Клуб сімейного дозвілля


похмільних історій, де фігурують опівнічні спотикання, осли зання в душі... тощо, тощо



бет19/36
Дата11.07.2016
өлшемі2.24 Mb.
#191299
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   36

похмільних історій, де фігурують опівнічні спотикання, осли зання в душі... тощо, тощо.


  • і
    Не тут, — відповіла Тесс. — Не переймайтесь.

  • І навіть не на парковці? Якщо у вас трапилися неприсм ності біля нас, я мушу побалакати з містером Рамблом, щоби він поговорив зі службою безпеки. Містер Рамбл — це наш бос, а служба безпеки мусить регулярно переглядати відеомо нітори, коли у нас повно гостей.

  • Це трапилося, вже коли я поїхала звідси.

«Тепер я точно мушу повідомляти поліцію анонімно, якщо вза галі зберуся це робити. Бо я брешу зараз, і вона це запам’ятає».

Якщо вона взагалі збереться повідомляти? Звісно, вона це зробить. Правильно?

  • Мені дуже жаль, — пані Ніл затнулася, немов дебатуючи сама з собою. Але врешті продовжила: — Я не маю на думці вас ображати, але перш за все вам, мабуть, взагалі не варто було з’являтися в подібному закладі. Вам воно вже вийшло на зле, а як­що це потрапить у газети... ну, моя бабуся дуже засмутиться.

Тесс із цим погодилася. А оскільки мала здатність до пере­конливих вигадок (врешті-решт, саме цей талант сплачував її рахунки), вона додала:

  • Поганий коханчик дошкульніший за зміїний зуб. Так, здається, в Біблії написано. А може, це доктор Філ1 так казав. У всякому випадку, я розірвала з ним стосунки.

  • Чимало жінок так говорять, а потім послабляються. А чо­ловік, котрий зробив таке один раз...

  • Зробить колись знову. Так, я знаю, це було нерозумно з мого боку. Якщо у вас нема моєї сумочки, то що за речі ви хотіли мені віддати?

Пані Ніл крутнулася на своєму обертовому стільці (сонце бризнуло їй на лице, на мить запаливши ті її незвичайні сині очі), відсунула одну з шухляд і дістала звідти її Тома-ТомТома.

Госс зраділа, побачивши свого старого дорожнього компань­йона. Справи від цього загалом не покращали, але якийсь крок у правильному напрямку було зроблено.

  • Ми зазвичай нічого не виймаємо з машин наших гостей, тільки добуваємо адресу і телефонний номер, якщо пощас­тить, а потім замикаємо машину, але залишати там цю річ ме­ні здалося неправильним. Злодії недовго вагатимуться, швид­ко розіб’ють вікно, щоби здобути такий смачний прилад, а він лежав прямо на виду, на панелі.

  • Я вам щиро вдячна, — Тесе відчула, як сльози набігли їй на очі під сонцезахисними окулярами, і наказала їм всотатись назад. — Це було дуже мудро з вашого боку.

Бетсі Ніл посміхнулась, усмішка вмить перетворила цю су­вору міс Ділова Заклопотаність на жінку з осяйним лицем.

  • Не варто подяки. А коли той ваш бойфренд раптом при­повзе назад випрошувати другого шансу, згадайте про мою бабцю і всіх інших ваших вірних читачок і скажіть йому: «Аж ніяк, Хосе». — Вона подумала. — І зробіть це з дверима, за­мкненими на ланцюжок. Бо поганий бойфренд справді гірший за зміїний зуб.

  • Це слушна порада. Послухайте, я мушу вже йти. Я попро­хала таксиста почекати, поки я не переконаюся, що дійсно мо­жу забрати мою машину.

На цьому мусив бути вже й кінець — ну дійсно ж, мусив, — але тоді пані Ніл спитала, враз ставши сором’язливою, чи не важко було б Тесе написати автограф для її бабусі. Тесе від­повіла, що вона звісно ж залюбки це зробить, і попри все, що бачила до цього, тепер зі щирим зачудуванням спостерігала, як пані Ніл знайшла фірмовий бланк закладу, за допомогою лінійки відірвала згори логотип «Стаґґер-Інн», а потім посу­нула той аркуш паперу по столу до неї.

  • Добре, аби там було написано «для Мері, правдивої ша­нувальниці». Ви можете так написати?

Тесе могла. А коли вона вже ставила дату, у голові їй зрину­ла нова фантазія.

і»



  • Один незнайомець допоміг мені, коли ми з бойфрендом. ну, ви розумієте, зчепилися. Якби не він, я б могла постражди ти набагато гірше. — «Так! Мене навіть могли 6 з/валтуїиі ти!» — Хотіла б йому подякувати, але не знаю його імені.

  • Я сумніваюсь, що можу вам тут чимось допомогти. Я за ймаюся тут лише офісними справами.

  • Але ж ви місцева, так?

  • Так...

  • Я зустріла його біля невеличкої крамниці, там, далі по дорозі.

  • «Заправся & мчи»?

  • Здається, саме так вона називається. Це якраз там у мені' з бойфрендом трапився скандал. Усе почалося через машину, Сама я не хотіла кермувати, і йому не дозволяла. Ми лаялися про це всю дорогу, поки йшли туди... поки брели в стагнації по Стаґґ-роуд...

Пані Ніл усміхнулася так, як це роблять люди, почувши старий-престарий жарт.

  • Ну, словом, тоді й під’їхав той чоловік у старому синьо­му пікапі з такою, знаєте, пластичною замазкою проти іржі навкруг фар...

  • «Бондо»?

  • Гадаю, така в неї назва, — кивнула вона, збіса чудово пам’ятаючи, що саме так та й називається. У неї самої батько ледь не самотужки утримував фірму. — Ага, ще пригадала, ко­ли він вийшов зі свого пікапа, я подумала, що він у ньому не так їздить, як носить на собі, немов одяг.

Посунувши по столу підписаний аркуш назад до пані Ніл, Тесе побачила, що вона вже буквально шкіриться на всі зуби.

  • Боже мій, схоже на те, що я здогадуюсь, про кого йдеться.

  • Справді?

  • Він великий, чи дуже великий?

  • Дуже великий, — сказала Тесс. Не в голові, а, здалося, у центрі її грудей забриніло те дивовижне відчуття сторожкої радості. Так вона зазвичай почувалася, коли окремі нитки яко-

і

ти. чудернацького сюжету нарешті починали сплітатися в од­но, пружинячи, немов мотузяні ручки добряче навантаженої 11 п подарськоїторби. Коли таке з нею траплялося, вона завжди почувалася здивованою й водночас зовсім не дивувалася. І Іо існувало задоволення, кращого за це.

А ви часом не помітили, чи не було в нього персня на мі- іи 111 іі? З червоним каменем?

  • Так! Схожий на рубін! Тільки занадто великий для справж­нього рубіна. А ще коричневий картуз...

І Іані Ніл закивала.

  • Поплямований білим. Він носить цей чортів картуз уже років із десять. Ви говорите про Великого Водія. Я не знаю, де пін живе, але він місцевий, або зі Свебріджа, або з Нестор Фоллз. Я його часто зустрічаю — то в супермаркеті, то в тій крамниці, де продається різне обладнання, то у «Волмарті», сло­ном, у подібних місцях. Варто його раз побачити, і ви його ні­коли більше не забудете. Його справжнє ім’я Ел, а прізвище нкесь польське. Знаєте, того типу, що важко вимовити. Стжел- кович, Станкович, щось таке. Я певна, що зможу знайти його н телефонному довіднику, бо вони з братом володіють компа­нією, яка займається вантажоперевезеннями. Здається, вона називається «Яструб». А може, «Орел». У кожному разі, щось пташине точно є в їхній назві. Бажаєте, щоб я зараз пошукала?

  • Ні, дякую, — делікатно заперечила Тесс. — Ви мені й так надзвичайно допомогли, а таксист мене все ще чекає.

  • Гаразд. Зробіть собі ласку, тримайтеся подалі від того ва­шого бойфренда. І від «Стаґґера» теж. Звісно, якщо ви комусь розповісте, що я вам таке казала, я вас розшукаю і вб’ю.

