Клуб сімейного дозвілля


Привіт, привіт, — промовив він. — Це ви поприбирали ті срані-драні дрова з дороги?



бет15/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   36

Привіт, привіт, — промовив він. — Це ви поприбирали ті срані-драні дрова з дороги?

  • Так, геть усе, окрім тієї дошки, що вп’ялася цвяхом у моє ліве переднє колесо. І... «і ще й телефон у мене тут не пра­цює», — ледь не додала вона, але утрималася. Тесс була жіночкою під сорок, важила сто двадцять фунтів1 (у добряче намоченому

    і. гані), а перед нею зараз незнайомець. До того ж великий. — ... і ось я тут, — завершила вона дещо недорікувато.

    • Я вам йо’ поміняю, коли запаску маєте, — сказав він, ви­бираючись зі свого пікапа. — То є?

    На якусь мить вона заніміла. Цей парубок був не великим, тут вона помилилася. Цей парубок був велетнем. Високий, десь на шість футів, шість дюймів1, але ж у зрості не вміщувалася вся його велич. З масивним черевом і важкими клубами, він був ще й широкий, як двері. Вона розуміла, що витріщатися на людей нечемно (черговий з усесвітньої важливості фактів, за­вчений нею ще на руках у матері), але втриматися було несила. Дебелий, скажімо, жіночий екземпляр Рамона Норвілл, але по­ряд з цим парубком вона була б, як та балерина.

    • Знаю, знаю, — промовив він явно задоволено. — Не очі­кували зустріти Веселого Зеленого Велетня2 тут, у відлюдних хащах-харащах, еге?

    От лише не був він зеленим; він був засмаглим, ледь не гні­дої масті. І очі також мав карі. Навіть картуз на ньому був ко­ричневий, хоча й вицвілий, аж білий у кількох місцях, ніби в якийсь момент його довгого життя цей картуз хтось був об­ляпав відбілювачем.

    • Перепрошую, — промовила Тесс. — Мені просто поду- малося, що ви не їздите в своєму пікапі, а носите його на со­бі, як піджак.

    Парубок, упершись долонями собі в коліна, заіржав просто до неба.

    • Ніколи в житті не чув нічого подібного, але ви таки ма­єте рацію. Ось виграю в лотерею, куплю собі «Гаммера».

    • Ну, цього я вам купити не змогла б, але якщо ви поміня­єте мені колесо, я залюбки заплачу вам п’ятдесят доларів.

    • Та ви смієтеся? Я це задарма зроблю. Ви ж уже мене вря тували від халепи, коли самі прибрали з дороги ті дровиняки,

    • Тут до вас промчав такий забавний фургон зі скелетом на борту, але його водій оминув ці дошки.

    Дебелий парубок уже було рушив до спущеного передньо­го колеса Тесе, але тут обернувся, насуплений.

    • Проїхав хтось і не запропонував вам допомогу?

    • Не думаю, щоб він мене помітив.

    • Не зупинився, щоб прибрати той непотріб заради когось, хто їхатиме за ним слідом, авжеж?

    • Ні. Не зупинився.

    • Отак собі просто взяв та й поїхав далі?

    • Так.

    Було в цих запитаннях щось таке, що їй не зовсім подоба­лося. Але цей дебелий парубок посміхнувся, і Тесе тут же за­спокоїла себе: «Яка я дурненька».

    • Запаска під кришкою дна багажника, я гадаю?

    • Так. Там, здається, там. Вам тільки треба...

    • Потягнути за важіль, атож, атож. Різного ми виділи, уся­кого робили.

    Із глибоко зануреними в кишені руками він почимчикував до заду її «Експідішена», а тим часом Тесе звернула увагу на те, що через нещільно причинені дверцята пікапа в його кабі­ні не вимкнулося верхнє світло. Певна, що акумулятор у цьо­го «Ф-150» не менш зношений за сам живлений ним автомо­біль, вона ширше прочинила дверцята (їхні завіси гучно зарипіли, мало не як гальма) і з грюком їх затріснула. При цьо­му вона встигла кинути погляд крізь заднє вікно кабіни в ку­зов пікапа. Там, поперек ребер іржавого металевого дна, ва­лялося кілька дощок. Вони були пофарбовані на біле, і з них стирчали цвяхи.

