Електронний варіант підручника бєлозоров с. Т



бет19/26
Дата19.06.2016
өлшемі9.63 Mb.
#147614
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   26
Альпи

До цієї області входять Альпи, розташовані на північ від них передгірні плато, Юрські гори і Паданська низовина. Альпи — найбільший вузол альпійської складчастості Європи. Це найвища й найбільш розчленована гірська система материка, де різко змінюються вертикальні ландшафтні смуги і розвинуті типові альпійські ландшафти. Уся альпійська система гір розпадається на багато високих хребтів і масивів, що відокремлюються один від одного поздовжніми і поперечними зниженнями. Наявність різких форм рельєфу, інтенсивна і глибока розчленованість, характерні для Альп, обумовлені самим процесом горотворення, тектонічними процесами кінця неогенового і початку антропогенового періодів, інтенсивною ерозійною роботою сильних водотоків, а також діяльністю гірських сучасних льодовиків і особливо потужного зледеніння антропогенового періоду.

Альпи простяглися довгою дугою (до 1200 км) від берегів Середземного моря до Середньодунайської низовини. Найбільша ширина їх — 260 км. Приморські Альпи починаються коло Генуезької затоки, межують з Апеннінами і круто обриваються на півдні до захищених горами узбереж — І'ів'єри Французької та Італійської. Від Приморських Альп гори простягаються в меридіональному напрямі й складаються з кристалічних масивів: Котські Альпи (з масивом Пельву, 4103 лі), Грайські Альпи (з вершиною Гран-Парадізо, 4061 м) і масиву Монблан — найвищої частини Альп (г. Монблан, 4807 м) На цій частині Альп із заходу до кристалічних масивів примикає система Передальп — середньовисотних вапнякових гірських масивів. Із сходу Альпи круто обриваються до Паданської низовини.

Від Монблану гірська дуга Альп повертає на схід. Тут у центральній частині гір лежить наймасивніша гірська область — Швейцарські Альпи, для яких характерні складені кристалічними породами і вапняками два головних високих паралельних гірських пасма, розділених поздовжньою жолобиною, в якій течуть верхня Рона і верхній Рейн. Між Монбланом і Сен-Готардом піднімається високе пасмо Пеннінських гір з вершинами Монте-Роза (4634 м), Маттерхорн (4505 м) та ін. На північ від Пеннінських Альп і верхньої Рони тягнеться пасмо Бернських Альп з вершинами Фінстераархорн (4275 м), Алечхорн (4182 м) і Юнгфрау (4158 м).

Від Боденського озера на півночі до озера Комо на півдні простяглася глибока поперечна тектонічна долина — важливий природний рубіж, що поділяє гори на Західні й Східні Альпи.

Східні Альпи простягаються в широтному напрямі. Вони ширші й нижчі від Західних Альп. У Східних Альпах кристалічна високогірна осьова смуга супроводиться з півночі й з півдня широкою зоною вапнякових Передальп.

Найбільшої висоти Східні Альпи досягають у Бернінах (4042 м), Орділерських Альпах (3899 м), Високому Тауерні (3798 м) і Ортлерських Альпах (3774 лі). На крайньому сході висота гір рідко перевищує 2000 м. Внаслідок великого тектонічного і ерозійного розчленування в Альпах утворилося багато зручних проходів і перевалів. Найзручніші перевали, що ведуть з Франції до Італії,— Маддалена (Ларш, 1996 м), Мон-Женевр (1854 м), Нті-Монсені (2084 м) і Малий Сен-Бернар (2186 м); із Швейцарії до Італії — Великий Сен-Бернар (2472 м), Сімплон (2009 м), Сен-Готард (2112 м) і Берліна (2330 м); з Австрії до Італії — Бреннер (1370 м). Через перевали прокладені шосе й залізниці. Найважливіші тунелі, якими проходять залізниці з Швейцарії до Італії — Сімплонський (19,7 м) і Сен-Готардський (14,9 км).

У найвищій частині Альп поширені гірсько-гляціальні форми рельєфу з характерними для них зубчастими лініями хребтів, загостреними скелястими гребенями карового типу, вершинами типу піків, численними великими цирками, троговими долинами, позбавленими рослинності крутими схилами, висячими глибокими долинами і численними язиками сучасних льодовиків. Для Передальп характерний значно м'якший рельєф середньовисотного типу.

На півночі Альпи переходять у передгірні плато, багаті на озера,— Швейцарське плоскогір'я (400—600 м), південно-західна частина якого розташована між Альпами і Юрою, і Баварське плоскогір'я. Ці передгірні плато сформувалися в результаті заповнення передгірного прогину коло підніжжя Альп продуктами руйнування гір наприкінці неогенового і на початку антропогенового періодів. Потужні товщі відклалися тут внаслідок антропогенового зледеніння, що суцільним панцирем вкривало північні схили Альп і сповзало на прилеглі плато за 10 км від сучасного Мюнхена. Окраїнним відгалуженням альпійських складок є збудовані юрськими вапняками і багаті на карстові явища Юрські гори (найвища вершина — Кре-де-ла-Неж, 1723 м). Юрські гори — це система паралельних антиклінальних хребтів, між якими в синклінальних мульдах простяглися широкі долини, заповнені палеогеновим флішем.

У неогені південні окраїни Альп опустилися, внаслідок чого тут утворився обширний тектонічний прогин, заповнений морем. Западина була затокою Адріатичного моря. Поступово вона заповнювалась уламковим матеріалом — продуктами руйнування прилеглих частин Альп і Апеннін, а також річковими наносами і на початку антропогенового періоду стала сушею. Так виникла Паданська низовина. Північна смуга рівнини має підвищений рельєф; тут скупчились товщі галечника, а також амфітеатри і вали кінцевих морен. На заході рівнина підвищується до 500 м. Ближче до долини річки По, що перерізує Паданську низовину, залягають товщі тонкоалювіальних відкладів і переважає низовинний плоский рельєф. Більша частина Паданської низовини не перевищує 100 лі над рівнем моря. Низовина густо заселена і вкрита дуже розгалуженою сіткою осушувальних і зрошувальних каналів. Дамби, які захищають низовину від поводей, супроводять течію По на 400 км вгору від її гирла, а також тягнуться вздовж найбільших її приток. По має велику дельту, яка швидко збільшується. Плоскі береги Адріатичного моря багаті на лагуни, супроводяться піщаними косами І островами. В одній а лагун на численних островах розташоване місто Венеція. Паданська низовина поділяється на 4 частини: на заході лежить П’єрмонтська рівнина, у центрі — Ломбардська, на сході — Венеціанська і на південь від річки По — Еміліанська низовини.

Альпи небагаті на корисні копалини. Девонські вапняки й Штіріі (г. Ерцберг) містять значні запаси залізних і мідних руд. Східні Альпи багаті на магнезит. Улоговини Східних Альп і палеогенові відклади цього району мають незначні родовища бурого вугілля і солі (район Зальцбурга). Поблизу Відня б родовища нафти. У рівних частинах Альп б виходи теплих і мінеральних джерел.

Піднімаючись високо над рівнем моря, Альпи виступають як великий конденсатор вологи. Це — область високої вологості, великої кількості опадів, нагромаджень снігу і багаторічного льоду, що живлять численні великі річки Середньої Європи. В Альпах добре виражена висотна кліматична поясність з поступовим переходом від помірного і навіть субтропічного клімату південних передгір'їв до холодного високогірного клімату верхніх частин гір з багаторічними снігами й льодовиками

Зниження температур з висотою влітку становить 0,6—0,7° на кожні 100 м, взимку — лише на 0,3—0,5" На висотах близько 2500 м середня температура найтеплішого місяця — липня — досягає -39! заморозки тут можливі в усі літні місяці. Найбільше получає опадів периферійна смуга гір: від 1200 до 2000 і навіть до 8000 м.м на ріь. Внутрішні хребти, а особливо замкнуті долини й улоговини мають тільки 600—800 мм, а іноді і менш як 600 мм (долина верхньої Рони) Вологість повітря і кількість опадів в Альпах зростають до висоти 1500-2000 м. Вище хмарність І кількість опадів зменшуються. Захищені високими хребтами замкнені долини які улоговини мають улітку відносно вищі температури, я взимку тут переважає безхмарна суха погода. У горах взимку часто бувають великі снігопади. Після цього перевали стають непрохідними, а навесні утворюються небезпечні снігові лавини.

