Електронний варіант підручника бєлозоров с. Т

У Португалії щороку заготовляють до 65 тис. те корка.

З півночі на південь Азія простягається більш як на 76° (від мису Челюскін, 77°43' пн. ш., до мису Піай, Г16' пн. ш.). Протяжність Азії разом з прилеглими до неї островами (Північна Земля на півночі й острови Малайського архіпелагу, які заходять на 1"1° на південь від екватора) становить 92°. На 164° простяглася Азія по довготі — від мису Дежнєва (169°40' зх. д.) до мису Баба на півострові Мала Азія (26°10' сх. д.). На Суецькому перешийку Азія межує з Африкою.

Отже, Азія лежить у межах всіх кліматичних зон: від екваторіальної до арктичної. Кліматичні умови досягають тут великої континентальності. В Азії є найбільші в світі за площею і висотою гірські хребти, найглибші западини типу депресій. Природні умови тут дуже різноманітні.

З півночі Азію омивають води Північного Льодовитого океану, який більшу частину року вкритий льодом. Уздовж північного узбережжя Азії простяглася дуже широка смуга материкової мілини. На сході Азію омиває Тихий океан, який утворює вздовж материка пояс крайових морів (Берингове, Охотське, Японське, Жовте, Східно-Китайське і Південно-Китайське), що відокремлюються гірляндами островів від найбільш глибоководних западин Світового океану: Куріло-Камчатського (10 542 м), Японського (8412л*), Ідзу-Бонінського (9985 м), Філіппінського (10 497 лі) жолобів.

Східні береги Азії дуже розчленовані.

Прилеглі до материка частини Тихого океану характеризуються значною сейсмічною і вулканічною активністю, що є наслідком новітніх тектонічних рухів у геосинклінальній області.

Підходячи до берегів Азії, Північна пасатна течія Тихого океану відхиляється на північний захід відповідно до конфігурації берегової лінії Філіппінських островів і дає початок потужній теплій течії Куро-Сіво. Ця течія омиває південно-східні береги Японських островів, а біля 40а пн. ш. підхоплюється західними вітрами, які переважають у помірних широтах, і переходить у Північно-Тихоокеанську течію, що прямує до західного узбережжя Північної Америки. Уздовж зовнішньої дуги Курільських і частково Японських островів проходить з півночі на південь холодна Курільська течія.

Японське море займає глибоку тектонічну западину і має глибини понад 2000 м (максимальна — 3669 м). Тепле відгалуження Куро-Сіво проходить протокою Крузенштерна до Японського моря, даючи початок Цусімській течії, яка нагріває прилеглі до Японських островів частини моря. На північному заході Японського моря, де на поверхню виходять холодні глибинні води, утворюється холодна компенсаційна течія. У центральній частині моря є підводна височина Ямато. Основна маса глибинних вод в Японському морі має температуру близько 0°, а літні температури поверхневих вод змінюються від +13° на півночі до +26° на південному сході. Взимку море не замерзає і має температури від 0° до + 13".

В Японському морі дуже розвинений планктон і багата іхтіофауна (понад 600 видів риб: оселедці, камбала, тріска, морський окунь, палтус, тихоокеанська навага, вугри, тунець, сардини-івасі, лососеві та ін.). Промислове значення мають також тюлені, краби, деякі молюски, водорості.

Жовте море мілководне: переважають глибини до 50 м, максимальна глибина 106 м. Утворилося море в результаті опускання материка в неогеновому періоді. Солоність у затоках до 25°/00, на південному сході — до 34°/00. У затоках Жовтого моря високі припливи (в бухті Інчхон— до 10 м). Влітку поверхневі води нагріваються на півночі моря до +24°, на півдні — навіть до +28". Північно-західна частина моря взимку вкривається льодом. Річки, що впадають у море, приносять багато мулу, який надає воді жовтуватого забарвлення. Жовте море багате на промислові види риб (тріска, оселедці, вугри, морський лящ).

