Журналістика, філологія та медіаосвіта”

1. 
   Вільчинська Т. Національно-культурна специфіка концепту «Бог» в українській і російській пареміях // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Зб. наук. праць. – Вип. 24. – Ч. 1 – К.: Акцент, 2006. – С. 126-135.
   
2. 
   Комінко Ю. М. Функціональні стилістичні особливості публікацій на релігійну тематику у сучасній вітчизняній пресі. – Київ, 2006. – 247 с.
   
3. 
   Москаленко А. З. Теорія журналістики: Підручник. – К.: Експрес-об’ява, 1998. - 335 с.
   
4. 
   Сверстюк Є. Автореферат // Слово і час. – 1997. – № 4. – С. 62-65.
   
5. 
   Сверстюк Є. Авторитет церкви // Наша Віра. – 2001. – № 4. – С. 6.
   
6. 
   Сверстюк Є. Заручники // Наша віра. – 2000. – № 11. – С. 5.
   
7. 
   Сверстюк Є. Застереження пророків // Наша віра. – 2001. – № 12. – С. 4.
   
8. 
   Сверстюк Є. І прости нам… // Наша віра. – 1997. – № 6. – С. 4.
   
9. 
   Сверстюк Є. Перебудова Вавилонської вежі // Київ. – 1998. – № 2. – С. 102-110.
   
10. 
    Сверстюк Є. Своя міра правди // Сучасність. – 2001. – № 5. – С. 99-104.
    
11. 
    Солганик Г. Я. Лексика газети. – М.: Высш. школа, 1981. – 231 с.
    
12. 
    Тарнашинська А. Ядро духовної аристократії завжди в опозиції: інтерв’ю з Є.Сверстюком // Універсум. – 1995. – № 1-2. – С. 27-30.
    
13. 
    Токарська А. Методи словесного фальшування у тоталітарній журналістиці // Вісник Львів. у-ту: Серія журналістики. – Вип. 18. – Львів, 1993. – С. 97-101.
    

Актуальність тематики визначається зростаючою потребою зберегти та надати доступ до матеріалів ЗМІ не як до “одноденної” інформації, а як до дискуривних текстів, чого бібліотечні архіви уже не в змозі забезпечити. Як би майстерно не був написаний текст, який би відомий публіцист не створив його і яким би актуальним він не був – не кожен зможе відшукати його в архівних стосах. Так помирають журналістські тексти. І навіть переведення їх в електронний формат html не зможе вирішити цієї проблеми – за даними ЕСРА, середня тривалість існування однієї сторінки в Інтернеті коливається від 44 днів до двох років [7, 5], що зазвичай іде всупереч планам щодо використання та збереження їхнього контент-наповнення користувачами.

Починаючи з кінця ХХ – початку ХХІ століття це питання почало вивчатися більш активно, особливо широко розгортаються дослідження в країнах, де цифрові інформаційні та видавничі технології є високорозвиненими та достатньо фінансованими галузями. Світовий інформаційний фонд не може бути збережений у вигляді гетерогенних форм, тому вирішення цього завдання повинне здійснюватися на міжнародному рівні. З цією метою у 2001 році проблема збереження електронної інформації була винесена на розгляд Генеральної конференції ЮНЕСКО [7], де особливу роль відіграв документ, підготовлений Європейською комісією з питань збереження та доступу («Report by the Director-general on a Draft Character on the Preservation of the Digital Heritage»), у якому зазначалися три рекомендовані для використання стандарти збереження електронних документів – XML, TIFF та PDF [10]. В Україні процеси дослідження даного питання не досягли такого рівня, серед наших дослідників проблеми формування онлайнових фондів та електронних форматів торкалися лише І. Павлуша [6], О. Баркова [1], загальними науковими пошуками в області інформації та видавничої діяльності займалися такі вчені як, С. Кудрявцева та В. Колос [4]. На жаль, ця тема здебільшого ігнорується і в контексті сучасної медіаосвіти, що призводить до вкрай негативних тенденцій:

• 
  втрата журналістських матеріалів через недбалість мережевих видавців;
  
• 
  втручання та спотворення оригінальних текстів за допомогою web 2.0 технологій;
  
• 
  безвідповідальне ставлення інтернет-журналістів до власних матеріалів (адже юридично вони за них не відповідають);
  
• 
  виникнення “білих плям” в медійному інфопросторі;
  
• 
  втрата авторського права за неписаним мережевим принципом “копілефт”.
  