Часто в горах віють гірськодолинні вітри, що вдень, нагріваючись, дмуть по долині вгору, а надвечір, охолоджуючись,— униз. Дуже характерні для високогірного поясу і північних схилів Альп місцеві сухі й теплі низхідні вітри — фени. Вони зумовлюють швидке підвищення температури (іноді протягом 5 хвилин температура зростає на 9°, а протягом доби — більше як на 20°), різке зниження відносної вологості повітря, швидке танення снігів і бурхливі розливи річок. Фени часто завдають значних руйнувань, проте населення їх чекає,— навесні вони прискорюють танення снігу, а восени сприяють визріванню хлібів і плодів.

Клімат Паданської низовини — перехідний від середземноморського до помірного з певним відтінком континентальності (річна амплітуда температури 20—24°). Літо тут дуже жарке (середня температура ліпиш І 23, +25°), зима прохолодна (середня січнева температура близько 0"); опадів — 600—1000 мм з максимумом улітку.

Альпи — важливий гідрографічний центр. Річковий стік тут дуже великий, набагато більший, ніж на рівнинах Європи. Частина річок з озерами, яких в Альпах дуже багато. Річки мають гірський характер. Більшість великих річок має типовий альпійський режим стоку ;І регулярним, різко вираженим максимумом у літню пору (червень, липень, серпень) під час інтенсивного танення снігу і льодовиків. Альпійські річки мають дуже велике енергетичне значення. Річка По в межах ІІаданської низовини судноплавна. На схилах Готардського масиву беруть початок Рейн і Рона, а також притоки Рейну — Рейс і Ааре та при Ропи — Арв, Ізер, Дюранс. На північних схилах Альп і в Східних Альпах беруть початок річки системи Дунаю: Інн. Енс, Мур, Мюрц, Драва, Сава. На внутрішніх схилах Альп зароджуються По та її витоки Дора-Вальтеа й Дора-Ріпарія і притоки Тічіно й Адда, а також р. Адідже, що має з По спільну дельту. Значні поводі на ріках системи По в межах Паданської низовини зв'язані з рясними дощами в Альпах навесні і восени. Паданська низовина прорізана системою каналів.

В Альпах є дві групи озер: 1) великі передгірні озера, що частково заходять у передальпійський пояс; 2) невеликі озера високогірного поясу (парові й моренні). Улоговини найбільших озер в Альпах утворилися на місці залишкових басейнів гігантських льодовиків, що опускалися з гір и епоху антропогенового зледеніння.

Ці озера зосереджені переважно в двох районах: 1) у передгірних і передальпійських поясах Швейцарських Альп від Женевського озера до Боденського; 2) у Північній Італії, на південному схилі Альп від Лаго-Маджоре до Гарда. Особливістю всіх цих озер є їх безперечний долинний генезис. Вони мають видовжену форму і є ніби завершенням широких і глибоких трогових долин. Усі вони перетинаються річками. Озера звичайно не замерзають, пом'якшують клімат, мають велике транспортне значення і багаті на рибу.





Карпати і Дунайські рівнини

Осьова гірська зона в Карпатах, до якої належить внутрішня кристалічна смуга з окремими виходами мезозойських вапняків, сформувалася в процесі орогенічних рухів другої половини мезозою. Отже, вона старіша, ніж Альпи. Цей внутрішній кристалічний пояс був глибоко розбитий, окремі його частини опустились, внаслідок чого в неогені вздовж внутрішньої дуги Карпат дуже розвинулася вулканічна діяльність. Так утворилися вулканічні хребти, масиви і пасма з еруптивних конусів, нагромадились лавові потоки і туфи. Опускання, що відбувалися протягом палеогенового періоду, зумовили утворення западин Середньодунайської і Нижньодунайської низовин. Сучасний рельєф Карпат сформувався в результаті пліоценово-антропогенових епейрогенічних підняттів гірських систем різного віку, процесів ерозії і денудації.

У будові Карпат переважають пухкі відклади, тому для гір характерні здебільшого м'які форми рельєфу. Різкі форми рельєфу спостерігаються лише у вищих районах (переважно на північному заході й південному сході). Тут поширені масиви, складені з міцних кристалічних порід, що зазнали впливу зледеніння, а також глибокого ерозійного і тектонічного розчленування. У Карпатах є численні зручні перевали (здебільшого на висоті 500—1000 м), через які прокладено залізниці і шосе.

Карпати поділяються на три частини: Західні, Східні й Південні. Західні Карпати простяглися від Малої Середньодунайської низовини до річки Попрад. До флішевої зони Західних Карпат входять Західні Бескиди (вершина Баб'я, 1725 м), через які проходить перевал Яблун-ківський. До кристалічних масивів входять Малі Карпати, Високі Татри з найбільшою вершиною всіх Карпат — піком Герлаховського (2663 м) і Низькі Татри.

Східні Карпати простяглися від річки Попрад до перевалу Предял. Північно-західна частина їх, що називається Українськими, або Лісистими, Карпатами (до верхів'я річки Тиси), лежить у межах СРСР. Це найвужча частина Карпат: найвища її вершина — Говерла (2061 м). До флішевої зони румунської частини Східних Карпат входять Молдавські Карпати, до яких із сходу примикає вкрите лісом горбасте Молдавське плато (400—500 ж). Східні Карпати досягають найбільшої висоти в масиві Родна (г. П'втрос, 2305 м). До внутрішньої дуги Східних Карпат примикає пасмо згаслих вулканів.

Південні Карпати лежать між перевалом Предял (1040 м) і Залізними Воротами. До Південних Карпат, або Трансільванських Альп, входять гірські хребти, збудовані кристалічними породами, переважно з плоскими вершинами і крутими схилами. Деякі хребти мають скелясті гребені. Найвища вершина Південних Карпат — г. Негой має висоту 2544 м. Столові поверхні в Південних Карпатах виникли внаслідок пліоценовоантро-погенового підняття пенепленізованих масивів. Ще до нього підняття вже була долина річки Олтул (Турну-Рошу), що тепер прорізує частину Південних Карпат глибокою ущелиною.

Між Східними і Південними Карпатами лежить Трансільванське плато ( висота 250—800 м). Це — прорізана річками горбаста рівніша, що <: найбільшою серед внутрішніх тектонічних западин Карпат. Плато складене з горизонтальних пластів морських палеогенових відкладів і місця ми її І; рите лесом. Розташовані на захід від плато гірські масиви, складені переважно з кристалічних і вулканічних порід, належать також до системи Карпат; найвища їх частина — гори Біхор (1849 м).

Місцеві центри антропогенового зледеніння були у Високих Татрах І Трансільванських Альпах. Озера льодовикового походження у Низьких Татрах називають «морськими очима». У верхній частині схилі» маги її у Фегераш місцями трапляються чашоподібні заглибини — кари.

Прилеглі до Карпат рівнини утворилися в результаті неогенових опускання мезозойських складчастих споруд. Процеси опускань супроподилися розломами і вулканізмом. Опускання Паннонського масиву примело до утворення великої западини, що заповнилась потужними товщами морських, озерних і річкових відкладів, а також продуктами руйнування прилеглих гірських масивів. Так, на місці цієї великої западини утворилася Середньодунайська низовина. Східна частина її прорізана річкою Тисою і називається Великою Середньодунайською низовиною (Альфельд) І одноманітна низовинна рівнина з висотами до 100 м. На поверхні її залягають лесовидні суглинки, еолові піски та алювій. Правобережна частина Середньодунайської низовини має назву Дунантул. Тут переважає рельєф горбастих плато (висотою 250—350 м), які складаються з неогенових морських відкладів, місцями вкритих лесами. Дунантул перетинають невисокі столові гірські масиви, складені переважно з мезозойських вапняків (Бакинський Ліс, 756 м; масив Мечек, 687 м).. На крайньому північному заході, в басейні річки Раби, лежить плоска Мала Середньодунайська низовина з висотами 110—120 м. На окраїнах, ближче до гірських масивів, низовина підвищується до 150—200 м.

Нижньодунайська низовина утворилася на місці зануреного Волоського мезозойського складчастого масиву. Долиною річки Олт низовина поділяється на дві частини: західну — Олтенію і східну — Мунтенію. Поверхня Олтенії вища, горбаста і прорізана глибокими річковими долинами. Мунтенія значно нижча; у ландшафтах тут переважають степові рівнини, вкриті лесом. Найнижча частина Нижньодунайської низовини — Балта, затоплювана під час розливів широка заплава Дунаю з лабіринтом рукавів і численними озерами. Характерні для Балти ландшафти ооширені і в дельті річки Дунаю, площа якої досягає 3,5 тис. кв. км.

