Електронний варіант підручника бєлозоров с. Т

Азія лежить у межах двох зоогеографічних областей: Палеоарктичної та Індо-Малайської і лише прилегла до Червоного моря південно-західна частина Аравії належить до Ефіопської області, а південно-східна окраїна Малайського архіпелагу — до Австралійської області.

У зарубіжній Азії виділяють три зоогеографічних підобласті Палео-арктики: Китайсько-Гімалайську, або Маньчжуро-Китайську, Центральноазіатську і Середземноморську.

Тваринний світ Китайсько-Гімалайської підобласті дуже багатий на давні ендемічні форми, характеризується взаємопроникненням північних і південних форм. З Південної Азії сюди заходять навіть мавпи (з роду макак). Це північна межа їх поширення.

У підобласті багато видів оленів, серед них — плямистий олень (Сег-уиз пірроп), що дає панти.

У гірських лісах Східного Китаю і Гімалаїв до висоти 4000 м трапляється чорний гімалайський ведмідь, а для бамбукових заростей Східного Тібету і Південно-Східного Китаю характерний другий ендемік — бамбуковий ведмідь. У прирічкових заростях і гірських лісах водиться тиг — найнебезпечніший хижак Азії. Водяться також леопард і куниця харза. До ендемічних видів, характерних для цієї підобласті, належать також енотовидний собака, нариханкаііська черепаха і ендемічна гігантська саламандр, яка живе на Японських островах. Представниками тайгової фауни є летяга і бурундук.

З птахів поширені численні види яскраво забарвлених фазанів. Характерні також качка-мандаринка і ендемічний японський журавель.

Для підобласті характерна наявність численних форм тварин, споріднених з американськими.

Своєрідна фауна Центральноазіатської зоогеографічної підобласті відносно бідна на види, проте багата на особини. Дуже поширені тут великі копитні й гризуни. У Джунгарії зрідка трапляється дикий кінь Пржевальсько, в басейні озера Лобнор водиться дикий двогорбий верблюд, а в Тібеті — дикий як. Характерними представниками копитних є також численні антилопи (оронго і ада — в горах, а також сайгак, джейран, дзерен — на рівнинних просторах) і дикі осли. У горах багато гірських козлів і гірських баранів — архарів, або аргалі, які досягають великих розмірів. З хижих характерні сніжний барс — ірбіс , тібетські підвиди ведмедя і вовка. Водяться лисиця, вовк, ласка, шакал.

У підобласті багато видів і особин степових, пустинних і гірських форм гризунів: тушканчиків, пищух, бабаків, ховрашків, зайців, полівок, піщанок, хом'яків та ін.

Дуже своєрідна фауна птахів. У горах водяться індики-улари, саджа, сип, ягнятник та ін., а на рівнинах — численні жайворонки, пустинні сойки, рябчики, степові орли та ін. З рептилій поширені ящірки.

Для Середземноморської зоогеографічної підобласті, до якої належать узбережжя Середземного моря і нагір'я Західної Азії, характерне змішування тваринних форм власне середземноморського, центральноазіатського і ефіопського походження. З хижаків тут водяться: леопард, рись, каракал, шакал, гієна, лисиця. Багато копитних (газелі, антилопи, дикі осли, гірські барани і гірські козли), серед яких у горах трапляється представник ефіопської фауни — своєрідна тварина даман. У підобласті численні також гризуни (зайці, тушканчики та ін.). Багата орнітофауна (дрохви, рябчики, жайворонки, пустинні сойки). Біля водоймищ живуть численні чаплі, пелікани, фламінго, коровайки.

Багато ящірок і змій (вужі, степовий удав, полоз, гюрза та ін.), а також членистоногих (фаланги, скорпіони, тарантули). Періодично налітає сарана.

Для Ефіопської області характерні: лев, леопард, смугаста гієна, шакал, мавпа гамадрил, а з птахів— страус, цесарка, турач, жовтоголова чапля.

Фауна Індо-Малайської зоогеографічної області багата й різноманітна, має значну кількість реліктових форм. Вона має тропічний характер, хоч на територію області проникають і північні форми. Багато тварин тут пристосувалося до лісових умов життя.

На островах Суматра і Калімантан зрідка трапляється людиноподібна мавпа орангутанг. Всюди водяться довгорукі гібони, макаки, лемури лорі, тонкотілі мавпи. Поширені також близькі до приматів і комахоїдних білкоподібні тупайї.

