Азіатське Середземномор'я (Левант)

Ця область простягається вздовж східних окраїн Середземного моря. її можна розглядати як окраїну Аравійсько-Сірійської брили, піднятої і розчленованої недавніми рухами. Область являє собою вузьку смугу середземноморських ландшафтів, оточених здебільшого пустинями.

Тільки на півдні області на невеликих ділянках кристалічні породи виходять на поверхню. Здебільшого поверх кристалічного фундаменту залягають потужні товщі крейдових і палеогенових відкладів, місцями прорваних вулканічними виливами, що відбувалися особливо наприкінці пліоцену (базальти). Осадочні товщі в палеогеновий період були зім'яті в складки. Після цього територія зазнала великих скидових дислокацій. Утворилися розколини, уздовж яких відбувалися потужні диференційовані рухи. Область входить до сейсмічної зони, причому особливо інтенсивні землетруси бувають на півночі, а також у місцях недавно створених грабенів. Трансгресія моря в антропогеновий період охопила незначні площі (на узбережжях і доходила навіть до районів деяких грабенів). У долинах річок Йордану, Нахр-ель-Асі та інших відкладалися товщі алювію. Отже, складчастість, скидові дислокації і підняття склепінного характеру зумовили складний гірський рельєф цієї території.

Вузькою смугою (до ЗО—50 км) уздовж моря простягається узбережна низовина з мало розчленованим берегом. Найкращі бухти тут — Хайфа, Бейрут, Тріполі. На схід від узбережної низовини простягаються розчленовані поперечними долинами гірські хребти. Найвищі тут є гори Лівші, з вершиною Карпат-ес-Сауда (3083 м). На північ і на південь від вершини гори знижуються до 1000 м і навіть нижче. Складаються гори з вапняків, пісковиків, доломітів, мергелів. На сході гірські масиви круто обриваються до смуги грабенів, що є північним продовженням Східно-Африканської системи грабенів. Найнижчі ділянки грабенів частково зайняті озерами, що лежать нижче від рівня моря.

Мертве море лежить на 392 м нижче від рівня моря, а його дно — на 748 м. На східних окраїнах області простягаються гори Антиліван, в яких масив Хермон піднімається до 2800 м.

З води Мертвого моря добувають калійні солі й бром. В області добувають також кам'яну і самосадну кухонну сіль, асфальт, фосфорити, гіпс, сірку.

Клімат тут середземноморський. Узимку над Середземним морем проходить полярний фронт, і в прибережній смузі зима м'яка і відносно дощова. У цей час переважають західні вітри, які приносять значну хмарність і опади. Найбільше опадів буває на півночі прибережної низовини і на західних схилах гірських масивів. Кількість їх зменшується в напрямі з півночі на південь і з заходу на схід. На північно-західних схилах Лівану випадає понад 1000 мм, проте узбережна низовина Ізраїлю та Йорданії дістає близько 500 мм опадів на рік, а внутрішні долини, грабени і східні частини області — часто менш як 300 мм, в районі ж Мертвого моря випадає близько 200 мм опадів на рік.

Середня температура січня на узбережжі близько +13°. У горах зима холодніша: на висоті 1000 м середня температура січня не перевищує +5°; тут часто випадає сніг і утворюється сніговий покрив. Звичайний для зимового періоду стан погоди на узбережжях змінюється, коли вторгається повітря з південно-східної Аравії. У цей час встановлюється ясна сонячна погода з невеликими нічними заморозками (до —1, —2°). В міру віддалення від узбережжя зменшується кількість опадів і зростає континентальність клімату.

Влітку, коли полярний фронт зміщується на південь, хмарність і кількість опадів різко зменшуються, встановлюється жарка, сонячна погода. Середні температури липня і серпня на узбережжях +27°, а далі на схід — Ішщі (на берегах Мертвого моря понад +30°). У деякі дні, коли налітають південно-східні посушливі вітри (сироко), температури іноді піднімаються до +40°, на півдні — до 45°, а в районі Мертвого моря — навіть до +50°.

Денні бризи на узбережжях трохи зменшують спеку. З висотою повітря стає холоднішим і сухішим. На висоті 1000 м середня температура най-теплішого місяця досягає +22°.

Більша частина території області безстічна. Тут значно поширені наді — сухі долини, русла яких під час випадкових злив заповнюються водою. Для узбережних і гірських районів характерні тимчасові водо-токи, що існують лише взимку і навесні. У карстових районах існує під-.{ємний стік і виходить на поверхню багато джерел, що дають іноді початок річкам, які стікають у внутрішні опера. Найбільша річка безстічних районів — Йордан, що бере початок на масиві Хермон, тече по дну грабена Гхор, через озера Хула і Тіверіадське і впадає в Мертве море. Для Йордану характерні невироблений поздовжній профіль і пороги. Річка живиться від джерел, а також водами від танення снігу в горах і має постійну течію. Постійний водний режим мають річки Нахр-ель-Асі і Нахр-ель-Літані. Річки Йордан і Нахр-ель-Асі розливаються взимку і навесні.

На заході області поширені субтропічні червоноземи і жовтоземи, а також коричневі грунти, в сухих східних районах — сіроземи. Середземноморська рослинність в області добре пристосувалася до тривалої літньої посухи. Ліси займають дуже обмежені простори па вологішцх гірських схилах.

Особливо цінні хвойні ліси поширені в горах ІІівнічно-західої частини області на висотах до 2000 м. У цих лісах ростуть кипариси, сосна алепська, ялиця, ліванський кедр і деревовидний яловець. Вище від 2000л» поширені альпійські луки. Низькорослі ліси з кермесового дуба з домішками фісташки, суничника, олеандра, лавра тощо, і являють собою, по суті, маквіс. У цих своєрідних гаях с зарості ялівцю, глоду, а також ріжкового дерева .

У долині Йордану нема природних лісів. Тут трапляються зарості темариксу, свфратської тополі, верби, олеандра, степової мімози. Культивують банани, цукрову тростину і фінікову пальму.

У напрямі з заходу на схід чагарникова рослинність все більше набуває ксерофітпого характеру і ландшафти середземноморських чагарників поступово змінюються ландшафтами напівпустинь і справжніх пустинь на сіроземах з полином, лободою, кураєм.

З культурних рослин в області поширені пшениця, ячмінь, цитрусові, виноград, смоковниця, маслина, різні плодові дерева, а на півдні і в східній частині області росте і плодоносить фінікова пальма. В області широко застосовується штучне зрошення.

Тваринний світ мак типовий східносередземноморський характер. З хижаків водяться шакали, гісни, а також леопарди і каракали; в горах трапляється сірійський ведмідь. З копитних на рівнинах поширені газелі й дикі осли (онагри), в гірських лісах трапляються сарни, а на кам'яних розсипах гір дамапи. Численні гризуни (тушканчики, дикобрази, зайці). Водяться пустинно-степові птахи (дрохви, жайворонки та ін.). Порівняно недавно людина винищила лева.