Карпати значно багатші на корисні копалини, ніж Альпи. Найбільше значення мас нафта, на яку особливо багаті неогенові відклади зовнішньої передгірної зони, зокрема район Плоєшті. Нафту видобувають також на півночі й південному заході Середньодунайської низовини. Трансільванське плато дуже багате на горючі гази (запаси — близько 500 млрд. куб. м). їх виявили також на північному сході Середньодунайської рівнини. Гори Мечек багаті на кам'яне вугілля, що добре коксується. Гірські райони на території Румунії, Польщі, Чехословаччини й Угорщини, особливо виповнені неогеновими відкладами улоговини, багаті на буре вугілля. Гори Біхор і невисокі масиви західної частини Середньодунайської низовини дуже багаті на боксити. Зовнішні передгір'я Карпат і Трансільванське плато багаті на сіль.

Рудні родовища Карпат зв'язані з виходами на поверхню вивержених порід. Родовища залізних руд є в північній частині Карпат (у Чехословаччині), а також у Румунії (в Банатських горах і масиві Пояна-Руська).

Карпати багаті на руди різних кольорових металів. Найбільші родовища їх зосереджені в Румунії. Зокрема, в районі м. Бая-Маре є дуже багаті родовища поліметалів, які містять свинець, цинк, мідь і золото. Другий за значенням район видобування кольорових металів — у Західно-Румунських горах, у масиві Металічі та південному Біхорі. Тут видобувають золото, а також свинець, цинк, ртуть, мідь і срібло.

У різних частинах Карпат і Середньодунайської низовини є численні виходи мінералізованих і термальних вод.

Для Карпат характерний помірно континентальний клімат. Середня липнева температура в передгір'ях Карпат і на рівнинах коливається від +19 до +22°, лише в долині Дунаю вона доходить до +23°. У горах з висотою температура знижується, проте на вершинах найвищих масивів середня липнева не опускається нижче від +3°. Середня січнева температура в передгір'ях коливається від —2 до —4° (на заході Середньо-дунайської низовини —1,7°, на сході —3,8°, па заході Нижньодунайської низовини від 0 до —1°, на сході —3, —4°). Тривалість зимового періоду на рівнинах — 2—3 місяці. Порівняно холодна зима в Трансільванській улоговині, де середня січнева температура досягає — 4, — 6°. У верхній зоні гір середня січнева температура подекуди опускається нижче від -10°.

Карпати виступають як важливий конденсатор вологи. На їхніх схилах річна кількість опадів становить 800—1100 мм, а на північно-західних схилах гір — до 1500 мм і більше. На південно-східних схилах гір, особливо в улоговинах, річна кількість опадів не перевищує 600—800 мм. Середньодунайська низовина дістає 500—600 мм опадів. На заході Нижньо-дунайської низовини їх буває близько 600 мм, а на сході — від 300 до 500 мм. Нерідко тут буває посуха. В дельті Дунаю випадає тільки 300— 400 мм опадів за рік. Максимум їх у Карпатах припадає на літо. У горах взимку випадає багато снігу, який лежить в лісовому поясі до 5 місяців. На Високих Татрах і в Фагарашських горах сніг може лежати більшу частину року. На Нижньодунайській низовині сніг випадає часто, проте не утворює стійкого покриву.

Північні окраїни Карпат належать до стоку Балтійського моря, а регата території області — до стоку Чорного моря. Дунай, який перетинає Середньодунайську й Нижньодунайську низовини, на цьому шляху більшість приток дістає з Карпат. Притоки Дунаю живляться від дощів і таяння снігів. Водний режим їх непостійний, рівень зазнає значних коливань протягом року.

Найбільша ліва притока Дунаю — Тиса. Вона бере початок в СССР, у Лісистих Карпатах, на висоті близько 2000 м. У верхів'ях Тиси випадає до 1400 мм опадів з максимумом у червні. На ній буває два наводки: на весні, коли тане сніг, і в червні, під час дощів. Весняний паводок на Тисі тривалий. Часто він збігається з паводком на Дунаї, і тоді рівень води н Тисі значно підвищується. Особливо великі розливи Тиси зв'язані із зливами в горах. Під час таких паводків Тиса в минулому затоплювала великі площі низовини Альфельду. За останні 100 років у басейні Тиси проведено великі роботи щодо врегулювання течії річки. Особливо великі гідротехнічні споруди будуються на Тисі останнім часом в Угорщині. У нижній течії Тиса сполучена каналом з Дунаєм. Верхів'я Тиси, як і багатьох інших приток Дунаю, що беруть початок у Карпатах, використовуються для сплавляння лісу. Останнім часом в Угорщині, Чехословаччині й Румунії широко використовуються енергетичні ресурси річок цієї області.

У Карпатах є багато невеликих високогірних озер льодовикового походження. Є озера, що утворилися в результаті обвалів (озеро Рошу н Східних Карпатах). Прикладом озера в кратері згаслого вулкана є Сфин-та-Аня в Східних Карпатах. У Балті Дунаю є багато озер-стариць, заплавних озер. У східній частині Мунтенії трапляються солоні озера, а на південь від дельти Дунаю — озера типу лиманів.

Найбільше озеро області — Балатон (596 кв. км). Воно тектонічного походження, неглибоке (середня глибина — З м, найбільша — 11 м), береги на південному заході заболочені. Озеро багате на рибу. У районі Балатону є багато виходів мінеральних джерел.

У Карпатах чітко виражена вертикальна поясність. Нижній пояс у горах до 600—800 м — це пояс переважно дубових лісів. Але ліси тут внаслідок високої заселеності здебільшого знищені. На їх місці в північній частині розкинулись поля зернових культур, а в південній — виноградники і фруктові сади. Вище від цього поясу ліси займають великі площі. Лісовий пояс простягся від 600 до 1500 м на півночі і від 800 до 1600__1800 м на півдні. Нижню частину цього поясу займають широколисті

ліси, в яких переважає бук на гірсько-лісових бурих ґрунтах. До бука місцями домішуються граб, клен, ясен, дуб. Вище від 1200 м на півночі і 1400 м на півдні поширені хвойні ліси на гірсько-підзолистих ґрунтах. Тут переважають ялина і ялиця; є також сосна. Найбільше поширена ялина. Хвойні ліси найкраще збереглися в Карпатах. У Румунії, середня лісистість якої становить 28%, 25% всієї вкритої лісом площі займають хвойні ліси, 25% —- дубові і 40% — букові.

Вище від поясу лісів до 2200 м простягся високогірний пояс, більшу частину якого займають субальпійські чагарники і злакові луки. Найхарактерніші чагарники тут — гірська сосна і вільха, а на півдні області — також рододендрон. Зайняті злаковими луками безлісі простори, що їх використовують як пасовища, в Українських Карпатах називають полонинами, у Чехословаччині — голе. Для найвищих частин Високих Татр і Південних Карпат характерне чергування плям низькорослої альпійської рослинності з голими скелями і кам'янистими осипами.

У східній частині Середньодунайської низовини на лесових і алювіальних відкладах розвинені родючі темні чорноземовидні ґрунти. На цій території майже зовсім немає лісу. Природна рослинність на вододілах тут має переважно степовий характер (бородачеві, ковильно-різнотравні і лучні степи) і називається п у ш т о ю. Пушти майже цілком розорані й перетворені на поля. В Альфельді значні площі займає кураєва флора. Місцями на пісках трапляються штучні лісові насадження. На сході Альфельду на конусах виносу ростуть дубові ліси.

Західна частина Середньодунайської низовини, що характеризується горбастим і низькогірним рельєфом, належить до лісової зони. Уся ця територія в минулому була вкрита широколистими лісами, в яких переважав бук на бурих лісових ґрунтах. Тепер ліси тут здебільшого винищені, їх місце зайняли поля і сади. На схилах гірських масивів збереглися дубові й букові ліси.

На прилеглих до Карпат підвищених частинах Нижньодунайської низовини трапляються букові ліси на лісових буроземах. Для більшої частини низовини характерний степовий ландшафт з чорноземними і темнокаштановими ґрунтами на лесах. Природні степи не збереглися,— вся площа тут розорана. На річкових терасах значні площі зайняті дюнними пісками. Для широкої заплави Дунаю характерні зарості очерету і рогозу. На трохи вищих частинах ростуть заплавні ліси з білої верби, осики, білої і чорної тополь, вільхи, верболозу, обліпихи і тамариксу. 3/4 всієї дельти Дунаю займають плауни або густі зарості очерету і рогозу на скупченнях мертвих стебел і кореневищ цих самих рослин.

