1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"

50 Релігієзнавство ————————————————————————————

доби, птиці зменшено або зовсім відмінено. Повністю скасовано людські жертвопринесення.

5. Розвинутість учення про загробні відплати. На цьому етапі розвитку релігії уявлення про потойбічне життя на­були першочергового значення. Сподівання на небесну винагороду за хорошу поведінку були поширені й серед найбільш пригноблених верств населення. Прикладом пізньої національної релігії є іудаїзм, який у VII ст. н.е. прийшов на зміну давньоєврейській релігії.

Світові релігії

Світові релігії — монотеїстичні релігії, які в процесі сво­го історичного розвитку подолали єтнонаціональні межі й стали відкритими для всіх.

Такими релігіями є християнство, іслам, буддизм. Головні риси світових релігій:

———.——————————— Загальна характеристика релігій світу 51

Це релігійні комплекси, історично не успадковані від попередніх епох певним етносом, не притаманні його релігійній духовності, культурно-побутово, ментальне не укорінені, поширені внаслідок місіонерської дійсності.

Головні риси нетрадиційних релігій, неорухів:

1. Виникнення на хвилі пошуків нових ціннісних орі­єнтирів. Як правило, спричинювала їх криза традиційної релігії.

2. Міжрелігійний синтез. Нетрадиційні релігії здебіль­шого поєднують у собі елементи різних віровчень.

3. Динамічність розвитку і поширення, строкатість і постійна змінність спектра. Нетрадиційними для релігії певного етносу можуть бути як світові, національні віровчення, так і неокульти.

4. Привабливість для високоосвічених людей. Нерідко до них прилучаються особи, які активно розмірковують над сенсом життя, прагнуть пізнати духовні надбання різних народів.

4 розділ ранні НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ

Територія Давнього Єгипту складалася з 40 номів — зе­мель, де жили колективи, подібні до племен, які ще не зна­ли класового розшарування. Типовою формою їх вірувань були фетишизм, тотемізм і магія. Англійський дослідник Е.Гардінер у книзі "Єгипет фараонів" пише, що в об'єдна­ному Єгипті релігія була результатом злиття незалежних племінних культів. Кожне місто мало своє божество у формі матеріального фетиша, але значно частіше — у ви­гляді тварини. Політеїзм об'єднаного Єгипту — зако­номірний наслідок злиття місцевих номових релігій доди-настичного періоду.

Якщо в більшості народів фетишизм і тотемізм зникли в процесі історичного розвитку, залишивши лише деякі пережитки, то в Давньому Єгипті культ тварин зберігся до часів римського панування. Давньоєгипетське мислення тісно пов'язане з магією, її трьома головними принципа­ми: подібності, заміни цілого його частиною і вірою в чу­додійну силу слова (магія слова). Єгиптяни вважали, що магія дана божеством. Магічні тексти використовували з метою вирішення земних проблем, для забезпечення по­мерлому безпечного й вічного життя в потойбічному світі, для встановлення контактів живих з померлими, богами й духами (з надприродними істотами). Єгипетські маги ма­ли репутацію могутніх чаклунів.

Давньоєгипетський пантеон охоплював безліч богів. Одним з найшанованіших з них був бог Гор. Для єгиптян його ім'я стало синонімом слова "бог". У давньо­єгипетському пантеоні налічувалося дев'ять божеств: бог

сонця Ра, бог вітру Шу, який розділяв небо і землю, боги­ня вологості Тефнут, бог втілення землі Геб, богиня неба Нут бог бурі й блискавки Сет, дружина Сета богиня Нефтіс, а також Осіріс, який з часом став володарем неба й якого ототожнювали з Ра, та його дружина Ісіда. З ними був тісно пов'язаний син Ісіди — Гор.

До давньоєгипетського пантеону належали й місцеві герої та фараони. Здавна фараона вважали живим втілен­ням Гора або його сином. Підставою для обожнювання померлих героїв і володарів були вдячність за їх дії та віра, що вони й надалі матимуть чудодійну силу. Визнання за деякими богами космічного й універсального характеру, висунення такого бога на чільне місце в пантеоні зумови­ли виникнення монотеїзму. Так постала концепція єдино­го бога в трьох особах. Водночас одне божество могло ви­конувати різні функції та існувати в різних іпостасях. Кон­кретні боги крім особистих якостей були наділені й атри­бутами божества.