Аравійський півострів і Сірійська пустиня

Область з частиною Африканської платформи, що відокремилась від І неї в палеогеновий період грабеном Червоного моря. Докембрійські поро- і ди місцями (на заході й південному заході) виходять на поверхню, але і здебільшого поверх докембрійського фундаменту залягають нашарування; (переважно горизонтальні) юрських і крейдових відкладів (пісковиків; і вапняків). У неогені відбувалися інтенсивні вертикальні рухи, що супроводились утворенням розломів, уздовж яких інтенсивно виливалася лава. Так утворилися великі х а р р а (лавові поля з невеликими вулканами) і окремі вулканічні конуси.

Найбільші тектонічні порушення відбулися в Йємепі, що за харак-І тером ландшафтів нагадує Ефіопію. Більша частина Йсмену вкрита потуж-;і ними трапами, що залягають на породах фундаменту, вапнякових і піс-і ковикових плато. Саме тут відбувалися скиди, які перетворили цю країну]

в лабіринт горстів, крутих уступів і тектонічних западин. Окраїнні гірські масиви, що досягають у межах Йємену максимальної висоти (3600 м), круто піднімаються над узбережною низовиною. У горах Хіджазу, на південь від Мекки, вони досягають 2700—2800 м, а на північ від Мекки — від 2000 до 2500 м. У будові окраїнних гірських масивів, що простяглися вздовж узбережжя Червоного моря, значну роль відіграють вулканічні породи. Часто на фоні лавових покривів піднімаються конуси згаслих вулканів. Порт Аден розташований у кратері згаслого вулкана. Деякі з вулканів діяли навіть в історичний час (поблизу м. Медіни та ін.).

Уздовж південних окраїн Аравії також простягаються гірські хребти, але іншої будови. Вони складаються з горизонтальних товщ мезозойських і палеогенових вапняків і пісковиків. У рельєфі тут переважають столові плато, розчленовані глибокими ущелинами.

На узбережжях Аравії є морські тераси, підняті на значну висоту (до 100 м і більше), що свідчить про загальне нерівномірне підняття півострова з часів пізнього пліоцену.

Між окраїнними горами на заході й на південному заході простягається вузька смуга (до 20—ЗО км, іноді до 80 км) берегової низовини — т й х а м а, утвореної здебільшого з наносів гірських потоків. Оманські гори належать до альпійської складчастості. Грабеном Ормузької протоки вони відокремились від молодих Підвенно-Іранських гір. Оманські гори місцями піднімаються до 3000 м. Вони складаються переважно з вапняків і круто обриваються до моря. Уздовж узбережжя Персидської затоки нема окраїнних хребтів. Тут простягається узбережна низовина Ель-Хаса, яка за характером ландшафтів являє собою кам'янисту або піщану пустиню.

Внутрішні частини Аравії — це здебільшого високі плато, для яких характерні інтенсивне пустинне вивітрювання і еолова діяльність.

Найвищою частиною внутрішньої Аравії є Середньоаравійське плато, що на сході складене переважно гранітами (масив Джебель-Шаммар та ін.), а на заході зайнято лавовими полями харра. Плато має висоту близько 1000—2000 м, а на західній окраїні, в районі м. Мекки, висота його тільки 400 лі.

Середньоаравійське плато із сходу напівкільцем оточене куестовими пасмами, пологі схили яких обернені до Персидської затоки і до пустині Руб-ель-Халі. Формування куестового ландшафту, що відбулося в неогеновий вологий час, завершувалося в антропогеновий плювіальний період. Стрімкі схили куестових пасом піднімаються над депресіями, де переважають ландшафти піщаних пустинь (Малий Нефуд, або Дехна, та ін.).

На півночі внутрішньої Аравії лежить піщана пустиня Великий Нефуд, що являє собою море пісків з дюнами, нерідко до 100 м заввишки. Подекуди тут є х а м а д и (гамади).

На північ від пустині Великий Нефуд лежить Сірійська пустиня — плоске столове плато в середньому від 400 до 1000 м заввишки. Поверх кристалічного фундаменту залягають тут осадочні відклади крейди і палеогену.

Усю південну частину центральної Аравії займає одна з найбільших пустинь земної кулі — Руб-ель-Халі, що поступово знижується з заходу на схід (від 500 до 100 м над рівнем моря). Великі простори займають тут дюнні й грядові піски. Висота дюн місцями перевищує 150 м. Пустиню перетинають численні сухі долини.

За запасами нафти, родовища яких знайшли тут тільки в 30-х роках XX ст., Аравія займає одне з перших місць серед зарубіжних країн. На нафту багаті тут крейдові і юрські відклади. З інших корисних копалин є золото, мідь, кам'яна сіль, слюда.

Протягом усього року в області переважає континентальне тропічне повітря, що зумовлює виняткову аридність клімату і великі температурні амплітуди. Опади випадають дуже рідко. Річна кількість їх на більшій частині не перевищує 100 мм. В області 95 % всієї площі припадає на ландшафти тропічних пустинь і напівпустинь. Лише на південному заході Аравії взимку іноді бувають дощі, зумовлені циклонічною діяльністю на пасатному фронті. У горах Йємену на навітряних схилах випадає найбільша для Аравії кількість опадів — до 750 мм на рік. В Оманських горах схили дістають близько 500 мм із зимовим максимумом. На крайній півночі області буває короткий період зимових дощів, зв'язаний з проходженням полярного фронту.

Літні температури всюди в Аравії високі, за винятком найвищих гірських масивів. Середня липнева температура становить залежно від висоти над рівнем моря від +25 до +30°, а на узбережжі Персидської затоки навіть понад +30°. Абсолютний максимум досягає +45, +50°, а в деяких місцях внутрішньої Аравії +55°. У внутрішніх частинах області, особливо під час самуму відносна вологість повітря іноді спадає до 10%. На узбережжях Червоного і Аравійського морів відносна вологість повітря висока (до 75%). У січні середня температура змінюється від +10, +15° на півночі Аравії до+20° на півдні. Місцями (зокрема, на узбережжях Червоного моря) січнева температура досягає +25°. На крайній півночі Аравії і в межах Сірійської пустині взимку іноді вторгаються хвилі холоду, а в деякі роки тут бувають навіть заморозки.

В Аравії майже нема річок з постійними водотоками. Тут поширені сухі русла — ваді, що починаються на гірських масивах і розходяться в різних напрямах. Лише після великих злив вони ненадовго заповнюються водою. Довжина деяких ваді досягає 950 км. Численні ваді розчленовують поверхню півострова, їх можна розглядати як спадщину вологішого — плювіального періоду. Оазиси розташовані в місцях виходу ґрунтових вод, уздовж ваді і поблизу великих колодязів.

Рослинність області має різко ксерофітний характер. Переважають колючі чагарники, деякі ксерофітні злаки (аристиди та ін.), полин, астрагали, курай і білуватий їстівний лишайник. Є багато сукулентів (алое, молочаї). Після випадкових дощів на короткий час з'являються ефемери.

Найхарактерніша рослина оазисів —фінікова пальма, місцями кулі,ти чується кокосова пальма.

Навітряні схили гірських масивів Йємену дістають найбільше опадів на висотах від 1000 до 2000 м. Лише на цих висотах трапляються ліси з акацій, ялівцю, дикої маслини, фікусів, деревовидних молочаїв, мімоз і драконового дерева.

