Журналістика, філологія та медіаосвіта”

1. 
   Агеева Ю.В. Семантическая деривация в русском языке новейшего периода (на материале адъективной лексики): Автореф. дис. … канд. филол. наук. – Казань, 1997.
   
2. 
   Виноградов В.В. Словообразование в его отношении к грамматике и лексикологии // Исследования по русской грамматике. – М., 1975.
   
3. 
   Великий тлумачний словник сучасної української мови /Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К.; Ірпінь, 2004.
   
4. 
   Городенська К. Граматичний словник української мови: Сполучники. – Херсон, 2007.
   
5. 
   Лихтман Р.И. Трудные вопросы словообразования (на материале русского литературного языка). – Махачкала, 1991.
   
6. 
   Шадыко С. Аббревиатуры в русском языке (в сопоставлении с польским): Автореф. дис. … д-ра филол. наук. – М., 2000.
   

Однією з особливостей мови українських ЗМІ є уживання незмінюваних ад’єктивів – слів без морфологічної субституції з яскраво вираженою атрибутивною семантикою – назв кольорів, якостей тощо. Умовно серед них можна виділити дві групи – незмінювані ад’єктиви загальномовного фонду та ті, що входять до складу різних терміносистем. Зважаючи на те, що мові ЗМІ на пострадянському просторі загалом властивий процес «демократизації і лібералізації» [4, c. 76], звернемо увагу передовсім на досліджувані лексеми загальномовного фонду.

Незмінювані ад’єктиви загальномовного фонду умовно можна віднести до таких груп:

1. Кольороназви: беж / беж, бордо / бордо, индиго / індиго, маренго / маренго, массака / масака, сомон / сомон, терракот / теракот, фрез / фрез, хаки / хакі, электрик / електрик та ін.

2. Назви покроїв, фасонів, стилів одягу, способів обробки: ажур / ажур, апаш / апаш, валансьен / валансьєн, галифе / галіфе, годе / годе, гофре / гофре, гольф / гольф, декольте / декольте, демисезон / демісезон, драпри / драпрі, каре / каре, клеш / кльош, макси / максі, мини / міні, пике / піке, плиссе / плісе, реглан / реглан, фантази / фантазі та ін.

3. Ад’єктиви зі значенням «з такої тканини» (за аналогією шовкова тканина, вовняна тканина): джерси / джерсі, пике / піке, букле / букле, гласе / гласе, ламе / ламе, фил-а-фил / філ-а-філ та ін.

4. Назви видів кулінарної обробки: ассорти / асорті, безе / безе, брюд / брюд, гляссе / глясе, кабул / кабул, майонез / майонез, мокко / мокко, соте / соте, суфле / суфле та ін.

Існує значна кількість незмінюваних ад’єктивів, які через своє значення не можуть формувати багатокомпонентні тематичні групи, перш за все це лексеми з абстрактною, темпоральною і т.п. семантикою: минимум / мінімум, максимум / максимум, гала / гала, неглиже / негліже, люкс / люкс, подшефе / підшефе, рамоли / рамолі та ін.

Тенденція до уживання цих слів, передовсім незмінюваних ад’єктивів, посилюється з кінця XX – початку XXI століття й широко представлена в мові українських та російських рекламних текстів, у теле- і радіопередачах: экс-президент, вице-спикер, пресс-секретарь, бизнес-план, компакт-диск, гала-концерт; цвет металлик, цвет тициан, цвет божоле та ін.

Предметом нашої розвідки стали незмінювані ад’єктиви-кольороназви, які уживаються переважно в рекламних текстах. Матеріалом дослідження стали рекламні оголошення, опубліковані в газетах «Жовта газета» і «Харьковский курьер». До аналізу долучалися також тексти інших видань. Зважаючи на те, що в зазначених виданнях друкуються рекламні оголошення українською і російською мовами, аналізувалися тексти обох мов.

Специфіка цих слів зумовлюється передовсім їх граматичною природою – маючи яскраву атрибутивну семантику, незмінювані ад’єктиви позбавлені властивих російським і українським прикметникам форм словозміни. Тому питання про частиномовний статус цих слів аж до сьогодні гостро дискутується в лінгвістичній літературі. Якщо одні вчені (В.В.Виноградов, М.В.Панов, О.О.Реформатський, О.О.Шахматов, Є.В.Клобуков, В.В.Грещук, А. Браднер та інші) вважали за доцільне віднесення досліджуваних слів до розряду прикметників, то інші (О.І.Молотков, Т.М.Молошна, В.Н.Немченко, М.Ф.Лукін, Л.В.Кноріна та інші) ототожнювали їх з незмінюваними субстантивами.

Біля витоків вивчення незмінюваних ад’єктивів стояли О.О.Шахматов і О.О.Реформатський. Акад. О.О.Шахматов, указуючи на наявність у російській мові «невідмінюваних прикметників», проводив паралелі із давньоруською і церковнослов’янською мовами. Вперше були розглянуті теоретичні проблеми незмінюваних прикметників як аналітичних форм проф. О.О.Реформатським у статті «Упорядкування російського правопису». Він аналізував ці слова у зв'язку із збільшенням елементів аналітизму в російській мові. Пізніше були опубліковані статті Є.І.Мельникова і О.І.Молоткова, в яких відстоювалися діаметрально протилежні точки зору. О.І.Молотков в статті «Чи є в російській мові категорія незмінюваних прикметників?» заперечував наявність особливого розряду прикметників – незмінюваних. Він виходив з того, «що незмінювані прикметники не співвідносяться з категорією прикметників у російській мові. Самі по собі вони не позначають ознаки предмету, його якості, властивості, відношення до іншого предмету тощо; їх формально-граматичні ознаки – незмінюваність і синтаксична функція постпозитивного означення не є особливостями прикметників. За своєю лексико-граматичною характеристикою вони щонайближче стикаються з тими іменниками, які не мають форм відміни і які можуть уживатися в реченні в синтаксичній функції постпозитивного означення [6, c. 69]. Що стосується колористичних прикметників, то О.І.Молотков вважав їх «свого роду лексичними запозиченнями» заперечував наявність у них колористичного значення і [там же, с. 73]. Причина цього, на думку дослідника, криється перш за все в тому, що «в іншомовному слові, як правило, відсутнє значення назви кольору» [там же, с. 73]. Є.І.Мельников, проаналізувавши матеріали словників, дійшов висновку, що в російській мові існує група незмінюваних прикметників. Як відзначав дослідник, саме адекватність відмінюваних і невідмінюваних ад’єктивів дозволяє синтаксично поєднувати різні за своїм морфологічним оформленням одиниці: цвет беж и зеленый, материя красная и электрик, русская и коми поэзия, специалист по китайскому и хинди языкам тощо [5, с.107].