У Карпатах дикі тварини збереглися краще, ніж на прилеглих рівнинах. Порівняно рідко в лісах трапляються ведмеді, частіше вовки, рись, лисиця, дикий кіт і куниця. З копитних дуже рідко зустрічаються олені, досить поширені дикі кабани, сарни, козулі, у верхніх частинах гірських масивів — дикі козли. З гризунів багато білок, хом'яків, зайців. Водяться також їжак і кріт. Фауна птахів дуже багата: тетеруки, глухарі, куріпки, рябчики, іволги, дрозди, зозулі; з хижих — орли, шуліки, пугачі, сови. З плазунів поширена чорна гадюка.

На рівнинах області водяться: ховрахи, зайці, сліпець, миші-полівки; з птахів — жайворонки, яструби. У річкових заплавах водяться: видра, водяний щур, норка. У заплаві Дунаю, особливо в дельті, гніздиться багато болотних і водоплавних птахів. На літо сюди прилітають з Нілу пелікани і фламінго. Річки й озера області багаті на рибу (сом, короп, щука, лящ, судак). У Дунаї водяться 7 видів осетрових. У гірських річках е форель і харіус.



Південна Європа

Південна Європа — гірська країна. Низовини тут невеликі і в основному з тектонічними прогинами окраїн півостровів — складних частин країни. Гірський рельєф також неоднорідний. Тут поєднуються давні палеозойські складчастобрилові плоскогір'я і молоді складчасті альпійські хребти, що обрамляють ці плоскогір'я. Гірські масиви зазнали інтенсивної денудації, дислокації і диференційованих вертикальних рухів, що спричинилося до значного тектонічного розчленування поверхні. Південна Європа — найбільш сейсмічна частина материка. Тут дуже поширені карстові явища і карстовий рельєф. За кліматичними й групторослинними умовами Південна Європа дуже відрізняється від інших країн Європи. Це — Середзем'я. Тут своєрідний клімат, поширена, особливо в західній частині країни, вічнозелена рослинність, зустрічаються африканські види.

У природі Південної Європи виділяють три області: Балканський, Апеннінський і Піренейський півострови з прилеглими до них островами.

Балканський півострів

Північна межа Балканського півострова проходить від гирла Дунаю до впадіння в нього притоки Сави, по Саві до м. Любляни і далі на захід, до м. Трієста. Балканський півострів, що займає площу близько 500 тис. кв. км, омивається на заході Адріатичним та Іонічним, на сході — Чорним. Мармуровим і Егейським морями й протоками Босфор і Дарданелли. Південна звужена частина півострова дуже розчленована і закінчується півостровом Пелопоннес, що з'єднується Корінфським перешийком, який прорізали в 1893 р. Корінфським каналом. Із сходу до Балканського півострова примикають острів Евбея і численні острови Егейського моря, із заходу — Іонічні острови.

Центральну і південно-східну частини Балканського півострова займають давні герцинські масиви, оточені з заходу і північного сходу неогеновими складчастими хребтами. До герцинських кристалічних масивів належать Родопські гори, Македонський масив, кілька ізольованих масивів у Греції, складчасті споруди Халкідіки, Евбеї і островів Кіклади. Герциніди Балканського півострова зазнали інтенсивного розчленування і частково опустилися на дно Егейського моря. На півострові переважають гірські форми рельєфу.

Найвищий серед герцинських масивів тут — Родопські гори, складені з кристалічних сланців і гранітів і частково з трахітів і андезитів.

У Родопських горах сталися недавні великі підняття. Схили їх дужо стрімкі й значною мірою розчленовані ерозійною діяльністю. Па горах переважають хвилясті плато і плоскогір'я, розчленовані глибокими долинами. Вище від 2500 м поширені гірсько-льодовикові форми, рельєфу

(з численними каровими цирками й озерами), утворені антропогеновим зледенінням.

У західній частині Родоиських гір лежать їхні найвищі ділянки: Ріла і Пірін. Пік Мусала (2925 м) в масиві Ріла — найвища вершина всього Балканського півострова. На схилах Ріли беруть початок великі річки, як Маріца, Места, Іскір. У басейні Маріци лежать Середньоболгарська, або Верхньофракійська, низовина у Болгарії і Нижньофракійська — на межі між Грецією і Туреччиною. На схід від Родоп до Чорного моря простяглися гори Істранджадаг — залишок давнього нагір'я. На північ від масиву Ріла короткі гірські хребти чергуються з міжгірними улоговинами.

На захід від Родоп підноситься Македонський кристалічний масив, розбитий на окремі брилові плато і хребти. Між цими плато і хребтами лежать великі скидові западини, що в пліоцені були зайняті численними озерами. У міжгірних западинах тут збереглося кілька ярусів пліоценових терас, що відповідають певним фазам підняття країни та осушення озер. Численні брилові масиви і хребти складаються з кристалічних сланців і гранітів, а також з вивержених порід неогенового віку і місцями мезозойських вапняків. На поверхні цих масивів здебільшого збереглися єолові форми рельєфу — залишки неогенового пенеплену, розчленованого скидами. Великими скидовими западинами є Тетово, Скопле, Коссово Поле, Метохія, Вітольська та западина Охрідського озера. Високий хребет Шар-Планіна (2496 м) відокремлює западини Метохія і Коссово Поле від Тетово і Скопле. До узбереж Егейського моря прилягають Салонікська і Фессалійська рівнини. До давніх споруд належить Сербське нагір'я з хребтом Копаонік (2017 м) і масив Олімп.

Усю західну частину Балканського півострова займають неогенові складчасті споруди (Дінарське нагір'я, Албанські гори і гори Пінд).

Розчленування і опускання західних окраїн Дінарського нагір'я зумовили велику порізаність Далматинського узбережжя. Уздовж нього лежать численні острови з гірськими хребтами, що простягаються паралельно берегу. Західна, приморська, частина Дінарського нагір'я майже цілком складається з мезозойських вапняків і характеризується поширенням великих вирівняних поверхонь, розташованих на різних висотах, а також дуже інтенсивним розвитком карстових явищ, назва яких походить від плато Карст на півострові Істрія. Це класична карстова область без поверхневого стоку на значних просторах і з дуже різноманітними карстовими формами рельєфу — каровими полями, воронками, польє, понорами, сліпими долинами, природними колодязями, великими печерами. Довжина розташованої на схід від Трієста Постойнської печери — 20 км. Масив Дурмітор (2522 м) має виразні сліди давнього зледеніння.

На північному сході Дінарське нагір'я має схил до річки Сави. Його поздовжні хребти складені тут палеозойськими і мезозойськими вапняками, пісковиками, сланцями і мають округлі вершини та пологі схили.

Південним продовженням Дінарського нагір'я є Північна-Албанські Альпи і гори Пінд, що складаються з кількох паралельних хребтів. Н їх будові значну роль відіграють вапняки, тому вони багаті на карст, а також значною мірою розчленовані внаслідок ерозійної діяльності річок.

Хребти подекуди обриваються безпосередньо до узбережжя. В Албанії розвинуті узбережні піщані й заболочені низовини, над якими круто піднімаються гори в середньому 1200—1500 м заввишки з окремими вершинами, що перевищують 2000 ж. Північно-Албанські Альпи, або Проклєттє, складаються з кількох дуже розчленованих глибоких вапнякових хребтів з найвищою вершиною Єзерца (2693 м). Гора Змолікас (2037 м) — найвища вершина Пінду.

Південним продовженням системи Пінду є гірські масиви Гіона, Парнас, Гелікон, а також складчасті структури Пелопоннесу і острова Кріт (з масивом їда, 2456 м). Острів збудований переважно мезозойськими і палеогеновими вапняками, сланцями й мергелями. Тут широко розвинутий карст.