Добре зволожені гірські схили в області часто терасовані. У деяких районах застосовують штучне зрошення. Культивують різні зернові, а також плодові дерева, кофейне дерево, банани, індиго, дині, мангустани, цукрову тростину, виноград, пальму дум, хну, фінікову пальму.

За характером фауни область можна поділити по 23° пн. ш. на дві частини: південну і північну. Тваринний світ південної частини входить до Ефіопської області. Тут водяться антилопа, лисиця-фенек, трапляється страус. У горах південної частини водяться дамани і навіть гамадрили. Для північної частини характерні гієни, шакали, леопарди, каракали, газелі, дикі осли онагр. Багато рептилій і птахів, характерних для пустинь.

Область розташована між високими стрімкими схилами Вірменського нагір'я і горами Південного Ірану з одного боку і скидовими окраїнами Сірійсько-Аравійського плато —з другого. В цілому — це передгірна западина молодої складчастої зони Малої Азії і Ірану, що почала формуватися ще в мезозої. Область поділяється на дві частини: Верхню Месопотамію, або Джезире, і Нижню Месопотамію, або Ірак-ель-Арабі. Межа між ними проходить на північ від Багдада.

Верхня Месопотамія —це невисоке (200—450 лі), місцями горбасте плато, що закінчується стрімким уступом заввишки 100 м. Воно складається з палеогенових, неогенових і антропогенових відкладів (пісковик, вапняк, мергель та ін.), товщина яких досягає кількох тисяч метрів. Плато перетинається невисокими (до 1000 м) гірськими хребтами — відрогами гірських систем, прилеглих до Месопотамії з півночі і сходу. Місцями в хребтах поширені молоді вулканічні породи.

Нижня Месопотамія — дуже рівнинна плоска алювіальна низовино, висота якої менш як 100 м над рівнем моря. Утворилась вона внаслідок нагромадження наносів річок Євфрату і Тігру. На території Нижньої Месопотамії ці річки з'єднуються в одну річку — Шатт-ель-Араб — і разом з річкою Карун утворюють дельту, що поступово зростає в напрямі моря. За останні 3000 років дельта просунулась на південний схід на 150 км. Дельтова рівнина Шатт-ель-Араб перетинається великою кількістю рукавів, що закінчуються біля моря естуаріями. Поблизу моря збудовано запобіжні дамби. Дельта прорізана каналами.

З корисних копалин у Месопотамії найбільше значення мають родовища нафти (в районах міст Кіркук, Мосул і Басра).

Клімат північної частини області субтропічний, на півдні—клімат тропічних пустинь. Па півночі взимку нерідко проходять циклони, що приносять опади (здебільшого зливи, іноді бувають снігопади). Тут випа-дас за рік понад 300 мм опадів, а на підвищеннях —до 500—700 мм. У напрямі з півночі на південь у зв'язку з послабленням циклонічної діяльності кількість опадів зменшується. Південна частина області протягом усього року мас тропічне континентальне повітря, тут випадає 200—100 мм і менше опадів на рік.

Середня температура найхолоднішого місяця —від +7 до+9°, проте взимку в окремі дні, коли вторгаються холодні маси повітря, бувають морози до —18° на півночі і до —7° на півдні. Заморозків не буває лише на узбережжі Персидської затоки.

Літо дуже жарке. Середні температури липня і серпня вищі від +30°, досягають +34°, а в окремі дні температура може підвищуватися до +45°, +55°.

Річки Євфрат і Тігр беруть початок у сусідніх, добре зволожених, гірських районах. У межах Верхньої Месопотамії ці річки повноводні, із значним похилом русла і тому виконують велику ерозійну роботу. При виході на територію Нижньої Месопотамії течія річок сповільнюється, русла розширюються і річки часто розпадаються на рукави. Узимку, коли йдуть дощі у Верхній Месопотамії, буває паводок, який зливається з головним весняним паводком, що зумовлюється таненням снігу в горах. Під час розливів у нижній течії певні ділянки (Шумер) вкриваються водою й перетворюються на заболочені простори і навіть на озера. Улітку річки дуже міліють.

Річки переносять надзвичайно багато завислого матеріалу. Тігр переносить у 4 рази більше цього матеріалу, ніж Ніл.

Месопотамія — область найдавніших цивілізацій (Ассірії, Вавілонії) У глибоку давнину тут розвинулась висока землеробська культура із застосуванням штучного зрошення. Річки області і тепер мають винятково велике значення для штучного зрошування. Морські судна під час припливів доходять до м. Басри.

Рослинність області має напівпустинний і пустинний характер. Особливо бідна рослинність Нижньої Месопотамії. Тут переважає ландшафт тропічної пустині з дуже бідною ксерофітною чагарниковою і трав'янистою рослинністю на сіроземних і солончакових грунтах.

Уздовж річок на лучних і алювіально-лучних грунтах поширені заплавні ліси (а х р а ш), до складу яких входять низькорослі, часто густі зарості тополі євфратської, верби білої і тамариксу.

У Верхній Месопотамії напівпустині місцями переходять у сухий степ з весняними ефемерами, сухими травами і колючими чагарниками. У горах трапляються гірські ліси (х р а б а т) середземноморського типу. Найбільше поширені ліси з низькорослого кущового дуба з домішкою фісташки. Місцями (на північ ростуть соснові ліси, в яких переважають калабрійська сосна з домішками дуба і ялівцю. У гірських прирічкових лісах ростуть платан східний, ясен, верби.

У дельті Шатт-ель-Арабу поширені гаї фінікової пальми. Широко культивують в області рис, бавовник.

За складом тваринного світу Месопотамія належить до Середземноморської підобласті. Тут водяться гієни, шакали, леопарди, кабани, онагри, антилопи, дикобрази. З домашніх тварин значно поширені одногорбий верблюд, кінь (арабський), буйвол, осел, мул. В області багато гризунів, плазунів, членистоногих. У заростях вздовж річок багато водоплавних птахів (фламінго, чаплі, пелікани).

Перехідне положення між Західною і Центральною Азією займають гірські системи Гіндукушу і Каракоруму (Каракорум відносять часто до Центральної Азії), що належать до найвищих гірських масивів земної кулі і характеризуються значним сучасним зледенінням.

Ці хребти являють собою мезозойські складчасті споруди, змінені рухами палеогенового періоду. До системи Гіндукушу належать гори Кохі-Баба (з вершиною Шахфуладі 5143 м) — важливий орографічний і гідрографічний вузол. Гіндукуш має дуже складну геологічну будову. Цю гірську систему часто розглядають як гігантський антиклінорій, що зазнав недавніх склепінних піднятті в.

Гіндукуш поділяється на нижчу (до 5000 м) західну і вищу (понад 7000 м) східну частини. Найвища вершина Гіндукушу — г. Тіріч-Мір (7690ж) —в його східній частині. І в східній, і в західній частинах Гіндукушу є багато зручних перевалів. Гірські схили стрімкі, з великими відносними висотами.

