Електронний варіант підручника бєлозоров с. Т

Майже вся територія Південно-Африканського плоскогір'я належить до області докембрійської складчастості, і тільки смуга Папських пасом — до герцинської. Середня висота плоскогір'я — понад 1000 м. У центральній частині плоскогір'я є такі улоговини: 1) верхнього Замбезі, 2) басейну Окованго, 3) Макарікарі (періодично затоплюється водою) і 4) Калахарі. У перших трьох улоговинах поширені алювіальні відклади. Найбільша улоговина — Калахарі — має форму блюдця з піднятими краями. Середня висота її центральної частини 600—900 м. Калахарі складена намітками і пісковиками, що в багатьох місцях вкриті пісками, які утворилися в результаті вивітрювання пісковиків. Подекуди трапляються тут невисокі горби типу останців.

Область внутрішніх улоговин облямовується високими (1500—2500 м) пенепленізованими плато з ділянками гір. На північній окраїні області простягається вододіл Конго — Замбезі (від 1200 до 1600 м заввишки). Па північ від річки Лімпопо лежить плато Матабеле, па південь від річки — плато Високий Велд і Верхнє Карру. До окраїнних плато на заході належать Каоко, Дамара,

Намаква та ін. Високі плато на заході і на північному сході складаються з кристалічних порід (гранітів, гнейсів, кристалічних сланців). На південному сході й півдні докембрійський фундамент опустився, на ньому залягає потужна товща (до кількох тисяч метрів) відкладів пермотріасового часу—формація карру. Місцями ці товщі розірвані лавами (масив Басуто). Базальтові товщі поширені також у басейні Замбезі.

Розташовані на південний захід від Лімпопо високі плато підвищуються на окраїнах; окраїнні височини, які круто обриваються в напрямі узбережжя, утворюють стіну Великого Уступу з крутими і глибоко розчленованими ерозією зовнішніми схилами. Найвища частина Уступу і одночасно всієї Південної Африки знаходиться у горах Кваталамба, або Драконових (г. Каткін-Пік, 3657 м). Прибережна низовина в центральних частинах Мозамбіку розширюється до 300 км.

На заході Уступ переходить у масиви Снєевберген, Нювефелд, Роггефелд.

На півдні області між Уступом і морським узбережжям із заходу на схід тягнуться Капські гірські пасма — Чорні гори, або Звартберг, на півночі і Довгі гори, або Лангоберг. на півдні. Між Великим Уступом і Звартберг лежить Велике Карру, або власне Карру, яке складається з відкладів типу карру (пісковиків і глинистих сланців). Між горами Звартберг і Лангоберг розташоване плато Мале Карру. Горизонтальні верстви типу карру дуже поширені в південній частині Внутрішнього плато і на півдні Калахарі.

Між гирлами Кунене і Оранжевої вздовж моря тягнеться смугою від 50 до 180 км прибережна пустиня Наміб.

Узбережжя Південної Африки розчленовані дуже мало.

Найважливіші корисні копалини Південної Африки — мідні, залізні, •олов'яні, марганцеві, свинцеві, цинкові, уранові руди, хроміти, платина, зв'язані з кристалічними і вулканічними породами. У Південній Африці -шаходяться найбільші в зарубіжному світі розробки золота (у розсипах і в кварцових жилах). Особливо багаті на золото допалеозойські конгломерати Вітватереранду. Південна Африка дуже багата на алмази високої якості (ювелірні). Відклади Карру містять великі запаси кам'яного вугілля.

Клімат Південної Африки характеризується помірними температурами і відносно невеликою кількістю опадів.

Південно-східні пасати, переносячись над теплою Мозамбікською течі сю, збагачуються вологою і приносять багато опадів, що випадають переважно на підвищених східних окраїнах Південно-Африканського плато. У «затінку» цих окраїнних височин пасатні вітри стають сухими, кількість опадів зменшується. Особливо багато опадів приносить пасат улітку.

У Калахарі випадає не більш як 300 мм, але не менш як 125 мм опадів. Південно-східний пасат, опускаючись до узбережжя західної, порівняно високої і крутої, окраїни плато, часто набуває характеру феноподібних вітрів і підвищує зимову температуру на узбережжі.

Західне узбережжя Південної Африки перебуває під впливом холодної Бенгельської течії, яка різко знижує температуру і насиченість повітря водяною парою. Найбіднішу на опади (після Атаками) частину всієї південної півкулі — пустиню Наміб — можна віднести до пустинь з вологим повітрям. У Свакопмунді випадає 19 мм опадів, проте середня річна відносна вологість повітря досягає 80%. Тут часто бувають тумани. З віддаленням від моря кількість опадів збільшується.

Для внутрішніх районів області характерні значні добові й річні коливання температур, проте континентальність клімату в Південній Африці менша, ніж у Північній.

Південно-західна частина материка характеризується субтропічним середземноморським режимом опадів. Узимку ця територія перебуває під впливом багатих на дощі західних вітрів. Улітку позначається валив південно-східного пасату, тому літо в цих районах сухе і жарке. Добові й річні коливання температур тут незначні. У Кейптауні середня температура найтеплішого місяця +20,7°, найхолоднішого +12,2°. Внутрішні улоговини, зокрема Калахарі, не мають поверхневого стоку. 15 Калахарі існує лише підземний рух води, спрямований до центру області; ґрунтові води залягають на великих глибинах (в середньому на глибині 00 м). Дебіт ґрунтових вод у Калахарі в останні десятиріччя помітно зменшився.

Річки Південної Африки здебільшого характеризуються різко виявленим аридним режимом, мають багато порогів і водоспадів. Річка з постійним водотоком, яких тут дуже мало, беруть початок на окраїнних плато, переважно на півночі й сході.

Найбільша в Південній Африці річка Замбезі — єдина судноплавна річка області. Річки, що впадають у Замбезі в її верхній течії, течуть по плоских просторах і в дощовий сезон розливаються на кілька кілометрів завширшки, а в сухий сезон вони стають ледве помітними струмками серед рівнини. На своєму шляху річка Замбезі утворює багато водоспадів, найбільший з яких — Вікторія. Найбільші притоки Замбезі — Лвангва і Шіре. При впадінні в Мозамбікську протоку Замбезі утворює заболочену дельту (площею 8 тис. кв. км) І розгалужується па велику кількість рукавів. Річка Замбезі несе понад 80% води всіх річок Південної Африки.

Порівняно повноводною річкою є Лімпопо, проте і вона мас нерівномірний режим. Ще різкіше виявлений аридний режим річці Оранжевій. У середній і нижній течії вона протікає в посушливій місцевості, де приймає небагато приток. У бездощовий період ці притоки пересихають, а сама річка міліє так, що її можна перейти вбрід. Протягом останніх 80 км течії річка не має приток. У період дощів вона стає бурхливою.

Південна Африка бідна на озера. Найбільше її озеро — солонувате озеро Нгамі, яке більшою мірою, ніж озеро Чад, висихає. Озеро заповнюється водою тільки на 3 місяці, коли розливається річка Окованго. Для північної частини області найхарактерніші ландшафти саван з високим трав'яним покривом і групами дерев (баобаби, акації з зонтикоподібними кронами та ін.). Особливо буйна рослинність розвинена в галерейних лісах, які тягнуться в долинах річок, що стікають з вододілу річок Конго — Замбезі. На добре зволоженому східному узбережжі Південної Африки ростуть багаті на ліани й епіфіти субтропічні ліси, в яких багато пальм, а також поширені залізне дерево, подокарпус, деревовидна папороть, бананові. На пологих схилах східних плато, звернених до внутрішніх улоговин, місцями трапляються деревовидні папороті, в ярах росте низький ліс — б у ш, проте домінують тут безлісі простори з густим покривом високих трав, переважно злаків. Це ландшафт в е л ь д а. Тут випасають худобу протягом цілого року.

У центральній і західній частинах Південної Африки переважають трав'яні степи, напівпустині й пустині. Ксерофітна рослинність цих просторів пристосувалася до сухого степового або пустинного клімату (рослини з бульбовидне потовщеними стеблами, з товстим м'ясистим корінням і товстим соковитим листям, сукулентні форми, сухі безлисті кущі та ін.). Значні площі займають злакові (близько 1 м заввишки). Найхарактерніший злак — руї, трапляються бородач, багатолітнє жито та інші злаки. На окраїнах Калахарі до злаків домішуються чагарники. На північній окраїні вони змінюються низькорослим сухим лісом (буш) з багатим трав'яним покривом. На півдні Калахарі поширені низькі сухі чагарники (акації), сукуленти, особливо алое, а також дві форми дикого кавуна. Великі простори на півдні Калахарі належать до злаково-чагарникової пустині. Винятково бідна рослинність пустині Наміб. На її окраїнах росте вельвічія, а також канделяброве алое з жовтими квітками, отруйний молочай і нарас (своєрідна гарбузова рослина із схожими на диню плодами).

Південно-західна окраїна Африки належить до Капської флористичної області. Ця область за зовнішнім виглядом нагадує середземноморські ландшафти. Бідна на деревні види. У ландшафті переважають низькі вічнозелені кущі з дрібним листям і численні багатолітники. Зарості вічнозелених чагарників називаються тут капським маквісом. Найбільш поширені рослини з родин вересових, протейних, рутових. Багато видів, представлених у капському маквісі кущами, на деяких захищених ділянках зберегло свою деревовидну форму (дика маслина, срібне дерево родини протейних). Дуже рідко трапляються масиви соснових лісів. У трав'яному покриві Канської області помітну роль відіграють численні цибулинні й бульбоносні рослини з родин амарилісових, ірисових, орхідейних і губоцвітих. Значно поширені рослини з родини складноцвітих (цмини, або безсмертники, цинерарії та ін.).

Капську область вважають основним центром, звідки походить квіткова культурна флора (пеларгонії, численні вереси, лілійні, ірисові та ін.). Великого розвитку досягло тут плодове садівництво і виноградарство.

Тваринний світ Південної Африки значно збіднів внаслідок винищення його людиною. Часто трапляються антилопи, рідше — зебри і жирафи. Зовсім недавно винищено квагу. Майже зовсім зникли леви, леопарди. Дуже зменшилася кількість слонів, бегемотів, кафрських буйволів і носорогів. Ендемічним видом гризунів е кафрський довгоніг. Часто зустрічаються трубкозуб, землекоп, капський сліпець. Водиться африканський страус. Плазуни представлені крокодилами і зміями, серед яких є отруйні Багато термітів.

У межах Низького Велду, в Трансваалі, поблизу Мозамбіку, розкинувся національний парк Крюгера, найбільший заповідник диких тварин у Південній Африці. Парк розташований па висоті 450 лі над рівнем моря, в савані, де протікає багато річок. Площа заповідника — 19,1 тис, кв. км. У ньому представлений тваринний світ майже всієї Африки: мавпи, антилопи, зебри, леви, леопарди, жирафи, слони, крокодили, бегемоти; є тут 320 видів птахів.

Острів Мадагаскар

Мадагаскар — єдиний великий острів біля берегів Африки — займає площу 590 тис. кв. км. Мадагаскар належить до докембрійської складчастості. Це частина Африканської платформи, що відкололася від материка в неогеновий період грабеном Мозамбікської протоки. Берегова лінія острова розчленована.

На сході острова паралельно берегу простягається високе (1700—2000 м) пенепленізоване Центральне плато. Воно круто обривається на сході і широкими пологими терасами спускається на заході, переходячи в широку рівнину типу столової країни, складену крейдовими, палеогеновими і неогеновими морськими відкладами. Основою Центрального плато є розмиті складки гранітів, гнейсів і кристалічних сланців. На поверхні плато піднімаються останцеві масиви й вулканічні першини. Найвища вершина острова г. Царатанана (2886 м) — згаслий вулкан. Багато прилеглих до Мадагаскару дрібних островів — також згаслі вулкани.

Кристалічні сланці Мадагаскару містять листуватий графіт, слюду і золото. З покладами гранітів зв'язані родовища нікелевих, мідних, свинцевих руд, руд радіоактивних металів і деяких дорогоцінних каменів. Останнім часом виявлено родовища бокситів і залізних руд (у латеритній корі вивітрювання кристалічних порід).

Майже 9/10 площі Мадагаскару лежить на північ від південного тропіка, в межах тропічної зони. Внаслідок близькості моря і теплих течій, що омивають острів із сходу й заходу, тут сформувався вологий тропічний клімат, жаркий на низовинах і помірний на високих плато. Мадагаскар перебуває під впливом південно-східних пасатів, які приносять велику кількість опадів плоскогір'ю та його східним схилам. Середня річна температура в нижньому поясі досягає +23, +26°, на плато +18°. Річні коливання температури незначні (від +20 до +27° на східному узбережжі і від +12° до +20° на плато). У східній частині Мадагаскару дощі випадають більш-менш рівномірно протягом року і у великій кількості (3000 мм і більше). На плато випадає понад 1500 мм опадів. Пасати виходять на західні схили нагір'я збідненими на вологу, тому там опадів значно менше (500—1000 мм). У західній частині острова дощовий і сухий періоди різко розмежовані. Особливо сухий клімат південно-західної частини острова, де опадів близько 400 мм.

По Центральному плато проходить головний вододіл острова. На схід стікають численні гірські короткі й бистрі річки. Річки, що течуть па захід, до Мозамбікської протоки, у верхній течії мають багато водоспадів, а в нижній течії придатні для судноплавства. Протікаючи по західних рівнинах острова, вони відкладають пісок і мул, внаслідок чого тут утворюються великі родючі алювіальні простори. Для річок крайнього південного заходу характерний аридний режим.

Рослинність західної частини Мадагаскару споріднена з флорою Африки, з якою острів колись був зв'язаний. Флора східної частини острова з тієї самої причини споріднена з флорою Індії. На Мадагаскарі є також певні види рослин, спільні з Америкою (дерево мандрівників та ін.). Це свідчить про те, що в минулому острів був зв'язаний з Південною Америкою.

Для флори Мадагаскару характерний значний ендемізм (налічується близько 3000 ендемічних видів). На острові є 500 видів папоротей.

Густі мангрові зарості тягнуться вузькою смугою вздовж східного і західного узбережжя острова. Ліси типу гілей займають лише близько 13% площі острова, в основному східне узбережжя. В цих лісах ростуть залізне, ебенове, палісандрове дерева, багато каучуконосів, зрідка трапляється дерево мандрівників. Дерева перевиті ліанами. До складу підліска входять пальми і бамбук, в ущелинах багато деревовидних папоротей.

Близько 90% поверхні острова займає змінений (вторинний) рослинний покрив, представлений переважно луками. Луки являють собою кінцеву стадію деградації природно-рослинного покриву після періодичних пожеж.

Природна вічнозелена чагарникова рослинність Центрального плато майже всюди замінена груботрав'яним покривом, в якому значно поширені злаки. Місцями тут трапляються низькорослі колючі чагарники.

Більшу частину західного Мадагаскару займають безлісі простори з високими травами, на яких подекуди ростуть окремі дерева (баобаби, тамаринди), а на горбах — чагарники. Дерева здебільшого скидають листя в сухий період.

У південно-західній частині острова поширені напівпустинні ландшафти. Для цієї території характерна ксерофітна рослинність, представлена низькорослими колючими чагарниками і жорсткими травами. Часто зустрічаються канделяброві молочаї, алое і різні цибулинні.

До найважливіших культурних рослин, поширених на острові, можна піднести: рис, кофейне дерево, какао, ваніль, маніок, тютюн, цукрову тростину, боби і кукурудзу.

Фауна Мадагаскару дуже своєрідна. Звідси поширилися щетинисті їжаки, або тенреки, і лемури. Тенреки (з комахоїдних) — найпримітивніші з усіх сучасних плацентарних. Дуже поширені на острові напівмавпи, або лемури, яких тут 36 видів (35 видів належать до родини справжніх лемурів, один вид — руконіжка, або ай-ай, до другої родини лемурів).

Найбільший з хижаків на острові — дуже своєрідна тварина фоса. Порівняно численні вівери.

На острові немає копитних, поширених на території Африки; є лише один представник копитних — ендемічний вид водяної свині. Дуже багато кажанів.

Дуже багата і своєрідна фауна птахів. Тут налічується близько 50% ендемічних видів. До ендеміків належать родина вангових з горобиних, а також пастушкові куріпки, близькі до сонячних чапель Південної Америки і кагу Нової Зеландії. Зовсім недавно вимер гігантський без-кільовий птах епіорніс, кістки якого знаходять разом з рушничними кременями, що їх ввели в ужиток на острові араби.

На острові нема отруйних змій і справжніх ящірок, зате багато хамелеонів, геконів, черепах (наземних і водяних); є два види крокодилів.

Дуже цікаві тут ігуани і справжні удави, які водяться в Південній Америці.

Для острова характерні безхвості земноводні — німі, вузькороті й веслоногі жаби, які живуть на деревах або кущах.



ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ І МОРЯ

Австралія (від латинського слова australis — південний) — найменший з усіх материків, увесь розташований у південній півкулі. Площа її 7631 тис. кв. км. Більша частина материка лежить на південь від південного тропіка.

З півночі на південь Австралія простягається на 3200 км, з заходу на схід — на 4100 км. Крайніми точками материка є: на півночі — мис Йорк (10°41' пд. ш.), на півдні — мис Південно-Східний (39°1Г гід. ш.), на заході — мис Стіп-Пойнт (113°05' сх. д.), на сході — мис Байрон (153°34' сх. д.).

Найбільший острів, що прилягає до берегів Австралії — Тасманія.

Австралія омивається водами морів Тихого і Індійського океанів. Вона значно віддалена від інших материків. Мін? Австралією і південно-східною частиною Азії тягнеться група островів Малайського архіпелагу, що являють собою рештки континентального моста, який сполучав до палеогенового періоду ці два материки. З півночі Австралія омивається неглибокими морями Тіморським та Арафурським і протокою Торреса відокремлюється від Нової Гвінеї. На сході Австралію омивають моря Коралове і Тасманове (з глибинами понад 5000 м), на заході й півдні — води Індійського океану. Острів Тасманія відокремлюється від материка неглибокою Бассовою протокою.

Горизонтальне розчленування Австралії незначне. Найбільше ноно виявлене на півночі материка. Тут три затоки — Карпентарія, Ваи-Дмен, Кембрідж і два великих півострови — Кейп-Йорк і Арпемленд.На півдні є лише один значний півострів — Ейр, що омивається водами заток Великої Австралійської і Спенсера. Значна частина берегів важкодоступна, позбавлена зручних бухт. Проте на східних, південно-східних і західних узбережжях такі бухти є.

Уздовж тихоокеанських берегів Австралії проходить тепла Східно-Австралійська течія. Особливо високі температури морської води (до +28° улітку) в морях Тіморському, Арафурському і Кораловому. Тепло сприяє розвитку коралових споруд. Дуже багате на ці споруди Коралове море. Берегові й бар'єрні рифи північно-східного узбережжя Австралії — найбільші коралові споруди на Землі. Па особливу увагу заслуговує Великий Бар'єрний риф — це своєрідний вал коралових рифів, що простягається на деякій відстані від материка уздовж окраїни материкової обмілини, має довжину 2000 км, ширину від 2 км на півночі до 150 км на півдні і подекуди переривається вузькими протоками.

Уздовж західних берегів Австралії в напрямі з півдня на північ проходить холодна Західно-Австралійська течія. Потужність її невелика, і температура води біля західних берегів Австралії вища, ніж на відповідних широтах уздовж західних берегів Африки і Південної Америки.

Ще в глибоку давнину серед географів панувала думка про існування в південній півкулі великого простору суті, так званої Terra australis inkognita, що в перекладі з латинської мови означає: — «невідома південна земля». Проте побачити цю землю європейцям довгий час не вдавалось. Це пояснювалось тим, що материк Австралія знаходиться далеко від Європи і займає відособлене положення. Першим європейцем, що прийшов до його берегів, був голландський мореплавець Віллем Янсзон. Проте відкрите узбережжя півострова Кейп-Йорк В. Янсзон вважав частиною Нової Гвінеї.

У 1616 р. західних берегів Австралії досяг Дірі; Хартогс. Південний берег материка до 133° сх. д. дослідив у 16927 р. Пітер Нейс.

Великий внесок у справу дослідження Австралії зробив Абел Тасман. Під час своїх подорожей (1642 —1644 рр.) він відкрив острови Тасманію, Нову Зеландію Тона і Фідасі, наніс на карту узбережжя Північної і Західної Австралії і довів, що Австралія — самостійний материк, а не частина Південного материка.

Побоюючись конкуренції з боку Англії, голландці не розголошували всі ці відкриття. Ось чому Австралія вдруге була відкрита в 1770 р. англійським мореплавцем Джеймсом Куком. Він відкрив східні узбережжя Австралії і цим уточнив справжні обриси материка. На пропозицію супутника Кука натураліста Форстера найменший у світі материн було названо Австралією («Південним»). Дж. Кук об'їхав навколо Зеландії, ВІДКРИВ протоку, що відокремлює Північний острів Нової Зеландії від Південного, вдруге відкрив Торресову протоку, а також установив острівний характер Нової Гвінеї. Подорожі Кука відкрили Австралію і Нову Зеландію для Європейської колонізації. Досліджену Куком частину австралійського материка було названо Новим Південним Уельсом і оголошено англійським володінням.

У 1798 р. капітан Дж. Басе відкрив протоку, яка відокремлює Тасманію від материка, але остаточне острівне положення Тасманії було встановлене лише після спільної подорожі Дж. Басса і М. Фліндерса навколо всього острова.

Дослідженнями Д1. Фліндерса і Бадена на початку XVIII ст. було завершено вивчення зовнішніх обрисів австралійського материка.

Вивчення внутрішніх частин Австралії почалося від Сіднея і було зв'язано переважно з шуканням природних пасовищ для худоби, ґрунтових вод, корисних копалин для переселенців.

У першій половині XIX ст. була досліджена південно-східна частина Австралії. У цьому дослідженні взяли участь Г. Блексленд, Д. Окслі, Д. Еванс, А. Каннінгем, Г. Юм, Ч. Стерт, Т. Мітчел, Д. Ейр. Були відкриті Австралійські Альпи, Голубі гори, хр. Ліверпул, система річок Муррей — Дарлінг, озера Торренс, Ейр, хребти Фліндерс, Голер.

Л. Лейхард (1844—1846 рр.) подорожував у північно-східній частині материка. Він дослідив гірську область на цій території, пройшов уздовж Вододільного хребта до затоки Карпентарія і, попрямувавши далі на північний захід, досяг північного берега біля нинішнього порту Дарвін.

Уперше перетнули Австралію з півдня на північ від Аделаїди до затоки Карпентарія Р. Берк і В.Уілс у 1861 р. Майже водночас з Р. Берком (1860— 1862) Австралію перетинає експедиція Д. Стюарта від Аделаїди через центр материка до затоки Бан-Дімена. Д. Стюарт відкрив центральні гірські хребти Австралії (Макдонелл та ін.). За маршрутом Д. Стюарта в 1870—1872 рр. було прокладено лінію трансконтинентального телеграфу, уздовж якої з'явились численні селища. Від телеграфної лінії вирушали дослідники в глиб області не досліджених ще просторів Західної Австралії.

Досліджуючи територію на захід від лінії телеграфа, Е. Джайлс відкрив (1872—1874 рр.) пустиню Гібсон, оз. Амадеус, хребти Джори-Джайлс і Масгрейв, а пізніше пройшов через пустиню Велика Вікторія. П. Уор-бертон уперше перетнув (1873 р.) Велику Піщану пустиню із сходу на захід. Д. Форрест дослідив (1874 р.) напівпустинні області Західної Австралії.

Окраїнні простори Західної і Північної Австралії з 1830 по 1891 р. досліджували брати Грегорі, Баністер, Д. Грей, Д. Стокс та ін.

У 1883 р. в Сіднеї було організовано Географічне товариство Австралії, яке мало відділи в Мельбурні, Аделаїді і Брісбені. Це товариство посилало чимало експедицій для вивчення центральних частин материка.

За матеріалами, зібраними в останнє десятиріччя XIX ст. Ліндесм, Уельсом, Хорном і Карнегі, було прокладено через пустинні області Західної Австралії з півдня на північ великий скотопрогінний тракт. Наприкінці минулого століття в Західній Австралії були відкриті великі родовища золота і цю територію охопила золота лихоманка. До Австралії понаїжджало багато «шукачів щастя». Освоєння материка англійцями супроводжувалось жорстоким знищенням корінного населення Австралії. Наприкінці XIX в. була знищена переважна частина австралійських аборигенів.

Протягом XX ст. продовжувалось дослідження Австралії. Було організовано багато експедицій у внутрішні райони Австралії, що дало можливість виявити нові родовища корисних копалин і всебічно вивчити природу материка.

У XX ст. Австралію досліджували: Кеннінг — вивчав пустині Австралії (1900—1919 рр.); Гілкінс — у 1923—1925 рр. вивчав Квінсленд і Північну Австралію; орнітолог Уайт — зробив 14 подорожей по внутрішніх районах Австралії і в 1922 р. перетнув материк на автомобілі від Аделаїди до порту Дарвін і назад; М. Террі — склав географічний опис і карту відвіданих ним у 1925 р. територій (від порту Дарвін до річок Фіцрой і Бруму).

Останні відкриття в центральній Австралії зробили в 30-х роках XX ст. Д. Маккей і С. Мадіган. Маккей відкрив озеро на північний захід від хребта Макдоннелл, яке було назване озером Маккея. С. Мадіган у 1937 і 1939 рр. обстежив до нього майже зовсім не вивчену пустиню Симпсон — безводну область, яку справедливо було названо мертвим серцем австралійського материка.

У результаті численних географічних експедицій природні умови Австралії в основному були вивчені, що сприяло швидкому господарському освоєнню придатних для життя людини територій.