  • Цілком справедливо, — погодилася Тесс, усміхнувшись. — І буде по заслузі. — Вже стоячи в одвірку, вона обернулася. — На вашу ласку?

  • За можливістю.

  • Якщо ви десь у місті раптом зустрінете Ела як-там-його- по-польському, не згадуйте, що ви зі мною балакали. — Вона усміхнулася ще ширше. Губам було боляче, але вона терпіла. —

і,.

Я хочу зробити йому невеличкий сюрприз. Подарувати щось, чи якось так.

  • Без проблем.

Тесе іще трохи забарилася.

  • У вас чудові очі.

Пані Ніл знизала плечима й посміхнулась.

  • Дякую. Вони не зовсім гармоніюють із рештою мене, чи не так? Я через це довго залишалася сором’язливою, але тепер...

  • Тепер вони вам пасують, — уточнила Тесс. — Ви з ними зрослися.

  • Авжеж, гадаю, саме так. Я навіть трохи працювала мо­деллю, коли мені було двадцять. Проте час від часу, знаєте що? Краще дещо переростати. Як, наприклад, цікавість до дратів­ливих чоловіків.

Схоже, що на це відповісти їй було нічого.

26



Вона перевірила, чи заводиться її «Експідішен», а потім вру­чила шоферу таксі замість десятки двадцятку. Він щиро їй по- і дякував і поїхав у бік траси 1-84. Тесс поїхала слідом, але тіль­ки після того, як підключила Тома до гнізда запальнички і ввімкнула його. |

  • Вітаю, Тесс, — поздоровкався Том. — Схоже, ми вируша- ] ємо в подорож.

  • Просто прямуємо додому, Томмі-бой, — відгукнулася во­на і рушила з парковки, ні на секунду не забуваючи, що їде на : колесі, яке змонтував чоловік, котрий її мало не замордував на смерть. Ел якось-там-його-по-польському. Сучий виродок

з пікапа. — Зробимо лиш одну зупинку по дорозі.

  • Не знаю, що ти собі думаєш, Тесс, але тобі варто бути обе­режнішою.

Якби вона зараз перебувала у себе вдома, а не в машині, це міг би так само сказати Фрітці, і Тесс однаково не здивувала- ■і

ся б. Вона з дитинства вміла говорити на різні голоси, іміту­вати когось, хоча вже восьми- чи дев’ятирічною припинила демонструвати це своє вміння в присутності чужих людей, хі­ба що заради комічного ефекту.

Я й сама не знаю, що я думаю, — промовила вона, але це не було щирою правдою.

Попереду були «Заправся & мчи» і перехрестя з шосе № 47. Вона посигналила, звернула до крамнички і зупинила «Експі- дішен» перед стіною з двома телефонами-автоматами. Поба­чила на запилюженому шлакобетоні між ними номер «Роял Лімузин». Криві, незграбні цифри, написані пальцем, що не був спроможним не тремтіти. Обсипало морозом спину, вона обхопила себе руками, забрала у міцні обійми. Потім ви­лізла і пішла до того телефону, котрий ще не доламали.

Шильдик з інструкцією хтось подряпав, мабуть, якийсь п’я­ниця ключем від машини, але вона все одно зуміла прочитати головну інформацію: дзвінки по № 911 безкоштовні, просто зні­міть слухавку і наберіть цифри. Легко, як з гори котитися.

Вона натиснула 9, завагалася, натиснула 1, а тоді знову зава­галася. Уявила собі піняту1 і якусь жінку, що замахнулася лома­кою, щоби по ній вдарити. Ось-ось усі сюрпризи покотяться з розбитої забавки. Друзі й колеги дізнаються, що її було зґвал­товано. Петсі Макклейн зрозуміє, що історія про те, як вона в темряві перечепилася об Фрітці, це породжена соромом брех­ня... і що Тесе їй насправді не довіряє, бо інакше б розповіла правду. Проте істина полягала в тім, що не це було головним. Вона вірила, що змогла б витримати публічну прискіпливість, особливо якщо це покладе край ґвалтуванням і вбивствам ін­ших жінок чоловіком, якого Бетсі Ніл назвала Великим Водієм. Навернулася думка, що її можуть навіть сприймати героїнею, думка, котрої учора ввечері навіть побіжно неможливо було припустити, коли так боляче, до сліз, їй було пісяти, а розум

' Ріпаїа — велика, яскраво прикрашена паперова коробка з мексиканської святкової традиції, яку треба розбити, щоб звідти висипалися подарунки.