На схід від Гіндукушу, відокремлений від нього долиною річки Карам-бар, тягнеться хребет Каракорум, в якого середня висота 6000 м, а найвища вершина — Чогорі піднімається до 8611 м і є другою за висотою горою на земній кулі. Горотворення тут відбувалося в тріасі й пізніше. У Каракорумі виділяють три поздовжні смуги: 1) південну, складену гнейсами і гранітами, 2) середню, що складається з осадочних і метаморфізованих порід палеозою і мезозою (переважно доломітизовані вапняки, темні сланці й пісковики) і 3) північну, утворену кристалічними сланцями і юрськими вапняками. Новітні розломи і підняття сприяли омолодженню рельсфу. Про недавні підняття цього масиву свідчить те, що річки глибоко врізуються в трогові долини льодовикового часу. З розломами зв'язані виходи численних гарячих джерел. Характерний для Каракоруму дуже розчленований альпійський тип рельєфу створився під впливом неотектоніки, антропогенового і сучасного зледеніння та ерозійних процесів. Перевали лежать на значній висоті, іноді вище 5000л і є труднодостушшми.

Корисні копалини області дуже погано розвідані і майже не розробляються. Є родовища вугілля, графіту, різних руд металів, сірки, азбесту.

На клімат області значною мірою впливають особливості рельєфу і віддаленість від моря. Північно-західна частина Гіндукушу, що пере-бувао під впливом західних вітрів, дістав від 400 до 800 мм опадів з максимумом узимку. На піденному заході втгаадас менш як 300 мм опадів, а на сході Гіндукушу — не більш як 100 млі на рік. Південно-східна частина Гіндукушу, що перебуває під впливом літніх мусонів, дістає 700—1000 мм опадів на рік з літнім максимумом. З цієї самої причини добре зволожуються південні схили Каракоруму.

Висота снігової лінії на південному схилі Каракоруму 4700 м, на північному — 5900 м, в Гіндукуші — близько 5000 м. Найбільше зледеніння розвинене на півдні Каракоруму, де багато довгих дендритових льодовиків: Сіачен — 72 км, Хіспар — 61 км, Балпіоро — 58 км і Бапіура — 58 км. Льодовики Каракоруму реліктові. Досить великі льодовики є на східному Гіндукуші, проте вони ще мало вивчені.

Для області характерні великі добові й річні амплітуди температур. У липні на висоті 1000—1500 м температура піднімається до +30°, а илимку спадає нижче від 0°. На висотах до 4500 м середня липнева температура досягає +10а, а зима морозна і тривала.

Система Гіндукушу і Каракоруму — важливий гідрографічний центр. Річки, що стікають з північних схилів, належать до безстічних областей Центральної і Середньої Азії. Численні річки південних схилів належать до басейну Інду. Вода річок широко використовується для штучного зрошення.

Для більшої частини області характерні аридність клімату і ксерофіт-ність рослинності (полин, білолізник, колючі подушкоподібні та ін.). На північному заході Гіндукушу на фоні сухих степів трапляються фісташкове і ялівцеве рідколісся, уздовж річок ростуть клен і волоський горіх. На південному заході Гіндукушу поширені ліси західногімалай-ського типу (вічнозелені дуби, сосни, ялиця, гімалайський кедр), а у верхній зоні — чагарники з рододендроном і розкішні гірські луки. На південних схилах Каракоруму до висоти 3500 м у лісах ростуть осика, береза і гімалайський кедр. В оазисах вирощують зернові, плодові дерева і виноград

Центральна Азія — це території Китаю і Монголії, відгороджені гірськими хребтами від так званої периферійної Азії. Південною межею Центральної Азії с; верхні течії річок Брахмапутри й Інду. Північна межа її майже повністю збігається з південними кордонами СРСР. На заході перехідним пасмом від Західної до Центральної Азії є гори Каракорум, а східна межа проходить по Великому Хінгану, плоскогір'ю Ордос і по східних окраїнах Сіно-Тібетських гір.

Центральна Азія являє собою країну високих рівнин і нагір'їв внутрішніх частин материка, оточених майже суцільним кільцем гігантських хребтів. Це одна а найдавніших частин суші, в межах якої континентальний режим існував дуже довгий час (частково протягом середнього палеозою і від верхньої пермі до наших часів). Внаслідок переважання висхідних рухів давній метаморфізований фундамент Центральної Азії в цілому залягає неглибоко і на великих площах виходить на поверхню.

Інтенсивні процесії підняття сприяли створенню на окраїнах Центральної Азії високих хребтів, які стали бар'єром для повітряних течій, ізолювали Центральну Азію від вологих потоків повітря, від впливу атлантичної і тихоокеанської циркуляції, що і привело до встановлення на ній аридного режиму. З верхньої юри клімат Центральної Азії став аридним, причому сухість його відповідно до підняття суші на окраїнах, поступово зростала. Тепер клімат області різко континентальний і сухий. Внаслідок зростання аридності клімату на території Центральної Азії утворювалися області внутрішнього стоку з дуже дезорганізованою гідрографічною сіткою, що складається здебільшого із сухих русел (с а й р і в). Одночасно з цим зменшувалась інтенсивність ерозійних процесів і посилювалась еолова діяльність, що привело до поширення еолових пісків і лесів.

Для Центральної Азії характерні надзвичайно активні новітні тектонічні рухи і сповільнені процеси денудації. Усі молоді структурні форми (горсти, грабени та ін.) відбиваються в рельєфі. Давня денудаційна рівнина, на основі якої формувався сучасний рельєф Центральної Азії, добре збереглася навіть у високих хребтах.

Щодо характеру грунтів Центральна Азія — великий масив пустинних сіроземів, лише на окраїнах оточених бурими грунтами. Рослинний покрив Центральної Азії дуже розріджений і одноманітний. Він складається майже виключно з багаторічних ксероморфних напівчагарників і чагарників, серед яких значну роль відіграють засухостійкі каменелюби, піско-люби і галофіти. Центральна Азія — світ копитних і гризунів. В умовах відкритих ландшафтів і безсніжних зим копитні можуть протягом усього року добувати собі корм.

Найбільша контрастність природних умов характерна для півдня Центральної Азії, де холодна пустиня Чантана розташована тільки за 150 км від мусонної області Індії з великою кількістю опадів.

У Центральній Азії гірські плато і високі рівнини є основними формами рельєфу; лінійні форми рельєфу (хребти і кряжі) займають тут значно менші площі.

65% площі Центральної Азії припадає на нижній, гобійський, ярус рельєфу з висотами від 500 до 2000 м і середньою висотою 1200 м. 30% площі припадає на верхній, тібетський, ярус рельєфу з висотами від 4000 до 6000 м і середньою висотою 4900 м. 5% займає територія проміжної висоти з перехідним типом ландшафту. Високі рівнини займають основну частину гобійського ярусу, гірські плато характерні для рельєфу тібетського ярусу.

Високі рівнини і плато пе-ретинаються пасмами гір, що поділяють їх на стільникоподібні простори — рівнини: Тарімську, Джунгарію, Чантан, Цайдам і Ордоську, які на фоні високих гір Тянь-Шаню, Алтаю, Куньлуню, Наньшаню і Трансгімалаїв здаються западинами.

Через те, що Центральна Азія має замкнутий безстічний характер, осадочний матеріал з інших частин материка до неї не приноситься і місцеві продукти вивітрювання не виносяться за її межі.

Тарімський, Алашанський і Ордоський масиви належать до східної частини Синійського щита. 3 кінця Протерозою рельєф Синійського щита був плоским і слабодиференційованим; ця територія зазнавала лише епейрогенічних рухів.

З півночі Синійський щит оточує Монголо-Казахстанська область палеозойської складчастості, яка в палеозої зазнала дуже інтенсивних рухів. Для цієї області характерні різноманітний фаціальний склад відкладів, неодночасність етапів геологічного розвитку її окремих ділянок, надзвичайна диференціація рельєфу і активність тектонічних рухів. Тут Ііоширені граніти, зв'язані з палеозойським вулканізмом. Великими серединними масивами області є Джунгарський і масив Озерні рівнини Західної Монголії.

До південних окраїн Синійського щита прилягає Куньлуньська область палеозойської складчастості, де в силурі створились геосинклінальні умови, а в девоні відбувалось активне складкоутворення. До цієї області належить Цайдамський масив, зв'язаний із Синійськіш щитом.

На півдні Центральної Азії — від південно-східного Паміру чере;і Каракорум і Тібет до Великих міжгір'їв — простягається область мезозойської складчастості. На цій території в тріасі, юрі й нижній крейді відклалися потужні товщі відкладів, переважно морського походження. Основна складчастість в області Тібету — яньшаньська.

На території Центральної Азії лежить східна половина Тянь-Шаню (з максимальною висотою 6811 м), в межах якої розрізняють дві групи хребтів: північне пасмо, до складу якого входять хребти Брохоро, Укен, Богдошань, Карліктаг і Гобійський Тянь-Шань, і південне пасмо, з хребтами Майдантаг, Кокшаал-Тау й Халикпгау. Між цими пасмами простягається внутрішня зона з відносно невисокими хребтами і великими міжгірними западинами, найглибша з яких — Турфанська, або Люкчунська, западина (—154 м). У горах Східного Тянь-Шаню знайдені родовища кам'яного вугілля, свинцево-цинкових руд, олова, молібдену, заліза.

Тарімська рівнина оточена горами і тільки на сході з'єднується з пустинями Алашаню вузьким коридором до 70 км завширшки. Рівнина має похил у напрямі з півдня на північ (від 1400 до 1000 м) і з заходу на схід (від 1200 до 780 м). Докембрійський фундамент виходить лише на деяких окраїнних підняттях. На окраїнах Тарімського масиву поширені глибокі прогини, заповнені мезо-кайнозойськими відкладами (до 9000 м). Внутрішні області Тарімського масиву являють собою підняття, геоморфологічне не виявлене. Найбільш поширені тут ландшафти — кам'яниста пустиня, передгірні лесові рівнинні оазиси, піщана пустиня (Такла-Макан), своєрідний тип дефляційно-залишкового рельєфу (ярдангі), що виник внаслідок розвіювання давніх озерних відкладів, і внутрішні кряжі (Мазартаг та ін.). Окраїни Тарімської рівнини, особливо в притяньшань-ській зоні, багаті на поліметалічні руди, мідь, нафту, кам'яне вугілля і сірку.

Куньлунь — одна з найвищих гірських систем світу. З боку Тарімської рівнини ця система виступає у вигляді гігантського уступу. Середня висота гребенів така, як і в Гімалаях (6000 ж), а висота перевалів навіть більша, ніж у Гімалаях. Куньлунь складається з кількох паралельних хребтів, розділених вузькими тектонічними долинами. В осьовій частині Куньлуню знаходяться його найвищі хребти і гірські вершини (Конгур — 7719 лі, Музтагатпа— 7546ж, Карангутаг і Улугмузтаг). Поширені альпійські форми рельєфу, утворені антропогеновими і сучасними зледеніннями. Куньлунь багатий на поліметали, олово, золото, гірський кришталь, нефрити, алмази.

Тібетське нагір'я з його окраїнними хребтами — найбільше на Землі молоде підняття і за площею, і за висотою. Внутрішні хребти, що мають вигляд широких столових масивів, розділяють це підняття на окремі плато (улоговини). На заході плато лежать на висоті 4900—5200 м. Тут скупчилось багато уламкового матеріалу, що сприяло нівелюванню рель-сфу. Переважає кам'яниста пустиня, е багато безстічних солоних озер. У південно-східній частині плато мають висоту 4500—4800 м. Тут поширений гірсько-степовий ландшафт. З півдня Тібетське нагір'я замикається гірською системою Трансгімалаїв, до складу якої входять два паралельних пасма: північне — з хребтом Алінг-Гангрі і південне — з Ладакх-ським хребтом. Ця система характеризується альпійськими формами рельєфу. Особливо інтенсивне тектонічне й ерозійне розчленування в східній частині Тібетського нагір'я. Тут є глибокі міжгір'я, в яких течуть великі річки. У північно-західній частині нагір'я і в горах Куньлунь є діючі вулкани. На Тібеті багато гарячих джерел, є і гейзери.

Западину Цайдам з півночі оточують гірські хребти Наньшань і Ал-пшнтаг, що їх часто розглядають як складові північні пасма системи Куньлуню. Наньшань складається з кількох хребтів до 4500—6000 м заввишки, а на заході навіть до 7000 м. Основні міжгірні западини Наньшаню знаходяться в його внутрішній зоні. Наньшань багатий на залізні руди, хроміти, мідні руди, свинцево-цинкові руди, золото і кам'яне вугілля. Алтин-таг досягає найбільшої висоти (понад 5000 м) у південно-західній частині, де він складається з 2—3 паралельних хребтів, вкритих багаторічними снігами. Алтинтаг багатий на свинцево-цинкові руди і хроміти.

Цайдам — висока рівнина. Вузька південно-східна частина її (з висотами 2600—2700 м) вкрита осадочним покривом з антропогенових і неогенових відкладів. Тут поширені солончаки.

У північно-західній широкій частині Цайдаму (з висотами 2700 — 3000 м) давнє ядро вкрите юрськими, крейдовими та палеогеновими і неогеновими відкладами. Тут поширений ландшафт глинистих і піщаних пустинь, МІСЦЯМРІ погорбованих. Останнім часом на Цайдамі знайдено нафту.

Рівнинні просторії Алашаню майже повністю вкриті сипучими пісками. Тут переважає ландшафт одноманітної піщаної пустині, де бугристогря-дові піски чергуються із солончаковими западинами. Рівнини Алашаню перетинаються невисокими височинами, які простягаються через усю рівнину. Абсолютна висота поверхні Алашаню — від 800 до 2000 м.

Для плоскогір'я Ордос характерне чергування великих улоговин з широкими плоскими увалами, іноді увінчаними скелястими кряжами. По всій території Ордосу розкидані дрібні масиви барханних бугристих пісків. Особливо великі масиви бугристих пісків є в північній частиш плоскогір'я. Середня висота Ордосу 400—500 м.

В Алагаані є родовища хромітів, в Ордосі — кам'яне вугілля. Долиною річки Едзін-Гол пустиня Алашань на заході відокремлюється від пустинного плоскогір'я Бейшань, середня висота якого — близько 2000 м. У місцях найбільшого підняття утворилися короткі гірські кряжі (до 2800 м заввишки). На ділянках з меншими підняттями в рельєфі е широкі міжгірні долини (1800 м). Для Бейшаню характерна інтенсивна дефляція, що сприяє утворенню своєрідного еолового ландшафту на корінних виходах гранітів і гнейсів. Бейшань і Гашунська Гобі багаті на залізні й поліметалеві руди, золото, оптичний кварц і кам'яне вугілля.

Між Алтаєм і Тянь-Шанем лежить Джунгарія — похилена на північний захід рівнина, оточена групою гірських кряжів. Висота рівнини на півдні 600 л, на сході 800 лі, а на західній окраїні до 250—400 м. Найнижчим місцем є озеро Ебі-Нур (190 лі). Висота підніжжя гір 1200—1500 лі. Найбільшої висоти досягають гірські хребти східної частини Джунгарії (Мечіи-Ула — від 3600 до 3900 м). Гірські хребти мають плосковершинну поверхню і терасовидні гірські схили. Вони утворились у результаті диференційованих глибоких підняттів денудаційних рівнин. Широким проходом, так званими Д жунгарськими Воротами (між хребтами Джун-гарський Алатау і Барлик), Джунгарія сполучається з Балхашсько-Ала-кольською западиною (в СРСР). Значні площі в Джунгарії припадають на кам'янисті пустині, лесовидні суглинки з численними оазисами і солончаковими пустощами. Внутрішні частини Джунгарської рівнини вкриті барханними пісками. У Джунгарії знайдено родовища нафти, кам'яного вугілля і золота.

На півночі Центральної Азії знаходяться Монгольський Алтай і Гобій-ський, які є східною частиною гірської системи Алтаю і складаються з 3 — 4 гірських пасом, розділених великими рівнинами. Ці гірські пасма належать до палеозойської складчастості. Для них характерний згладжений рельєф з добре виявленими слідами тривалих процесів пенепленізації. Місцями поширений альпійський рельєф з гострими вершинами і зазубленими гребенями. Середня висота зарубіжного Алтаю 2500—2700 м\ найбільша висота знаходиться в масиві Мунх-Хайрхан-Ула (4362 м), поблизу кордону з СРСР. Монгольський Алтай і Гобійський багаті на мідні руди, вольфрам, молібден, олово, п'єзокварц, кам'яне вугілля і розсипне золото. Родовища рідкісних елементів Алтаю зв'язані з поширенням пегматитів.

Між хребтами Алтаю і Хангаю (4000 м) простягаються западини Озерних рівнин Західної Монголії, які з північного заходу замикаються хребтом Танну-Ола. У цій області давній фундамент високий, і часто виступає на поверхню. Депресійний розвиток масивів відбувався тут у мезо-кайнозої. Висота Озерних рівнин 750 — 1600 м. Рельєф цих рівнин ускладнюється численними височинами — горбами, дрібносопочником, високими кряжами і навіть хребтами. Область складається з численних брил, які різняться амплітудою і напрямом зміщень. Найнижчі ділянки в області зайняті озерами, місцями— солончаками. Західна, нижча, частина області називається улоговиною Великих озер (Е. М. Мурзаєв), східна, грабено-подібна і різко звужена периферійними кряжами, частина називається Долиною озер. У районі Озерних рівнин Західної Монголії знайдено кам'яне вугілля, золото і залізні руди.

На рівнинах Східного Гобі переважають плоскі форми рельєфу, проте часто трапляються ували і горби. Це область герцинської складчастості.

Безпосередньо на докембрійському фундаменті залягають відклади середнього і верхнього палеозою. У мезо-кайнозої, особливо в крейдову епоху, палеозойські структури зазнали тривалого опускання і були перекриті молодшими осадочними відкладами. На східній окраїні Гобі в юру, крейду і антропогенові часи відбувалася інтенсивна вулканічна діяльність. Висоти становлять від 700 до 1500 м. Рівнини Східного Гобі — це прорізана сухими долинами безстічна область, що розпадається на багато замкнутих басейнів (Ундершілінська, Східно-Гобійська і Чахарська депресії), дно яких лежить на висоті 1000 м і менше. В області переважає напівпустинний ландшафт, місцями поширені сухі степи. На просторах Східного Гобі знайдено родовища олова, вольфраму, молібдену, флюориту, залізних руд, кам'яного і бурого вугілля, а також нафти і газу.

Для клімату Центральної Азії характерні різка континентальність, ясне небо, особливо в холодний сезон року, значна сухість повітря, мала кількість опадів, холодна, тривала і малосніжна зима, великі температурні інверсії в передгірних районах, дуже часті пилові, сухі тумани і часті пилові бурі (особливо у внутрішніх частинах області), під час яких кілька діб над землею стоїть непроглядна мла.

Північна частина області належить до помірної зони з позамусонним кліматом. Улітку вздовж полярного фронту проходять циклони, з якими зв'язані опади. Узимку в північній частині області утворюється сибіро-монгольський антициклон, внаслідок чого вітри слабшають, хмарність незначна і снігу випадає мало. Зима дуже холодна: середня січнева температура в Улан-Баторі — 27°. Абсолютний мінімум досягає — 50 і навіть —52°.

Південна частина Центральної Азії, розташована на південь від 45° пн. ш., належить до субтропічної зони. Улітку тут переважає тропічне повітря, що утворюється в результаті значного прогрівання континентальних товщ повітря помірної зони. Проходячи над просторами Центральної Азії, ці повітряні маси дуже нагріваються і відходять від точки насичення. Ось чому в Кашгарії, Алашані й Ордосі випадає опадів менше, ніж у Північній Месопотамії, де позначається вплив полярного фронту. Взимку в субтропічній зоні переважають холодні континентальні маси повітря, що йдуть з вищих широт, від області сибіро-монгольського антициклону, і зумовлюють значне зниження температур навіть на південних окраїнах Центральної Азії. Ось чому в Кашгарії, розташованій під 37 — 40° пн. ш., взимку спостерігаються дуже низькі температури, а в Тібеті абсолютний мінімум досягає — 39,7°.

Максимум опадів у Центральній Азії випадає влітку (70—80% річної суми), що є характерною рисою материкового клімату. Лише в Кашгарії максимум опадів випадає навесні, а в Джунгарії — у весняно-літній сезон. У горах і навіть у передгірних районах кількість опадів зростає. На східних окраїнах області влітку незначною мірою позначається вплив вологих мусонів (хребет Наньшань і особливо південно-східний Тібет).

У Центральній Азії (крім Тібету) випадає від 5—10 до 400 мм опадів на рік, причому більша частина території дістає їх від 25 до 200 мм. Найтеплішою і найсухішою частиною Центральної Азії е Східний Тур-кестан, де середня липнева температура досягає +33° (в Лукчуні), а у внутрішніх частинах пустині Такла-Макан випадає менш як 26 мм і навіть 5—10 мм опадів на рік.

Внаслідок впливу сибіро-монгольського антициклону зима в Центральній Азії малосніжна.

Середня січнева температура більшої частини Центральної Азії від —10 до —27°, в Джунгарії —15°, в Кашгарії —7, —10°. На півночі Тібету зима тривала і морозна. Середня січнева температура в Лхасі близько 0°.

Середня липнева температура на півночі Центральної Азії +18, +19°, у Джунгарії +20, 4-23°, у Кашгарії +24, +28°, у Турфані понад +33°, у Тібеті +10, +15° (в окремі дні досягає +30°, а вночі іноді спадає нижче від 0°), у Лхасі близько + 17°.

Річні амплітуди температур на півночі Центральної Азії можуть перевищувати 90° (максимум 40°, мінімум — 52°). Максимальні температури в Гобі наближаються до +45°, в Кашгарії до +48°. Особливо великі добові коливання температур у Тібеті, за Пржевальським вони перевищують +40°.

Сучасне зледеніння розвинене на всіх високих гірських системах Центральної Азії. Внаслідок значної аридності й континентальності клімату висота снігової лінії місцями піднімається до 6000 лі,а площа сучасного зледеніння відносно невелика. Висота снігової лінії в горах Алтаю досягає 3000—3500 м. Загальна площа зледеніння в Монгольському Алтаї 810 кв. км. Найважливіші центри зледеніння: Мунх-Хайрхан-Ула (200 кв. км), Табин-Вогдо-Ола (150 кв. км), Саксай (25 кв. км). Найбільший льодовик Монгольського Алтаю —• льодовик Потаніна (20 км).

Значне сучасне зледеніння розвинене в горах Східного Тянь-Шаню. У хребті Халиктау налічується понад 100 льодовиків. Близько 50 льодовиків є в горах Борохоро, Богдо-Ула. Довжина їх досягає 12 км.

Льодовики Куньлуню менші від тяньшаньських і каракорумських. Так, льодовик Чігмена має довжину понад 16 км, Ласа —• 15 км, льодовик Прже-вальського •— 15 км. Льодовики Куньлуню не мають бокових приток і характеризуються крутим падінням. Найбільше льодовиків у західній частині Куньлуню. На припамірському хребті Кінгтау є не менш як ЗО льодовиків загальною площею 240 кв. км. У районі Музтагата і Конгура — 32 льодовики площею 700 кв. км.

Стік до океану мають лише окраїни Центральної Азії. Тут у високих, добре зволожених і багатих на льодовики горах беруть початок великі річки Азії (Хуанхе, Янцзи, Меконг, Салуїн, Брахмапутра, Інд, Іртиш, Єнісей, Селенга, Амур), які стають повноводними лише після виходу їх за межі Центральної Азії. Більша частина площі Центральної Азії належить до басейну внутрішнього стоку. Великі річки цієї території частково впадають у безстічні озера, але здебільшого губляться в пісках або використовуються для зрошення оазисів.

Найбільшою річкою, що повністю протікає в межах Центральної Азії, є Тарім (2000 км завдовжки), яка утворилася з двох річок —Яркенду, що починається з льодовиків Каракоруму, і Аксу, що бере початок у горах Тянь-Шань. Ця річка не мас сформованої долини, вона блукас в межах північної частини Тарімської улоговини, розпадаючись на багато рукавів і змінюючи свій напрям. На сході Тарім зливається з річкою Коичедар'ею, яка до 1923 р. впадала в озеро Лобнор. Узимку річка замерзає на 3 місяці. Вздовж течії Таріму є багато великих оазисів, більший з яких — Яркеяд-ський.

Більшість річок Центральної Азії має гірський характер і виконує активну ерозійну роботу. Навіть степові річки у верхів'ях є типовими гірськими річками.

Головний паводок річок Центральної Азії буває влітку, бо в цю пору року тут випадають дощі. Весняний паводок буває тільки в ті роки, коли в горах випадає багато снігу. Річки Центральної Азії взимку замерзають (на півночі —на 6 місяців, у Кашгарії — на 3 місяці).

Найбільш аридні простори Центральної Азії зовсім не мають річок. У посушливих частинах поширені ерозійні форми рельєфу. Поверхня Гобі усіяна сухими руслами — сайрами. Це свідчить про те, що в недалекому минулому (в льодовиковий час) ця область переживала вологіший період.

Центральна Азія багата на озера. Більшість озер — це невеликі й неглибокі водойми, які часто влітку пересихають. Багато озер у передгірних районах Монгольського Алтаю, у горах, що оточують Джунгарську улоговину і в західній частині Тібету, де поширений озерний ландшафт. Великі озера Центральної Азії здебільшого безстічні й солоні. Деякі замкнені озера залишаються ще прісними. Це пояснюється тим, що зовсім недавно вони були стічними.

Рівень безстічних озер часто зазнає великих коливань. Прикладом таких озер є «блукаюче» озеро Лобнор. Воно не раз переміщалось у межах улоговини. При цьому змінювались його розміри, форма, глибина, солоність, інколи воно зовсім зникало, через що його часто називають заоо-лоченим солончаком. Тепер це озеро дуже зменшилось, річка Тарім у нього вже не впадає.

На півночі області, поблизу кордону СРСР, у грабені є найбільше стічне озеро Хубсугул (Косогол), понад 200 м завглибшки. Це озеро тектонічного походження.

У гірських районах є багато льодовикових озер невеликого розміру.

У західному Тібеті є багато безстічних залишкових, здебільшого солоних, озер, для яких характерні незначні глибини і великі коливання рівня. На початку антропогенового періоду озера займали тут більшу площу і мали значно вищий рівень води. Багато з цих озер висохло, перетворилось на солончаки або солончакові болота. В озерах Тібету є великі запаси різних солей.

Більшість озер Центральної Азії має сліди високого рівня води в минулому, коли ці озера мали стік до океану. Зниження рівня води в озерах Центральної Азії розглядають як результат впливу ксеротермічної епохи, яку переживала Центральна Азія після льодовикового періоду. Зниження рівня води і навіть висихання багатьох озер Тібету зв'язане з підняттям окраїнних гірських споруд і збільшенням аридності клімату цієї території.

Тривале існування пустинних умов зумовило появу своєрідних засухостійких форм рослин. Питома вага ксерофітів у напрямі до окраїн Центральної Азії зменшується, хоч і тут відбувається невпинний процес ксе-рофітизації рослинності.

У Центральній Азії переважають безлісі простори. Ліси збереглися місцями тільки на гірських схилах. Найбільш лісиста частина Центральної Азії — Північна Монголія, де на гірських схилах Хентею і в районі озера Хубсугул у лісах ростуть кедр (Ріпиз зіЬігіса), сибірська модрина, сосна та ін. На Хангаї розвивається своєрідний лісостеповий ландшафт, ліси із сибірської модрини переходять у трав'янисто-злаковий покрив. Північні схили Монгольського Алтаю і Східного Тянь-Шаню поросли лісами із сибірської модрини, ялиці, сосни. У лісах Тянь-Шаню росте червона ялина. В гірських долинах Тянь-Шаню ростуть осика і в'яз. Верхня межа лісів у горах Монгольського Алтаю досягає 2000—2600 м, а вище розвинута субальпійська зона, яка з висотою переходить у справжню альпійську. Південні схили Тянь-Шаню дуже бідні на ліс, проте вздовж річкових долин є оазиси, а по берегах річок ростуть тополі, верби, яблуні та ін. На Північних схилах Східного Наньшаню поширені ліси, в яких переважають тяньшаньська ялина, ялина Пржевальського, арча і тополі. Вище від поясу лісів розвинений альпійський пояс з характерною для нього гірсько-луговою рослинністю.

Найпоширенішими життєвими формами центральноазіатської флори є багаторічні ксерофіти! чагарники і напівчагарники, що належать до каменелюбів, пісколюбів і солелюбів.