Область багата на копитних тварин. Антилоп тут менше, ніж в Африці, зате багато биків. Трапляються горали, напівкозли , значно поширені гаур, гаял, бантенг, дикий буйвол та інші види биків. Для деяких місцевостей характерні антилопа нільгау і чотирирога антилопа. В області багато оленів (безрогі, плямистий), є також оленьки. Багато видів свиней. Характерними представниками непарнокопитних є чепрач-ний тапір, три види носорогів і слон, який істотно відрізняється від африканського. Слона немає тільки на деяких островах.

З гризунів поширені дикобрази, білки, в тому числі літаючі (тагуан, летяги), бамбуковий щур, чумний щур.

З хижих водяться вівери, мунго, що знищує змій. Для області характерні тигр, гепард, леопард, рись, шакал, ведмеді звичайні, а також два ендемічних роди ведмедів — губач і малайський. Водяться харза з роду куничних, своєрідний борсукоподібний медоїд та єдиний в Азії представник американської родини єнотів — руда панда. На крайньому заході рідко трапляється лев.

Фауна птахів дуже багата. Тут водяться банківські кури, павичі, фазани (аргус та ін.), з хижих — орли, грифи. На сході області трапляються вихідці з Австралійської області — райські птахи й великоногі кури.

З рептилій особливо багато ящірок і змій. З отруйних змій найнебез-печніша для людини кобра. Багато пітонів, серед яких трапляються окремі особини до 10 м завдовжки. З ящірок є гекони. Особливо цікавий велетенських розмірів варан, що живе на острові Комодо. Крім звичайних крокодилів, є також вузькорилий крокодил гавіал, що живиться рибою.

В області дуже багато комах. Численні види яскраво забарвлених метеликів і жуків. Значно поширені також гігантські павуки-птахоїди.

Індо-Малайську зоогеографічну область поділяють на дві підобласті1: Малайську та Індійську.

НАСЕЛЕННЯ

У зарубіжній Азії живе 1874 млн. чоловік (1965 р.), що становить близько 56% усього населення земної кулі.

Середня густота населення в зарубіжній Азії 67 чоловік на і кв. км, проте воно розподіляється по території Азії дуже нерівномірно. Найгустіше населена Південна і Східна, так звана мусонна, Азія. Тут середня густота досягає 90 чоловік на 1 кв. км. Особливо густо населені алювіальні рівнини (понад 200 чоловік на 1 кв. км). Проте місцями (Східна Бенгалія) густота населення досягає 1000 чоловік на 1 кв. км, а подекуди (деякі райони Північного В'єтнаму і острів Ява) — понад 1500.

Дуже невелика густота населення на аридних просторах Центральної і Західної Азії, на заболочених низовинах зони вологих тропічних лісів, а також на багатьох гірських масивах, розташованих навіть на території мусонної Азії. На пустинних просторах Центральної і Західної Азії майже немає осілого населення.

В Азії живуть народи всіх рас. Більшість антропологів вважає, що Південна і Південно-Східна Азія — колиска сучасного людства. На території Азії створились найстародавніші в світі осередки людської культури (Індія, Китай, Месопотамія).

Східну Азію вважають батьківщиною монголоїдів, які розселялися з цього району в різних напрямах і дали в свій час міграційні потоки аж до Північної Америки. На півночі Азії створювалися контактні європоїдно-монголоїдні групи, а на півдні материка — контактні монголоїдно-австралоїдні.

До північної монголоїдної раси належать народи, що населяють Китай і Монголію. Найчисленніші з народів цієї раси — китайці. Близькими до китайців групами населення є дунгани, тібетці, маньчжури, корейці, монголи. Монгольська, корейська і маньчжурська мови входять до великої сім'ї алтайських мов. До монголоїдів належать і японці, які виникли в результаті змішання корінного населення Японських островів — айнів — з вихідцями з різних частин Азії, переважно з монголоїдами.

До південної монголоїдної раси належить населення південної частини Китаю (м'яо, лі), півострова Індокитай (сіамці, в'єтнамці, бірманці, лао), більшої частини островів Малайського архіпелагу (малайці, сунданці, макасарита ін.), які розмовляють мовами малайсько-полінезійської групи. В Індонезії ці народи сформувалися в націю індонезійців, державною мовою яких є малайська мова населення острова Суматра. У народів, що заселюють острови Малайського архіпелагу, є австралоїдні ознаки, запозичені монголоїдами у представників негроїдно-австралоїдної раси, яка сформувалася на південно-східній окраїні Азії, а звідси дуже давно дала міграційні потоки на південний схід, на захід і на південний захід (до Африки). Дальша диференціація привела до створення двох відгалужень нєгроїдно-австралоїдної раси — австралоїдів і негроїдів.

До австралоїдної групи належать веди, що живуть у внутрішніх районах Цейлону, а також карликові племена-пігмеї, які проживають на Андаманських островах, у лісах півострова Малакка і на деяких Філіппінських островах. Більшість антропологів відносить корінне населення Японських островів — айнів — до представників австралоїдної групи екваторіальної раси.

Велика расова і мовна різноманітність характерна для народів Індії. Більшість населення Індії належить до південного відгалуження європеоїдної раси. До південноіндійської контактної групи населення, перехідної між європеоїдною і екваторіальною расами, належать народи південної частини Азії, які розмовляють мовами дравідської сім'ї.

Населення Західної Азії здебільшого також належить до південного відгалуження європеоїдної раси.

Південно-західну окраїну Азії населяють араби. Арабська мова належить до семіто-хамітської сім'ї мов.

До народів семітської мовної групи належать айсори, що живуть у деяких районах Іраку, Сірії та Ірану, а також євреї, які становлять більшу частину населення Ізраїлю.

Частина населення Західної Азії розмовляє мовами тюркської групи. Сучасне населення Ірану і Афганістану розмовляє мовами іранської групи, яка належить до індоєвропейської сім'ї. Порівняно численним народом є курди, які живуть в Іраку, Туреччині й Ірані і розмовляють іранською мовою.

До складу Західної, або Передньої, Азії входять півострови Мала Азія і Аравія, східні узбережжя Середземного моря, Вірменське нагір'я, Месопотамська низовина та Іранське нагір'я. Більша частина Передньої Азії лежить у межах субтропічного кліматичного поясу і за ландшафтом є безпосереднім продовженням європейського і африканського Середзем'я. В напрямі з заходу на схід середземноморські ознаки ландшафтів стають все менш виразними і змінюються характерними для внутрішніх частин материка азіатськими ознаками природи. За межі субтропічної зони Азія виходить тільки своїми південними окраїнами. Тут переважають ландшафти пустинних просторів Північної Африки.

Основними формами поверхні Малої Азії є плоскогір'я, що займає внутрішню частину півострова і гірські масиви, які оточують це плоскогір'я з півночі й з півдня. На анатолійському узбережжі Чорного моря височать Понтійські гори, що належать до північного крила альпійської складчастості. Складчасті гірлянди південної частини півострова (пасма Тавру, Антитавру) належать до південного крила альпійської складчастості і є сполучною ланкою між еллінськими і південноіранськими складками. Давніша внутрішня частина півострова, так зване Внутрішньо-анатолійське плато, або Анатолійське плоскогір'я, під час альпійського орогенезу зазнала істотного впливу брилових рухів. Наприкінці альпійської тектонічної еволюції територія області піднімалась, опускалась і дробилась, внаслідок чого утворилися западини Мармурового і Егейського морів, а також Босфору й Дарданелл, і Мала Азія відокремилась від Балканського півострова. Анатолійське плоскогір'я (800—1200 м на заході і до 1500 м на сході) — це в основному пенепленізовані масиви або столові плато. Проте зниження на плато, подекуди зайняті озерами, часто е улоговинами опускання. Іноді це антропогенові западини, змінені пізнішими тектонічними процесами.

На фоні пенепленізованих просторів Анатолійського плоскогір'я місцями піднімаються окремі брилові хребти (Внутрішній Тавр та ін.). Підняття багатьох ділянок плоскогір'я спричинилося до омолодження його рельєфу й активізації ерозійних процесів, особливо характерних для окраїн півострова. Активні дислокації, якими супроводився орогенез на півострові, активізували вулканічні процеси. Особливо багато продуктів виверження вулканів на сході півострова (Ерджіяс— 3916 м, Хасан — 325 м), де Анатолійське плоскогір'я поступово переходить у Вірменське нагір'я. Вулкан Ерджіяс діяв в історичні часи.

Мала Азія належить до сейсмічних областей, причому особливо Інтенсивні землетруси відбуваються на заході півострова.

Систему північних окраїнних хребтів нагір'я утворюють Понтійські. гори, що складаються з кількох паралельних пасом, які здебільшого.круто обриваються до узбережжя Чорного моря. Між пасмами Понтіиських гір протяглися міжгірні поздовжні долини. Гори складені з кристалічних порід, а також вапняків і пісковиків. У східній частині їх поширені вулканічні породи (базальти, трахіти).

Західні береги Малої Азії дуже розчленовані. Тут багато зручних расових бухт тоді як анатолійські береги Чорного моря здебільшого пря-молініийі і мало придатні для навігації. Найбільшими затоками північного узбережжя є Сінонська і Самсунська. Понтійські гори поділяються на Західно-Понтійські й Східно-Понтійські.

Середня висота Західно-Понтійських гір - 1400 м. Обриси їх вершин згладжені й рідко перевищують 2000 м. Дуже розчленовані скидами І ерозією. Середня висота менш розчленованих Східна-Понтіиських гір 2300 м, причому в напрямі на схід вони підвищуються, досягаючи Мбі м (г. пач-кар). Місцями в горах рельєф створений антропогеновим зледенінням.

Між Західно-Понтійськими і Східно-Понтійськими горами лежать знижені й розчленовані гори Джанік, до підніжжя яких прилягають дельтові рівнини річок Кизил-ірмак і Єшіль-Ірмак.

Гірська система південних хребтів Малої Азії має загальну назву Тавр (Торос) Гори Тавр вужчі й вищі від Понтіиських гір й не являють собою єдиного пасма, а тому не всюди паралельні берегові. У цих горах значно поширені мезозойські вапняки і карстові явища. Гори Тавру поділяються на три частини: Західний, Центральний і Східний Тавр. Найбільшу висоту має Центральний Тав]), де в масиві Аладаг є найвища вершина всієї південної гірської системи - г. Калдидаг (3734 м); тут є також зручний гірський прохід — Кілікійські Ворота.

Клімат Малої Азії субтропічний середземноморський з наростанням посушливості в напрямі з заходу на схід. Максимум опадів випадає взимку, часто навесні. Найбільше їх дістають навітряні схили окраїнних хрео-тів (понад 1000 мм і навіть до 3000 мм на північних схилах Понтіиських гір). Кількість опадів помітно зменшується в міру віддаляння від узое-режжя до внутрішніх частин півострова. На сході Анатолійського плоскогір'я їх близько 2000 мм. Взимку на високих горах і внутрішніх частинах нагір'я випадає сніг. „

Середні січневі температури на узбережжях Чорного І Ьгеиського морів +6, +8°, а на узбережжі Середземного моря — слизько +10 . Над плоскогір'ям повітря взимку дуже охолоджується. На висотах 100— 800 м середні температури січня нижчі від 0°, а в окремі дні тут можливі морози до —25°. Середня температура найтепліших місяців (липня І серпня) на узбережжях Егейського і Середземного морів +2Ь, +29 , па Чорноморському узбережжі — близько +24°, а на плоскогірях — до +22°. Середні річні температури на південному узбережжі +18, +20°, на західному +15, +18°, на півночі +14, +15°, у внутрішніх районах +8, +11° і навіть менше.

Характерною особливістю річок Малої Азії є маловодність і нерівномірність їх водного режиму. В суху пору року вони дуже міліють, а подекуди зовсім пересихають. Найбільша річка півострова — Кизил-Ірмак, що впадає в Чорне море. Довжина її 950 км. У середній течії вона, прориваючи гори, утворює глибокі ущелини. В Егейське море впадає річка Великий Мендерес. Від античної назви цієї річки «Меандр» у географії встановився термін меандри.

У безстічних областях Анатолійського плоскогір'я є група солоних озер, які влітку повністю або частково пересихають, перетворюючись на солончаки. Найбільше озеро цієї групи і всього півострова — Туз, розташоване в Центральній Анатолії. Рівень води в ньому на 899 м вище від рівня моря. Площа озера 1000 кв. км, середня глибина 2 м. На захід від озера Туз лежать озера Бейшехір і Акшехір.

Маловодні внутрішні райони півострова, а також карстові райони окраїнних гір дуже бідні на грунтові води.

На добре зволожених північних окраїнах Малої Азії поширені широколисті ліси колхідського типу на чорноземах, а частково на лісових буроземах. На висотах до 600 м тут ростуть: вірменський дуб, клен, платан, граб, вільха, каштан, в'яз, хурма, інжир, волоський горіх, лавровишня, самшит, багато ліан (плющ, дикий виноград, ломиніс, хміль, берізка). На висоті від 600 до 1300 м лежить пояс ялиново-листяного лісу (каштан, дуб, східна ялина). Від 1300 до 2000 м іде пояс хвойних лісів (ялина). Вище від 2000 м простягаються субальпійський і альпійський пояси.

Характерним фітоценозом західної і південної частин півострова є маквіс, до складу якого входять чагарниковий дуб, лавр, суничник, дика маслина, жасмин, фісташкове дерево і олеандр. На сухіших схилах, а також у місцях, де знищують маквіс, розвивається фригана — формація значно нижчих чагарників і напівчагарників (держи-дерево та багато губоцвітих— чебрець, шавлія, левада, розмарин). З висотою маквіс іноді переходить у шибляк, до складу якого входять листопадні чагарники (особливий вид дуба, держи-дерево, глід, шипшина, колюча груша, терен).

На гірських схилах західної частини півострова від 600 до 2000 м розвинені ліси переважно листяних порід (волоський горіх, бук, граб, кущовий дуб, каштан, клен, з чагарників — барбарис, кизил, бруслина, жимолость). У лісах значно поширене ріжкове дерево, іноді трапляється стираксове дерево. На місці вирубаних лісів розвивається маквіс. Південні схили Тавру (Кілікійського) вкриті хвойними (чорна і світла сосна, східна ялина, ліванський кедр). У річкових долинах багато платанів і кипарисів.

Для внутрішніх посушливих просторів Малої Азії характерна чахла рослинність пустинного характеру. Тут поширені зарості трагакантових астрагалів, з яких добувають камедь. Для плоскогір'я характерні піщані й глинисті простори, вкриті подушкоподібнріми чагарниками з бобових, різними злаками, верблюжою колючкою, чебрецем, полином, кураєм. Навесні дуже розвиваються ефемери (тюльпани, іриси, крокуси та ін.). Тваринний світ порівняно багатий. У лісах північних гірських хребтів водяться великий благородний олень, лань, сарна, кабан, вовк, бурий ведмідь, лисиця, лісова куниця і білка. Для південних і внутрішніх гірських районів характерні дикий козел, муфлон, дикий осел онагр, каракал, борсук, іхневмон. З хижаків багато шакалів і гієн. Є багато гризунів (ховрахи та ін.), ящірок і змій. Ще порівняно недавно траплявся лев. Дуже багато птахів, особливо хижих (орли, грифи, саричі, соколи, яструби та ін.).

Вірменське нагір'я — своєрідний гірський вузол, перехідна територія від Малої Азії до Іранського нагір'я. В області відбувався інтенсивний палеогеновий орогенез на спорудах каледонського віку, внаслідок чого утворилася складна система хребтів і прогинів між ними. В кінці неогенового періоду територія значно піднялась, внаслідок цього масив роздробився, утворилося багато розколин, уздовж яких навіть і в антропогеновий період відбувалися потужні виливи лави (спочатку базальтової, пізніше андезитової). Так сформувався міцний вулканічний покрив і виникли гігантські конуси вулканів. У ландшафтах області переважають молоді вулканічні плато (1500—3000 м заввишки) і гірські озера, що часто займають западини в межах плато (700—2000 м). На фоні плато піднімаються високі хребти, пасма вулканічних масивів (Агри-Даг та ін.) і окремі конуси згаслих вулканів. Найбільші з вулканів — Великий Арарат (5156 м), Малий Арарат, Сюпхан, Немрут, Севеландаг і Сахенд. По окраїнах нагір'я простягаються гірські хребти (на півдні — Східний, або Вірменський, Тавр і Курдистаиський хребет; на півночі — Малий Кавказ і прикордонні Талишсьіи гори).

Клімат нагір'я континентальний, з дуже холодною стійкою зимою і жарким літом. Центр зимового антициклону лежить у районі Карса, де низькі температури (середня січнева — 12,8°) зумовлюються також значними інверсіями. Подекуди середня січнева температура доходить до —15°, а в окремі дні температура опускається нижче від —30°. Середня липнева температура в Карсі +17,9°, проте в замкнених улоговинах Іюна може досягати +25, +30°. Найбільше опадів буває на зовнішніх схилах гірських хребтів (до 1000 мм і більше). У внутрішніх районах заходу випадає 500—750 мм, а на сході 300—500 мм опадів на рік. У Карсі випадає 435 мм опадів на рік. Майже скрізь максимум опадів буває навесні І! на початку літа, і лише на заході області переважають зимові й весняні опади. Узимку навіть у долинах утворюється і зберігається до квітня значний сніговий покрив, що подекуди досягає 1,5 м (Ерзурум, Каре).

З Вірменського нагір'я починаються річки Євфрат, Тігр, Кура, притока Кури Аракс та ін. Річки, що стікають з нагір'я, мають гірський характер. Рівень їх змінюється у великих межах. Живляться вони водами від танення снігу та від дощів і досягають максимального рівня наприкінці весни.

У ландшафтах області значну роль відіграють озера, що займають западини й улоговини і є центрами внутрішнього стоку. Найбільше озеро Резайе, або Урмія, що лежить на 1300 м вище від рівня моря і має площу 5800 кв. км. Найбільшу площу воно має навесні, коли затоплює прилеглі низовини. Солоність озера досягає 220% .

Друге місце за площею займає безстічне озеро Ван, що лежить на висоті 1662 м над рівнем моря. Площа його близько 3700 кв. км; максимальна глибина 25 м. Солоність води в озері досягає 19,6°/00. До складу солей входять різні сполуки (хлориди, сульфати, карбонати калію і натрію).

На Вірменському нагір'ї майже немає лісів. Поширені сухі степи і напівпустині. Населені пункти здебільшого розміщуються біля підніжжя гір, що оточують улоговини, або вздовж річкових долин. Тут культивують бавовник, тютюн, фруктові дерева. На вологіших гірських схилах на висотах до 2000 м ростуть ліси, вище йдуть зарості колючих чагарників і ялівцю. На берегах озера Ван вирощують маслинове дерево. У садах тут ростуть волоський горіх, яблуні, персики, гранати.

Іранське нагір'я

Іранське нагір'я — найбільше і найсухіше з нагір'їв Західної Азії. Близько 2/3 його території входить до складу Ірану, решта — до Афганістану і Пакистану. Невеликі ділянки окраїн лежать в СРСР і в Іраку.

У рельєфі Іранського нагір'я переважають внутрішні плоскогір'я (500—2000 м), місцями прорізані гірськими пасмами, і окраїнні гори (висотою від 2000 до 4000 м), що витяглися дугами, випуклими на південь: північна гірська дуга і південна, які зливаються між собою на північному заході і південному сході.

Іранське нагір'я сформувалося в альпійсько-гімалайській геосинклінальній області. Наймолодшими є окраїнні гірські хребти, що утворилися в результаті альпійських складчастих рухів. Між складчастими зонами знаходяться давніші брилові ділянки. У неогеновий період почалися склепінні підняття (що не закінчилися й тепер), які привели до утворення нагір'я. Процеси підняття спричинилися до зростання ерозійної діяльності й ерозійного розчленування. У рельєфі нагір'я важливу роль відіграють поверхні вирівнювання, що утворилися в результаті активної пенепленізації нагір'я. На великих просторах Іранського нагір'я довгий час тривали процеси скупчення продуктів руйнування в умовах сухого клімату. У будові нагір'я місцями важлива роль належить вулканічним породам; нерідко трапляються конуси ще не згаслих вулканів.

До системи північних окраїнних хребтів належить гірська система Ельбурс, що складається з кількох паралельних хребтів. Найвища вершина Ельбурсу — вкрита сніговою шапкою гора Демавенд (5604 м) — вулкан, що перебуває в сольфатарній стадії1. Розташована між Ельбурсом і Каспійським морем вузька смуга Південно-Каспійської низовини лежить нижче від рівня океану.

Східним продовженням Ельбурсу є система Туркмено-Хорасанських гір, північну дугу яких утворюють гори Копетп-Даг (2000—3000 м), а південну — Нішапурські гори (з г, Кухе-Біналуд, 3322 м). Між північною і південною дугами тут простягається смуга западин (Кучано-Мешхедська долина, де протікають річки Атрек і Кешефруд). Гірські системи Ельбурсу і Туркмено-Хорасану — сейсмічні області.

До складу північних окраїнних хребтів на території Афганістану входять гори Паропаміз, що відокремлюються від Туркмено-Хорасанських гір Зульфатарською ущелиною річки Геріруд.

Південну і південно-західну окраїни Іранського нагір'я утворює велика система гір Загрос і Мекрап, що мають ширину 200—350 км складаються з численних гірських хребтів. Найбільшої висоти досягає масив Зердкух (4547 м) в Бахтіарських горах, які становлять центральну частину Загросу. Між хребтами є багато великих поздовжніх долин і улоговин, які часто добре зрошуються і дають добрі врожаї. Східну окраїну Іранського нагір'я утворюють Сулейманові гори, в яких масив Обашта-Цукай досягає 3441 м.

Уздовж узбережжя Оманської і Персидської заток простяглася плоска низовина, багата на конуси виносу гірських річок, місцями заболочена в узбережній частині.

Внутрішнє плоскогір'я Ірану має складчасту будову. У рельєфі переважають плоскі височини або підняті пустинні рівнини (з середньою висотою 1000 ж), на фоні яких піднімаються гребені пасом — середньовисотні гірські масиви із слідами вирівнювання і підняття. Найвищі — Середньоіранські гори (в середньому від 1500 до 2500 м). Западини між гірськими масивами заповнені продуктами вивітрювання. У найнижчих ділянках поширені солоні озера і солончаки, або кевіри (глинисті простори з білосніжним соляним покривом, що утворюється на місці висохлих озер). Значну частину Ірану займає Велика соляна пустиня, або Деште-Кевір. Площа її — 350 тис. кв. км. На південь від цієї пустині лежить багата па солончаки пустиня Дешіпе-Лут («лут» — пустиня), в ландшафтах якої переважають піщані простори з дюнами до 200 м заввишки. Пустиня Деште-Лут піднімається над рівнем моря до 300 м. На території Афганістану знаходяться глинисто-щебенювата пустиня Дашті-Марго і піщана пустиня Регістан.

Іранське нагір'я винятково багате на нафту. Великі родовища її розробляються на південному заході Ірану. Останнім часом почали добувати нафту в Іранському Азербайджані, а також у межах Південно-Каспійської низовини. У міжгірних западинах північної окраїнної гірської смуги залягають великі поклади кам'яного вугілля. Іранське нагір'я багате на різні солі (кухонну, калійну і глауберову). З інших корисних копалин Іранського нагір'я слід назвати залізо, мідь, свинець, цинк, золото, коштовні камені, слюду, азбест і графіт.

Клімат більшої частини Іранського нагір'я континентально-субтропічний, і тільки південна окраїна нагір'я має ознаки тропічного клімату. Клімат внутрішніх частин нагір'я, оточених горами, дуже сухий, з високими літніми температурами і значними добовими коливаннями температури. В умовах дуже посушливого клімату на Іранському нагір'ї дуже поширені ландшафти напівпустинь і пустинь.

Взимку на території нагір'я проходить полярний фронт, що розділяє континентальне повітря помірної зони і континентальне тропічне повітря південного Ірану й Аравії. Внаслідок цього більшість опадів випадає в холодний сезон — узимку і на початку весни. Нагір'я характеризується великою аридністю. Особливо мало опадів (125—130 мм, а місцями менш .як 100 мм на рік) у внутрішніх районах. Па гірських схилах на заході випадає до 500 мм, а на сході не більш як 300 мм опадів на рік. Виняток становить Швденно-Каспійська низовина, де випадає до 1300 мм опадів на рік, причому максимум їх тут і велика вологість повітря припадають на літо. До південної окраїни Афганістану іноді доходить екваторіальний мусон, який дещо збільшує кількість опадів.

У теплий період року в південно-східній частині області утворюється барична депресія, і сюди з північного заходу переноситься сухе повітря, що трансформується в тропічне. Тому влітку тут переважає суха безхмарна погода. Літо сухе і жарке. Середня температура липня на більшій частині території понад +30, +32Ч. В окремі дні температура подекуди досягає +50°.

На більшій частині нагір'я середні січневі температури близько 0 , проте в окремі роки під час вторгнення арктичного повітря, що супроводиться значними снігопадами, можливі морози до —20° (Тегеран) і місцями навіть до —25°. Іноді взимку циклони приносять відлигу. Найтепліша зима на території Південно-Каспійської низовини (середня січнева температура тут +10, +11°). На узбережжях Персидської затоки температура досягає +13, +15° і ніколи не буває нижчою від.

Річки Іранського нагір'я не мають виходу до моря, вони губляться в пісках або закінчуються в солоних озерах. У більшості річок нагір'я різко виявлений аридний режим. Русла багатьох річок заповнюються водою лише взимку. Улітку в них буває постійна течія тільки у верхів'ях (у горах), а в середній і нижній. течії вони пересихають на довгий час. Найбільші річки — Гільменд, Геріруд, Атрек і Кешефруд. До басейну Персидської затоки належить річка Карун. Води річок широко використовуються для потреб зрошення. Уздовж багатьох річкових долин є густо заселені оазиси.

Для зрошення використовують не тільки річкові, а й грунтові води, а також дощові води, що зберігаються в літній час у підземних водосховищах.

Для Іранського нагір'я з його різко виявленим аридним кліматом характерні безстічні солоні й мілководні озера, розміри яких змінюються залежно від опадів. Улітку вони часто зовсім пересихають, перетворюючись на солончакові болота і на солончаки.

На Іранському нагір'ї дуже мало лісів. В Ірані вони займають лише 12% площі країни. Найбільшу цінність становлять дубово-букові ліси каспійського району нагір'я, що ростуть на лісових буроземах і гірсько-підзолистих грунтах. Головна порода в цих лісах — дуб. Він вкриває гірські схили від 600 до 1500 м. На висотах від 1500 до 2100 м росте бук. Поширений також граб. На заході Ірану на низовинах до цих порід домішуються залізне дерево , дзельква , в'яз, алича, гледичія, біла тополя, кипарис. У цих лісах ростуть самшит, яловець, глід, а також є багато дикого винограду, плюща, ломиноса, ожини та павоя. Нерідко трапляються природні зарості волоського горіха.

На гірських схилах Загросу поширені низькорослі розріджені дубові ліси з різними видами дуба, до яких домішуються ясен, клен, а також такі вічнозелені, як мирт і фісташка. У цих лісах багато чагарників. Уздовж річок поширені чинари і тополі, в садах вирощують волоський горіх.

На схилах гірських хребтів центральних і південних частин нагір'я,, а також на сході трапляються масиви рідкостійних низькорослих фісташкових лісів, в яких ростуть фісташки і деревовидний яловець. Вище від цих лісів простягаються чагарникові зарості (мигдаль, барбарис, та ін.), а ще вище — ділянки альпійських лук.

У гірських ущелинах південних і південно-східних окраїн нагір'я поширені сухі субтропічні ліси, в яких на фоні колючих чагарників трапляються поодинокі невисокі дерева. У цих лісах ростуть: тамарикс, акації, фікуси та ін.

На високих плато і в горах Іранського нагір'я поширені нагірні ксерофіти, які добре пристосувалися до аридних кліматичних умов. Дуже багато тут колючих невисоких чагарників подушкоподібної форми. До нагірних ксерофітів належать трагаканти, види, численні представники губоцвітих, полин та інші складноцвіті) і геофіти (тюльпани, різні види цибулі, гадюча цибулька, іриси, крокуси, гладіолуси і види орхідних).

Для глинистих пустинь характерні зарості полину, для піщаних — зарості саксаулу і тамариксів. У пустинях ростуть також верблюжа колючка, дикий кавун, курай та ін. Уздовж річкових долин поширені зарості тамариксів і олеандрів. На зрошуваних ділянках культивують рис, бавовник, тютюн, шовковицю і фруктові дерева, а в оазисах південної окраїни області — фінікову пальму і цукрову тростину.

У горах багато диких козлів і баранів, зокрема архарів. Кабани водяться в різних умовах: у горах, на рівнинах, по долинах річок, у тугайних заростях по берегах озер і в болотах. На рівнинах пасуться великі стада джейранів, трапляються також сайга, дикий осел, сарни, а на півдні й південному сході — газель. З хижих тварин водяться вовки, шакали, гієни, лисиці, в горах — бурий ведмідь, сніжний барс, на рівнинах — дикий пустинний кіт. Трапляються тигри і леопарди, а на південному сході й мангусти. У горах і по долинах річок живе дикобраз. Зайці є скрізь. Численні бабаки, ховрахи, піщанки, тушканчики, полівки.

Багата і різноманітна фауна птахів. У гірських лісах багато фазанів і кекліків, водяться і гірські індики. На рівнинах велика кількість куріпок, саксаульних сайок, рябчиків. На водоймищах області багато гусей, качок, чайок, фламінго.