Життя, віддане словесності

Критичну оцінку життя і творчості П. Куліша (1819-1897) у франкомовних культурах можна поділити на декілька тематичних підрозділів: окремі монографії франкомовних учених, а також праці українських учених, видані французькою мовою, в яких містяться судження про П.Куліша; енциклопедичні статті про українську чи інші слов’янські літератури, де маємо водночас оцінку творчості П. Куліша; літературознавчі та історичні праці франкомовних славістів та українських науковців діаспори, в яких друкувалися окремі згадки про П.Куліша. Майже у всіх дослідженнях П.Куліша згадують переважно поряд із Т.Шевченком^*.

Перша згадка про П.Куліша у франкомовній критиці, яку нам вдалося виявити, датується 1875 роком і належить відомому французькому славістові Альфредові Рамбо (1842-1905), авторові великої кількості праць, присвячених слов’янській та українській культурам.

Друкуючи на сторінках журналу “Revue des Deux Mondes” (т.ІХ, травень-червень 1875) обширну розвідку “Україна та її історичні пісні”, французький дослідник згадував і праці П.Куліша – “История воссоединения Руси” та “Записки о Южной Руси”, розглядав їх у порівнянні з історичними та фольклорними дослідженнями В.Антоновича, М.Драгоманова, І.Рудченка, О.Русової, П.Чубинського та ін. А.Рамбо торкнувся, між іншим, діяльності П.Куліша як збирача народних пісень, подав його міркування про виникнення. Запорізької Січі, легендарного козака Мамая. “У Києві, – писав французький учений, – взяли за гасло такі слова Куліша: полюбити пісню, яка сиротою блукає по світу, врятувати її од забуття - це значить по-справжньому прийняти душу, прийняти дух, який міг би загинути без нашої допомоги”. [17, с.813]

Уже за три роки бачимо ще одну важливу публікацію, в якій франкомовний світ одержав інформацію про П.Куліша. Йдеться про французьку брошуру “Українська література, проскрибована російським урядом” українського політично-громадського діяча, науковця, професора М.Драгоманова, з якою він прибув на Літературний конгрес, що відбувався 1878 року в Парижі. Присвятивши першу половину доповіді історичній характеристиці України, розповіді про те, як вона поволі втрачала свою політичну та духовну незалежність, М.Драгоманов широко ознайомив присутніх із українською народною та епічною поезіями, творчістю Т.Шевченка та інших поетів. Автор торкнувся патріотичної діяльності молодого етнографа П. Куліша, з яким 1845 року познайомився Кобзар, його заслання, видання творів національних авторів та місячника “Основа”, яке зініціював П.Куліш.

Закінчуючи свою працю, М.Драгоманов писав: “Непотрібно переконувати в тому, що заборона української літератури завдає фатального удару по правах літераторів того краю. Ось чому ми вважали за необхідне повідомити про це Конгрес і подати йому історичний огляд літератури, проскрибованої імператорським указом. Все, що могло б з’явитися українською мовою завдяки праці людей, вже наперед заборонялося в одній із держав Європи”. [9; с.41]

Наступна згадка про П.Куліша у франкомовних виданнях пов’язана з особою А. д’Авріля (1822-1904) Цей французький учений-славіст, письменник, перекладач публікує 1896 року в Парижі добірку слов’янської поезії ”Дочка Слави” (“Slаvу Dčеrа”), в якій подав окремий розділ “В Україні”. Пропонуючи читачам обширну історичну інформацію, автор багато місця присвятив Т.Шевченкові, якого називав “енергійним, винятковим і завзятим українцем”. Окреслюючи головні віхи творчості Кобзаря, д’Авріль торкнувся участі поета у Кирило-Мефодіївському братстві: “Саме у той час поет познайомився із Костомаровим, Кулішем та іншими малоросійськими патріотами”. Він створив братство святих Кирила і Мефодія, хотів пропагувати народну освіту, добитися знищення того кріпацтва, від якого стільки натерпівся. Ми вже казали, що тоді його зрадили і відправили в Азію простим солдатом”. [7; с.153]

Драгоманівський зачин ознайомлення франкомовного читача з українською літературою продовжили наприкінці першого двадцятиріччя XX ст. історик Михайло Грушевський та політичний діяч граф Михайло Тишкевич. Саме М.Грушевському належала коротка ювілейна стаття про Пантелеймона Куліша, поміщена в журналі “Europe Orientale” за 1918 рік, а також літературознавчі статті, що друкувалися у тому ж журналі 1919 року, в яких учений торкався постаті П. Куліша. Граф Михайло Тишкевич, очолюючи надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі, багато працював над популяризацією у Франції та й, взагалі, у Західній Європі української літератури; він видав 1919 року у Берні франкомовну книжку “La littérature ukrainienne”, у якій орієнтувався на дослідження С.Єфремова, О.Єфименка, професора М.Грушевського та інших українських науковців; про це згадував у підназві до своєї книжки. Вказана праця була передруком розділів дослідження М.Тишкевича із швейцарського журналу “L’Ukraine” за 1916 і 1917 роки. У виданні, яке побачило світ завдяки старанням Української місії у Швейцарії, автор подавав розлогу інформацію про П.Куліша, постійно пов’язуючи її з “коротким, непохитним життям” Т. Шевченка, а також помістив портрет П.Куліша із підписом “Український поет і публіцист”, додавши роки його життя^*.

Цінним для вивчення нашого питання є і видання французької “Антології української літератури до середини XIX століття” (за редакцією М.Грушевського), яке побачило світ І921 року у видавництві Українського соціологічного інституту. З’явившись друком у роки закордонної діяльності М.Грушевського (1919-1924), ця монографія стала чи не єдиним авторитетним виданням, за яким франкомовні науковці пізнавали у той час літературну спадщину України, доносили її до широких читацьких кіл^**. Саме у цій антології серед презентації видатних майстрів XIX сторіччя, що представляли Друге відродження української літератури, бачимо переклад невеликого фрагменту “В запорожців” з роману-хроніки П.Куліша “Чорна рада”; переклад тексту належав французькому вченому славістові Рене Мартелю.

Того ж року, коли граф М.Тишкевич видає у Берні “Українську літературу”, в Парижі з’являється книжка француза Шарля Дюбрея “Два роки в Україні (1917-1919)”. Її автор уперше прибув в Україну 6 січня 1917 року, щоб обійняти там кафедру історії французької літератури в Жіночому університеті Києва, а також кафедру французької мови в гімназії Аlехіèv. Автор був змушений покинути Україну 24 лютого 1919 року у зв’язку з наступом більшовицьких орд на Київ. Мету своєї книжки Ш.Дюбрей подавав у передньому слові до видання, зазначаючи, що колишні хазяї і теперішні вороги об’єднали свої зусилля та з великою енергією ведуть боротьбу проти національного руху українців. Ця боротьба, зазначав автор, втілюється у Франції, особливо в Парижі, у формі газетних статей, тенденційної, нерідко брехливої інформації, брошурок, меморандумів та листівок, основна мета яких полягає в тому, аби вплинути на членів мирної конференції, державних діячів Антанти і особливо на французький загал. “Обов’язок кожного француза, який повертається з тих малознаних земель, – писав Ш.Дюбрей, – полягає в тому, щоб не лише розповісти про те, що він бачив, але також скласти свої судження про події, які розгортаються перед його очима; отож, французький читач матиме змогу здорово оцінити конкретні події, а політичні діячі, які тримають у своїх руках честь Франції, дістануть змогу, пізнавши суть справи, зробити належний жест. Саме задля такого обов’язку були написані ці сторінки, з єдиною метою - іти за правдою і бути абсолютно безстороннім”. [10; с.11]

Знову ступивши 19 березня 1919 року на рідну землю, лише за 52 дні од свого від’їзду з Києва (Ш. Дюбрей повертався до Франції через Одесу), автор одразу ж взявся писати книжку, яку закінчив 15 серпня 1919 року.

У другій частині книги “Україна. Лірична поезія” поряд із інформацією про географічне розташування краю, його ріки та моря, клімат, корисні копалини, основні напрями розвитку сільського господарства та промисловості, Ш. Дюбрей подавав короткий огляд української літератури – “достатній для того, аби показати, що всупереч тим перешкодам, які чинили правителі, всупереч законам про заборону мови, український народ зберіг культ своєї мови та літератури і в майбутньому зуміє використати здобуту волю для свого інтелектуального і духовного зросту”. [10; с.98] У розділі “Література” автор писав про “Слово о полку Ігоревім”, таких письменників, як І.Котляревський, П. Гулак-Артемовський, М.Костомаров, М.Старицький, В.Щурат, Б.Лепкий, М.Кропивницький, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Коцюбинський, А.Свидницький. У цьому контексті Ш.Дюбрей згадав також і Пантелеймона Куліша та Ганну Барвінок: “Пантелеймон Куліш, надихаючись європейською літературою, спочатку перекладав поеми Байрона, потім, відчуваючи поетичне натхнення, писав вірші – наслідування поезії В. Гюго, які склали декілька його збірок. “Досвітки” відзначаються найбільшим ліризмом”. [10; с.87]

Цікаво знати, що Ш.Дюбрей входив до складу редакційної колегії тижневика “France et Ukraine”, що друкувався від січня 1920 року в Парижі і був тижневиком дипломатичної місії УНР у столиці Франції. У виданні працювали також французький славіст, літературознавець і перекладач Фернанд Мазад, вчені Ілько Борщак, Ф.Савченко та Михайло Рудницький. Саме на сторінках четвертого числа цього періодичного видання з’явився перший французький переклад Кулішевого тексту – “Спогад про Шевченка” в інтерпретації Михайла Рудницького. У цьому ж числі була надрукована стаття відомого бельгійського письменника Франца Елленса (1881-1972) “Народна поезія України”, яку автор публікував в одному із січневих номерів льєжської газети “La Meuse” за 1920 р. Ф.Елленс писав: “Упродовж усієї історії тут [в Україні – прим. наша] широко буяло усе розмаїття поезії – ліричної, епічної та сатиричної, чудово відтворюючи глибоко самобутній і водночас строгий та м’який характер цього краю” (...). І далі: “У ліричній поезії ХУІІІ ст. з’являються такі поети, як Шашкевич, Федькович, а в наш час Куліш, Старицький, Лариса Квітка, які можуть змагатися з нашими найвидатнішими західними поетами”. [11; с.1]

У наступній статті “Українська література”, видрукованій у газеті “La Meuse” у березні того ж року, бельгійський письменник нагадував читачеві про те, що вже мав нагоду у попередній публікації писати про “дуже специфічні особливості народної пісні в Україні”. Тепер він зосереджував свою увагу навколо тих поетів та романістів, “творчість яких є немовби дзеркалом радостей, переживань, себто життя народу ”. [12; с.1]

Автор зупинявся на літературі XIX ст., оскільки, як сам зазначав, “якраз це століття на батьківщині Тараса Шевченка було багате на прозаїків і поетів”. Із послідовників Тараса Шевченка критик найвище ставить Пантелеймона Куліша, котрий розпочав свою творчість перекладами з Байрона: “Власні вірші П. Куліша натхненні творчою манерою Віктора Гюго, але він досягнув чітко вираженої індивідуальності у поемі “Досвітки”, де дуже чисто звучить його ліричний запал”. [12; с.1]

У Бельгії І928 року друкуються три номери літературного журналу ”La Nervie”, присвячених літературі, мистецтву, культурному життю молодої УPCP, що були підготовлені “ завдяки заходам бельгійської письменниці Сімони Корбіо, яка відвідала Україну й ознайомилася з тією культурною працею, що розгорталася в Україні 20-х pp. XX ст.”. [1; с.12] Другий український номер “La Nervie” з’явився у липні 1928 року і містив деякі зразки давньоукраїнської літератури, три народні думи, а також близько 20 поетичних та прозових творів українських письменників, серед яких два вірші П.Куліша - “Люлі-люлі...” та “Україна”. Як зазначалося у редакційній статті, попередня антологія з переднім словом А.Мейє “вийшла мізерним тиражем і вже давно неможливо її знайти”. Для підготовки окремого українського випуску “La Nervie” редакція частково використовувала матеріали з видання Українського соціологічного інституту. Про це згадувалося і в рекламній статті на обкладинці журналу, де також називалося і прізвище перекладача нових творів, поміщених на сторінках “La Nervie” – “чудового лінгвіста А.Мартеля”, професора Лілльського університету, який “перекладатиме безпосередньо з оригіналу”.

Непересічною працею з українознавчих питань є розділ з бельгійської монографії доктора політичних наук Марка Тугуші-Гаяне (псевд. Михайла Джавакашвілі) “СРСР. Віч-на-віч з національними проблемами”, виданої 1946 року у Льєжі. Українському питанню автор присвятив сорок сторінок свого дослідження, подаючи короткий історичний огляд історії України з давніх часів до втрати нею незалежності 1921 року, а також розповідаючи про її багаті культурні традиції. Лише побіжно торкнувшись діяльності Кирило-Мефодіївського братства, яке об’єднало патріотів і поставило своєю метою звільнити Україну, автор писав, що “такі поети”, як Т.Шевченко, П.Куліш, історик М.Костомаров та інші викликали до себе симпатію народу, якому вони прищепили любов до своєї культури та минувшини, незважаючи на поліційні переслідування”. [18; с.103]. До імені П.Куліша автор повернувся ще раз у розділі “Культурне минуле”, згадуючи про діяльність Братства, арешт його учасників, ліберальні реформи 1861 року в Росії: “Засланці дістали змогу вернутися у великі міста, зокрема Москву, Санкт-Петербург, Київ, Харків. У Санкт-Петербурзі зустрілися Куліш, Костомаров, Шевченко і молода талановита письменниця Марія Вілінська-Маркович”. [19; с.120]

Найглибше із франкомовних дослідників про П.Куліша писав, мабуть, бельгійський письменник та літературознавець Жіль Нельо, автор монографії “Панорама історичного роману” (Париж-Брюссель, 1969). У своєму дослідженні, результаті наполегливої тридцятирічної праці, наукових пошуків та спостережень, Ж.Нельо розглядає історичні твори М.Карамзіна, О.Пушкіна, М.Гоголя та П.Куліша, стверджуючи, що вони створили власну школу історичного роману відповідно до своїх національних традицій. Коротко оглянувши “Вечори на хуторі поблизу Диканьки” та повість “Тарас Бульба” М.Гоголя, науковець перейшов до “іншого українця, П.Куліша, який залишив багато літературних і наукових творів з галузі етнографії, філології, перекладу”. [16] Ж.Нельо зосередив свою увагу на історичному романі П.Куліша “Чорна рада. Хроніка року 1663” (“L’Assemblée générale du peuple. Chronique de l’année 1663). Бельгійський науковець писав: “Чорна рада скликана у західній частині України, щоб вибрати на гетьмана козаків одного із трьох претендентів. На цьому історичному фоні тонко змальована історія кохання красуні Лесі. Сомко помре, і Петро, син попа Шрама, одружиться з дівчиною” [16].

Аналізуючи твір П.Куліша, Ж.Нельо зазначав, що цінність цього роману, незважаючи на відсутність у ньому головної дійової особи, полягає якраз у згадці про тих людей, у змалюванні суспільних класів України та в “чудовому розумінні техніки В.Скотта”. Автор монографії вважає П.Куліша одним із тих письменників, які вправно засвоїли і перекували досвід В.Скотта “для змалювання своєї національної минувшини. Тут ідеться, отже, не про якесь копіювання знаної за кордоном школи; але про справжній витвір, в якому визначніші письменники впевнено знайшли найважливіші риси історичного роману”. [16]

Окремою сторінкою франкомовних зацікавлень особою і творчістю П.Куліша є ті поодинокі згадки, на які натрапляємо в енциклопедичних виданнях і літературних словниках, а також в оглядових статтях про українську та інші слов’янські літератури, де ім’я П.Куліша бачимо у контексті розповідей про Т.Шевченка, його участі в Кирило-Мефодіївському братстві. Саме такий матеріал міститься, скажімо, у Т. 4 шеститомового видання “Larousse du XX^e siècle” (Paris, 1931), де на с.264 є словникова стаття “Куліш (Пантелеймон Олександрович)”, очевидно, авторства французького вченого-літературознавця Роже Тіссерана. Якраз цей науковець, знаний українській культурі своєю монографією ”Життя одного народу. Україна” (Париж, 1933), був згаданий серед автури шеститомового Ляруса.

Про постать П.Куліша згадував і літературознавець Жорж Люціані в корпусі 23 Encyclopedia universalis (Paris, 1989) у статті “Українська література”: “Декілька молодих українських інтелігентів – історик Микола Костомаров, майбутній романіст і публіцист Пантелеймон Куліш, правник Микола Гулак та низка студентів Київського університету – заснували у січні І847 р. таємне товариство, яке повинно було згодом дістати назву “Братство святих Кирила і Мефодія” [14; с.130].

Цікаву інформацію маємо у т. З тритомового видання “Загальна історія літератури” (1961) за редакцією Едуарда де Тунка, опрацьованому вченими-літературознавцями п’яти західноєвропейських країн. Про П.Куліша тут писалося у розділі “Від романтизму до сучасних течій”. Розповівши про життя і творчість Т.Шевченка, автор перейшов до участі Кобзаря у Кирило-Мефодіївському братстві та до його двох однодумців – Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша: “Пантелеймон Куліш (1819-1897) став по смерті Шевченка глашатаєм нації та її улюбленим письменником: він переклав Шекспіра, створив історичну трилогію (1884), ліричні та епічні поеми і написав свій шедевр – історичний роман “Чорна рада” (1857). Однак, найбільша заслуга Куліша полягає не так у його творчості, як у тих зусиллях, які він докладав для того, щоб розвинути писемну мову свого народу і впровадити її у європейський лінгвістичний контекст. Він прожив доволі довго, аби побачити І876 року заборону українських видань в середині Росії (українська мова, одначе, допускалася на сцені, де драму, написану тією мовою, обов’язково супроводжували російською драмою)” [8; с.175].

Ще одна репліка, пов’язана із П.Кулішем, вміщена у статті про Івана Котляревського у т. 2 “Нового словника авторів усіх часів та усіх країн” за редакцією Ляфон-Бомпіані (Париж, 1994), першодрук якого датується 1952 роком. Говорячи про найголовніші твори І.Котляревського, осяяні найчистішим українським гумором, автор статті писав, що “значення цього письменника ніколи не ставилося під сумнів, хоча пролунало декілька невдоволених голосів, зокрема голос Куліша, якому гумористичний тон видався не дуже доречним, враховуючи стражденне життя українського народу, але ці голоси залишалися без відповіді”. [13; с.1729]

Статтю про українську літературу ХVІII-ХХ ст. надибуємо і в “Тритомовому універсальному словнику літератур”, виданому 1994 року університетським видавництвом Франції за редакцією Беатріс Дідьє; її автором є відомий дослідник української літератури, французький славіст Еміль Крюба, професор-емерит Паризького Інституту східних мов, знаний своєю докторською дисертацією ”Михайло Коцюбинський і українська проза його часу (1864-І9І3)” (Lille, Université Lille III, 1982). Автор словникової статті пише: “Із вступом 1855 року на трон Олександра ІІ відбулася відлига, яка викликала літературну активність Панька Куліша (1819-1897). Член “Братства”, засланець до Тули, може нарешті надрукувати 1857 року “Чорну раду” – перший український роман європейського розмаху, в якому колишній романтик харківського гуртка спробував дати об’єктивне бачення козацької минувшини, чітко відгороджуючись од концепції Шевченка”. [15; с.3954] Е.Крюба додає, що в цьому романі письменник став на бік козацької старшини щодо спільності з Росією. У статті, зокрема, вказується на ту роль, яку П. Куліш відіграв в інтелектуальному житті свого часу, незважаючи на свою двозначну еволюцію та політичну нестійкість. Трохи нижче, вже розповідаючи про творчість М.Вовчка, дослідник ще раз звернувся до імені П.Куліша, нагадавши про ту високу оцінку “етнографічної вартості та реалістичного змалювання кріпацтва”, яку дав П.Куліш “Народним оповіданням” М.Вовчка.

Таку саму згадку про П.Куліша, “майбутнього романіста та публіциста Куліша, члена Кирило-Мефодіївського братства”; маємо у розділі “Від слов’янської ідеї до авторитарного панславізму” у статті “Революційна Росія та ідеологія з’єднаних слов’ян” з підрозділом “Кирило-Мефодіївське Братство” (1846) з ґрунтовної монографії Конта Франсіса. У цій праці трактувалися такі проблеми, як “Велика міграція слов’ян (V-VII ст.)”, “Жінки слов’янських земель”, “Слов’янські спільноти” (зокрема, говорилося про вибори кошового, цитувалися уривки з повісті “Тарас Бульба”, в якій, як зазначав автор праці, “Микола Гоголь дає нам чудовий зразок виборів кошового”. [6; с.627] У розділі “Від слов’янської ідеї до авторитарного панславізму” бачимо декілька сторінок, присвячених Т.Шевченкові та його діяльності в Кирило-Мефодіївському братстві.