Для Центральної Азії найхарактерніші ландшафти пустинь, напівпустинь і сухих степів. Великі простори тут зовсім не мають рослин і являють собою солончаки, щебенисті чи кам'янисті ділянки або простори сипучих пісків. Своєрідну флору має пустиня Такла-Макан.

У Центральній Азії розрізняють три типи пустинь: жаркі (у межах туркестанської кліматичної провінції), помірно жаркі (у межах джунгар-ської кліматичної провінції) і холодні (у Тібеті).

У тамадах джунгарської провінції поширені своєрідні саксаулові пустині, в яких, крім саксаулу, ростуть ефедра Пржевальського, хармик, реамюрія і курай галогетон. У тамадах туркестанської провінції на краще зволожених зниженнях рельєфу трапляються ефедра Пржевальського, ехінопанакс здутоплодий, паролист жовтодеревинний, ксерофітна карагана, кураї та ін. На передгірних рівнинах і в сайрах Східної Джунгарії, Гашунської Гобі й Бейшаню місцями ростуть тополя і лох (джида), а на окраїнах оазисів — тамарикс і саксаул.

Основні рослини піщаної пустині — тамарикс, джузгун, хармик, реа-мюрія, а на півночі — саксаул. Тамарикс поширений на бугристих пісках, хармик — на мандруючих.

Для тугайних лісів, поширених стрічками по долинах транзитних річок (Таріму і його приток та ін.), характерні євфратська тополя і як домішка — лох. Тополя і лох обплітаються ліанами. На узліссях, що виходять до пустинь, ростуть тамарикси, обліпиха, верблюжа колючка, а вздовж русел — верби й очерет.

Уздовж русел тимчасових водотоків у скелястих гірських пустинях трапляються ефедра, білолізник, карагана, хармик, тамарикс, а також кипець і полини.

Значну роль у рослинному покриві глинистих пустинь відіграють ефемери. Тут зростає кількість галофітів. Для пустинь Східної Гобі і Ала-шаню характерні багаторічний злак ковила гобійська, курай гороб'ячий і плоскуха коротколиста, а для нижчих ділянок — реамюрія і поташевий курай. В оазисах тут росте в'яз приземкуватий. Для пустинь Джунгарії характерні напівчагарник тар і численні полини; в оазисах росте тополя різнолиста (в притяньшаньських оазисах) і тополя лавролиста (в долинах Урунгу й Іртиіпу).

Основний тип рослинності в напівпустинях — розріджений напівчагарниково-злаковий покрив. Тут ростуть: пір'яста ковила, полини, пижми. На більш засолених ділянках поширені кураї.

Для сухих степів характерні злаки: ковила волосиста (Зііра саріїїаіа), тонконіг, чий. З чагарників поширені білолізник і карагана. На засолених ділянках ростуть полини і кураї.

За характером рослинності більша частина Тібету являє собою «спус-тинений ксерофітизований альпійський пояс». Найбідніша рослинність у північній і західній частинах Тібету. Тут поширені багаторічні низькорослі рослини з розвиненою кореневою системою, а в умовах кращого зволоження •— злаки (тонконіг, типчак, костриця), обліпиха крушиноподібна, реамюрія і з осок — жорстка тібетська кобрезія. Тополі тут мають вигляд куща. У західній частині південного району Тібету простягається район степової рослинності (тонконіг, типчак, ковила, пирій, вівсюг). Значну роль тут відіграють також полин, астрагали, а з чагарників — карагана, тамарикс, жимолость, ефедра, яловець, барбарис. Далі на південь поширена рослинність лучно-степового типу (тирличеві, перстачі, жовтець, ломикамінь, едельвейси, переломники та ін.).

У південній частині долини Цангпо з'являється деревна рослинність (верби, тополі, падуб і тис). Рослинність Тібету стає багатшою в напрямі з заходу на схід. На крайньому південному сході ліси чергуються з луками. У лісах ростуть ялиця, ялина, модрина, сосна, тополя, береза, ліщина, деревовидний яловець, тис і падуб.

Центральна Азія с батьківщиною деяких культурних рослин (конопель, дикої моркви, дикого цикорію, дикої яблуні, опійного маку, ревеню та ін.).

Фауна Центральної Азії одноманітна, бідна на види, проте окремі види її багаті на особини. У міру просування від внутрішніх пустинних районів до напівпустинних окраїн Центральної Азії тваринний світ стаї; багатшим. Особливо багато у Центральній Азії копитних і гризунів, які добре пристосувалися до своєрідних природних умов.

Розрізняють два фауністичних комплекси — гобійський і тібетський.

Для гобійського фауністичного комплексу характерні дикий верблюд,, кулан, кінь Пржевальського (тепер полювання на коня Пржевальського заборонено, і поголів'я цієї тварини швидко відновлюсться), антилопи джейран, дзерен і антилопа Пржевальського, на озерних рівнинах Західної Монголії трапляється антилопа сайгак.

Для глинистих і піщаних пустинь характерні такі гризуни, як тушканчики, піщанки, тонкопалий ховрах, заєць. У напівпустинних районах з гризунів найбільше ховрахів. Особливо багато гризунів у зоні сухих стенів (полівки, хом'яки, ніщухи, бабаки і степові види ховрахів).

Дуже багата фауна хижаків. Поширені вовки, лисиці й корсаки. З пернатих хижаків багато орлів, канюк і соколів.

На вкритих чагарниками ділянках пустинних і напівпустинних просторів є багато своєрідних птахів (саксаульиа сойка, жайворонок, сак-саульний горобець, чикалка, пустинна сойка і блідий сорокопуд). Для. солончаків характерні пісочники. У напівпустинях дуже поширена монгольська саджа. Водойми багаті на качок, гусей, пеліканів і бакланів. У пустинях багато ящірок.

У тугайних лісах багато кабанів, трапляється марал. З хижих тут поширені вовки, лисиці, комишевий кіт. У долині Таріму трапляється тигр. У тугаях Джунгарії і Алашаню багато фазанів.

Найбільш поширені в Тібеті як і в Гобі копитні, гризуни і хижаки.

Найхарактерніша тварина Тібетського фауністичного комплексу — дикий як. Великі стада диких яків, кіангів і антилоп (оронго і ада) блукають на заході Тібету. Для районів з розчленованим рельєфом характерні козли і барани (теке, архар і куку-яман).

Гризунів дуже багато, проте тут поширені ті види, що на зиму впадають у сплячку. Особливо багато пищух (4 види), які с ландшафтними тваринами Тібету. Численні гірські полівки і великі бабаки.

Гризунами живляться тут червоні вовки, триколірні лисиці і найцікавіший хижак Тібету — чорний ведмідь-нищухоїд. З птахів для Тібету характерні: тібетська саджа, тібетський улар, рогатий і тонкопалий жайворонки, земляні в'юрки.

На півдні й сході Тібету тваринний світ різноманітніший, збагачений гімалайськими, східноазіатськими і південноазіатськими видами. Тут водяться леопарди, барси, чорний гімалайський ведмідь, тигр і тібетський ведмідь, або великий панда. У лісах південного сходу трапляються мавпи, олені, мускусна кабарга, а з птахів — фазани, орли і грифи.