У лінгвістиці період 60-х – початку 70-х років ознаменувався появою низки робіт, в яких виявлявся значний інтерес до вивчення граматичного аналітизму. Насамперед це зауваження стосується колективної чотиритомної монографії «Русский язык и советское общество. Социолингвистическое исследование. Морфология и синтаксис современного русского языка», в якій М.В. Панов, керівник і редактор цього видання, узагальнив дві основні тенденції російської мови: розвиток аналітизму в царині граматики і розвиток аглютинації в царині словотвору. Незмінювані ад’єктиви, виходячи з цього, трактувалися як свідчення «посилення аналітизму в російській морфологічній системі». М.В.Панов розглядав їх як «новий граматичний клас», в який «стікаються різноманітні за походженням одиниці, іноді – з темним, химерним минулим» [7, с. 240].

Зазначимо, що в мовознавстві чекає ще на вирішення й питання про частиномовний статус незмінюваних прикметників, про що свідчать статті М.Ф.Лукіна, які з'явилися в 90-і роки, та деякі публікації останнього десятиліття. Ці дослідження свідчать про те, що в сучасній русистиці проблема частиномовного статусу вказаних слів залишилася до кінця не з'ясованою. Так, А. Бранднер [2] услід за авторами «Російської граматики» виходить з того, що до незмінюваних прикметників відносяться переважно запозичення з атрибутивним значенням і займенникові прикметники її, їх. Ю.В. Рощина розмежовує аналітичні прикметники, чи аналіти, і власне невідмінювані прикметники [8, c. 239].

Розбіжності в поглядах прибічників різних концепцій пояснюються, з одного боку, гетерогенністю підстав виділення частин мови й наявністю принципових розбіжностей у тлумаченні вихідних лінгвістичних положень – з іншої. Ми дотримуємося погляду, згідно з яким семантична структура досліджуваних слів з атрибутивним значенням дозволяє розглядати їх як прикметники, оскільки на денотативному рівні вони не відрізняються від звичайних прикметників.

Проведений аналіз засвідчив, що протягом останніх 10-15 років намітилася тенденція до розширення групи незмінюваних ад’єктивів, передовсім у номенклатурних назвах, представлених у текстах, які рекламують косметичні, парфумерні засоби, меблі, автомобілі тощо: цвет божоле, тициан / колір божоле, тіціан тощо. Розширення корпусу кольороназв шляхом ад’єктивації іменників зумовлюється тим, що колористичні прикметники не можуть передати усієї багатої палітри кольорів пропонованого асортименту парфумерних, косметичних засобів, товарів широкого вжитку, як-от меблів, автомобілів тощо. Крім того, рекламний товар виробники чи продавці хочуть подати як вишуканий, модний, престижний чи навіть елітний і тому шукають відповідних мовних засобів: «В чем секрет притягательности женской улыбки? Похоже, наша питательная помада цвета божоле готова доверить эту тайну только Вам – яркие, сияющие насыщенным цветом губы. Наша помада имеет нежную текстуру, легко ложится и делает поверхность губ ровной и гладкой. Мы включили в ее состав натуральный воск, обогащенный масляными кислотами. Он улучшает структуру кожи губ, питает и разглаживает. Вы получаете потрясающий результат "в одно касание" – насыщенный чистый цвет с утонченным атласным блеском. Губы выглядят роскошно». («Харьковский курьер», реклама косметики «Мирра») та ін.

Виразної атрибутивної семантики та рис незмінюваності можуть набувати в рекламних текстах іменники: цвет коралл, цвет слива, цвет баклажан, цвет махагон / колір корал, колір слива, колір баклажан, колір махагон та ін. (про кольори губної помади та фарби для волосся); цвет металлик, серебро, граффит, табак / колір металік, срібло, графіт (кольори автомобілів), цвет ольха, вишня, кальвадос, дуб, орех / колір вільха, вишня, кальвадос, дуб, горіх та ін. (кольори меблів). Гадаємо, що йдеться саме про ад’єктивацію іменників, оскільки, аби це була конструкція S + S, то іменники б мали форму родового відмінка: цвет балажана, сливы, граффита / колір баклажану, сливи, графіту тощо.

У цих слів зберігаються риси незмінюваності, навіть якщо вони входять до складу розширеної назви: автомобиль цвет золотой металлик, спелая вишня, синий перламутр / автомобіль кольору чорний металік, стигла вишня, синій перламутр, сірий графіт та ін.: Однажды ко мне пришла женщина, попросила подкрасить корни волос. Свой цвет у нее был божоле – оттенок каштанового. Она попросила корни прокрасить цветом табак – пепельным» («Красота on line»).

Вважаємо, що незмінюваність новітніх субстантивованих ад’єктивів можна пояснити низкою причин. По-перше, російська мова має досить міцну традицію незмінювати неологізми-запозичення з атрибутивним значенням на початковому етапі входження у мову. Як зазначається у дослідженні Е. Біржакової, Л. Кутіної, Л. Войнової, «контексти XVIII ст. демонструють досить широке використання неадаптованих форм прикметників у західноєвропейському чи класичному (латинському) оформленні, в атрибутивній функції чи функції предиката. Це форми женероз, капабель, комод, магнифик, комплект, конфини, аттик, дифирент, десперант, малконтент та ін.» [1, с. 273]. Подібні форми були й залишаються стилістично маркованими, оскільки, починаючи з XVIII ст., вони, порівняно з власне російськими словами, набули рис престижності і стали ознакою освіченості тощо.

Неадаптовані форми, як правило, властиві запозиченням на початковому етапі проникнення у мову-реципієнт і характеризуються максимальною семантичною й стилістичною виділеністю, оскільки ще семантично пов’язані з мовою-джерелом і не вступили в лексико-семантичні відношення зі словами мови-реципієнта, що виявляється у невідповідності їх семантики російській чи українській дійсності.

Зважаючи на те, що серед основних рис, властивих мові сучасних ЗМІ, відзначають «слідування мовленнєвій моді» [3, с. 518], незмінюваність ад’єктивованих іменників можна пояснити саме цим. Про вплив саме чинників моди свідчить і той факт, що в мові рекламних текстів 90-х рр. минулого століття нами були зафіксовані такі незмінювані кольороназви: цвет валентино, сафари, коррида / колір валентино, сафарі, корида, яких у рекламних текстах останніх п’яти років вже не зустрічається (як бачимо, навіть у мові мода досить мінлива).

Таким чином, попри нечисленність і певну семантичну обмеженість, незмінювані ад’єктиви порівняно активно уживаються в рекламних текстах, виступаючи певними знаками престижності, елітності й вишуканості. Можемо говорити про розширення корпусу незмінюваних адєктивів-кольороназв за рахунок ад’єктивації іменників, проте слід наголосити на певній мінливості корпусу цих слів, що зумовлюється упливом мовленнєвої моди. Дією саме цього чинника, а не тенденцією до аналітизму, можна пояснити включення до корпусу незмінюваних ад’єктивів-кольороназв ад’єктивованих іменників, у тому числі й слов’янського походження.

1. 
   Биржакова Л.Э., Кутина Л.А., Войнова Л.Л. Очерки по исторической лексикологии русского языка XVIII века. Языковые контакты и заимствования. – Л., 1972.
   
2. 
   Бранднер А. Нулевой тип адъективного склонения прилагательных в современном русском языке // http: // publib.upol.cz / ~obd/fulltext/Rossica% 20XL / ross 40-29.pdf
   
3. 
   Володина М.И. Язык СМИ как отражение языковой действительности // III Международный конгресс исследователей русского языка "Русский язык: исторические судьбы и современность": Сборник тезисов, М., 2007. – С. 517-518.
   
4. 
   Костомаров В.Г. Языковой вкус эпохи. – М., 1999.
   
5. 
   Мельников Е.И. Неизменяемые прилагательные в русском языке // Slavia.– 1954.– rocn. XX111, ses.4.
   
6. 
   Молотков А.И. Есть ли в русском языке категория неизменяемых прилагательных? //Вопр. языкознания. – 1960.– № 6.– C.68-73.
   
7. 
   Панов М.В. Об аналитических прилагательных //Фонетика. Фонология. Грамматика (К 70-летию А.А.Реформатского) – М.:Наука, 1971.– С. 240-253.
   
8. 
   Рощина Ю.В. Закономерности функционирования различных типов аналитических прилагательных в современном русском языке // II Международный конгресс исследователей русского языка "Русский язык: исторические судьбы и современность": Сборник тезисов. – М., 2004. – С. 239 – 240.
   

За скупими записами у трудовій книжці письменника (окрема подяка за можливість ознайомлення з нею доньці літератора – Л.Л. Безобразовій), за теплими спогадами колег по перу постають складні й драматичні, але водночас цікаві і повчальні колізії з життя полтавського журналістського загалу 40-50-х років минулого століття.

Особистий і журналістський гарт Леонід Безобразов пройшов ще в роки війни, пішовши на фронт добровольцем у 1941 році. Однополчани письменника згадували, що він чудово знав світову та вітчизняну літературу, мав прекрасну пам'ять, міг захоплююче, в деталях переповідати солдатам твори Жуля Верна, І.П. Котляревського, Т.Г. Шевченка. На офіцерських зібраннях пожвавлював товариські бесіди дотепами з Козьми Пруткова, мав тонке відчуття ритму мови і навіть, бувало, складав бойові донесення в штаб дивізіону поетичними рядками [7, с.330].

Саме на фронті у Леоніда Безобразова з'явився і літературний псевдонім, народженням якого письменник зобов'язаний суворим обставинам бойових дій: телефоніст недочув першої частини прізвища автора, адже матеріал до фронтової газети передавали по проводах [4, с.22].

Леонід Безобразов писав у фронтові газети і як журналіст, і як поет. Спочатку – російською мовою, якою й видавалася тодішня воєнна преса, вірші і проза з-під його пера виходили легко й невимушено, на перше прохання друзів-фронтовиків. Як згадував однополчанин письменника

К.М. Гулак, «Л. Бразов «фотографував» фронтове життя – бої та невеличкі передишки в профіль і анфас – і постійну готовність іти в бій, і короткі радощі від одержаного з дому листа, і позитивні емоції від концерту фронтових артистів» [5, с.337]. Дійсно, фронтовий шлях майбутнього журналіста і письменника був сповнений враженнями і від поразок, і від перемог, і від вірності бойових друзів, і від гіркоти їх втрати.

На війну Леонід Безобразов пішов добровольцем у червні 1941 року з Донеччини, де він працював учителем після закінчення Полтавського учительського інституту [4, с.21]. Бойовий шлях почав у Чугуївському запасному артполку, потім був зарахований курсантом Сумського артучилища, яке увійшло до загону особливого призначення Харківського військового округу. В складі цього загону брав участь в оборонних боях осені 1941 року на Південно-Західному фронті. По закінченню училища (термін навчання був скорочений – усього півроку) і присвоєння звання лейтенанта Леонід Безобразов був відправлений на Волховський фронт, у

50-й гвардійський артилерійський полк 24-ї гвардійської стрілецької дивізії.

Лейтенант-артилерист пройшов зі своєю дивізією від Сталінграду, прориву блокади Ленінграду, визволення Північного Кавказу, України, Криму до Східної Прусії. У червні 1943 року, під час боїв за визволення України, Леонід Безобразов став кандидатом у члени ВКП(б), а вже в жовтні цього ж року, визволяючи Донбас, звідки пішов на фронт добровольцем, – членом партії [2]. Лейтенант Безобразов, за плечима якого були арешт і ув'язнення у період масштабних репресій (він провів у в'язниці НКВС майже рік), звинувачення в належності до контрреволюційної троцькістської організації, тим не менше був прийнятий до лав ВКП (б), бо його фронтова біографія була бездоганною. В рік відзначення 50-річчя початку Великої Вітчизняної війни Леонід Безобразов згадував про це так: «До речі, як і кого приймали на фронті в партію? Поділюся власними спостереженнями, не претендуючи на узагальнення, скажу про товаришів, з якими довелося служити. Так от, приймали найхоробріших, найдисциплінованіших, на кого уповні можна покластися. А як вступали? Не з примусу, звичайно, не з наказу, ніхто не приневолював, але ініціатива, як правило, належала політрукові чи парторгові. От коли вони знаходили, що ти достойний, то й говорили: «Пиши заяву» [3, с. 2].

У серпні 1944 року, на березі литовської річки Дубісси двадцятивосьмилітній офіцер підірвався на німецькій протипіхотній міні. Він втратив стопу правої ноги, переніс сім операцій з її поступової ампутації аж до колінного суглоба, з серпня 1944 року до березня 1945 року лікувався в шпиталі в Куйбишеві, а в травні 1945 року був демобілізований, закінчивши війну з орденами Вітчизняної війни першого і другого ступенів, Червоної Зірки, медалями «За оборону Сталінграду», «За перемогу над Німеччиною у Великій вітчизняній війні 1941–1945 рр.» та ін. [9, с. 52].