Цікавий матеріал про П.Куліша міститься у колективній монографії французькою мовою Кирила Вільчковського “Літератури світу” за редакцією французького письменника Реймона Кено. У томі “Східні літератури”, “Українська література”, у статті “Сучасний період” читаємо: “Зацікавлення українськими справами зростає в 1840-і роки під впливом романтичного ліберального панславізму. Розпочинається перегляд та інвентаризація українських пісень, вивчення української історії та фольклору. Українофільська політика зароджується із заснуванням Кирило-Мефодіївського братства, таємного гуртка, до якого належать історик Микола Іванович Костомаров, письменник Пантелеймон Олександрович Куліш та поет Шевченко”. [20; с.1713]

Нові цікаві грані досліджуваної нашої теми постали і при опрацюванні статей до “Шевченківської енциклопедії”, що готується до друку у відділі Шевченкознавства Інституту літератури імені Тараса Шевченка HAН України. Робота над цією науковою проблемою дала змогу залучити до франкомовної Кулішіани ще низку імен популяризаторів творчості українського письменника.

У добре відомій праці про Т.Шевченка “Українське інтермеццо”, що друкувалася 1955 року спочатку на сторінках літературного тижневика “Les Lettres Françaises”, a згодом окремими розділами у спеціальному літературному виданні, французький письменник Луї Арагон (1898-1982) писав: “Шевченко пов’язав себе в Києві, де перебував 1845 року, з Кирило-Мефодіївським братством, в якому знаходився український письменник П.О.Куліш, котрий хотів знищити кріпацтво і створити панслов’янську республіку. Члени цього товариства були арештовані у квітні 1847 року , і Шевченко разом з ними” [4].

Особи П.Куліша торкнувся і вчений-історик Луї Ейзенман, професор Паризького університету, автор низки праць про держави Центральної Європи. У розділі “Нові інтелектуали і напрями: слов’янофіли, західняки, соціалісти і федералісти” з т.2 колективної монографії “Історія Росії”, що з’явилася друком 1932-1933 pp. Луї Ейзенман розповідав про Кирило-Мефодіївське братство, його учасників, зокрема, “молодих і вже відомих істориків Костомарова і Куліша, а також “великого українського поета Тараса Шевченка”; які цікавилися не соціалізмом, а ідеєю федералізму”.

П.Куліша згадує і відомий французький вчений-славіст Жорж Кастелян, автор численних праць, присвячених історії та культурі народів Центральної Європи. Автор, розповідаючи про національне пробудження українців у монографії “Історія народів Центральної Європи”, писав про внесок Пантелеймона Куліша та Михайла Драгоманова в історію та політичну думку, який вони зробили, публікуючи давні тексти. А трохи далі науковець ще раз подав інформацію про П.Куліша, згадавши про газету “Основа”, що “друкувалася у Санкт-Петербурзі російською та українською мовами в 1861-1862 роках, завдяки старанням видатного українського письменника. Лояльний до царя, він вимагав індивідуальних свобод і ставив українську мову на один рівень із мовами російською та польською”. [5; с.252]

Заслуговує на увагу франкомовна монографія Ольги Вітошинської “Коротка історія української літератури” (Париж, 1996). У своєму дослідженні літературознавець і письменник, доктор Університету Sorbonne Nouvelle Paris Ш, Ольга Вітошинська (псевд. Софія Наумович) неодноразово звертається до постаті Пантелеймона Куліша. Її роздуми про нього можна вважати одним із найрозлогіших викладів про українського письменника у франкомовному літературознавстві.

Розповідаючи про участь Т.Шевченка у визвольному русі слов’ян, авторка подає вже знані факти про те, що “певна кількість молодих українських інтелектуалів, історик Костомаров, майбутній романіст і публіцист Куліш, правник Гулак та декілька студентів Київського університету, заснували у січні 1847 року потаємне товариство, яке незадовго мало дістати назву ,,Кирило-Мефодіївське братство”. Це товариство поставило собі за мету звільнення слов’янських націй від чужинецького поневолення, їх об’єднання федеративним союзом, знищення усіх форм рабства, ліквідацію усіх класових привілеїв, забезпечення релігійної толерантності, свободи думки і друку тощо”. [21; с.29]

До особи українського романіста авторка звертається ще раз у розділі про Т.Шевченка, згадуючи про ту оцінку, яку П.Куліш дав поезії Кобзаря: “Один з найвідоміших українських письменників Панько Куліш, сам поет великої вартості, сказав, що “уся краса української поезії була явлена лише Шевченкові: цими словами він хотів сказати, що ніхто так, як він, не проймався таємничими витоками поетичного мистецтва народу і не зумів настільки геніально переробити фольклорні мотиви і форми”. [21; с.39]. Ольга Вітошинська писала також і про фальсифікацію біографії Т.Шевченка у радянській шевченкознавчій науці, фальсифікацію навіть донесень шефа жандармерії, у яких той говорив про вплив віршів Шевченка на національні настрої його читачів: “Біографи не могли навіть ознайомитися із спогадами Куліша, хоча саме там маємо більшість свідчень про Шевченка. перед засланням: Куліш, перший критик і дослідник Шевченка, був під політичною забороною…” [21; с.43-44]

Найповніше про Куліша дослідниця пише у розділі “Епігони” тієї ж праці, згадуючи принагідно таких письменників, як Юрій Федькович, Олександр Духнович та Микола Костомаров. Оскільки авторка висловлює тут цікаві й оригінальні думки, вважаємо за доцільне подати повний витяг тексту:

“Панько Куліш (1819-1897) був фігурою визначною і дуже суперечливою. Батьків рід походив із шляхетної козацької родини. Розпочавши навчання у Новгородському ліцеї, мав спочатку великі проблеми через незнання російської мови. Але коли її вивчив, став першим у класі. Змушений перервати навчання у Київському університеті через справу “Товариства”, був засланий до Тули, в Росію, де перебував три роки.

Мав багатогранні здібності; поет, романіст, історик, публіцист, перекладач, спеціаліст з граматики, залишив нам багато творів, які посьогодні невивчені через непостійність його характеру. У другому періоді свого життя відходить від того, чим захоплювався у першому. У поетичній добірці “Хуторна поезія” називає український народ нерозумним, у своєму історичному романі “Чорна рада” виступає проти тенденції ідеалізувати роль козаків і викриває їх невгамовність. Таким чином, він викликав жваві протести – ображений порвав зі своїми друзями. Він надрукував “Народні оповідання” Марка Вовчка (Марії Маркевич) і закохався в неї, але, не досягнувши успіху, з нею посварився, потім несподівано заспокоївся і виїхав до свого маєтку, відмовившись од будь-якої політичної діяльності. Останні роки проводить за перекладами на українську Шекспіра, Байрона, Ґете, Шиллера, Гайне, а також Святого Письма. Йому також завдячуємо двотомними Спогадами Гоголя”. [21; с.73]

Ще раз учений-літературознавець торкнувся особи П.Куліша, згадавши історію публікації “Народних оповідань” Марка Вовчка: “Головний редактор “Основи” – Панько Куліш, тонкий ерудит, відразу ж упізнав великий талант цього “невідомого Вовчка” і запросив його до Петербурга, тому що його оповідання будуть друкуватися…” [21; с.74]

Запропонований тут матеріал про франкомовне прочитання творчості Пантелеймона Куліша – це ще одна спроба ширше подати важливу ланку рецепції української культури франкомовним світом. Безперечно, треба зазирнути у глибший пласт франкомовної Кулішіани, скажімо, у контакти письменника із літературним світом Франції та Бельгії 60-70-х pp. XIX ст., його листування, українознавчі публікації на сторінках літературних журналів цих країн, а також і Швейцарії. Однак вже навіть цей матеріал є, гадаємо, незаперечним фактом того, що відкритість європейського простору, повернення української літератури у світовий культурний контекст дають змогу окреслювати далекосяжні наукові дослідження, як-от, створення універсальної бібліографії засвоєння цілої української літератури франкомовною критичною думкою ХІХ-ХХ сторіч.