Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу

Євген Гуцало


(1937 — 1995)

Феномен Євгена Гуцала — у непохитній вірності слову, в такому служінні йому, яке виключає розмінювання на будь-які інші види, нехай і корисної, діяльності.

Народився Є. Гуцало 14 січня 1937р. в с. Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Світ дитинства, розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу його творчості. До цього світу знову й знову повертається письменник на різних етапах свого літературного шляху.

У 1959р. Є. Гуцало закінчує Ніжинський педінститут, якийсь час працює в редакціях газет, видавництві «Радянський письменник» (нині «Український письменник»), а згодом повністю зосереджується на професійній літературній роботі. Активно друкуватися почав 1960р., а через два роки вийшла перша збірка оповідань «Люди серед людей». Книжку тепло привітали критика й літературна громадськість. Відтоді одна за одною виходять нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та ін.

Лірична стихія творчості Є. Гуцала, як і прози інших «шістдесятників», стала формою суспільної опозиції. Батьки, дядьки й тітки — всі ті, хто складав збірний, плакатний образ народу-переможця, побачені дитячими очима в жахливому повоєнному сільському побуті, мали зовсім не такий оптимістичний вигляд, як на плакатах і в еталонних творах соцреалізму. Безперечна заслуга «шістдесятників», а серед них і Є. Гуцала, перед красним письменством полягає в тому, що вони перенесли своїх персонажів із площини героїчної в ліричну. Є. Гуцало почувався найбільш невимушено, розкуто, живописуючи красу природи й людей, охоче фіксуючи улюблений ним стан осяяння, здивування перед світом, те медитативне передчуття радості й любові, яке великою мірою визначає загальний настрій його ліричної прози («В полях», «Просинець», «Олень Август», «Вечір-чечір», «Скупана в любистку», «Клава, мати піратська», «Весняна скрипочка згори», «Запах кропу», «У сяйві на обрії»).

Вироблена ще в ранніх оповіданнях тонка акварельна манера письма, дитинна чистота і ясність світовідчуття, відкритість ліричного героя до прекрасного в усіх його проявах — усе це, поєднане з гострою увагою до народних характерів, інших національних прикмет — вічних і нових, склало основу його художнього стилю. Назва першої книжки — «Люди серед людей» — програмна. Її можна застосувати до всього літературного доробку Є. Гуцала.

У 60-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі, з'являються друком дві концептуальні повісті Є. Гуцала — «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968, інша назва — «Мати своїх дітей»). Тоді ж, у другій половині 60-х, було написано й повість «Сільські вчителі», надруковану трохи згодом.

У повісті «Мертва зона» відбилося нове, формоване в 60-ті роки, бачення війни як тотального спустошення світу людей. Мертва зона — це те, що завжди породжується тоталітаризмом — чи то гітлерівського, чи то сталінського гатунку. І в зоні люди залишаються людьми, вони здатні на благородство, героїчний вчинок, але вони — приречені. Це суперечило «возвеличенню героїчного подвигу народу», ламало схеми, в яких закостеніла воєнна тематика.

Такий погляд на війну утверджує письменник і згодом у низці оповідань та повісті «З вогню воскресли» (1978), в основу якої покладено розповіді мешканців спалених сіл. Не вписувалась у жорсткі ідеологічні схеми й концепція повісті «Родинне вогнище», розповідь про повоєнну відбудову і на перший погляд малопомітну в житті «соціалістичного» села постать Ганни Волох — просто жінки, просто матері.

Бережене нею родинне вогнище вкотре вже зігріло й згуртувало людей після щойно пережитої біди. Вічні цінності народної моралі й життєустрою в повісті безпосередньо протиставлені генеральним цінностям «найпередовішої» ідеології.На початку 70-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні» (1971), дилогія «Сільські вчителі» (1971) та «Шкільний хліб» (1973).

Повісті з життя сільських учителів були високо оцінені критикою, здобули широке читацьке визнання. Ці сповнені просвітленого ліризму, зажури й надії твори, здається, були написані для того, щоб відновити надломлену віру народу в незнищенність моральних цінностей, переконати, що завжди, за будь-яких обставин люди мають лишатися людьми. Образ героїні повістей Олени Левківни — з ряду найкращих жіночих портретів, створених майстрами нашої прози.

Повість «Двоє на святі кохання», надрукована 1973р. в журналі «Вітчизна», подібно до згаданих уже «Мертвої зони» та «Родинного вогнища», на довгі роки була позбавлена права книжкового видання. Якщо перші дві повісті написані в жорсткувато-реалістичному ключі, то «Двоє на святі кохання» — твір наскрізь виконаний у звичній для письменника стилістиці: лірико-психологічній, медитативній.

