Журналістика, філологія та медіаосвіта”

ЛІТЕРАТУРА

2. Коломієць М. П., Регушевський Є.С. Короткий словник перифраз. – К., 1985.

3. Мацько Л. І. Стилістика української мови. – К., 2003.

4. Михайлин І. Л. Основи журналістики. – К., 2002.

5. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови. – К., 1992.

Марія Бутиріна (Київ)

ПОПУЛЯРИЗАЦІЯ НАУКИ У МАС-МЕДІА: РОЛЬ СТЕРЕОТИПІВ
У статті аналізується роль стереотипів масової свідомості в науковій мас- медійній комунікації. Розкривається їх комунікаційно-адаптаційний потенціал при висвітленні наукових тем. Порушується питання неякісного стереотипного опрацювання наукової проблематики.

Ключові слова: популяризація науки, стереотип, мас-медіа, комунікація.
Сьогодні дослідники масовокомунікаційних процесів висловлюють занепокоєність з приводу недостатньої поінформованості масової аудиторії з питань вітчизняної науки, наукових тем, проблем і досягнень.

Особливої актуальності і гостроти при цьому набирає проблема збереження якості знань при переході від першоджерел до їх адаптованих версій. «І якщо припустити, що у знання існує міра, – писав з цього приводу Б.Б. Чечнєв, – то для популяризатора проблема полягає в тому, щоб дотриматись її» [7]. Для журналістів ця вимога може формулюватись як заклик до популяризації без профанації. Даний аспект масової комунікації досліджувався науковцями А.А. Бойко, О.Ф. Коновцем, Н.В. Зелінською.

Цілком очевидно, що хоч які питання розробляє та чи інша галузь науки, вона через свою належність до сфери спеціалізованого знання, звернута відповідно до спеціалізованої, а не до масової свідомості навіть тоді, коли ці питання є актуальними для масової аудиторії.

Отже, для того щоб адресувати свої напрацювання масовій аудиторії, а головне – бути нею адекватно сприйнятою, науковці мають трансформувати інформацію, з необхідністю представлену мовою науки, у форму, прийнятну для засвоєння масами.

Журналістика, власне, і є тим видом діяльності, який спрямований на адаптацію для масової свідомості тих аспектів наукового знання, які визнані соціально значущими. Цей процес відбувається не довільно, а цілеспрямовано відповідно до існуючої у суспільстві медіа-картини світу: адаптовані до сприйняття громадськістю знання актуалізуються під відповідним кутом зору.

Знання, здобуті в певній галузі науки, стають надбанням масової аудиторії саме тому, що в журналістській практиці вони опрацьовуються як об’єкт стереотипізування. Застосовуючи механізм стереотипізації в інформаційно-просвітницькій діяльності, яка складає основу наукової комунікації, журналісти ґрунтуються на комбінуючій діяльності людської уяви, що дозволяє отримувати цілісні образи невідомих явищ через конструювання їх з відомих елементів.

У праці «Медіа для міліонів» Р. О’Хара наводить такі етапи стереотипізації: вирівнювання (leveling), підсилення (sharpening), асиміляція (assimilation) [8]. На початковій стадії складний диференційований об’єкт редукується до кількох добре знайомих адресатові явищ. Так реалізується можливість отримання аудиторією апріорного (позадосвідного) знання. Потім виокремленим частинам об’єкта надається інша, особлива значущість порівняно з тією, яку вони мали, будучи складниками цілого. Нарешті, обираються «посилені» риси об’єкта стереотипізації для побудови образу, значущого для аудиторії. Таким чином, за допомогою стереотипів вона засвоює важливий соціальний досвід, який виходить за межі індивідуального досвіду. Відомий психолог Л. Виготський вважає, що це стає можливим тому, що людська уява при сприйнятті таких редукованих образів рухається не довільно, а за вказівкою комунікатора, який вибудовує необхідні знання із ретельно відібраних «наочних» елементів [2].

Адаптаційний потенціал має і запропонований С. Московічі механізм формування соціальних уявлень із залученням мас-медіа. Він складається з таких етапів: «зачеплення понять», об’єктифікація, натуралізація [6]. Механізм сутнісно збігається із послідовністю стереотипотворення, запропонованою Р.О’Хара, адже, по-перше, дозволяє аудиторії отримати апріорне знання; по-друге, надає складній науковій та соціальній інформації актуального звучання в контексті буденного сприйняття; по-третє, адаптує її до сприйняття масовою свідомістю.

На першому етапі медіа певним чином «зачеплюють» об’єкт, зосереджують на ньому увагу, фіксують ті аспекти, які б давали змогу приєднати його до відомого раніше. Це дозволяє на другому етапі перетворити невідомий об’єкт у конкретний образ, відомий масовій аудиторії. Дана процедура має назву «об’єктифікація». На останньому етапі здійснюється «натуралізація» – здобуті «знання» сприймаються як об’єктивна реальність. У процесі трансформації наукового знання на буденне певна частина сутнісного змісту втрачається. Іноді адаптована версія взагалі функціонує як повідомлення, автономне від першоджерела.

