1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"

Історія та цивілізація, духовна сфера, міфологія та релігія давніх кельтів мало досліджені. Сучасний рівень знань не дає змоги ні описати весь пантеон кельтських богів, ні відновити картину сакральних (священних, наділених божою благодаттю) обрядів. Будь-які описи найдавніших вірувань, міфів і обрядів кельтів є більш-менш правдоподібною реконструкцією, грунтованою на

свідченнях римських і грецьких письменників, традиціях ірландської культури, на археологічних матеріалах.

Наприкіні VI ст. до н.е., коли кельти з'явилися на євро­пейській арені, процес формування їх релігії вже завершу­вався. Деякі її складові елементи, коріння яких сягає епохи неоліту й освячене традицією, зберігалися дуже довго, їх сліди проглядалися навіть в середньовічному християнстві. Це — реліктові форми тотемізму, культ мертвих і предків, Великої Богині Матері-Землі, вогню, солярні (сонячні) культи.

Написи й зображення, свідчення римських письмен­ників дають інформацію про чималу кількість давніх кельтських богів. Більшість з них — ймовірно, місцеві та племінні боги-заступники; окремі божества через зміцнення міжплемінних відносин вважалися спільними для кельтських племен Галлії та Британії: Белінос (Беліс, Білий), Камулос (Кумалл), Огміос (Огміан, Отам), Есус (Есар) та ін.

Будучи спершу, мабуть, громадськими і племінними покровителями, кельтські боги зберегли в багатьох випад­ках вельми архаїчний вигляд; їх імена й атрибути мають тотемічне походження. Одні з них стосуються мисливсь­кого культу — галльські боги Моккус (вепр), Цернунн (бог з оленячими рогами), Оса Агайо (ведмідь). Часто фігури різних божеств супроводжувало зображення рогатої змії. В Ірландії поклонялися риб'ячому богові. Інші божества пов'язані з домашніми тваринами і, мабуть, вважалися за­ступниками скотарства: богиня Епона (від Ірроє — "кінь"), Дамона — покровителька рогатої худоби; бог Мулло — мул або осел; бог Таврос — бик та ін.

Значну роль у кельтському пантеоні відігравала богиня Епона, яку зображали верхи на коні. Її ототожнювали з богинею Рхіаннон (Великою Царицею, Великою Ма­тір'ю), пов'язаною з малоазіатською Кібелою — джерелом життя на землі, прародителькою всього, що дарує блага, заступницею світу мертвих. Її культ зберігався до ЇХ ст.

Інші божества пов'язані з явищами природи: Лев-цитіос — бог блискавки; Тараніс — громовик, його римля­ни ототожнювали з Юпітером; Есус — бог лісової рослин­ності та ін. Багато було божеств рік і джерел. Мали свого покровителя мудрість і красномовство — бога Огниса, пе­ред тим, очевидно, заступника хлібного поля. Античні письменники уподібнювали його Геркулесу. Войовничий побут кельтських племен породив божеств війни або

Давні європейські релігії 91

наділяв мілітаристськими рисами давніх богів. Кельти вірили і в духів, фей, ельфів, чудовиськ, обожнювали де­рева, джерела, камені.

Обряди ініціації (посвячення) проходили всі юнаки, які збиралися стати воїнами. Важливу роль при цьому відігравали "очищення від гріхів" і купання, які означали "воскресіння для нового життя". Це підтверджують сцени ритуального омивання, описані в середньовічних поемах. Купання було нерозривно пов'язане з "випробуванням вогнем". На одній із зовнішніх стінок казана з Гундестру-на (II ст. до н.е.) зображено сцену купання в казані, що певною мірою нагадує середньовічне хрещення. До казана йдуть шеренгою під звуки довгих труб юнаки, озброєні списами та щитами. Над ними на конях в шоломах і зі списами — щойно посвячені у воїни. Важливим елемен­том обряду посвячення було саме купання в казані. Обря­ди ініціації здійснювали публічно для всіх кланів, що ут­ворювали плем'я. Юнак проходив цей обряд тільки тоді, коли здобував перший трофей — голову ворога, що свідчи­ло про готовність до військової справи. Трофеєм могла бу­ти голова кельта з іншого (ворожого) клану.