На північному сході Балканського півострова простягаються середньовисотні гори в основному з пологими формами рельєфу — Стара-Пла-ІІіпа, що є продовженням складчастих споруд Карпат. На північ від гір Стара-Планіна лежить слабко нахилене до Дунаю передгірне Болгарське плато з висотами від 100 до 400 м. Воно складене крейдовими відкладами, "критими палеогеновими і неогеновими вапняками, поверх яких лежать потужні товщі лесу. Стара-Планіна поділяється на такі три частини: І) Західна Стара-Планіна, 2) Центральна Стара-Планіна і 3) Мала (Стара-Планіна. Найбільшу висоту має Центральна Стара-Планіна ( г. Ботє, 2376 м). Складені мезозойськими вапняками Західна Стара-Планіна і Мала Стара-Планіпа нижчі, ніж Центральна Стара-Планіна. На півдні Стара-Планіна круто обривається до Забалканських тектонічних улоговин, найбільш родючі з яких — Карловська і Казанликська. З півдня до цих улоговин підходять стрімкі схили невисокого хребта Средна Гора (або Анти-Балкани), що полого опускаються до Верхньофракійської низовини.

Щодо запасів мідних, свинцево-цинкових, хромових, сурм'яних руд і бокситів Балканський півострів займає одне з перших місць у зарубіжній Європі. На руди різних металів особливо багаті кристалічні й вулканічні породи області. Значні родовища мідних руд є в Східній Сербії, в районі м. Бор. Кристалічні масиви Югославії, Греції і Болгари багаті па залізні руди, хроміти, марганцеві й свинцево-цинкові руди. Район Індрії в Словенії багатий па ртутні руди. У горах Албанії виявлено багаті родовища хромових і мідних руд. Товщі крейдових відкладів, поширені ІІоздовж усього Адріатичного узбережжя півострова, дуже багаті на боксити. Палеогенові відклади багатьох міжгірних западин багаті на буре вугілля. Нафту знайдено в Албанії на низьких узбережжях між Тіраною і Влоною, а також у Болгарії, поблизу Варни. У багатьох місцях області (Далмація, Евбея, район Афін, Самос, Парос та ін.) добувають високоякісний мармур.

Уся південна частина Балканського півострова, а також вузькі узбережні смуги мають середземноморський клімат. На решті території клімат дуже близький до клімату Середньої Європи. Сюди протягом усього року може заходити континентальне повітря помірних широт. Клімат Балканського півострова значною мірою визначається його рельєфом.

Середні січневі температури (приведені до рівня моря) у внутрішніх районах області коливаються від —2 до +2°, абсолютний мінімум у найхолодніші зими —38° (у Болгарії). У високогірних районах внутрішньої частини півострова протягом кількох зимових місяців переважають від'ємні середні місячні температури. Узимку снігопад тут — звичайне явище. Середні січневі температури в узбережній смузі й південній частині півострова коливаються від +5 до +12°. Отже, зима тут м'яка. Проте в північну частину узбережної смуги взимку можуть заходити холодні сухі маси континентального повітря, що спричиняють у районі Трієста явище бори. На заході південної частини півострова зима значно тепліша, ніж на сході. Так, середня січнева температура в Корфу +10,4°, а в Салоніках +5,4°. У січні й лютому на півночі Греції часто випадає сніг, на півдні країни снігопади бувають рідко, па високих горах (Олімп, Парнас, Тайгет) сніг лежить більшу частину року. Взимку хмарність на всій території півострова більша, ніж улітку.

Середні липневі температури на крайньому північному заході півострова становлять +21, +23°, на сході -1-23, +25°, на Адріатичному узбережжі +25, +27°, а на крайньому півдні +27, +28°. Коли проривається тропічне повітря, в окремі дні у внутрішніх районах температура може підніматись до +40°, а в районі м. Пловдів — ще вище.

Внутрішні райони дістають від 500 до 700 мм опадів за рік, причому найбільше їх тут випадає навесні і на початку літа. На схилах гірських масивів (високі райони гір Стара-Планіна, Родопських та ін.) загальна кількість опадів перевищує 1000 мм, причому вони бувають в усі пори року (взимку — сніг).

Особливо багато опадів на навітряних схилах узбережних гір на заході півострова. У районі Которської бухти на схилах гір випадає найбільша для всієї Європи кількість опадів — до 4600 мм (Церквіце); в північній частині узбережжя — місцями до 3000 мм. Великі площі на заході дістають понад 1500 мм опадів. На західних узбережжях Греції кількість їх зменшується від 1400 мм на півночі до 750 мм на півдні, а на східних узбережжях — відповідно від 600 до 350 мм. У південній частині півострова максимальна кількість опадів буває взимку, літо жарке і сухе. На південному сході Греції в липні й серпні буває всього 1 —2 дні з опадами на місяць і в середньому в цих місцях випадає не більш як 5—10 мм опадів. На Дінарському нагір'ї і в південних районах Македонії та Фракії максимум опадів припадає на кінець осені. Улітку над південною Грецією, особливо на островах Іонічного й Егейського морів, дмуть стійкі сухі північні вітри — етезії, зв'язані із східною периферією азорського барометричного максимуму.

Територія Балканського півострова належить до басейнів трьох мор і й: Чорного, Егейського, Адріатичного (лише в Югославії близько 25 тис. кн. км займають карстові області, що не мають поверхневого стоку), значна частина області належить до стоку Чорного моря — річка Дунай з притоками Савою, Моравою та Іскиром. Маріца належить до басейну Егейського моря. В Адріатичне море впадає річка Неретва. Річки Балканського півострова переважно гірські, мають бистру течію, маловодні її характеризуються значними коливаннями рівня. Максимальна водоносність їх звичайно спостерігається взимку або навесні, мінімальна — плітку. Деякі незначні річки південно-східної частини Балканського півострова влітку пересихають. Останнім часом у соціалістичних країнах провадяться великі роботи, спрямовані на запобігання можливим поводям, осушення заболочених ділянок у пониззях річок, використання річкових вод для потреб зрошення посушливих районів півострова і для використання гідроенергетичних ресурсів (у басейнах Іскиру, Маріци та ін.).

Озера Балканського півострова численні й різноманітні щодо походження їх улоговин (тектонічні, карстово-тектонічні, карстові, льодовикові, лиманні). Найбільші озера лежать у тектонічних западинах (Шкодер, Охрідське, Пресна) і живляться річками, що в них впадають. Карстові озера живляться переважно підземними водами і характеризуються значним коливанням рівня. У Ріла-Родопських горах є багато озер льодовикового походження, що живляться водою від танення снігів.

Рослинність Балканського півострова середземноморського типу, лише на півночі вона мас середньоєвропейський характер. Для північної І центральної частин півострова характерне поєднання лісових і степових типів рослин і ґрунтів. Флора Балканського півострова — найбагатша її Європі. В її складі налічується близько 6530 видів, з яких понад 25% — ендеміки. У льодовиковий час тут був важливий редут, де могли зберегтися представники дольодовикової флори. Найхарактерніші релікти — балканська ялина, балканська сосна, кінський каштан.

Лісистість у північній частині півострова більша, ніж у південній. ІЗ Югославії ліси займають 30,6% площі країни, в Албанії — близько 33, у Болгарії 27,8, а в Греції — тільки 15%. Близько 20% всієї площі лісів у Югославії й Албанії припадає на хвойні (ялина, ялиця, сосна), близько 80% — на широколисті породи (бук, дуб і меншою мірою каштан). У Болгарії на широколисті ліси припадає 88%, а в Греції 66% усіх лісових масивів, причому в лісах Болгарії переважають бук і дуб, а в лісах Греції — літньозелені види дуба, а також бук і каштан. Значна частина лісової площі Балканського півострова припадає на малоцінні низькостовбурні ліси і чагарники. Під дубовими, буковими і мішаними лісами звичайно поширені бурі лісові й гірськолісові бурі ґрунти з різним ступенем опідзюлення. Вищі й вологіші частини схилів вкриті малородючими дуже опідзоленими грунтами. На карбонатних породах розвинені родючіші гірські перегнійно-карбонатні грунти. Вище від лісового поясу поширені гірськолучні грунти. В умовах субтропічного клімату поширені червонозем.

У межах середньоєвропейської флористичної провінції в Югославії можна виділити такі висотні пояси:

1. Пояс лук і лучних степів на низовинах (до висоти 150—200ж), до якого входять заплавні луки і ліси з тополі, літнього дуба, ясена. У цьому поясі є також степові елементи (ковила, типчак). У долинах річок поширені стоколос, жовтець, тонконіг, подорожник. Уздовж берегів річок ростуть біла верба, вільха, тополя, на більших висотах — дуб.

2. Пояс дубових лісів (до висоти 1000—1200 м). Тут ростуть дуби — угорський, пухнатий, австрійський і як домішки — ясен, срібна липа, каштан, польовий клен, бук, волоський горіх, граб, дика яблуня, груша, черешня. До чагарників у цих лісах входять ліщина, калина, кизил, глід.