Східно-Китайське море. Західна частина Східно-Китайського моря являє собою затоплений цоколь материка з глибинами від ЗО до 160 м, а східна його частина — це грабен з максимальною глибиною 2370 м. Солоність води в східній частині моря становить 34,5°/00, а в напрямі на захід зменшується, доходячи в річкових гирлах до 5—10°/00.

Узимку температура поверхневих вод на заході Східно-Китайського моря досягає +7, +10°, на сході +ІЬ', +20°. Влітку на поверхні вона скрізь становить +27, +28". Отже, Східно-Китайське море — теплий басейн, в його південній частині навіть трапляються корали. На глибинах понад 1600 м переважає температура +2,5а.

Амплітуда припливів і відпливів коло берегів Китаю досягає 4 м. Фауна Східно-Китайського моря багата. В море заходять кити і дельфіни. Коло берегів о. Рюкю водяться сирени дюгоні, які за зовнішнім виглядом нагадують ластоногих. Значно поширені: тріска, оселедці, камбала, скумбрія, сардини, тунці, кефаль, вугри, акули. Промислове значення мають також омари, краби і трепанги.

Південно-Китайське море — дуже теплий водний басейн — здебільшого з незначними глибинами (35—45 м) і дуже рівним дном. Лише в північно-східній частині, прилеглій до Філіппінських островів, знаходиться значна скидова западина, що досягає глибини 5245 м. Найбільші затоки моря — Сіамська і Тонкінська; найбільший острів — Хайнань. Поверхня моря усіяна багатьма кораловими і вулканічними островами. Тут часто бувають підводні землетруси і вулканічні виверження. Південно-Китайське море протокою Карімата сполучається з Яванським морем — типовим шельфовим басейном. Солоність цих двох морів менша, ніж в океані (31°/оо).

На схід від островів Борнео і Яви материкова мілина круто обривається і починаються глибоководні Середземні моря Австрало-Азіатського архіпелагу: Флорес, Саву, Банда, Серамське, Молуккське, Целебеське, Сулу. Ці дуже глибокі моря (5000—7000 м) характеризуються дуже високими температурами води на поверхні (+26, +28°) і солоністю, близькою до океанічної (34,5°/00).

Фауна тропічних водних басейнів, що належать до Тихого океану, дуже багата. У водах біля островів Малайського архіпелагу налічується 2000 видів риб. Промислове значення мають деякі морські тварини (черепахи, трепанги) і такі риби, як тунець, сардина, скумбрія, оселедці, ІІугор та ін.

З півдня Азію омиває Індійський океан. Це дуже давній басейн за винятком його північно-західної частини, яка утворилася в результаті недавніх опускань. Прилегла до Азії частина Індійського океану дуже тепла. З півночі вона облямована материком, звідси нема притоку холодних вод. Цим пояснюються значно вищі, ніж в інших океанах, температури поверхневих вод (+27, +29°). У північно-східній частині океану проходить смуга молодих неогенових прогинів. На південь від Малайського архіпелагу знаходиться найглибша западина Індійського океану — Яванський, або Зондський, жолоб з глибиною до 7450 м. В цілому в океані переважають глибини порядку 3000—5000 м. Поверхневі течії в північній частині Індійського океану мають змінний характер, залежно від напряму вітрів, які тут переважають.

Індійський океан коло берегів Азії глибоко заходить у сушу й утворює велику Бенгальську затоку і Аравійське море.

Береги Бенгальської затоки мало розчленовані, майже не мають природних гаваней. На південному заході затоки розташований острів Цейлон. На півдні затоки є значні глибини (до 3835 м). Материкова мілина простягається тут широкою смугою на півночі, в районі, прилеглому до гирла Гангу, а також на сході, на південь від дельти Іраваді й уздовж західного берега півострова Малакки. Підводним продовженням хребта Аракан-Йома є меридіонального напрямку підводне пасмо, на якому розташовані частково вулканічні і коралові Андаманські й Нікобарські острови. Ці острови відокремлюють частину Бенгальської затоки, що називається тут Андаманським морем. У західній частині Андаманського моря до острівної гірлянди прилягає зона великих глибин (до 4198 лі, на 9Ф пн. ш.). Температура води на поверхні Бенгальської затоки взимку +25, +26", влітку +27, +28°.

