Марина та Сергій Дяченки Мідний король

Розвіяр пригнувся, хапаючись за меч. Бран глядів кудись за його плече: тремка рука указувала вперед і вниз, туди, де серед скель виднівся замок.

Здаля здавалось, що він неушкоджений.

* * *

Цей страх колись примусив його перетнути Нагір’я, майже не зупиняючись у дорозі. Розвіяр думав, що давно позбувся цього страху. Але тепер глибинна пам’ять ворухнулася знов; Розвіяр відчував, як замок дивиться на нього – чи то очима здичавілого, зневіреного гарнізону, чи то мертвими западинами очей Ранку-Без-Похибки, мага й мерця, вимитого водою зі свого підземелля. А може, так дивився на Розвіяра сам Мідний король.

Замок був цілком вирізьблений у скелі: камінне місто, де колись жили наймані ремісники, чотири круглі вежі-колони, між якими павутинням тяглись галереї, і високе склепіння палацу, де колись жив володар. Скорочувалась відстань; ставали помітні пролами та тріщини, зруйновані стіни і вежі, порослі мохом бійниці – з однієї Розвіяр колись пустив найкращу в житті стрілу. Замок був покалічений і покинутий, але не був порожній. Здіймався до неба ледь помітний димок; щось ховалося за стінами, щось чи хтось.

Залишивши Брана, Розвіяр підійшов до Яски. Вона дивилася на замок, у якому ніколи не була. Її ніздрі надимались.

– Що там?

– Люди, – просто відповіла вона.

– Багато?

– Не знаю.

– Є серед них маг?

– Звідки? – Яска раптом розсміялась. – Мрець, чи що? Ні, не бійся, мерці не в замку, вони лежать навколо… Тут, – вона повела рукою, – під камінням.

– Тут була велика битва, – сказав Розвіяр.

– Вогонь і дощ, так? Ти розповідав.

– Ти можеш захистити мене від стріли?

– У тебе ж є кольчуга, – мовила Яска, подумавши. – Кольчуга вартівника – дуже добрий захист від стріли. На вильоті.

Розвіяр усміхнувся:

– Дякую.

Він поцілував її і хотів відійти, але вона втримала його, ухопившись за рукав:

– Послухай… Ця людина, яку ти привів з рабського ринку. Старий. Хто він?

– Мій учитель, сотник Бран. Учив мене орудувати мечем, стріляти, ганяв колами, називав шмарклею…

– Значить, Лукс має рацію. – Яска не відповіла на його усмішку.

– Лукс?

«Він його вів», – мало не зірвалося з губ Розвіяра.

Декілька голосів склались в один.

«Одне питання, ватагу. Ти був тоді в Чорній Бучі?»

«Я вів Плем’я».

Він пригадав, як старий гекса, який прожив життя в сідлі довгоногого ящера, відповів на питання Розвіяра й одразу по цьому помер. Він пригадав, як упав на коліна ватажок Корунх, кат Камінної Стрілки. І як сотник Бран, покалічений і проданий у рабство, сказав, мружачи запалені очі: «Це відплата за той похід… За новий кордон… Ти пам’ятаєш їхні голови на списах? Усе, що сталося з ним, і що сталося зі мною, – це відплата за той похід…»

– Лукс його впізнав? – повільно спитав він у Яски.

– Ні. Він здогадався.

Розвіяр похитав головою:

– Здогад… Це ж не точно. Можна помилитись.

Лукс підбадьорився в останні години дороги – під впливом трилисника його рана затягалася швидко, як завжди. Розвіяр нічого не сказав йому, просто мовчки пішов поряд.

– Так близько, – пробурмотів Лукс. – Ми йдемо… майже вздовж старого кордону.

– Як гадаєш, за нами стежать?

Лукс помотав кудлатою головою:

– Не знаю… Мені сьогодні снився брат. Короткий Танцюра.

Розвіяр не дібрав розуму, що сказати.