3. Гірський пояс букових, мішаних (від 1000—1200 до 1600 м) і хвойних (від 1600 до 1700—1850 м) лісів. До бука домішуються граб, в'яз, явір і польовий клен. Для хвойних лісів характерні ялина, сосна, ялиця.

4. Гірський пояс чагарників і високотравяих (субальпійських) лук (до висоти 2000—2200 м), для якого характерні: яловець, верес, рододендрон, гірська сосна, а на більших висотах — кедр-стелючка.

5. Високогірний пояс низькотравних (альпійських) лук, для яких характерні: карликова верба, карликовий яловець, ломикамінь, анемони та ін. Для карстових областей характерні невеликі масиви лісів, до складу яких входять манний ясен, дрібнолистий граб, хмелеграб, клени, сочевичне дерево, скумпія, держи-дерево, дуб.

У південній Греції і на островах є характерна для Середзем'я вічнозелена зона з дубовими (з кам'яного і валлонового дуба) і сосновими (з алепської сосни і пінії) лісами, а також з густими чагарниковими заростями маквісу. До складу маквісу входить вічнозелені чагарники і низькі дерева: яловець, суничне дерево, чист, фісташки, мирт, чагарникові дуби, верес, лавр, олеандр, дикі маслини. На більших висотах (300 — 400 м) маквіс змінюється дуже поширеними на півострові заростями шибляка — ксерофітними листопадними чагарниками (держи-дерево, скумпія, сумах, петерія, барбарис, гранатник, дикий жасмин, бузок, глід і чагарниковий пухнатий дуб). На сухих кам'янистих схилах трапляються також фригани, до складу яких входять: дрік, астрагали, молочаї, шафрани, самосил, чорноголовник, південні волошки; подекуди трапляються кипарисові ялівці. Досить поширені також томілари, до складу яких входять зарості жорстколистих, густоопушених і ароматичних напівчагарників і трав з родини губоцвітих.

Природні ландшафти півострова значно змінені тривалим втручанням людини. У середземноморській області сільськогосподарські культури піднімаються в гори вище, ніж у внутрішніх районах півострова. Значно поширена на півострові культура винограду і плодових дерев (яблуня, груша, слива, вишня, черешня, абрикоси, персики, волоський горіх).

Для середземноморської області характерні також: маслинове дерево, цитрусові, інжир, гранати, ріжкове дерево, мигдаль.

У складі тваринного світу Балканського півострова є елементи середньоєвропейської і середземноморської фауни. Позначається також вплив фауни Малої Азії і чорноморських степів. У горах зрідка трапляються олень і сарна, значно частіше — дика коза. Багато вовків. Порівняно рідко трапляються бурий ведмідь і рись. Досить поширені лисиця, борсук, ласка, лісова куниця, чорний тхір, видра, дикий кіт. У прирічкових і болотистих заростях місцями водиться дикий кабан. З гризунів найбільше поширені зайці; є також білки, ховрахи, хом'яки, полівки тощо.

Фауна птахів дуже різноманітна. Для водоймищ характерні: дикі гуси і качки, чаплі —сіра і пурпурна, журавель, лелека, ібіс, колпик, кулик. Численні хижі птахи: орел, чорний гриф, сип, соколи, боривітер, мишоїд, шуліка, сова, пугач. У дубових лісах багато дятлів, у букових — дроздів. У лісах гніздяться також тайгові птахи (глухарі й тетеруки).

Різноманітна фауна рептилій: багато ящірок, гадюк (піщана і балканська); на півдні півострова водяться черепахи (особливо багато їх у районі озера Шкодер); у підземних водоймищах карстових районів є хвостата амфібія — сліпий протей.

Річки й озера північної і західної частин півострова багаті на рибу: короп, окунь, щука, сом, форель, а в Саві й Дунаї —також осетер, стерлядь, білуга.

Апеннінський півострів

Апеннінський півострів займає центральне положення в Середземному морі. До нього примикають острови Корсіка, Сардінія, Сіцілія, Ліпарські і Ельба. Область омивається Тірренським, Адріатичним та Іонічним морями. Тут переважає гірський рельєф, поєднуються альпійські складчасті структури із давніми (герцинськими) кристалічними масивами, що є уламками давньої суші Тірреніди (Тірренські Передапенніни, Калабрія, південно-східна Сіцілія, Сардінія, Корсіка). Уздовж усього півострова проходить гірський хребет Апенніни, формування якого закінчилося ІІ міоцені. У пліоцені і в антропогеновому періоді область зазнала значних вертикальних рухів і скидів, які тривають і тепер, про що свідчать часті землетруси і активний сучасний вулканізм.

Апеннінські гори поділяються на три частини: Північні, Центральні і Південні Апенніни. Північні Апенніни, до складу яких входять Лігурійські й Тосканські Апенніни (г. Чімоне, 2165 м), складені переважно палеогеновими породами: глинами, пісками і пісковиками. На північних схилах, в місцях поширення пухких лускоподібних глин, дуже розвинуті зсуви. Вузька узбережна смуга між Приморськими Альпами, Лігурійськими Апеннінами і морем називається Італійською Рів'ерою.

Центральні Апенніни, які простягаються на південь від верхів'я Арно, — найширша і найвища частина гір. Тут гори розчленовані на окремі хребти і улоговини. До складу Центральних Апеннін входять Умбро-Маркські і Абруццькі гори. Осьова зона гір складається переважно з великих товщ мезозойських вапняків, багатих на карстові явища. Найвищі частини Центральних Апеннін зазнали антропогенового зледеніння, для них характерні гірськольодовикові форми рельєфу. В Абруццьких горах знаходиться найвища вершина півострова — Гран-Сассо (2914 м) в масиві Гран-Сассо-Італія. Із сходу до осьової зони примикає нижча зона, збудована неогеновими глинами, пісками і пісковиками.

На південь від верхів'я річки Вольтурно простягаються Південні Апенніни, до складу яких входять Неаполітанські, Луканські й Калабрійські Апенніни. Західна частина Неаполітанських і Луканських Апеннін збудована мезозойськими вапняками; східна, ширша, частина цих гір складається з пухких відкладів палеогенового віку Між східним схилом Південних Апеннін і берегом Адріатичного моря простягається піднята смуга, збудована вапняками, —масив Гаргано (1056 м) на півночі і плато Ле-Мурджі й півострів Салентін на півдні. Калабрійські Апенніни (г. Аспромонте, 1956 м) — це вирівняний і піднятий вертикальними рухами уламок Тірренського давнього кристалічного масиву. Вони складаються з гранітів, гнейсів і кристалічних сланців. Молоді розломи і скиди Мессінської протоки відокремлюють Калабрію від Сіцілії, більша частина якої є продовженням неогенового поясу Апеннін. На північному сході Сіцілії простягаються Пелоританські гори — уламок Тірреніди. На сході острова підноситься найвищий вулкан Європи — Етна (3263 м).

Між Північними й Центральними Апеннінами і Тірренським морем простягається широка смуга гірсько-горбистих місцевостей з окремими невеликими низовинами вздовж узбереж. У північній частині цієї смуги на фоні палеогенових горбів підносяться кристалічні масиви Тірренського Передапенніння, що належать до герцинської складчастості (Апуан-ські, Ліванські гори та ін.). Окремо височить конус згаслого вулкана Аміата (1738л.). Південну частину цієї смуги займає вулканічний район, який охоплює низовинну Римську Кампанью і 4 конуси згаслих вулканів (Воль-сіні, Чіміно, Сабатіно і Монте-Альбано). До Південних Апеннін на північному заході примикає Неаполітанський вулканічний район з діючим вулканом Везувій (1186 м} і Флегрейськими полями. На північ від Сіцілії розташована група Ліпарських, або Еолових (Ліпарі, Стромболі, Вулькано), вулканічних островів. Острови Стромболі і Вулькано — діючі вулкани.

Залишками Тірренської суші є також острови Корсіка і Сардінія. Корсіка збудована переважно з гранітів. Найвища вершина острова — г. Мон-Сенто (2710,и). Західне узбережжя його порізане численними затоками і бухтами. Східна частина Сардінії — давній згладжений масив, що складається переважно з гранітів і кристалічних сланців. Найвища вершина тут — г. Мармора (1834 м). Північно-західна частина Сардінії складається з антропогенових ефузивних порід. На заході острова поширені вапнякові плато і рівнини, на яких розвинений карст. Великий розвиток вулканізму в області зумовлений недавнім опусканням Тірреніди.