Є декілька середовищ поширення електронних документів, найбільш вживаними серед яких є Інтернет та цифрові носії інформації. Інтернет розцінюється як найбільша «база» електронних даних, суттєвим недоліком якого є несталість його ресурсів – поява необхідної інформації на тому чи іншому ресурсі ще не є гарантією її тривалого існування. Така ситуація простежується на тлі росту популярності цієї мережі як постійного джерела інформації – кількість користувачів мережі постійно зростає. За даними, оприлюдненими на Міжнародній конференції ООН з питань торгівлі та розвитку, лише в 2006 році кількість інтернет-користувачів сягала 1 млрд; спостерігається тенденція до постійного кількісного збільшення цих показників [2]. Кожен з користувачів має доступ до великої кількості інформації, що не завжди може бути достовірною та якісною, адже потрібне інтернет-джерело не завжди є офіційно зареєстрованим ЗМІ: правові засади створення і поширення електронної інформаці ще не врегульовані належним чином на законодавчому рівні. Це призводить до ненадійності використання мережевої інформації, оскільки стабільність її існування залежить від управління цими даними на локальному рівні, коли вся влада належить власникам ресурсів. Існує кілька причин ризику: 1) постійне втручання в матеріали задля їх зміни з різною метою (оновлення, спотворення, видалення внаслідок втрати актуальності для широкого загалу), причому невдале втручання в окрему частину електронної інфомації може призвести до втрати всього ресурсу; 2) адміністратори системи інформаційного обслуговування не завжди приймають запобіжні заходи задля безпеки збереження інформації від хакерів, а також від звичайних користувачів, блокуючи їхній доступ до сайтів, які не працюють за технологією Web 2.0 ; 3) низькі ціни поширення інформації в мережі призводять до нетривалості існування матеріалів, які апріорі не розраховані на зберігання; 4) неякісні матеріали зазвичай видаляються, не зважаючи на втрату інформації, яка може бути цінною та містити важливі дані.

Таким чином, виникла необхідність створення нових фворм існування медіатексту. Це насамперед забезпечувало б сталість змісту, постійність зберігання, а також можливість посилання на такі електронні матеріали, як на повноцінне джерело інформації. Такою формою існування став формат PDF-медіа, що відповідав усім параметрам захисту інформації.

Автентичність змісту файлу. Параметр має включати в себе відомості про автора, відправника, час створення та зміни файлу. Ця інформація юридичного характеру має бути захищеною та доступною за запитом. Тобто документ супроводжується специфічним ідентифікатором, електронним підписом та «водяним знаком», що може бути визначений за допомогою спеціального програмного забезпечення. Всі зі заходи забезпечують захист оригінальності та авторства, запобігають неправомірному копіюванню та поширенню інформації.

Постійна достунпість. Надзвичайно важливий параметр, який відрізняє файл, придатний для архівування, від звичайного інтернет-файлу. Це стосується лише електроних документів і не поширюється на звичайні архіви. Доступність означає, що «впродовж тривалого періоду часу документ буде постійно доступним незалежно від умов перегляду» [8].

Управління системою та життєвими циклами. Життєвий цикл документу – це «створення, опис, зберігання, пошук, виокремлення, доставка; або створення, передача, обробка, зберігання та виконання, доступ до документу із зовнішнього середовища» [5], тому від забезпечення його управління, як видно із визначення, повністю залежить функціонування електронного документу. Окрім цих вимог треба додати ще один пункт – можливість створення повних електронних відповідників до вже існуючих паперових матеріалів, які могли б гарантувати безпеку збереження інформації у випадку механічного пошкодження або знищення матеріальних примірників, виконання функції «страхування». Технічною основою для такого страхування і став PDF (Portable Document Format, дослівно перекладається як «переносимий формат документів») – платформонезалежний формат електронних документів, що використовує ряд можливостей PostScript, та призначений для архівування файлів, а також представлення в електронному вигляді поліграфічної продукції.