    На мить Тесе охопило відчуття, ніби вона переживає якусь ірреальну пригоду. Цокіт вивіски СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ зазвучав для неї не старосвітським бу­дильником, а часовою бомбою.

    .1



    Вона намагалася запевняти себе, що ці старі дошки нічого не означають, такі речі мають значення тільки в книжках то­го жанру, в якому сама вона не працює, і того сорту кінофіль­мах, які вона дуже рідко дивилася: в осоружних, кривавих ви­гадках. Це не допомогло. Таким чином їй залишився вибір з двох варіантів. Можна продовжувати прикидатися, бо роби­ти щось протилежне дуже лячно, або кинутися навтьоки в ліс по інший бік дороги.

    Перш ніж встигнути на щось наважитися, вона відчула гран­діозний сморід мужицького поту. Обернулася, а тут і він, дибить­ся горою понад нею, з руками в кишенях штанів комбінезона.

    • Може, замість того, щоб міняти колесо, — промовив він приязно, — краще я тебе виїбу? Як ти на це?

    І тоді Тесе побігла, проте лише подумки. У реальному світі во­на так і стояла, притиснувшись до пікапа, дивилася вгору на ньо­го, такого височенного, що геть затуляв їй сонце, цілком покри­вав її своєю тінню. Забриніла думка, що всього якихось дві години тому чотири сотні людей — переважно леді в капелюш­ках — аплодували їй у невеличкій, проте абсолютно адекватній аудиторії. І що десь південніше звідси на неї чекає Фрітці. Сплив­ло у голові — тяжко, немов вона підтягала щось громіздке, — що їй, може, більше ніколи не доведеться побачити свого котика.

    • Прошу, не вбивайте мене, будь ласка, — промовила якась жінка дуже ніяковим, дуже нікчемним голосом.

    • Ти курва.

    Він промовив це буденним тоном людини, котра робить за­уваження про погоду. Стукаючись об піддашок, продовжува­ла цокотіти вивіска.

    • Ти блядьська, плаксива сука. Баче бох.

    Права рука його виринула а кишені. Величезна долоня. На мізинці каблучка з червоним каменем. Схожим на рубін, але за­надто великим для справжнього рубіна. Тесс подумалось, що, мабуть, це просте скло. Вивіска цокотіла. СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ. А тоді долоня перетворилася на кулак і помчала на неї, зростаючи, і світ зник з її очей.

    Десь глухо бевкнуло металом. Вона подумала, що то, ли­бонь, її голова вдарилась об кабіну пікапа. Згадалося: «Зомбі пекарі». А далі настала темрява на якийсь час.

    6



    Вона опритомніла у великому напівтемному приміщенні, де пах­ло пліснявою деревиною, віджилою кавою й доісторичним роз­солом. Прямо над нею зі стелі криво звисав старий вентилятор із широкими лопатями. Чимось він був схожий на ту зламану ка­русель у фільмі Гічкока «Незнайомці в потязі»1. Вона лежала на підлозі, гола від талії до п’ят, і він її ґвалтував. Ґвалтування зда­валося їй другорядним, порівняно з його вагою: він її ледь не роз­чавлював. Годі й вдихнути. Мабуть, це сон. Але ж ніс у неї роз­пух, якась перепічка, розміром як невеличка гора, виросла в неї при основі черепа, а в сідниці їй вганялися скабки. Таких подро­биць не зауважуєш у снах. І справжнього болю в снах не відчу­ваєш; завжди прокидаєшся перед тим, як початися справжньо­му болю. Це відбувається насправді. Він її ґвалтує. Затяг до старої крамниці і ґвалтує її, а золотаві порошинки ліниво кружляють у косих променях надвечірнього сонця. Десь люди слухають му­зику, і купують різні речі в онлайні, і дрімають після обіду, і ба­лакають по телефонах, а тим часом тут якусь жінку ґвалтують,

    1. ця жінка — вона. Він забрав собі її трусики; вона помітила: край­чик їх теліпається з нагрудної кишені його комбінезона. Це на­штовхнуло її на думку про «Порятунок»2, який вона колись ба­чила на ретроспективному кінопоказі в коледжі, давно, ще у ті часи, коли була трохи авантюрнішою у виборі фільмів. «Знімай з себе штани», — гукає там один із селюків, перед тим як почати

    .1

    і налтувати міського гладуна. Дивні речі рояться в голові, коли лежиш під трьома сотнями фунтів мужицького м’яса, а член ґвалтівника рипить у тобі туди-сюди, немов незмазана завіса.

    • Благаю, — спромоглася вона. — Не треба більше.

    • Треба-треба, і ще й ще, — відгукнувся він і знову наплив його кулак, заповнюючи її поле зору. Половина обличчя в неї зайнялася вогнем, щось клацнуло всередині її голови, і вона знову знепритомніла.

    7

    Коли вона опритомніла наступного разу, він у своєму комбіне­зоні, махаючи руками на всі боки, танцював навкруг неї і співав «Брунатний цукор»1 верескливим, безладним голосом. Сідало сонце, і два західних вікна покинутої крамниці — вкрите шаром пилу скло, якимсь дивом дивним не розтрощене вандалами, — повнилися вогнем. Позаду нього танцювала його тінь, скачучи го вниз на дощану підлогу, то вгору на стіну, де світліші прямо­кутники позначали місця колись було завішані рекламними пла­катами. Грюкання його робочих берців звучало апокаліптично.

    Вона помітила свої костюмні слакси, котрі було жужмом за­пхано під прилавок, на якому раніше мусив був стояти касовий апарат (а поряд, либонь, джбаник варених яєць та інший, з ву­дженими й замаринованими свинячими ніжками). Вона чула запах цвілі. І, о Господи, як їй боліло. Обличчя, груди і там, ниж­че, де за її відчуттям все в неї було немовбито розірване й ви­вернуте назовні.

    «Прикинься мертвою. Це твій єдиний шанс».

    Вона заплющила очі. Спів припинився, і вона почула на­ближення мужицького поту. Тепер різкішого.

    і.



    «Це після фізичних вправ», — подумала вона. Забула, що тре ба грати мертву, й хотіла закричати. Перш ніж вона встигла по чати, величезні долоні обхопили їй горло і почали душити. Вона подумала: «Це кінець. Це мені кінець». Думки були спокій ними, сповненими полегшення. Принаймні не буде більше тор тур, ані очунювань під танці цього чоловіка-монстра у вогнен ному світлі сідаючого сонця.

    Вона знепритомніла.

    8



    Коли Тесе утретє виринула з непритомності, світ був чорно- сріблястим, а вона пливла.

    «Ось воно як, бути мертвою».

    Тоді вона зауважила під собою руки — великі долоні, його долоні — і болючу петлю з колючого дроту в себе на горлі. Він не зміг задавити її до смерті, але відтиски його пальців зали­шилися на її шиї, як намисто — великі спереду, решта з боків і ззаду на карку.

    Вже настала ніч. Місяць висів високо вгорі. Повня. Він ніс її через стоянку перед покинутою крамницею. Проніс повз свій пікап. Власного «Експідішена» вона не побачила. Її «Екс- підішен» пропав.

    « Чого ж це так, Томе1

    Він зупинився перед дорогою. Вона чула сморід його поту, відчувала, як здіймаються й опадають його груди. Вона відчу­вала нічне повітря, його прохолодність своїми босими нога­ми. Вона чула цокотіння вивіски позаду: СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ.

    «Чи він вважає, що я мертва? Не може він вважати мене мертвою. З мене ж усе ще ллється кров».

    Чи, може, й насправді вона мертва? Важко було це зрозумі­ти напевне. Вона розслаблено лежала в нього на руках, почу­ваючи себе дівчиною-героїнею якогось фільму жахів, котру гигне кудись Джейсон, або Майкл, або Фредді1, чи яке там и нього тепер ім’я після тих усіх інших, кого він уже встиг за­мордувати. Віднесе до якогось гидкого схрону глибоко в лісі, де прикує на ланцюгу до гака в стелі? У тих фільмах завжди ланцюги й гаки в стелях.