Стереотипи сприяють оперативності соціального пізнання та дозволяють мінімізувати когнітивні зусилля як журналістів, які опрацьовують складну наукову проблематику, так і аудиторії, яка сприймає її в адаптованих формах.

Виконуючи функції транслятора категоріальних сенсів від наукової спільноти до суспільства, медіа соціалізують їх, застосовуючи для пояснення суспільних явищ різного порядку. Можна стверджувати, що популяризація науки – утворення стереотипного уявлення про науковий об’єкт – відбувається одночасно з її ідеологізацією, яка задає установку на сприйняття такого об’єкта. Між тим, ще М.В. Ломоносов у своєму «Міркуванні про обов'язки журналістів при викладенні ними творів, призначеному для підтримки свободи філософії» закликав відкинути «будь-яку упередженість і не вимагати, щоб автори, про які ми беремося судити, рабськи підкорялися думкам, які панують над нами» [5]. Аби запобігти суб’єктивним підходам у критиці або ідеологічному препаруванні наукових праць, учений радив із великою обережністю підходити до праць, «уже відзначених печаткою схвалення, що вселяє повагу», до творів, «переглянутих і визнаних гідними опублікування людьми, об'єднані пізнання яких природно повинні перевершувати пізнання журналіста» [5].

Сьогодні у ЗМК, що висвітлюють наукову проблематику, з’являються матеріали, присвячені актуальній трансформації наукової картини світу. Йдеться про перехід від еволюціонізму до синергетичної концепції життя й обумовлену ним зміну глибинних, життєво важливих орієнтирів суспільства. Помічено, що глобальна зміна наукових поглядів тягне за собою відповідну корекцію генома культури. На закономірність такого процесу, зокрема, вказує дослідник О.Ф. Коновець: «...кожен злет наукової думки супроводжується не менш інтенсивною хвилею просвітительського руху...На зламі наукових і соціальних парадигм завжди відбувається піднесення «популяризаторської хвилі» [3]. Застосовуючи пояснювальний потенціал конкретної теорії, ЗМК екстраполюють її положення на соціальну площину з метою утворення «культурної матриці», що забезпечує розвиток та відтворення соціального життя на певних засадах. Ця матриця виявляється у розумінні того, хто є людина, що є природа, простір, матерія і час, людська думка, людська діяльність, влада, праця, мораль тощо. Більше того, шляхом стереотипізації таких уявлень ЗМК утворюють підґрунтя для умовно-рефлекторних реакцій індивіда на соціальні впливи.

Філософи науки визначають її як «систему з рефлексією», яка здійснюється не лише шляхом самопізнання і самопрезентації, але й шляхом залучення зовнішніх комунікаційних форматів (йдеться, перш за все, про ЗМК). Потреба в рефлексії є природною для науки, оскільки вона накопичує не тільки спеціальні знання, але й досвід пізнавальної діяльності, досвід прикладного застосування фундаментальних розробок. Без підключення до відповідної рефлексії неможливо було б транслювати цей досвід. Проте вона неодмінно інверсує дійсні вектори історичного розвитку наукового мислення, постфактум висвітлюючи активність суб’єкта науки як цілеспрямовану діяльність, незважаючи на справжні цілі чи відсутність їх. «Звичайно, – пише Н.І.Кузнецова, – натираючи янтар, Фалес не міг мати на меті стати засновником вчення про електрику. Біографи Макса Планка говорять про глибоку революційність його натури, прагнучи пояснити появу неймовірної за новизною ідеї квантів. Проте не Планк був революціонером у своїх установках і цілях, а скоріше фізика XX століття зробила його революціонером у своїй рефлексії» [4].

Отже, вибудовування прийнятних для розуміння масовою свідомістю причинно-наслідкових зв’язків між подіями у науці виявляється визначальною ознакою рефлексії як у внутрішньому, так і у зовнішньому середовищі наукової сфери. Комунікативно адаптовані «версії» з’являються внаслідок проектування на наукову площину соціально прийнятних сценаріїв та схем.

Неадекватне реконструювання процесів у науковій сфері веде до появи уявлень, що мають ознаки міфів (порушення канонів логіки, хронології, часово-просторової послідовності, нерозрізнення предмета й знака) та стереотипів (некоректні узагальнення, поєднання смислообразів, не пов’язаних у реальності). Таким чином, у мас-медійній практиці слід враховувати, що дистанційованість комунікатора як «трансмісора» наукової діяльності від об’єкта висвітлення приводить до того, що рефлексія неминуче викривлює дійсні процеси становлення наукового мислення.

Почасти розбіжності у преференціях тем і способів висвітлення реальності можуть бути пояснені застосуванням різних бінарних кодів (Н. Луман). Якщо наука застосовує код «істина/неістина», який унеможливлює оприявнення науковцями у публічній сфері облудних відомостей, то медіа послуговуються бінарним кодом «інформація/неінформація», що не виключає застосування неправдивих повідомлень. Як влучно висловився О. Баришполець, «істина не є чимось прекрасним, правда – святим, а брехня – огидним. Це лише назви трьох різновидів інформації» [1], з якими ми можемо зустрітися у медіасередовищі.