– Мені сниться вже вкотре, що ми з ним діти… У перший раз пішли самі гуляти… Купаємося в струмку. Літо, світить сонце. Співають ляскуни в камінні. Знаєш, коли їх багато, вони співають ладно, майже як люди. І всі гори квітнуть жовтим трилисником, ми в пилку… Пилок пливе на воді… Танцюра сідає мені на спину, я біжу вгору по схилу… Він тягає мене за вуха, не боляче, а так… А я все розумію. Що я не дитина, що він – мертвий. Що схили ці спустіли давно, що ляскуни мовчать. Що не народжуються діти, іде війна, старійшини клану валяються зі стрілами в шиях. А він сміється в мене на спині й намагається впіймати хвіст на бігу… Я йому казав, щоб він так не робив, а то впаде. І він падає, а я не можу його впіймати…

Лукс казав монотонно, дивлячись перед собою, твердо ставлячи на дорогу широкі лапи.

– Що там тепер, Розвіяре? Я й носа не зможу показати. Не тому, що мене уб’ють. Мені просто соромно, так соромно, що я їх кинув…

– Рішення вершника, – тихо нагадав Розвіяр. – Я вирішив. І якщо вирішу, що нам туди треба, значить, підемо разом.

Лукс поглянув на нього. Несподівано всміхнувся – журливо й весело водночас.

– Знаєш, я хотів би, щоб ти побачив озеро Плодючості. Це… така краса. І такий спокій. На світанку туман здіймається струменями, як… тисяча прекрасних дівчат у білих шатах. І здається, що перемовляються дитячі голоси. А вдень у воді відбивається весь світ, Нагір’я – і все, що за його межами…

– «Нагори вірять, що озеро Плодючості вміщує душі всіх, ненароджених і вже померлих, – задумливо промовив Розвіяр, – і тому будь-який магічний обряд пов’язаний завжди з цим озером… Кожен клан володіє своєю частиною берега, вона називається Брама Плодючості, це місце шанується, як святиня…»

Він подумки перегорнув сторінку.

«…І ревно оберігається від сторонніх очей. Я був, можливо, єдиним чужинцем, якому…»

– Гей, секретнику!

Дол-Шерт підійшов зовсім близько. Розвіяр мимоволі відступив, очима зміряючи відстань. Лукс торкнув руків’я мечів, ніби перевіряючи, чи не нагрілися вони. Дол-Шерт осміхнувся:

– Зараз ми станемо табором… Мій наказ: нікому не ходити самотою. Тут небезпечно, може камінь на голову впасти… Чи нога підвернутись у тріщині… А ти, секретнику, цінна людина для Новка, та і Хап тебе хоче дістати. Не змушуй мене хвилюватись!

* * *

Нижча галерея була влаштована так, щоб з неї проглядався й прострілювався весь простір перед замком – майданчик біля нижньої стіни й за стіною, дорога, комори, під’їзні шляхи. Тепер майданчика не було, стіна майже зрівнялася з землею, комори впали в річку, дорога теж наполовину завалилась, ніби з’їдена жадібними зубами. Простір перед галереєю був кимось очищений від уламків: так, щоб незваний гість неодмінно опинився б на відкритому місці, зробившись легкою мішенню.

Він понюхав повітря, наслідуючи Яску. Нічого особливого не почув: тільки запах ночі в горах, свіжої та вологої, і ще дим від вогнищ – горлорізи Дол-Шерта розбили табір, ні від кого не ховаючись. Однак там, в закритій галереї, за бійницями були озброєні люди, вони знали про прибульців і готові були зустріти їх зливою стріл.

Дол-Шерт не відставав від Розвіяра. Дивно, як колишній моряк, звиклий до тісної палуби, снастей і хитавиці, примудрився так скоро приловчитися до камінних стежок, завалів, розколин. Дол-Шерт ніби прилип до того, за ким було доручено стежити, і спекатись наглядача не випадало можливості.

Розвіяр сів, укрившись за великим уламком стіни – це була частина балкона звідкись ізгори, надто важка, щоб люди, які залишилися в замку, могли прибрати її. Притулився до каменя спиною, сторожко поглянувши вгору: пригадав, як сотник Бран навчав вартівників бити навісом.

