Ранні національні релігії Давньоримська релігія

Початок цивілізації на Аленнінському півострові по­в'язують із заснуванням Риму (753 до н.е.). Суспільство Давнього Риму складалося з трьох триб (племен) — лати­нян, сабінян і етрусків. У кожній трибі було десять курій, а в курії — десять родів, які складалися з родин. Кожна курія мала спільні землю, божества, обряди. Члени курії збирались у "священному місці" (де було вогнище), при­носили жертву своєму богові та здійснювали культову тра­пезу. Виконував релігійні церемонії куріон (військовий керівник курії).

Рід очолював "патер фаміліас", він мав необмежену владу над життям і смертю будь-кого з роду. Члени роду, які брали участь у куріальних зборах, звалися патриціями, вони були повноправними громадянами. Крім них, у римському суспільстві були ще вільні, але без політичних прав плебеї, можливо, вихідці із сусідніх общин. Існувала й численна група рабів.

Римляни поклонялися Юпітеру — богові неба, світла, володарю погоди і дощу, носію перемоги; Юноні — дру­жині Юпітера; Мінерві — богині родючості, покрови­тельці мирної праці й ремесел, наук і мудрості, медицини й мистецтва; Марсу — богові війни. Вірили вони і в чис­ленних дрібних божеств, духів, часто вдавалися до во­рожіння і магічних дій.

Поступово відбувалося злиття культів курій і триб у більш-менш єдину релігію міста-держави. Особлива заслу­га у формуванні початкової давньоримської релігії нале­жить другому із семи царів Риму — Нумі Помпілієві, яко­го вважають його засновником. Давньоримський історик Тіт Лівій у своїй "Історії від заснування Риму" зазначає, що Нума Помлілій, одержавши владу, вирішив встанови­ти у місті порядки, згідно з правом і законами. Їх автори­тет мав забезпечуватися страхом перед богами.

Нума Помпілій встановив посаду верховного жерця бога Юпітера, оскільки цареві, який теж був верховним жерцем, доводилось часто залишати Рим, вирушаючи у походи. А кидати місто без верховного жерця не можна бу­ло. Верховний жрець мав двох помічників — жерців богів Марса і Квіріна. Цар встановив посаду понтифіка (члена найвищої жрецької колегії), якому доручив наглядати за жертвопринесеннями. Отже, Нума Помпілій започаткував процес упорядкування релігійного культу, формальний бік

якого згодом набув у давньоримській релігії виняткового значення.

Римляни старанно дотримувалися всіх обрядових норм. Вважалося, що найменше порушення їх могло роз­сердити божество. Всі заклинання, магічні формули, звер­нення і заклики до богів були чітко нормовані: не мен­ше — бо це зневага до бога, якому поклоняються; не більше — бо це зневага до інших богів. Потрібно було су­воро дотримуватися календаря поклонінь, а також врахо­вувати всі обставини поклоніння, жертвопринесення (сприяють вони йому чи ні). Жрецтво мало певну спеціалізацію: жреці-фламіни обслуговували якогось од­ного бога; жреці-авгури ворожили, беручи за основу ха­рактер польоту птахів; жреці-гарусники ворожили на нут­рощах тварин; жреці-весталки доглядали вогнище в храмі богині Вести. Всіх їх обирали. Їхню працю не оплачували, проте вони мали значний вплив у суспільстві.

релігія РЕСПУБЛІКАНСЬКОГО РИМУ

Республіканський період в історії Давнього Риму (кінець V ст. до н.е. — ЗО р. до н.е.) характеризувався піднесенням могутності держави. У межах цього історич­ного періоду майже два з половиною століття точилася бо­ротьба плебеїв з патриціями, яка завершилася поділом суспільства на кілька станів: сенаторський (нобілітет);

вершники (багаті громадяни, які служили в кінноті й були основою римського війська); міський (люмпен-проле­таріат) і сільський (дрібні й середні землевласники) — плебс. Значну частину населення становили раби, кількість яких збільшувалася за рахунок поневоленого на­селення.

Усі державні справи вирішували коміції (народні збо­ри), сенат (державна рада) і посадові виборні особи (магістратура). До неї належали: консули (найвищі ви­борні особи); претори (помічники, заступники консула, згодом — вищі урядові особи); цензори (особи, що відали проведенням цензу — оцінки майна громадян, стежили за їх поведінкою та політичною благонадійністю); едили (стежили за громадськими спорудами, храмами, постачан­ням міст продовольством, громадським порядком); квес­тори (відали фінансовими та судовими справами); народні трибуни (охороняли права плебеїв від посягання пат-

риціїв); в особливих ситуаціях — диктатори. За певних умов на ці посади могли бути обрані й плебеї. Отже, Давній Рим був аристократичною демократичною рес­публікою. Щоправда, демократія була не для всіх.

Політична історія Римської республіки була буремною, що позначилося на розвитку і функціонуванні в суспільстві релігії. Республіканський Рим успадкував дав­ню релігію царської епохи. Але вона не могла встояти пе­ред впливом еллінської культури, і вже в III ст. до н.е. по­чалася її еллінізація, в римську релігію прийшли грецькі культи. Грецькі боги Деметра, Діоніс, Кора, Меркурій ста­ли римськими Церерою, Лібером, Гермесом, культ бога-цілителя Ескулапа — культом Асклепія тощо.

На початку II ст. до н.е. остаточно склався культ 12 го­ловних богів: Юпітера та Юнони, Нептуна і Мінерви, Марса і Венери, Аполлона і Діани, Вулкана і Вести, Мер­курія і Церери. Всі вони мали відповідних богів у грецько­му пантеоні. Були встановлені ритуальні трапези богів. На центральному місці Рима, де відбувалися збори громадян і всі державні події, — Форумі — було встановлено антро­поморфні статуї богів. Усі релігійні справи вирішував се­нат.

Наприкінці 2-ї Пунічної війни з Карфагеном (218—201 до н.е.) в Римі поширився східний культ Кібели, оскільки там з'явилися його прихильники зі Сходу. Стали поклоня­тися Кібелі й римляни. В 194 р. до н.е. на честь Кібели бу­ло засновано Мегалезійські ігри.

Давньоримська держава майже постійно вела загарб­ницькі війни, завоювавши до кінця III ст. до н.е. всі італійські землі, підкоривши Карфаген, Македонію і Ма­лу Азію. У II—І ст. до н.е. римляни вже були на південно­му узбережжі нинішньої Франції, завоювали східне узбе­режжя Середземного моря, підкорили нові землі в Малій Азії (Віфінтію, Понт, Фригію). В середині І ст. до н.е. за­хопили територію аж до Ла-Маншу. Тоді ж було завойо­вано землі на північ від Балкан та Єгипет.

До початку нової ери Давній Рим був світовою держа­вою. Римляни зверхньо ставилися до культур підкорених народів, вважаючи їх варварськими, але не рахуватися з ними не могли.

Релігія в цей час стала вкрай політизованою. Передусім вона задовольняла релігійні потреби громадян. Водночас була і зброєю в боротьбі за владу, що яскраво виявилося на завершальному етапі існування Римської республіки.

Правитель, прийшовши до влади, привласнював собі і верховенство у релігії, використовував її авторитет для закріплення своєї влади.

В середині II ст. до н.е. політична ситуація значно за­гострилася. Одне за одним спалахували повстання рабів, посилювався соціальний протест сільського плебсу, насе­лення провінцій. У сенатській верхівці загострилася бо­ротьба за владу. В І ст. до н.е. Рим охоплює громадянська війна, у 88 р. до н.е. вперше в його історії було запровад­жено військовий режим. Демократичні порядки поступа­ються місцем диктатурі. Зростання авторитету політично­го, військового діяча Гая Юлія Цезаря (100—44 до н.е.) після низки військових перемог привело його до одно­осібної влади. Сенат надав Цезарю довічну диктатуру, три-бунську владу, звання "імператора", "отця вітчизни" тощо.

Римські імператори ставилися до богів, як до рівних:

коли буря знищила флот Юлія Цезаря, він начебто вигук­нув, що і всупереч Нептуну досягне перемоги, і на най­ближчих святкуваннях усунув з урочистої процесії статую цього бога. Ще домагаючись влади, Юлій Цезар підкрес­лював свою причетність до богів. Виголошуючи промову на похованні своєї тітки Юлії, він заявив, що його рід схо­дить по матері до царів, а по батькові — до безсмертних богів. Це було відвертим використанням релігії для досяг­нення політичних цілей і одночасним обгрунтуванням її політеїзму: потрібно було багато богів, щоб серед них ут­вердити і культ диктатора. Тому в Римській імперії при­родний процес розвитку релігії до монотеїзму був пригаль­мований.

релігія римської ІМПЕРІЇ

Період існування Римської імперії починається з 27 р. до н.е. Після вбивства в 44 р. до н.е. Юлія Цезаря прибічниками республіки владу узурпував Октавіан (63— 14 до н.е.). З народження він мав ім'я Гай Октавіан Фурін, після усиновлення Юлієм Цезарем — Гай Юлій Цезар Ок­тавіан, з 40 р. до н.е. — Імператор Цезар, а з 27 р. до н.е. до його імені додавали "Август" ("звеличений богами", "рівний богам"). Він встановив принципат (зосередження влади в руках однієї особи, відверта диктатура рабовлас­ників із збереженням республіканських установ).

Август був помірковано-релігійним і марновірним, бо-

82 Ранні національні релігії ——————————————————————

явся грому і блискавки, вірив у сни й прикмети. Будучи консерватором, намагався відродити давньоримську релі­гію, відновлював старі й будував нові храми. Був він вер­ховним жерцем — великим понтифіком, авгуром (жерцем-птаховорожієм), членом колегії П'ятнадцяти (квінде-цемвірів), членом колегії Семи епулонів (організовували релігійні трапези), членом Арвальського братства (навесні обходили римську міську смугу з молитвами про врожай). До культу Юпітера він додав культ Венери, яку вважали праматір'ю роду Юліїв. Про ставлення Августа до своїх бо­жественних предків свідчить повідомлення Светонія: після здобуття Перузії "... він відібрав з тих, хто здався, триста чоловік усіх станів і біля олтаря на честь божественного Юлія перебив їх, як жертовну худобу". Август неприхова­не піклувався про культ свого "генія".

Задля зміцнення авторитету римських імператорів Ав­густ вніс поправки в римський юліанський календар: міся­цю секстилію дав своє ім'я ("август"), місяцю квінтилію — ім'я Юліїв ("іюль"). Свій культ поширював і в підлеглих країнах. У Єгипті його вважали фараоном і сином бога Сонця — Ра, на його честь було висвячено храм Кесаріон в Александрії. Численні храми були присвячені Августу і в інших містах. Після його смерті в 14 р. н.е. владу успадку­вав Тіберій Клавдій Нерон (42 до н.е. — 37 н.е.), а сенат ухвалив спорудити Августу храм і встановити його культ.

У період принципату одна за одною змінювалися ди­настії. Останні десятиріччя перед новою ерою та її початок були сповнені насильств, жорстокості, вбивств, зрад-ництв, ненависті, переслідувань.

Давньоримська релігія безвідмовно обслуговувала суспільство. Особливо розвинутими були її комунікативні риси. Римляни, сповідуючи демократичні принципи, по­важали колегіальність не лише в управлінні державою, а й у повсякденному житті. Релігія надавала їм можливості для такого спілкування. Принесення жертв, наприклад, завжди було колективним. Усі релігійні, громадянські, ділові, побутові справи вони вирішували відповідними групами. Релігійні зібрання полегшували спілкування. То­му релігія органічно вписалася у спосіб римського життя, привчала до дисципліни і покори. У ній чітко був окрес­лений моральний аспект, вона піддавалась філософському тлумаченню. Обожнення імператора було головним у ній, а імператорська влада безпосередньо поширювалася на всі релігійні справи.

Поширеними були там і східні культи, особливо серед низів. Ці культи обіцяли їм потойбічне щасливе життя, що замовчувала римська міфологія. Користувалися пев­ною увагою східні культи й у вищих колах. У І ст. до н.е. особливо популярним був Аполлон Тіанський, якого вва­жали чи то філософом, чи то магом, чи просто шарлата­ном. Астрологія, магія, ворожіння мали неабияку попу­лярність. Вважали, що астрологія, попри свою сумнівність в деталях, істотна загалом, оскільки людиною і Всесвітом керують одні й ті самі об'єктивні закони.

Імператорська влада, намагаючись зберегти полі­теїстичну релігію, де їй відводилося чільне місце в широ­кому пантеоні, протистояла впливові східних культів. Але неможливо було зупинити природний процес релігійного взаємовпливу, і вже імператор Калігула (правив з 37 по 41 н.е.) споруджує богині Ісіді храм на Марсовому полі, де римляни споглядали релігійну драму вбивства Осіріса Се­том і його воскресіння. Спадкоємець Калігули Клавдій (41—54 до н.е.) звеличує фригійську Кібелу.

У II ст. н.е. в Римській імперії поширився мітраїзм. Прагматичне мислячі римляни захоплювалися розмірко­вуваннями про добро і зло. Зло у них — наслідок не невдо­волення богів, а дії бога Аоімана. Мітраїстські містерії, що відбувалися таємно, були особливо привабливими. А за імператорів Діоклетіана і Максимівна культ Мітри став державним.

Серед східних культів постала й нова релігія, якій на­лежало велике майбутнє, — християнство. Зародилося во­но в першій половині І ст. н.е. в Палестині як одна із сект іудейської релігії. Поступово утвердилося в центрі імперії — Римі. Велику роль в цьому відіграв апостол Пав­ло. Процес поширення християнства в Римі був складний. Його то дозволяли, то забороняли, а християни піддавали­ся гонінням. Тим часом згасав вплив давньоримської релігії. Нарешті в 313 р. імператори Костянтин і Ліціній видали указ про офіційну рівність християнства з усіма іншими релігіями. У 324 р. його було оголошено держав­ною релігією Римської імперії. Відтоді почалося гоніння римської релігії: руйнували храми і святилища, розбивали статуї богів. Давньоримську релігію назвали язичництвом, тобто релігією "язиків" — народів, підлеглих Риму, оскільки християнство у провінції поширювалося не так швидко. Під гаслом боротьби з язичництвом ("поганст­вом") нищили античну культуру.

84 Ранні національні релігії

Але давньоримська релігія, як і вся культура Давнього Риму, залишила глибокий слід в історії світової циві­лізації, який відчутний і нині.

Германські племена в епоху зіткнення з цивілізовани­ми народами античного світу ледве почали долати родові відносини, а їх релігія існувала в архаїчних формах: то­темізмі, лікувальній та попереджувальній магії, мантиці (гадання, ілюзорні засоби пізнання майбутнього, невідо­мого) тощо. Племена різнилися рівнем розвитку, силою впливу на них вірувань кельтів та римлян, а пізніше — християнства. Про єдину релігію давніх германців можна говорити хіба що умовно.

Пробудження інтересу до германської язичницької давнини у першій половині XIX ст. дало поштовх зарод­женню історії релігії як науки. У цьому руслі сформувала­ся перша класична для цієї галузі знань міфологічна шко­ла (Якоб Гримм, Вільгельм Шварц, Адальберт Кун та ін.). їй властиві однобокість, переоцінка фольклорного ма­теріалу як безпосереднього релікта давньої релігії та міфо­логії.

Тривалий час у давніх германців домінував культ богів-покровителів та святинь племені (найчастіше священних дібров). Існував і загальногерманський пантеон великих богів, образи яких містили в собі різні за природою еле­менти. Найбільш містким був південногерманський бог Водан (відповідає північногерманському Одину). В ньому є елемент натурміфологічного образотворення: Водан — бог бурі, він і бог померлих, володар потойбічного царст­ва, хранитель душ. Можливо, в епоху воєнної демократії та постійних міжплемінних війн Водан (Один) був провідним у сонмі богів. Північногерманський Один царствує у світлій Валгаллі; войовничі діви-вал ькирії приводять до нього душі хоробрих воїнів, полеглих у бою. Він — голо­вний бог, бог-воїн, мудрий чарівник, знавець священно-магічних рун. Образ Водана південногерманці пов'язували з психічним життям людини — його вважали богом бурх­ливих душевних змін — сказу, божевілля, що свідчило про залишки шаманських уявлень.

_————•——————————————— Давні європейські релігії 85

У характеристиці інших великих богів теж переважа­ють натурміфологічні елементи. Скандинавський Тор (південногерманський Донар) — бог грому, блискавки;

Тиу (Циу) — бог сяючого неба; Бальдар — світле божест­во родючості, весни, рослинності; Фрейя — богиня вро­жаю та родючості. Більшість з них мала відношення до землеробства. Формування загал ьногерманського сонму богів було, як і в інших народів, відображенням, а інколи й засобом міжплемінного об'єднання.

Давньогерманські космогонічні міфи містять інфор­мацію про походження богів. В одній з пісень Едди йдеть­ся про те, що спершу народився велетень Бельбермир, чиїм батьком був Фрутгельмир, а дідом Аиргельмир, який постав з падаючих крапель "Великої хвилі". Не маючи дружини, Аиргельмир став батьком: його діти з'явилися з його пахвини. Так була вирішена проблема народження богів: усі боги і велетні виникли від єдиного предка.

Давньогерманських богів, згідно з міфологією, очіку­вав і природний кінець. Від старості 'їх рятувало вживання чудодійних яблук, які постачала богиня Ідун (як і Фрейя, покровителька родючості). Але це не рятувало богів від не­минучої космічної катастрофи, в якій вони повинні знай­ти свою смерть. Після загибелі світу настане його відрод­ження та оновлення — бог родючості Бальдр повернеться з царства мертвих, нове покоління богів та людей житиме в достатку та спокої. В цій есхатологічній (вчення про кінцеву долю) картині простежуються вплив християнсь­кої апокаліптики, давніх міфологічних уявлень про вмира­юче та воскресаюче божество родючості й дохристиянська ідея боротьби світлих і темних сил.

Основним джерелом давньогерманської міфології є Едда — книга міфів та легенд про динаміку світу. Едда — назва двох пам'яток літератури у народів Ісландії, Данії, Норвегії, Швеції. Старша Едда — збірка міфологічних і героїчних пісень VII—XIII ст. Молодша Едда — своєрідний підручник теорії поезії давньоісландських поетів-співців скальдів. Впорядкована 1222—1223 рр. ісландським істориком Сноррі Стурлусоном.

Згідно з міфами, до правління богів існували надпри­родні істоти — гігантські велетні; боги вбили одного з них (велетня Іміра), а з його тіла створили землю і небо. Зго­дом вони створили людей з дерев: чоловіка — з ясеня, жінку — з вільхи. Боги (аси) поселилися в небесному житлі Асгарді (аналог давньогрецького Олімпу), де насо-

86 Ранні національні релігїї —————————————————————•

лоджувалися бенкетами та іграми. В міфах йдеться про тривалу боротьбу асів з велетнями, які напали на них, а та­кож з богами іншого походження — ванами. Одні дослідники стверджують, що вани — південногерманські племена, інші — племена шведів, фіннів і навіть слов'ян.

У скандинавській міфології діють й інші дві сили, по­роджені давніми велетнями: з одного боку — вовк-чудо­висько Фенрір, повелитель вогняного світу Суртр, похму­ра богиня смерті Хель, страшний пес, який стереже вхід в її підземне царство, Гармр, велетенський дракон Фафнір, чорні карлики Альфи, народжені від черв'яків, які руйну­вали тіло убитого Іміра. З іншого — боги та герої, які ве­дуть безперервну боротьбу із злими силами. Серед героїв особливо відзначається Сігурд (Зігфрід) подібний до Ге-ракла.

Серед інших міфологічних персонажів — богині долі (сестри Урд — минуле, Верданді — нинішнє, Скулд — майбутнє); восьминогий кінь Одина — Слейпнір, а також священні атрибути богів та героїв — предмети, що мають імена: молот Тора — Мьольнір, меч Сігурда — Грам. Едда подає загальний образ скандинавського Олімпу, населено­го богами та богинями. Вони б'ються з велетнями, лають­ся між собою, порушують обіцянки, обманюють. Відрізня­ються один від одного фізично і характерами. Вони — пер­сонажі драми, яка починається зі створення світу, народ­женого в тумані з льоду і вогню, що безперервно рухається до катаклізму, хаосу, де загинуть і боги, і люди.

Особливе місце відведено дереву, якому поклоняються в священних дібровах. Ідея Всесвіту в міфології германсь­ких народів, як і в міфології шумерів, втілена в дереві фан­тастичних розмірів і незвичайних властивостей. Цим дере­вом є священний ясен Іггрдрасіль. Під його віттям розта­шований весь світ, його вершина підтримує світ, а коріння, заглиблене в землю, сягає підземного царства.

Три корені Іггдрасіля, згідно зі Старшою Еддою, про­стягаються до царства мертвих (велетнів і людей), або, згідно з Молодшою Еддою, — до богів, велетнів і до країни мороку. Біля Іггдрасіля — головне святилище, де боги вер­шать свій суд. Під корінням — джерела Урда, Міміра, Хвейгельміра. Біля Урди живуть норни, які визначають долі людей, зрошують джерельною вологою дерево. Мед­вяне джерело Міміра теж годує дерево: Іггдрасіль вкритий медвяною вологою, а коза Хедрун, що їсть його листя, го­дує медвяним молоком воїнів (ейнхеріїв), які загинули в

бою. Вічнозелене дерево життя Іггдрасіль насичене жи­вильним медом, тому його називають ще медовим дере­вом, яке годує Всесвіт.

Іггдрасіль з'єднує небо, де знаходиться місто Асгард, землю з містом Мітгард і підземний світ. Події, що відбу­ваються в Асгарді та Мітгарді, є втіленням поглядів на сто­сунки богів і людей. У давньогерманських мовах ставлен­ня людини до богів означало не "вірити", а приносити первісну криваву жертву. Вона повинна була додавати сил божеству.

Ставлення людини до божества грунтувалося на прин­ципі "даємо, щоб повернули". Богів "зміцнювали" кров'ю і м'ясом принесених у жертву. Вважалося, що бо­ги германців мали користь з людських жертвопринесень, коли душі цих жертв були в 'їх розпорядженні. Саме вони зміцнювали богів (йшлося про військову міць).

Германські вожді та князі мали не тільки загони дру­жинників — вільних людей, а й формування невільників з колишніх військовополонених. Ймовірно, що саме їх ви­користовували для людських жертвопринесень божеству, чию милість намагалися заслужити. Такі жертвопринесен­ня присвячували Водану.

У германській міфології існують казкові істоти, які не належать ні до божественних асів чи ванів, ні до людсько­го племені. Вони породжені бурхливою фантазією, уяв­ленням, що усе в природі має свого духа-покровителя. Так постав казковий світ ельфів, русалок, лісовиків, велетнів, тролів, кобольдів та ін. Вони наділені індивідуальними фізичними і психічними якостями — веселі й похмурі, швидкі й неповороткі, доброзичливі й ворожі до людини.

Улюблене місце ельфів (малих духів) — луки й дібро­ви, галяви та місця біля джерел. Це гарні, світлі, добрі творіння. Вони живуть спільнотою, якою керує власти­тель, захоплюються азартними іграми й танцями, вночі танцюють на лісових галявах до світанку. Простий смерт­ний, зачарований їх красою, приєднується до хороводу і зникає назавжди. Тому германці побоювалися їх, хоча ель­фи й належали до добрих духів.

До цієї категорії відносили й карликів (гномів), що на­селяли підземний світ: гроти, печери, гірські ущелини. Во­ни міцної статури (хоч і незграбні), з гострим розумом, за­повзятливі, доброзичливі до тих, хто ставиться добре до них, і мстиві, якщо їх принизити. Боги навчили гномів ко­вальському та ювелірному мистецтву, в чому їм не було

рівних. Саме вони витворили скарби, якими вихвалялися боги: молот Тора, спис Одина, намисто Фреї, візок Фрей-ра. Допомагали вони й людям.

Світ велетнів населяли могутні за розмірами та фізич­ною силою, але убогі розумом та слабкодухі істоти. Ви­никли вони раніше від богів та людей, зберегли суворість і грубість первісного світу — льоду і мороку (у Скандинавії їх називали тролями, звідти це ім'я перейшло в інші мо­ви). Тролі — втілення безтямних і могутніх стихій приро­ди (землетрусів, вулканів, сильних вітрів, жорстоких мо­розів). Вони ненавидять богів, що витіснили їх в Йотун-хейм — країну в кінці світу, далеку від Асгарда, домагають­ся реваншу, і тому боги час від часу вдаються до прибор­кування їх.

Особлива роль у давніх германців відведена жертво­принесенням і ворожбі. Жертвопринесення були особли­во жорстокими: жертвували військовополоненими. У міжусобних війнах ворогуючі племена іноді заздалегідь прирікали одне одного на жертву божествам, і тоді пере­можена сторона підлягала цілковитому знищенню. Свя­тилищ та храмових споруд германці не мали — місцем культу були священні діброви, де знаходилися жертовни­ки. Не було зображень богів, окрім грубих обрубків дере­ва, що служили ідолами. Обходилися вони і без служи­телів культу.

Зіткнення з римлянами прискорило процес розпаду об­щинно-родового укладу германців. Вже через 150 років після Цезаря германські жреці були особливо впливовими. Вони мали вищий авторитет, ніж вожді племен, воєначаль­ники. В їхніх руках був суд, де вони виступали від імені богів, могли засудити до страти, інших покарань. Жреці розпоряджалися і всіма справами культу богів, жертвопри­несеннями, ворожбами, керували племінними зібраннями.

Особливу роль у громадському та релігійному житті відігравали жінки. "Вони думають, — писав Таціт, — що в жінках є дещо священне й віщуюче, не відкидають зне­важливо 'їх порад і не залишають без уваги 'їх віщування". Дуже вшановували деяких віщунь, які впливали на гро­мадські справи. Найвідоміша серед них — Діва-провидиця Велнда з племені бруктерів, яка відігравала значну роль під час повстання Цивіліса 69—70 рр. Дещо раніше таке місце займала Альбруна, а згодом — Ганна, які уособлю­вали жіноче шаманство.

Своєрідним було в давньогерманському релігійному

Давні європейські релігії 89

мисленні поняття про долю. Вона була персоніфікована в норнах — найнижчих жіночих божествах, які визначають долю людини при народженні. Частково з ними споріднені валькирії, які визначають долі воїнів у битвах. У Молодшій Едді згадано три норни — Урд (доля), Вер-данді (становлення) і Скулд (обов'язок), які живуть біля джерела Урн в коренях світового дерева Іггдрасіль, щоден­но зволожуючи його з джерела. Норни під час народжен­ня героя прядуть нитку його долі, віщують славетне май­бутнє. За основними функціями норни аналогічні мойрам (паркам) з античної міфології, мають аналоги в міфології інших народів.

Своєрідність давньогерманського розуміння долі поля­гає в тому, що герой діє свідомо, знаючи про неминучу за­гибель (йде назустріч своїй долі). Для королів, вождів, хо­робрих дружинників та інших, чиї дії служили взірцем, та­ка поведінка вважалась обов'язковою. Щоб зберегти свій соціальний статус і престиж, вони повинні бути готовими до небезпечних для них вчинків. Підкорялися долі й боги.

Релігія давніх германців зробила великий внесок у роз­виток європейської культури. Багато мотивів 'їх міфології увійшло в літературу та мистецтво епохи романтизму. Творчість німецьких романтиків увібрала в себе релігійні ідеї, уявлення з 'їх стійкою символікою і мисленням давніх германців. Сюжети й мотиви давньогерманської релігії простежуються і в творчості видатного німецького компо­зитора XIX ст. Р. Вагнера (опери "Лоенгрін", "Парси-фаль", "Тристан та Ізольда", тетралогія "Кільце Нібе-лунгів", "Золото Рейна", "Валькирія", "Зігфрид" і "Заги­бель богів"). Наприкінці XX ст. отримали нову інтерпре­тацію скандинавські міфи про богів всегерманського пан­теону, небесне місто Асгард.