Марина та Сергій Дяченки Мідний король

Їх заманили в пастку. Але, одного разу вийшовши на безнадійний бій, вони битимуться, поки не вмруть. Їхні тіла здобрять землю для чужих народів. І не залишиться дітей.

* * *

– Я нічого не бачу. – Він закашлявся. – Тут глибоко…

Яска не розплющувала очей:

– Ти близько. Спробуй далі від берега. Це тут.

Розвіяр увійшов у воду по коліно. Його трусило; він відчував, як здригається земля, як посмикується повітря – ніби шкура хворої тварини.

– Хутчіш, Луксе.

– Спробуй сам – хутчіш!

Звіруїн пірнув. Берег був порожній – тільки група старійшин, старезних і немічних, стояла осторонь, щільно притиснувшись один до одного.

– Шкода, що я дожив до цього дня, – пошепки сказав один.

Лукс довго не показувався. Хвилювалася біла вода. Стояли гори, вітаючи схід сонця. М’які лінії ближчих пагорбів підкреслювали гострі вершини дальніх скель. Кольори мінялись невимушено й природно, перетікаючи з синього у фіолетовий, з жовтого в ніжно-рожевий. Розвіяру пригадались мости над містом Мірте.

Яска застогнала, притиснувши долоню до живота.

* * *

Залізна армія наближалась. Гостроколом їжачилися списи. На кожний можна було нанизати по десятку ворожих тіл.

– Ой, матінко, – сказав під шоломом Далекий Світоч.

Гінець-Під-Вечір стиснув колінами його боки.

Лукс виринув, задихаючись. У нього в руках був обривок матерії – стрічка з пришитими залізними кілечками.

– Так, – видихнула Яска. – Сюди.

Лукс вискочив на берег. З його боків клубилася пара. Він кинув знахідку на пісок перед Яскою – ніби ця річ пекла йому долоню.

– Що це? – спитав Розвіяр.

– Жіноча прикраса. – Лукс кашляв. – Усього лише… Стрічка для волосся.

Яска нажахано задкувала від того, що лежало на піску.

– Шуу, – прошепотіла вона. – Імператор… Це ж…

– Що?! – вигукнув Розвіяр.

Стрічка, що багато років покоїлась на дні озера, схожа була на смужку людської шкіри з пришитими сталевими кільцями.

– Це прикраса його дружини, – прошепотіла Яска. – Тієї самої… Це ненависть й огида… прокляття безпліддя на всіх, на всіх… виросле з його любові. Чудовисько… чудовисько…

– Роби щось! – гаркнув Розвіяр, перериваючи її голосіння. – Роби, не дивись!

Яска скорчилась, притискаючи долоню до живота, й простягла перед собою руку з перснем.

* * *

– Уперед, – сказав однорукий вождь. – До зустрічі на зеленій рівнині.

* * *

Розвіяр божеволів від безсилля. Мечі в його руках були зайві, і він був безпорадний, і Лукс кидався берегом, тремтячи чи то від холоду, чи то від гніву; Розвіяр упіймав на собі його повний відчаю погляд. Лукс мав рацію: урятувати найдорожче, відвезти Яску разом із немовлям, щоб ніколи не було цього берега й цієї старої стрічки з залізними кільцями. Лукс мав рацію, але вибір – за Розвіяром.

Перстень спалахнув – і раптом згас, камінь із бірюзового зробився мутно-сірим. Лукс скрикнув. Яска зашипіла, подавшись уперед:

– Не я. Убила. Твоїх. Дітей. Забирайся, звідки прийшла!

Камінь загорівся знов. Спершу тьмяно. Потім яскравіше. Залив світлом пісок і воду, сахнулись перелякані старійшини; Розвіяр не витримав і закрив лице долонею.

Стрічка спалахнула й розсипалась на порох. Залізні кільця розтанули іржею й замазали білий пісок. Яска на колінах поповзла до озера; Лукс і Розвіяр підхопили її під руки. Яска занурила в озеро долоню, і перстень зашипів, мов розпечене залізо в бочці з водою.

– Паскуда… – Яска жадібно вмивалась, пила з долонь. – Яка… Вам не зрозуміти, ви чоловіки…

Вона раптом обійняла їх обома руками й притиснула їхні голови до грудей. Сміялась, обіймаючи одразу обох, перебираючи їхнє волосся, цілуючи навперемінно шорстку неголену Луксову щоку й гладеньку білу шкіру Розвіяра:

– Це все… Це все. Тепер вільні.

На білому піску плямами червоніла кров.

* * *

Стріли згори не знали промаху. Кого рятували щити – того протинали списи; чотирирукі, чотириногі бійці кидалися по полю, шукаючи проламу в залізній лаві, але проламу не було.

Яска стояла на верхівці пагорба на краю поля. Її перстень було видно зусюди; бій перервався, і на простір, усипаний покинутою зброєю і мертвими тілами, вилетів вершник.

Його побачили водночас звіруїни та їхні вороги. Його побачив, напевно, чужий маг; Лукс летів, майже не торкаючись землі. Розвіяр стояв на стременах, здійнявши до неба руки з мечами:

– Прокляття знято!

Ударила блискавка. З шеренги випала крилама і, гублячи пір’я, полетіла до землі.

– Прокляття знято!

Знов ударила блискавка. Залізна лава похитнулась. Застрибали іскри по зімкнутих панцирах. Не в такт похитнулися списи. Полетіло біле пір’я, упала на землю перша збита крилама. Інші птахи поквапилися злинути вгору, над хмари.

Лукс розметав руки, і два його клинки стали схожі на блискучі крила. Розвіяр, вищирившись, спрямував обидва свої мечі вістрями вперед, на ворога. Багаторукий боєць, наїжачившись крицею, летів просто на залізну стіну, і багато хто кинувся за ним, підхопивши крик, мов шлейф:

– Прокля-аття зня-ато!

Списи зімкнулись, цілячи Луксові в груди. За мить до того, як вістря протнули б звіруїна і вершника, настромивши, мов на рожен, Лукс відштовхнувся від каменястої землі Нагір’я й злетів. Це був найдовший у його житті стрибок; падаючи на голови ворогів, він випустив пазурі, і за опущеним заборолом розлігся скрик: загнуті кістяні леза ввіпнулись глибоко в оглядові прорізи шолома.

Чотирирукий, чотириногий вершник звалився з неба. За ним звалились інші, руйнуючи, вмираючи й убиваючи. Списи шарпонулися вгору, цілячи в простерті в стрибку тіла. Накотилась наступна хвиля звіруїнів, стелячись по землі, підсіла під вістря, і списоносці почали валитися з перерубаними ногами.

Лад списарів розсіявся: разом із ним утратилась їхня головна перевага. Важкий панцир не був невразливий у ближньому бою. Короткі мечі вартівників кресали іскри, стинаючись із клинками звіруїнів. Рухливі, як вода, вершники розбивали заборола, оглушували й збивали з ніг, ухиляючись з-під смертоносних для них ударів.

У Розвіяра стугоніла кров у вухах. Знаючи наперед кожен рух Лукса, він атакував під прикриттям звіруїна і відходив в оборону, майже лягаючи в сідлі, прикриваючи Лукса ззаду. Промайнуло і зникло в битві обличчя Гінця-Під-Вечір, затремтіла земля під тілами повалених ворогів.

Панцерників струснуло. З криком про те, що прокляття знято, звіруїни кинулись розвивати миттєвий успіх – але в цю мить ворожий маг отямився.

Хмари, що їх зібрала Яска, застигли, вітер обм’якнув. Повітряний лад відновився, і крилами, разом розвернувшись у високості, ринули вниз. Життя Розвіяра, Лукса й усіх, хто бився з ними, лишалось на один залп.

Застогнав вітер. У багатьох потемніло в очах: маса повітря, закрутившись стовпом, підхопила крилам і розметала їх разом зі стрілами. Яска стояла, здійнявши руки, і смерч вряди-годи їв сніжинки в неї з долонь.

Люди на полі повалились, як дерев’яні плашки. Звіруїни встояли, широко розставивши лапи, притулившись черевом до землі. Раптом від купи розсіяних крилам відділилась одна, точнісінько така, як інші, й майнула просто до Яски.

Розвіяр ударив Лукса п’ятами. Вирвавшись із бойовища, вони кинулися слідом за криламою; птах знижувався. На спині в нього, між двох вершників, сидів чоловік у чорному балахоні, без шапки, з розпущеним жовтим волоссям.

Прориваючись крізь загусле повітря, Розвіяр, здається, розмазався в просторі, лишивши частину себе за спиною. Крилама повільно повернула, обходячи одиноку Ясчину фігурку. Водночас вилетіли дві стріли – і блискавка, пущена Ясці в лоб.

Розвіяр закричав. Його крик злився з Луксовим зойком. Яска продовжувала стояти, витягши перед собою долоні. Блискавка загрузла між її пальцями, наче моток пряжі, стріли пролетіли повз неї; крилама накинула ще коло, знизилась. Перстень мага палав червоним, і Яска раптом без видимих причин упала на коліна.

Знову вистрілили наїзники й знову схибили. Птах розвернувся, майже задіваючи крилом підошву пагорба, в цю мить Лукс стрибнув.

Його кігті встромились у крило. Птах, закричавши, рвонувся, але не зміг піднятись. Лукс не випускав здобич, мотиляючись на скривавленому крилі, не даючи криламі злетіти. Розвіяр, дивом утримавшись на його спині, бачив, як повертається маг: червонясте обличчя, ніс із широкими порами, жовте волосся з сивими пасмами, золота серга у великому брунатному вусі. Як маг роздратовано махає долонею, ніби струшуючи надокучливу комаху…

Навіть найвеличніший, наймогутніший чародій – передусім людина. За віру у власну невразливість поплатився життям не однин чарівник. За мить до того, як Лукс, випустивши крило, полетів униз, – клинок Розвіяра дотягся до засмаглої жилавої шиї. Меч різонув мага по горлу, приснула кров, і великий чародійник, володар вітрів, випав із сідла. Перевернувшись у повітрі, незграбно махнувши руками, хряснув об землю поряд із простертою на камінні дівчиною…

З того дня в будь-якому клані Нагір’я, незалежно від того, на чиєму боці був цей клан у битві Після Прокляття, замість вітання заведено було казати: «Прокляття знято».

* * *

Яска народжувала під доглядом старої повитухи з Нагір’я, бабки Гінця-Під-Вечір. Гінець загинув у битві Після Прокляття. Його брат, Далекий Світоч, був поранений, але лишився жити. У ті дні забагато вмерло чотириногих і вершників: ніхто не лишився пішим на зеленій рівнині.

– Що сталось?!

– Поглянь на дитину, володарю, – тихо сказала стара.

Він уперше чув її голос.

Повитуха вийшла – і повернулася з малесеньким, щойно обмитим немовлям, що пискотіло. Дитина кричала, мутно дивлячись безглуздими блакитними очима, перебирала кулачками й лапами з дрібненькими кігтями. Її мокрий хвіст був не тонший за шворку.

– Що ти на це скажеш, володарю?

Розвіяр узяв дитину на руки. Він намагався осмислити – і не міг; немовля було таке тендітне, що Розвіяру страшно було тримати його. Малюк не вмів ховати кігті в подушечки лап, але кігті, м’які, не ранили, а тільки лоскотали шкіру.

– Прокляття знято, – сказав Розвіяр, долаючи хрипоту. – Ось що я скажу.

Очі в старої загорілись. Обличчя зробилося світлим і молодим:

– Це перший нагір, народжений по лихоліттю. Він буде щасливий і принесе щастя всім. І тобі, великий володарю, хай подовжаться твої дні.

І вона низько поклонилась.

Частина третя

Розділ перший

Жінка й хлопчик прийшли з далекого гірського села. Одягнені просто, але добротно, з заплічними сумками, повними дорожніх припасів, вони спинились на заїжджому дворі «Під замком». Назва майже не брехала – з вікон верхнього поверху замок було видно, як на долоні.

У хлопчика розбігались очі. Він виріс в печері, де змалечку пас печірок, не знав голоду, але ніколи не бачив ні юрби, ні розкошів; тут був величезний базар, широчезна дорога з вічним плином караванів, і людей стільки, що крутиться в голові. Хлопчик, роззявивши рота, дивився на горбатих рогачів у запряжках, на важко навантажених мушляків, на крамарів у гарному яскравому вбранні, на вартівників біля замкової брами – велетнів у чорному, з величезними мечами, з арбалетами за спиною. Хлопчик налякано чіплявся за руку матері, а вона часто озиралась на замок: дивилась розгублено і здивовано, ніби не вірячи своїм очам.

Замок пригнічував. Він був цілком вирізаний у скелі, а потім добудований; чотири напівкруглі вежі виступали з каменю, ніби гігантські колони. Унизу, в службових ярусах, було ціле місто – над ним стояли дими. У середніх ярусах мешкала варта, а верхня частина замку, недосяжно висока – аж мріє в небесах, – була палацом володаря.

– Ми що, туди підемо? – зі страхом і недовірою спитав хлопчик.

Жінка, потоптавшись, підійшла до дерев’яної будки, встановленої при зовнішній брамі. У ворота, широко розчахнуті, саме входив мушляк. У його панцирі, мов у чаші, лежали важезні тюки.

– Пане, мені б… володаря побачити. Як?

Товстий вартівник осміхнувся щербатим ротом:

– «Побачити»? Ну-ну… На базарі чекай, він по полудні повернеться. Там вас натовп таких збирається – побачити. Біля воріт не стояти – прожену!

– Мені б… поговорить з ним.

– Геть звідси, дурепо! «Поговорити»… З володарем? Ха!

Жінка відійшла.

Кілька годин вони з сином провели на базарі – хлопчик смертельно втомився і втратив цікавість навіть до блискучих ножиків на прилавках, навіть до кольчуг вартівників, навіть до солодких кульок на дерев’яних кільцях. Жінка часто прицінювалась, але нічого не купувала: у селищі, звідки вона прийшла, гроші не водились.

Потім загула юрба. Почулись крики; дорогу, що вела через ринок до замку, розчищали вартівники з батогами. Тягнучи дитину за собою, жінка кинулась у тисняву. Ціною надлюдських зусиль їй удалось протиснутись майже до самої загорожі: від вартівників пахло залізом, потом і димом.

Вона побачила спершу напівлюдину, наполовину звіра, чотириногого, вище пояса одягненого в чорну куртку з золотим шитвом. Вона знала, хто такі звіруїни, і серце її зупинилось; цей звіруїн був дуже поважний, з красиво підстриженою борідкою й вусами, з пишним, недбало пригладженим світлим волоссям. Задивившись, вона не одразу здогадалась підняти очі: на спині звіруїна, в сідлі зі стременом, сидів володар.

Безбородий і безвусий. З дуже блідим, витягнутим обличчям і випнутими надбрівними дугами, з високими вилицями й гострим підборіддям, з чорним прямим волоссям до плечей, з глибоко посадженими, дуже темними очима. Вона пригадала забуте слово: «гекса».

Він проїхав майже поряд. Вона хотіла кинутись до нього й вискочити на дорогу, але не наважилась; хлопчик скрикнув – у натовпі на нього наступили.

Володар проїхав, і юрба розійшлась у своїх справах. Жінка постояла, дивлячись у куряву, потім підхопила на руки розрюмсану дитину й повернулась на заїжджий двір.

* * *

– А наш, чували, знов на війну збирається.

– Чули, у Фер новий флот збирають.

– Чули. Я сам оце з Фер.

– І що там?

– А що там! Податки знов повертають помалу. Узявся-таки за наші горлянки.

– А ви вже звикли, без податків… жируєте.

– Хоч і що кажіть, а це володар розумно зробив. Ось як барони один одного погризли, розвалилось усе, всі ми в Шуу в дупі сиділи. Купці боялись, багато кораблів попалили, раби, знову-таки, збунтувались… Яка торгівля, коли по всьому місту шибениці… Хап, пам’ятаю, на головному пірсі з півроку висів…

– Це точно. Пам’ятаю, не вірили, що можна зовсім без податків. А як повірили… ну, тут почалося! Який же дурень не захоче без мита продати, без мита купити?!

Крамарі їли, пили й теревенили після довгого важкого дня. На заїжджому дворі «Під замком» не було вільних місць. Жінка з хлопчиком тулились у комірці під самим дахом і в харчевні брали тільки воду – м’ясо та коржики в них були в запасі з дому.

Хлопчик заснув за столом. Жінка напружено прислухалася до чужих грубих голосів; біля вікна грали в плашки. Рудий, щокастий ремісник вигравав частіше від інших – в обідній залі знай розлягався його розгонистий сміх. Жінка вже знала, що він працює й мешкає в замку, а в харчевню приходить випити й «постукати».

– Відвела б ти дитя нагору, – мимохідь сказала служниця. – Ач, заморився.

– Нехай звикає. – Погонич, відсапуючи, поставив на стіл кухоль. – У ремесло хочеш віддати його, бабо?

– У ремесло, – озвалась вона ледве чутно.

Гравці стали розходитись – тут не заведено було сидіти допізна. Підвівся рудий веселий ремісник, трішки п’яний, задоволений виграшем. Жінка догнала його вже в дверях.

– Ти чого, – пробурмотів він, вислухавши її. – З якої це речі? Мені знаєш що буде?

– Нічого не буде. – Вона благально стиснула пальці. – Ніхто не дізнається… Мені б тільки всередину пройти, а там я сама…

– Та там варта на кожному кроці.

– Нічого… Ну, випхають мене, то й хай… Що з мене взяти, я баба, він маленький… А шкуру я тобі цільну дам. Можна й куртку пошити, і штани з одного шматка. У нас печірки заводські, таких не на м’ясо, а на шкуру вирощують.

– Покажи, – недовірливо запропонував цей охочий до сміху.

Жінка вдячно кивнула й кинулась нагору – до своїх клунків.

* * *

Ремісник дістав дорогий подарунок майже за нічого; проходячи вранці повз вартівника біля входу в замок, він кивнув на жінку й хлопчика:

І трохи пізніше зробив ласку й пояснив:

– Вони уважно дивляться, коли мішок несеш чи там ящик. А коли сам по собі ідеш – можуть так пропустити.

За стіною було людяно й шумно, як на базарі. Жінка розгубилась; ремісник мовчки вказав їй маленькі двері в стіні. Стискаючи руку хлопчика, жінка ввійшла з яскравого сонця – в затінок.

На них ніхто не зважав. У широких напівтемних коридорах вирувало звичайне міське життя – висіла мокра білизна, топились пічки, сушились глиняні горщики на ніжках перевернутих лавок. Звідкись пахло свіжим хлібом. Утопивши голову в плечі, щохвилі боячись грубого оклику, жінка уперто пробиралася все вище, все глибше в замок; коридори світлішали й вужчали. У штовханині хтось наказував сварливим скрипучим голосом, хтось негайно загадував інтенданту – в пекарню. Десь дзвякали молоти – ішла робота у величезній кузні.

Стали траплятись вартівники на майданчиках східців, у нішах стін. Жінка йшла тепер упевнено, ніби в терміновій справі, і ніхто до неї не озвався.

Іноді вона впізнавала дорогу. Іноді не впізнавала. Замок був той самий – але цілком інакший, давніше тут не було дерев’яних прибудов, сволоків, перетинок, зовсім по-іншому ліпились один до одного коридори. Вона зовсім зажурилась і навіть розгубилась, бо її план весь був заснований на тому, що вона цей замок знає.

На її превелике щастя, повна перебудова зачепила лише нижні яруси. Що вище вона підіймалась – то легше ставало орієнтуватись. Тут змінилися решітки на вікнах, де-де надбудовано балкони, але план коридорів не змінився, і жінка йшла, високо підвівши голову.

Талан скінчився, коли замість непримітних залізних дверцят перед нею виникли високі двері з двома дерев’яними стулками. Пообіч стояли вартівники, не неуважливо-знудьговані, як унизу, а насторожені й злі.

– Куди?

– Іди звідси. Швидко-швидко.

Вони перевели дух на два яруси нижче. Тут, на галереї, майоріли кольорові прапори, спадаючи вниз зі стіни. Якщо підвестися навшпиньки, можна було роздивитись подвір’я замку за стіною. Хлопчик, забувши про пережитий страх, з цікавістю зазирнув у бійницю.

– Ого… Мушляк… А на спині в нього…

Жінка гризла пальці. Її фантазія вичерпалась; в її думках, у мріях, у мареннях, які вона багато разів проживала перед сном, замок був, як колись, і володар з’являвся сам – виходив з дверей. Спускався згори по сходах. Наяву все сталось не так; вона придумала, як увійти до замку, але уявлення не мала, що робити потім.

Хлопчик ловив ґав, притулившись до бійниці щокою. Вона гарячково намагалась пригадати: є ще хід нагору? Там, де давніше були портьєри… Можливо, й це перебудували, але спробувати…

– Що ти тут робиш, бабо?

Жінка здригнулась. Двоє вартівників дивилися згори вниз; сам вигляд озброєної людини не міг налякати її. Вона знала з досвіду, що серед лютих на вигляд чоловіків трапляються добросерді.

– Люди добрі, я служу в замку… служила…

– Що ти робиш на галереї? До ями охота?

Хлопчик притулився до неї. Він був уже великий, щоб чіплятися за спідницю, але замалий, щоб без страху дивитись на оперезаних мечами людей, що погрожують його матері.

– Люди добрі, – її голос зірвався, – мені треба побачити володаря.

– То ти божевільна, чи що?!

– Послухайте… Я привела… Цей хлопчик – його син!

Вона чекала будь-чого – побоїв, насмішок, в’язниці. Але вартівники раптом перезирнулись і разом витріщились на хлоп’я. Той ладен був заплакати, але утримався.

– Передати Бранові? – упівголоса спитав один вартівник другого. – Хтозна…

– Ти не брешеш? – спитав перший, нависаючи над жінкою. Та хапливо захитала головою:

– Ні… Присягаюсь…

– Глянь, він схожий, – сказав другий, усе ще роздивляючись хлопчиська. – Дивись.

Хлопчик важко дихав під їхніми пильними поглядами. Він був блідий, вузьколиций і чорноволосий.

– Ходімо, – сказав перший.

Не тямлячи себе, майже нічого не бачачи, вона піднялася слідом за ним по безконечних кручених сходах. Вони опинились у круглій залі, порожній, з лискучою камінною підлогою, з темною пащею каміна навпроти високого вікна.

– Сидіть тут.

Сидіти не було на чому. Жінка та хлопчик стояли, обійнявшись, слухаючи далекі звуки замку – сокиру, стукіт, скрип підіймальних механізмів, приглушені голоси, команди…

Потім розчинилися двері. Жінка кинулась назустріч – але ввійшов не володар. Увійшов старий чоловік із суворим, темно-червоним обличчям, з перев’язаною рукою. Вона ледве пригадала його: давним-давно, в її минулому житті, він звався сотником Браном.

Старий перевів очі з її обличчя на обличчя зляканого хлопчика. Той відвернувся, ховаючись. Жінка ласкаво, але твердо відірвала його від себе, примусивши поглянути на старого. Старик придивився, і брови його з’їхались на переніссі.

Так само не кажучи ні слова, старий махнув рукою, запрошуючи йти за собою. Знов потяглися коридори; старий ступив на платформу, дочекався, поки на неї стануть жінка з хлопчиком, і смикнув мотузку. Ударив дзвін. Платформа здригнулась і почала підійматись.

Мимо пропливали вікна, з яких відкривався краєвид на площу, потім на селище, потім на ущелину. Хлопчик нічого не бачив, уткнувшись обличчям у материну сукню. Вона мружилась, пригадуючи: підйомники були в замку й раніше… Але таких величезних, швидких – ніколи… Десь робітники крутять коловорот чи ступають у колесі, їх має бути багато, робота злагоджена…

Платформа спинилась. Жінка, смертельно утомлена від цього довгого шляху, ослабла від хвилювання й страху, ішла тепер, мов у тумані. Хлопчик плівся, тримаючись за її руку; війнуло свіжим повітрям, знову відкрився день – вони опинилися ніби в саду. Дрижало на вітрі зелене листя, що обвивало решітку балкона, терпко пахли квіти, й дзюрчала вода.

– Добридень, Джаль.

Вона повернулась.

Той, зустрічі з яким вона чекала багато років, стояв з розгорнутою книжкою в руках. Його чорні, глибоко посаджені очі гляділи без здивування, без гніву, без радості. Поряд у кріслі сиділа жінка і, ні на кого не зважаючи, перебирала гострі скалки в глибокій вазі. На пальці в неї горів бірюзовий камінь.

– Ти впізнав мене, – пробурмотіла незвана гостя й низько вклонилась.

– Ще б пак, – сказав володар камінного замку. – Хто тут у нас?

Він поклав книжку на край столу. Підійшов до хлопчика, узяв його за підборіддя, розвернув обличчям до себе. Дитина, й без того бліда, поблідла ще більше.

– Уже великий, – задумливо сказав володар. – Що вмієш робити?

– П-печірки… пасти…

– У науку до кухарів підеш?

І не дожидаючись відповіді, випустив хлопчика, повернувся до Брана:

– Сотнику, скажи Шлопові… Хай розпорядиться. На кухні просили хлопців у кухарчуки. От хай і навчають.