Марина та Сергій Дяченки Мідний король

* * *

Двічі на день він розливав по мисках суп, у якому плавали кульки фаршу, схожі на варені очі. Різав хліб до кривавих мозолів між великим і вказівним пальцем. Вечорами йому наливали браги разом з усіма, він пив, п’янів з незвички і, жадібно розпустивши вуха, слухав розмови.

Ескадра йшла на Мірте. Уперше після пам’ятної атаки гекса хтось зважився кинути виклик золотому місту. Там день і ніч грають струни, у тихій воді відбиваються бірюзові, срібні, персикові арки, й білосніжні мости, і різьблені стіни, й ажурні вежі. Там живуть Золоті, славні своїми далекобійними луками й абсолютною безстрашністю в бою. Але нас веде володар світу, і в трюмах наших кораблів секретна зброя; Золоті здадуться чи вмруть.

Так казали ці люди й мріяли про коштовні прикраси, якими увішані в Мірте жінки, і про самих жінок, красивих і гордовитих, яких можна буде завоювати просто на площі, славетній площі Мірте перед Палацом Гідних. Іміль, молодший кухар, піднесений до звання молодшого кока, засинав посеред цих розмов неглибоким тривожним сном. Йому снились кольорові мости, яких він ніколи не бачив, і жінки з золотою шкірою і золотим, до колін, волоссям.

На десятий день мандрівки стався переполох: підійшла шлюпка з флагманської «Крилами». Іміль варив кашу у величезному казані, двоє його товаришів повзали по камбузу, мов дохлі прилипачі, а корабельний кок, Ногай, похапки готував «закуску для володаря».

– Неси! – крикнули згори. Кок заметушився, намагаючись підхопити одразу блюдо, бачок, дві пляшки й соусницю, мало не розлив соус, закрутив головою.

– Імілю! Візьми тацю, скотина лінива!

Взагалі Ногай старався не лаяти молодшого кока без потреби, але в хвилини душевного напруження зривався й забував, що хлопчисько дивовижно схожий на володаря.

Іміль підхопив на тацю все, чого не міг узяти Ногай, і поспішив за ним угору по трапу. Палуба хиталась, «Пузань» важко перевалювався з боку на бік, величезний, як ціле місто; стараючись утримати тацю в рівновазі, Іміль услід за коком увійшов до капітанської каюти.

За столом під білою скатертиною сидів володар поряд із капітаном «Пузаня», імені якого Іміль досі не знав. На скатертині лежали паперові сувої, якісь креслення й плани, і володар говорив, ведучи вздовж лінії кінчиком олівця. Ногай безшумно виставив зі стінної шафки тонкий, дорогий посуд і жестом велів Імілю накрити на стіл. Іміль загаявся, не знаючи, ставити соусницю праворуч, а чи ліворуч від пляшок, у цю мить корабель сильно хитнуло. Іміль завалився на бік, з жахом відчуваючи, як тікає підлога з-під ніг, і повалився, забризкавши червоним соусом куртку, стіну й обличчя.

Ногай засичав крізь стиснуті зуби. Його погляд обіцяв сотню батогів; Іміль підвівся й ледве знов не впав. Краплі соусу стікали в нього по щоках, по волоссю, по підборіддю.

Капітан насупився. Володар уперше відірвався від паперів. Його погляд, байдужий і пустий, знайшов Іміля й на одну мить змінився.

– Що ти тут робиш?

Іміль похитнувся. Треба було відповісти, як годиться, що він служить на «Пузані» молодшим коком, але хлопчик, як у поганому сні, не міг мовити ні слова.

Володар устав. Перетнув каюту, ніби не відчуваючи хитавиці, підійшов упритул до Іміля, узяв його за перемазане соусом підборіддя:

– Чому ти не в замку? Чому ти тут?

– Я молодший кок…

Володар повернувся до Ногая:

– Хто наказав узяти його в похід?

Кок розгубився:

– Я не… він сам напросився, володарю, ми просто кинули заклик по кухні… Хто хоче… Народу ж багато треба, а він тямущий… Дарма що руки діряві…

– Ти сам напросився? Захотів іти в похід?

Іміль не витримав його погляду й замружився.

– Дай йому рушника, – уривисто наказав володар. – І прибери тут… потім поговоримо.

* * *

Дві тужливі години Іміль чекав цього «потім». Ногай поки не чіпав його – можливо, жалів. Роботи на камбузі було, як завжди, повно; ще й першого бою не відбулось, ще противник удалині не показався, а жерти всім охота: кочегарам, пропахлим смердючим димом, матросам, що по-павучому снують на страшній висоті в переплетених снастях. А стрільці й абордажники, нероби й лихослови, – ті цілими днями хропуть на палубі, щоб прокинутись до обіду й налаяти Іміля за вайлуватість.

Уздовж борту, чіпляючись за напнуті канати, Іміль пробрався на носову частину. Тут височіла друга труба, без диму. Широкий розтруб її був звернений уперед і подобав на роззявлений рот. Іміль чомусь боявся цього розтруба; у ньому гудів вітер і чулася глуха ворушня. Іміль намагався не підходити до труби без пильної потреби.

На дошках палуби сиділи вояки, грали в «крем’яшки» і нітрохи не зважали на молодшого кока. Іміль став біля борту, підставивши вітру лице. Вітер сіпав його куртку, пропахлу топленим жиром і димом. Спереду, і праворуч, і ліворуч розлягалося море. Поряд, майже ніс у ніс, легко йшла флагманська «Крилама», найкрасивіший корабель усієї ескадри. Тісно, як печірки в стаді, ішли за ним слідом інші судна: здавалось, море кипіло під ними. Погожий вітер, рівний, постійний, наповнював кольорові вітрила: зелені з червоним із порту Фер, жовті з білим, сині, малинові – невідомо яких портів, і далі, далі, всіх кольорів і відтінків. Здавалось, ідуть не на війну, а на свято; Іміль глибоко зітхнув. Для справжнього чоловіка єдине свято – війна; так сказав якийсь вартівник ще в замку, а Іміль запам’ятав його слова.

Йому п’ятнадцять. Нехай він худорлявий і вузькоплечий для своїх років, але він – чоловік; якби вдалось умовити володаря дати йому меч і дозволити битись!

Іміль усміхнувся на власні думки. Хто ж дасть йому меч; корабель тріщить від мечоносців, арбалетників, досвідчених воїнів, які бували в багатьох боях. Що проти них Іміль, який усе дитинство пас печірок, усе отроцтво просидів на замковій кухні?

Він поглянув на «Криламу», що розтинала воду гострим носом. За нею тягся хвіст диму, а на носу теж височіла труба з чорним розтрубом, схожим на роззявлений рот. Немовби корабель вимагав годівлі; Іміль здригнувся – і розсміявся: не йому годувати флагманський вітрильник. Не йому розливати суп і розносити кашу, різати хліб і товкти зерно: «Крилама» візьме своє в бою…

Він раптом відчув, що втомився. Сів на бухту згорнутого канату, жорсткого, з дрібками солі між волокнами. Заплющив очі; йому уявились печери біля рідного селища. Він не згадував їх декілька років.

У печерах стрибало відлуння. Полохливі печірки сахались від гучних звуків, і тому Іміль разом з іншими пастушками забирались глибоко під гору, подалі від голодного сліпого стада. І там, у переплетеннях підземних тунелів, грали в луну. Спершу просто кричали на різні голоси, завивали й цмокали, потім співали пісень. Приловчившись, можна було зробити так, щоб твій власний голос підспівував тобі, треба було тільки знайти правильне «вухо» в тунелі; старші парубки змушували луну непристойно лаятись, дівчата – їх було мало серед пастушків – сміялись… Ніхто не боявся ні темряви, ні плутанини підземних ходів: вони так само вільно відчували себе під горою, як Ногай на власному камбузі…

Ногай?!

Іміль розклепив очі. Старший кок височів над ним, поклавши руки в боки.

– Що?

* * *

– Імілю, чому ти не лишився в замку?

– «Для справжнього чоловіка єдине свято – війна», – пробурмотів хлопчик, не встигнувши подумати.

– Що? – Володар наблизив своє страшне, бліде, з дуже чорними очима обличчя до такого ж блідого обличчя підлітка. – Що ти знаєш про війну?

Іміль ковтнув:

– Хіба я порушив наказ? Хіба володар наказав мені зостатися в замку?

Він примусив себе, не відводячи очей, витримати проникливий погляд володаря. Здавалось, минули довгі хвилини й навіть години.

– Добре, – промовив володар, роздивляючись на Іміля, ніби вперше його побачив. – Тоді слухай мій наказ. Коли почнеться… твоє місце в камбузі. У камбузі, Імілю. Якщо помічу тебе під час бою на палубі… Ти більше ніколи не побачиш моря й ніколи не торкнешся до зброї. Обіцяю.

І не озираючись, він майнув по мотузяному трапу вниз; шлюпка стала на воду, майже одразу ж скинулись весла, і за кілька хвилин маленьке суденце полетіло по хвилях, квапливе, ніби птах кричайка, і все одно повільне поряд з великими кораблями. Шлюпка зрівнялася з кормою «Крилами», звідти скинули кінець. Нероби-солдати з’юрмились на борту, ловлячи ґав. Старший кок Ногай узяв Іміля за комір, міцно, але без злості, і збирався вести на камбуз, коли це зі щогли розлігся надсадний зойк передзорця:

– Вітрила! Вітрила на горизонті!

* * *

Флот Мірте йшов під золотими вітрилами. Вони підіймались на видноколі, як сонячне марево. Розвіяр примружився; сотні кораблів ішли єдиною лавою, при тому, що на боці Золотих не було мага, що керував би вітром. Два повітряних потоки – той, що ніс флот Мірте, і той, що з волі Яски сповняв чорні вітрила «Крилами», – стинались над морем між двома флотами й сплітались повільним вихром.

Яска посунулась уперед. Її ніздрі надималися разом із вітрилами:

– Далекобій. При такому вітрі скоро ввійдемо в зону обстрілу.

– Знімай вітер. – Розвіяр нарешті заспокоївся.

Він погано почав цей похід. Його мучили жахи, в яких тріщав над головою маяк перед гаванню Мірте. У початкових планах відшукувались нові й нові вади, їх знаходила переважно Яска; вона нічого не пробачила й не забула. Доля сина хвилювала її, але куди більше – нехтування її власної волі, волі могутнього мага. Прірва між її внутрішньою силою та упертою волею Розвіяра глибшала з кожним днем, ризикуючи перетворитись на безодню. Розвіяр чекав від неї вибуху – можливо, навіть зради. Можливо, удару в спину. І хтозна – може, діждався б, якби на обрії не з’явились, палаючи під сонцем, золоті вітрила.

Яска розвела руки долонями вгору. Вітер ущухнув. На «Криламі» вивісили сигнал: згортати вітрила, чекати команди до бою. Дивлячись у зорову трубу, Розвіяр розрізняв тепер окремі судна й людей на їхніх палубах. Було задалеко, щоб роздивитись обличчя, але Розвіяр знав, що вороги смуглі й сухорляві, що їхнє золоте волосся коротко стрижене, а в очах немає страху. Сторіччя громадяни Мірте засівали морське дно трупами ворогів й уламками їхніх кораблів. Золотих атакували величезні армії, налітали й навалювались, щоб захлинутися кров’ю, піти на дно або встелити своїми кістьми непривітні береги, у той час як піднесене місто Мірте і далі вдивлялось у воду тихої гавані.

– Кочегарам – повний.

– Кочегарам – повний! Сигнал на «Пузаня» та на «Вухокрутку!»

– Є сигнал.

Укріплений корпус корабля здригнувся. Дим із труби повалив дужче, розплився хмарою, плутаючись у реях із підібраними чорними вітрилами. Ліворуч задимів «Пузань», праворуч «Вухокрутка».

– Далеко, Розвіяре, – самими губами сказала Яска. – Щоб їх дістати, треба ввійти в зону обстрілу.

– Щити!

Розвіяр підняв перед собою важкий щит з людський зріст, дуже важкий, обкутий сталлю, вигнутий так, щоб прикривати бійця спереду і згори. Сонячний світ звузився до єдиної вузької щілини на рівні очей. Лукс виставив щит, закриваючи себе та Яску.

– Дарунок у каюті? – не до речі спитав Лукс.

Розвіяр не дивився на нього. Вузенька оглядова щілина перед його очима все яскравіше заливалася золотом: ворожий флот наближався. Сонячні іскри стрибали в снастях, хоча вітрила тепер були майже повністю згорнуті. Мінилася зблисками вода під розміреними помахами весел.

– Ідуть на веслах.

– Готують залп, – байдужно сказала Яска. – Три головні цілі: «Крилама», «Пузань» і «Вухокрутка».

– Час?

– Нема.

– Усе, що роблять Золоті, красиве й тривке. – Розвіяр осміхнувся. – Вони навіть пацюків…

– Та замовкни, проклятий! – раптом тонко скрикнула жінка. – Чому ти не втопився тоді? Чому ти не втопився?!

Зробилось тихо. Вітер, зростаючи, наповнював чорні вітрила «Крилами» й відносив назад задушливий дим. Вузька труба, що схилялася над бушпритом, почала дрібно труситись.

– Стріли, – відчужено сказала Яска.

– Укриття! – гаркнув Розвіяр.

Минула мить цілковитої тиші, потім друга. З неба долетів, невпинно посилюючись, свист; навіть у Розвіяра від цього звуку волосся стало сторч. Він побачив стрілу в польоті – крапку, вістря, що летить йому в очі, він побачив блиск наконечника й тріпотіння золотих пер; у наступну мить стріла вдарила в щит, і Розвіяр ледве втримався на ногах.

Хмара важких стріл упала на «Криламу», врізаючись у щити, втикаючись у дошки, пробиваючи вітрила, нависаючи майже вертикально, як струмені дощу. Ударилось об палубу тіло матроса, збитого зі щогли. Розвіяр повернув голову; поряд ішов «Пузань», оповитий потоком стріл, як золотою сіткою.

– Вітер, – сказав він крізь зуби.

– Є вітер, – рівно озвалась Яска. – Накажи підняти всі вітрила.

– Підняти вітрила-а!

Розгорнулись чорні полотнища. Матроси на щоглах задихалися й кашляли в диму. І «Пузань», і «Вухокрутка» відстали й одразу знов наздогнали «Криламу». Яска завмерла, піднявши долоні до неба, і вітер скорився їй; золотий флот вишикувався перед ними підковою, ніби запрошуючи в пастку, і три кораблі на повному ходу йшли в цю западню, ніби бажаючи бути оточеними. Тепер без усякого далекогляда видно було чисті світлі палуби, ряди стрілкових гнізд, весла, що пінять золоту воду під золотими кораблями…

– Стріли.

– Укриття!

Знову почувся все гучніший свист. Ударила злива стріл. Капітан вилаявся; розлітались на друзки дерев’яні стіни кают. Палуба квітла, мов поле, золотими квітами: мінилося сонце на оперенні стріл, що глибоко встромились у дошки.

– Коли? – спитав Розвіяр.

– Скоро. – Яска гляділа, трохи примружившись.

– Ти не можеш прикрити від стріл, хоч на годину?

– Не можу… Кочегарам – бойова готовність.

– Кочегарам – бойова! – закричав капітан. – Підніміть сигнал, ледарі, хутко!

Він нервувався, стаючи багатослівним. Злетіли сигнальні прапорці; на «Пузані» й на «Вухокрутці» повторили команди. Розвіяр ще раз покосився на «Пузаня»; неможливо було розгледіти, чи є кров на його палубі. Що мить, то ворожі стрільці все ближчали, залпи ставали все смертоноснішими…

– П’ять, – сказала Яска. – Чотири. Три…

Розвіяр замружився. Він багато разів уявляв собі цю хвилину. Три кораблі, відірвавшись від решти ескадри, врізалися глибоко в розташування ворога, золоті вітрила вже не тільки прямо за курсом, але і праворуч, і ліворуч…

– Два, – рівним, безбарвним голосом лічила Яска. – Один… Вогонь!

– Вогонь! – закричав Розвіяр.

Його крик підхопили ревом матроси. Ліворуч ревнули на «Пузані», праворуч на «Вухокрутці». Товста труба за бушпритом «Крилами» дрібно задрижала, з її розтруба, схожого на роззявлений рот, вилетіла хмара полум’я. У ту ж мить плюнули вогнем «Пузань» і «Вухокрутка».

Вогняні кулі зависли над самою водою, відбиваючись у хвилях, ваблячи погляд, зачаровуючи. В них віяло полум’я пожежі й горіли вогники свічок, тріщав затишний камін, займався край аркуша, у них корчилися, згораючи, рукописи гекса, догоряло самотнє багаття, мерехтіли вогні смолоскипів на протязі; Розвіяр зусиллям волі вирвав себе з трансу. Яска дивилася просто перед собою, губи її ворушились, а перстень на пальці розпалювався сильніше. Розвіяр поглянув уперед; там, під золотими вітрилами, обмерли з несподіванки люди, але в їхніх очах і досі не було страху.

Кулі розбухали, струменились, перетікаючи, складаючись у щось схоже на величезних крилатих істот. Обрисами вони були подібні до вогнянок, але тільки віддалено. Ось вогняна тварюка, народжена в трюмі «Крилами» напруженням і волею Яски, майнула над водою в напрямі до флагманського корабля Золотих. Ледве торкнувшись бушприта, змінила форму, перетворившись на спрута, обвила щогли гнучкими щупальцями, і золоті вітрила загубили блиск, на очах обертаючись на чорні.

Запломеніли мокрі весла, як горять поліна у вогнищі. Вогняна тварюка, обліпивши своїм тілом корабель, умирала разом із ним. Дві інших, з «Пузаня» й «Вухокрутки», вибрали собі жертви й розійшлися врізнобіч, і нараз спалахнули ще два кораблі.

– Вогонь!

Три сталеві труби знову вивергли полум’я. Ясчин перстень горів, під її правою ніздрею набухала краплинка крові. Летючі згустки пожежі знов набули форми крилатих тварюк, і тільки тоді до Розвіярових вух долетів крик жаху з далеких кораблів.

* * *

Так казала легенда; під-адмірал Галагар дорого дав би в цей день, щоб у ній виявилась бодай крапля істини. Побачивши, як оповивається полум’ям флагман, старий моряк усі свої душевні сили кинув на те, щоб не закричати з жаху.

Якщо загине адмірал – командування флоту переходить до першого під-адмірала; на плечі Галагара впав тепер цей бій і цей жахливий ворог, що прийшов під чорними вітрилами, озброєний нечуваною магічною зброєю. Люди з запалених кораблів стрибали за борт; Галагар здавленим голосом звелів спускати шлюпки. Можливо, когось удасться врятувати.

Три чорні кораблі ще й ще вивергали вогонь. Нелюдська, огидна війна – убивати вогнем на відстані; в чиїй темній душі могла зродитись така думка, і яка мала бути ця душа?! Долаючи крик страху у вухах, Галагар метушливо міркував. Якщо три чорні кораблі не замовкнуть зараз – бій буде програно. Треба примусити їх замовкнути. Треба заткнути їм вогняні пащеки.

Над під-флагманом змайнули прапорці: Галагар віддав єдиний можливий наказ і тепер міг тільки надіятись, що виконати його – команді до снаги.

* * *

Корпус просочено жовчю двоголової болотяної змії, що запобігає пожежі. Кочегари горбились під важкими обладунками, до чорного вилизаними полум’ям. Накази гриміли в бляшаній трубі, прориваючись крізь ревіння пічки, відлунювали від стін: «Вогонь! Во-онь!»; тоді шестеро кочегарів разом налягали на важіль, і піч випорожнялася полум’ям у широку, розпечену до білого жару трубу.

Згасало полум’я, і в трюмі на мить ставало темно й непритомно тихо. Потім знову скреготів механізм, перемелюючи вогнянкові яйця; піч, мовби отямившись, ревіла з новою силою, і люди, змінюючись щохвилини, не знали й не відали, що відбувається нагорі.

* * *

Знімався вітер, але не ходовий, а боковий.

– Навіщо?

– Це не мій вітер, – промовила Яска крізь зуби. – Я не можу тримати все одразу.

– Забрати вітрила! – гаркнув Розвіяр.

– Збоку, – пробурмотів Лукс.

Золоті вітрильники-трикутки ловили вітер, прориваючись по флангу, наближаючись із небаченою швидкістю. Розвіяр знав цей тип кораблів – на них зазвичай ходили пірати.

– Стій, – Розвіяр схопив Яску за холодний зап’ясток. – Не пали. Вітер. Накриє нас.

– Шуу, – вилаявся Лукс.

– Арбалетники – до борту! До бою готуйсь!

Ясчині очі звузились. Боковий вітер став ущухати, але «трикутки» хапливо вдарили веслами і, розриваючи хвилю, досягли «Крилами». У потиканий стрілами борт устромились абордажні гаки. Розвіяр скочив на спину Луксу, відчуваючи відчужену радість: нарешті чесний бій.

– Пали тих, – велів він Ясці. – Цих утримаємо.

Золоті посипались на палубу з високого борту «трикутки». Ніби насміхаючись з ворога, вони були оголені до пояса – демонстративно безстрашні, нечутливі до ран і болю. Їхнє коротке золоте волосся було схоже на оперення стріл.

У Розвіяра тонко, жалібно дзвеніло у вухах. Він гадав, що смаглява шкіра Золотих виявиться так само міцною, як сталеві панцирі. Але це була людська плоть. Усього лише.

Тим часом підійшли кораблі ескадри під синіми, червоно-зеленими, жовто-блакитними вітрилами. Їхні команди нажахано дивились на вогняних тварюк і на згорілі ворожі кораблі, але часу на жах у бою не відпущено. Знов почалася стрільба. Загуркотіли катапульти, перекидаючи з борту на борт камінні шипасті ядра. Тріскаючи, валилися щогли разом із закріпленим на них такелажем.

* * *

Хапун ласував людьми, випадково чи з недомислу впалих за борт. Таке щастя випадало нечасто, і, наситившись, він щоразу засинав на дні на місяць або два. Сьогодні море подарувало хапуну стільки їжі, що вистачило б про запас – на все життя, але хапун не поспішав починати трапезу.

Вогонь стрибав по хвилях. Море горіло. Хапун інстинктивно боявся вогню; три чорні кораблі, що низько сиділи у воді, завдавали йому жаху. Там, за сталлю й дошками, билось і росло чудовисько надзвичайної сили, чудовисько, проти якого хапун був слизьким равликом без мушлі. Чи люди скували гарячу тварюку? Чи, можливо, люди служили їй – у тому числі їжею?

Потопаючі так спокусливо борсалися в чорних хвилях, але хапун уже тікав, звиваючись усім своїм довгим щетинистим тілом, у глибину, геть від страшного місця. Можливо, він повернеться – потім. Коли три чорні кораблі підуть із моря, і загасне вогонь, і запанує нарешті спокій.

* * *

У Розвіяра червоно було перед очима. Вони з Луксом кружляли, прикриваючи своїх, відкидаючи ворогів, але Золотих не меншало – навпаки, вони прибували. Усе нові й нові абордажні гаки впинались у борт «Крилами». Розвіяр бачив смуглі обличчя, спотворені люттю й напруженням, і сталь, ласа до крові, ширяла навколо, інколи на волосинку не дотягаючись до обличчя. