Марина та Сергій Дяченки Мідний король

Розвіяр захитався.

– Він мені віддав, – прошепотіла Яска. – Я присягаюсь. Він мені віддав сам.

– Він мертвий.

– Так. Він страшно сильний, і мертвий…

Яска раптом обійняла його лівою рукою… Міцно притиснулась. Відпустила. Заговорила швидко, гарячково, ковтаючи слова:

– Я тільки раз бачила мага. Племінника не рахую, він зовсім малий. Тільки раз, того старого, що прилетів на криламі по хлопчика, а я його оглушила… А тепер – я бачила справжнього мага, Розвіяре. Мертвого… перший раз у житті. Я зрозуміла, що це.

Вона знову розтулила кулак. Перстень Ранку-Без-Похибки лежав на її долоні.

– Ти знаєш, хто він такий? – тихо спитав Розвіяр.

– Так. Зрадник, убивця, кат свого народу. Страшна людина… тобто звіруїн. Розумієш, мені допомогло, що він звіруїн, я уявила собі Лукса, мені стало не так страшно… Я просто ввійшла й дивилася на нього, мені було моторошно від того, що я розуміла, що він таке. Коли це його рука – права – розсипалася зовсім… На порох… І перстень покотився. І от, поки він котився по каменю, я зовсім зрозуміла, ясно, як небо, що він мені віддає. Він знав, що я… маг, розумієш.

Розвіяр різко озирнувся. Горлорізи були зовсім поряд, але шуміла річка, заглушаючи слова.

– Ніхто не має знати, – промовив він, відчуваючи, як тріскається висохла шкіра на губах.

Вони спинились біля того самого місця, де сиділи ще годину тому, дивлячись на гори й на річку. Тут, у цьому самому місці, Розвіяр колись відпустив Лукса, замість того щоб виконати наказ володаря й убити полоненого. Розвіяр був уражений зустріччю з Ранком-Без-Похибки, але те, що сталося з Яскою, розбило його на гамуз.

– Ніхто не має, – пошепки повторив він. – Сховаймо його, цей перстень.

– Я його надіну.

– Яско…

– Я надіну й замотаю палець ганчіркою. Ніхто не побачить.

– У будь-якого мага має бути перстень. Ти казав. – вона поглянула на свою ліву руку з надітим на палець дерев’яним перснем. – І ще – у будь-якого мага має бути вчитель. Вважатимем, що Ранок – мій учитель. Він сам так захотів.

І перш ніж Розвіяр устигнув стримати її, вона наділа перстень з бірюзовим каменем на вказівний палець правої руки.

* * *

– Ти сказав «завтра», секретнику, – нагадав Дол-Шерт.

– Сказав, – погодився Розвіяр. – Відійди й дай мені подумати.

Колишній моряк стримався. Імовірно, уявив, як варитиме Розвіяра в казані. Зблиснув очима й відійшов.

– Ти нічого не відчуваєш? – уп’яте спитав Лукс у Яски. Та сиділа, колисаючи руку з перетягнутим ганчіркою пальцем. Палець був неушкоджений – пов’язка ховала перстень Ранку-Без-Похибки.

– Нічого, – озвалась вона відчужено. – Крім того, що перстень мені саме до міри… Я гадала, щось нове відкриється, – зізналась вона з несподіваною образою.

Розвіяр дивився на замок.

Сьогодні людей Дол-Шерта обстріляли – ховаючись серед каміння, горлорізи підійшли занадто близько. Двох легко поранили. Зробилося ще зрозуміліше, що приступом замок не взяти: захисники, здається, навіть не ощадили стріл.

– Там збройниця в нижньому ярусі, – сказав Розвіяр. – Кузня, заготованки…

– Скажи, ти навмисно привів цього старого? Щоб запустити його в замок? – несподівано спитав Лукс.

– Ні. Чесне слово. Навпаки – я думав, сотник Бран допоможе домовитись із ними.

Лукс щигликом спушив китицю на кінчику свого хвоста:

– Може Ранок-Без-Похибки допомогти нам ввійти в замок?

– Ранок-Без-Похибки ніколи нікому не допомагав, – відповіла за Розвіяра Яска. – Тільки собі.

Її ніздрі роздувались. Розвіяр насторожився:

– Ти щось відчуваєш?

Вона помовчала.

– Так, – відповіла без особливої певності. – Смердить димом.

– Це і я відчуваю, – сказав Лукс. – Палять першокласну деревину! На дрова пускають! Наш приятель, торгівець Ремиш, вуса б на собі повисмикував з образи!

– Це інший дим. – Яска поїжилась. – Розвіяре… підеш зі мною?

– Чому ти пропонуєш тільки йому? – Лукс схопився на всі чотири лапи. – Ви сьогодні вже ходили… Розвіяре, будь ласка, ну зажди нас тут!

– Ти поранений…

– Був! І не шукай відмовок, вона й моя дружина теж! Чому нам не пройтись удвох – просто погуляти? Просто?

Розвіяр бачив, як Яска розгубилась.

Він бачив, як блищать очі в Лукса і як його смаглява шкіра стає ще темнішою від спалого рум’янцю.

Він озирнувся. Горлорізи прислухались до їхніх слів. Звісно, потягнуться слідом: наглядатимуть, але й допоможуть у разі небезпеки. Лукс у чомусь має рацію; на думку про їхню майбутню прогулянку в Розвіяра ніби розпрямилася в грудях залізна стрічка з загостреними краями.

– Ідіть, якщо хочете, – сказав він сухо.

Яска вагалась. Лукс підхопив її під руку й буквально потяг угору по горбах; на боках у нього похитувались клинки в піхвах. Ми так і не навчились парного бою, подумав Розвіяр. Зі щитами… Прикриватись від стріл… Із вершників на звіруїнах виходять чудові ловці крилам…

Вечоріло. Замок стояв, величний і жалюгідний своєю занедбаністю. Розвіяр знав, що спроби відшукати підземні та скельні ходи ні до чого не привели: усюди були тільки завали, де природні, а де й рукотворні. Захисники руїн не бажали удару в спину.

Де поховано володаря, подумав Розвіяр із тугою. Що стало з його могилою? «Мідний королю, Мідний королю»…

Розвіяр двома долонями потер вуха. Йому було холодно – що хвилини, то холодніше. У такі хвилини – бездіяльності, заціпеніння – йому завжди заходила в голову та сама думка. І тепер, сидячи на камені, він механічно почав перебирати в пам’яті все, що в нього є, намагаючись відшукати щось по-справжньому дороге.

Ох, як добре було б повзти в пустелі, помираючи зі спраги, і знайти джерело. І принести його в жертву Мідному королю, сміючись від щастя потрісканим ротом. Як дрижав голос у володаря, як тряслась його рука…

Сонце давно спустилося за гори. На смерку околиці замку на мить зробилися знайомими – такими, якими їх пам’ятав Розвіяр. Ось стежина, по якій ганяв його сотник Бран з мішком каміння за плечима. А там далі стояв сарай, де зберігались інструменти – кирки, лопати, блоки та ланцюги, коромисла. А якщо задерти голову, можна розгледіти вікно Східної темниці, де він провів багато ночей, згадуючи ліс, оселю, батька й матір.

Розвіяр зажмурив очі, намагаючись хоч краєчком, хоч уривком повернути ці спогади. Але не бачив ні лісу, ні білок, ні світлячків – тільки згарище. Тільки руїни.

– Мідний король! – прошепотів він крізь зуби.

Бажання негайно принести що-небудь у жертву, змінитись, осяятись ізсередини було таким сильним, як голод і спрага. Він уп’явся очима на свої долоні: що? Що в нього є?!

– Сидиш, секретнику?

Він упізнав голос Дол-Шерта й не став обертатись. Колишній моряк підійшов перехильцем – під чоботами поскрипували камінці.

– А баба твоя цілується з напівлюдиною, – сказав Дол-Шерт з неприхованим задоволенням. – То ж бо я дивлюся…

Розвіяр мовчав.

– У звіра причандали побільше твоїх. – Дол-Шерт гучно позіхнув. – А в тяглового рогача, приміром, ще більші. Що, вона в тебе на чотириногих западає?

Розвіяр мовчав.

– Придумав, як увійти до замку? – м’яко спитав Дол-Шерт.

Розвіяр мовчав.

– Думай, – ласкаво запропонував Дол-Шерт і відійшов. Розвіяр чув, як віддаляється хрускіт каміння під його ногами. Поглянув на свою руку, стиснуту в кулак: між пальцями виступила кров. Гострий камінець, стиснутий у долоні, глибоко поранив шкіру.

Швидко смеркалось.

– Розвіяре!

Він обернувся.

Перелітаючи з каменя на камінь, збігаючи по непрохідному схилу легко, як можуть тільки вода й звіруїни, до нього мчав Лукс. Яска сиділа верхи; щоки в неї були яскраво-червоні – чи то від шаленого гону по горах, чи то ще від чогось. Лукс підскочив до Розвіяра й став як укопаний – того обвіяло гарячим вітром, змішаним запахом їхніх тіл. Добре, що в півмороку Яска не бачила його обличчя. А Лукс…

– Ходімо з нами, – швидко сказала дівчина. – Будь ласка. Ходімо.

* * *

Небо, пригаснувши до блідо-опалового кольору, ніби передумало темніти й зачаїлось, випустивши три-чотири яскраві зірки. Зубчасті верхівки гір облямовували його, немов спокійне озеро.

– Що там? – сварливо спитав Розвіяр.

– Дим! – вигукнула Яска. – Нам туди, Луксе! Лівіше!

Розвіяр раптом упізнав це місце. Ось стійка, на якій колись сидів лучник. Ось поворот дороги, за яким замок зникає з-перед очей.

– Дим? Де?!

– Там! Вище!

Тепер Розвіяр і сам відчував цей запах. Побіжно пригадав розповідь плотогона Яшми: знайшов у руїнах чашку, бачив дим високо на схилі…

– Ти маєш поглянути, – сказала Яска, важко дихаючи. – Ми не підходили близько… Ти маєш сам…

Коли це Лукс припав до землі всіма чотирма лапами. Яску кинуло йому на спину.

– Богине Воф, – Лукс здригнувся від голови до кінчика хвоста. – Я не піду туди. Це ж…

Він дивився вперед, туди, де в сутінках виднівся стовп чорного диму.

– Так, – сказав Розвіяр, відчуваючи, як до нього повертаються сили. – Хто знайшов? Ти, Яско?

Він стиснув її так, що вона запищала:

– Пусти!

– Пусти, дурний!

Лукс ковтнув:

– Я… не піду туди. Не люблю їх.

– Зажди тут. Яско, ти теж.

– Я піду з тобою! Я це знайшла…

– Зажди тут.

Нове гніздо виявилось поряд зі старим – нижче на один поворот дороги. Не було ні каміння, яким звичайно обкладають яму вогнянки, ні блоків, ні ланцюгів, ні охоронців; Розвіяр затамував дихання, прикрив лице рукою й заглянув униз, у яму, в гніздо.

Очі відразу ж почали сльозитись від диму й жару. Кліпаючи й змахуючи сльози, Розвіяр побачив маленьку, худу, з довгим хвостом пташечку, схожу на великого чиркуна. По її пір’ю бігали іскри. Вона сиділа, розметавши величезні прозорі крила – прикривала кладку з трьох яєць, розжарених до червоного, схожих на великі потворні голови.

Розвіяр випрямився, відчуваючи, що не стає повітря. Відповз убік, віддихався. Жодної думки не було в голові, тільки стугоніла кров.

Він одірвав клапоть від плаща й перев’язав лице. Затамував дихання й знову схилився над гніздом. Довгий меч гекса діставав майже до самого дна.

Розвіяр навалився грудьми на гарячі, прокоптілі камені. Вістрям меча викотив яйце з-під крила розпеченої пташини; та сиділа, не рухаючись, тільки стежачи за Розвіяром двома великими, вогненно-червоними, на вигляд вологими очима.

– С-спасибі, – пробурмотів Розвіяр у ганчірку, що закривала лице. Закашлявся: тканина не захищала від диму. Мружачись, несильно вдарив мечем. Яйце не піддалось; воно було, напевно, надто маленьке, надто недавно вогнянка його знесла, і личинка не встигла розвинутись…

Він задихався. Дим виїдав очі. Чорний меч гекса не було видно – зливався з темрявою. Майже не дивлячись, Розвіяр ударив ще раз і цілим серцем зажадав розколоти прокляте яйце, розбити, знищити.

Шугнуло жаром. Розвіяр відлетів од краю гнізда – з обпеченим обличчям, без брів та вій. Унизу закричала Яска. Й одразу ж, освітлюючи собою схил, піднялася з гнізда личинка вогнянки. Зависла в повітрі, розметавши гострі крила. Посипалася сажа, ніби пилок.

* * *

Розвіяр вийшов на відкритий простір перед галереєю. Подав руку Ясці, допоміг спуститися з уступу. Колишній моряк, ледь забарившись, вибрався слідом. Вогняна личинка всілась перед ними на камінь, склавши крила на спині, немов величезні долоні.

Розвіяр упізнав – почув – як захисники замку побачили вогнянку крізь бійниці. Загрюкотіли чоботи по галереї, заметався вітер, хтось здушено скрикнув. Із замку вирвалася стріла – одинока, пущена від страху й відчаю. Розвіяр одразу зрозумів, що вона ні в кого не влучить. Так і сталось; люди Дол-Шерта, попри наказ, відповіли рідким невладним випалом – десяток стріл ударились об стіну, даремно, панічно.

– Не стріляти, – виплюнув Розвіяр, повернувши голову до колишнього моряка. – У тебе солдати – чи потолоч?

– Не стріляти! – гаркнув Дол-Шерт.

Бліді Ясчині щоки повільно червоніли, наливаючись жаром зсередини.

– Що далі? – крізь зуби спитав Дол-Шерт.

– Чекаємо.

У Яски тремтіли ніздрі. Грали, ніби дражнили вітер.

– Навіщо ти взяв дівчисько?

– Щоб продемонструвати добрі наміри.

– Свою бабу? Чи вона вже не твоя?

– Якщо ти не заткнешся, ватагу…

Розвіяр затнувся. Напруга передавалась йому, язик робився до неможливості самостійним і гнучким, хотілось говорити без упину, погрожувати, паплюжити, знущатись, але він примусив себе замовкнути. Скільки часу минуло? Чи досить, щоб паніка в галереї вляглась, щоб вони серйозно задумались про шляхи порятунку? Чому мовчить Бран?

– Гей, люди в замку! – гукнув Розвіяр. – Ви знаєте, що за тварюка в мене, ви їх бачили! Вона коритиметься мені ще три дні й три ночі і за наказом випалить усе живе в замку!

Він замовк. Бійниці гляділи на нього – хрести, зиґзаґи, тонкі лінії мов намагалися скластись у письмена й набути смислу.

– Мені не треба вашої крові! – Розвіяр підняв голос. – Ми з вами були товаришами! Хай вийде Бран, я його не зачеплю, просто хочу поговорити!

Яска раптом схопила його за руку. У цьому жесті був жах.

– Що?

Вона поточилась. Потягнула його за собою:

– Що?!

– Не стріляти, – прошипів Розвіяр.

Незграбно, боком, тримаючи в повітрі покалічену руку, вибрався сотник Бран. У нього було обличчя людини, що несе на витягнутих руках важезний чан з окропом над головами діточок, які граються. Розвіяр і не думав, що втомлене, зморшкувате, байдужне обличчя старого може виражати таку напругу, розгубленість і страх.

– Ти… це… сам, – сказав Бран, і Розвіяр не зрозумів його, поки з дверей слідом за ним не вирвався сніп іскор і не вилетіла вогнянка – личинка вогнянки, велика, більша за Розвіярову, жахлива тварюка.

– Ти сам цього хотів, – сказав Бран і облизнув губи. Слідом за першою личинкою з замку вийшла друга. Розвіяр, сповнений жахом, утопив очі на двері: він ждав третю, четверту, п’яту…

– Не один ти такий розумний, – прохрипів Бран. – Я помру – ціною твого життя. Гідно.

Розвіяр стояв заклякнувши. Згадались тонкі струмені диму, що піднімались над замком день і ніч. Він і справді переоцінив своє везіння.

– У замку володаря ніколи не посяде нічний барон, – сказав Бран, і його голос звучав тепер чистіше, потужніше, майже як у старі часи. – Ні його посіпака.

– Старий дурню, – дзвінко промовила Яска. – Ти знаєш, хто перед тобою? Як ти смів назвати його посіпакою, базікало!

Вона стягла з руки ганчірку, яку повільно розмотувала всю останню хвилину. Скинула руку. Бірюзовий перстень Ранку-Без-Похибки загорівся холодним вогнем у неї на пальці.

У Розвіяра зачесались вуха. Він почув чи то стогін, чи то зітхання, що долинули з галереї. Зіниці Брана, ніби зачакловані, прикипіли до персня: Бран бачив Ранка-Без-Похибки, зрозумів Розвіяр. Можливо, він бачив його живим.

Дол-Шерт зашипів крізь зімкнуті зуби. Його голова хитнулась назад, як від ляпаса. Яска гордовито всміхнулась.

Цілу хвилину ніхто не рухався. Вогнянка Розвіяра сиділа, байдужна до всього, крім наказу: охороняти. Невідомо, який наказ дістали дві вогнянки Брана, але й вони не рухалися з місця. Люди Дол-Шерта почасти розбіглись, почасти залягли в скелях. Сам колишній моряк витягнув меч, але не знав, що з ним робити.

– Це нічого не значить, – прохрипів Бран. – Навіть маги безсилі проти цього замку. У нас повна піч, ми виставимо проти вас…

Розвіяр зрозумів, хоч і не був магом, що старий сотник бреше, можливо вперше в житті. У печі замку береглись про чорний день тільки два яйця, і тільки сильний страх міг примусити захисників розбити їх сьогодні.

– Бране, – прошепотів Розвіяр.

Старий дивився на нього – й не бачив. Покірні йому вогнянки піднялись над землею, червоні крапки побігли по їхніх крилах, складаючись у візерунок. Дол-Шерт поточився від спеки, Розвіяр відчув, як знову починає пекти обпалене вчора лице.

– Бране! Дивися на мене!

Старий здригнувся. Розвіяр захопив його увагу, зачерпнув, як останню ложку каші, пригорілу на дні казана. Він підкоряв своїй владі багатьох людей з волею куди слабшою, ніж у сотника Брана. Але йому не потрібна була влада над сотником – а тільки його тверезий, уважний погляд.

– Дивись.

Розвіяр повернув голову. Дол-Шерт поточився, скинувшись із ним очима.

– Ось слуга нічного барона Новка, готовий переметнутися до Хапа. Ось людина, яка збирається вбити мене, тільки-но я зроблю свою роботу.

Дол-Шерт не витримав – відсахнувся. Вищирився, як череп у гробовищі.

– Але я не служу нічним баронам. – Розвіяр дивився йому в очі. – Цей замок не належатиме ні Новкові, ні Хапові, ні тобі, мерзотнику. Місце розбійникам – на шибениці. Місце работоргівцям…

Меч Дол-Шерта злетів, окресливши вістрям дугу. За мить голова Розвіяра, відділена від тулуба, мала покотитись по камінню, але вогнянка виявилася швидша. Її не обходив ні замок, ні Бран, ні жінка-маг із перснем на руці. Вона не помічала двох інших личинок. Для неї в усім світі існував один наказ: охороняти. І виконуючи його, вона кинулася між своїм паном і його ворогом.

Дол-Шерт завив. Його жага вижити була така сильна, що він устиг пробігти кілька кроків перше, ніж повалився на каміння, почорнілий, в обвугленому одязі. Меч, розпечений до червоного, ввіткнувся в щілину між камінням і зашипів, випалюючи мох.

Яска замружилась.

У руїнах стіни почулись дикі зойки – люди Дол-Шерта, які не втекли раніше, кинулись навтіки тепер. Але вогнянка повернулась, не переслідуючи нікого. Розвіяр сказав їй уголос:

– У табір. Охороняти Лукса.

Личинка злетіла несподівано високо, мов птах, і важко понеслась геть від замку.

Сотник Бран розкрив рота – і знову закрив. Розвіяр поглянув йому в очі:

– Тепер тут ти, я, твої вогнянки й жінка, яку я кохаю понад життя. Там – каравани з робітниками, деревиною, будівниками. Провізією. Зброєю. Там мій брат, якому загрожує небезпека, і п’ять десятків озброєних людей, які служать нічному барону. Скільки людей у замку?

– Двадцять, – відповів Бран, хоча не збирався спершу відповідати.

– Ти розумієш, хто перед тобою?

Минула довга хвилина. У галереї мовчали. Стіна замку йшла вгору – там, під самим небом, темніли луки й світліли різьблені, ажурні балкони з гніздами чиркунів, що ліпилися в тріщинах.

Бран похитнувся. Повільно опустився на одне коліно.

– Так, володарю.

* * *

Усе було скінчено. З людей Дол-Шерта вціліла ледве чи половина – зайнявши оборону в розколині, вони розтратили майже всі свої стріли, але Бран велів вогнянкам не чіпати їх. Повелівати личинками виявилось для сотника важкою, майже надсильною роботою. Він волів убивати ворогів у бою, чесною сталлю.

Зате вогнянка Розвіяра, маленька й миршава, будила в горлорізів жах.

Перемогу складно було назвати легкою – троє захисників замку загинули, чимало було поранено. Розгубившись, метались наймані робітники, ревіли запряжені рогачі, що вдалися в паніку, забачивши вогнянок. Худоба намагалася розбігтись, щоправда, рогачі пішли недалеко: важким неповоротким тварям трудно було просуватися каменистими стежками. Перекинулись дві хури, розсипалась деревина. Утрати могли б стати непоправними, якби Яска, слухаючись наказу Розвіяра, не взялася б заспокоювати скотину й ставити на місце людей.

Вона стояла навколішки, розхитуючись. Перстень горів у неї на пальці, і рогачі впадали в сон на ходу. Робітники безвільно забирались назад під вози. Хмари по всьому небу стягались до Яски, де-де з-під каменів виходили ляскуни й довірливо йшли до неї. Вона мотала головою, змахувала з лоба краплинки поту й витирала кров під носом, і знову бралася похитуватись, ніби глиняна лялька, а бій ішов своїм порядком, і люди Дол-Шерта вмирали слідом за очільником.

У розпал бою прибув рабський караван. Перше, що наказав Розвіяр караваннику, – розкувати рабів і вивести на поховальні роботи.

– Вони здаються, – сказав високий одноокий вартівник, захисник замку, і махнув рукавицею в бік розколини, де засіли вцілілі люди Дол-Шерта. – Ми приймемо їхню здачу?

– Кривуля? – спитав Розвіяр.

Вартівник ковтнув:

– Так. Отак…

Розвіяр обійняв його. Давніше Кривуля, ще з двома очима, був вищий за нього майже на голову. Тепер вони зрівнялися ростом, і прізвисько вартівника дістало сумне підтвердження; Кривуля завагався, потім ніяково обійняв Розвіяра на відповідь:

– Так… що з ними робити?

– В’язати, – розпорядився Розвіяр. – Нам знадобляться раби в каменярнях. Дивись, щоб жоден не пішов!

Він залишив вартівників і Брана робити свою справу й підійшов до Яски. Поряд із нею вже стояв Лукс – похмурий, але неушкоджений.

– Дякую. – Розвіяр поклав руку Ясці на голову.

– Я зробила, що ти велів. З перснем легше.

– Луксе, наглянеш за нею?

Звіруїн кивнув, і Розвіяр пішов до будівників. Це були не бідні, шановані у Фер люди; старшому було близько сорока років. Блідий, лисуватий, він стояв біля возу, з останніх сил намагаючись зберігати самовладання.

– Усього лише зміна наймача, – сказав йому Розвіяр. – Ви робитимете ту саму роботу, про яку домовлено, і дістанете винагороду. Звісно ж, у разі успіху.

– У мене родина у Фер, – сказав головний будівничий і ковтнув. – Як я можу служити вам… якщо ви повстали проти нічного барона?!

– А як ви можете не служити мені? – тихо спитав Розвіяр.

Головний будівничий шарпнув комір куртки, який і без того був розстебнутий, – будівничому не вистачало повітря.

– Постарайтесь утішитися, – сказав Розвіяр. – У Новка буде багато інших клопотів крім того, щоб мститися вашій родині.

* * *

Бран задихався й часто підносив руку до губів. Здавалося, його нудить.

– Навіщо? Ще два дні…

– Рогачі їх бояться й перевертають вози. Люди бояться й втрачають волю. А якщо за ці два дні ти посковзнешся й стукнешся головою об камінь – тварюки вирвуться на свободу й не будуть коритись нікому.

Вогнянка Розвіяра першою полетіла до річки – вниз по схилу. Бран повагався кілька хвиль. Потім личинки, покірні йому, зірвалися з місця й кинулися слідом.

– Що ти тепер робитимеш… володарю?

– Пошли людей на перевал, Бране. Маленький загін із дуже надійних людей. Хай замкнуть долину: ніхто не має піти до Кипучки.

– Буде зроблено.

– У тебе є шпигуни у Фер?

Сотник ковтнув:

– Розвіяре… Звідки?!

– А дозорці на землі звіруїнів? Кривуля міг би послати дозорних…

– Послухай, вони сиділи тут, мов їздові щури в барабані, і все, чого хотіли, – втримати замок і лишитися живими! Вони голодували і бились… мої хлопці, – у сотника змінився голос. – Я добре їх виховав… Радий був побачити… наостанок. Але їх надто мало, і трьох поховали сьогодні…

Він похитнувся. Розвіяр підтримав його під руку.

– Це відплата, – тихо сказав Бран. – Я досі їх бачу. Вони стоять на тому схилі й дивляться на мене. Вони…

У нього враз викривилось обличчя. Він втупився Розвіяру за плече з таким жахом, що той круто повернувся, хапаючись за меч.