Інформація може поширюватись у мережі декількома шляхами:

а) вона знаходиться під контролем адміністратора, який працює з нею за принципом Web 1.0;

б) вона зазнає постійного втручання з боку аудиторії внаслідок використання технології Web 2.0;

в) вона подається незалежно від цих технологій у вигляді архівованих файлів.

Файл PDF може бути і є під контролем адміністратора чи власника ресурсу, на якому розміщено документ, але це стосується цього архіву як одиниці інформаційного обміну, а не власне інформації. Принциповим є те, що PDF-файл може переглядатися, передаватися, зберігатися, але не редагуватися – контент є постійним і незмінним, для оновлення інформації необхідно створювати новий файл.

Ще одна перевага – користувач буде легше і повніше засвоювати друковану інформацію, тому посторінкове подання її у PDF-файлі, яке частково імітує друкований примірник, забезпечуватиме найбільш комфортний процес перегляду. У цьому велику роль відіграє Adobe Reader, який має «інтуїтивно-зрозумілий інтерфейс […] навики, здобуті при роботі з Windows, значною мірою можуть застосовуватись і для роботи з інструментальними засобами пакету Adobe Reader» [3].

Доказом функціональності формату стає те, що його вважають стандартом де-факто, який не є нормативно врегульованим та затвердженим офіційно. Це дало комітетам з питань стандартизації всі підстави для того, аби розглянути його як основу створення стандарту для електронного архівування. Внаслідок цього компанія Adobe з 1995 року приєднується до робочих груп, що створюють технічні специфікації для публікації ISO з метою розвитку спеціалізованих форматів [9].

Зручність використання документів у форматі PDF була оцінена й стосовно використання мережевої інформації. Їх частка постійно зростає, збільшуючи об’єми т. зв. «надійної» інформації. Пошукові машини у відповідь на будь-який запит серед всієї множини посилань формують певну кількість посилань на документи PDF (до того ж – високої релевантності), яка залежить від пошукової машини та тематики введеного запиту.

Формат PDF знайшов собі відображення в популяризації мережевих PDF-журналів. Цей вид PDF-продукції краще представлений в таких країнах, як Великобританія, Німеччина і використовується для публікації зображального матеріалу культурного спрямування, прикладом якого може бути німецький «Castle» (http://www.castlemagazine.de/), англійський дизайнерський журнал «Blanket» (http://www.blanketmagazine.com). Серед українських PDF-журналів треба зазначити «Дуршляк» та «РОТТ» – перші всеукраїнські PDF-журнали про культуру; «Cutout» та «Pigment», присвячені мистецтву графіті; і хоча зроблені вони не так професійно, як зарубіжні зразки, але вони вже створюють конкуренцію для комерційних видань такого типу.

Тепер на сайті http://pdf.dergachoff.ru/ формується каталог подібних ресурсів, а на www.livejournal.com діє товариство «pdf_zines» (http://community.livejournal.com/pdf_zines/), у якому можна знайти примірники різноманітних PDF-журналів.

Газети, яким непринципово зберігати свій дизайн та архітектоніку, зазвичай не використовують формат PDF, розміщуючи інформацію у вигляді web-сторінок, але видання, які намагаються повністю дотримуватись фірмового стилю та зберегти певні ознаки друкованих примірників, вдаються до його використання. Прикладом може бути газета «Факты и Комментарии», яка поряд з html-текстами подає їх архівований варіант (http://www.facts.kiev.ua/).

Раніше використовувався варіант сканування друкованої інформації, але об’єм сканованих файлів часто перевищував можливості завантаження таких видань, скажімо, шляхом dial-up. Оформлення цих же даних через формат PDF забезпечує ефективну архівацію, а отже й зменшення об’єму завантажуваного файлу. Особливо це стосується великих видань – книг, значних за обсягом журналів. Так, 154 сторінки журнального ілюстративного матеріалу відмінної якості становить лише 25 Мb («Castle»).

Вживання формату PDF в мережі не є обов’язковим, але воно суттєво покращує якість видання та піднімає імідж видавця, оскільки за ситуації, коли для інтернет-винань не існує затверджених стандартів, використання стандарту PDF є певною мірою фактором, який здійснює регулюючу функцію.

Постійна циркуляція інформації в Інтернеті без гарантії тривалого існування призводить до необхідності її збереження шляхом розробки і використання нових форматів інформаційного існування. Створення PDF змінило уявлення про можливості та функціональність електронних медій. Це вплинуло на безліч аспектів як електронної комерції, так і інтернет-журналістики, наукових досліджень, бібліографії та навіть юриспруденції.

PDF-матеріали після стандартизації вважаються повноцінним науковим джерелом, що усуває всі неточності стосовно його використання як посилання та бібліографічного опису. Відтепер інформація позбавлена аморфної структури, а має чітку посторінкову нумерацію, тож послатися на використане джерело можна більш коректно, що є обов’язковим, оскільки документи PDF зазвичай захищені авторським правом. Стандартизація формату приваблює користувачів юридичною захищеністю, а також полегшенням документообігу на різних рівнях. На сьогоднішній день не розроблені державні програми відносно використання PDF, проте міжнародні стандарти мають свою силу, а також здійснюють вплив та стимулюють формування таких програм відповідно до вже сформованих вимог ISO.

Упровадження та популяризація PDF в системі медіаосвіти допоможе вивести інтернет-ЗМІ на новий рівень функціонування – відтепер журналістський матеріал в онлайні – повноправна інформаційна одиниця, якісна та – захищена.
ЛІТЕРАТУРА

1. Баркова О. Організація фонду онлайнових документів // NBUV.Gov.Ua, 2003.— http://www.nbuv.gov.ua/articles/2003/03bo0fod.pdf.

2. Доклад об информационной экономике: Проблематика развития // Un.Org, 2006. — http://www.unctad.org/ru/docs/sdteecb20061overview_ru.pdf.

3. Документы PDF: назначение, формирование, просмотр // http://www.seua.am/rus/new_edu_technol/%20metod_materiali/books/PDFMain.doc.

4. Кудрявцева С. П., Колос В.В. Міжнародна інформація . Навчальний посібник для для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий Дім "Слово", 2005. – 400 с.

5. Кузнецова Н. Н., Морозова С. А. Жизненный цикл документа в электронных коллекциях фундаментальной библиотеки РГПУ им. А. И. Герцена (технологический и правовой аспекты) // GPNTB.Ru, 2004. —

6. Павлуша І. А. Створення та розвиток електронних бібліотек в Україні: бібліотекознавчий аспект (кінець XX — початок XXI ст.) // NBUV.Gov.Ua, 2002.— http://www.nbuv.gov.ua/books/2002/02piaebu.htm.

7. Рекомендации по сохранению цифрового наследия // UNESCO.Ru, 2003. — http://www.unesco.ru/files/docs/ci/digital-heritage.pdf.

8. Стандарты электронного архивирования // Documentum.Ru, 2005. — http://www.documentum.ru/pdf/products/WP_Digital_Archive_Standards_Rus.pdf9. Формат PDF станет промышленным стандартом // ITC.Ua, 2007. — http://itc.ua/article.phtml?ID=26975.

10. Report by the Director-general on a Draft Character on the Preservation of the Digital Heritage //UNESCO.Org, 2002. — http://unesdoc.unesco.org/images/0012/001255/125523e.pdf.

Ольга Бикова (Кам’янець-Подільський)

ФОТОІЛЮСТРАЦІЇ В РЕПОРТАЖІ
У статті розглядається використання фотоілюстративного матеріалу в репортажі. Особливу увагу автор приділяє підписам фотоілюстрацій, які стисло розкривають суті знімку.

Ключові слова: репортаж, фотографія, текстівка до репортажу.
Сучасна журналістика характеризується широким використанням зображального матеріалу, який відіграє роль не лише естетичної прикраси та ілюстративного доповнення до тексту, а й наділений самодостатніми функціями:

1)оскільки сучасні видавці намагаються привернути увагу якомога більше читачів до будь-яких матеріалів, розміщених у номері, а за змістом і тематикою чимало матеріалів схожі один на одного, то саме цікаві, оригінальні, образні світлини допомагають зосередити увагу реципієнтів на статті, викликати в них певні асоціації;

2) фотографія є унікальним документальним свідченням, що беззастережно підтверджує правдивість наведеної інформації;

3) сама фотографія теж несе самостійну інформацію, яка доповнює текст, допомагає його краще зрозуміти, осмислити.

Особливого значення фотографія набуває в репортажі, оскільки специфіка цього інформаційного жанру полягає в тому, що автор − очевидець або активний учасник події яскраво і динамічно розповідає про те, що бачив на власні очі. Саме тому сучасний пресовий репортаж майже завжди супроводжується фотографіями, зробленими на місці події, про яку повідомляє журналіст.

Як і репортаж, репортажна фотографія має достовірно, документально точно, об’єктивно, оперативно відтворювати події реальної дійсності. Майстерно виконане фото не тільки робить репортаж наочнішим, що створює враження присутності читача на місці події, а й дає можливість читачеві задовольнити свою цікавість і повірити тому, що відбувається. Фотоілюстрація збагачує репортаж, допомагає яскравіше розповісти про щось нове, розширює уяву реципієнта про життя і складні процеси, що в ньому відбуваються. Як улучно зауважує теоретик журналістики І.Прокопенко, «яскраві, привабливі фотографії не переспівують зображене в репортажі, а доповнюють його чимось новим, цікавим, допомагають читачеві образотворчими засобами розширити уяву про показуване явище» [11, с. 123].

Репортажна фотографія обов’язково має бути документальною, тобто на ній мають бути зображені реальні герої і події, не організовані журналістом. Також світлини до репортажу мають бути опубліковані на сторінках друкованих видань без будь-яких фактичних змін після зйомок (тобто без застосування сучасних комп’ютерних технологій).

Як правило, фотоілюстрації в репортажі супроводжуються підписами, які стисло повідомляють найважливіше із зображуваного, без будь-яких додаткових відомостей про місце події чи про сфотографованих людей. Підпис до фотографії має допомогти читачу розшифрувати, зрозуміти не тільки саме зображення, але й завуальовані в ньому ідею та образ.

Короткі репортажні текстівки різняться між собою. Так, підпис до фотографії в репортажі «“КРОК-2008” − батьки і діти» відповідає на питання хто зображений на фотографії: «Почути, як співають “кити” світової анімації, можна лише на “КРОці”: Юрій Норнштейн, Михайло Алдашин, Михайло Тумеля» [1, с. 7]. На те ж питання відповідає і текстівка в репортажі: «Тенісне королівство», де на фото зображено сестер-тенісисток: «Є привід порадіти: у 2008 році сестри Бондаренко на двох заробили понад півмільйона доларів» [9, с. 10]. Ще в репортажі «Справжній “Кермеш”» бачимо фото з такою текстівкою: «Автор лемківського прапора Володимир Ловецький» [14, с. 17].

Текстівки репортажу «Чудесна Піднебесна» відповідають тільки на питання що саме зображено на чотирьох його фотографіях. Читаємо: 1) «Храм Неба − одна з найбільших історичних пам’яток Китаю, що існує понад 500 років. Випускники прийшли до храму просити благословення» [12, с. 6]. 2) «У Китаї дуже розвинений внутрішній туризм. Невід’ємним пунктом екскурсій є відвідування Воріт Небесного Спокою − архітектурного символу Китаю» [12, с. 6]. 3) Велика Китайська Стіна. Кожна хвилина підйому її крутими сходинками назавжди залишаться в затишному куточку вашої свідомості, переконався кореспондент “Дня”» [12, с. 6]. 4) «Жива торгівля в Пекінських провулках» [12, с. 6]. На це ж питання відповідають і текстівки до семи фотографій у репортажі журналіста газети «Експрес» Володимира Ісаєва «Поле Берестецької битви». Читаємо: 1) «Центральна брама музею “Поле Берестецької битви”» [7, с. 11]. 2) «На цьому озерці, озброївшись косою, останній козак із загону прикриття протягом кількох годин відбивав атаки ляхів» [7, с. 11]. 3) «Гробниця, у якій покояться останки козаків-героїв» [7, с. 11]. 4) «У цій Свято-Михайлівській церкві гетьман Богдан Хмельницький та його старшина молилися перед боєм з ляхами» [7, с. 11]. 5) «Антропологічний портрет козака, відтворений за черепом, знайденим на полі Берестецької битви» [7, с. 11]. 6) «У військові походи брали навіть винокурню» [7, с. 11]. 7) «Ці козацькі чоботи пролежали у торфищі понад 350 років» [7, с. 11].

Також досить часто трапляються текстівки, у яких зазначається що саме робить зображена на фотографії людина. Так, репортаж «На кого розлютився Черемош?» ілюструється фотографією, на якій зображено ліквідацію наслідків стихії в Косівському районі. Фотографія супроводжується такою текстівкою: «Відновлюють зруйноване в постраждалих районах усім світом» [8, с. 1]. Або в репортажі «Внутрішня Молдова» читаємо такий підпис під фотографією: «Іван Мирза грає “Мамину вишню”. Його матір живе за кордоном − за 10 км» [5, с. 53]. У репортажі «З любов’ю до сала» бачимо таку текстівку до фотоілюстрації: «Колій взявся за газовий пальник. Запахло смаленим» [6, с. 51].

Крім цього, досить розповсюдженими є текстівки, які не називають ані імен та прізвищ сфотографованих, ані об’єктів зйомок. Фотографії врепортажі супроводжуються кількома динамічними фразами (переважно запитальними), які розкривають тему матеріалу. Так, наприклад, прочитаємо текстівку до фотографій у репортажі «Розумом Росію не збагнути»: «А що додати?» (На фото зафіксовано магазин «Кулинария» з двома вивісками: «Пиво», «Водка») [10, с. 9] або текстівки до світлин у репортажі «Ця війна не закінчиться ніколи…»: «Кому потрібна ця війна?» (На фото зображена немолода грузинська жінка зі сльозами на очах) [3, с. 4], «За що?» (На фоні розбомбленого міста зображено чоловіка, який плаче. У нього на руках мертвий хлопець) [3, с. 5], «Як далі, Мішо?» (На фото − Президент Грузії Міхаїл Саакашвілі перед мікрофоном) [3, с. 5].

Інколи текстівками до фотоілюстрацій у репортажі є пряма мова головних героїв. Скажімо, у репортажі «Ловили рибу, а їли чанахі» читаємо такий підпис під фотографією: «Тепер ти нікуди не втечеш» (на фотографії зображено чоловіка, який виходить із води і виносить у сітці величезну рибину) [13, с. 12], а в репортажі «Обличчя війни» бачимо на світлині на фоні таборів для біженців маленького грузинського хлопчика і читаємо таку текстівку: «Тепер я житиму в наметі» [2, с. 13].

Як справедливо зазначає вітчизняний дослідник преси І.Прокопенко «текстівка повинна цілком точно і грамотно, стислими і виразними словами, висловлювати основний задум у показі людини, суть зображеного явища, предмета» [11, с. 127].

Фотоілюстрація в репортажі завжди повинна бути високої якості. Репортаж не можуть ілюструвати випадкові невиразні, безбарвні світлини. Адже фотографії тільки тоді допомагатимуть читачу здійснити мандрівку на місце події, коли вони будуть свіжими, яскравими, тісно пов’язаними зі змістом репортажу в єдине ціле, стануть його органічною частиною.

В Україні не вистачає професійних фоторепортерів. За підрахунками українського журналістикознаця М.Василенка, «в усій країні налічується лише півтора десятки стрингерів-фоторепортерів, та й ті здебільшого змушені продавати свої фотознімки за кордоном» [4, с. 141]. Це призводить до того, що журналіст поєднує в собі функції і фотографа, який знімає з місця події, і репортера, який спостерігає за розвитком події, спілкується з людьми − свідками ситуації, що склалася. Така універсалізація призводить до того, що репортажна фотографія втрачає образність і художність. Адже першочергове завдання репортера − збирати інформацію, а фотограф у той час має чекати на неповторний кадр, який додасть родзинки всьому матеріалу.