Культ голови або черепа відігравав значну роль у кельтських віруваннях. Це "спляча голова" або маска мертвого із заплющеними очима, напіввідкритими вуста­ми і застиглою усмішкою, поширена в кельтській іконо­графії. Такі маски виявлено на мечах і прикрасах. Під час ініціації здобуту юнаком голову ворога препарували, щоб помістити її в спеціальний ящик, встановлений у будинку або святилищі.

З культом черепів у кельтів пов'язаний і обрядовий канібалізм, який має певний зв'язок з ритуалом, присвя­ченим Великій Богині, про що свідчить інший мотив на казані з Гундеструна. Поруч з жіночим божеством там зо­бражено лева, що пожирає людину. Лев і був атрибутом Великої Богині, Великої Матері. Нещодавно у Франції знайдено труну, де знаходилися золота діадема, прикраше­на лапами лева і фігурками коней, а також великий брон­зовий казан, ручки якого були прикрашені фігурками левів. Ця труна (кінця IV або початку III ст. до н.е.), оче­видно, містила останки жриці культу Великої Богині, а ка­зан міг служити для обрядового купання. Казан відігравав важливу роль і в обряді шлюбу кельтів (майбутні дружини присягали саме перед казаном). Перед ним приносили й інші присяги адже він був атрибутом різних богів.

92 Ранні національні релігії

На честь богів, які персоніфікували сили природи, у певні пори року здійснювали пишні обряди. Найваж­ливішим релігійним святом був Самаїн ("кінець року"), який припадав на 31 грудня. В цей день гасили священний вогонь на вівтарях і запалювали новий, символізуючи на­стання нового року. Свято пов'язувало воєдино різні куль­ти, літургійні дії та магічні обряди. Тоді ж здійснювали й криваві жертвопринесення, в тому числі й людські, щоб заручитися підтримкою богів у майбутніх ризикованих справах. Передбачало воно й оргіїстичні обряди, пов'язані з культом родючості. Під час Саманна цар проходив через ритуал символічної смерті, щоб відродитися наступного дня, а його будинок підпалювали. Вважалося, що померлі, а також духи, демони повертаються у світ живих на цю ніч, а будь-який земний авторитет нічого тоді не означав.

Середину зимового сезону відкривало свято Імболк, яке відзначали напередодні 1 лютого. Воно пов'язане з по­чатком доїння овець, обрядом очищення за допомогою вогню і води. До великих свят відносили й відкриття літнього сезону напередодні 1 травня — Белтаїн, яке пізніше ототожнювали із сонячним богом Аполлоном в греко-римській міфології. Цього дня також гасили старі й розпалювали нові вогнища, в які друїди кидали поліна дев'яти видів дерев. Вогню, що символізував літнє сонце, відводили при цьому істотну роль.

Наприкінці літнього сезону (напередодні 1 серпня) святкували день бога Лугу. Це свято відбувалося в Ірландії і мало безліч міфічних аспектів, значення яких недостат­ньо з'ясовані. Його називали також Брон Трогаїн ("гнів Трогаїна").

Всі ці свята певною мірою були пов'язані з культом предків; їх здійснювали на кладовищах племен, на курга­нах чи біля каменів, які вважали пристановищем душ мертвих героїв. Культ предків, особливо видатних (царів, вождів), мав неабияке значення в кельтських віруваннях і зберігся до епохи християнства.

Під час щорічних свят релігійного характеру відбували­ся також поховання, що символізували завершення життєвого циклу. Перше поховання здійснювали відразу після смерті, воно було тимчасовим: душа ще не відділи­лася від тіла і обрала собі житло на території племені, очікуючи наступного поховання — колективного для всіх померлих членів клану або племені. Після другого похо­вання душа розпочинала свою подорож у країну Діє, яку в

Давні європейські релігії 93

ранньосередньовічних джерелах називали Маг Мелл — "країна молодості й насолод", або Аваллон. Кельти віри­ли в безсмертя душі та реінкарнацію.

Прості смертні в країні Маг Мелл утворювали натовп. Герої, царі, загиблі в битвах, тобто увічнені в народній пам'яті, належали до обраних. Їх після смерті чекали всі насолоди земного буття, а їх могили наповнювали всім не­обхідним для посмертного життя і позначали земляними горбами або каменями, вони були центральним місцем усіх племінних свят. Після римського завоювання кельтських районів Іспанії та Північної Італії, Галлії кельтські вірування, обряди та міфи зазнали змін. Менше це торкнулося придунайських провінцій і Британії, майже не торкнулося Шотландії та Ірландії (з II ст. вона була опорою давньокельтських вірувань і обрядів).

З романізацією кельтських культів пов'язані дві прин­ципові проблеми: вплив синкретизованої раніше з грець­кими віруваннями релігії імператорського Риму та про­никнення містичних вірувань Ближнього Сходу в Рим і швидке їх поширення в римських провінціях.

Загалом симбіоз римських божеств з кельтськими склався без особливого опору. Самі римляни знаходили в богах кельтів багато рис і атрибутів, властивих богам римського пантеону, і вже Цезар у своєму описі війни з галлами називає їх божества римськими іменами. І в цьо­му немає нічого дивного, оскільки політеїстичні релігії легко сприймають чужих богів, а спільні індоєвропейські засади, особливо італо-кельтська спорідненість, зумовили подібність божеств цього пантеону. Але римляни нещадно знищували кельтських жерців, особливо друїдів, як охо­ронців народних традицій та організаторів можливого бун­ту. Внаслідок цього в Галлії та інших місцях проживання кельтів культ римського імператора оберігали більш рев­но, ніж у столиці метрополії: він символізував зв'язок провінції з Римом.

Кельтські божества сповнені протиріч, вони не мали, як римські, однозначно окреслених характеристик і патро­натів, були одночасно божествами життя і смерті, фізич­ної сили і поетичного красномовства тощо. Особливою популярністю в Галлії користувався Меркурій, але його неможливо ототожнити з яким-небудь одним кельтським богом. Галло-римським Юпітером став бог Тараніс; чис­ленними були в сакральному мистецтві зображення бога війни Марса, хоч невідомо, яке кельтське божество в ньо-

94 Ранні національні релігії

му втілено. Найпопулярнішою серед кельтів римською бо­гинею була Діана, шанована як Сірона, або Діана-Місяць. Поклонялися кельти і Мінерві — покровительниці ру­коділля і мистецтва.

Кельтські вірування ввібрали в себе і близькосхідні культи, особливо культ єгипетської Ісіди і малоазійської Кібели з їх містеріями. Більшість з них були звернуті до природи, явищ вмирання і відродження її сил, до драми смерті, радості народження, надії воскресіння. Ці містерії стосувалися таємниць, близьких друїдам (жерцям), і відповідали практичним діям давньокельтської літургії. Витіснені з духовного життя Галлії, друїди не залишили наступників, які зберігали б високий моральний рівень народу, дотримувалися доброчесності та закликали до мужності. Давні релігії Сходу висували саме ці вимоги, сповнені глибокої символіки, спорідненої мисленню кельтів.

Кельти мали свої священні місця, культові центри, а пізніше й святині. Як і всі індоєвропейські народи, вони "добрим" вважали правий бік, "злим" — лівий. Цієї схеми дотримувалися при організації сакрального простору і під час культових обрядів та містичних дій. Величезного зна­чення надавали вони певним територіальним центрам, особливо території племені. За їх уявленнями, це був не тільки центральний пункт їх власних земель, а й центр світу або навіть Всесвіту. Зрозуміло, що кельтський світ мав багато таких центрів.

Справжнім священним місцем, де відбувалися культові церемонії та важливі зібрання громадсько-релігійного ха­рактеру, був неметон ("священний гай, ліс, діброва"). Зі страхом згадує священний гай давньогрецький пись­менник Лукіан, підкреслюючи, що галльські друїди відда­вали честь богам в глухих дібровах. Далі він описує зни­щення військами Цезаря священного гаю під Массалією, де були вирізані на пеньках зображення божеств. В кущах, де дзюрчали струмки, друїди здійснювали обряди на честь кельтських божеств.

Важливим культовим місцем були цвинтарі й могили, особливо пов'язані з похованням героїв, вождів і царів. Цвинтар розташовували в центрі території племені, а культ мертвих становив суттєвий елемент релігійних се­зонних свят. Згодом під впливом грецького і римського культів місце і форми культових споруд змінилися. Най­важливіша зміна — поява святилищ, які вважали приста-

новищем бога. Вони з'явилися у II ст. до н.е. у Південній Галлії, яка раніше за інші землі потрапила під римське владарювання, здавна зазнавала грецьких впливів через жителів нинішнього Марселя.

Віра кельтів у потойбічне життя містить і супереч­ності: віра у реінкарнацію душ і одночасно в безсмертя душі. Цезар писав, що відповідно до вчення друїдів, "ду­ша не вмирає, а вселяється в інші тіла". Дещо інакше про це писав Лукіан: "...той самий дух управляє нашими ор­ганами в іншому світі; смерть є тільки засобом вічного життя". У цьому віруванні він убачає головне джерело відваги галльських воїнів. Вважалось, що глибока віра в безсмертя душі, пов'язана з визнанням вічного щасливо­го буття в потойбічних світах, сприяла відвазі й презирст­ву до смерті галлів. В одній з кельтських легенд йдеться про міфічну істоту Туане, яка перші триста років жила як людина; наступні триста — як лісовий бик; двісті — як ди­кий козел; триста — як птах, ще сто — як лосось. Ось тоді, спійманого рибалкою, його з'їла цариця. Відродився він як їх син під своїм колишнім ім'ям. Цикл реінкарнації за­мкнувся. У цій легенді зазначається, що не тільки живі істоти можуть служити метою для перевтілення: "Я — вітер над морем, хвиля в океані, шум моря, сильний бик семи битв, яструб на скелі, крапля роси, найпрекрас-ніший з кольорів, повний відваги дикун, морський ло­сось..."

Переконання про переміщення душ і нескінченне пе­ревтілення в кельтському мисленні не суперечить віруван­ням про існування потойбічних світів. Рай в кельтських міфах — не на небі, не в підземеллі, він — міфічний острів в західному океані. Ці щасливі острови, населені духами мертвих, є метою походів і подорожей. Одна з легенд цьо­го циклу — поема про Брана, спокушеного прекрасною чарівницею на пошуки щасливого острова — "Землі жінок". У своїй пісні чарівниця описує Бранові неземні дива цього острова, який тримається в морі на чотирьох золотих колонах. На вистеленій сріблом рівнині острова не припиняються змагання колісниць, ігри, лунає чарівна музика, все навколо міниться різноманітними барвами. На омитому хвилями березі мерехтять кристали, немає тут ні хвороб, ні смертей, ні смутку, ні зла. Це — справжній рай. Бран з двадцятьма сімома товаришами знайшов це місце, пробув там рік і повернувся назад. Однак його не визнали в рідних місцях, тільки хтось пригадав, що його

96 Ранні національні релігії

ім'я згадується в легендах. Зійшовши з човна на берег, один із членів команди відразу обернувся на порох, нена­че багато віків пролежав у труні. Бран розповів людям про свою подорож і попрямував на захід; про його подальшу долю нічого невідомо. Цей мотив не змогло викоренити навіть християнство, яке має свій цикл легенд про морські подорожі св. Брендана.

Давня кельтська культура з її віруваннями та міфами лягла в основу європейської цивілізації. Особливо помітна роль кельтських міфології, епосу, лицарського роману. Цьому сприяв інтерес до них при дворах середньовічної Європи. Це — знаменитий епос про короля Артура, повість Кретьєна де Труа, у якій викладено кельтський міф про Персіваля і священну смарагдову чашу Грааля, в яку стек­ла кров розіп'ятого Христа. Кельтські міфи та легенди містять не тільки релігійну містику, в них — і оповідання про любов, подружню вірність. Цей сюжет, що не має ана­лога в середньовічній літературі, покладено в основу рома­ну про Трістана та Ізольду. Кельтські мотиви помітні в тра­гедіях В. Шекспіра "Король Лір", П. Кальдерона "Чисти­лище святого Патріка", у філософській казці-епопеї Дж. Толкіна "Володар кілець" та ін.

Релігія давніх слов'ян

Дохристиянська релігія слов'янських народів недостат­ньо вивчена. Нею почали цікавитися наприкінці XVIII ст. -— у період пробудження національної свідомості багатьох слов'ян, супроводжуваного неабияким зацікав­ленням європейських літератур народною творчістю. Але до того часу слов'янські народи, навернуті у християнст­во, встигли забути свої давні вірування, у деяких з них збе­реглися лише окремі звичаї й обряди, пов'язані з цими віруваннями. Тому в творах щодо давньослов'янської релігії кінця XVIII — початку XIX ст. більше романтичної фантазії, ніж історичних фактів. Та наприкінці минулого сторіччя починаються спроби ґрунтовного ознайомлення з дохристиянською історією слов'янських народів. Інфор­маційними джерелами стали писемні, археологічні пам'ят­ки, що стосуються VI—XII ст., збережені чи описані в літературі пережитки давніх вірувань й обрядів.

У середині II тис. до н.е. починають формуватися праслов'янські племена на території від Одеру до Дніпра.

Давні європейські релігії 97

Їх релігійні уявлення вписуються у загальну схему первісних хліборобських племен. Тобто первісна релігія праслов'ян грунтувалася на культі природи з певними пе­режитками тотемізму, анімізму й магії. З розвитком еко­номіки відбувся перехід від культу пращура-тварини до культу пращура-людини. Слов'янське язичництво втілю­вало елементи вірувань, властивих загальній індоєвро­пейській єдності. Збереглися в ньому деякі ранні мис­ливські уявлення, які, не маючи слов'янської специфіки, еволюціонували у бік слов'янства.

У слов'ян довго панував патріархально-родовий лад. Тому зберігався і родинно-родовий культ шанування пра­щурів, пов'язаний з погребальним культом. На всій тери­торії розселення слов'янських племен збереглися численні могильники й кургани із захороненнями. Звичаї, що супроводжували обряд поховання, були складними й різноманітними: кремація (особливо у східних і частково у західних слов'ян; у південних не засвідчена), поховання (з Х—-ХП ст.) повсюдне; поховання або спалювання в човні (пережиток водяного поховання). Над могилою насипали курган; поруч з небіжчиком завжди клали різні речі, при похованні вельможної особи разом з нею ховали коня, інколи й раба, навіть дружину.

Все це пов'язане з уявленнями про потойбічне життя. Дохристиянське і загальнослов'янське слово "рай" означа­ло прекрасний сад, доступний не для всіх. Дохристиянсь­кого походження й слово "пекло" ("жар", "вогонь") — підземний світ, де горіли душі злих. Згодом християнське вчення про майбутнє життя відтіснило давні уявлення. Од­нак вірування щодо померлих та живих трималися довго і були не зовсім схожі з християнськими: розрізняли помер­лих природною смертю ("чисті" небіжчики) і неприрод­ною — "нечисті" небіжчики. Перших називали "батька­ми", їх шанували, а других — мерцями, їх боялися. Шану­вання "батьків" — нинішній родинний (а раніше родовий) культ пращурів. Один із середньовічних авторів Титмар Мерзебурзький писав: "Вони шанують домашніх богів". Частково цей культ зберігся до наших днів: українські по­минки, білоруські дзяди, сербські й болгарські задушниці, коли поминають померлих на кладовищах.

Ще одним свідченням культу пращурів, що існував у ті часи, є фантастичний образ Чура (або Щура). Вигуки "Чур!", "Чур мене!", "Чур, це моє!" означали, мабуть, заклинання, прикликання Чура на допомогу. Можливо, зображення Чу-

0-116

ра робили з дерева, на що натякає російське слово "чур-ка" — обрубок дерева. Пережитком давнього родинно-родового культу пращурів є і віра в домовика, збережена донині там, де патріархально-родинний уклад тримався довше.

Зовсім іншим було ставлення до "нечистих" не­біжчиків, які не мали жодного відношення ані до сімейно­го, ані до родового культу. "Нечистих" боялися, і це забо­бонне побоювання було породжене або страхом перед ци­ми людьми за їх життя (чаклуни), або незвичайністю об­ставин, що спричинили їхню смерть. У забобонних уяв­леннях про цих покійників дуже мало анімістичних еле­ментів: слов'яни боялися не душі або духу, а самого небіжчика, вірячи в його надзвичайну здатність діяти після смерті. Про це свідчать збережені донедавна забо­бонні прийоми знешкодження "небезпечного мерця":

щоб не дати йому встати з могили і шкодити живим, тіло пробивали осиновим колом, вбивали зуб від борони поза­ду вух. "Нечистим" покійникам приписували й недобрий вплив на погоду (могли накликати посуху). Щоб відверну­ти нещастя, труп самогубця або іншого мерця викопували з могили і кидали в багно або заливали могилу водою. Та­ких покійників називали упирями (слово незрозумілого походження, можливо слов'янського, бо воно є в усіх слов'янських мовах), у сербів — вампірами, у північно­російських народів — єретиками. Можливо, давнє слово "навьє"' ("навій") означало таких нечистих і небезпечних мерців, у всякому разі у Київському літописі (1092) є оповідання про те, як Полоцький мор (епідемію) переля­каний народ пояснював тим, що "се навьє (мерці) б'ють полочан". У давньому церковному повчанні "Слово Іоан-на Златоуста" йдеться і про такі обряди на честь цих мерців: "Навем мовь творять і попіл посредє сиплють". У болгар і тепер слово "навьє" — душі нехрещених людей. Звідси, мабуть, — і українські нявки, мавки. Проти вампірів, упирів, навій здавна існують замовляння й чари.

Письмові джерела зберегли імена давньослов'янських божеств, окремі з яких (пізніше втрачені) мали певне відношення до хліборобства — сонячні божества Сварог, Дажбог. Мабуть, існував і культ богині землі, хоч прямих

' Є припущення, що в давнину існувало протиставлення — явь (існуюче, денне, сонячне) і навь (нічне, темне). Бог підземного світу і мертвих, саме його ім'ям присягали.

доказів на користь цього припущення немає. Можливо, з хліборобством був пов'язаний і бог грози Перун, який пізніше став на Русі князівським богом; чи шанували йо­го селяни, невідомо. Покровителем скотарства був Велес (Волос, одночасно бог підземного світу), його ім'ям при­сягали. Велеса вважали й богом багатства і торгівлі. Тому його статуї було встановлено на торгових майданах Києва, Великого Новгорода, Ростова, Казані.

На острові Руяні (Рюген) шанували міжплемінного бо­га війни — Святовита. Мешкав він у наповненій скарбами святині селища Арконе, мав білого коня і дружину з трьох­сот кінних воїнів. На Волині шанували триголового бо­га _ Триглава. Спільною для цих божеств була 'їх войов­ничість, атрибутами — щит воїна або меч, бойовий кінь, а емблемами — військові хоругви. Всі вони були заступни­ками балтійських племен у боротьбі з германськими наше­стями.

З повідомлень арабського мислителя другої половини IX ст. Ібн-Рушта (1126—1198) відомо, що всі слов'яни по­клонялися земному і небесному Вогню, вшановували Сонце (небесний вогонь у вигляді сонячного диска, що палає), божество вогню називали Сварогом, а сонце — Сварожичем, якого вважали сином Сварога. Західні та східні слов'яни поклонялися Сварожичу як божественно­му ковалю. Сварог і Сварожич посідають в пантеоні ранньосередньовічних слов'ян головні місця.

Богиня щастя Терміну в сербів, хорватів і словенів, ймовірно, — пізнє міфічне творіння; деякі риси вона за­позичила у Фортуни і Тихе і символізує долю. Під час святкувань на її честь приносили вино в жертву богам, а під час укладення торговельних угод їй жертвували мо­нети.

Сучасні дослідження давньослов'янського пантеону переконують в існуванні Фракійської Русі. Відомий буддо-лог В. Щербаков пише: "Всі боги східних слов'ян (Київ­ської Русі) — це боги трояно-фракійців: фракійський Пер-кон — це Перун, Стрибог — це бог Сатре фракійського племені сатрів; Дажбог — це малоазійські Тади, Даж, Та-даена; Купала — фригійська Юбела і т.д.".

Фізично сильні фракійці, які називали себе русами, вірили в безсмертя душі. З таким народом було важко во­ювати. Вони були у складі римських легіонів. На початку нової ери потік фракійців вирушив на північ, займаючи всі придатні для хліборобства землі, аж до берегів Дніпра

100 Ранні національні релігії •

(збереглися тисячі скарбів І—II ст., у яких чимало римсь­ких нагород легіонерів-фракійців). Саме на правому березі Дніпра й була заснована пізня Київська Русь.

Під час утворення ранньофеодальних слов'янських держав шляхом абсорбції (поглинання) різноманітних племен відбувається і реорганізація язичницького культу, переростання племінних культів у державні. Офіційний культ концентрує весь ансамбль племінних божеств, серед яких домінує бог, шо здійснив політичну консолідацію.

У східних слов'ян спроба створення загальнодержав­ного пантеону і державного культу належить київському князеві Володимиру. Прийнявши християнство, він зму­сив до цього весь народ, оскільки християнська релігія більше відповідала феодальним відносинам, які формува­лися. Хоч і поволі, воно поширилося серед східних слов'ян. Західні слов'яни під тиском феодально-ко­ролівської влади прийняли християнство в римсько-като­лицькій формі.

Поширення християнства супроводжувалося його злиттям з давньою релігією. Про це дбало християнське духовенство, щоб зробити нову віру прийнятнішою для народу. Давні хліборобські та інші свята були пов'язані з днями церковного календаря. Язичницькі боги поступово злилися з християнськими святими, здебільшого втратив­ши свої імена. Вони перенесли свої функції й атрибути на цих святих. Так, Перуна продовжували шанувати як боже­ство грози під ім'ям Іллі Пророка, "бога скотарства" Ве-леса — під ім'ям святого Власія тощо.

Однак образи "нижчої міфології" виявилися три­вкішими. Вони дійшли до наших днів, хоча й не завжди легко розрізнити, що в них справді від давнини, а що на­шарувалося з плином часу.

Усі слов'янські народи вірували в духів природи. Ду­хи — уособлення лісу, відомі переважно у лісовій смузі (український "лісовик", білоруський "лешук", "пущевик", польський "дух лісний", "боровой"). У них втілене воро­же ставлення слов'янина-землероба до дрімучого лісу, в якого необхідно було відвойовувати землю для ріллі й в якому людині загрожувала небезпека заблукати, загинути від диких звірів. Дух водної стихії (український "водяник", російський "водяний", польський "водник" тощо) викли­кав значно більший страх, ніж порівняно доброзичливий жартівник "леший", бо втонути в чорториї, озері страш­ніше за небезпеку заблукати в лісі. Характерний образ по-

льового духу (російська "полудниця", лужицька "природ-ниця", чеська "поледниця" та ін.) — жінка в білому, яка начебто стежить за працюючим у полі. Якщо хтось працює опівдні в спеку, а звичай вимагає робити перерву в роботі, полудниця карає порушника, звертаючи йому голову набік. Образ полудниці — уособлення небезпеки сонячно­го удару. В гірських областях Польщі, Чехії та Словаччи­ни побутують вірування в духів гір, які охороняють скар­би або опікуються гірниками.

Більш складний образ — "віли", особливо поширений у сербських, рідше в чеських, російських джерелах. Одні дослідники вважають його загальнослов'янським, інші — лише південнослов'янським. Віли — лісові, польові, гірські, водяні або повітряні діви, які можуть дружньо чи вороже ставитися до людини залежно від її поведінки. Во­ни фігурують і в південнослов'янських еротичних піснях. У цьому образі, очевидно, переплелися й уособлення при­родних стихій, і уявлення про душі померлих та сили ро­дючості.

Значно більше відомостей про русалок, відомих у всіх слов'ян. Цей образ виник внаслідок взаємовпливу антич­ної та ранньохристиянської обрядовості у слов'ян. Русал­ка — дівчина, яка живе у воді, лісі або в полі. Зафіксова­ний цей образ у XVIII ст. Значною мірою він уособлював саме свято або обряд. Цей образ злився з давніми слов'янськими міфологічними уявленнями: русалка — це дівчина, яка загинула у воді, а тепер зваблює людей і то­пить. Очевидно, образ русалки витіснив істинно сло­в'янських берегинь, водяниць та інших жіночих водяних духів. Усі ці міфологічні уявлення слов'янського язич­ництва наявні у фольклорних і літературних творах.

У найдавніші часи відома була лікувальна магія. В цер­ковних повчаннях згадують лікувально-магічні обряди та пов'язані з ними анімістичні образи: "...Немічь волшбами лікують, і ноузит (амулети) і чаракі, бісом треби приносять і біса, глаголемого трясовицю, творять, отгоняще...". За­стосування знахарських методів лікування збереглося у слов'янських народів до новітнього часу.

Широко практикували слов'яни й охоронну магію. Ви­користовували різноманітні амулети, наприклад пробиті зуби ведмедя, писанки. Ворожили на різних знаках: кида­ли дерев'яні кубики з позначками, проводили коня між за­битими в землю списами. Не обходилися при цьому без чаклунів-жерців.

104 Ранні національні релігії

смертю (в домашньому ліжку), потрапляли в підземний світ Миктлан ("край мертвих", "край, де ми втрачаємо се­бе", "край безтілесних") — холодне і темне царство, де блукали до своєї остаточної загибелі. Під час цієї довгої подорожі лабіринтами царства смерті душа людини зазна­вала тяжких випробувань, описаних у міфах ацтеків і майя:

перепливала сморідні ріки з крові та гною, пробиралась між горами, що зіштовхувалися одна з одною, перетинала високі плоскогір'я з холодними вітрами. Після чоти­рирічних поневірянь душа потрапляла до найнижчого яру­су пекла, де владарювала пара страшних богів Миктланте-кутлі — повелитель країни мертвих і його дружина, яких зображали у вигляді скелетів. Сиділи вони в палаці з людських кісток. Всі інші божества цього царства були підпорядковані їм.

Вхід у підземне царство знаходився в багатій на пече­ри області Альта Верапас (Гватемала). Але у його темних глибинах остаточна доля людини залежала від її соціаль­ного стану за життя. Майя уявляли світ смерті населеним величезною кількістю страшенних істот. Малюнки і напи­си на керамічних виробах зображають смерть правителя, подорож його душі страшними лабіринтами світу смерті та "воскресіння". "Воскреслі" царі ставали небесними бога­ми, а прості землероби, общинники навік залишалися в пеклі. Цьому уявленню відповідав і ритуал поховання пра­вителів, що відрізнявся особливою пишнотою.

Давньомайські культи з їхніми ритуалами складні та ви­тончені. Їх мета — умилостивлення божеств і отримання від них різноманітних благ. До цих культів належали куріння ароматичних смол, молитви, культові танці та співи, пости і жертвопринесення. В жертву приносили ягуарів, черепах, індиків, кабанів, квіти, плоди, тканини, вироби з глини, не­фриту, кістки і раковини,» пір'я цінних птахів тощо, вима­зуючи їх синьою або блакитною фарбами.

Важливими були людські жертвопринесення, про що свідчать розкопки крипти (каплиця, тайник під храмом) Храму написів в Паленці, зображення в Дрезденському і Мадридському рукописах, фрески в Храмі ягуарів. Храмі воїнів (Чичен-іца) та ін. Людські жертвопринесення зу­мовлені уявленнями про те, що божество повинно постійно харчуватися людською кров'ю, інакше воно заги­не. Церемонію здійснював жрець-након. Йому допомага­ли чаки (четверо літніх людей) — щоразу нові, обрані для того, щоб тримати жертву за руки й ноги. Жертвами були

діти, полонені та раби. Траплялися випадки самоприне-сень у жертву, найчастіше, щоб залишити по собі пам'ять. Жертва, піднявшись на піраміду, оголошувала причини свого вчинку і кидалася вниз. Жреці у давніх майя, як і в інших народів Мезоамерики, становили спеціальні корпо­рації, де панувала чітка ієрархія від верховного жерця до юнаків-прислужників. Посада верховного жерця переда­валася у спадок.

Особливою шаною користувалися челани (пророки);

інколи їх навіть носили на ношах — честь, яку виявляли тільки правителю. У книзі "Челам-Балам із Тисимина" описано процес їх пророкувань. Челан заходив до кімнати свого дому і, вводячи себе в екстаз, лягав на підлозі. Вва­жалося, що його Дух-покровитель в цей час спускався на дах будинку і розмовляв з ним. Інші жреці, які збирались у сусідньому приміщенні, слухали ці откровення з опуще­ними головами. Серед жерців панувала сувора дисципліна:

пости, отримання, різноманітні самознущання.