Область дуже бідна на мінеральне паливо. На о. Ельбі і в Тірренському , передапеннінні є залізні руди, на північному заході Сардінії — свинцево-цинкові руди. Передгір'я Тоскани багаті на ртутні руди і кам'яну сіль. Верхньокрейдові вапнякові масиви Центральних і Південних Апеннін І Апулії багаті на боксити. Міоценові відклади Сіцілії дуже багаті на сірку. В Асуанських Альпах видобувають високоякісні каррарські мармури. Клімат області середземноморський. На заході півострова він тепліший і вологіший, ніж на сході. Висока стіна Альп захищає Апеннінський півострів від вторгнення з півночі холодного континентального повітря. Зима тут м'яка. Середня температура найхолоднішого місяця досягає на півночі півострова +5, +6°, на узбережжях +7, +10°, в Сіцілії -11, +12°. Узимку на півночі щороку бувають морози і снігопади (у Флоренції 3 дні на рік — із снігом). В особливо люті зими морози і снігопади бувають навіть у Сіцілії. У гірських районах спостерігаються низькі температури. На висотах близько 1000 м над рівнем моря середні температури зимових місяців нижчі від 0°. На найвищих гірських вершинах сніг лежить кілька місяців на рік. Узимку над областю бувають циклони і випадає максимальна кількість опадів.

Улітку над Апеннінським півостровом встановлюється антициклональний режим. Літо скрізь жарке: середні температури липня і серпня на рівнинних місцевостях півострова становлять +24, +26°, а в Сіцілії — навіть +28°. Середня температура липня на висотах 700—800 м перевищує +20°. Улітку в області незначна хмарність, особливо на півдні (10—20%). Опадів у цей час випадає дуже мало. У міру просування на південь літо стає все посушливішим. Лігурійські Апенніни дістають до 1000 мм опадів на рік, захід півострова —до 1000 мм, а гірські райони — Ін.0 більше. На сході області їх кількість не перевищує 500 мм, а на темні —600 мм, причому на півдні опади бувають тільки взимку. На решті території Апеннінського півострова спостерігаються два максимуми опадів —осінній і весняний.

Область небагата на поверхневі води. Найбільша річка півострова — Тібр (довжина 405 км, площа басейну 17 тис. кв. км). Режим річок середземноморський, із значними коливаннями рівня води протягом року. Деякі річки на півдні області влітку пересихають. Дуже бідні на поверхневі води карстові райони.

З озер найбільші вулканічні (кратерні) озера римського району — Нольсена, Браччано, Віко, а також карстове озеро — Тразіменське.

Флора Апеннінського півострова і прилеглих до нього островів, в основному середземноморська.

Нижню зону природної рослинності (до 500—600 м на півночі й 700 — НІН) м на півдні) займає зона склерофільних вічнозелених лісів на коричневих і субтропічних бурих лісових ґрунтах. Найхарактерніша формація цієї зони — маквіс, до складу якого входять: суничне дерево, деревовидні вереси, філірея, фісташка, мирт, дика маслина та ін. Подекуди трапляються невеликі ліси з вічнозелених дубів (кам'яного і коркового). На кам'янистих схилах поширена гарига. Іноді на піщаних грунтах поблизу моря трапляються ліси з пінії. У внутрішніх районах разом з пінією ростуть сосни. Природна рослинність нижньої зони здебільшого знищена. Тут переважають культурні ландшафти з виноградниками, полями пшениці й насадженнями маслинових і фруктових дерев (апельсинів, лимонів, мигдалю, інжиру та ін.).

Вище (на висотах до 800—1000 м на півночі і до 1300— 1500 м на півдні) лежить зона літньозелених лісів — дубових, капітанових і букових. Дубові ліси—це залишки великого поясу лісів, що був тут у середні віки. Каштанові ліси — здебільшого штучно насаджені. Вище від дубових і каштанових ростуть букові ліси. Ще вище поширені хвойно-широколисті ліси, де поряд з буком ростуть ялина, біла ялиця, а в Абруццьких горах — чорна сосна. Хижацьке винищення лісових масивів призвело до активізації ерозійних, карстових і зсувних процесів на гірських схилах. На Сіцілії ліси займають 5% усієї площі. У гірських районах тут трапляються соснові бори, каштанові, дубові й букові гаї. На Сардінії ростуть різні види дуба, але найбільше поширені давні ліси з коркового дуба.

Дуже багата штучно насаджена рослинність в Італійській Рів'єрі. У районі Рима, Апулії і Сіцілії насаджують евкаліпти, в Апеннінах — кипариси.

З великих ссавців зрідка трапляються в Апеннінах серна, на Сардінії й Корсіці — гірський баран, муфлон і сардінський гірський козел. З дрібних ссавців водяться: тхір, дикий кіт, їжак, зайці. Фауна птахів і рептилій багата. З риб, що їх виловлюють у прибережних водах, найбільше промислове значення мають: тунець, макрель, сардина, камбала.



Піренейський півострів

Наймасивніший і найменш розчленований серед півостровів Південної Європи — Піренейський. Площа його — 582 тис. кв. км. Він різко відокремлюється від материка стіною Піренейських гір і являє собою область, перехідну від Європи до Африки. У рельєфі Піренейського півострова переважають гори і плоскогір'я з невеликими низовинами між ними.

Близько 60% площі Піренейського півострова займає давній кристалічний пенепленізований масив Месета, оточений на півночі, сході й півдні гірськими спорудами альпійського орогенезу. У різних частинах Месети недавно відбувалися розломи і скиди, а також вертикальні рухи, які значною мірою вплинули на формування її сучасного рельєфу.

Північно-західну частину Месети займає дуже розчленоване давнє

Сирійське нагір'я (понад 1000 м заввишки), яке складається з гранітів і кристалічних сланців. Внаслідок опускання крайових частин нагір'я гирла численних річок, а також поперечні міжгірні западини які частково затоплені морем і перетворилися на ріасові затоки і бухти.

Більшу частину Месети займають пенепленізовані плато Стара Кас-Ічілія (близько 800 м заввишки) і Нова Кастілія (близько 600 м). Кристалічні породи вкриті в Старій Кастілії потужною товщею озерно-лагунних відкладів, а в Новій Кастілії —лише подекуди молодими осадочними укладами. Між цими плато простягаються кристалічні масиви Центральнії Кордільери, або Кастільських гір, що розпадаються на кілька хребтів.Вишщий з них —Сьерра-де-Гредос з масивом Альмансор (2592 м). За ним продовженням Центральної Кордільєри є гранітний хребет Серра- Ештрела (г. Ештрела, 1991 м) — найвищий у Португалії.

Підняті частини Месети між річками Тежу і Гвадіана утворили пасма Толедських гір (до 1419 лі) і Сьврра-де-Гвадалупе (до 1563 м).І на південній окраїні — хребет Сьєрра-Морена (до 1312 м), що круто обривається до Андалузької рівнини.

На північній окра'іні півострова простягається система Піренейських І Кентабрійських гір. В основі Піренеїв залягає піднятий під час альпійського орогенезу осьовий герцинський масив, південні й північні схили, збудовані зім'ятими альпійською складчастістю мезозойськими відкладами. Піренеї поділяються на 3 частини: Західні (до перевалу Сомпорт), Центральні (до масиву Карліт) і Східні. Західні й Східні Піренеї збудовані переважно з вапняків і пісковиків, а також з кристалічних порід. Тут багато зручних перевалів. Найвищою частиною є Центральні Піренеї - Пік-де-Ането, 3404 м), що складаються переважно з кристалічних порід. У плейстоцені вони зазнали значного зледеніння і мають гірсько-льодовикові форми рельєфу. Навіть сучасні льодовики займають тут площу близько 40 кв. км. Через Піренеї (перевали Сомпорт, Коль-де-ла-ПІ'рш і Тосас) проходять три залізниці.

Західним продовженням Піренеїв є Кантабрійські гори. Східна частими їх, збудована крейдовими відкладами, називається Біскайськими горами, а західна — більш розчленована, складена карбоновими відкладами (2615 м).

Уздовж північно-східної окраїни Месети простягаються середньо-висотні Іберійські гори (г. Монкайо, 2316 м). Вони складаються з хребтів, розділених поздовжніми долинами. Гори збудовані переможно з вапняків, пісковиків, конгломератів, сланців. Від південного підніжжя східної окраїни Піренейських гір уздовж Середземного моря по дельти Ебро простягаються невисокі Каталонські гори (найвища вершина — Монсені, 1704 м), що складаються з двох паралельних пасом, розділених поздовжньою депресією. Підвищене узбережжя між горами І морем називається Каталонською Рівєерою.

