, де так щиро й любовно возвеличено матір. У більшості пісень Малишка — роздуми над людською долею, оспівування найсвітлішого почуття кохання, живе краса природи, краса людини праці. Ось «Вогник». Ліричний спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополину під вікнами, а головне — батько й мати, «ота, що на світі одна». Як багато говорить ця пісня вдячному серцю. Чудові ліричні пісні, створені здебільшого у співдружності з композитором Платоном Майбородою, супроводжували — та й зараз супроводжують — молодість цілих поколінь. «Ми підем, де трави похилі...», «Київський вальс», «Запливай же, роженько весела», «Пісня про Київ» («Білі каштани»), «Цвітуть осінні тихі небеса» (чудову музику до якої написав О. Білаш)... Зворушливою піснею «Вчителько моя» А. Малишко низько вклонився всьому вчительству за його многотрудну роботу. У піснях Андрія Самійловича такі скарби почуттів, буяння краси, тепло любові, що самі вони принесли б поетові безсмертну славу. І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна «Стежина» («Чому, сказати, й сам не знаю...»), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту, людина смертна, а народ живе вічно.
Всеволод НЕДІЛЬКО Українське слово. — Т. 2. — К., 1994. СТЕЖИНА Чому живе, і сам не знаю, В моєму серці стільки літ Ота стежина в нашім краї Одним одна коло воріт. Де ти, моя стежино, Де ти, моя єдина? Ота стежина в ріднім краї — Одним одна коло воріт? Дощами мита-перемита, Снігами вметена у даль. Між круглих соняхів у літі Мій ревний біль, мій ревний жаль. Де ти, моя стежино, Де ти, моя єдина? Ота стежина в ріднім краї — Одним одна коло воріт? Моя надієчко, я знаю: Мій крик життя на цілий світ — Ота стежина в нашім краї Одним одна коло воріт. Де ти, моя стежино, Де ти, моя єдина? Ота стежина в ріднім краї — Одним одна коло воріт? * * * Приходять предки, добрі і нехитрі, У бородах, простелених на вітрі, Не руки — а погнуті чорні віти, Не очі — а прозористі орбіти. І кайдани подзвонюють з плугами, Зерно, і кров, і ночі із снігами.
Недовірком, схизматом чи прелатом, Ярижкою нікчемним, псом на влові? Дитино наша, ягодо з любові!.. Дарують ласку, повну болю й змоги, Щоб у очах уздріть нові прологи.
До тих країв щоденно поїзди Відходять від столичного перону, Бери тютюн і вірші для їзди, Хліб-сіль, тарань прив'ялено-солону, Гачки, й сачок, і вудочки складні, Та ще нехитро зварену наживку — І гайда в путь, бо літо в переджнивку На плесо вод веде погожі дні. Біліє там будиночок між трав, Шумний, привітний, не якась обитель, В ній друг мій любий здавна проживав, Мудрець — у слові, у піснях — учитель. Ну, словом кажучи, до тих країв Свою я душу із піснями вів, Свої гарячі радості, й надії, І несповиті думи молодії. Чи день, чи ніч, чи посвисти зав'юг, А він мене чекав, великий друг. Бувало, поле обів'є сльота, А ночі підосінньої година Тебе зустріне з поїзда в ліску, І ти бредеш по мокрому піску На вогник той, немов мала дитина, На вогник той, що жевріє в вікні І, тіні розганяючи лякні, Тебе зове, як зірка понад світом, Теплом людським і затишком-привітом. А в хаті тій, лиш ставши на поріг, Що написав чи тільки бачить міг,— Клади дарунком друзям на помості, В безжурний сміх Герасименка Кості Чи в щиру мову, повну, як ріка, Завзятого Олекси Десняка. А вже в пізніші літа, по війні, Тут коло друзів ширшало вдвійні, Рибалки і співці прості, не пишні, Вслухалися в слова Остапа Вишні, В Довженкові роздум'я вогняні. І сміх, і пісня, й думка не затаєна Жила, цвіла, як червіньковий діл, І Катерина рідна Миколаївна Садила нас, як голубів, за стіл, Немов журила, й ставила вишнівку Чи й ще чогось рибалкам у мандрівку. Неначе вчора, все отак було, Привіти й жарти мов дзвеніли вчора, На дворик той весни пливе тепло, І тихий вечір, і ясінь прозора, Тут інші люди за вікном живуть, Та й інші друзі теж, напевне, в колі, Бо вогник той крізь ночі каламуть Усе горить, все блимає поволі, Як я приходжу. Ніби із кімнати Господар вийде гостя привітати, Ласкаво-сивий, стане на порозі І руку дасть мандрівнику, мені. Хай вам, Максиме, світить у дорозі, У темний вечір, в хвищі чи в морозі, Той щедрий вогник з ночі в Ірпені! * * *
Чому, сказати, й сам не знаю, Живе у серці стільки літ Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт. На вечоровім виднокрузі, Де обрій землю обніма, Нема кінця їй в темнім лузі, Та й повороту теж нема. Кудись пішла, не повертає, Хоч біля серця стеле цвіт, Ота стежина в нашім краю Одним одна біля воріт. Дощами мита-перемита, Дощами знесена у даль, Між круглих соняхів із літа Мій ревний біль і ревний жаль. 1970
Рідна мати моя, ти ночей не доспала, Ти водила мене у поля край села, І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя дала. І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя, на долю дала. Хай на ньому цвіте росяниста доріжка, І зелені луги, й солов'їні гаї, І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші твої. І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші, блакитні твої. Я візьму той рушник, простелю, наче долю, В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров. І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, і вірна любов. І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.
Тема матері—одна з наскрізних у поезії А. Малишка. Усе найдорожче, найрідніше, найсвятіше у нього пов'язане з образом матері. Бо з раннього дитинства узяв він у серце образ рідної матінки, .Їївги Базилихи, яка навчила його добра, краси, любові до людей. її образ зливається в поезії Андрія Самійловича з іншим найдорожчим образом — рідної Батьківщини. Завжди, коли поет пише про те, що найближче його серцю, він згадує матір. «Вкраїно моя», «Мати», «Сиділа мати, ніби груша дика», «Мамо, я хочу поговорити з вами», поема «Сини», ще багато-багато найщиріших поетичних творів... Це данина подяки й любові народного поета священній пам'яті Матері., Та з-поміж цих скарбів виділяється «Пісня про рушник», сповнена чаруючої ніжності й простоти, задушевності й безмежної любові. «Пісня про рушник» — це пісня про матір. Образ матері — один із центральних у творчості Малишка. Передусім це образ конкретної людини, рідної матері поета високоталановитої людини, що знала безліч пісень, чудово їх виконувала і передала своєму синові «песен дивный дар» — говорив М. Рильський. . Створена ця пісня на міцній народній основі. З народної творчості взято й сам рушник вишиваний, ним наречена перев'язує молодого, на ньому подають шановним гостям хліб-сіль, ним прикрашають портрети дорогих людей. Рушник символізує й розлуку, далеку дорогу. Тільки А. Малишко поглибив розуміння цього образу. На цьому вишиваному рушникові поет бачить усе — «й росянисту доріжку, і зелені луги, й солов'їні гаї», на ньому оживає «і дитинство, й розлука, й материнська любов». На ньому — все життя, вся доля людська. Адже й дає його синові мати на щастя, на долю, і так само приймає його син: «Я візьму той рушник, простелю, наче долю». Пісня невелика за розміром. І слів про матір, власне, сказано зовсім небагато. Але образ її — виразний, яскравий, зігрітий синівським почуттям. Поет говорить насамперед про материнську любов, від якої немає в світі нічого святішого. Ця любов світиться в незрадливій, вірній усмішці. її видно з того, скільки мати «ночей не доспала» — співаючи «котка» синові, тримаючи руку на його чолі, турбуючись про його долю, а чи вишиваючи рушник на дорогу — бо ж знала, що рано чи пізно покличе сина великий світ. Ця любов сяє і в засмучених, хороших, блакитних очах матері. Хороших, бо ж мати — добра, щира, хороша людина. І засмучених — бо ж проводжає вона сина «в дорогу далеку», а на тій дорозі трапляється всього: і доброго, й лихого. А блакитні — що ж, мабуть, справді блакитні очі були в Ївги Остапівни. Тільки народ сприймає цю пісню як пісню про Матір взагалі, як символ материнської любові. Мабуть, тому й можна почути, як у народі співають не блакитні, а ласкаві очі. Бо блакитні чи карі очі належать якійсь певній одній людині, а в кожної матері вони ласкаві. Світлому, радісному, хоча й пройнятому сумом розлуки, звучанню пісні відповідає й сонячний, прекрасний пейзаж. Через картини природи розкриваються почуття материнської та синівської любові. Росяниста доріжка, зелені луги, солов'їні гаї, тихий шелест трав, щебетання дібров — усе це прикмети прекрасного сонячного весняного ранку, бо ще до зорі рушає син у дорогу — створюють відповідний ліричний настрій, викликають у слухача спогади про його дитинство, його шляхи, його долю і, звичайно, про його матір. Саме тим і пояснюється величезна популярність «Пісні про рушник» у народі, що вона бентежить, хвилює кожного. І ще тому, що вона проста, задушевна, що в ній знаходимо картини й образи, знайомі з народних пісень. І рушник вишиваний, і дорога далека, і щастя-доля, і зелені луги — усе це взято із щедрого арсеналу народної творчості, перетоплене в серці поета, збагачене його власними образами (щебетання дібров, солов'їні гаї, незрадлива усмішка) і тому привертає нашу увагу, бентежить, радує, сповнює передчуттям далеких доріг і безмежної вдячності найдорожчій нам людині — рідній матері. Анатолій Дімаров 
В одному з листів Анатолій Дімаров зазначив: «Писати почав уже в другому класі». Спершу здалося, що то жарт, бо гумор властивий йому. Аж ось — газетне інтерв'ю з письменником, де він довірливо говорить: «У мене .весь час таке відчуття, що всі мої написані й ненаписані твори живуть у мені з колиски»1. А що таке твори? То — герої, характери; живі люди. Оця немеркнуча свіжість сприймання світу і людей у ньому, рельєфність бачення своїх героїв, їхніх неповторних індивідуальностей, може, і є секретом творчих успіхів відомого письменника Анатолія Дімарова. Народився Анатолій Андрійович Дімаров у Миргороді на Полтавщині, в родині вчителів. Змалку прищепили йому батьки любов до книги. Під впливом Шевченка, Гоголя, свого земляка Головка почав писати вірші. У 1940 році закінчив середню школу. З 1940 по 1943 рік перебував у Радянській Армії. Був поранений. Після демобілізації працював в обласній газеті на Волині. Тоді ж почав друкуватися. Постійне спілкування з людьми, що його вимагала журналістська робота, давало багато матеріалу для творчості. А «матеріал» був складний, нелегкий, бо таким був і час. Відбудовний період на Волині мав свої особливості. Радянській владі тут, включаючи й час Великої Вітчизняної війни, було лише п'ять років. Часто доводилось боротися за душі людей, отруєних націоналістичним дурманом, заляканих кривавим терором бандитів. Працюючи журналістом, Дімаров вступає заочно до Літературного інституту в Москві. Вдень працює, вечорами вчиться. І багато пише: оповідання, нариси, вірші, статті про паростки нового в ж-атті волинян. Одна за одною виходять книги «Гості з Волині» (1949), «Дві Марії» (1951), «На Волинській землі» (1951), «Волинські легенди» (1956). В них відчутне прагнення молодого письменника до створення характерів небуденних, цікавих людських доль, як, скажімо, долі двох Марій в однойменному гворі — простих жінок, краса і людяність яких розкрилися за нових умов Радянської влади. Преса, місцева й республіканська, помітила перші літературні спроби Анатолія Дімарова. На його книжки з'явилося чимало рецензій, критичних статей таких авторів, як Юрій Мельничук, Володимир Бєляєв та інші. В них були зауваження й поради. Але була й підтримка, віра в можливості молодого таланту. 1949 року Анатолій Дімаров був прийнятий до Спілки письменників. Це був період, коли в радянській літературі на передній план виходила документалістика: в російській вона була представлена нарисами Валентина Овечкіна, Володимира Тендрякова, Гаврила Троєпольського, Анатолія Калініна, в українській — творами Василя Кучера, Василя Минка, Дмитра Бедзика, Івана Цюпи. Анатолій Дімаров також активно працює в цьому жанрі, вчиться точно давати характеристики, добирати виразні деталі, наповнюючи їх глибоким змістом. І ось з'являється роман «Його сім'я» (1956), що відкрив новий період у творчості письменника. «Творами на морально-етичні теми я починав свою літературну працю. Романи «Його сім'я», «Ідол» цілком присвячені цій тематиці»,— напише згодом Дімаров. Поряд з висвітленням виробничих проблем українська література дедалі активніше зверталася до морально-етичної тематики. Свідченням цього є, наприклад, повісті Василя Козаченка «Сальвія», Ярослава Гримайла «Подробиці листом», Любомира Дмитерка «Розлука». Роман молодого письменника «його сім'я» зайняв у цьому ряду належне місце. Твір був спробою відповісти на питання, яке стояло перед письменником: що писати і як писати. Писати правду, реалістично зображувати конфлікти, події, характери, подаючи їх у гостросюжет-ній формі,— це принципи, яких послідовно й чітко дотримуватиметься Анатолій Дімаров і які допоможуть йому уникнути горезвісної безконфліктності, описовості й надмірної ліризації — вад, що подекуди позначилися на творах української прози 50-х років. Нескладний сюжет у романі «Його сім'я». Молоде подружжя Ніна і Яків виховують двох маленьких дітей. В нього життя заповнене журналістською та громадською роботою. В неї — кухня, діти, підозри, ревнощі. В нього — егоїстичне бажання обмежити світ дружини лише хатніми інтересами, й вона підкоряється чоловікові. Так поступово міщанство стає на шляху до щастя двох людей. Автор не дає рецептів, рекомендацій, як бути, що робити. Він ставить своїх героїв у такі ситуації, що висновки напрошуються самі собою. Ось Яків на зборах колективу, який хоче допомогти йому налагодити сімейні стосунки. Ось він серед людей, духовно багатих, чистих, про яких пише нариси. Після розлучення Яків зустрічається з колишньою однокласницею Валею. Але створити нову сім'ю йому не вдається, бо Валя відчула нещирість у їхніх взаєминах. Нарешті — він на батьківських зборах у школі і до нього, як до батька, апелюють педагоги й власні діти. Перероджується Яків, усвідомлюючи свої помилки. Змінюється й Ніна. Вона пориває з подругами-міщанками, вступає заочно до педінституту. Життя очищає героїв. Вони шукають шляхів зближення. Може, й знайдуть. Автор не поспішає з висновками, примушує замислитися читача... Незважаючи на те, що роман викликав великий інтерес, все ж не можна не помітити, що він переобтяжений побутописанням, частковостями, за якими часом губляться громадянські інтонації. До чого може призвести міщанський спосіб життя, егоїзм, втрата морально-етичних ідеалів, письменник досліджує і в наступному своєму романі «Ідол» (1961). Порівняно з попереднім цей твір соціально більш загострений, викривальні мотиви в ньому яскравіші й виразніші. Дія твору розгортається протягом чималого відрізку часу — від 1900 року і до Великої Вітчизняної війни. Софія, дитинство якої було безрадісним, хоче створити для своєї дочки Лари безтурботне й забезпечене життя. Мати потурає дівчинці у всіх її великих і малих примхах. І навіть тоді, коли усвідомлює шкідливість своєї сліпої любові, зупинитися вже не може. А все це живило доччин егоїзм, породжувало зверхність до друзів, самовпевненість і самозакоханість, що кінець кінцем призвело до брехні й зради. Письменник переконливо змальовує шлях морального падіння Лари. Як же це сталося? Адже її виховувала школа, вчителі. Мабуть, на якомусь етапі у вихованні молодої людини було припущено недоглядів, а тому й відповідальні перед суспільством ті, серед яких виросла ця красива лялька. Звичайно, таких були одиниці, хто зрадив собі, школі, радянським ідеалам. Письменник не типізує це явище. Навпаки, він підкреслює винятковість обставин, у яких опинилась дівчина. Не кінцевий результат цікавить Анатолія Дімарова, його пильна увага прикута до анатомії, до психології зрадництва. Романи «його сім'я», «Ідол» не пройшли повз увагу критики й читачів. І саме тому, що автор зумів порушити проблеми, які завжди хвилюють, показати характери, що випробовуються у складних життєвих ситуаціях, виявив майстерність у побудові композиції, сюжету. Приваблювала багата, соковита, щедра на гумор мова його творів. Наче й традиційний Анатолій Дімаров у мовно-стилістичній палітрі, та водночас і сучасний. Поступово викристалізувалася його стильова манера, без зайвої описовості, деталізації, без штучних портретних і пейзажних красивостей. Таке стримане письмо відповідало сучасним життєвим ритмам. Образи з довоєнного життя, з часу дитинства і юності, постійно хвилюють письменника. Цій темі він присвячує повість «Через місточок» (1957), що згодом увійде складовою частиною у повість «На коні й під конем» (1981). Учасник Великої Вітчизняної війни Анатолій Дімаров дуже обережно й неквапливо підступав до теми героїзму радянських людей у Великій Вітчизняній війні. 1958 року він пише повість «Син капітана», в якій зображує запеклі бої з фашистами на Дінці 1942 року. . Війна. Великою школою назве її пізніше колишній воїн Анатолій Дімаров. Бо саме на війні, говорить письменник, «найповніше розкриваються характери героїв». Тут на кожному кроці чатує смерть, гинуть молоді, залюблені у життя люди: гине капітан Березїн, помирає, народивши сина, його дружина Мар'янка. Передаючи з рук у руки немовля, ціною власного життя рятують його радянські солдати: красень жартівник Гусаров, могутній силач Ярошок, юний узбек Галіев, хазяйновитий розвідник Покотило. Характери в повісті живі, виразні. Досягає автор цього заглибленням у психологію героїв, змалюванням яскравих деталей з життя і побуту розвідників, за своєю суттю мирних людей мирних професій. Повість «Син капітана», збірка оповідань «Жінка з дитиною» (1959), де воєнна тема переплітається з сучасністю, відкривали нову грань таланту письменника. Якісно новий етап у творчості Анатолія Дімарова почався з написання повісті «Зінське щеня» (1969). Про це свідчили численні рецензії та статті, що з'явилися після її опублікування. Зокрема критики відзначали, що Анатолій Дімаров — майстер «сільських історій», що, виступаючи в ролі оповідача, він зумів «з середини» розкрити людські долі села Тікач. А в цих долях віддзеркалюються сучасність й історія, мораль і народна педагогіка, побут, звичаї. Багато людей населяє повість, але вони не губляться в потоці зображуваних подій. Кожний персонаж — це індивідуальність. Письменник любить своїх героїв, вміє сказати про них оте єдине, влучне, заповітне слово, яке одразу ж виділяє їх серед інших. Запам'ятовуються образи трудівниці Якимівни, хазяйновитого Лобка, завідувачки хати-читальні Люби. Окрилений успіхом, Дімаров 1972 року пише повість «На поруки» — також на сільську тему. Письменник давно виношував думку створити широке художнє полотно — роман-епопею. «Я задумав розкрити найкращі духовні якості мого народу на дуже важливому історичному відтинкові часу: його участь у Великій Жовтневій соціалістичній революції, в утворенні Радянської держави, його боротьбу не на життя — на смерть за збереження й утвердження завоювань Жовтня в роки громадянської і Великої Вітчизняної воєн. Мені хотілося показати наш народ життєствердним, незламним, спраглим до нового життя й праці, показати його віру в добро й справедливість, його ненависть до всіляких завойовників, які приходять плюндрувати нашу землю». В 60-і роки в українській літературі були зразки, на які можна л0 рівнятися. Згадаймо хоча б романи Андрія Головка «Артем Гармаш», Михайла Стельмаха «Велика рідня», Григорія Тютюнника «Вир»- У І964 Році виходить роман Анатолія Дімарова «1 будуть люди», а 1974 і 1980 рр. продовження його — «Біль і гнів». Роман відразу привернув до себе увагу і засвідчив своєрідність творчої манери письменника, його зрослу майстерність, концептуальність художнього мислення. Майже двадцять років працював Дімаров над літописом одного з полтавських сіл — Тарасівки. Художньо й історично правдиво у творі зроблено суспільно-економічний, морально-етичний і побутовий «зріз» українського села за півстоліття, психологічно переконливо подано цілу галерею образів людей з народу. Найбідніше селянство представляють Василь Ганжа, Максим Твердохліб і його стара мати, Протасій Некований, Петро Нещерет, Марта, Іван Приходько і його дванадцятеро дітей. У розвитку подано образ середняка Миколи Приходька, який довго приглядався до колгоспної форми господарювання і зрештою повірив Радянській владі. Одвертими й прихованими ворогами нового ладу в романі виступають куркулі: батько й син Гайдуки, Івасюта та його син Іван, який в період окупації став начальником поліції в Тарасівці. Колоритне й духівництво: отці Діодорій та Віталій, бідний священик Світличний, син якого Федір став червоним кавалеристом, командиром ескадрону, а в час війни разом з Василем Ганжою очолив партизанський загін. Цікаві також образи товаришки Ольги, що керує жінвідділом, дочки Світличного вчительки Тетяни, секретаря повіткому Григорія Гінзбурга та багатьох інших. Отже, коли говорити про головного героя роману, то, безперечно, ним є народ. Загартований у класових битвах, він встановлював Радянську владу, захищав завоювання соціалізму, вистояв у двобої з фашизмом. Характери найвиразніше проявляються на крутозламах історії, те, що було притамоване буднями, раптом розкривається з надзвичайною силою у діях і вчинках, освячених високими ідеалами народної моралі, народної правди. Анатолій Дімаров показує, як з активізацією робітничого руху в Росії зростали й міцніли сподівання народу на щасливе життя, як український наймит Василь Ганжа всім серцем і душею сприймає революцію, її гасла. «За них, повернувшись із каторги, вів палку агітацію на катеринославських заводах, за них воював на фронтах громадянської, комісаром у червоноармійських підрозділах, з ними повернувся у рідне село будувати Радянську владу...» Будував він ч майже з нуля; ставши в Тарасівці головою сільради, а потім секретарем партосередку, проводив політику партії на селі, виховував нові кадри (Нещерет став головою сільради, Твердохліб — головою колгоспу), дбав про колективне господарювання, нові взаємини Між людьми, про нову школу, нові обряди тощо. У свідомість селян поступово входить уболівання «за спільне», розуміння, що слід «по-новому жити». Вперше за всю історію діти селян стали студентами вищих навчальних закладів, курсантами військових училищ. Життя в селі змінювалося докорінно. Друга частина роману «Біль і гнів» присвячена подіям воєнних років, коли народ-трудівник, захищаючи свої здобутки, піднявся на боротьбу з ворогом. Письменник показує, як зароджувався, поширювався народний рух опору. В особливо важких, несприятливих умовах степу діє партизанський загін. У зміцненні його боєздатності немала заслуга Федора Світличного і Василя Ганжі, котрі мають великий досвід роботи з людьми. Партизанам допомагають староста Микола Приходько і його дружина Данилівна, син Тетяни Світличної Андрій, що прибув з Великої землі, радистка Неля, Максим Твердохліб. Бореться з окупантами колишній червоний командир Євген Приходько, згуртовує підлітків його брат Грицько. Не коряться загарбникам та їхнім посіпакам ланкова красуня Наталка, старий селянин-хлібороб Данько Бородай, майор медичної служби Зарудько. Не припиняє боротьбу військовополонений вірменин Ашот Абагян. Всенародний опір відчувається у всьому: у відповіді малого хлопчика Петруся, котрий на запитання німця, де його батько, відповідає: «Мій тато б'є фашистів!», і у вчинках глухонімої дівчинки Валі, яка пише й розклеює ночами антифашистські листівки. «Отак і жило село: між гвинтівкою й шибеницею»,— говорить автор. Сильний ворог, підступні й жорстокі в нього поплічники, запроданці гайдуки, івасюти, курочки, канюки. Але всі вони прорахувалися, бо радянські люди виявилися морально стійкими, згуртованими і готовими до самопожертви. Ціною великих втрат виборювалася перемога. Гинуть на шибениці й у сутичках з ворогом чистий і чесний Твердохліб, юний Івась Світличний, партизанка Тетяна Світлична і ще багато мужніх героїв. В чому ж їхня сила? Передусім в усвідомленні обов'язку перед народом, перед односельчанами, а отже, й перед суспільством. Звідси — велика витримка героїв. Вистояти будь-що і за будь-яких ситуацій. Почуття обов'язку, витримка, самопожертва — це те, що надає героям епопеї рис народних характерів. Письменник намагався показати їх у найскладніших і найнесподіваніших побутових і психологічних ситуаціях, що розгортаються навколо таких загальнолюдських понять, як земля, хліб, любов, честь. Дія відбувається на Україні, й характери ці яскраво національні. Такими постають перед нами відчайдушний воїн Федір Світличний, мудрий і врівноважений в радості й біді Василь Ганжа, гуморист і сільський філософ Іван Приходиш, сильна в любові і ненависті Тетяна Світлична. Сувора правда воєнних літ. Суворо реалістична й манера розповіді Анатолія Дімарова. В зображенні бою і в сценах кохання, в описах природи і в психологічних портретах Анатолій Дімаров лаконічний, слово його точне, по-народному образне, влучне. Ось картина, що завершує епопею. На згарищі, що лишилося від села, Ганна варить картоплю в німецькій касці: «Військові в'їхали у спалене село вантажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка сиділа застигла над вогнищем. Військові буйи з фронтової газети, один із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж подумав, що обов'язково напише про жінку і шолом, він складав уже подумки фрази, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про безсмертя народу.
А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто варила картоплю». Сильні натури і надзвичайні ситуації характерні і для наступних творів Дімарова. В 1973 році він публікує повість «Док», в основу якої покладено дійсний факт — безприкладний перегін морським шляхом велетенського дока — цілого судноремонтного заводу — з Балтійського моря в Чорне. Нелегко здійснювався план буксування дока. Стихію перемогли рішучі, вольові, діяльні характери. Звичайні люди в складних умовах, зокрема в умовах війни — так можна визначити тему книги «Постріли Уляни Кащук» (1975). До неї ввійшли повісті «рогозівського циклу», від назви села Рогозівка, де були записані ці легендарні історії. І знову прозаїк продемонстру- „ вав майстерне володіння формою народної оповіді. Нещодавно з'явився новий цикл історій Анатолія Дімарова, так званий «містечковий». Досягши мистецької зрілості, опанувавши «великі форми», письменник все частіше звертається- до жанру дитячої літератури. И раніше в нього були спроби, і досить успішні, писати для дітей. Скажімо, оповідання «Про хлопчика, який не хотів їсти» (1958). Тепер у доробку письменника є такі книжки, як «Для чого людині серце» (1963), «Блакитна дитина» (1968), «На коні й під конем» (1973). У 1981 році повість «На коні й під конем» вийшла в доповненому вигляді, включивши в себе повісті «Через місточок» (І частина), «Блакитна дитина» (II частина), «На коні й під конем» (III частина). їх можна теж назвати історіями, але вони вже побудовані на автобіографічному матеріалі. «...З дітьми я завжди намагаюся розмовляти на одному з ними рівні, мовби веду бесіду із своїми ровесниками й соратниками... А взагалі хочу сказати, що ми, письменники, в боргу перед дітьми, бо пишемо для них мало і часто не дуже добре. Дитячу психологію треба серйозно вивчати, досліджувати». Не хронологічна послідовність цікавить Дімарова в автобіографічних творах. І тут він лишається вірним собі: з численних фактів обирає лише ті, веселі або сумні, які несуть виховний, педагогічний заряд. Головний герой повісті — життєрадісний хлопчик Толя. Він і бешкетує, і заводій у іграх, часто потрапляє в смішні ситуації, з яких, буває, виходить битий. З доброю усмішкою малює свого меткого на вигадки героя Анатолій Дімаров. Письменник розповідає, як Толя переборює перші в житті труднощі, пізнає добро і зло, гартує свій характер, виховує у собі почуття обов'язку, честі, дружби, читає Гоголя і Лондона, захоплюється вчинками персонажів їхніх творів, а також героїв з життя, зокрема легендарного прикордонника Кара-цупи. Та ось минуло дитинство, скінчилося шкільне навчання, подальший гарт героя відбувається вже в армії. Світ героїв автобіографічних розповідей Анатолія Дімарова багатий: це безкорислива, органічна любов до природи, захоплення літературою і мистецтвом, внутрішнє відчуття обов'язку перед батьками, а згодом і перед Вітчизною. Слідом за С. Васильченком, І. Микитенком, А. Головком Дімаров зображує дітей у невигаданих життєвих ситуаціях, ніколи не створює для своїх героїв штучних, тепличних умов. Успішно виступив письменник в останні роки і в пригодницько-фантастичному жанрі, опублікувавши повісті «Друга планета» (1980) та «Три грані часу» (1980), присвячені актуальній проблемі боротьби за мир. Понад тридцять років працює в літературі Анатолій Дімаров. Письменник має постійного читача. Любить він працювати над словом наполегливо, вимогливо і в поті чола. Любить сміх і жарти. Щороку з партіями геологів вирушає він на Памір, Тянь-Шань. Намети, снігові вершини, цілюще повітря, зустрічі з цікавими людьми, довірливі розмови. А додому привозить нові сюжети, нові задуми. До речі, його колекції мінералів може позаздрити будь-який фахівець. 1981 року за роман «Біль і гнів» Анатолію Дімарову присуджено Державну премію Української РСР імені Т. Г. Шевченка. «Висока честь бути лауреатом премії імені Тараса Григоровича Шевченка. Ще більша відповідальність — носити це почесне звання. Зважувати кожне слово на терезах тієї великої правди, за яку все життя боровся наш полум'яний Кобзар»,— так розуміє письменник свій обов'язок перед народом. Віктор Костюченко жүктеу/скачать 6.47 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|