    Він знову вирушив. Вона чула чалапання підошов його чо­біт по залатаному асфальту Стаґґ-роуд: чалап-чалап-чалап. А потім, по інший бік дороги, скрегіт і тріск. Він ногами від­кидав той дерев’яний непотріб, що вона його так ретельно бу­ла поприбирала сюди, до рівчака. їй більше не було чути цо­котіння вивіски, натомість вона почула звуки біжучої води. Не бурхливий потік, ні, усього лише дзюркіт. Він опустився навколішки. Видавши беззлобне гарчання.

    «От тепер він уб’є мене вже напевне. Зате я принаймні біль­ше ніколи не буду змушена чути його жахливий спів. У тому- то й полягає ласа штучка, як сказала б Рамона Норвілл».

    • Агов, дівчино, — промовив він ласкавим голосом.

    Вона не відгукнулася, але крізь нещільно стулені вії поба­чила, як він нахилився. Вона з усієї сили намагалася утрима­ти повіки нерухомими. Якщо він помітить бодай щонаймен­ший порух... чи зблиск сльозинки...

    • Агов, — він плеснув розкритою долонею їй по щоці. Во­на дозволила своїй голові завалитися набік.

    • Агов! — цього разу він по-справжньому її ляснув, але вже по іншій щоці. Тесе дозволила своїй голові перекотитися в протилежний бік.

    Він ущипнув її за сосок, але до того він не завдав собі тру ду зняти з неї блузу і ліфчик, тож їй не було дуже боляче. Во на залишилася розслабленою.

    • Я вибачаюся, що називав тебе курвою, — промовив він, усе ще дотримуючись добродушного тону. — Ти подарувала мені гарну єблю. Хоч мені до вподоби трошка старші.

    Тесе усвідомила, що він дійсно, мабуть, вважає її мертвою. Це ж пречудово, аби лиш було правдою. І раптом їй відчайдуш­но схотілося жити.

    Він знову її підважив. Сморід поту раптом став зовсім нестерп­ним. Його щетина дряпнула їй скроню, вона ледь утрималася, щоб не відсахнутися від нього. Він поцілував її в кутик губ.

    • Пробач, я був трошка грубий.

    Тоді вів потаскав її далі. Звук біжучої води поголоснішав. Зникло місячне світло. З’явився запах — ні, сморід — гнию­чого листя. Він поклав її у воду дюймів п’ять завглибшки. Во­да була дуже холодною, і Тесе ледь не скрикнула. Він натиснув їй на ступні, і вона дозволила підігнутися своїм колінам. «Без­коста, — подумала вона. — Мушу залишатися безкостою». Коліна не задерлись високо, стукнувшись об якусь металеву, рифлену поверхню.

    • Курва, — промовив він, але наразі задумливим голосом. А тоді він її попхнув.

    Тесе залишалася безвільно розслабленою, навіть коли щось — якась гілка — проорала їй пекучу риску вздовж хребта. Коліна стукалися об рифлену поверхню вгорі понад нею. Сідницями вона посувала якусь рихлу масу, а запах гниючої зелені вельми подужчав. Він тепер став цупким, як м’ясо. Вона вгамувала не­стерпне бажання викашляти цей запах. Вона відчувала купу мо­крого листя, що збилося в неї під крижами, немов просякла во­дою диванна подушка.

    «Якщо він зараз мене викриє, я буду з ним битися. Копати­му його ногами, і копатиму, і копатиму...

    Але нічого такого не трапилось. Довший час вона боялася розплющити очі бодай трішечки понад те, що дозволяла собі



    до цього. Уявляла, що він присів там, заглядає до труби, в яку щойно її запхнув, нахиливши зацікавлено голову набік, чекає па її найменший порух. Як це він не второпав, що вона жива? Він же напевно міг відчувати биття її серця. Та хіба їй відби­тися ногами від цього велетня з пікапа? Він однією рукою вхо­пить її за босу ногу, висмикне звідси й знову почне душити. Тільки цього разу задушить до кінця.

    Вона лежала серед гнилого листя у ліниво пливучій воді, див­лячись в нікуди своїми примруженими очима, цілком зосе­реджена на тому, щоби вдавати мертву. Вона запала у сіре за­паморочення, яке не зовсім було непритомністю, і там вона й залишалася протягом якогось часу, котрий здався їй довгим, хоча навряд чи таким був насправді. Почувши гудіння мотора — це його ваговозик, безсумнівно, це його пікап — Тесе подумала: «Я собі уявляю цей звук. Або він мені сниться. Він усе ще тут».

    Проте переривчасте стугоніння мотора спершу зросло, а по­тім віддалилось по Стаґґ-роуд.

    «Це така хитрість».

    У неї чи не справжня істерика. Ба навіть якщо й ні, не мо­же вона тут залишатися цілу ніч. Тож, підвівши голову (здриг­нувшись від болю, що штиком прохромив її збезчещене гор­ло), вона спрямувала погляд на гирло труби і побачила там нічим не застуване коло місячного світла. Тесе почала вибор­суватися до діри, але раптом зупинилась.

    «Це хитрість. Мені байдуже, що ти чула. Він усе ще тут».

    Цього разу її пойняло ще потужнішою недовірою. Якраз те, що на виході з кульверта нічого не було видно, додавало потуж­ності цій думці. У психологічному трилері це був би момент ре­лаксації перед шоковою кульмінацією. Або, скажімо, в якомусь фільмі жахів. У «Порятунку» з озера виринає біла долоня. У «За­чекай до темряви»' Ален Аркін раптом наскакує на Одрі Хеп-

    «Wait Until Dark» (1967) — трилер, у фіналі якого сліпа героїня актриси Одрі Хепберн (1929—1993) заколює шахрая і злодія, котрого грає Ален Аркін (нар. 1934 p.).

    і.

    бери. Вона не любила лячних книжок і кінофільмів, але попри те, після того як її зґвалтували і ледь не позбавили життя, в її пам’яті, схоже, розпечаталося ціле сховище спогадів про них. Так, ніби всі вони оприявнилися просто тут, серед пустки.

    Він міг підстерігати. Якщо, наприклад, у нього був спільник, котрий оце щойно й від’їхав його пікапом. Він може сидіти нам почіпки зразу біля виходу з цієї труби і терпляче чекати, як це вміють селюки.

    «Знімай з себе штани», — прошепотіла вона, відразу ж прикривши собі рота. А що, як він зараз її почув?



    Минуло п’ять хвилин. Тобто, либонь, що п’ять. Вода була хо­лодною, і Тесе почала тремтіти. Невдовзі в неї вже й зуби по чнуть цокотіти. Якщо він там, близько, напевне ж почує.

    «Він поїхав геть. Ти ж сама чула».

    «Може, і так. А може, й ні».

    А може, їй не варто вилазити з труби з того боку, з якого во­на до неї потрапила. Це ж дренажний кульверт, він мусить тяг­нутися наскрізь під дорогою, а оскільки вона відчуває, як під нею тече вода, значить, його протилежний бік не заблокований. Вона зможе проповзти всю цю трубу і визирнути на стоянку бі­ля покинутої крамниці. Пересвідчитися, що його старого піка­па там нема. Все одно залишається небезпека, якщо в нього є спільник, але Тесе відчувала певність, глибоко всередині се­бе, там, де сховалося й залягло її раціональне мислення, що ні­якого спільника він не має. До того ж велетні завжди працю­ють самостійно.

    «А якщо він таки поїхав? Що далі?»

    Вона не знала. Не могла уявити свого життя після цього вечо­ра у покинутій крамниці і ночі у трубі з гнилим листям, що на­билося їй під поперек, але, може, вона й не мусить думати в цей бік. Може, їй сконцентруватися на тому, щоб дістатися додому, до Фрітці, і згодувати йому цілий пакет «Вишуканого бенкету»1.

    «Fancy Feast» — бренд, під яким випускає різноманітну котячу їжу засно­вана 1894 року компанія «Purina».



    Вона ясно побачила коробку з кормом. Як та мирно стоїть на по­лиці в її затишній коморі.

    Тесе перевернулася на живіт і почала підводитися на ліктях, ібираючись проповзти всю трубу. І тут же побачила, з чим во­на сусідить у цьому кульверті. Один з трупів уже майже пере­творився на скелет (з витягнутими, немов у благанні, кістляви­ми руками), але на голові ще залишалося достатньо волосся, 11 щб Тесе упевнилася, що це труп жінки. Іншу фігуру можна бу­ло б сприйняти за магазинний манекен із дуже понівеченим ли­цем, якби не вирячені очі й висолоплений язик. Цей труп був свіжішим, але його вже покуштували тварини, тож навіть у тем­ряві Тесе змогла розгледіти оскал зубів мертвої жінки.

    Якийсь жучок виплутався з волосся манекена і скотився до­лі по містку мертвого носа.

    Тесе хрипло заверещала, рачкуючи геть із кульверта, і підхо­пилася на рівні, вимоклий одяг прилип їй до тіла вище талії. Нижче талії вона була гола. Хоча вона й не зомліла (принаймні сама гадала, що ні), якийсь час її притомність перебувала в ди­вакуватому стані розбалансованості. Озираючись на наступну годину з відстані в часі, вона думатиме про неї, як період затем­нення, освітлюваний спорадичними спалахами. І в кожному з тих іррегулярних спалахів ходитиме понівечена жінка зі зла­маним носом і кров’ю на стегнах. І знову зникатиме в темряві.

    9



    Вона перебувала у крамниці, у великому порожньому централь­ному приміщенні, котре колись було поділене проходами між полицями, під задньою стіною (либонь) заморожені продукти, а пивний кулер (напевне) тягнувся вздовж усієї дальньої стіни. Вона перебувала серед запахів покійних маринадів і кави. Він чи то забув її костюмні слакси — мабуть, коли підбирав свої цвяховані дровиняки, — чи збирався повернутися по них піз­ніше. Вона витягла їх з-під прилавка. Під ними знайшлися її туфлі і телефон — розтрощений. Авжеж, він мусить колись повернутися. Десь з неї спав той еластичний вінчик, яким бу ло стягнуто її волосся. Згадала (непевно), як ото згадується щось, що було в ранньому дитинстві, про якусь жінку, котра на початку цього дня нібито питала в неї, де вона їх купує, і не очікувані аплодисменти, коли вона відповіла, що в «Джей-СІ Пенні». Подумала про велетня, як він співав «Брунатний цу кор», — той його верескливий монотонний дитячий голос — і знову зомліла.

    10



    Вона йшла у місячному світлі поза крамницею. Її тремтячі пле­чі покривав якийсь рваний шматок килима, хоча вона й не па­м’ятала, звідки його дістала. Килим був брудний, проте теплий, і вона закуталася в нього щільніше. У голові їй зринуло — во­на кружляє навкруг крамниці, і це може бути її друге, третє або навіть і четверте коло. їй зринуло, що шукає вона свій «Експідішен», але кожного разу, не знаходячи його поза крамницею, вона забуває, що вже дивилася там, і починає нове коло. Забуває, бо її били в голову, і ґвалтували, і души­ли, і в неї шок. їй зринуло, що в неї може статися кровови­лив у мозок — звідки знати, поки не прокинешся серед ян­голів, котрі тобі про це повідомлять? Легкий бриз, що був віяв надвечір, тепер трохи подужчав, і цокотіння жерстяної вивіски теж поголоснішало. СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПО­ДОБАЄШСЯ ТИ.

    «Севен Ап»1, — промовила вона; голос прозвучав хри­пло, але виявився цілком керованим. — Ось що це таке. Він сподобається тобі, а ти йому сподобаєшся.

    ' «7 Іір» — лимонад, який випускається з 1929 року; «Сподобається тобі —

    сподобаєшся ти» його рекламне гасло, що використовувалося з 1936 до 1952 р.




    Достарыңызбен бөлісу:
  • 1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   36




    ©dereksiz.org 2024
    әкімшілігінің қараңыз

        Басты бет