Питання походження богів (чи існували вони взагалі й як виник світ) по-різному тлумачилося в давньоєги­петській теології та народній свідомості. Згідно з однією з найдавніших концепцій, життя на Землі походить від бога Геба і богині Нут, які, породивши бога Ра, вранці випус­кали його в світ, щоб тривало життя всіх істот.

Давньоєгипетські жреці стверджували, що спочатку існував водний хаос у вигляді нерухомого океану Нун, у якому виник бог-сонце, який зійшов потім на створену ним вершину. Ра шляхом самозапліднення породив першу пару божеств: бога Шу і богиню Тефнут — батьків Геба і Нут. Дітьми Геба і Нут були Осіріс, Ісіда, Сет і Нефтис. Згодом Ра закінчив створення світу, а з його сліз виникли люди.

Серед давніх єгиптян популярною була легенда про Осіріса, вбитого Сетом. Дружина Осіріса Ісіда завдяки магії на деякий час оживила його. Ця легенда проголошує тріумф сімейного життя, вірності та материнської любові. Єгиптяни наділяли своїх богів людськими рисами: пси­хікою, старістю, хворобами, смертю. Саме із спостережень над смертю постали теологія і філософія, які важко ще розрізнити в давніх цивілізаціях.

Потік раціонального мислення давніх єгиптян вперше в історії цивілізацій зумовив появу наукової медицини, про що свідчать хірургічні та інші медичні трактати-папіруси. Розвиток медицини був пов'язаний з мумі-

54 Ранні національні релігії —————————————————.-

фікацією, яка втілювала уявлення про потойбічне життя. Необхідною умовою муміфікації вважали повне збережен­ня тіла померлого. За існуючими тоді уявленнями, помер­лий є безпорадним у могилі, й забезпечити йому по­тойбічне існування можуть тільки живі. За пізнішими уяв­леннями, у померлого, який продовжує життя в могилі, крім потреби в їжі та напоях виникає потреба виходити з могили на денне світло, злітати на небо до богів тощо. Відчуває її вже не тіло померлого, а матеріальний, хоч і не­видимий людині елемент, який може бути в могилі, а мо­же й відлітати з людиною куди завгодно. Як писав давньогрецький історик Геродот, "...єгиптяни також стали першими вивчати безсмертя душі людини. Коли помирає тіло, душа переходить в іншу істоту, яка народжується тієї миті. Коли душа пройде крізь тіла усіх земних і морських тварин і птахів, вона знов вселяється в тіло новонародже­ної дитини". У давньоєгипетській "Книзі мертвих" йдеть­ся про перетворення душі на фенікса, лелеку, ластівку, змію, крокодила, тобто на тварин, які мислились єгиптя­нами як могутні божества, спроможні встояти перед не­безпекою потойбічного життя. Перетворюючись на них, душа відгороджувалася від цієї небезпеки, щоб забезпечи­ти собі безсмертя.

Уявлення давніх єгиптян про потойбічний світ зміню­валися протягом віків. Найдавнішим є уявлення про існу­вання його під землею. За часів, коли влада фараонів була надто авторитетною, жерцям не до вподоби було поміща­ти фараона та великих вельмож у понурому світі підземел­ля разом із звичайними померлими. Це знайшло відобра­ження у написах на стінах пірамід V і VI династій ("Текс­тах пірамід"), які свідчать, що фараон і вельможі продов­жують своє життя у світі зірок. Водночас вони не запере­чували існування підземного царства померлих.

У цей період отримала визнання легенда про існуван­ня підземного царства померлих, де знаходилися «країна щастя» Іару (Іалу) та "поле очерету" — давньоєгипетський рай. Оскільки загробне життя давні єгиптяни вважали продовженням життя земного, а померлого сприймали як реально існуючого, здатного принести лихо чи допомага­ти своїм близьким на землі, то живі намагалися іноді вста­новити контакт з померлими родичами через листи. За­вдяки цьому, на їхню думку, земний та потойбічний світи перебували в певному взаємозв'язку та взаємодії.

Набуло поширення й обожнювання фараона, якого

вважали сином бога сонця та символом добробуту й розквіту країни, носієм найвищої божественної сили. Він виконував найважливіші ритуали, в тому числі урочистий обряд першого орання: прокладаючи першу борозну, мов­би запліднював нільську долину від імені богів.

Централізація держави сприяла посиленню влади жерців, які перебирали на себе функції чиновників цент­ру, слугуючи при цьому якомусь з могутніх місцевих богів.

Жрецтво (старослов. "жрети" — приносити жертву) — група людей, яка в політеїстичних релігіях виконує функції посередника між віруючими і надприродними си­лами, а також здійснює релігійні обряди.

Богам цим приносили численні жертви, на їх честь бу­дували величезні храми, а наймогутніших з них, наприклад бога сонця Ра, проголошували батьками правителя. Будучи адміністраторами і служителями храмів, жреці зосередили в своїх руках керівництво країною в усіх сферах. Вони здійснювали релігійні ритуали, особливо під час свят: у дні, пов'язані з важливими міфічними подіями, із значними подіями у житті фараона, на початку місяця та року тощо. Під час свят спеціально прикрашали та ілюмінували храми, організовували пишні процесії з музикою, піснями, танця­ми. Найвеличнішим святом вважалося вшанування Осіріса. Кульмінацією його була яскрава процесія, під час якої розігрували містерію смерті та воскресіння Осіріса. На потреби культу, ритуалу та релігійних свят йшло чимало грошей, у них брала участь велика кількість людей, що сприяло зміцненню віри в божественну владу фараона, а відповідно й стабілізувало імперію.

Давньоєгипетське мистецтво було храмовим і похо­вальним, мало на меті перетворення тлінного життя на вічність. Тому саркофаги, піраміди та храми будували з металу або твердих кам'яних порід, демонструючи цим прагнення до безсмертя. Земне життя вважали фрагмен­том потойбічного, а піраміду — сходами, які ведуть фара­она на небо. Піраміди були не лише гробницями, в них клали все, що оточувало фараона за його життя.

Естетичні погляди ще не відігравали особливої ролі, але ремісники намагалися у своїх виробах втілювати пев­ну ідею. В цьому і полягає велич давньоєгипетського мис­тецтва, таємниця його впливу на наступні покоління. Храм вважали домівкою бога. Тому він нагадував світ, близь­кий богові. Стеля храму моделює усіяне зорями небо, на

56 Ранні національні релігії —————————————————————

стінах зображено пишні дерева та кущі або віруючих, які несуть у дар богові плоди своєї праці. Найсвященнішим вважався золотий горизонт з уподібненим сонцю богом, який підноситься над ним. Усі розміри ретельно розрахо­вано згідно з таблицями бога мудрості та знання Тота або богині Сашат (жіночого еквівалента).

У духовному житті Давнього Єгипту храми відігравали велику роль. При них були скрипторії — майстерні, в яких складали, переписували релігійно-магічні, історичні, літе­ратурні, медичні та інші тексти; бібліотеки; архіви. "Бу­динки життя" (так їх ще називали) мали величезне значення у збереженні та передачі писемної культури. За давньоєгипетськими уявленнями, вони створені богами і перебували під їхньою особливою опікою.

Однак релігійне життя не завжди було спокійним: час від часу відбувалися релігійні перевороти. Один з них пов'язаний з діяльністю фараона-реформатора Аменхоте-па IV (XIV ст. до н.е.), який прийняв ім'я Ехнатона. Він зрікся віри своїх предків, встановив культ сонячного дис­ка — Атона. За його наказом у давніх єгипетських написах намагалися знищити не тільки імена богів, а й саме понят­тя "бог", замінюючи його словом "володар", а знак бога — знаком, який позначає фараона. Навіть сонце на завер­шальному етапі реформи сприймали не як бога, а як царя. Відтоді у світі мали правити лише два царі: Сонце-Атон та його син Ехнатон.

У "сонцепоклонінні" Ехнатона простежується власти­вий давньоєгипетській релігії струмінь солярного моно­теїзму. Ехнатон мовби довів до логічного завершення кон­цепцію про царя — "сина Сонця", яка бере свій початок від давньої уяви про Сонце як царя. Проте ігнорування Ехнатоном осірістичних уявлень, основою яких була віра у потойбічне життя, знищення у написах слова "бог", знаків, що символізували його, надають його ученню від­тінку навмисної боротьби проти богів.

Амарнський період (час реформ Ехнатона) був корот­ким, але мав важливі наслідки для єгипетської культури. Саме тоді виник своєрідний імпресіонізм у мистецтві, про що свідчать численні розписи: пейзажні композиції, ви­шукані барельєфи; вперше у давньоєгипетському мис­тецтві з'являються світські постаті царя й цариці, зобра­жені в побуті. У цей період з'явилося багато творів світської літератури, у тому числі й любовної лірики ("Пісні насолоди серця") новоєгипетською мовою. Лю-

———————-———————————— Давньоєгипетська релігія 57

бовна поезія, підпорядкована сакральним (священним) цілям, як правило, залучена до ритму життя храму.

Під впливом релігійної реформи Ехнатона відбулося посилення етичного елементу в давньоєгипетській релігії. Саме тоді з'явилася 125-та глава "Книги мертвих" з її ідеєю морального загробного суду, який відбувався у Чер­тозі двох істин. Він засідає у повному складі на чолі з "ве­ликим богом" — Ра. Тут присутній цар пекла бог Осіріс та ще 42 надприродні істоти. Кожна з них "відає" певним гріхом. Вступивши до Чертога двох істин, померлий вітає "великого бога", а потім виголошує свою так звану "нега­тивну сповідь", яка є зводом моральних заповітів давньо­го єгиптянина: "Я не робив неправди проти людей, я не був жорстоким до тварин, я не робив гріхів у Місті Істи­ни; ...я не був байдужим, коли бачив зло, я не відбирав нічого у жебрака, я не порушував божественної запоруки;

я не шкодив служителю в очах його хазяїна; я не отрую­вав; я не змушував нікого ридати; я не вбивав; я не нака­зував убивати..." За порушення цього морального кодексу карали загробним судом.

Після цього підсудний запевняє кожного з 42 божеств-демонів, що не робив гріха, яким воно "відає". Володіючи магічним знанням про цих демонічних істот, підсудний обеззброює їх, а вони не можуть виступити проти нього. Суд може виправдовувати чи прирікати на знищення душі тут же, у пащі чудовиська. Ідея загробного суду, заснова­ного на моральних принципах, — помітне явище в історії релігійного життя людства.

Релігія Давнього Єгипту вплинула на античний греко-римський світ, У VII ст. до н.е. в Греції склалась орфічна космогонія, згідно з якою началом світу вважали яйце, запліднене вітром. Цей образ запозичено з єгипетської ко­смогонічної системи. Основний струмінь давньоєгипетсь­кого впливу — поширення в греко-римському світі культу Ісіди (богині-матері страждальців).

Багато ідей давньоєгипетської релігії увійшли до Біблії:

уява про бога, який створює світ за допомогою слова, існування потойбічного життя тощо. Простежуються вони в книзі Екклезіастовій, лейтмотивом якої є розчарування:

"все є суєта та томління духу". До біблійних текстів увійшло багато моральних сентенцій.

Неоціненним є вплив давньоєгипетської релігії на хри­стиянство, особливо на символіку та окремі догматичні побудови. Єгипет був одним з центрів догматики та моралі

58 Ранні національні релігії —————————————————————

християнства. Деякі єгипетські релігійні уявлення про­никли через Рим в християнську релігію Британії, Галлії тощо. Нова християнська релігія у Франції довго зберіга­ла образ єгипетської богині Ісіди як своєї святої: її статуя стояла на південній стіні абатства Сен-Жермен де-Пре до 1514 р. Сприймали її як іпостась християнської богоро-диці. Окремі давньоєгипетські релігійні елементи побуту­ють в християнстві майже незавуальовано, інші — у ви­дозміненій формі.

Початок месопотамській цивілізації (Давнього Дво­річчя — регіону між ріками Тигр і Євфрат) поклали шуме­ри (народ, який жив у Південній Месопотамії в IV—II тис. до н.е. і створив державу Шумер). Головними в їхньому пантеоні богів вважали бога неба Ан і богиню землі Ки, що породили могутнього бога повітря Енлиля і бога води Еа (Енки). В Месопотамії з безліччю її державних утво­рень, що змінювали одне одного (Шумер, Аккад, Ассирія, Вавилонія), не було централізованих деспотій. І це позна­чилося на релігійній системі. Через порівняно невисокий рівень централізації політичної влади і відповідно обож­нювання правителя легко співіснували багато богів, з при­свяченими їм храмами і жерцями.

Месопотамська релігія — це релігія зірок, оскільки бо­жества уособлювали стихійні сили природи й ототожнюва­лися із зірками та планетами. Великі боги На-ннар (ак-кадською Син), Уту (Шамаш) та Інанна (Іштар), втілені в Місяці, Сонці та Венері, за уявленнями, панували над усім зодіаком. Наприклад, Бога Сина зображали у вигляді би­ка, що пасеться на зоряному пасовищі. Інанна була боги­нею кохання і плодючості, бог Нергал (планета Наро) відповідав за війни, хвороби та смерть, а верховного вави­лонського бога Мардука ототожнювали з планетою Юпітер. Усе це спричинило розквіт астрології в Месопо­тамії.

Релігійному мисленню мешканців країни був власти­вий дуалізм: чітко простежувалися два начала — життя і смерть, царство неба, землі й підземне царство померлих. Але не завжди протиставлялися, бо буття землеробів з культом родючості, регулярна зміна пір року, з почерго-

____————-——————— Релігія народів Давнього Дворіччя 59

вим оживанням та сном природи зумовлювали їх уявлен­ня про тісний і взаємозалежний зв'язок між життям і смертю, вмиранням і воскресінням. Цю закономірність природи втілювали в собі безсмертні боги. Одним з основ­них у месопотамців був міф про смерть і воскресіння Ду-музи (вавилонський Таммуз) — бога вічно живої природи.

Пантеон месопотамських богів мав свою ієрархію. З кінця 111 тис. до н.е. на першому місці перебувала космічна трійця (Ану, Енлиль, Еа) та астрономічна група (Син, Шамаш та Іштар, Адад).

В ієрархії богів першим є Ану — цар богів, неба, країн і покровитель царів. Він — верховний бог, але дещо пасив­ний і не дуже доброзичливий. Центром його культу було знамените старовинне місто Урук з його ансамблем свя­тинь Еанна ("будинок неба"). Енлиля з самого початку вважали богом землі й головним богом шумерів. Щороку сьомого місяця він промовляв устами жерців у своєму свя­щенному місті Ниппур слова настанови для царя і країни. За царя Хаммурапі Енлиль втратив популярність, посту­пившись місцем богу Мардуку. Бог Еа (бог води) вважався найвідомішим богом-творцем: створив людину і ставився до неї доброзичливо. Як бог мудрості, він дав людству за­сади науки та хліборобства, був покровителем ремесел, мистецтва та співу. Вважалось, що Еа знає всі таємниці та передбачає майбутнє; значуща його роль в магії, бо вода є чарівним засобом очищення. Центром культу Еа було місто Еріду.

Пантеон богів відповідав уявленням месопотамців про структуру космосу. За легендами про створення світу, зем­ля побудована на зразок неба. Зодіак — земне царство на небі, де живуть боги і відкривають себе людям в образі се­ми великих світів. Весь Всесвіт поділено на три царства:

Ану владарює над небесним світом, Енлиль — над земним, Еа — водним. Ану, Енлиль (аккадський Бел) та Еа утворю­ють панівну над світом тріаду, а управління зодіаком вони доручили трьом головним світилам: Сину, Шамашу та Іштар (Сонцю, Місяцю і Венері). Четвертою важливою ча­стиною Всесвіту є підземний світ ("світ померлих"), звідки немає вороття; там владарювали богиня Ерешки-галь і бог Нергал. Цей володар посилав нещастя і дарував життя, вважався справедливим суддею. Пізніше його ото­тожнювали з богом Сонця.

Уявлення про походження та існування світу покладе­но в основу різноманітних легенд та міфів. На них теж по-

60 Ранні національні релігії ——————————————————————

значилася шумерська культура (III тис. до н.е.). Відома ак-кадська епопея "Енума елиш" (дослівно — "Коли вгорі";

так починається перший рядок поеми) виникла із злиття спершу незалежних міфів про виникнення богів, про пе­ремогу бога Еа над Алсу (первинним хаосом), про ство­рення світу; містить гімн на честь Мардука та його 50 імен. Згідно з іншими легендами та переказами, роль творця ча­сто належить богині-матері, яку називають по-різному (Аруру, Мами, Нинту), інколи богові Еа. Людину створю­ють з глини і божественної крові, тобто вона має божест­венне начало. Боги є справедливими і водночас жорстоки­ми, тому людина повинна служити їм зі страхом, покорою і довірою. Передусім вона мусить утримувати богів і роби­ти приємним їхнє життя, за це вона може сподіватися на допомогу від них. Взаємозв'язок богів та людини вияв­ляється в жертвопринесеннях, молитвах, у функціонуванні храмів.

У месопотамській філософії релігії особливе місце відведено проблемі долі, безсмертя людини. Потойбічне життя відіграє незначну роль. Вавилонянин молився про земні блага, смерть жахала його. Дух померлого, за уявлен­нями, потрапляв у підземний світ, темне царство божест­венного подружжя Нергаля та Ерешкигаль. Царство по­мерлих сумне, світло туди не проникає, а довкола — лише жалюгідне життя тіней. Жахливіше від перебування в царстві тіней — залишитися не похованим. Не можна за­вдати ворогу жорстокішого страждання, ніж відмовити йо­му в похованні або сплюндрувати його могилу; ніде не знайде спокою той, хто не знайшов його в могилі.

Підземне царство мертвих уявлялось великим містом з величезним палацом; сім стін оточують велику в'язницю, звідки нема вороття. Тільки інколи дух померлої людини за згодою бога або тікаючи повертається у світ земний у вигляді марева, щоб лякати людей, які не піклувалися про нього. Долі людей після смерті неоднакові: щасливі в тих, хто славетно загинув в бою і був з честю похований; доб­ре померлому, спадкоємці якого піклуються про небіжчи­ка. У вивилонян існувало також уявлення про рай (острів щасливих), розташований у гирлі ріки, де живуть ті, хто отримав безсмертя.

Помітну роль у релігії народів Дворіччя відігравали вірування про нижчих духів, здебільшого злих та згубних. Це духи землі, повітря, води — Аннунаки та Ігігі — уособ­лення хвороб і нещасть. Для боротьби з ними жреці скла-

_____———-——————— релігія народів давнього дворіччя о і

дали безліч заклинань. Найнебезпечнішими вважали "сім духів безодні" — винуватців усіх хвороб. У заклинаннях перелічували їхні імена та вчинки. Заклинання свідчать не тільки про характер вірувань, а й про високий рівень ри­торики: "Семеро їх, в підземній безодні семеро їх... В над­рах підземних безодні вирощені вони, ані чоловічої вони статі, ані жіночої... Вони — руйнівні вітри, жінок вони не беруть, дітей не народжують, жалю та співчуття вони не знають, молитов і прохань вони не чують... Вони — виго­довані на горах коні, ворогують вони з Еа, сильні серед богів вони, стають на шляху, приносять горе в дорозі. Злі вони, злі вони... Семеро їх, семеро їх і ще раз семеро їх..."

Для захисту від злих духів (демонів), крім численних заклинань, широко використовували амулети-апотропеї (обереги): зображення злого демона в настільки мерзотно­му вигляді, що, побачивши його, демон повинен був з жа­хом утекти. Практикували й різноманітні магічні обряди. Відомі обряди лікувальної, застережної, злочинної та військової магії. Лікувальну магію застосовували разом з народною медициною, тому в рецептах, що збереглися, нелегко відокремити одне від іншого, але в деяких випад­ках магія простежується чітко. Ось приклад магічного ре­цепта проти хвороби очей: "...з чорної вовни, з білої вовни з цієї сторони ти випрядеш; сім і сім вузлів ти зав'яжеш;

заклинання ти прочитаєш; вузол з чорної вовни ти прив'яжеш на хворе око, вузол з білої вовни ти прив'яжеш на здорове око..."

У Вавилоні й Ассирії здавна розвивалося мистецтво передбачення (мантика), що становило собою спілкуван­ня людини з божеством. Вважалось, що часто боги підка­зували людині розвиток подій у майбутньому, а вона по­винна була звертатися до них через жерців, молитви і жертвопринесення. Побутувала й думка, що боги відкри­вали завісу майбутнього вустами безумця або жерця, який перебував в екстазі. Велику увагу приділяли снам, особли­во сновидінням святих, в священному місці: в них або з'являлося божество, або подавало деякі знаки, які потрібно було розтлумачити. Вавилонське мистецтво пе­редбачення мало великий вплив на інші народи (ворожба на печінці). В епоху еллінізму "халдей" означало те саме, що й "астролог" або "волхв".

Вавилоняни зверталися до бога й тоді, коли в судово­му процесі необхідно було з'ясувати істину, коли немож­ливо було вирішити спір між сторонами. Тоді часто вима-