Це — перша осяжна спроба міської прози письменника. Герой повісті Іван Поляруш — характер самозаглиблений, рефлектуючий, зовні бездіяльний, що розходилося з трафаретною вимогою «активної життєвої позиції». Але рефлексії Поляруша — це спосіб самопізнання й самозбереження в новому для нього, ще не обжитому, враженому більше, ніж село, синдромом бездуховності, міському світі.Етапним для творчості письменника було звернення до романної форми. Трилогія «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена» та «Парад планет» (1982 — 1984) викликала неоднозначну реакцію критики, спричинювалась до літературних полемік.

За щедрістю використання фольклорних скарбів (насамперед — народної фразеології, прислів'їв, приказок, анекдотів тощо) трилогія може змагатися з відомим романом О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу...».

Герой трилогії Є. Гуцала Хома Прищепа — персонаж народного комічного дійства, втілення найвиразніших рис національного характеру, насамперед оптимістичного світосприйняття, морального здоров'я, життєвої сили та мудрості. Роблячи саме такого персонажа героєм романної трилогії, письменник, вочевидь, мав намір оновити, осучаснити традиційну постать українського фольклору — веселого мудрого оповідача й навчителя життя. Письменник акцентує саме на фольклорній домінанті головного персонажа трилогії, відтак прагнучи вписати цілісний фольклорний світ у конкретику сільського побуту 80-х років; при цьому неминуче впадає у заданість і штучність: хліборобська цивілізація остаточно втратила свою цілісність на українському терені, як утратив світопояснюючу роль фольклор. Мабуть, ця невідповідність між концепцією трилогії та житейською конкретикою й спричинилася до того, що образ Хоми Прищепи сприймається як проект характеру, а просторі його розмірковування — як різновид народознавчих студій.Появі романів передували своєрідні, за визначенням автора, ексцентричні оповідання («Жінки є жінки», «Звабники і звабниці» та ін.), які ввійшли до збірок «Полювання з гончим псом» (1980) та «Мистецтво подобатись жінкам» (1986).

У цих оповіданнях, написаних із невимушеним використанням елементів гротеску, травестії, бурлеску, своєрідно реалізується давній задум Є. Гуцала створити український Декамерон. Останнім часом прозаїк працював над «епосом-еросом» — твори «Блуд» (1993), «Імпровізація плоті» (1993).

Певною мірою несподіваним у цьому контексті, але таким заповітно актуальним виявився цикл публіцистичних статей, зібраних у посмертній збірці «Ментальність орди» (1996) про експансіоністську політику Росії.

Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. Дитяча проза (точніше — книжки для дітей і батьків) Є. Гуцала прикметна особливим, по-гуцалівськи поетизованим зображенням стосунків між людьми. Невичерпну «країну дитинства» письменник осмислює в різних жанрово-стильових формах, щоразу — в новому баченні, про що свідчить і цикл «Оповідання з Тернівки» (1982), книжка «Княжа гора» (1985).

У 1981p. вийшла друком перша поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з'являються книжки віршів «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Так рівно через двадцять років після надрукування першої поетичної добірки «Зелена радість конвалій» повертається письменник до лірики.

Вірші письменника — то своєрідне ворожіння над душею, сенс якого — в очищенні від суєтного, минущого, в омолодженні, у поверненні до того стану любові, людяності, космічної доброти, котрий і є найбільшим людським скарбом.

А. Кравченко

Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.

СІМ'Я ДИКОЇ КАЧКИ

Добре дихалося зранку в старому дубовому лісі. Повітря пахло зволоженим листям, воно голубіло між стовбурами, і да­лина над верхівками дерев була кришталево чиста, криштале­во дзвінка. Юрко йшов по стежині, що пролягала між заростя­ми кінського щавлю, що світилася білим піском поміж вели­кими, із тремткими краплинами в жолобках, лопухами, і в його душі було так само ранково й прохолодно, як у літньому лісі. Він радів, що сьогодні таки проснувся вчасно, що не очікував ні на батька, ні на матір, а подався сам до річки, щоб порибалити. Вудочка, як великий промінь, лежала на його плечі, вудочка обіцяла йому такі радощі, що в передчутті їх Юркові хотілося не йти, а бігти, не мовчати, а співати.