Досить часто, особливо навесні і влітку, бувають шторми й урагани, які спричиняють великі поводі (особливо в Бенгалії) і спустошення.

Аравійське море лежить між півостровами Індостаном і Аравійським. В його західній частині с глибока Аденська затока, що Баб-ель-Мандебською протокою сполучається з Червоним морем; на північному заході знаходиться глибока Оманська затока, що Ормузькою протокою сполучається з Персидською затокою, яка цілком лежить у межах материкової мілини і характеризується великою солоністю (38—40°/00) і високими температурами поверхневих вод (взимку+15, +20°, влітку+30,+33°). В Ормузькій затоці спостерігаються значні припливи (до 3,5 м). Площа Персидської затоки поступово зменшується внаслідок безперервного зростання дельти Шатт-ель-Араб, яка висувається в море на 1 —4 км кожні 100 років.

Аравійське море глибоке. Коло берегів Аравії й Ірану його глибина перевищує 3000 м, а в південній частині вона досягає 5875 м.

На південь від дельти Інду і вздовж північної частини берега Індостану проходить досить широка смуга материкової мілини. На південному сході Аравійського моря простяглася в меридіональному напрямі смуга мілководдя з кораловими Лаккадівськими островами, південним продовженням яких є пасмо багатих на атоли коралових Мальдівських островів.

Температури поверхневих вод в Аравійському морі високі, проте вони нижчі, ніж в інших північних морях Індійського океану. Солоність моря близька до нормальної. Влітку тут часто бувають вітри штормової сили і небезпечні для навігації тайфуни.

Для прилеглих до Азії частин Індійського океану характерний багатий органічний світ. Промислове значення мають: риба (тунці, макрель, оселедці, камбала, скумбрія), морські черепахи і голотурії, а коло берегів Цейлону і Бахрейнських островів — перлова скойка.

Грабен Червоного моря відокремлює Азію від Африки, а на заході береги Азії омиває Середземне море, що належить до Атлантичного океану.

Червоне море з'єдналося з Індійським океаном у верхньому пліоцені, коли в результаті опускання суші утворилась Баб-ель-Мандебська протока (з глибинами до 200 м). У центральній частині глибина Червоного моря становить 2635 м; середня глибина його близько 500 м. На півночі Червоного моря є затоки Акабська (глибина до 1828 м) і Суецька, що являють собою типові грабени.

Червоне море розташоване між величезними пустинями і тому характеризується найбільшою серед морів світу солоністю води (від 38—39°/по на півдні до 41,5°/00 на півночі), а також дуже високими температурами не тільки на поверхні (взимку від +20 до +25,5°, влітку від +30 до +35°), а й на глибинах. З глибини 500—700 м температура води стає постійною —близько +21,5°. Максимальні припливи спостерігаються в Суецькій затоці (до 1,6 м).

Тваринний світ моря дуже багатий і різноманітний. Є багато дельфінів, дюгоней, акул і великих черепах, понад 400 видів риб. В окремих місцях добувають перлових скойок. Море багате на різні види коралів. Особливо багато їх у південній частині.

Дуже обмежені відомості про природу і населення Азії мали стародавні народи — асірійці, вавілоняни, китайці, індійці. Поступово ці відомості накопичувалися. Народи рабовласницьких держав Індії уже в І тисячолітті дон. е. знали сухопутні й морські шляхи в іранські країни і Месопотамію. В III ст. до н. е. індійські місіонери проникають в Індокитай і на Цейлон, пізніше — в Тібет та Китай.

Розширенню географічних знань про Азію сприяли походи Олександра Македонського.

У 138—126 рр. до н. е. велику подорож у Середню Азію зробив китаєць Чжан Цянь. Пізніше по його маршруту пройшло південне відгалуження торгового шляху світового значення — Великого шовкового шляху Східного Китаю в країни Середньої і Західної Азії.

У IV ст. в Індію зробив подорож китайський буддійський монах Фа Сянь, у VII ст. — монахи Сюань Цзан, І Цзін. Вони докладно описали свої подорожі.

Важливу роль у розширенні географічних знань середньовічного світу про Азію відіграли араби. У IX—XIV століттях вони дали ряд видатних мандрівників і географів. Одним з найвизначніших їхніх мандрівників був Ібн Баттута. У другій чверті XIV ст. він відвідав країни Середньої Азії, Індію, Цейлон, Китай і написав книжку про свої мандрівки.

Після монгольських завоювань з Європи до Азії було відправлено кілька посольств, відновилася сухопутна торгівля з Китаєм.

Велике значення для дослідження Азії мала подорож Марко Поло, який прожив 17 років у Китаї, зібрав багато важливих відомостей про Східну, Південну, Передню Азію і переконався в існуванні Японії.

У 1466—1472 р. зробив подорож до Індії тверський купець Афанасій Нікітін, який свої спостереження виклав у вигляді записок, що мають назву «Ходіння за три моря».

У 1498 р. досягає Індії морським шляхом Васко Да Гама. Згодом (1509 р.) португальці висадились на Суматрі. У 1511 р. вони досягли Яви.

У 1512 р. відбулась перша кругосвітня подорож Ф. Магеллана, який підійшов із сходу до Філіппінських островів. В 1542р. португальці досягли Японських островів.

У XVII ст. колоніальні захоплення в Південній і Східній Азії розгорнули Нідерланди і Англія.

Виняткове місце в дослідженні Центральної Азії належить великому географу М. М. Пржевальському. Він пройшов і проїхав просторами Азії 31 500 км. Праці М. М. Пржевальського вперше відкрили для світової науки невідомі території Центральної Азії. М. М. Пржевальський відкрив ряд гірських хребтів, дослідив верхів'я Хуанхе і Янцзи, озера Лобнор, Кукунор, описав ряд невідомих до того часу рослин і тварин. Продовжувачами М. М. Пржевальського в справі вивчення Центральної Азії були М. В. Пєвцов, Г. М. Потанін, В. І. Робаровський, П. К. Козлов. Крім них, Центральну Азію вивчали В. Ф. Ошанін, Б. Л. Громбчевський, Г. Ю. Грумм-Гржимайло, В. П. Обручев та ін.

Індію, Китай, Японію вивчали географи О. І. Воєйков, А. М. Краснов, Маньчжурію і Корею — М. М. Гарін, Іран —геолог К. М. Богданович і зоолог Н. Я. Зарудний. Півострів Малакку в 1875 р. досліджував М. М. Миклухо-Маклай.

Цікаві спостереження з географії Японії опублікував Е. Кемпфер, з географії Передньої Азії — Карстен Нібур.

У вивченні Індокитаю чималі заслуги належать А. Бастіану, Індонезії — Ф. В. Юнгхуну, Японії — Ф. Зібольде, Китаю — Дюку і Габе, в дослідженні Тібету і Півдня Азії — Наін-Сінгу.

Протягом XIX ст. помітно зросла кількість дослідних установ, які служили інтересам колоніалістів (Королівське бенгальське товариство, засноване англійцями, Азіатське товариство, створене французами, Товариство вивчення Південної Азії, створене голландцями). Зросла кількість видань і монографій з географії окремих країн, з'явились багатотомні енциклопедії (Японії, Індонезії, Філіппін та ін.).

Багато видатних географів провадили дослідження в різних частинах Азії: Ф. Ріхтгофен — у Китаї, Д. Н. Вадіа — в Індії, А. Ф. Філіпсон, Е. Шап'ю, X. Лун, Р. Фюрон, Н. Ямадзакі, X. Ябе, Т. Кобаясі і Г. Т. Тре-варта — в Японії, Ж. Фомаже — на Індокитаї.

Цінні праці з геології і географії були опубліковані Д. Стампом, К. Лей-ксом, Р. Бланшаром, Ж. Сіоном, П. Гуру та ін.