Там, усередині, не звіруїни. Звіруїни інакше дихають. Там не бродяги, не люди Імператора; там ті, з ким Розвіяр колись мешкав в одній казармі. Це й добре, й дуже погано: зі звіруїнами він знав би, як повестись, а бродяг взагалі не брав би на увагу. Пошукати обхідні шляхи до замку? Довго доведеться шукати. Горлорізів Дол-Шерта замало, щоб узяти галерею приступом. На затяжну облогу ніхто не погодиться – ні Дол-Шерт, ні Новко, ні, тим більше, Хап. Що за роль у Хапа в цій справі?

Усі хочуть дістати замок, утомлено подумав Розвіяр. Але мені він потрібніший, ніж іншим.

Розділ четвертий

На світанку прийшли перші два каравани, і в ущелині стало тісно. Понуривши голови, стояли горбаті рогачі. Вільні найманці сиділи під возами, похмуро поглядаючи на гори й на замок, сьорбали юшку, що її приготували на все товариство троє метких кухарів, чекали розпоряджень. Дол-Шерт не поспішав: вислухав звіти своїх горлорізів, дізнався, що в дорозі нічого вартого уваги не відбулось, що деревину й інструменти доправлено в цілості, а караван з рабами відстав найбільше на добу. Імовірно, наглядачі гнали рабів нещадно, подумав Розвіяр. А серед них були й жінки, яких Дол-Шерт усе-таки купив «для загальних потреб».

Уранці, коли зійшло сонце, прилетів поштовий нетопир. Розвіяр знав, що ці тварі сліпі і не розрізняють день і ніч. Він знав, що їх утримують парами: самки завжди повертаються до рідного гнізда, самці відшукують своїх самок, хоч би де ті були. Поштар із міста був самцем, який знудився по коханій: парочка ніжно милувалася в клітці, поки Дол-Шерт читав листа від Новка.

Розвіяр, Яска і Лукс тримались разом.

– Тривожиться. – Яска нюхала вітер, що ніс Дол-Шертів запах. – Але поки… Ні. Нічого не сталося.

Сидячи кружком, сьорбаючи остиглу юшку, вони бачили, як Дол-Шерт написав відповідь нічному барону. Як узяв з клітки самку й випустив у ранкове небо – нетопириха полетіла до гнізда, у порт Фер, у маєток Новка, а самець, щойно пролетівши довгий шлях заради зустрічі, занудьгував на самоті, повиснувши в клітці вниз головою.

– Секретнику, – Дол-Шерт знайшов очима Розвіяра, – що тепер?

– Тепер ми з сотником Браном прогуляємось до воріт.

Сотник ночував в улоговині, вкритій од вітру, і досі не піднімався. Відшпортавши плащ, який правив сотнику за ковдру, Розвіяр побачив дбайливо закутаний камінь.

* * *

– Хитро, секретнику.

– Я тут ні до чого, – сказав Розвіяр крізь зуби. – Він потрібен був мені, щоб увійти в замок. Він мене зрадив.

– Чому я маю тобі вірити? Забагато навколо тебе… темних місць, хранителю секрету. Забагато дивних людей.

– Як і навколо тебе, – не втримався Розвіяр.

– Не думай. Вийти. Сухим. Із води, – роздільно вимовив Дол-Шерт. – Я вб’ю твою дівку перед твоїми очима, а потім розпанахаю тобі черево, щоб ти перед смертю помилувався на брудні кишки гекса…

– Обережніше, – сказав Розвіяр майже пошепки.

Дол-Шерт уважно поглянув йому в очі. Випалене сонцем, посічене зморшками обличчя колишнього моряка раптом застигло, неначе він побачив у неглибокій воді свою Смерть.

– Обережніше, – тихо й рівно повторив Розвіяр. – Якщо тобі дороге життя.

* * *

У Розвіяра не було часу думати про Брана, про те, як він пробрався вночі до замку – може бути, одразу по тому, як сам Розвіяр побував там. Сотник викрикнув старий пароль, а може, просто назвав своє ім’я. Тепер він серед своїх – у пастці, але серед відданих солдат, вони знають усе, що Розвіяр хотів би приховати від них, і вони захищатимуть те, що лишилось від замку, так твердо, як тільки зможуть.

«Він був би тепер рабом на базарі! Він був би трупом, якби не я!» – хотілось кричати Розвіяру, але він мовчав, прекрасно розуміючи й сотника, і всю складність свого становища.

– Що ми тепер робитимемо? – спитала Яска.

Вона крутила на пальці дерев’яний перстень, той, що Розвіяр їй вирізав ще в Череватому Бору. Перстеник не мав ніякої чарівної сили, але Яска однаково надівала його, коли, на її думку, з’являлась потреба в магії.

– Я можу піти з тобою?

Він поглянув на неї – тонку, бліду, з нерівно підрізаним волоссям до пліч. У селянському вбранні, яке вони колись позичили в Акки. На дівчинку, яка викликала грозу, випускала блискавки з долонь… неслухняні блискавки.

– Чому ми досі не зшили тобі нову сукню? – спитав він вголос. – Чому в тебе немає намиста? Браслетів? Чобітків на золотих каблуках?

– Я можу піти з тобою? Розвіяре…

Він усміхнувся:

– Ходімо.

Підставив їй лікоть. Яска вхопилася за нього й щасливо всміхнулась.

– Куди це ви? – різко спитав Лукс.

– Прогуляємось по околиці.

– Ти хочеш, щоб її вбили?!

Розвіяр глянув на нього. Лукс опустив очі:

– Послухай, тут можуть бути шпигуни у скелях…

– Дівчині потрібне свіже повітря, – твердо сказала Яска.

Неквапливо, ніби на прогулянці, вони пустились в обхід замку, тримаючись перед очима в Дол-Шерта: Яска спиралась на руку Розвіяра.

– Там люди. – Яска ледь ворушила губами. – У галереї.

– Стрілятимуть?

– Так.

Вони пройшли повз спис із настромленим на нього черепом. Поминули купу мотлоху, що залишився тут з часів падіння замку: перекинутий віз, розбиті бочки, згнилі тюки, черепки глиняного посуду. Серед каміння виразно виднілися стежки, якими користувались, напевне, і мародери, і мешканці замку. Хрустіли під ногами дрібні камінці, скалки скла, а можливо, й потрощені кості.

Замок мовчав. Бійниці, що поцяткували нижню галерею, здавалися химерною прикрасою: хрести й косі лінії, зиґзаґи й чорні крапки. За ними, Розвіяр знав, ховались чужі очі – і вістря стріл, укладених на тятиву. Він шкірою відчував небезпеку, що оперезала замок: до того зубчастого каменя, схожого на розтріпану голову, долетить з галереї стріла. А до цього сірого, розколотого – ні.

– Куди ми йдемо? – спитала Яска.

– Ми гуляємо.

Вони пройшли вздовж потоку, тримаючись від замку на достатній віддалі. За ними, на відстані не менш достатній, йшли слідом двоє озброєних горлорізів.

– Тут я відпустив Лукса, – сказав Розвіяр, дивлячись на шумливу воду.

– Тут?

– Він мені розповідав, – сказала Яска.

Розвіяр повернувся:

– Правда? Що він ще про мене розповідав?

– Що він хотів би померти за тебе.

– Щ-що?!

Розвіяр сів на камінь. Яска, підібгавши сукенку, сіла поряд.

– Ми довго чекали на тебе. Спершу на плоті, потім там, у місті. Ми багато разів думали, що більше ніколи тебе не побачимо. Треба було якось підтримати одне одного…

– Розумію, – сказав Розвіяр.

– Куди тече ця річка?

– Далі вздовж кордону Нагір’я, земель звіруїнів… Там були села, багато сіл, жили пастухи, випасали печірок… А далі вона впадає в іншу річку, величезну, вже на кордоні Імперії.

Яска примружилась:

– Тут літають патрулі?

– Ні. Тобто раніше не літали, а…

Крилата тінь мигнула на видноколі – далеко. Можливо, над самим озером Плодючості.

– Тепер літають, – сказав Розвіяр смутним голосом.

– Для патрулів замок небезпечний. Можна сховатися й обстріляти зі стінних гармат. – Яска, здається, міркувала вголос. – Мені треба багато думати. Дуже багато вчитись. А я боюся.

– Своєї магії?

– Так.

– Нічого не загрожує?! – Яска повернулась до нього, її очі округлились, як монети. – Дол-Шерт збирається нас убити! Бран уважає тебе зрадником і теж хоче тебе вбити! А якщо ти не знайдеш способу ввійти до замку до тої пори, як прийде караван із рабами, Новко захоче тебе вбити! Я ж навіть не знаю, що ти йому наобіцяв…

– Яско, – сказав Розвіяр, – я завжди просив тебе про допомогу, коли без цього не можна було обійтись. А тепер…

Її ніздрі затремтіли. Розвіяр змовк.

– Що сталося?

– Вітер помінявся. Просто помінявся вітер. І здається…

– Що?

Вона поривчасто піднялась:

– Тоді навіщо туди йти?

– Мені здається… там великий простір під землею. Річка промила. Грот чи печера. Не знаю точно. Але мені хочеться на це поглянути. Таке… відчуття.

– Ходімо, – сказав Розвіяр після маленької паузи. І додав: – Ваша могутносте.

Небо взялось лускою хмар. Яска йшла, і далі спираючись на його руку, висока, гнучка, з гордо скинутою головою.

– Ми відновимо велику залу з блискучою підлогою, ти там танцюватимеш, – сказав Розвіяр.

– Що?

– Коли я стану володарем замку. Велика зала, щоб ти танцювала, і вогонь горів у каміні. Бібліотека з силою книжок, які я тобі читатиму. Я назву себе правителем… ні, королем. А ти будеш королевою.

– Вони всього лише розбійники. Їхнє місце на шибениці.

– А… Лукс?

Яска спинилась не повертаючись.

– Лукс, – сказав Розвіяр. – Може, відправити його моїм намісником у Нагір’я, правителем звіруїнів?

– Ти тільки й хочеш, що позбутись його, – сухо сказала Яска.

– Я?!

Яска пішла далі, балансуючи на каменях, не шукаючи руки Розвіяра, щоб опертись.

З жахливим тріском земля провалилась під Ясчиними ногами. Розвіяр ледь устиг підхопити її за руку. Яска повисла, хитаючи ногами в порожнині, Розвіяр повалився на бік, витягаючи її й намагаючись сам утриматись. Перекинув легке тіло через себе, схопився на ноги. Там, де щойно була тверда земля, тепер просів у річку ще один шматок дороги – завбільшки з обідній стіл на двадцять чотири особи. І на протилежному краю зсуву, у рівному скельному зрізі, чорніла порожнина.

* * *

– Там труп, – сказала Яска.

– Там труп. Під землею.

– Могила? Склеп?

– Ні. Не зрозумію.

– Гей! Ти куди? – крикнув горлоріз, хапаючись за зброю.

– Не втечу, – сказав Розвіяр з огидою. – У тебе мотузка є?

– Звідки?

– Ну хоч пояс мені кинь. Я хочу поглянути, що там, – а що як скарби?

Горлоріз пожвавішав:

– Нехай я сам злажу.

– Завалить, – припустив Розвіяр.

Горлоріз зажурився. Був він пересічним мужичком, чимось схожим на постарілого плотаря Яшму: теж, видно, замолоду з кимось побився, а потім, щоб уціліти, довелось іти до Новка в поплічники.

Розвіяр спустився в пролам. Темна порожнина в стіні навпроти притягала й лякала водночас.

– Ліхтаря нема?

– І мотузку тобі, і ліхтар, – пробурмотів горлоріз. – Може, ще й мило?

Розвіяр, більше не розмовляючи з ним, підібрався до проламу й, стараючись не затуляти світла, зазирнув усередину.

* * *

Бірюзовий камінь горів у темряві, і це було перше, що Розвіяр побачив. Бірюзовий камінь у золотому персні. Пізніше, коли очі звикли до півмороку, Розвіяр роздивився, що перстень надіто на кістку. І що рука, яка колись його носила, майже розсипалась на порох.

Мертвий маг лежав, як і раніше, на боці, в позі сплячого. Ліва рука була притиснута до грудей, а права витягнута далеко вбік, ніби мрець указував на щось. Перстень світився.

– Мені не треба твого, Ранку-Без-Похибки, – прошепотів Розвіяр, мимоволі повторюючи давні слова володаря.

Мрець не відповів. Він лежав тут, під землею, багато місяців, привільно вмостившись на подушці з присохлого піску. Він ніби чекав чогось – і тепер дочекався. Склепіння печери, страх яке низьке, лягло Розвіяру на плечі, і прийшов забутий страх – страх опинитися замкненим у товщі землі, без повітря та світла. Волосся стало диба.

– Мені не треба твого, – повторив Розвіяр і поточився.

Зовсім поряд шуміла річка. Потріскувало каміння – можливо, за декілька хвиль треба було ждати нового обвалу. Розвіяра пройняв піт на думку, що він може назавжди залишитися під землею разом із мерцем, чия присутність відчувалась, як холодні руки, зімкнені на шиї.

– Розвіяре! – гучно покликала Яска ззовні. Її голос розбив наслання. – Що там?

– Мені не треба твого! – утретє повторив Розвіяр. – Лишайся мертвим!

І вибрався з печери під небо.

* * *

– Не треба його чіпати, – скінчив Розвіяр.

Дол-Шерт вилаявся.

– Час іде, секретнику. Коли ми ввійдемо в замок?

– Завтра, – сказав Розвіяр.

Дол-Шерт довго його роздивлявся. Осміхнувся:

– Ти дуже впевнений у собі, гекса. Якщо ти обдуриш – я зварю тебе в казані. Мені вже доводилось таке робити.

– Не сумніваюсь, – сказав Розвіяр. – Не сумніваюсь, що доводилось.

Зсування припинилось. Річка обвиклася з новою лінією берега, і вода пінилася навколо каміння, на вигляд метушлива й безсила. Насправді – Розвіяр знав – каміння вже потрапило у владу постійної, невтомної, безжальної сили, яка, злизуючи на рік по піщинці, прогризає ходи в товщі каменя, закругляє гострі кути, ховає явне й оголює сховане. Вода схожа на час, подумав Розвіяр й усміхнувся: там, під землею, він пережив такий струс, що тепер його думки були безформні й плутані.

Він не тямив, скільки минуло часу. Люди Дол-Шерта проклали тимчасову дорогу через провалля, але вниз, у печеру, не спускались. Яска якийсь час сиділа поряд, потім зникла. Він помітив це не одразу.

– Яско?

Двоє горлорізів, приставлених шпигувати, зиркнули на нього з підозрою.

У цю мить Яска вилізла з печери на дні провалля, спинилась і замружилась від яскравого денного світла.

Він на мить уклякнув. Потім зістрибнув униз, відчув, як зрушився камінь під ногами. Знову затріщала земля; Розвіяр схопив Яску за плечі, ладний убити її:

– Ти що?! Ти…

– Зажди. – Вона була дуже бліда, нижня губа прокушена до крові. – Допоможи мені… вибратися.

З допомогою горлорізів він підняв її нагору й вибрався сам. Шуміла річка, ніжно підточуючи берег, в’їдаючись у скелю. Яска часто кліпала, щулилась, тулила до грудей міцно стиснуті кулаки.

– Навіщо ти туди пішла? Навіщо?!

– Ходімо. – Ледве відсапавшись, вона потягла його назад уздовж берега. Горлорізи відстали.

– Яско? – Тепер, коли паніка й лють зійшли, Розвіяр відчув нове й усе більше занепокоєння. – Послухай… що?

Вона кивнула – пташиним рухом, ніби дзьобнула. Розкрила ліву руку. Поглянула на червону долоню зі слідами ввіпнутих нігтів. Лівою долонею розтулила праву – з видимим зусиллям. Нестерпно блиснув під небом бірюзовий камінь.