ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ І МОРЯ

Південна Америка займає разом а островами, що належать до (Трінідад, Вогняна Земля, Фольклендські, Чілійський архіпелаг, Галапагоські), 18,2 млн. т. км. Більша частина ЇЇ лежить у південній півкулі. З півночі на південь материк простягається на 7150 км — від мису Гальїнас (12°25' пн. ш.) до мису Фроуард (53°54' од. ш.). Крайньою південною точкою Південної Америки б мис Гори 55°54' пд. ш. (на острові Гори). Найбільша ширина Південної Америки становить 5150 км — від мису Паріньяс (81°20' зх. д.) до мису Кабу-Бранку (34°46' зх. д.)- Найбільшої ширини досягає материк у низьких широтах. За межами тропічної дюни він різко звужується: від 600—700 км під 40° пд. ш. до 400 км під 50—55° пд. ш. Умовна межа між Південною і Північною Америкою проходить по Панамському каналу, проте географічну межу між цими материками звичайно проводять від Дар' енської затоки в Карібському морі до затоки Буенавентура в Тихому океані.

Південна Америка омивається із сходу Атлантичним океаном, з півночі _ Карибським морем, із заходу — Тихим океаном. Береги Південної Америки мало розчленовані. На острови і півострови припадає менше як 1 % площі материка.

В Атлантичному океані із сходу в напрямі до мису Кабу-Бранку підходить Південна пасатна течія, що, розгалужуючись, дає початок двом теплим течіям — Гвіанській та Бразільській і доходить до гирла Ла-Плати. До району Ла-Плати з півдня підходить холодна Фолклендська течія.

В Атлантичному океані материк облямовується зоною материкового шельфу, що розширяється на півдні. Порівняно недалеко від материка

знаходяться глибокі мульди Атлантичного океану: Пуерто-Ріко, Бразільська і Аргентінська.

Найважливішими затоками Атлантичного узбережжя є: Сан-Матіас, Сан-Хорхе, Баія-Бланка, широкий естуарій Ла-Плата, бухта Гуанабара в районі Ріо-де-Жанейро і бухта Амазонки.

Береги Карібського моря значною мірою порізані. Найбільша затока — Венесуельська — зв'язана з лагуною-озером Маракайбо. Біля входу до Венесуельської затоки є два виступи материка — півострови Гоахіра і Парагуана. У східній частині Карібського моря заслуговують на увагу затока і півострів Парія.

Зона материкового шельфу вздовж західних берегів Південної Америки дуже вузька, місцями її зовсім немає і до материка підходять западини з глибинами понад 7000 м. На західні береги материка до самого екватора впливає потужна холодна Перуанська течія.

Тихоокеанські береги Південної Америки в приекваторіальній зоні значною мірою розчленовані. Найбільша затока тут — бухта Гуаякіль, дуже зручна для судноплавства. На південь від екватора до 41°30' пд. ш. простягається майже нерозчленований, високий і позбавлений природних бухт тихоокеанський берег. На південь від 41°30' пд. ш. в Чілі спостерігається винятково велике розчленування берегів. Тут розвинений берег складного далматинського-фіордового типу з великою кількістю островів (Чілійський архіпелаг, Вогняна Земля) і вузьких звивистих проток між островами. Магеланова протока, західна частина якої е розгалуженим фіордом, відокремлює Вогняну Землю від материка.

В історії географічної науки нема достовірних відомостей про відвідання Південної Америки європейцями до плавання X. Колумба. Відомо, що під час своєї третьої подорожі в 1498 р. він відкрив острів Трінідад і узбережжя Південної Америки між 62° і 64° зх. д. Отже, є всі підстави зробити висновок, що першовідкривачем цього материка був X. Колумб.

Східні береги Південної Америки відкрили незалежно одна від одної експедиції В. Пінсона, Д. Лепе і П. Кабрала.

Флорентійський географ Амеріго Веспуччі під час плавань у складі іспанської експедиції (1499—1500 рр.) та португальської (1501 —1502 рр.) відвідав північну частину Південної Америки, простежив її східний берег від 5 до 25° пд. ш. і довів, що це — материк. Цей материк він назвав Новим Світом (на протилежність Старому Світу, до складу якого входять Європа, Азія і Африка).

Лише в 1507 р. лотарінгський географ Вальдгемюллер запропонував називати весь материк Нового Світу Америкою на честь Амеріго Веспуччі, а після 1541 р. ця назва поширилась на обидва західних материки.

У 1500 р. європейці перетнули Панамський перешийок і вийшли до берегів Тихого океану.

Іспанський мандрівник Діас де Соліс у 1515—1516 рр. пройшов східним берегом Південної Америки між 25° і 35° пд. ш. Біля 35° пн. ш. Соліс відкрив гирло величезної річки, яку пізніше назвали Ла-Платою.

Наприкінці 1520 р. Ф. Магеллан, який очолював іспанську експедицію, пройшов від Ла-Плати вздовж довгої ділянки узбережжя, яке він назвав Патагонією, обстежив затоки Байя-Блаика, Сан-Матіас і Сан-Хорке і вийшов відкритою ним протокою, яку пізніше було названо Магеллано-вою, в Тихий Океан. Південний берег Магелланової протоки був названий «Землею Вогнів» (Вогняна Земля).

Тихоокеанське узбережжя Південної Америки відкрили іспанські конкістадори. Ф. Пісарро у 1527 р. дослідив узбережну частину материка від Папами до 8° пд. ш., Д. Альмагро пройшов через Болівію до північного Чілі, а П. Вольдівія в 1552 р. дійшов до 42° пд. ш. X. Ладрільєго в 1558 р. продовжив відкриття південного Чілі,— дійшов до Магелланової протоки.

В 1578 р. англієць Ф. Дрейк довів, що Вогняна Земля — архіпелаг. У 1535 р. були відкриті Галапагоські, а в 1592 р. Фолклендські острови.

Захоплення приморських областей і проникнення до внутрішніх частин Південної Америки супроводжувалось масовим знищенням індіанців, поневоленням їх, а також пограбуванням. Вогнем і мечем Південну Америку було перетворено на колоніальні володіння Іспанії і Португалії. Європейці заселяли прибережні і найзручніші для землеробства райони, а індіанців відтісняли у внутрішні гірські райони материка.

У 1532—1540 рр. колонізатори в різних напрямах перетинають Екваторіальні, Перуанські й Центральні Анди та відкривають басейни річок Оріноко, Магдалени, а в 1541 р. Ф. Орельяна досяг верхів'я Амазонки і спустився по ній до Атлантичного океану. Але детально дослідила басейн Амазонки експедиція П. Тейшери — Б. Аконіти в 1637—1639 рр.

У другій половині XVI та в XVII — XVIII століттях португальські метиси перетнули Бразільське нагір'я в усіх напрямах і дослідили течії багатьох приток середньої і нижньої Амазонки. Дослідження басейну Парани і Парагваю в XVII ст. було зв'язане переважно з діяльністю місіонерів-єзуїтів, які організували з населених пунктів хрещених індіанців державу під своєю владою, яка проіснувала до середини XVIII ст.

Першими вченими-дослідниками Південної Америки були французькі учасники Екваторіальної експедиції по вимірюванню дуги меридіана в 1735—1743 рр. Комплексні географічні дослідження в басейні Оріноко і в Північно-Західних та Екваторіальних Андах провели німець А. Гумбольт і француз Е. Бонплан (1799—1802). Багато вчених досліджували природу Америки в XIX і XX століттях.

Велике наукове значення мала російська академічна експедиція, яка в 1821—1829 рр. вивчала флору і фауну Бразилії. Учасники цієї експедиції (Г. Лангсдорф, Л. Рідель, Н. Рубцов) зібрали і привезли на батьківщину великі й різноманітні колекції. Г. Лангсдорф приділяв також значну увагу вивченню мов і етнографії індіанців. Він не раз піднімав свій голос на захист корінного населення материка.

У 1833 р. Ч. Дарвін досліджував береги Патагонії і Чілі, а також Південні Анди.

У другій половині XIX ст. з різних країн Західної Європи надсилали в Південну Америку численні експедиції. Значні дослідження провели також аргентіно-чілійські експедиції 80-х і 90-х років XIX ст. і експедиції, організовані географічними товариствами, міністерствами землеробства й освіти різних країн материка.

Чималий інтерес становлять подорожі російського дослідника А. С. Йоніна, який протягом кількох років жив у Бразілії. Його перу належить твір «По Південній Америці». Над вивченням рослин і географії півдня цього материка багато працював М. М. Альбов. Природу і сільське господарство Аргентіни вивчав Н. Я. Крюков (1903—1904); результати його досліджень були опубліковані в праці «Аргентіна». У 1914—1915 рр. у Бразілії працювала російська комплексна експедиція Г. Г. Манізера. У 1925 р. та в 1932—1933рр. Південну Америку вивчали радянські експедиції.

Найважливіші риси орографічної будови Південної Америки такі: 1) на сході материка розташовані середньовисотні нагір'я — Бразільське, Гвіанське і Патагонське; 2) вздовж північної і західної окраїни материка простягається найдовша в світі (9 тис. км) складчаста система Анд, або Південноамериканських Кордільєр; 3) між Андами і нагір'ями, лежать низовинні рівнини — Орінокська, Амазонська і Парагвайсько-Паранська. Вони утворюють суцільну смугу рівнин, що займає 45% площі материка.

Усю східну частину материка займають платформи: Гвіано-Бразільська — на архейсько-протерозойському складчастому фундаменті і Патагонська — на герцинському фундаменті. Анди являють собою зону геосинклінальних споруд.

У межах Гвіано-Бразільської платформи є виступи докембрійського фундаменту, або кристалічні щити (Гвіанський, Західпо-Бразільський і Східно-Бразільський), і внутрішньоплатформені западини, заповнені товщами осадочних відкладів.

У докембрійський час на сході великі площі материка охопив інтенсивний процес складкоутворення, що супроводився інтрузіями гранітів, а на заході сформувався геосинклінальний басейн Анд. На початку палеозою морська трансгресія зайняла великі площі в басейнах Амазонки, Парагваю, а в південній частині материка сформувався прогин геосинклінального типу. На місці цього прогину в герцинський орогенез створилась складчаста основа Патагонської платформи, яка причленилася до докембрійської платформи. Під час герцинської орогенії в південній частині докембрійської платформи утворювалися розколи, які супроводилися потужними виливами магми.

Лише в тріасі сформувався прогин на місці південної частини Атлантичного океану, і великий материк південної півкулі Гондвана почав розпадатися. Протягом мезозою руйнувалися підвищені масиви платформи і продукти вивітрювання заповнювали значні області прогинів, перетворюючи їх на сушу.

У крейдовий час на місці Андійської геосинкліналі почався орогенез, в результаті якого сформувалася вся західна частина материка. Цей процес супроводився інтенсивним вулканізмом. Підчас неогену сформувалися східні хребти Анд; в пліоцені утворилися Берегові Кордільєри і з'єдналися Північна і Південна Америки. Новітні етапи складкоутворення спричинили в Андах великі вертикальні рухи, розломи і пожвавлення вулканічних процесів, а також занурення під води Тихого океану західного крила Анд. Внаслідок інтенсивних підняттів в Андах у багатьох місцях підсилилися денудаційні процеси і утворились характерні для рельєфу Анд поверхні вирівнювання і системи ступенів. Заключні фази Андійського горотворення зумовили на платформах материка численні розломи, які супроводилися виливами лав, а також активізували вертикальні рухи, що привело до пожвавлення процесів ерозії і денудації на окремих ділянках.

Антропогенове зледеніння займало великі площі в Андах, особливо в їх південних частинах.

Найбільше і найвище підняття платформи — Бразільське нагір'я, на половині площі якого виходять на поверхню кристалічні породи (гнейси, граніти, сланці, а також еруптивні утворення). Центральну частину нагір'я займають западини докембрійського фундаменту, заповнені напластуваннями мезозою з розвиненим тут денудаційного походження рельєфом шападос — пісковикових столових плато з крутими схилами. Південна і південно-східна окраїни нагір'я, підняті й розчленовані скидами, розпалися на хребти понад 2000 м заввишки (г. Бандейра— 2890 м). Ці хребти круто обриваються до Атлантичного океану, утворюючи тектонічного походження великі східчасті уступи — с е р р и, і полого опускаються до центра, переходячи в слабкохвилясту, здебільшого пенепленізовану, поверхню (600—800 м заввишки). Окраїни нагір'я на ділянках, що примикають до низовин, особливо на півночі й північному заході, дуже розчленовані численними долинами річок.

Бразильське нагір'я з півночі відокремлюється Амазонською низовиною від Гвіанського масиву, який круто обривається на півдні й полого опускається на північ і північний схід. Гвіанське нагір'я складається з докембрійських кристалічних порід, поверх яких місцями (у вузькій крайовій зоні) лежать пласти осадочних палеозойських і мезозойських відкладів. Більша частина нагір'я має м'якохвилястий рельєф (висота 300— 400 м), проте в центральній, найбільш розчленованій, його частіші е високі столові залишкові пісковикові масиви (з г. Рорайма 2772 м).

На півночі Патагонської платформи герцинські споруди виходять на поверхню. На значних просторах Патагонії зберігся покрив континентальних і морських відкладів мезозою і кайнозою. Системою розломів у неогеновий і антропогеновий час виливалися базальти. Для рельєфу Патагонії характерні східчасті плато (до 1000—1500 м заввишки), які уступами спускаються на схід до узбережжя.

До крайових платформених підняттів належать Передова Кордільера Пампінські Сьєрри північно-західної Аргснтіни, які сформувалися в результаті неогенових підняттів, зв'язаних з орогенезом у межах Андійської геосинкліналі. Брилові плосковершшші, але крутостінні масиви до 2—6 тис. м заввишки чергуються тут з глибокими западинами, частково заповненими уламковим матеріалом. Найбільша низовина Південної Америки — Амазонська — перетинає весь материк від Анд Еквадору і Перу до Атлантичного океану. Вона являє собою область тривалого прогинання і осадконагромадження між двома щитами — Гвіанським і Бразільським, які значною мірою зближуються на сході. Амазонська низовика мало піднімається над рівнем моря, західна її частина дуже широка і плоска.

Між Гвіанським нагір'ям і Андами лежить Орінокська низовина, західна частина якої широка і плоска. Низовина займає міжгірний прогин, заповнений морськими й континентальними неогеновими відкладами.

Центральну частину Південної Америки між Бразільським нагір'ям і Андами займають складені континентальними палеогеновими і неогеновими відкладами рівнини Гран-Чако, горбасті й підвищені (600—800 м) на північному заході. Далі на південь поверх потужної товщі континентальних відкладів залягають антропогенові алювіальні, флювіогляціальні і лесовидні відклади. Рівнини Гран-Чако знижуються в напрямі на південь, переходячи в Ла-Платську низовину. Південну її частину займають аргентінські стени, або пампа, на безстічних зниженнях яких значно поширені солончаки. Низовинно-плоский рельєф пампи порушується залишковими масивами на півдні й відрогами Анд — на заході.

Анди складаються з ряду паралельних орографічних зон, з хребтів, що називаються Кордільєрами. Багато вершин в Андах піднімається до 6000 м і більше (Аконкагуа, 6960 м). У будові північної частини Анд розрізняють здебільшого три Кордільєри, що відокремлюються одна від

одної поздовжніми грабенами. Центральна частина Анд має дві високі Кордільєри, між якими знаходяться високі андійські плоскогір'я — пупи (3600—4000 лі). У південній частині Анд виділяється Головна Кор-дільєра, до якої із сходу примикає Передова Кордільера, або Прекордільєра. Ще далі на південь Анди складаються з єдиного стрежня Головної Кордільєри.

Уздовж берегів Тихого океану простягаються несуцільною смугою невисокі платоподібні хребти Берегової Кордільєри, яка на крайньому півдні зазнала роздроблення і перетворилася на острови Чілійського архіпелагу.

Анди — молода гірська система. Вони належать до споруд мезозойсько-палеогенового часу. Ларамійські рухи утворили всю складчасту структуру Анд. Вона зазнала змін внаслідок альпійських рухів, що зумовили підняття і роздроблення складчастого поясу. Роздроблення Анд супроводилося інтенсивним вулканізмом. Це відбилося на гірських масивах — в будові їх значну роль відіграють вулканічні породи й конуси згаслих і діючих вулканів. Отже, Анди входять до складу Вогняного кільця Тихого океану. В них є три важливих райони недавнього і сучасного вулканізму: 1) Північний район (Колумбії і Еквадору) — між 4°30' пд. ш. і 6° пн. ш.; 2) Центральний район — від 13 до 29° пд. ш.; 3) Південний район — на південь від 33° пд. ш., з максимальним поширенням вулканічних продуктів між 36—40° пд. ш.

Анди належать до сейсмічної зони земної кулі. Землетруси великої сили бувають у Чілі.

У Південній Америці є великі родовища корисних копалин, зв'язаних: 1) з кристалічними породами докембрійського фундаменту, 2) з процесами вулканізму і 3) з відкладами осадочного походження. З процесами вулканізму і контактового метаморфізму зв'язані багаті родовища сірки і металевих руд у Колумбії — золото, платина; в Перу — мідь, свинець, цинк; у Чілі — мідь й залізні руд й і родовища радіоактивних елементів.

Кристалічні породи Бразільського і Гвіанського нагір'їв багаті на залізні, марганцеві руди і нікель. На окраїнах цих масивів є численні родовища золота. З продуктами латеритного вивітрювання порід докембрійського фундаменту зв'язані значні родовища бокситів.

Південна Америка займає одне з перших місць за запасами мідних, олов'яних і залізних руд. Добуваються також свинцеві, нікелеві, молібденові, уранові руди, а також срібло і алмази.

У пермських відкладах уздовж південних окраїн Бразільського нагір'я с родовища к а м 'я н о г о вугілля.

Найважливіші родовища нафти належать до крайових або міжгірних прогинів Анд (Венесуела, Колумбія). Проте останнім часом нафту знайдено і в межах платформи — в Амазонії, в Патагонії і на Бразільському нагір'ї. На скелях берегової смуги і на прибережних островах Перу і Чілі є великі поклади селітри.

На характер кліматичних умов Південної Америки найбільше впливають такі фактори, як географічне положення материка в низьких широтах, різке виклинювання материка в напрямі на південь, незначне розчленування берегової лінії, теплі течії на сході і холодна Перуанська течія на заході, особливості рельєфу, зокрема наявність високої стіни Анд уздовж західної окраїни материка. В Південній Америці переважав тропічний клімат. У субтропічну і помірну зони входить південна дуже звужена частина материка. Вплив повітряних мас, що приносяться з Тихого океану, позначається тільки у вузькій прибережній смузі на заході материка. Повітряні маси, що приносяться з Атлантичного океану, можуть поширюватися на всій східній частині материка до підніжжя Анд.

У приекваторіальній зоні постійно діють повітряні екваторіальні маси, що несуть багато вологи і характеризуються незначними коливаннями температури. На великих просторах позначається вплив тропічного повітря морського походження, що приноситься на материк з пасатними повітряними течіями і за властивостями дужо нагадує екваторіальні повітряні маси. Морське тропічне повітря, трансформуючись над материком у тропічних широтах, перетворюється на континентальне тропічне повітря, що характеризується сухістю і відносно більшими рівними коливаннями температури. Тільки на південній окраїні материка виявляється вплив повітряних мас помірних широт.

За схемою Б. П. Алісова, у Південній Америці виділяють 5 кліматичних поясів: екваторіального повітря, екваторіальних мусонів, тропічний, субтропічний і помірних широт.

Пояс екваторіального повітря простягається в північній півкулі до З—5° пн. ш., в південній півкулі — майже до 10° пд. ш. Отже, до цього поясу належить майже вся Амазонська низовина й прилеглі частини Гвіанського нагір'я і низовини Оріноко. В екваторіальному поясі виділяють три кліматичні області: атлантичну, високогірну і тихоокеанську (па північ від екватора). Протягом усього року в атлантичній і тихоокеанській областях переважає тиха, жарка, задушна волога погода. Річні коливання температур незначні (від +27° — середня температура найтеплішого місяця — до + 25° — середня температура найхолоднішого місяця). Опадів випадає багато — від 1500 до 2500 мм на рік, причому основна маса опадів на Амазонській низовині ті надає внаслідок конвективних процесів в екваторіальних повітряних масах. На схилах Анд, особливо на тихоокеанському узбережжі, кількість опадів зростає до 5000—7000 мм на рік (у Буенавентурі — 7129 мм на рік), що спричинено орографією.

Пояс екваторіальних мусонів простягається в північній і південній півкулях; він охоплює всю північну частину Південної Америки, включаючи Орінокську низовину, узбережжя Карібського моря, значну частину Гвіанського нагір'я і Гвіанську низовину. Найбільшу територію цей пояс займає в південній півкулі, де в центральних районах материка межа його піднімається майже до 20° пд. ш. Він охоплює північ Бразільського нагір'я і південну частину Амазонської низовини, а також частину тихоокеанського узбережжя — від екватора до 5° пд. ш. Найхарактернішою особливістю клімату в поясі екваторіальних мусонів є сезонність у розподілі опадів. Максимум їх скрізь припадає на теплий період. У холодний період, коли дмуть сухі тропічні вітри, дощі бувають рідко. Найвищі температури спостерігаються в кінці сухого періоду (середні місячні температури піднімаються до +20, +30°). Жодний місяць не має середньої температури, нижчої від +20 . Опадів випадає від 1500 до 2000 мм на рік. Лише північний схід Бразільського нагір'я дістає опадів менш як 1000 мм на рік, оскільки вологі повітряні маси залишають вологу на окраїнних гірських схилах і приходять на північний схід нагір'я вже трансформованими.

Пояс тропічного повітря поширений лише в південній частині материка. Його південна межа проходить поблизу 28—30° пд. ш. У межах цього поясу розрізняють чотири області: атлантичну, континентальну, тихоокеанську і високогірну. В атлантичній області, до якої належать схід і південний схід Бразільського нагір'я, протягом цілого року переважають потоки тропічного повітря з боку Атлантики — південно-східні пасати, що зустрічають на своєму шляху підвищений рельєф і зумовлюють вологий клімат навітряних берегів. Опадів тут випадає дуже багато, причому максимум їх спостерігається в холодний період. За режимом опадів клімат цього поясу близький до клімату Амазонської низовини, але для нього характерна більша різниця температур між найтеплішими і найхолоднішими місяцями. У континентальній тропічній області пасати в нижніх своїх шарах дуже зволожені. Процес формування континентального тропічного повітря внаслідок своєрідної конфігурації материка розвинений дуже слабко, тому в цьому поясі спостерігається переважно жарка волога погода і випадає значна кількість опадів. Це значно відрізняє цей тип клімату від аналогічних кліматичних областей Північної Африки, Австралії і Північної Америки. Проте у внутрішніх частинах материка в тропічному поясі, в «затінку» Бразільського масиву, панує посушливий клімат (на рівнинах Гран-Чако) :І літнім максимумом опадів і різко виявленим сухим зимовим періодом. Щодо режиму опадів цей клімат близький до поясу екваторіальних мусонів, але відрізняється від нього різкими стрибками температур, особливо в зимовий час, і меншими річними сумами опадів.

У тихоокеанські й області поясу тропічного повітря на-західному узбережжі Південної Америки (приблизно між 5 і 30° пд. ш.), яке знаходиться під дією східної периферії Тихоокеанського субтропічного антициклону, як і в африканських прибережних пустинях, випадав мізерна кількість опадів, а в деякі роки їх зовсім не буває. Отже, в тихоокеанській області поширений клімат берегових пустинь, або клімат гаруа. Ця область перебуває під постійним впливом південно-східних пасатів, які приносять з вищих широт відносно холодне повітря. Простягання берегової лінії і Анд паралельно переважаючим вітрам дуже несприятливе для конденсації вологи. В цьому самому напрямі проходить уздовж берега холодна Перуанська течія, в районі якої до поверхні піднімаються холодні глибинні води. Усе це зумовлює спад температури повітря, і, отже, підсилює несприятливі умови для конденсації вологи. Аридність клімату цієї області підсилюється також температурною інверсією. Внаслідок зазначених умов клімат західних районів тихоокеанської області різко посушливий і ненормально охолоджений. Особливо яскраво виявляються ознаки цього посушливого клімату в пустині Атакама. Відносна вологість повітря висока (до 80%), проте опадів випадає дуже мало — менш як 30—50 мм, а в деяких районах всього кілька міліметрів на рік. Узимку і навесні на узбережжі в першу половину дня спостерігається значна хмарність і випадають рясні роси — гаруа. Середні температури найтепліших місяців тут рідко перевищують 20°. Річні коливання температур невеликі (5—6°), значно більші добові коливання температур.

Тропічний високогірний клімат виявляється на плато Перу і Болівійському нагір'ї. Континентальні тропічні повітряні маси з низькою стратифікацією дають небагато опадів; різко виділяються вологий і сухий періоди. Температурні коливання значні, погода дуже нестійка.

Па південь від 30° пд. ш. Південна Америка входить у субтропічний кліматичний пояс, який простягається на заході до 40° пд. ш., а на сході — до 42° пд.ш. У цьому поясі виділяють чотири області: атлантичну, континентальну, тихоокеанську і високогірну.

До атлантичної області належить південний схід материка, який характеризується рівномірно вологим субтропічним кліматом. Через те що в Південній Америці немає стійких антициклонів, у цій області зима нехолодна і порівняно багата на опади. Випадання їх зв'язане з циклонічною діяльністю по полярному фронту. Середні температури липня тут вищі від +5°, але іноді температура спадає нижче від 0°, коли вторгаються відносно холодні повітряні маси з півдня. Літо жарке. Влітку опади приносяться північно-східними вітрами мусонного характеру.

У континентальній області зима тепла, а літо порівняно не жарке (середні температури липня близько +10°, а січня +23, +26°). Узимку часто температура знижується нижче від 0°. Опадів випадає досить багато. Проте поблизу східних схилів Анд простягаються посушливі області (західна Пампа і Прекордільєри). Сухий період припадає тут на зиму, що пояснюється підвітряним положенням цих районів відносно західних і південно-західних вітрів, які переважають у цю пору року.

До тихоокеанської кліматичної області належить західне узбережжя Південної Америки (від ЗО до 37° пд. ш.). Під виливом східної периферії тихоокеанського антициклону літо цього узбережжя сухе і помірно тепле (середні січневі температури становлять +17, +20°). Максимум опадів (до 80% річної кількості) припадає на холодний період, коли відбувається циклонічна діяльність на полярному фронті. Гїпма м'яка. Середні липневі температури становлять +10, +15°. Річні коливання температур незначні. В міру пересування на південь кількість онадів збільшується.

Високогірна область субтропічної зони характеризується відносно низькими температурами (на висоті 3500—4000 м середня липнева температура близько 0°, середня січнева —10, —12°). На західних схилах у цій області найчастіше дощі випадають узимку, на східних,— навпаки, зима суха.

Помірний пояс охоплює крайній південь материка. У цій області протягом усього року переважають західні вітри, відбуваються інтенсивна циклонічна діяльність і приплив океанічного повітря помірних широт. Анди поділяють цей пояс на дві області: тихоокеанську, навітряну, і патагонську.

Тихоокеанська, навітряна, область характеризується помірно теплим, морським, дуже багатим на опади кліматом. Хмарність значна, сила вітру велика. Тут випадає понад 2000 мм опадів на рік, причому особливо багато їх буває взимку.

На рівнинах і плато Патагонії дуже мало опадів (не більш як 250—300 мм). У цих широтах переважають вологі західні вітри, а стіна Анд затримує вологу на західних схилах, що і зумовлює значну аридність клімату Патагонії. Для області характерні різкі коливання температур. Узимку сюди вторгаються холодні повітряні маси з півдня і температура може знижуватись до —32°, —35°, проте середні місячні температури в області додатні.

У гірських районах Південної Америки виявляється висотна кліматична поясність (див. розділ «Північні Анди»).