Заслуговують на увагу монографії П. М. Жуковського про Туреччину, М. П. Петрова про Іран, видатні дослідження Н. І. Вавилова і Д. Д. Букинича з географії Афганістану, в. М. Мурзаева про Монголію, А. М. Рябчикова про Індію, К. М. Попова про Японію, В. Т. Зайчикова про Корею.

Територія Азії складається із споруд платформеного типу і геосинклінальних областей. Найдавніші частини її — Сибірська і Китайська платформи, між якими в геосинклінальних областях протягом палеозою сформувалися каледонські й герцинські складчасті структури. Особливо великі площі в Центральній Азії припадають на області герцинської складчастості. На думку В. М. Синицина, Китайська платформа залягала в основі всієї Центральної і Східної Азії.

У межах Китайської платформи було дві частини: бідніший на морські відклади Синайський щит і Південно-Китайський масив з товстим шаром морських відкладів. Під час герцинського орогенезу на місці геосинклінальних областей, що існували навколо Китайської і Сибірської платформ, утворилися велетенські гірські споруди, внаслідок чого Сибірська платформа з'єдналася з Китайською і Руською платформами. На початку мезозою приблизно дві третини території Азії були вже сушею, деякі ділянки якої тимчасово зазнавали впливу морської трансгресії.

У мезозої, під час яньшаньської, або тихоокеанської, фази орогенезу, па місці геосинклінальних областей Східної Азії сформувались потужні мезозойські складчасті структури, які великою мірою визначили будову

Східної Азії1. Орогенічні рухи мезозою охопили також Китайську платформу і сприяли утворенню гірських масивів між її стійкішими частинами, які в свою чергу опустилися і вкрилися товщею континентально-лагунних відкладів.

Отже, Куньлуньську систему хребтів, а також гірські пасма Східного і Північно-Східного Китаю, Кореї і Східного Індокитаю зараз розглядають як внутрішньоплатформені гірсько-складчасті споруди, у формуванні рельєфу яких значна роль належала розломам, скидам і брилевим формам гірських масивів.

Наприкінці мезозою геосинклінальний режим зберігся лише на півдні Азії. Під впливом альпійського орогенезу на східних окраїнах материка роздроблювалось і опускалось багато ділянок суші, внаслідок чого створювались геосинклінальні умови, які існують тут і тепер.

Палеозойські й мезозойські складчасті гірські системи довгий час перебували під впливом континентальної денудації і розмиву. Внаслідок цього на багатьох ділянках гірські країни зникли, а на їх місці утворились пенеплени. Ось чому в області складчастих споруд Азії дуже поширені вирівняні поверхні й плоскогір'я. Під впливом альпійського орогенезу пененлени, що утворилися на місці давніх складчастих систем, зазнали диз'юнктивних (розривних) дислокацій, розчленувалися розломами і скидами на брил». Частина цих брил піднялася у вигляді горстів, інші опустилися у вигляді грабенів. Отже, на місці пенепленів утворилися нові гірські системи. Одночасно з цим відновилися процеси розмивання, почався новий цикл ерозії. В уступи врізувалися поперечні долини, грабени перетворювалися на поздовжні долини, а подекуди навіть на озера. Акад. В. П. Обручев переконливо довів, що саме такі стадії розвитку під впливом неотектоніки пройшов рельєф Алтаю та інших гірських систем Азії.

В результаті альпійського орогенезу в неогеновому періоді на місці геосинкліналі Тетісу утворилися потужні молоді складчасті хребти, внаслідок чого зник геосинклінальний басейн у межах широкої смуги від Середземного моря до островів Індонезії. Цей самий процес зумовив приєднання до Азії уламків давнього материка Гондвани, Аравії та Індостану. Наприкінці неогенового періоду і на початку антропогенового відбувалися потужні рухи вертикального характеру, які значною мірою вплинули на формування сучасних обрисів і рельєфу Азії. Особливо інтенсивні підняття протягом кайнозою були в Центральній Азії.

На схід від Азії поглиблювались западини і підсилювався геосинклінальний режим.

Горотворні процеси в Азії супроводилися інтенсивним вулканізмом. У мезозої вулканічні процеси відбувалися на сході Азії, переважно на узбережжях Тихого океану. У крейдовому періоді вилилися трапи Декану (на півострові Індостан).

У неогені дуже інтенсивна вулканічна діяльність відбувалась уздовж берега Тихого океану і частково в поясі утворених складок у районі моря Тетіс. Більша частина зарубіжної Азії характеризується тепер інтенсивною сейсмічною діяльністю. На східних і південно-східних окраїнах Азії активна сейсмічність поєднується з дуже інтенсивною сучасною вулканічною діяльністю. Це свідчить про те, що тут тектонічні процеси ще тривають. Більшість діючих вулканів Азії знаходиться в східній береговій зоні і на прилеглих до неї з півдня і південного сходу островах. Найактивніші сейсмічні зони Азії — Кавказька-Гімалайська і Японо-Малайська.

В антропогені Азія зазнала зледеніння, яке охопило північно-західну частину материка до 60 ПК. ш. Отже, материкове зледеніння було тут значно меншим, ніж в Європі. Гірське зледеніння охопило переважно гірські системи північної половини Азії і найвищі гірські масиви її південної частини.

Середня висота Азії над рівнем моря —950 м. Для рельєфу Азії характерні нагір'я, підняті на різну висоту і оточені ще вищими гірськими хребтами. На низовини припадав 25% площі Азії, на середній ступінь (висоти під 200 до 2000 м) — 01 %, а на висоти понад 2000 лі — 14% усієї площі Азії. Низовини займають окраїни материка.

Найвища вершина Азії — г. Джомолунгма в Гімалаях має висоту 8848 м.

Поряд з найвищими горами в Азії є місцевості, розташовані нижче від рівня моря (Турфанська западина — 154 м), а також оточені горами Іюликі безстічні улоговини: улоговина Великих Озер у Північній Монголії, Джунгарська і Кашгарська рівнини в Північно-Західному Китаї, Цайдам на північному заході Тібету.

Гірські хребти, що оточують ці улоговини або примикають до них (Танну-Ола, Хангайський, Монгольський Алтай, Східний Тянь-Шань, Алтинтаг, Наньшань, Куньлунь) утворилися в результаті підняття пенепленізованих палеозойських споруд. Для всіх цих хребтів характерні сучасне зледеніння і значне поширення гірсько-льодовикових форм рельєфу. Ще далі на схід лежить плоскогір'я Гобі (з висотами від 700 до 1500м), де переважають пустинні форми рельєфу і відбувається активна солова діяльність. Тут трапляються кам'янисті й піщані простори. Із сходу плоскогір'я оточене хребтами Юньшань і Великий Хінган.

Неогенові гірські системи облямовують давніші «серединні масиви» загір'їв. Подекуди хребти зближуються, утворюючи своєрідні гірські вузли (Вірменське нагір'я, Памір, Юньшаньське нагір'я).

На півострові Мала Азія починається пояс молодих складчастих хребтів Азії, які є продовженням відповідних складчастих структур Балканського півострова. Внутрішню частину півострова займає Анатолійське плоскогір'я (до 1000 м), облямоване з півночі Панглійськими горами) з півдня — горами Тавру (3500 м).

291

На схід від Малої Азії лежить молоде Вірменське вулканічне нагір'я, де протягом антропогенового періоду відбувалася грандіозна вулканічна діяльність.

До області молодих складчастих утворень належить гірська система півострова Оману (в Аравії).

На північному сході Іранського нагір'я окраїнні гірські пасма зближуються і переходять у дуже розчленовану гірську систему Паропаміз. Східним продовженням її є вкритий льодовиками високий хребет Гіндукуш (г. Тіріч-Мар, 7690 м), що зливається з розташованим на території СРСР Паміром — найбільшим вузлом альпійської орогенії Азії.

Від Паміру розходяться найвищі на Землі гірські пасма і нагір'я. На південний схід від нього простяглася найбільша після Гімалаїв гірська система Каракорум, на схід від якої знаходиться Тібетське нагір'я. Північну окраїну Тібетського нагір'я утворюють гори Куньлунь, а південну— Гімалаї, найвищі гори на Землі. Понад 40 вершин у Гімалаях піднімаються вище від 7000 м, близько 500 — вище від Монблану. Тібетське нагір'я, що складається із споруд палеозойського, мезозойського і кайнозойського віку, в неогені інтенсивно піднімалося. Тут дуже розвинені пенепленізовані простори (середня висота 4500 ж), що перетинаються відносно невисокими гірськими хребтами широтного напряму.

Східна частина Тібетського нагір'я розчленована глибокими долинами меридіонального напряму. У цьому напрямі простяглася й система Синайсько-Тібетських гір. Біля східного підніжжя їх знаходиться заповнена континентальними мезозойськими відкладами тектонічна западина «Червоний басейн». Продовженням Синайсько-Тібетських гір є дуже розчленоване глибокими річковими каньйоноподібними долинами Юньнаньське нагір'я. На південний захід від нього неогенові складки звужуються, заповнюючи західний Індокитай. Безпосереднє продовження неогенових складчастих гір Індокитаю простежується на Андаманських і Нікобарських островах та на Малайському архіпелазі (через Суматру, Яву і Малі Зондські острови), де поряд із складкоутворенням значну роль у формуванні рельєфу відігравали розломи, брилові рухи і вулканізм.

На сході Азії найбільше розвинені мезозойські складчасті структури, серед яких трапляються залишки докембрійських кристалічних масивів. Тут переважають середньовисотні складчастобрилові хребти і масиви, що відокремлюються один від одного улоговинами або низовинами. На півночі цієї території простягаються Маньчжуро-Корейські гори (висотою до 2500 м), розчленовані розломами. Уздовж цих розломів у минулому відбувалися великі вулканічні виливи. На захід від Пекіна лежить гірський хребет Тайханшань (вище 2000 м). Східним продовженням Куньлуню є хребет Ціньлін, розташований на південь від річки Хуанхе Па південному сході Китаю простяглися дуже розчленовані Південно-Ки-тайські гори.

Найнижчу частину Індокитаю в басейні нижньої течії річки Меконгу займає докембрійський індосинайський масив, вкритий осадочними відкладами палеозою і мезозою. Цей масив з трьох боків оточують складчасто-брилові хребти мезозойського і неогенового віків, що простягаються і на півострів Малакку. Найвищими на сході Індокитаю є Аннамські гори. Західну його частину займають альпійські складчасті споруди (хребет Аракан-Йома), які продовжуються на островах Малайського архіпелагу.

Пояс молодих складчастих хребтів меридіонального напряму простягся на зовнішній острівній смузі Азії (від Камчатки на Японські острови і Філіппіни).

Утворення неогенових складчастих хребтів широтного напряму сприяло причленуванню до Азії давніх докембрійських масивів — Індостану й Аравії.

Індостан і Цейлон вважають уламками Гондвани. Більшу частину Індостану займає пенепленізоване плоскогір'я Декан з підвищеними краями — Західними. Г атоми і Східними Гатами.

Аравія, що є частиною давнього Африканського материка, відкололася від Африки наприкінці неогену грабеном Червоного моря. Аравійське плоскогір'я, як і Індостан, являє собою докембрійську кристалічну плиту, частково вкриту мало порушеними осадочними відкладами і покривами базальтових лав. На окраїнах плоскогір'я здебільшого підвищується.

Смугу передгірних прогинів уздовж підніжжя Загросу і Гімалаїв займають родючі алювіальні низовини —Месопотамська (в басейні Тігру і Євфрату) та Індо-Гангська (в басейні Інду, Гангу, Брахмапутри). Південна частина Месопотамської низовини затоплена водами Персидської затоки. Розташовані на північ від річки Янцзи алювіальні низовини об'єднуються під назвою Велика Китайська рівнина. Ще далі на північ знаходиться Маньчжурська низовина, що займає басейни річок Сунгарі, Нуньцзян і Ляохе. Помітну роль у рельєфі відіграють також внутрішні й узбережні низовини Індокитаю і берегові низовини Суматри й Борнео.