Навесні 1945 року Леонід Безобразов з'явився у Полтаві, куди на той час вже повернулася з евакуації його сім'я. Як згадував фронтовий друг письменника К.М. Гулак, «… ще в госпіталі, між перев'язками лейтенант Безобразов часто замислювався над своїм майбутнім: як жити далі? Що робити? На ці віковічні питання він знайшов відповідь сам. Маючи капітальну освіту вчителя-філолога, відразу вкоренився в журналістську роботу» [5, с. 337].

Документальним підтвердженням початку журналістської діяльності

Л. Безобразова у 1945 році є перший запис у його трудовій книжці про зарахування згідно з наказом № 11 від 1 червня 1945 року на посаду літпрацівника редакції обласної газети «Зоря Полтавщини» [2].

Газета мала обласний статус з 1 листопада 1937 року, після утворення 22 вересня 1937 року Полтавської області. Тодішня її назва – «Більшовик Полтавщини». На літо 1940 року при газеті було утворено вісім кореспондентських пунктів: Кременчуцький, Карлівський, Хорольський, Лубенський, Золотоніський, Пирятинський, Миргородський, Гадяцький. Тоді ж постановою бюро обкому КП(б)У всіх штатних кореспондентів газети було введено до складу номенклатури обкому [8, с. 25].

На час фашистської окупації випуск газети було припинено, а з вересня 1943 року – після визволення Полтави – вона почала виходити вже під назвою «Зоря Полтавщини» (орган Полтавського обласного і міського комітетів КП(б)У, обласної і міської Рад депутатів трудящих). Першим її редактором став О.П. Сидоренко. Саме він і прийняв на журналістську роботу фронтовика Леоніда Безобразова. Ось як згадує про це тодішній літпрацівник газети О.А. Тарасенко: «У той час редактором «Зорі Полтавщини» був Олександр Петрович Сидоренко, людина мудра, добра і чутлива. Він якось одразу накинув оком на Леоніда Петровича. Після кількох товариських розмов запросив його на роботу в редакцію, а невдовзі призначив відповідальним секретарем. Він високо цінував його і любив. Леонід Петрович увійшов у редакційний колектив як давній товариш, приніс із собою всі фронтові набутки, був винятково акуратним у роботі, цього ж вимагав від підлеглих».

Полтава була зруйнована дощенту. Та над руїнами, згарищами вже бриніло, мов набат, священне слово «перемога». Там завжди були журналісти. Незважаючи на тяжку травму, Леонід Петрович не залишав свій бойовий пост. Він умів влучним журналістським словом підняти бойовий дух, згуртувати сили, розвіяти нотки зневіри, безвиході. Його матеріали відзначались бойовитістю, мобілізуючим, запалюючим духом» [10, с. 329].

Від перших повоєнних років, майже щорічно, бюро обкому КП(б)У заслуховувало питання «Про роботу обласної газети «Зоря Полтавщини», де обговорювалися усі журналістські позитиви й негативи, вносилися певні корективи до редакційного плану. Гостро стояла й проблема кадрів. То ж не дивно, що вже через півроку після початку роботи в газеті Леонід Безобразов – фронтовик, комуніст, що мав досвід воєнної журналістики, філологічну освіту, літературний хист – обійняв посаду завідувача партійного відділу [2].

Редакція поступово зміцнювалася кадрами (Дмитро Прилюк, Пилип Бабанський, В’ячеслав Срібний, Юрій Лапай, Олександр Чуча). Розширювалося коло авторів, з'являлися цікаві сюжети, все більше людей писали до газети листи з вірою у справедливість та силу друкованого слова [8, с.27].

Працювати у перші повоєнні роки було складно: газета перебувала під пильним наглядом партійних органів, надзвичайно суворою була цензура. Показовий у цьому відношенні факт наводить, зокрема, історик-архівіст

Т.П. Пустовіт: 24 квітня 1946 року бюро обкому КП(б)У розглядало питання щодо публікації матеріалів у газеті «Зоря Полтавщини», які несли в собі, не більше не менше, «розголос державної таємниці». Виявляється, ішлося про публікацію …списку маслозаводів з планом заготівлі резерву масла на 1946 рік [8, с.27]!

Можна лише здогадуватися, як міг реагувати на такі обставини вчорашній артилерист-фронтовик, людина щира і пряма, яка звикла самостійно приймати рішення і брати відповідальність на себе. Журналісти, які працювали в ті роки разом з Леонідом Безобразовим, згадували про колегу: «Таким він був – не пригладженим, прямим, часом аж різким, але завжди справедливим, до безкінечності чесним і правдивим» [13, с.349].

З квітня 1946 року, як свідчить запис у трудовій книжці, Л.Безобразов став відповідальним секретарем редакції, і до серпня 1954 року його журналістська діяльність була пов'язана із «Зорею Полтавщини» [2]. Про цей період його роботи в газеті збереглися свідчення її працівників. Деякі з них, зокрема, спогади знаного полтавського публіциста й краєзнавця

І.М. Наливайка, знаходимо в книзі В. Цебрія «Полтавський пантеон»: «Познайомився я з Леонідом Петровичем 1953 року. Я тоді працював в Оржиці відповідальним секретарем районної газети. Мене примітили колеги з Полтави й запропонували таку ж посаду в «Зорі Полтавщини», тобто це була сходинка в кар'єрі щаблем вище – хто б відмовився? Але перед тим, як обійняти посаду, я мав ще пройти випробування, щось на кшталт виробничої практики. Мене послали готувати газетний матеріал про одне з місцевих підприємств. Коли я його написав, то мене направили до літредактора «Зорі Полтавщини». На цій посаді тоді працював Леонід Петрович. Про його вимогливість і сувору вдачу ходили легенди, він не любив вдаватися у докладні роз'яснення, якщо вважав, що матеріал не підходить газеті. Одне солоне слівце його було вироком… Бразов прочитав мій матеріал один раз, потім ще, помовчав. Потім вимовив тільки одне слово: «Піде!» Я був дуже радий, бо фактично це була путівка у велику пресу! Адже Леонід Бразов був для багатьох взірцем стиліста-літератора, безкомпромісного журналіста» [11, с.30].

Красномовним є свідчення про співпрацю в «Зорі Полтавщини» з

Л. Безобразовим і прозаїка Б.Н. Левіна: «Кожен, хто знав письменника Леоніда Петровича Бразова, спілкувався з ним, співпрацював, бачив у ньому людину великої душі і доброго серця. Він був хорошим товаришем, водночас суворим і вимогливим, коли йшлося про справу…

Не один рік працюючи відповідальним секретарем «Зорі Полтавщини», тобто відповідальним не лише за макет газети, але й за її зміст і стиль, він, бувало, безстрашно схрещував списи з головним редактором, щось захищаючи чи відхиляючи якийсь недолугий матеріал; насамперед це стосувалося творів, що мали зватися художніми – оповідань, віршів, нарисів. Знаю, йому було нелегко, та інакше він не міг; коли б поступився, то було б проти його совісті. За свої переконання Бразов платив здоров'ям, воно ж було і так підірване отим важким пораненням часів війни, саме на тій вогняній позиції батареї, яку він утримував до останнього і не віддав ворогові.

Чого досягав Бразов своєю непоступливістю? В ті роки, коли він був відповідальним секретарем «Зорі Полтавщини», на її сторінках не з'являлося випадкових речей: слабеньких, на дріб'язкові теми оповідань, сірих віршів, поверхових «аби про що» писаних рецензій, далеких від справжнього гумору фейлетонів чи гуморесок» [6, с.345-346].

Із вдячністю, як про вчителя й наставника в журналістиці згадувала про Л.Бразова літредактор «Зорі Полтавщини» Л. Абросімова, якій довелося працювати його заступником у п'ятдесяті роки минулого століття [1, с.58-59].

Не зрадив власним людським і творчим принципам Леонід Петрович і тоді, коли після роботи в «Зорі Полтавщини» продовжив журналістську діяльність як редактор громадсько-політичних передач обласної редакції радіомовлення [2]. Наведемо лише один епізод з його творчої діяльності за спогадами відомої полтавської радіожурналістки В.О. Чазової: «До нас на радіо Леонід Петрович прийшов у досить складні часи. Сувора цензура кожну інформацію, кожну бесіду вичитувала прискіпливо, а деякі матеріали обов'язково перед ефіром читали у відділі пропаганди обкому партії.

Я вже не пам'ятаю, яка бесіда, підготовлена Леонідом Петровичем, викликала сумніви у «верхах». До ефіру її не пустили. І на ранок було скликано нараду творчих працівників радіокомітету, на яку прийшов і працівник відділу пропаганди обкому партії. Точилася довга розмова на підвищених тонах… Леонід Петрович сидів мовчки, лише стиснуті у кулак великі міцні пальці та побілілі губи виказували нервову напругу журналіста-фронтовика. Вимагали переписати деякі сторінки, що зовсім змінювало концепцію матеріалу. Прозвучало останнє категоричне твердження обкомівця і… в кімнаті запанувала тиша. Рипнув стілець, Леонід Петрович важко піднявся (у нього був протез) і випростався у весь свій богатирський зріст… Він сказав тихо, стримано, але твердо: «Ні. Я не дозволю змінювати жоден рядок. Я переконання не міняю. Не звик!» Спокійно взяв виплеканий матеріал, над яким певно працював не один день, охайно склав і… розірвав на дрібні шматки» [12, с.340-341].

1. 
   Абросімова Л. Адреса редакції – Піонерський провулок, 4 // «Зоря Полтавщини» – газета рідного краю. – Полтава, 2008. – С. 57-61.
   
2. 
   Архів письменника Л.П. Бразова. Трудова книжка Л.П.Безобразова.
   
3. 
   Бразов Л. Червень-травень. До 50-річчя початку Великої Вітчизняної // Криниця. – 1991. – №2 (6). – С. 2 - 3.
   
4. 
   Безобразова Л. Мій батько // Бразов Леонід. Батько. – Полтава, 2006. – С.16-29.
   
5. 
   Гулак М. Пороги // Бразов Леонід. Батько. – Полтава, 2006. – С. 334 - 339.
   
6. 
   Левін Б.Н. Будівничий красного письменства // Бразов Леонід. Батько. – Полтава, 2006. – С. 345 - 347.
   
7. 
   Міхно О. Мій фронтовий побратим // Бразов Леонід. Батько. – Полтава, 2006. – С. 330 - 334.
   
8. 
   Пустовіт Т. Під різними назвами і тиском партійної диктатури // «Зоря Полтавщини» – газета рідного краю. – Полтава, 2008. – С. 19 -45.
   
9. 
   Семеновська Л. Життєвий шлях письменника Леоніда Бразова: з позиції сучасності // Бразов Леонід. Батько – Полтава: АСМІ, 2006. – С. 47-56.
   
10. 
    Тарасенко О.А. Палиця: Бразов Леонід. Батько. – Полтава: АСМІ, 2006. – С. 327-329.
    
11. 
    Цебрій В. Полтавський пантеон / Під редакцією Л.Л.Безобразової. – Полтава, 2008. – С. 29 - 32.
    
12. 
    Чазова В. Слово про колегу //Бразов Леонід. Батько. – Полтава, 2006. –С.339-347.
    
13. 
    Чуча О. Таким він був // Бразов Леонід. Батько. – Полтава:, 2006. С. 348 - 351.
    

Газетний заголовок неодноразово ставав темою наукових публікацій вітчизняних та зарубіжних вчених. Цю тему вивчали відомі зарубіжні вчені та практики – О. І. Богословська, С. М. Гуревич, В. В. Ворошилов, В. Г. Костомаров, С. Д. Кржижановський, Е. А. Лазарєва, А. С. Попов, О. О. Сафонов, І. С. Стам, науковці Інституту журналістики та інших факультетів Київського національного університету імені Тараса Шевченка – В. В. Різун, О. Д. Пономарів, Н. Ф. Непийвода, Д. М. Прилюк, В. Ф. Іванов, журналістикознавець В. Й. Здоровега і дослідник І. М. Михайлин (Харків).

Мета др Визначити особливості використання основних видів заголовків у сучасних друкованих виданнях, з’ясувати умови формування вдалого заголовка та способи підвищення ефективності його сприймання.

Об’єктом дослідження є сучасна українська пресса, предмет – одослідження є заголовки газет «День», «Дзеркало тижня», «Газета по-українськи» та журналу «Корреспондент».

Під час написання роботи використовувалися описовий метод у поєднанні з типологічним алізом, метод систематичного спостереження та аналізу документів.

Новизна роботи полягає в тому, що в ній подається детальний аналіз функцій і видів газетних заголовків, а також запропоновано конкретні поради стосовно того, як зробити заголовок журналістського матеріалу цікавішим і змістовнішим.

У першій половині XIX ст. тексти в газетах друкували без заголовків. На початку кожного повідомлення вказували лише назву міста, звідки воно прийшло, і дату, коли новина потрапила до редакції. Згодом заголовки стали писати на першій сторінці номера у своєрідній афішці-покажчику, де повідомляли про головне у виданні. Поступово деякі з цих заголовків переходили на інші сторінки номера – їх ставили над найважливішими повідомленнями.

Зараз майже всі тексти публікують із заголовками, за винятком невеликих інформаційних повідомлень і заміток, згрупованих у добірку, над якими ставлять рубрику, що позначає головну тему цих публікацій.

Соціологічні дослідження показують, що газета рідко коли прочитується повністю – від першої шпальти до останньої, але заголовки завжди проглядаються усі [1, с. 7].

Український журналістикознавець І. Л. Михайлин пише, що «Заголовок – це назва твору або його частини, що друкується чи пишеться над текстом», додаючи також, що «періодичні видання (газети, журнали, альманахи), крім заголовків окремих творів, мають ще заголовки відділів, рубрик, назви груп матеріалів («шапки») і загальні назви (назви видання)» [2, с. 225].

Заголовок варто набирати необхідним для кожного окремого випадку шрифтом, тобто, вибираючи шрифт, фахівці радять враховувати низку обставин: значимість цього матеріалу, ступінь важливості цієї публікації для читачів, її розміщення на шпальті [4, с. 4].

Як правило, заголовку властива інформативна функція, оскільки в ньому тим або іншим способом відбивається зміст матеріалу. Для газетних заголовків характерна й так звана рекламна функція, яка полягає в тому, щоб спеціальними особливими засобами викликати інтерес у читача, залучати його увагу. Рекламність звичайно розуміється в науковій літературі як експресивність, а тому рекламну функцію називають також експресивною або рекламно-експресивною [3, с. 24].

Заголовки газет «Газета по-українськи» наскрізь інформативні. Вони розповідають або про головну тему публікації або про найважливіший епізод події чи найцікавішу сторінку з життя головного героя. Заголовки журналу «Корреспондент» оригінальні, яскраві, бойові, стилістично багатокольорові. Заголовки газет «Дзеркало тижня» розраховані на читача-інтелектуала, який найперше очікує від назви публікації натяку на зміст публікації, її підтекст. Заголовки газети «День» часто афористичні та іронічні.

У заголовках більшості досліджуваних видань (окрім інформативних назв матеріалів газети «Газета по-українськи») перестає відображатися заданість мислення, байдужість, штамп думки, що виявляється у штампах мови, стилістичних втратах мови газети, що безумовно реалізується у здійсненні найважливіших функцій газети.

Основні види заголовків. У кожному конкретному заголовку на перший план виходить або інформативна, або рекламна функція. Залежно від того, яка з них переважає, можна говорити про інформативний або спонукальний (мотиваційний) вид заголовка. Пропоную розглянути їхні особливості.

Інформаційний заголовок. Інформаційний заголовок передає суть матеріалу, витікає з його змісту.

У заголовку не повинно бути нічого того, чого немає в тексті, і навпаки, – в тексті не повинно бути місця тому, що не міститься в назві, не виражено в ній хоча б в найбільш приблизній формі. Журналіст повинен дати значення можливим асоціаціям, щоб не дезорієнтувати читача [1, с. 9]. Для інформаційних заголовків характерні такі ознаки:

1. Дієслово – головний елемент інформаційного заголовка. Наприклад: «Вибух газопроводу сприйняли як кінець світу» («Газета по-українськи»).

2. Вони написані в «телеграфному» стилі. Схожість заголовків з телеграмами в тому, що в них відсутні такі другорядні члени речення як обставина, наприклад, заголовок «Сурогатні матері народили 32 дитини» («Газета по-українськи») у початковому вигляді, можливо, був таким: «В Україні цього року сурогатні матері народили 32 дитини».

3. Час. Переважна частина інформації, що міститься в газеті, розповідає про події, що вже трапилися. Логічно, що розповідь про ці події зазвичай ведеться в минулому часі, а ось заголовки найчастіше – в сьогоденні, наприклад: «Айвазовский отдыхает» («Корреспондент»).

4. Винесення в заголовок найголовнішого факту, цифрових даних тощо: «Без тепла в Херсоні залишилися 38 будинків» («Газета по-українськи»).

5. Ключові слова – один з найважливіших елементів тексту, за допомогою яких здійснюється індексація журналістського матеріалу пошуковими системами Інтернету, наприклад: «Оцінки дітей приходять батькам есемескою» («Газета по-українськи»), «Топ-10 новых авто в Украине» («Корреспондент»).

Трапляється так, що саме з добре написаного ліда можна вибрати ключові слова, щоб викристалізувати з них заголовок.

Серед американських газетярів відома «Притча про друга на пагорбі»: «Уявіть, що ви гуляєте за містом і обдумуєте якийсь сюжет. Раптом ви помічаєте на вершині пагорба свого друга, якому буде цікаво почути вашу історію. Ви біжите до нього, все вище і вище підіймаєтесь, і коли добігаєте, у вас залишається подиху лише на одну фразу, після чого ви впадете без сил. Які слова ви встигнете прокричати? Ось це і є заголовок» [5, с. 106].

6. У підзаголовку і заголовку не повинно бути однакових сліва або навіть однокореневих, окрім випадків, коли тавтологія несе певне змістове навантаження: «Бабин Яр: пам’ять про війну чи війна про пам’ять» («Дзеркало тижня»).

Перевагою спонукального заголовка є те, що він є стислим і вражаючим (від трьох до п’яти слів). Наприклад: «Правила гри» («Дзеркало тижня»), «Голая правда» («Корреспондент»).

Недолік спонукальних заголовків – мало інформативності. Наприклад: «28 метрів непорозумінь» («День»). Ось чому в щоденних виданнях вони супроводжуються інформативними підзаголовками, а в журнальних статтях – врізом (чи шапкою), які його пояснюють.

Умови формування вдалого газетного заголовка:

1. Лаконічність. Заголовок повинен бути схематичним і коротким: «Вихідними буде +3» («Газета по-українськи»), «Мир – тарифам, війна – споживачам» («Дзеркало тижня»).

2. Економічність. Для економного формування газетного заголовка вживають абревіатури, неологізми, використовують складання слів, багатозначність тощо, наприклад: «Друг, а не вбивця» («День»).

3. Однозначність. Більше притаманна інформаційним жанрам, де слово виступає в прямому, неускладненому значенні, наприклад: «Черновецький зрізав 792 дерева» («Газета по-українськи»).

4. Оцінність. Для надання заголовку позитивної оцінності рекомендується використання різноманітних порівнянь і епітетів, антонімів, застосування прийомів поетичної інверсії та ритміки. Негативної оцінності газетним назвам можуть надавати фразеологізми, прислів’я і приказки, наприклад: «Родной дом – не крепость» («Корреспондент»).

5. Рекламність. Рекламні заголовки виконують функцію деякого шуму, оскільки не дають читачеві точного уявлення про зміст публікації, дезорієнтують і дезінформують його, спекулюють на його цікавості, наприклад: «28 метрів непорозумінь» («День»).

Існує безліч способів формування умов у сфері газетних назв, але всі вони потребують більш ґрунтовного вивчення у майбутньому.

Газетний заголовок виражає в собі єдність форми і змісту матеріалу, забезпечує актуальність і конкретність публікації, передає ставлення автора до описуваних подій та явищ, підкреслює значення повідомлюваного факту і, таким чином, активно впливає на читача.

На мою думку, для того, щоб створити цікавий інформаційний заголовок, варто спочатку написати звичайне розповідне речення, яке б максимально передавало суть матеріалу, а потім прибрати зайві (другорядні) слова. У результаті, отримаємо гарний інформаційний заголовок. Звичайно часто трапляються багатопланові статті, що мають кілька аспектів. У такому разі доведеться обирати, який аспект зацікавить читача найбільше.
Література

1. Горбунов А. П. Язык и стиль газеты / Из творческой лаборатории публициста. – М.: Изд-во Моск. гос. ун-та, 1974. – С. 7 – 18.

2. Михайлин І. Л. Основи журналістики: Підручник. – Вид. 3-є, доп. і поліпш. – К.: ЦУЛ, 2003. – С. 200 – 230.

3. Гуревич С. М. Газета: вчера, сегодня, завтра: Учеб. пособие для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2004. – С. 24 – 36.

4. Толкачев Е. В. Заголовок в газете. – М.: Искусство, 1959. – С. 4 – 12.

5. Різун В. В., Непийвода Н .Ф., Корнєєв В. М. Лігнвістика впливу: Моногр. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2005. – С. 106 – 110.

6. Вуароль М. Гід газетяра. – К., 2000. – С. 17 – 18.

Марія Думанська (Львів)

РЕДАКТОРСЬКО-ВИДАВНИЧИЙ ДОСВІД МАРІЇ ГРІНЧЕНКО

КРІЗЬ ПРИЗМУ ҐЕНДЕРНОЇ ТЕОРІЇ:

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
Розглянуто можливість застосування елементів ґендерного аналізу при вивченні діяльності Марії Грінченко.

Ключові слова: історія видавничої справи, вивчення персоналій, ґендерний аналіз, дослідницька методологія.
Ґендерні дослідження, які у 80-90-их роках XX століття тільки заявили про себе в українському культурному й науковому просторі (переважно у літературознавстві та соціології), нині починають поширюватися практично на всі галузі соціогуманітарних наук, а „гендерна складова органічно входить у дослідницькі методології, які поєднують різні аналітичні стратегії” [3, с. 3]. Пов’язано це головно з тим, що останні десятиліття у гуманітаристиці характерні переходом від так званих іманентних методик до методик антропологічних, які розглядають культурні явища в тісному зв’язку з людиною, з її мисленням та духовно-практичною діяльністю.

Принагідно наголосимо, що ґендерні студії передбачають рефлектування над різноманітними аспектами відмінностей між чоловіками та жінками: над особливостями мислення, поведінки, психології, мови, творчості. Іншими словами – це відшукування нових підходів у відображенні чоловічого та жіночого культурного досвіду. „Методологія ґендерних досліджень, — акцентує Ніла Зборовська на відмінності „ґендерного” і „феміністичного” інструментарію, — виходить із принципу симетричного моделювання чоловічого та жіночого досвіду в культурі (виокремлення наше. – М. Д.). Методологію ж феміністичних досліджень відзначає передусім радикальність, оскільки така методологія виходить із принципу ґендерної асиметрії, маскулінної культурної домінації” [4, с.15].

Ґендерний підхід у дослідженні видатних осіб української науки й культури міг би допомогти „концептуалізувати індивідуальні дискурси (виокремлення авторки. – М. Д.) й ідентичності, позаяк вимагає постійно враховувати, до якої статі належить певна „дійова особа”, як вона сама відповідала на питання „хто Я?” і яку відповідь на те саме питання („хто він/вона?”) давали його сучасники. Чи „забували” відомі нам діячі минулого й сучасності, якої вони статі? Коли їм доводилося акцентувати свою статеву приналежність, а коли – замовчувати?” [8, с. 40].

Прикметно, що „наукова мода” в українській гуманітаристиці на вивчення „табуйованих” раніше (із зрозумілих причин) діячів, так поширена у середині-кінці 90-их років минулого століття, загалом уже минула. Проте із незаперечною впевненістю беремося стверджувати, що вивчення персоналій ніколи себе не вичерпає. Адже в кожному конкретному випадку зокрема і в так званій історії суспільних груп загалом у науковому дискурсі йдеться не стільки про оприлюднення та висвітлення фактів життя і діяльності людини, скільки про їх інтерпретацію з перспективи нової доби, у світлі сучасних теоретичних моделей і практичних досягнень: „особа в історії жила та діяла, вона залишила слід, який можна зафіксувати та інтерпретувати. В цьому її пізнавальне значення” [9, с.185].

Марія Грінченко (найвідоміший її літературний псевдонім – Загірня) є, на жаль, однією із дуже, так би мовити, однозначних постатей в історії української культури (чи радше навіть вужче – літератури). Вона „дружина одного з найвизначніших наших письменників і діячів, Бориса Грінченка”, яка, „вийшовши заміж, щиро перейнялася ідеями свого чоловіка” [5, с. 213] і „стала помічницею і співробітницею в усіх літературних, громадських, видавничих та наукових справах” [7, с. 13] подвижника української ідеї. Вона – вірна й незмінна його соратниця, що поза Грінченковим контекстом практично позбавлена права на „наукове функціонування”. Вона – ідеальна дружина й подруга, без якої неповним був би Грінченковий образ. Як влучно зауважує Марта Богачевська-Хом’як, „такою є… роль жінки в українському громадському житті й історії України – треба уважно придивитись, щоб осягнути цю частіше оспівану, ніж вивчену „берегиню”… (виокремлення наше. – М. Д.)”² [2, с. 3].

Навіть у нечисленних (і переважно коротких) матеріалах, присвячених діяльності Марії Грінченко (виняток становить дисертація й монографія Людмили Неживої, в яких досліджено літературну спадщину авторки та її місце у культурно-просвітницькому русі кінця XIX – початку XX століття; див. [6]), письменниця і громадська діячка – радше талановита і свідома самопожертви Грінченкова половина, завдяки якій, зокрема, активно видавали й перевидавали його книги, багате джерело спогадів про відомих її сучасників, аніж постать, достойна окремого – повного і самостійного – дослідження.

У найкращому випадку Марія Грінченко знана хіба як авторка творів для дітей і кількох оповідань з народного життя (власне як Марія Загріня) – письменниця, що сформувалася виключно під авторитетним чоловіковим впливом. „Критики любили особливо наголошувати несамостійність жінок-авторок, вказували на спонукальний вплив родини, батька, брата, чоловіка, на покровительство когось із мужчин-письменників. Без такої опіки входження в літературний світ, майже цілковито чоловічий, і публікація творів була, очевидно, зовсім неможливою. І самé жіноче авторство незрідка ставилося під сумнів, принаймні частково, бо редакторові-мужчині, покровителеві-видавцеві приписувалася надзвичайно велика роль у появі твору доти невідомої авторки», – пише з цього приводу Віра Агеєва [1, с. 22].

Тут слід принагідно зауважити, що, зважаючи на досить активне зацікавлення сучасних українських науковців ґендерними дослідженнями й відповідними методами наукових рефлексій, мимохідь стикаємося із ймовірністю „контрпроблеми”: аби під впливом новочасних (проте, до речі, вже цілком інституціолізованих і давно апробованих світовою наукою – але це вже питання для окремого обговорення) віянь умовний образ берегині не трансформувати, наприклад, в образ бунтівниці; іншими словами – „не оспівати” ще раз (нехай і „науково обґрунтованіше”, новітніше і переконливіше), не вийти поза межі інтерпретації, не створити нового міфу, не прикрити обличчя реальної особи, прив’язаної до конкретних часопросторових реалій, наймоднішою, вподобаною нами, вуаллю. Адже проблема аналізу не стільки в етиці, скільки „в науковій інтерпретації, якій є чужою і героїзація, і дегероїзація особистості” [9, с. 177]. „Розрив між суб’єктивним та об’єктивним змістом може бути дуже великим, лише у випадках наукового підходу до висвітлення життя і діяльності людини він може зменшуватися” [9, с. 186].

Звичайно, ми в жодному разі не ставимо собі за мету заради наукової новизни чи просто данини сучасній популярній моделі інтерпретації історичних фактів і творчих рефлексій будь-якою ціною „висмикнути” Марію Грінченко із тугого контексту чоловікового впливу, авторитету і т. ін., – бо подружжя дійсно майже завжди працювало пліч-о-пліч, зважаючи на спільність переконань і однакове бачення речей. Намагаємося лише припідняти завісу, пролити світло, бо все ж таки мало кому відомо, що Марія Грінченко, наприклад, провадила активну суспільно-громадську і просвітницьку роботу: організовувала хати-читальні, цілеспрямовано вивчала читацькі інтереси, співпрацювала з багатьма редакціями, видавничими спілками, друкарнями, бібліотеками; долучалася до діяльності громадських організацій і благодійних товариств, була членом „Просвіти” (промовистий, до слова, той факт, що поліція вважала письменницю найнеблагонадійнішою серед жінок-„просвітянок”, – див. [2, с. 74]); однією із засновниць Жіночої громади в Києві, основним завданням якої було виховання дітей в національному дусі й популяризування української літератури; керувала одним з п’яти (мистецьким) секторів Союзу українок.

Чи не найпріоритетнішим напрямом діяльності письменниці, пов’язаним із реалізацією її обширної освітньо-просвітницької програми, була редакторсько-видавнича робота. Тут важливо зазначити, що вона не була для Марії Грінченко „лубочною” – письменниця пройшла школу легальної видавничої діяльності у Петербурзі у „Благотворительном обществе для издания общеполезных и дешевых книг”. Ця підготовка, а також багаторічний педагогічний, літературний, популяризаторський та інший досвід дозволили пізніше Марії Грінченко успішно співпрацювати із низкою видавничих органів та структур. Зауважимо, що вона реалізувала себе практично у всіх царинах літературної творчості: працювала і з дитячою, і з науково-популярною, і з довідковою, і з науковою, і з навчальною літературою, проявила себе у публіцистичній та перекладацькій діяльності тощо.

Вивчаючи видавничо-редакторську q літературно-творчу діяльність Марії Грінченко, цікаво було б вийти за рамки традиційного (уже типового і звичного) для українського наукового дискурсу підходу і застосувати для аналізу досліджуваного об’єкта методологію та інструментарій ґендерних досліджень, причому – що особливо важливо з огляду на комплексний характер діяльності Марії Грінченко – в інтердисциплінарному широкому культурологічному контексті.

Незважаючи на те, що виникнення ґендерних досліджень значною мірою зумовлене феміністичною критикою, багато методів якої „перейшли їм у спадок”, важливо забезпечити саме „ґендерний” характер пропонованого комплексного аналізу — тобто не екстраполюватися від феміністики (яка розглядає тільки специфічний жіночий досвід, а не ґендерні системи), а перейти на якісно новий щабель „препарування”.

Детальне вивчення різних аспектів творчої, наукової та ін. діяльності Марії Грінченко – крізь призму сучасності і за допомогою новітніх методичних підходів – сприятиме актуалізації її підходів, пропозицій й теоретичних узагальнень у сучасній теорії і практиці редагування, а також частково допоможе реконструювати історію української видавничої справи та культури загалом.

1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. — К.: Факт, 2003.

2. Богачевська-Хом’як М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України 1884—1939. – К.: Либідь, 1995.

3. Ґендерна перспектива / Упор. В. Агеєва. — К.: Факт, 2004.

4. Зборовська Н., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. — Львів, 1999.

5. Луговий О. Визначне жіноцтво України. Історичні життєписи. – К. : Дніпро, 1994. – 336 с.

6. Нежива Л. Марія Загірня: Літературний портрет. – Луганськ, 2003.

7. Неживий О., Нежива Л. На ниві добротворення (До 135-річчя з дня народження Марії Загірньої) // Дивослово. – 1998. – № 6. – С. 13—15.

8. Пушкарьова Н. Від „жіночих студій” до „ґендерних досліджень”, від історичної фемінології до ґендерної історії // Ґендерний підхід: історія, культура, суспільство / Під ред. Л. Гентош, О. Кісь. – Львів, 2003. – С. 15-45.

9. Чишко В. С. Біографічна традиція та наукова біографія в історії і сучасності України / Національна академія наук України, Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського, Інститут біографічних досліджень. – К., 1996.