Він не втримався, щоб не крикнути. «А-а-а!» — легко й сріблисто вирвалося з його грудей, покотилося колесом по стежці й погасло в гущавині попереду. Ліс на хвилю заслухав­ся, а потім зразу і збайдужів. «А-а-а!» — вже лункіше крикнув він, і тепер навколишня тиша немов кинулася стрімголов увсібіч, перелякана і тремтяча, а ліс уже з більшою увагою по­дивився на нього. «А-а-а!» — закричав на повні груди хлопець, і голос, неначе вибух, порскнув угору й по боках, а Юрко зостав­ся в пустці, яка все збільшувалась, бо грім одкочувався все далі й далі, поки весь ліс не перетворився на величезну пустку.

В дзеркало ріки дивилось і не могло на себе надивитись небо. Юрко закинув вудочку, і поплавець хитнувся посеред блакиті. На нього зразу ж сів метелик, із жовтими плямами на крильцях, і довго сидів, поки по воді не побіг вітерець і не поніс того метелика геть-геть на середину. Як добре, як щасли­во було Юркові!

Гуп-гуп-гуп! — почулося за спиною, і всі його думки роз­летілися, як сонячні зайчики. Він озирнувся — й не помилився в своїх передчуттях: Тося таки прийшла слідом за ним, як і обіцяла звечора. Він демонстративно відвернувся, не бажаючи вступати з нею ні в які розмови, а вона, відчуваючи свою про­вину, зовсім тихо присіла неподалік. Тепер вона й сама була не рада, що прийшла, бо сподівалася на те, що Юрко стріне привітно, а він...

Отак довгенько не розмовляли. Хоч хлопець уже й перестав гніватись, але все ще не обзивався до Тосі. А вона, не зважив­шись повернутись і піти одразу, тепер почувала себе ніяково й пригнічено. її засмучувало й те, що Юрко нічого не зловив. Якби зловив, то почав би радуватись, і вони б помирились.

• 
  Ти ж знаєш,— мовив, нарешті, Юрко,— що риба боїться, коли багато людей.
  

• 
  Так уже й багато тут,— буркнула вона.
  
• 
  Це через тебе не ловиться,— таки допік він.
  

Проте вона не хотіла погодитися з тією несправедливістю:

— То ти такий умілець!..

Юрко почав сопти. Він тільки недавно приїхав із міста в гості до бабусі, але вже встиг кілька разів посваритись і поми­ритись із Тосею. Вона з першого ж дня прив'язалась до нього, весь час намагалась бути в його товаристві, не спускала з нього очей. Спочатку Юркові подобалась її увага, але скоро та увага стала йому надокучати й заважати.

Нічого не піймав. А вину таки найшов на кого звернути:

— Через тебе усе!

Тося й не думала здаватись:

— Ти, мабуть, черв'яка не тим боком стромляв на гачок, а на мене складаєш.

Поверталися од річки вдвох, хоч Юрко, йдучи з порожніми руками, хотів би повертатися сам, без свідків. Повітря по-сухіпіало, блакить між стовбурами зблякла. Тося назбирала зеленцю й хотіла вгостити Юрка, але той відмовився. Через кілька ж кроків не втримався — сам нарвав і почав ласувати.

• 
  Колись ми з батьком піймали були сома,— збрехав Юрко, бо батько тоді ходив рибалити без нього і зловив тільки великого коропа, а не сома.— Півтора пуда заважив.
  

• 
  Та ну?! — здивувалася Тося.
  

Юркові було приємне її захоплення, тому він вигадував:

— А як тельбушили його, то всередині знайшли крас­нопірку на кілограм. І вона ще була жива!

Насправді ж ту краснопірку батько зловив іншим разом, і також без Юрка. Але здогадатись про все це Тося не могла, во­на тільки вигукнула зачудовано:

— Ти бач!

Хлоп'яча уява й далі вела:

— Якось до нас у місто приїхав пересувний зоопарк. Там були леви, жирафи, макаки, вовки, лисиці, а також крокоди­ли. Одного разу маленький крокодил десь пропав... То я його в озері на вудку через день зловив!

Але спостерігпіи, що вона не поспішає захоплюватись, а тільки недовірливо так дивиться, взявся глузувати з неї:

• 
  Це я набрехав, щоб побачити, чи ти розумна... Мене ніхто ніколи не обдурив іще й не обдурить.
  
• 
  Тс-с-с,— зашепотіла раптом Тося, не слухаючи його й приклавши палець до вуст.— Подивись ген туди!..
  

Поміж кущами йшла качка, а за нею — цілий виводок каченят. Спершу Юрко подумав, що то свійські, але по тому, як качка витягувала шию, як сторожко озиралась, якими дрібненькими полохливими клубочками котились каченята по землі, зрозумів, що то дикі. Щойно вони сховалися за кущем, як Юрко, кинувши свою вудочку, стрімголов шугнув уперед. Сіра качка, помітивши небезпеку, скрикнула і разом із каче­нятами дременула в траву. Проте Юрко й не думав одставати. Він тільки побоювався, що виводок ось-ось добіжить до річки, плесне на воду — і втече. Тому забіг наперед, відрізаючи їм дорогу на берег. Качка, не наважуючись покинути дітей, не злітала в повітря, вона кидалася то туди, то сюди, захищаючи їх. Каченята, стомлені й перелякані, збилися під ліщиною. Ко­ли Юрко кинувся до них, розставляючи руки, щоб вони не повтікали, качка злетіла вгору. Хлопець поспіхом узявся хова­ти каченят за пазуху. Одне... Друге... Од річки долетів розпач­ливий материн крик. Третє відважилося тікати, але в високій траві заплуталось, і він його також посадив за пазуху. Зовсім близько пролетіла качка, сіла на землю, пробігла в напрямку до дітей,— і знову зірвалася, гнана страхом. Четверте й п'яте також одважилися на втечу, але й на них чекала неволя.

• 
  Що ти з ними робитимеш? — запитала Тося. Його кирпатий носик аж здригався од задоволення.
  
• 
  Це ж дикі!
  
• 
  Випусти,— сказала Тося,— вони повмирають без води.
  

— І що ти тямиш? — напустився на неї Юрко.— Я їх догля­датиму й приручу.

Знову долинув крик сірої качки, але він нітрохи не схвилю­вав Юрка. Дрібнота терлася в нього за пазухою, лоскотала тіло дзьобиками, крильцями, ніжками,— його аж холодок прони­зував од того лоскоту. Не пощастило наловити риби, то має ген цілісінький виводок. Жаль тільки, що качку стару не додумав­ся зловити,— ото було б про що розповідати. Він уявляв, як по­везе каченят у місто, як показуватиме своїм товаришам, як во­ни заздритимуть. Він ішов — і пританцьовував. Оля-ля-ля! Тра-ля-ля!.. Який він меткий і проворний. Оля-ля-ля!.. А Тосі було сумно... Може, й справді вона даремно побоюється, а Юркові вдасться їх доглянути й приручити?.. У її вухах стояв отой качиний крик, довго ще стояв, навіть тоді, коли вони вийшли з лісу й через городи йшли до хати.

Юрко випустив каченят у великий ящик. Вони спочатку по­розбігалися в різні кутки, а потім збилися докупи. їхні мале­сенькі очі були схожі на голочки гострого суму. Вони тулилися одне до одного, ніби в близькості шукали порятунку. Юрко налив у черепок води, але жодне з них не підступило до череп­ка. Тоді він брав їх по черзі, стрімляв дзьобик кожного у воду, щоб пили. Каченята пручались, краплі стікали по грудях, але, мабуть, щось попадало і в горло. Поблизу ящика почала круж­ляти кицька, але Юрко нагнав її дрючком. Півень, відчуваючи тривогу, ходив попід ворітьми й гортанно покрикував. До каче­нят, здається, все те не доходило,— вони були полонені своїм розпачем. Юрко приніс їм вареної картоплі, але вони й не доторкнулись. Думав, що клюватимуть пшоно, але й пшоно їх не привабило. Поступово вони ставали все млявіші, в'яли, як рослини в спеку. Юрко не сподівався, що так зразу вони стануть нецікаві. Ще трохи позазирав у ящик, а потім вирішив:

— Вони бояться нас. Коли ми підемо, то вони й наїдяться, й нап'ються.

Тося мусила піти, плекаючи надію, що, може, й справді по-хоробрішають, коли залишаться самі. Вона хотіла податися разом із Юрком, щоб слухати його розповіді про місто, про те, чого їй ніколи не випадало бачити. Коли вона була з Юрком, то здавалося, що на неї падає чарівливе світло його знань, що во­на за якийсь час переселяється у той світ, що постає з його роз­повідей. Проте Юркові набридло, щоб за ним цілісінький день нав'язливою тінню волочилось оце дівчисько — і він сів на велосипед та й утік до хлопців.

Тося залишилася сама. Спочатку сиділа під своєю хатою й намагалась помітити, як сонячне проміння падає на землю. Але так нічого й не помітила. Потім з кленового пагінця роби­ла свистки, але всі вони свистали не так, як той, учорашній, який грав тоненьким, наче аж зеленим звуком. Притулялася до берези, що росла на їхньому обійсті, хотіла підслухати, про що вона шумить, але сьогодні чомусь береза крилася від неї, не бажала повідати своїх думок. Ну, чого ж це все їй ниньки не дається, все тікає од неї, наче змовилось?

Стало гірко Тосі, гірко. І тут вона пригадала, як вставала раненько, як ішла назирці за Юрком, і в недоброму передчутті стислося її серце. Вона через садок майнула на сусідський двір, до ящика, а каченята вже деякі лежать на траві, а деякі ледве голівки тримають. Вона на них водою прискати, вона їх тру­сити, але хіба це поможе? Не тямлячи себе, хапала їх і ховала за пазуху. Вони діткнулися зів'ялими тільцями її грудей, але й не ворушились. Через городи — в ліс. А потім отією стежкою, по якій ішла назирці,— до берега. Дуби співчутливо поглядали на неї, ніби хотіли допомогти. Тільки кущі перепиняли їй доро­гу, шмагали по литках, ніби мстилися невідомо за що.

Неслухняними руками витягувала з-за пазухи, опускала на воду й благала душею й очима: попливіть! попливіть! по­пливіть! Але вони, як квітки кульбаби, простилались на воді, яка їх не оживляла й не оздоровляла. Виглядала з усіх боків дику качку, кликала її так, як свійську: — «Тась, тась, тась!» — але й качка не припливала, мабуть, із горя далеко залетіла. Вона сама ладна була стати тією качкою, сама ладна була попливти разом із ними, тільки якби вони пливли. Таки роз­дяглася, долонями підштовхувала їх на глибоке, благала:

— Пливіть, рідні, пливіть, ненаглядні!..

Коли Юрко привів із собою хлопців, щоб показати їм каче­нят, то зразу ж здогадався, де вони могли подітись. Навіть не задумуючись, усі побігли до річки. Про себе Юрко погрожував Тосі якнайстрашніше, він, нарешті, пообіцяв собі розправити­ся з нею, щоб знала своє місце, щоб не лазила слідом за ним, щоб не втручалася. Коли вони побачили Тосю в воді, то спершу й не зрозуміли, що вона робить.

• 
  Ану йди сюди! — закричав Юрко. Проте вона не йшла.
  
• 
  Ти де каченята поділа?
  

Але хлопці, з якими він прибіг до річки, вже зрозуміли, що вона нікуди їх не поділа, що ото вона їх посилає на воду, а вони вже не пливуть. І собі кинулися в річку, й собі взялися їх підштовхувати, підтримувати знизу долонями, щоб не потону­ли. Тося всміхалася хлопцям, рада допомозі, тепер уже вона не сумнівалася, що пощастить їх урятувати, ось де тільки ота сіра качка, їхня мати, чому вона не летить, не пливе?

— Тась-тась-тась,— кликала, з надією озираючи зарості ле­пехи й рогози.

Після того Юрко вже не товаришував із сільськими хлоп­цями. Чи то вони не приймали його до свого гурту, чи то, як ка­зав сам Юрко, він не захотів більше з ними знатися. А коли батьки запитували, чому ж Тося не приходить, то відповідав, що дуже надокучила, і він її прогнав. Що, мовляв, од неї й сло­ва живого не почуєш, а все дивиться на тебе, розкривши рота.

Ще задовго до від'їзду й перед самим від'їздом він бігав до річки, хотів побачити сім'ю дикої качки. Але так і не побачив. Переконував себе, що каченята вижили, але подалися в інше місце. А коли зладнали чемодани й сідали в машину, щоб їха­ти на вокзал, то Юрко все не хотів сідати. Казав, що ліхтарика забув, а коли ліхтарик виявлявся в батьковій кишені, то казав, що ножик десь пропав. Усе затягував від'їзд, ждучи, чи не по­явиться Тося. І вона й справді появилась.

Стала біля своєї хати й дивилась, як вони сідають у маши­ну, їй дуже кортіло підійти, але вона не наважувалась.

• 
  Поклич її,— сказала мати Юркові.
  
• 
  А-а,— махнув той рукою й одвернувся, скривившись.
  
• 
  Поклич, попрощаєшся.
  

Але він уже й рукою не в змозі був махнути.

І поки їхав у машині, то тільки про те й думав: він би покли­кав, але чи підійшла б вона? І, переживаючи болісний сором, був певен, що, мабуть, не підійшла б...

ЖИВЕ СПІВВІДНОШЕННЯ

між людиною й природою

Доробок Є.Гунала - один із найба-гатших кількісно і найрізно­манітніших жанрово в українській літе­ратурі другої половини XX ст. Він - поет, ; новеліст, повістяр, романіст, публіцист, есеїст. Поетичний цикл "Зелена радість конвалій" (1961) та збірки віршів "Пись­мо Землі" (1981), "Час і простір" (1983), "Живемо на зорі" (1984), "Напередодні нинішнього дня" (1989) вводили у стан зосередженості на духовному сприйнятті світу, переживання природного буття в багатстві його реалій. Особливо ор­ганічною виявилася для Гуцала форма ліричних оповідань, яких він написав по­над 200. Звернула на себе увагу вже перша збірка оповідань Гуцала "Люди серед людей" (1962) - свіжою емоційністю та смаком до відтворення розмаїтих характерів, що навіть фор­мально було наголошено у назвах окре­мих оповідань ("Іван", "Світлана", "Гор­дій", "Марися", "Вожена", "Кесар" та ін.). Але молодий автор ще незрідка вдавався до силуваних "романтичних" ситуацій, надуманих сюжетних загострень із бан­ку літературщини; відчувалися часом пряме наслідування ритмомелодики і синтаксичних конструкцій новелістики 20-х рр. (особливо раннього А.Головка) та стилізація під народнопоетичний лад. Уже дві наступні збірки - "Яблука з осіннього саду" (1964) та "Хустина шов­ку зеленого" (1966) засвідчили сформо-ваність Гуцала - самобутнього новеліста, якому притаманні ощадливість і місткість простої оповіді, коли почування і стани душі людської (а це і був основний об'єкт зображення) дається відчути і "доуявити" за якимось одним словом персонажа, же­стом, поглядом. Хоч уже відчувається і тенденція до розлогого ліричного витлумачення переживань. Улюблені герої Гуцала цього періоду творчості -юнак або дівчина із селянським типом емоційності, які тільки ще входять у життя, стикаються з його за­гадками ("Скупана у любистку", "Багряне листя"); підліток або дитина з незвичайною поетичною душею ("Олень Август"), зі щедро розвиненим відчуттям природи ("Яблука з осіннього саду"). Залюбки змаль­овує Гуцапо благодатний момент пробудження душі ("Місячне сяйво"), зародження першого невиразного почуття у дівчини ("Хай собі цвіте..."); незрідка по­етичні, вразливі на красу персонажі з неясними мрія­ми наражаються на нерозуміння з боку буденних, черствих або душевно брутальних людей (як-от кіно­режисер Альтов у "Олені Августі", ремісник Назар у "Клаві, піратській матері"). Два стани людської душі, інтимно близькі Гуцалу як художнику, - піднесена сприйнятливість кохання і дитяча безкорисливість та відкритість до вражень життя. Збірка оповідань "У лелечому селі" (1969) стала однією з найкращих в ук­раїнській літературі книжок про дітей.

Певну еволюцію Гуцала як новеліста засвідчила поява в його творах персонажів, кожен з яких по-своєму відчуває потребу в спілкуванні, контактах, творенні світу "колективних" переживань на рівні народного побуту; по суті це форма побутово-емоційного виявлення їхньої народності; у душевній причетності до інших людей, у прагненні пригод, мандрів тощо - інстинктивний потяг до розширення власного світу, збагачення змісту особистості ("Пра­вильний чоловік Щерба", "Несамовитий, шалений Кирик", "Пісня про Карпа Окипняка" та ін.).

У наступних збірках зростає інтерес до людських доль і вдач - аж до відчутного пафосу життєписання цікавих особистостей. Ці оповідання можна умовно поділити на два типи: перший - ситуаційні, побудо­вані навколо якогось випадку, що ніби підсумовує або з несподіваного боку висвітлює цілу людську долю ("Жартувати з Катериною", "Єдина в світі Варочка" та ін.); другий - "портретні": зманювання виразно са­мобутнього людського характеру з максимально вия­вленою головною пристрастю, що надає оповіданню емоційної піднесеності - часто таким оповіданням Гуцало дає умовне жанрове означення: пісня ("Пісня про джиґуна Овдія Гору", "Пісня про Варвару Сухо-раду", "Пісня про Максима" таін.); своєрідною піснею на славу сільських патріархів, хто прожив велике тру­дове життя, є й оповідання "Орлами орано". Піснями означив автор і деякі оповідання, що поетизують або мальовничо характеризують сільський побут ("Пісня про запеклі торги"); у "Пісні про сільську хату" хата постає як вмістилище всього життя села. З любов'ю змальовує Гуцало загальний образ традицій ук­раїнського села ("Високі гори", "Ой гук, мамо, гук").

Цікавить його колізія нового і старого в побуті села, в якому, за всіх соціальних і господарських змін, ще зберігалася певна традиція, а її гарантією була сталість народного характеру. Серед галереї сільсь­ких типів особливо вдавалися авторові образи ма­терів ("Веселі Терни", "Шлях осявали берези", "До срібного весілля", "Пісня про мить"). В оповіданнях Гуцала - незвичайне багатство спостережень над життям природи; автор немовби пропонує читачеві повернути собі здатність неспішного і безкорисливо­го переживання краси світу. Відкриття людиною для себе природи переростає в особливе самопочування, коли в ній пробуджується "духовний безмір" і вона як ніколи відчуває себе саму, свою духовну особистість. Часто це супроводиться й іншим, паралельним про­цесом - пробудженням у юній душі почуття кохання. Емоції щасливого кохання не часто зустрічаємо в прозі (це більше предмет поезії), бо їх важко відтво­рити засобами оповіді. Але Гуцало зміг зобразити в щасливому коханні іру тонких нюансів, показати йо­го в розвитку, а не як спалах, акт - і не в останню чер­гу саме завдяки співпереживанню персонажами світу природи, яке єднає їх. Власне, це і є естетичний центр більшості оповідань письменника - живе співвідно­шення між людиною і природою, поглиблене сприй­мання природи людиною в особливому емоційному стані й розкриття самого стану через таке сприйман­ня. Здебільшого таким станом є любов, її вабляча, по­риваюча сила ("І дівчина, як парус", "Весняні святощі трави", "Місячне сяйво" та ін.).

Природа буває у Гуцала і самодостатньою темою ліричного споглядання - у численних етюдах, ескі­зах (цикл "Осяяння" та ін.). Діапазон їх широкий -від чарівних замальовок різних куточків рідної землі в різні пори року - до роздумів про таємницю буття, про феномени життя природи, про місце людини в природі, злиття з нею, про вічність... Так само харак­терна для оповідань Гуцала і лірика пам'яті ("Крило синього вітру", "По мерзлу калину", "У сяйві на обрії", "Дорослі дівчата нашого дитинства") - у цьо­му останньому зі щемливим співчуттям змальовано долю дівчат перших повоєнних літ, їхні бідні радощі й безборонність перед суворим побутом. Багато оповідань письменника мають характер відкритого ліричного спогаду. Душевне життя постає як потік. Воно не компонується з окремих частин, не має кон­струкції. Тому Гуцало тяжіє до ліричних імпресій, до організації матеріалу навколо однієї особи, одно­го епізоду. Художникам, схильним до безпосереднь­ого зображення душевного життя, важко даються конструктивні елементи прози.

Гуцало мав певні клопоти з композицією, сюже­том при перших спробах опанування великих про­зових форм. Однак тяжів до них, скоряючись внутрішньому настановленню на глибше розуміння життя в більшому історичному масштабі, ширшому життєвому, соціальному матеріале Повість "Подорожні" (1969) виникла з потреби дати обсяжний вихід дитячим спогадам про часи війни. Мати з си­ном повертається до села, звідки втекла під час боїв. Дорога стає картиною сплюндрованості землі, пуст­ки, що її залишила війна. Але водночас дорожні пригоди показують і витривалість люду, і незни-щенність душевного здоров'я народу, людяності, доброти. Образ матері з її "розумом серця", чулістю до всього жив'ого і постійним "заступництвом" за все живе - відкриває галерею таких образів матерів у пізніших повістях автора.

У "Дівчатах на виданні" (1971) осереддя твору -колізія між природною душевністю, народним мо­ральним чуттям (молода дівчина Килина) і фор­мальною мораллю, зовнішньою "пристойністю", що маскує егоїстичний розрахунок і душевну неправду (агроном Арсен Тугай та його дружина вчителька Антоніна Петрівна). Є в повісті образ тітки Писти-ни, що уособлює традиційну нормативну мораль се­ла. Але, дізнавшись, що Килина вагітна, вона не осуджує її, а підтримує в бажанні мати дитину хоча б і без чоловіка. Це мало засвідчувати людяність на­родного розуму, що реагує на історичні зміни умов буття і береже не фарисейську догму, а дух життя. Правдивість зображення нелегкої дівочої долі за умов несприятливої демографічної ситуації на селі (Гуцало немовби сплатив частину боргу літератури цим нещасливим дівчатам і їхнім стільком драмам і трагедіям); змістовність суджень і розважань як ав­тора, так і героїв про цю проблему, її виразна житей­ська і моральна окресленість, глибока характерність образу Килини; об'ємність відтворення всієї атмо­сфери селянського життя й органічне шукання на­родною мораллю нових підходів до життєвої проб­лематики, що враховували б соціальну реальність і водночас зберігали душевне здоров'я народу і лю­дини, - все це надає непересічної змістовності по­вісті Гуцала і ставить її у ряд найкращих творів ук­раїнської прози пізньорадянських часів.

У дилогії "Шкільний хліб" Гуцало змалював побут і роботу колективу сільських учителів у важкі по­воєнні роки, коли їм ставилися в обов'язок невластиві функції, як-от нав'язування державної позики земля­кам, участь у збиранні колгоспного врожаю, в анти­релігійній пропаганді тощо. Вчителі живуть тим же життям, що й селяни, але водночас одні з них менше, інші більше розуміють своє покликання як сільської інтелігенції. "Ми вчителі, ми не хочемо нікого обма­нювати", - каже одна з героїнь повісті, Ольга Левків-на, коли її хочуть змусити до фальшу. Вона - мовби совість села. На перший погляд, сільські вчителі за­туркані своїм безправним становищем і бідністю, але за цим є своє душевне і моральне життя, є відчуття своєї освітянської місії. Письменник, який сам виріс у сім'ї сільських учителів, віддав данину поваги й ро­зуміння їхньої скромної благородної праці, завдяки якій крізь товстий шар буденності пробивається "про­мінь духу". Люди в селі притлумлені нуждою, щоден­ними клопотами, принижені воєнними і повоєнними злиднями, засмикані колгоспною крутаниною, - а проте живе в них совісність, душевність. Тема народ­ної моралі, народної мудрості - одна з головних у ди­логії, як, зрештою, і в усій творчості письменника.

Особливе місце у творчості Є. Гуцала посідає ро­ман "Позичений чоловік" (1982). Використавши відо­мий фольклорний мотив (жартівлива пісня "Ой там на товчку, на базарі жінки чоловіків продавали"; щось подібне є у фольклорі інших народів; напри­клад, карельський поет Яакко Ругаєв на основі народ­ного жарту написав оповідання "Самовар", у якому жінка позичає сусідці чоловіка за самовар), - Гуцало розгортає парадоксальні ситуації, що мали б подати своєрідний комічний розтин сільського життя. При цьому автор з незнаною в українській прозі ряснотою насичує оповідь народними прислів'ями, примовка­ми, дотепними слівцями, що стають не декорацією, а структурним елементом роману: фабула ніби три­мається на них. Тут виявилися не лише закоханість автора у природне слово, подив перед багатством на­родної мови, бажання захопити читача її виразністю, -ай тривога за майбутнє рідної мови. Маємо певні аналогії у світовій літературі. Скажімо, у відповідь на загрозу знебарвлення французької мови через засил­ля, літературщини Ромен Роллан пише свого "Кола Брюньйона", де герой з кожного приводу сипле коло­ритними народними слівцями та примовками. Мож­на згадати і "Курземіте" сучасного латиського пись­менника Іманта Зієдоніса, де фактичний зміст стано­вить пряме демонстрування прислів'їв, старовинних пісень, архаїчних слів, рідкісних зворотів тощо - як національно духовного багатства. Ще більша загроза збіднення й забуття стояла і стоїть перед українською мовою, тож розкошування Гуцала в народному слові мало не лише значення естетичного замилування.

Немовби "ввійшовши в смак", Гуцало провів "позиченого чоловіка" Хому ще через два романи -"Приватне життя феномена" та "Парад планет" (1983-1984). Так уклалася трилогія "про старшого куди пошлють", що мала стати свого роду пародій­ною енциклопедією тогочасного життя села, а вод­ночас і колажем гротескно потрактованих світових подій. У трилогії знайшли своє самовикривальне завершення чимало традиційних мотивів ілюзорно­го уявлення про дійсність (стереотипів казенного мислення).

Твори Є.Гуцала - немовби запрошення читачеві глибше сприйняти, пережити, відчути кожен мо­мент життя, кожну з'яву природи, кожну людську долю чи її епізод. І насамперед письменник розра­ховує на нашу здатність відчувати, на вдосконален­ня цієї здатності, бо саме звідси й починається істинне розуміння життя.