І



повсякчас повертався до картинки, де вкрадені в неї трусики стирчать із нагрудної кишені комбінезона велетня.

От тільки...

  • А що я сама з цього матиму? — спитала вона знову. Гово­рила вона дуже тихо, спокійно, дивлячись на телефонний но­мер, написаний на стінній пилюці. — Яка з цього мені користь?

А собі подумала: «Я маю зброю і знаю, як нею користува­тися».

Вона повісила слухавку й повернулась до машини. Погля­нула на екран Тома, де показувалося перехрестя Стаґґ-роуд та шосе 47.

  • Треба мені про це ще трохи поміркувати, — промовила вона.

  • Про що міркувати? — запитав Том. — Якщо ти готова його вбити, щоби потім тебе впіймали, ти потрапиш до в’яз­ниці. Тут не важить, ґвалтували тебе чи ні.

  • От саме про це я й мушу поміркувати, — сказала вона і повернула в бік 47-го шосе, котре виведе її на трасу 1-84.

Рух на великій автомагістралі, як зазвичай суботніми ран­ками, був нежвавий, і сидіти за кермом «Експідішена» було приємно. Гойно. Нормально. Том не подавав голосу, поки во­на не проїхала повз знак із написом: «З’ЇЗД № 9. СТОК-ВІЛІДЖ ЗА 2 МИЛІ». А тоді промовив:

  • А ти певна, що то була випадковість?

  • Що? — здригнулася вона злякано. Тесе чула, що слова з’являються з її власного рота, вимовлювані глибоким голо­сом, котрим вона завжди наділяла уявних співрозмовників у своїх уявних діалогах із ними (цей голос вельми мало нага­дував електронний голос робота Тома-ТомТома), але все одно вона не відчувала його своїм. — Ти хочеш сказати, що той кур- валь зґвалтував мене не випадково?

  • Так, — відповів Том. — Я хочу сказати, що якби все зале­жало тільки від тебе, ти поверталася б назад тим же шляхом, яким приїхала туди. По оцій дорозі. 1-84. Але дехто запропону­вав тобі кращу ідею, хіба не так? Дехто, хто знав коротший шлях.

  • Так, — погодилася вона. — То була Рамона Норвілл. — Во­на поміркувала про це, а потім заперечливо похитала головою. — Друже мій, твоє припущення абсолютно притягнуте за вуха.

Том на це нічого не відповів.

27



Від’їжджаючи від «Заправся & мчи», вона запланувала собі уві­йти в мережу й подивитися, чи зможе вона вирахувати авто­транспортну компанію, радше за все невеличку, незалежну, офіс якої міститься у Свебріджі або в якомусь іншому сусідньому з ним містечку. Компанію з пташиною назвою, де може фігуру­вати яструб, а може, орел. Саме так діяли б леді з Вербового Гаю; вони обожнювали свої комп’ютери і безперервно контактува­ли між собою в мережі, немов якісь дівчатка-підлітки. Навіть відкинувши інші причини, цікаво буде подивитися, чи подіють її методи аматорського детективного розшуку в реальному житті.

З’їхавши з 1-84 по естакаді за півтори милі від свого дому, во­на вирішила, що спершу пошукає інформацію про Рамону Нор­вілл. Хтозна, може, окрім президентської посади в товаристві «Книгогризів-Буквоїдів & Ласунів», Рамона заразом очолює в Чикапі ще й якесь «Товариство запобігання ґвалтуванням». Вельми правдоподібна версія. Леді, котра була запросила Тесе, не просто лесбійка, а мужикувата активна лесбійка, а жінки з такими переконаннями доволі часто не полюбляють чолові­ків не-ґвалтівників.

  • Чимало підпалювачів беруть участь у своїх місцевих по­жежних бригадах, — зауважив Том, коли вона вже завертала на свою вулицю.

  • Що це мусить означати? — спитала Тесс.

  • Те, що ти не мусиш відкидати жодної особи, орієнтую­чись лише на їхні публічні репутації. Леді з В’язального това­риства ніколи б так не робили. Проте в будь-якому випадку

L

пошукай про неї в інтернеті. — Том говорив ухильним голо­сом, котрого Тесе від нього аж ніяк не очікувала. Це трохи дра­тувало.

Як люб’язно з твого боку, Томасе, що ти мені це дозволя­єш, — мовила вона.

28



Але, сидячи в своєму кабінеті, коли вже завантажився комп’ю­тер, перші п’ять хвилин вона просто тупилася на заставку- привітання «Яблука»' на моніторі, зачудована: невже вона дій­сно думає про те, щоб розшукати і застрелити велетня, чи це якийсь різновид фантазування, до якого схильна вона й усі по­дібні їй вигадники історій заради прибутку. У даному випадку фантазування про помсту. Цього сорту фільми вона також не дивилась, хоча й знала про їх існування; неможливо уникну­ти вібрацій культури, що оточує тебе, якщо ти не переконаний аскет, а Тесе аскеткою не була. У фільмах про помсту чарівливо м’язисті парубки на кшталт Чарлза Бронсона чи Сильвестра Сталлоне1 не звертаються до поліції, поганців вони карають са­мотужки. Правосуддя фронтиру. Здобув собі щастя, мерзотни­ку? їй пригадувалося, що навіть Джоді Фостер, одна з найзна- менитіших випускниць Єйльського університету, знялася у фільмі цього жанру. Тесе не пам’ятала точно його назви. Мо­же, «Відчайдушна жінка»?1 Ну, у всякому разі, якось схоже.

б



Її комп’ютер перемкнувся на скрінсейвер, показавши «сло­во дня». Сьогоднішнє слово виявилося — «баклан», що чисто випадково було ще й назвою птаха.

Відправляючи ваш вантаж автотранспортною компані­єю «Баклан», ви почуваєтесь ніби в польоті, — промовила Тесе тим своїм глибоким, уявним голосом Тома.

Нарешті вона стукнула по клавіші і скрінсейвер зник. Вона увійшла в інтернет, але до жодного з пошукових сервісів зверта­тися не стала, у всякому разі поки що. Спершу вона зайшла на «Трубу»2 і надрукувала РИЧАРД ВІДМ АРК, сама не маючи зеле­ного поняття, навіщо це робить. Усвідомленого принаймні.

«Може, я хочу з’ясувати, чи дійсно цей парубок вартий фа- натського поклоніння, — подумала вона. — Рамона ж точно в цьому впевнена».

На сайті було повно кліпів. Найвище в рейтингу стояла шес- тихвилинна компіляція із заголовком: «ВІН МЕРЗОТНИК, ВІН РЕАЛЬНО МЕРЗОТНИК». Це відео передивилося вже кілька сотень тисяч людей. Там були сцени з трьох фільмів, але та, що вразила Тесе, ішла першою. Чорно-білий фрагмент, на вигляд убога дешевка... але безумовно це був один з тих фільмів. На­віть його назва це стверджувала: «Поцілунок смерті»3.

Тесе переглянула цілком усе відео, а потім знову двічі пере­дивилася той фрагмент із «Поцілунку смерті». Відмарк грав зло­чинця, котрий, гигочучи, мучив стареньку леді в інвалідному візку. Вимагав від неї інформації: «Де твій синок-донощик?» А коли старенька леді йому не виказала сина: «Ти знаєш, що я роблю з донощиками? Я стріляю їм у живіт, і тоді вони ще дов­го смикаються, мріючи, щоби все для них скоріше закінчилося».

А проте старенькій леді в живіт він не вистрелив. Він при­в’язав її дротом від лампи до візка і зіштовхнув униз по сходах.

і,.



Тесс вийшла з «Труби», набрала в пошуковику «Бінг»1 Ри­чард Відмарк і, зважаючи на потужне враження від того клі­пу, знайшла саме те, на що й очікувала. Хоча він грав у чис­ленних фільмах, і чимдалі, то здебільшого позитивних героїв, найкраще його пам’ятали за роллю глузливого психопата Том- мі Удо в «Поцілунку смерті».

  • Велике діло, — пхикнула Тесс. — Подеколи сигара є про­сто сигарою2.

  • Це означає?.. — запитав у неї з підвіконня, де він грівся на сонечку, Фрітці.

  • Це означає те, що Рамона найімовірніше могла закохати­ся в нього після того, як побачила його в ролі героїчного ше­рифа, або відважного командира лінкора, або ще когось по­дібного.

  • Авжеж, могла, — погодився Фрітці, — бо якщо ти маєш рацію щодо її сексуальної орієнтації, вона навряд чи ідеалізу­вала б чоловіка, котрий мордує стареньких леді в інвалідних візках.

  • Звичайно, це й справді так. Слушна думка, Фрітці.

Кіт подарував Тесс скептичний погляд і сказав:

  • Але, можливо, ти щодо цього не маєш рації.

  • Якщо навіть і так, — сказала Тесс, — ніхто не западає на мерзотників-психопатів.

Щойно ця сентенція зіскочила з її губ, як вона тут же зро­зуміла, наскільки це тупе зауваження. Якби люди не западали на психопатів, ніхто б давно не створював фільмів про при­дурка в хокейній масці або про того смаленого з ножицями замість пальців3. Але шляхетний Фрітці утримався від того, щоб з неї насміятися.

  • І не здумай, — попередила його Тесс. — Якщо маєш та­ку спокусу, краще згадай, хто постачає їжу до твоєї миски.

Вона набрала в «Гуглі» Рамона Норвілл і отримала резуль­тат із сорока чотирьох тисяч позицій, додала до запиту Чика- пі й отримала легший набір — одна тисяча двісті статей (хоча більшість з них, як вона розуміла, виявляться випадковим від­стоєм).' Перша релевантна інформація була з тамтешнього тижневика «Віклі Рімайндер» і стосувалася вона самої Тесс: «БІБЛІОТЕКАРКА РАМОНА НОРВІЛЛ ОГОЛОШУЄ П’ЯТ­НИЦЮ ВЕРБОВОГО ГАЮ».

  • А ось і я тутечки, зірка атракціону, — мугикнула Тесс. — Салют тобі, Тессо Джин. А тепер давай-но подивимося на мою партнерку, актрису другого плану.

Проте, протягнувши сторінку до низу, Тесс переконалася, що єдина на ній фотографія належить їй. Це був фотопортрет Тесс по оголені плечі, знімок, який стандартно розсилала її асистентка за сумісництвом. Вона наморщила носа і поверну­лася назад на «Гугл», не дуже собі уявляючи, навіщо їй так хо­четься знову побачити Рамону, але певна, що це чомусь по­трібно. Коли вона нарешті знайшла фото бібліотекарки, то побачила те, що напевне вже підозрювала її підсвідомість, принаймні судячи з того зауваження, що зробив Том, коли во­на поверталася машиною додому.

Це знайшлося в номері «Віклі Рімайндер» за 3 серпня. «“БУК­ВОЇДИ & ЛАСУНИ” ОГОЛОШУЮТЬ ЦИКЛ ЛІТЕРАТУРНИХ ЗУСТРІЧЕЙ НА ОСІНЬ» ішлося в заголовку. А під ним на ган­ку своєї бібліотеки, мружачись від сонця, стояла усміхнена Ра­мона Норвілл. Неякісний знімок, зроблений нікудишнім фотографом-аматором, і кепський (хоча, скоріш за все, типо­вий) вибір одягу з боку Рамони. У чоловічого крою блейзері, що робив їй занадто широкими груди, вона скидалася на гравця лінії захисту в професійному футболі. На ногах у неї були по­творні черевики з абсолютно пласкими підошвами. Сірі, занад­то тісні слакси демонстрували те, що Тесс зі своїми шкільними подружками колись були називали «громовими культами».

Ой, бля, Фрітці, та нехай їй грець, — вигукнула Тесс. Го­лос у неї звучав розпачливо від огиди. — Іди-но, тільки по­глянь на це.

Фрітці не підійшов подивитися і не відповів — та й якби він спромігся на останнє, вона була зараз надто вражена, щоби відтворювати його голос.

«Переконайся, що ти бачиш саме те, що бачиш, — наказа­ла вона собі. — Ти пережила жахливе потрясіння, ТессоДжин, либонь, найбільше з усіх, які тільки може отримати жінка, за винятком смертельного діагнозу в кабінеті лікаря. Тому пере­конайся напевне».

Вона заплющила очі й викликала в уяві образ чоловіка зі старого фордівського пікапа з антикорозійною мастикою нав­круг фар. Спершу він здався їй таким дружелюбним.

«Не очікували зустріти Веселого Зеленого Велетня тут, у відлюдних хащах-харащах, еге?»

От тільки він був не зеленим, він був засмаглим здорова­нем, котрий не їздив у своєму пікапі, а носив його на собі.

Рамона Норвілл — авжеж, не Велика Водійка, хоча беззапе­речно Велика Бібліотекарка — надто стара, щоби бути його сестрою. І якщо зараз вона й лесбійка, то не завжди такою бу­ла, бо їхня природна схожість вражала.

«Якщо я катастрофічно не помиляюся, то зараз я дивлюся на фото матері мого гвалтівника».

29



Вона пішла на кухню й випила води, але вода не допомогла. Напівпорожня пляшка текіли мафусаїлового віку віддавна спала в найдальшому кутку кухонного буфету. Тесс дістала її, подумала про склянку, та потім зробила ковточок просто з пляшки. їй обпекло рот і горло, але позитивного ефекту бу­ло досягнуто. Вона приклалася ще — цього разу вже радше

б



/іигнула, ніж сьорбнула — і поставила пляшку назад. Вона не мала наміру сп’яніти. Якщо в неї хоч колись могла з’явитися потреба присутності здорового глузду, то сьогодні вона по­требувала його найбільше.

Лють — найправдивіша, найпотужніша лють за все її до­росле життя — затопила її, немов гарячка, от тільки ця гаряч­ка не була схожою ні на що знайоме їй дотепер. Вона нурту­вала в Тесс дикою кров’яною плазмою, вона захолодила їй праву половину тіла, потім розжарила ліву, разом із серцем. І Іроте вона й зблизька не піднімалася до її голови, голова за­лишалася ясною. Яснішою, фактично, після того як вона ви­пила текіли.

Тесс швидко заходила колами по кухні, з опущеною головою, рукою масажуючи собі підпухлості на горлі. їй навіть невтям­ки було, що вона зараз кружляє кухнею, як кружляла тоді на­вкруг покинутої крамниці, коли виповзла з тієї труби, котру Ве­ликий Водій призначив їй могилою. Невже вона й справді вірить у те, що Рамона Норвілл послала її, Тесс, до свого сина- психопата, як якусь пожертву? Хіба в таке можливо повірити? Авжеж, ні. Та хіба вона може бути навіть цілком певною того, що вони мати й син, покладаючись на одну-єдину фотографію поганої якості та на власну пам’ять?

«Але в мене добра пам’ять. Особливо пам’ять на лиця».

Ну, це вона так вважала, але ж так думає про себе кожний. Правильно?

«Авжеж, але сама ця ідея цілком божевільна. Ти мусиш це ви­знати».

Це вона визнавала, проте бачила вона й божевільніші речі у документальних передачах по телевізору (це вона таки ди­вилася). Дами з багатоквартирного будинку в Сан-Франциско, які роками вбивали й закопували на задньому дворі своїх літ­ніх сусідів заради їхніх пенсійних чеків. Пілот авіалайнера, ко­трий замордував свою дружину, а потім заморозив її тіло, що­би мати змогу прогнати його крізь дроводробарку в себе за гаражем. Чоловік, що облив власних дітей бензином, і засмажин їх, як курчат корнвольської породи, аби лише його дружини не вступила в опікунські права, призначені їй судом. А якась жінка, котра посилає жертв своєму сину, це, звичайно, шоку* юче і малоймовірно... проте, нічого неможливого тут нема, Коли доходить до найглибиннішого лайна в людській душі, здається, там уже ніяких меж не існує.

Ой леле, — почула вона власний голос, у якому змішали­ся огида і гнів. — Ой леле-лелечко.

«З’ясуй. З’ясуй усе достеменно. Якщо зможеш».

Вона повернулася до свого вірного комп’ютера. Руки в неї дико тремтіли, тож лише з третього разу їй вдалося в пошуко­вому полі у верхній ділянці сторінки «Гугла» надрукувати свій запит: АВТОТРАНСПОРТНІ КОМПАНІЇ СВЕБРІДЖ. Нареш­ті впоравшись, вона клацнула по клавіші «ентер», і ось є ком­панія, яка очолює список: «ЧЕРВОНИЙ ЯСТРУБ». ВАНТАЖ­НІ АВТОПЕРЕВЕЗЕННЯ. Звідти вона зразу ж перейшла прямо на веб-сайт «Червоного яструба», де побачила погано ви­конану анімацію з автопоїздом, на борту якого було намальо­вано щось приблизно схоже на яструба, а за кермом сидів во­дій з ідіотською усмішкою на обличчі. Автопоїзд перетинав екран справа наліво, миттєва транспозиція, і тут же він їде на­зад зліва направо, і знову транспозиція. Безкінечна подорож туди-сюди. Понад невгамовним автопоїздом блимало черво­ним, білим і синім гасло компанії: ПОСМІШКИ ВХОДЯТЬ У КОМПЛЕКТ НАШИХ ПОСЛУГ!

Для тих, хто бажав зазирнути глибше парадної сторінки, пропонувалися десь чотири-п’ять опцій, включно з телефон­ними номерами, тарифами та відгуками задоволених клієн­тів. Це Тесе оминула і клікнула на останній опцій під назвою: ПОГЛЯНЬТЕ НА НАЙНОВІШЕ ПОПОВНЕННЯ НАГЛОЇ ФЛОТИЛІЇ! А коли відкрилася картинка, стала на своє місце остання деталь.

Ця фотографія була набагато кращою за знімок Рамони Норвілл на ґанку бібліотеки. На ній ґвалтівник Тесе сидів за

.1


кермом сяючого безкапотного тягача «Піт»1, на дверях якого ішіов напис примхливим шрифтом: «ЧЕРВОНИЙ ЯСТРУБ». ВАНТАЖНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ. МАССАЧУСЕТС. На ньому не було того заляпаного білилами картуза, тож виявлена йо­го відсутністю білява щетина на голові цього чоловіка роби­ла його ще більше схожим на рідну матір, ледь не до заціпе­ніння крові в жилах. Не далі як учора Тесе бачила цей його життєрадісний усміх: «Мені ви цілком можете довіряти». Ту саму посмішку, що не покинула його обличчя й коли він про­мовив: «Може, замість того, щоби міняти колесо, краще я те­бе виїбу? Як ти на це?»

Споглядання цієї фотографії прискорило циркуляцію кро­в’яної плазми в її організмі. їй гатило в скроні, але болем це від­чуття не можна було назвати: воно було майже приємним.

На пальці в нього був перстень із червоним склом.

Підпис під знімком повідомляв: Ел Стжельке, Президент Автотранспортної компанії «Червоний яструб», за кермом нашого найновішого придбання, «Літербілта-389», модель 2008 року. Цей жеребчик-ваговоз доступний тепер нашим клієнтам — НАЙКРАЩИМ В УСЬОМУ СВІТІ. Нумо! Хіба Ел не схожий тут на щасливого татуся?»

У її голові зазвучав його голос, як він обзиває її курвою, плаксивою блядьською сукою, і пальці в неї стиснулися в ку­лаки. Вона відчула, як нігті вганяються їй у долоні, і стиснула кулаки ще міцніше, смакуючи цей біль.


Достарыңызбен бөлісу:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   36




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет