Електронний варіант підручника бєлозоров с. Т

Ця область охоплює північну частину Кордильєр. У ній добре виражені три зони цих гір.

Зона Скелястих гір починається на півночі малодослідженим хребтом Брукса (до 2800 м), де позначається вплив морозного вивітрювання. На північ від хребта Брукса простягається з похилом до узбережжя Північного Льодовитого океану плато, яке на півночі переходить у молоду приморську рівнину з ландшафтами тундри і багаторічною мерзлотою. Південно-східним продовженням хребта Брукса є система дуже розчленованих гір Маккензі. Передовим хребтом їх є гори Франклін. Найвища частина гір Маккензі —гранітний кряж Селуїн (до 2500 м). З 61° пн. ш. починається система власне Скелястих гір, східним хребтом якої є Передовий хребет, що круто обривається на сході й складається із зім'ятих у складки палеозойських вапняків, мезозойських мергелів і пісковиків. Середня висота Передового хребта 2000—2500 м на півночі і 3000—3300 м на півдні. У системі цього хребта є вкриті льодовиками вершини: г. Робсон — 3954 м, г. Колумбія — 3747 м. Передовий хребет відокремлюється від внутрішньої зони Скелястих гір заповненою льодовиковими матеріалами поздовжньою тектонічною западиною.

Зона внутрішніх плато починається від Берингового моря. На узбережжях його, між низовинами річок Юкон і Кусковім, простягається плоска низовинна рівнина, що переходить в Аляскинську горбасту країну (500— 800 м заввишки). В Аляскинській горбастій країні є ряд тектонічних западин, заповнених алювієм, багатим на золото. У верхів'ях Юкону знаходиться Юконське плато (близько 1200—1500 м), що перетинається глибокими долинами, алювій яких також багатий на золото. На південь від Юконського плато простягаються базальтові плато Фрейзер і Колумбійське (висотою — 1000—1500 м). На території їх у палеогеновий період утворилися розколини, через які виливалися великі потоки базальтової лави. Товщина лавового покриву на Колумбійському плато місцями досягає 1200 ж. Лавовий покрив розчленований глибокими каньйоноподібними долинами (каньйон річки Колумбії 600 м завглибшки). На лавовому покриві піднімаються конуси згаслих вулканів. По окраїнах лавових плато простягаються складчасті гірські масиви, складені осадочними і кристалічними породами. Зона внутрішніх плато має сліди плейстоценового зледеніння.

Зона Тихоокеанських хребтів, що утворилася під час невадійської і палеогенової фази орогенезу, складається з двох пасом паралельних хребтів, які відокремлюються один від одного Поздовжньою депресією. . Воно починається гірляндою Алеутських острові», що являють собою затоплені океаном молоді гори, увінчані рядом згаслих і діючих вулканів (до 3000 м заввишки). Продовженням цього пасма є Алеутський хребет, який поширюється на півострови Аляску і Канай. До складу Алеутського хребта входить багато згаслих і діючих вулканів (Катмай та ін.). Орографічним продовженням Алеутського хребта є гори Чугач (понад 4000 м заввишки), а також винятково багаті на сучасні льодовики гори Св. Іллі з найвищою вершиною г. Доган (6050 м). Південним продовженням гір Св. Іллі є Острівне гірське пасмо, що піднімається на архіпелазі Олександра до висоти 600—800 м, на островах Королеви Шарлотти — до 1200 м, а на острові Ванкувер — понад 2000 м. Далі на південь на території США тягнеться невисокий (600— 800 м) Береговий хребет з найвищою вершиною г. Олімпес (2424 м). Внутрішнє з Тихоокеанських пасом починається Аляскинським хребтом заввишки до 4000—5000 м з найвищою вершиною всієї Північної Америки г. Мак-Кінлі — 6193 м. На південний схід від Аляскинського хребта розташований вулканічний масив Врангеля (4940 м), що складається з сучасних та палеогенових і неогенових вулканічних порід. До складу Внутрішнього пасма входять також Береговий хребет у межах Канади — плосковерхий гранітний масив (висотою 2000—3000 м), дуже розчленований льодовиковими долинами і багатий на фіорди. Найвищі вершини цього хребта досягають 4000 м. Південним продовженням канадського Берегового хребта є Каскадні гори в США, що з'єднуються з Береговим хребтом США гірським масивом Кламат. Увінчані льодовиками найвищі вершини Каскадних гір — г. Рейнір (4392 м) і г. Шаста (4317 м) — малозруйновані стратовулкани. Поздовжня депресія між зовнішнім і внутрішнім пасмами тихоокеанських хребтів переходить у протоки, якими відокремлюються численні острови Канади від материка (протоки Хекате, Королеви Шарлоти та ін.). Продовженням Поздовжньої депресії на південь від Ванкувера є одна з найзручніших гаваней світу — затока П'юджет-Саунд. Далі на південь, між Каскадними горами і Береговим хребтом США, простягається заповнена палеогеновими морськими і алювіальними відкладами поздовжня тектонічна западина Вілламет.

Область багата на корисні копалини. У різних місцях, особливо на Алясці й на північному заході Канади, є багато золота. В ряді районів є руди міді, заліза, свинцю, цинку, срібла. По окраїнах Скелястих гір і Берегових хребтів в улоговинах, заповнених мезозойськими відкладами, залягає кам'яне вугілля. У молодих палеогенових гірських відкладах Аляски знайдено нафту.

Прибережна зона області перебуває під впливом океанічних повітряних мас. Для неї характерний вологий морський клімат, подібний до клімату Західної Європи. Зими тут теплі й вологі. Середні січневі температури — близько 0° (на півночі трохи нижче, а на півдні вище від 0°). Взимку нерідко температури знижуються до — 16, — 20°. Опадів скрізь випадає багато — від 1000 до 3000 мм, а місцями навіть до 6000 мм. Максимум опадів буває взимку (близько 40%). Сніг випадає на всій території, проте лежить тільки в горах. Тут з висотою температури знижуються, а висота снігового покриву місцями досягає 0—9 м (на схилах Берегового хребта). В усі пори року часто бувають тумани. Висота снігової лінії на хребті Св. Іллі — 500 м, у Каскадних горах — 2400—3000 м. Максимум опадів випадає у вигляді снігу в горах на висоті 2000 м. Це сприяє розвиткові значного сучасного зледеніння, особливо в горах Св. Іллі, Врангеля, Чугачських, Кенійських і на південних схилах Аляекипського хребта. Середні серпневі температури в прибережній зоні становлять + 12, +14°, на півдні +13, +15°, на Алеутських островах і півострові Аляска — нижче від 10°.

Клімат внутрішньої частини області холодніший, сухіший, континентальний, нагадує клімат Сибіру. Особливо холодний клімат внутрішніх частин Аляски, де середня січнева температура становить —30°, а в окремі дні температура знижується до —62°. Безморозний період у внутрішніх районах на півночі триває від 1,5 до 3 місяців. Надзвичайно холодний клімат на північних узбережжях, прилеглих до Північного Льодовитого океану, де зима триває понад 10 місяців і в умовах багаторічної мерзлоти збереглися навіть товщі викопного льоду. Па цих узбережжях багато озер і боліт, вкритих льодом більшу частину року.

Навіть на півдні внутрішніх частин області холодні маси повітря збираються в западинах, долинах, тому середні січневі температури становлять тут —3°.

Середні липневі температури у внутрішніх частинах області становлять: на півночі +14°, на північних узбережжях +5°, на півдні до +20°; влітку температура іноді досягає +35°.

Опадів у внутрішніх частинах випадає в середньому близько 500 мм, на півночі — не більш як 350 мм, а у внутрішній Алясці й на північних узбережжях — до 200 мм. У долині Вілламет, де спостерігається вже певна континентальність клімату, випадає ще 1000 мм опадів, а на лавових плато опадів значно менше (400—500 мм). Максимум їх випадає на півночі влітку, а на лавових плато — взимку. Отже, тут літо сухе, тому доводиться застосовувати штучне зрошення.

На внутрішніх схилах Скелястих гір кількість опадів трохи зростає. Ще більше їх дістають східні схили Скелястих гір, що перехоплюють вологу атлантичного походження. Висота снігової лінії в Скелястих горах становить 2300—3000 м.

У північній частині області на дуже зволожених тихоокеанських схилах Кордильєр є сприятливі умови для скупчення фірнів (у високогірних районах) і створення великих льодовиків. Висота снігової лінії тут — близько 500 м.

На північному заході області протікає річка Юкон. Режим цієї річки снігово-рівнинний з весняними наводками, але він ускладнюється лівими притоками, які стікають з вкритих льодовиками гір. Найбільші річки на півдні області — Колумбія з притокою Снейк, Фрейзер та ін.— починаються в Скелястих горах, перетинають внутрішні плато і тихоокеанські хребти. Ці річки часто утворюють глибокі каньйони. Режим їх — сніговий гірський, з максимумом у травні—липні. Щодо запасів йодної енергії і господарського значення перше місце належить річці Колумбії. У нижній частині вона судноплавна. На цій річці в США споруджено дна важливих гідровузли (Гранд-Кулі і Бонневіль).

На узбережжях області розвинені хвойні тихоокеанські ліси. На її і нічних ділянках ростуть сітхинська ялина і цуга. У середній частиш прибережної смуги з дерев переважають дугласова ялиця, туя, західний жемлок. Особливо густі й високі (60—90 м) ліси з багатим підліском є на острові Ванкувер. Хвойні ліси вкривають прилеглі до материка острови, схили Берегових хребтів і западину Вілламет. На схилах Каскадних гір розвинуті вторинні ліси.

У горах на висотах понад 1700—2000 м поширені субальпійські ліси, вище від яких ідуть альпійські луки.

На плато Юкон по долинах річок ростуть ялинові і ялиново-дрібнолисті ліси. На південь простягаються вкриті лісами внутрішні плато, для яких характерні західна жовта сосна, дугласія, біла ялиця і стовпова сосна. До складу підліску в цих лісах входять троянди, смородина, клени та ін. Далі на південь розвинений ландшафт лісостепу. На внутрішніх плато крайнього півдня області лісів зовсім немає. Для найбільш аридних ділянок характерні зарості чагарників і ксерофітних злаків. Схили Скелястих гір вкриті лісами ксерофітного характеру.

Широкою смугою на півночі, а також уздовж узбережжя Берингового моря простягаються ландшафти рівнинної і гірської тундри, що далі на південь змінюються лісотундрою.

У тундрах області водяться олені й лосі, у лісах — ведмеді (сірі й чорні), вовки, сріблясті лисиці, а на півночі — росомахи, видри і норки. Для високогірних районів характерні снігова коза і сніговий баран.

Область аридних внутрішніх плато і прилеглих до них гірських систем

Ця область охоплює найширшу частину системи Кордильєр. Тут велику площу займають внутрішні плато з різко виявленими аридними кліматичними умовами і ксеротермічними ландшафтами.

Зона тихоокеанських хребтів складається з двох пасом. До узбережжя прилягають Берегові хребти (1600—2000 м), що круто обриваються до Тихого океану. Місцями ці хребти перетинаються поперечними западинами, в яких течуть річки. Чудова природна бухта Сан-Франциско з'єднується а океаном глибокою протокою, що називається Золотими Воротами. Горотворні процеси в цьому районі ще не закінчились, що підтверджується частими землетрусами.

Береговий хребет відокремлюється від гір Сьєрра-Невада поздовжньою Каліфорнійською долиною. Це прогин, який створився в мезозойську еру і з того часу заповнився товщею (до 9000 м) осадочних відкладів. Гірський масив Сьєрра-Невада — гранітний батоліт, що сформувався під час левадійської складчастості. Цей хребет дуже порізаний глибокими долями ерозійного і льодовикового походження. Вершина Сьєрра-Невади г. Уїтні (4418 м) — найвища вершина в США.

Далі на південь простягається гранітний горст хребта Сан-Берпардіно, до якого прилягають горстові гранітні гори, що заповнюють північну половину півострова Каліфорнії і є продовженням системі Берегових хребтів. До південно-західних схилів хребта Сан-Бернардіпо прилягає низовина з неогенових відкладів, багатих на нафту. Південна частина Каліфорнійського півострова складається з гірських хребтів, які круто обриваються до Тихого океану і Каліфорнійської затоки. Цю затоку можна розглядати як орографічне продовження Каліфорнійської поздовжньої долини.

На схід від смуги гірських хребтів простягаються великі й високі внутрішні плато — Великий Басейн і плато Колорадо. Це відносно стійкі частини Кордільєрської геосинкліналі. Вони довгий час не зазнавала складкоутворення, проте зазнавали підняттів, розломів і вулканізму.

На південь від вулканічного Колумбійського плато знаходиться велике плоскогір'я Великий Басейн, що являє собою по суті область хребтів і міжгірних западин. Середня висота Великого Басейну 1500 м. Це плоскогір'я перегинається серією паралельних хребтів майже меридіонального простягання (2500—3000 м заввишки), западини між якими заповнені продуктами денудації хребтів. Найнижчою улоговиною в грабен типу депресії — Долина Смерті (— 85 м). Великий Басейн багатий на вулканічні породи. Сухі гирла і озерні тераси свідчать про те. що тут у недавньому минулому клімат був вологіший, ніж сучасний.

На південний схід від Великого Басейну простягається плато Колорадо (середня висота його 2000 м), що складається з товщі недислокованих палеозойських і мезозойських відкладів, які лежать на докембрійському цоколі. У палеогеновий період плато зазнавало значних деформацій, що місцями супроводилися активним вулканізмом. У неогеновий період відбувалися істотні підняття плато. Внаслідок цього річки утворили глибокі каньйони, найбільший а яких — Великий Каньйон річки Колорадо (близько 1800 м завглибшки). На поверхні плато часто трапляються великі скупчення продуктів вивітрювання, Іноді — химерної форми.

На південний захід від плато Колорадо лежить зона невисоких внутрішніх плато, складена метаморфічною серією Кордильєр і оточена великими скидами. На захід від гирла річки Колорадо знаходиться депресія Імперської долини (— 72 м).

Східну частину області займає система Скелястих гір, які синклінальною депресією басейну Вайомінг поділяються на дві частини. Північна частина їх, що є продовженням канадських Скелястих гір, являє собою ряд паралельних хребтів. З них зовнішні східні й південні хребти складені ларамійськими структурами, а західні — метаморфічною серією. Південний відрізок Скелястих гір дуже розчленований льодовиковою ерозією. Тут виявляється сучасний вулканізм у сольфатарній стадіі Територія Йєллоустонського національного парку надзвичайно цікава з географічної точки зору. Тут близько 3600 гарячих джерел, в тому числі близько 100 гейзерів. У басейні Вайомінгу система Скелястих гір знижується. Розчленована долинами рівнина складається з палеогенових пісків і галечника й піднімається тут до висоти 1800—2000 м. На фоні цього місцями височать як острови рештки гірських масивів або відпрепаровані ерозією базальтові стовпи. На південь від 41° пн. ш. гори підіймаються піднімаються до 3000—4000 м.

Південна частина Скелястих гір являє собою серію антиклінальних кулісоподібно розташованих хребтів, між якими є широкі поздовжні без лісі долини, що називаються «парками». Центральна частина цієї системи складається з кристалічних порід, крайові частини — з осадочних відкладів. Крайній східний гнейсовий хребет двома поперечними долинами поділяється на три частини: північну — хребет Ларамі, середню — Передовий хребет (Лоигс-Пік — 4345 м) і південну — хребет Салгре-де-Крісто (Бланка-Пік — 4363 м). Ще далі на захід у хребті Сагєч знаходиться найвища вершина Скелястих гір — пік Елберт (4399 м). Високі хребти розчленовані льодовиковою і водною ерозією.

На південь від 35° пн. ш. гірські пасма, що входять до складу Скелястих гір, різко знижуються до 2000 м, утворюючи багато зручних проходів між горами.

Географічне положення і своєрідність орографічної будови зумовлюючого значну різноманітність кліматичних умов області. Найхарактерніша ознака клімату — недостача вологи. Кількість опадів зростає лише на край ньому заході області і на східних схилах Скелястих гір.

Для західних окраїн області характерні ознаки субтропічного середземноморського клімату. Під впливом холодної Каліфорнійської течії в прибережній зоні формується океанічна різновидність середземноморського клімату з низькими літніми температурами (нижче від +20') і відносно м'якою зимою (з температурою близько +10°).

У північній частині берегової зони випадає до 2000 мм опадів, а в її південній — лише до 400 мм. Близько 60% річної кількості опадів гірші а дає на зиму.

На клімат Каліфорнійської долини холодна течія не впливає, тому літо тут дуже жарке, з середньою температурою липня на півночі +27,+28°, а на півдні до + 35°. Середня температура найхолоднішого місяця тут становить +7, +8°. Північна частина Каліфорнійської долини дістає 750—1000 мм опадів на рік, південна — до 200 мм.

Для клімату Сьєрра-Невади характерні холодні і дуже сніжні зими. Вже на висоті близько 1500 .й середня січнева температура коливається від +2 до —2°, бувають морози до — 25° і навіть більші. Середня липнева температура на цій висоті +20, +22°. На західних схилах цього хребта випадає до 2000 мм опадів, причому максимум їх припадає на зимовий час, коли утворюється потужний сніжний покрив, що залягає місцями в долинах і на перевалах шаром до 10 м. Води талого снігу живлять повноводні річки, які стікають із західних схилів Сьєрра-Невади (найбільші з них Сакраменто й Сан-Хоакін) і мають велике значення для освоєння прилеглих до хребта засушливих районів.

Внутрішні плато (Великий Басейн, плато Колорадо) характеризуються пустинними умовами помірного поясу. Тут значні добові й річні коливання температури. Зима холодна; середні температури січня 0, —2° і нижче. Літо жарке: середня липнева температура становить +20, +25°. Особливо високі температури спостерігаються на півдні; в Долині Смерті в 1913 р. було відмічено температуру +56,7°. Опадів дуже мало (від 150 до 300 мм). Особливо мало опадів в улоговинах, каньйонах і западинах тішу депресій (місцями до 100 мм). Максимум опадів на заході випадає взимку, на сході — влітку.

Значна аридність клімату внутрішніх плато зумовлює малий розвиток річкової сітки. Великі простори тут майже не мають річок і стоку до океану. Для ландшафтів Великого Басейну характерні солоні озера, найбільше з яких — Велике Солоне озеро (залишок Бонневільського озера), з води якого добувають кухонну і глауберову сіль.

Річка Колорадо і її притоки живляться під дощів і танення снігу в Скелястих горах. Води цієї системи використовуються для потреб штучного зрошення. На Колорадо збудовано велику греблю і водосховище Боулдердам.

У Скелястих горах клімат континентальний, з великою амплітудою середніх температур (30° і більше). Середня січнева температура біля підніжжя гір на півночі близько —20°, а на півдні — близько 0°; середня липнева температура коливається під +20° на півночі до +30° на півдні. В горах значно холодніше. На західних схилах Скелястих гір випадає 300—400 мм опадів, на східних — значно більше (700— 800 мм).

Скелясті гори є головним вододілом материка, а разом з тим і важливим гідрографічним центром. З них беруть початок Міссурі, Ріо-Гранде і Колорадо. Режим річок снігово-дощовий, гірський, з підвищенням рівня на початку літа.

У північній частині області на схилах Берегових хребтів ростуть хвойні ліси з червоного каліфорнійського дерева редвуд з домішками дугласії, західного хемлока і орегонської сосни. На південь, від Сан-Франциско на схилах Берегових хребтів поширені зарослі чапаралю, що складаються переважно з чагарникових дубів. Чапараль трапляється півдні області до висоти 2100 м.

Для Каліфорнійської долини характерні безлісі простори із злаковим покривом (ковила, тонконіг) на коричневих і алювіальних грантах. На півдні долини, де клімат значно сухіший, розвинений фітоценоз чана р. по. Місцями на гірських схилах трапляються лісові масиви з вічнозелених дубів і жовтої сосни. У долині широко застосовують штучне зрошення. Це важливий район субтропічного землеробства.

Своєрідна вертикальна зональність на західних схилах Сьєрри-Пена .р. У нижній зоні на висоті 300—500 м поширений каліфорнійський степ вище від якого до висоти 1000 м поширений фітоценоз чапараліо. І'.І,І, 1000 до 1200—2200 м простягається пояс яличників і мішаних лісів з білої ялиці й жовтої сосни (що виростає до 85м заввишки при діаметрі стовбура до 2 м), цукрової сосни (що має шишки до 52 см завдовжки при діаметрі 12 см; насіння їстівне), ладанного кедра і дугласії.

На західних схилах Сьєрра-Невади на висотах близько 1500 м збереглися 25 гаїв велетенської секвої. Тут є окремі віком близько 4000 років, до 150 м заввишки при діаметрі понад 10м.

Вище від поясу ялиці на висотах до 2800—3000 м тягнеться пояс субпінських лісів (з енгельманової ялини, ялиці благородної, ялиці червоної, модрини тощо), вище від якого йде пояс альпійських лук з осоковими асоціаціями.

На сухіших східних схилах Сьєрра-Невади розвинений напівпустиний трав'яний покрив (з великим поширенням полину), що доходить до висоти 2000 м. Вище тягнеться сосново-ялинове рідколісся, що перехопіть на більших висотах у субальпійські ліси.

На схід від Сьєрра-Невади поширені ландшафти сухих степів і навіть справжніх пустинь. Дуже характерною рослиною для цих просторів на сіроземних грантах є чорний полин, між стеблами якого теля дощів з'являються однорічники злаків. Для засолених ділянок характерні лободові асоціації, а на півдні багато сукулентів (кактуси, агави). На більш зволожених гірських хребтах Великого Басейну І підвищенням плато Колорадо, а також на прилеглих схилах гір, починаючи з висоти 1800—2300 м, розвинене ксерофітне дрібнолісся з ялівців І пригнічених форм сосни. Для гірських схилів на півдні області характерні; зарості чапаралю.

Значні площі Великого Басейну зайняті під пасовищами, лише біля підніжжя гірських масивів поширені зрошувані поля і сади.

На схилах Скелястих гір великі площі займають лісові масиви, в яких ростуть західна модрина, дугласова ялиця, енгельманова ялина, туя, а на півдні — жовта західна сосна, колюча ялина, яловець, біла ялиця та ін. На півночі області в Скелястих горах поширені альпійські луки, на яких добре розвинені осокові,

В області є багато заповідників. Найкращі з них — утворений в 1873 р. Йєллоустонський національний парк у Скелястих горах, Йосемітський національний парк і заповідник «Секвойя» — в горах Сьєрра-Невада.

Більшу частину області займає Мексіканське плоскогір'я, яке разом з окраїнними хребтами належить до ларамійської зони Кордильєр. Мексиканське плоскогір'я складається з дислокованих мезозойських відкладів, що перекриті масами вулканічного матеріалу — андезитами на сході І базальтами на заході. Середня висота плоскогір'я — близько 2000 м; меншу висоту має його північна частина, так звана Північна Меса, в рельєфі якої значну роль відіграють замкнені улоговини («больсони»). У напрямі на південь плоскогір'я підвищується. Його південна, більш зволожена частина, що називається Центральною Месою, зазнала інтенсивного ерозійного розчленування.

Мексиканське плоскогір'я оточене гірськими хребтами (Західна Сьєрра-Мадре і Східна Сьєрра-Мадре), в яких процеси горотворення тривали І в неогеновий період. У цих хребтах великої інтенсивності досягала вулканічна діяльність, місцями вона проявляється і тепер.

Західна Сьєрра-Мадре — це система вузьких гірських хребтів і плато, розділених тектонічними западинами. Висота їх на півночі становить 1500 м, на півдні — близько 2500 ж. Найбільша висота цієї системи 3400 м. На півдні Західної Сьєрра-Мадре виявляється сучасний вулканізм.

Висота Східної Сьєрра-Мадре менша, і форми рельєфу її відносно м'якші. До складу цієї системи належать численні хребти, відокремлені один від одного широкими долинами. У центральній частині цієї системи в антропогеновий період тривали вулканічні явища.

Південну окраїну Мексиканського плоскогір'я займає Поперечна Вулканічна Сьєра. Це вулканічні гірські споруди, які простяглися до 19° пн. Ін. ; сформувалися в результаті інтенсивного вулканізму в неогеновий період (під впливом альпійської орогенії). Вулканічна діяльність в цьому районі не припиняється і тепер. До діючих вулканів цього району належать Орісаба, або Сітлальтепетль (5700 м), Попокатепетль (5452 м) особливо інтенсивно діє вулкан Коліма (3850 м). До згаслих вулканів підносять Істаксіуатль (5286 м), Невадо-де-Толука та ін. У цьому районі останнім часом утворюються також нові вулканічні конуси (Парікутін, Хорульо, Хітле та ін.).

Улоговини і плато, розташовані між вулканічними конусами Сьєрри, дуже родючі.

На південь від Поперечної Вулканічної Сьєрри знаходиться западина долини річки Бальсас тектонічного походження, за якою тягнеться гірська система Південна Сьєрра-Мадре. Уся ця система багата на вулкани і порушена скидами; частина Мексиканського плоскогір'я належні до активної сейсмічної зони материка.

Клімат більшої частини Мексики посушливий.

Взимку і навесні Мексиканське нагір'я перебуває під впливом східної периферії Гавайського антициклону, який зумовлює ясну і суху погоду. Влітку позначається вплив морського тропічного повітря. Воно зумовлює потужні конвективні опади. Цьому сприяє припіднятий рельєф уздовж атлантичного узбережжя Мексики.

На півночі плоскогір'я середні температури з жовтня по лютий становить +12, +14°, а місцями навіть нижче від +10°. Взимку вторгаються холодні маси повітря, які зумовлюють значне зниження температур, ІІлии, до — 20°. Морози можливі з жовтня до квітня, хоч найчастіше бувають у грудні — січні (20—40 днів з морозами). Із січня по квітень випадає лише 8% річної кількості опадів.

З травня до вересня середні місячні температури майже скрізь перевищують +20°. Опадів буває небагато — в середньому 400 мм, а місцями лише 250 мм. Більша частина опадів випадає з липня до вересня.

На півдні плоскогір'я середні місячні температури влітку на висоті 2000 м трохи перевищують +20°, в усі інші місяці — вищі від +15°. На станції Толука (висота 2675 м) середні температури грудня і січня Становлять близько —10°, проте за рік тут у середньому буває 90 днів .І морозами. Взимку випадає всього 10% річної суми опадів. Сніг буває дуже рідко. В Мехіко сніг випав 19.1 1906 р. , а потім тільки 14.III 1940 р.Максимум опадів припадає на літній час: з червня до вересня випадає 80% кількості опадів, яка становить у середньому 600—700 мм. Опади випадають грозовими зливами у другій половині дня.

Хмарність на плоскогір'ї незначна, особливо в його північній частині.

На східних схилах Східної Сьєрра-Мадре і на південних схилах Східної Вулканічної Сьєри кількість опадів досягає 2000—4000 мм. За снігової лінії — близько 4500 м.

Орографічні умови і аридний клімат несприятливі для формування північних річок. Великі простори плоскогір'я не мають стоку до океану І ..характеризуються надзвичайною маловодністю. У сухий сезон річки пересихають. Річки, які стікають з окраїнних гірських хребтів, повноводніші.

В області переважають пустинно-степові ландшафти із сіроземними, новими і коричневими грунтами.

На півночі Мексиканського плоскогір'я знаходиться центр формування сукулентної рослинності і насамперед кактусів, яких налічується, тут близько 500 видів. Окремі кактуси досягають висоти 20 м). Деякі кактуси людина використовує для харчування. У сукупній «кактусовій» пустині, крім кактусів, ростуть опунції, агави, мріони, а також такі ксерофітні чагарники, як мескіт, гвайюла та ні ,деякі види сукулентів людина використовує для різних потреб: опунцію туну споживають, із соку деяких агав виготовляють алкогольний напій — пульке, агава хенекен дає цінні волокна.

На Центральній Месі й місцями на Північній Месі поширений ландшафт гірських степів на каштанових грантах. Тут ростуть переважно злаки, а крім них, — мескіт, мімози, кактуси.

Цікаво простежити явище вертикальної поясності на південних схилах нагір'я. Нижній, або жаркий, пояс, (до висоти 600 мм) займають тропічні савани з крупними злаками і чагарниками (мескіт, акації, кактуси). Уздовж берегів річок у цьому поясі розвинений тропічний ліс з фікусів, вічнозелених дубів; зрідка трапляються кокосові пальми. На висотах від 600 до 2000 м простягається помірний пояс, у нижній зоні якого (від 600 до 1200 м) розвинені субтропічні нетрі з платана і вічнозелених дубів з домішками горіхів, магнолій. , густо перевиті ліанами, серед яких є і ваніль. На висоті від 1200 до 2000 м ростуть дуби з листям, що опадає, і як домішки — липа, граб, гікорія і сосна.

Вище від 2000 м простягається холоди й пояс. На висоті від 2000 до 3500 м поширені переважно ліси із сосон, ялиць і кипарисів. Вище від 3500 м серед лучного покриву з кущових злаків трапляються окремі сосни і ялівці. Вище від 4000 м поширені альпійські луки з двосім'ядольних (перстач, крупка та ін.).

Центральна Америка

Материкова частика Центральної Америки

До складу цієї області входить смуга суші між Мексиканською затокою Карибським морем і Тихим океаном. Більшу частину області займають гори — продовження Кордильєр. Вони належать до ларамійської фази горотворення. На південь від западини Нікарагуа тягнуться генетичне зв'язані з Андами палеогенові складчасті споруди.

Область характеризується значною розчленованістю рельєфу, сучасним вулканізмом і землетрусами, недавніми брилевими розломами і активними вертикальними рухами, які тривають ще й тепер. Поряд з конусами діючих і згаслих вулканів в області значно поширені столові височини і навіть хребти, що утворилися в результаті виливів рідких лав палеогенового періоду. На низовинах Юкатану поширені неогенові вапняки і зв'язані з ними карстові явища.

До вузької смуги тихоокеанського узбережжя круто обриваються багаті на згаслі й діючі вулкани гірські масиви (до 2000—3000 м заввишки), які відокремлюються один від одного густо заселеними тектонічними і ерозійними западинами, глибокими долинами.

Гірські масиви області звичайно поділяють на три групи: 1) Гватемальсько-Чіапаська гірська країна, 2) Гондурасько-Нікарагуанське нагір'я і 3) Гірська область Коста-Ріки — Верагуа. Найвища вершина Центральної Америки —згаслий вулкан Тахумулько (4211 м). Слабкодіючий вулкан Такана має висоту 4064 м, а висота діючих вулканів Фуего, Санта-Марія перевищує 3000 м. Вулкан Ірасу Коста-Ріки має висоту 3452 м, вулкан Чірікі Панами — 3374 м. Дуже активний порівняно не високий вулкан Косегуїна (1158 м).

Уздовж узбережжя Карибського моря простягається широка смуга низовин, часто вкритих дюнами, багатих на коси і лагуни. До узбережжя примикає дуже багато дрібних островів і коралових рифів, що заважають судноплавству. Особливо заболочена прибережна низовина в Нікарагуа, що називається Москітовим берегом.

На Панамському перешийку переважає горбастий рельєф з висотами до 350 м. У найвужчому місці через перевал Кулерба (87 м) прорито Панамський канал. На схід від Панамської депресії простягається хребет Дар1 єн, відокремлений від гір Південної Америки западиною річки Атрато.

Клімат області тропічний, зумовлений постійним впливом північно-східних пасатів. Середня температура найхолоднішого місяця на узбережжях становить +22, +26°, найтеплішого +27, +28°. На висоті 2300 м середня січнева температура +11°, середня травнева +17°; взимку тут можливі зниження температури до —3°. Опади приносяться північно-східними пасатами, отже, в усі пори року, особливо влітку, навітряні схили дістають багато вологи (місцями на гірських схилах і на Москітовому березі щороку випадає 4000—5000 мм опадів). На півострові Юкатан їх випадає менш як 900 мм.

На підвітряних західних схилах опадів випадає менше від 1000 мм. Узимку тут позначається вплив тихоокеанського антициклону, внаслідок чого скрізь буває посушливий період (грудень—березень).

У горах взимку, коли дмуть вітри північного напряму, може випадати сніг, який швидко тане. Тільки небагато вершин Центральної Америки досягає поясу негативних температур, проте і тут багаторічного снігу немає.

На крайньому півдні Центральної Америки, де виражені ознаки субекваторіального поясу, максимум опадів припадає на літній час, коли переважає екваторіальний мусон.

Більша частина області належить до Атлантичного стоку. Річки східного узбережжя довші, повноводніші й мають постійний рівень. Для західних річок характерні різкі коливання рівня. На Юкатані річок немає. Тут у районах поширення карсту є підземний стік. Живлення річок дощове. У тектонічних западинах між гірськими хребтами лежать великі і глибокі озера. Найбільше з них — Нікарагуа (8430 кв. км, максимальна глибина 70 м), рівень якого на 33 м вищий за рівень океану. З озера витікає річка Сан-Хуан. На ньому є острови з діючими і згаслими вулканами. Для найбільш зволожених ділянок характерні червоноземи вологих тропічних лісів. У західних сухих районах переважають червоноземні грунти саван і сухих лісів. У гірських районах поширені здебільшого бурі лісові грунти, особливо родючі на продуктах вивітрювання вулканічних порід.

За походженням і складом органічного світу, а також особливостями ландшафтів Центральна Америка близька до Південної Америки. Елементи північноамериканської флори не находять далі від Нікарагуанської западини. Лісистість області становить 60%, причому основні масиви лісів поширені на східних вологих низовинах і гірських схилах, звернених до Карибського моря. Багато цінних деревних порід дають багатоярусні вологі тропічні ліси на сході області ( в нижньому поясі до висоти 600—700 м): червоне дерево, або махагоні, рожеве, чорне і бакаутове дерева, седрела. У цих лісах, густо перевитих ліанами, ростуть магнолії, численні пальми, лаврові, бамбуки, вічнозелені дуби, папороті й фікусові. Значно поширені каучуконоси, з яких найбільше значення має кастилоа — представник фукусових. У цьому поясі культивують банани, шоколадне дерево, кокосовий горіх і цукрову тростину; на півночі Юкатану — агаву хенекен, що дає волокно.

На висотах від 600 до 1700.ж поширені гірські ліси з лаврових, вербенових і лип з домішкою пальм. Ще вище в лісах ростуть дуби, сосни, гірська вільха та ін.; вище від 3300 м (до 3800м) — соснові ліси з домішкою кедрів, кипарисів і ялівців. На посушливих ділянках розвинений ландшафт справжньої савани з високими злаками і поодинокими пальмами, найчастіше з королівською. На ще посушливіших ділянках розвинена чагарникова савана з низькими травами, мімозами, агавами і кактусами. Для аридних просторів області характерні й ландшафти ксерофітних лісів, що скидають листя в сухий період року, а також зарості жорстколистих вічнозелених чагарників типу чапараліо.

На сході області в помірному поясі (на висотах від 600 до 1700 м) культивують кофейне дерево, маїс, тютюн, боби і бавовник; навіть на висотах від 1700 до 3300 м вирощують пшеницю, картоплю, ячмінь. У тихоокеанській смузі області скрізь застосовують штучне зрошення; найбільш поширені культури тут — бавовник, кофейне дерево і тютюн.

Тваринний світ області різноманітний. Переважають елементи південноамериканської фауни. У лісах нижніх поясів водяться тапір, мавпи з групи широконосих, пума, ягуари, оцелоти, лінивець; із сумчастих — опосум та ін. Для саван характерні олень, броненосець, дикобраз, мурахоїд, койот, пекарі та ін. 13 області дуже багато птахів (переважно перелітно-зимуючих). Численні отруйні змії, в річках водяться каймани. Для гірських лісів характерні ведмідь-полоскун, вовки, білки, серни.

Вест-Індія — це острівна частина Центральної Америки, до якої входять материкові острови — Великі Антильські (Куба, Гаїті, Ямайка і Пуерто-Рико), дрібні коралові острови — Багамські і острови вулканічного походження — Малі Антильські.

На материкових островах Вест-Індії продовжуються тектонічні й орографічні зони Центральної Америки. На Кубі гори займають не більш як 25% всієї території острова. На захід від Гавани с невисокий вузький хребет заввишки близько 750 м. Недалеко від середини острова розташовані гори Трінідад (до 1100 м). Найвищий хребет —Сьерра-Маестро (до 250 м) знаходиться на південному сході острова. Значну територію на острові займають низовини, де дуже поширені вапняки і карсти. Половина поверхні острова настільки рівна, що можна застосувати сільськогосподарські машини для обробки земель. На фоні низовин піднімаються нерівномірно розкидані групи горбів.

На інших островах, що входять до складу Великих Антілів, перони гірські форми рельєфу, зокрема бриловий, з крутими схилами і вузькими глибокими долинами. З брилевими рухами генетичне зв'язано підгинаня глибоководних западин Карибського моря.

Хребет Сьєрра-Маестро продовжується і на острів Гаїті. Тут піднімається хребет Центральна, Кордільера з горою Тіна (2689 м) —найвищою вершиною Антільських островів. Центральна Кордільєра продовжується і на острів Пуерто-Ріко, до якого з півночі прилягає найглибша одноімєнна глибоководна западина Атлантичного океану (8385 м).

Південне берегове пасмо на Гаїті є продовженням хребтів Ямайки.

На Великих Антільських островах, особливо на Гаїті, є сліди недавні активних підняттів і опускань суші.

Далі Антільські острови частково являють собою низовинні ділянки , складені неогеновими відкладами, проте більша частина островів —вулканічного походження. Вулканічні острови невеликі; в кожного з них є конус згаслого або діючого вулкана, до якого примикають прибережні низовини. Найвищим тут в вулкан Суфпівр на о-ві Гвадалупе (1484 лі). У результаті величезного вибуху вулкана Міні Пеле (1463 м) на острові Мартініка в травні 1902 р. загинуло місто Мон-Пеле із сорокатисячним населенням.

До основних островів Вест-Індії, багатих на природні бухти, прилягають численні дрібні острівці (до Куби —1600) і коралові рифи, що сприяють судноплавству.

Клімат Вест-Індії жаркий тропічний. Область перебуває під постійним тмином північно-східного пасату, що дме з найбільшою силою з травня до жовтня.

Амплітуди температур у нижній зоні незначні. Середні температури найтеплішого місяця становлять +27, +29", найхолоднішого - 22,

Посередині острова Куба проходить середньорічна ізотерма +25

Захищені від пасатів схили й міжгірні зниження Вест-Індії дістають менш як 1000 мм опадів на рік.

Із серпня по жовтень часто бувають тропічні урагани — х у р й к а н е с, зв'язані із зміщенням на південь області високого тиску. Налітають ці урагани на Вест-Індію з південного сходу, рухаючись у напрямі на південний схід США.

Внаслідок вологого клімату у Вест-Індії густа гідрографічна сітка, річки короткі, але повноводні. Найбільші річки (до 250 км) мають острови Гаїті і особливо рівнинні частини Куби. Деякі з цих річок судноплавні. Живлення річок виключно дощове. В районах поширення карсту поверхневого стоку майже немає.

Рослинність Вест-Індії багата на південноамериканські елементи флори. Лише високогірний пояс Великих Антильських островів мас рослинність північноамериканського типу.

Великі масиви природних лісів людина знищила, проте і тепер ще ліси займають 30% території області. Нони збереглися переважно на східних, більш зволожених схилах. Ландшафти чагарників займають приблизно 14% території Вест-Індії.

Для гілей Вест-Індії, поширених до висоти 1200 м, характерні лаврові, пальми і дуже багато епіфітів. У цих лісах трапляється шоколадне дерево.

На посушливих ділянках ростуть сухі ліси, що скидають листя в сухий період.

У внутрішніх частинах найбільших островів розвинений ландшафт саван з королівською і колючою пальмами, заростями мімоз, кактусів і молочаїв.

У гірських лісах, поширених від 1200 до 2300 м, росте багато деревовидних папоротей, західна сосна (до 60 ж заввишки) і як домішки — ялівці й лаврові.

У високогірних лісах (від 2300 до 2900 м) переважають вічнозелені лаврові з домішкою хвойних, вище поширені ліси, що скидають листя. Окремі вершини Гаїті поросли карликовою сосною, вересом, вербами, розкиданими серед осокових гірських лук.

На островах Вест-Індії культивують цукрову тростину, тютюн, кофейне дерево, ананаси, банани, бавовник, рис, шоколадне дерево і т. ін.

Тваринний світ Вест-Індії бідний, мас острівний характер і складається переважно з елементів південноамериканської фауни.

На островах дуже багато кажанів (24 роди), кілька видів комахоїдних (золоті зайці-агуті, альмікві, або щілинозуби, та ін.); трапляються представники сумчастих— опосуми, єноти, ігуани, а також отруйні змії (жака-рака та ін.). Дуже багато птахів південноамериканського типу. На деяких островах є здичавілі свині й собаки.

Євразія — найбільший материковий масив на Землі. Вона займає площу понад 53 млн, кв. км, або 37% поверхні суші, її населення становить 2,5 млрд. чоловік, або понад 70% населення Землі.

Євразія омивається всіма океанами земної кулі — Північним Льодовитим, Тихим, Індійським і Атлантичним. Вона займає дуже великі простори, простягаючись із заходу на схід на 16 000 км, а з півдня на північ — на 8500 км.

Материк розташований між екватором і 77° пн. ш., повністю в північній півкулі, проте прилеглі до нього острови заходять і в південну півкулю до 11° пд. ш. На території Євразії простежуються всі географічні пояси північної півкулі.

На південному заході Євразія з'єднана з Африкою Суецьким перешийком, через який прорито Суецький канал. У районі Берингової протоки вона дуже близько підходить до Північної Америки. На південний схід від Євразії знаходиться Австралія, в напрямі до якої простягаються найбільші в світі скупчення островів, які немов мостом зв'язують ці материки. Широкі простори Світового океану відокремлюють від Євразії Південну Америку і Антарктиду. Протягом багатьох геологічних періодів Євразія була тісно зв'язана з іншими материками. Цим і пояснюється геотектонічна спорідненість суміжних просторів Євразії та інших материків і спільні елементи в їх флорі й фауні.

Традиційно в Євразії виділяють дві частини світу — Європу і Азію. Поділ Євразії на дві частини світу став настільки звичайним, так міцно увійшов у нашу свідомість і в географічну літературу, що є всі підстави розглядати кожну з них окремо. Це значно полегшує завдання виявити та описати специфічні риси природи і ландшафтів материка.

Умовну межу між Європою і Азією найчастіше проводять по східному підніжжю Уральських гір, річці Ембі, північному узбережжю Каспійського моря і Кумо-Маничській западині.