Між Піренейськими, Іберійськими і Каталонськими горами знахо-читься Арагонська рівнина (середня висота 250 м), що є великою областю прогину серед молодих споруд і заповнена соленосними континентальними, переважно озерними, палеогеновими відкладами.

На півдні півострова від Кадіса до мису Нао простяглися альпійські складчасті споруди Андалузьких гір, продовження яких простежується в групі Балеарських островів і в горах Атлас. В Андалузьких горах, що розпадаються на багато хребтів і масивів, розрізняють дві зони: кристалічну і вапнякову. Уздовж моря простяглася осьова кристалічна зона, до якої належить і хребет Сьєрра-Невада з найвищою вершиною всього півострова — г. Муласен (3482 лі). Для Сьєрра-Невади характерний дуже розчленований рельєф, сформований під впливом антропогенового зледеніння та інтенсивної ерозії. Тут є найбільш південний в Європі льодовик Корраль. На північ від кристалічної зони розташована багата на карст вапнякова зона. Між кристалічною і вапняковою зонами знаходиться поздовжня смуга знижень і гірських улоговин («вега» Гранади та ін.) з родючими грунтами і густим населенням. У межах вапнякової зони також є багато густо заселених долин і великих тектонічних улоговин. Прилегле з півдня до Андалузьких гір Середземноморське узбережжя називається Андалузь-кою Рів'ерою.

Між Андалузькими горами і Месетою, в басейні річки Гвадалквівір, розташована Андалузька низовина (менше як 100 лі над рівнем моря), на місці якої в неогені була велика морська затока.

До західного підніжжя Месети примикає Португальська низовина, більшу частину якої займають неогенові лагуни й озерні відклади.

На східній окраїні півострова лежать невеликі низовини Мурсія і Валенсія (так званий Іспанський Левант).

Піренейський півострів багатий на корисні копалини. Найбільші тут родовища залізних руд є в Біскайських горах (у районі м. Більбао), а також на півдні Андалузьких гір (у районі Альмерії). До зони розломів південної окраїни Месети приурочені срібло-свинцево-цинкові родовища (район м. Лінареса, провінція Хаен), багаті родовища мідних колчеданів (Ріо-Тінто, провінція Хуельва), а також важливі родовища ртуті (м. Альмадена, провінція Сьюдад-Реаль). Північно-західні окраїни Месети багаті на родовища олов'яних, вольфрамових і уранових руд. Головний кам'яновугільний басейн області — Астурійський в провінції Ов'єдо.

У цілому Піренейський півострів умовно можна віднести до середземноморської кліматичної області, проте різні його частини істотно відрізняються за температурою і зволоженням. Для північно-західної окраїни півострова характерна океанічна вологіша різновидність клімату Середзем'я; у центральній і південно-східній частинах континентальні ший, посушливіший клімат, лише західні й південні окраїни півострова мають типовий середземноморський клімат.

Середня січнева температура на північних і західних узбережжях +8, +10°, а на південних —понад +12°, тобто найвища в Європі. Внутрішні частини півострова мають холоднішу зиму. Пояснюється це значною висотою внутрішніх частин півострова, а також тим, що повітряні маси, які приходять з Атлантики, трансформуються. Середня січнева температура в Мадриді +4,5°, а в Старій Кастілії ще нижча. У Мадриді її в середньому буває 4 дні на рік із снігом, а в Авілі на висоті 1100 м — 27 днів. Узимку на Месеті нерідко бувають значні морози і холодні вітри.

Середні температури найтеплішого місяця на північному і північно-західному узбережжях півострова становлять +18, +20°, на західних узбережжях +22, +23°, на південних окраїнах досягають +26°, а в захищеній горами Андалузькій низовині +27, +29°, у Мадриді — близько + 25°. На більшій частині півострова хмарність улітку невелика і літо посушливе. Найбільша хмарність у північній і північно-західній частинах півострова, де випадає багато опадів в усі місяці року з помітним літнім мінімумом. Річні суми опадів тут перевищують 1000 мм, а в гірських районах доходять до 2000 мм. Па південному заході півострова кількість опадів коливається від 500 до 1000 мм (у Лісабоні 700 мм), а в окремих гірських районах вона перевищує 1000 мм. Малага дістає 600 мм опадів на рік. Річна кількість опадів на Месеті менша від 500 мм (у Мадриді 444 мм), у горах — до 1000 мм. Максимум опадів тут припадає на осінь і весну, коли найбільше розвинена циклональна діяльність. Арагонська низовина дістає від 300 до 500 лої опадів на рік. Тут в окремих місцях клімат має напівпустинний характер. Найбільшою сухістю характеризується клімат південно-східної частини півострова (рівнини Мурсії і Валенсії). Тут за рік випадає менше як 400 мм опадів. В умовах штучного зрошення тут може плодоносити фінікова пальма.

Більшість річок Піренейського півострова бере початок у зоні середньовисотних гір і живиться переважно дощовими водами. Нерівномірність у розподілі опадів зумовлює значні коливання рівня води в річках протягом року (підвищення в холодний період і значне зниження в теплий). Влітку річки дуже міліють. Важливим гідрографічним центром на півострові є Іберійські гори. Більшість річок (Тежу — 1010 км, Гвадіана — 820 км, Дуеро — 780 км, Гвадалквівір —680 км) несе свої води в Атлантичний океан. Найбільша річка Середземноморського стоку — Ебро (928 км). Більша частина басейнів річок Тежу, Гвадіани і Дуеро припадає на Месету. Стікаючи з Месети, річки утворюють численні пороги і глибокі каньйони. Більша частина течії Гвадалквівіру і Ебро проходить по рівнинах. Усі річки півострова для судноплавства здебільшого непридатні. їх використовують для штучного зрошення і як енергетичні джерела.

Лісистість Іспанії становить 10%, Португалії — близько 5%. У лісах Іспанії 36% становлять хвойні породи і 64% листяні. Хвойні представлені майже виключно соснами (Р. ріпазіег, Р. зііуезігіз та ін.), у верхній смузі лісів у Піренеях росте ялиця. Серед порід листяних лісів до 40% становлять різні види дуба. Понад 18% — бук і каштан. У лісах Португалії половина порід — хвойні. Це переважно різні види сосни. З листяних дерев найбільше поширені корковий дуб (28%) та інші вічнозелені види дуба (15%). На листопадні види дуба припадає тут 4%, а на каштан та інші породи — 3%.

281


На півночі й північному заході півострова на бурих і підзолистих грунтах поширені широколисті ліси (дуб, бук, липа). У Піренеях і Кантабрійських горах поряд з буком значно поширені листопадні види дуба, а також каштан, ясен, клен, в'яз, а в лісах Галіції і береза —релікт льодовикового періоду. У верхній зоні лісів у Піренеях до ялиці домішуються сосни (Ріїшз віїуезігіе, Р. піхта). В умовах вологого клімату на півночі півострова значно розвинений ландшафт вересовищ. На західних і південних окраїнах півострова найбільш поширені дуби: корковий1, кам'яний, португальський, а також сосни середземноморських видів і маквіс. У багатьох місцях в складі соснових насаджень є евкаліпти і акації. На сухих ділянках трапляються зарості карликової пальми. У внутрішніх посушливих районах півострова значні площі займають формації гариг і томілар. Тут дуже поширені також полин, курай і висока трава альфа, або еспарто, що дає міцне волокно і використовується як сировина в паперовій промисловості. Річний експорт альфи становить близько 140 тис. т. З культурних рослин найбільше поширені: пшениця, виноград, маслина, цитрусові, мигдаль, інжир та ін.

Піренейський півострів належить до західної провінції Середземноморської зоогеографічної підобласті. Серед тварин є середньоєвропейські види, ендеміки і африканські представники (генета, алжірський їжак). Із ссавців водяться: олень, козуля, лань, сарна, гірський козел, вовк, борсук, лисиця, піренейська хохуля, ведмідь (у Піренейських і Кантабрійських горах). Дуже багато гризунів (особливо диких кролів).

Фауна птахів багата. З ендемічних форм можна назвати голубу сороку і червону куріпку.

Багато рептилій (іспанська і середземноморська гадюки, сухопутна черепаха) і амфібій (жаби, тритони, саламандри).




Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   26




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет