11 Ляска В. Issn 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Випуск 52. С. 11-52
жүктеу/скачать 7.9 Mb. Pdf көрінісі
|
| Волинська Русь (Київ: Видавничий дім “Альтернативи”, 1998), 21; Роман Чайка, “Підсумки
досліджень пам’яток літописних бужан в Західному Побужжі,” в Етногенез та рання історія слов’ян: нові наукові концепції на зламі тисячоліть, ред. Володимир Баран (Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001), 261–267; Петро Довгань, “Бужани як етнічний та державотворчий чинник у давній історії України,” Вісник Інституту археології 3 (2008): 46–57; Юрій Мердух, “До історії давнього Бужська (Буська),” у Другі “Ольжині читання”, ред. Борис Возницький (Львів: Манускрипт, 2007), 44–45 та ін. 3 Józef Skrzypek, Studia nad pierwotnym pograniczem polsko-ruskim w rejonie Wołynia i Grodów Czerwieńskich (Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1962), 130–131; Борис Рыбаков, Киевская Русь и русские княжества ХІІ–ХІІІ вв. (Москва: Наука, 1982), 236–237; Михайло Брайчевський, Вибране (Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2009), 347. 4 Joachim Herrmann, Zwischen Hradschin und Vineta. Frühe Kulturen der Westslawen (Leipzig; Jena; Berlin: Urania-Verlag, 1971), mapa. 5 Stanisław Zakrzewski, Opis grodów i terytoriów z północnej strony Dunaju czyli t. zw. Geograf Bawarski (Lwów: Towarzystwo Popierania Nauki Polskiej z Funduszu Bolesława Orzechowicza, 1917), 32–35. 6 Eugeniusz Kucharski, “Polska w zapisce karolińskiej zwanej niewłaściwie “Geografem bawarskim,” Pamiętnik IV powszechnego Zjazdu historyków polskich w Poznaniu I (1925), 6. 7 Николай Барсов, Очерки русской исторической географіи. Географія первоначальной л4тописи (Варшава: Тип. Варшавского учебного округа, 1873), 85–87; Аркадий Лонгинов, Червенскіе города. Историческій очеркъ, въ связи съ этнографіей и топографіей Червонной Руси (Варшава: Тип. Варшавскаго учебнаго округа, 1885), 27; Александр Андрияшев, Очеркъ исторіи Волынской земли конца XIV столетия (Київ: Тип. Императорскаго Университета Св. Владимира, 1887), 7–8; Помпей Батюшков, Холмская Русь. Историческія судьбы русскаго Забужья (Санкт-Петербург: Тип. Товарищества “Общественная польза”, 1887), 2; Сергей Середонин, Историческая география (Петроградъ: Тип. Главного Управленія Уд4ловъ, 1916), 134–135; Владимир Мавродин, Образование древнерусского государства (Ленинград: Изд-во Ленинградского Государственного Университета, 1945), 85–86; Михайло Кучинко, “Про племінну належність ранньосередньовічного населення Побужжя і Посяння,” Археологія 16 (1975): 80; Іван Крип’якевич, Галицько-Волинське князівство (Київ: Наукова думка, 1984), 57–58 та ін. 8 Алексей Шахматов, Къ вопросу объ образованіи русскихъ нар4чій и русскихъ народностей (Санкт-Петербург: В. С. Белашевъ и К . , 1899), 19–20; Его же. Древн4йшія судьбы русскаго племени (Петроград: Государственная типография, 1919), 25. 13 Ляска В. ISSN 2078-6107. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2016. Випуск 52. С. 11–52 переселення на Волині звернули увагу ще сучасники О. Шахматова, передусім, Михайло Грушевський 9 . Не зустріла вона підтвердження і пізніше, зокрема, Леонтій Войтович слушно зазначає: “…якщо би в VII–X ст. у Волинській землі тричі відбулася зміна населення, то такі події неминуче знайшли б певний відбиток в археологічному матеріалі, чого не спостерігаємо” 10 . Водночас, у тексті “Баварського географа”, укладеного на початку 870-х років у швабському монастирі Райхенау на Баденському озері 11 , зафіксовано як “Busani”, так і “Uelunzani” 12 . Одночасна згадка в “Баварському географі” як бужан, так і волинян дає поважні підстави сумніватися в однозначності еволюційного підходу до трактування літописного повідомлення про бужан та волинян. Тому потрібно дещо змістити акценти дослідження й відмовитися від марних пошуків хронологічної послідовності у цьому фрагменті на користь просторового окреслення літописцем цих племен. Як вдало відмітив Петро Довгань, основний дискусійний момент полягає у різнописанні окресленого уривку в Іпатіївському та Лаврентіївському списках літопису 13 . Зокрема, літопис за Лаврентіївським списком так описує розселення бужан та волинян: “Бужане. зане с4доша по Бугу посл4же же Велъін6не” 14 , натомість в Іпатіївському списку бачимо: “Бужане. зане с4д6ть по Бугу. посл4же не Волын6не” 15 . Визначальна відмінність тут полягає у вживанні до кореня -с4д- двох різних суфіксів -оша та - 6ть, додавання яких у старослов’янській мові позначає відповідно минулий та теперішній час 16 . Ситуація ще більше проясниться, якщо трактувати слово “посл4же” не як ланку хронологічної послідовності, а як вказівку на розмежування у просторі, тобто волиняни жили “після них” (бужан), нижче за течією Західного Бугу 17 . 9 Михайло Грушевский, Історія України-Руси (Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1904), т. 1, 180–181. 10 Леонтій Войтович, “Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства,” Вісник Львівського університету: Серія історична 45 (2010): 14. 11 Докладніше див.: Александр Назаренко, Немецкие латиноязычные источники ІХ–ХІ веков. жүктеу/скачать 7.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|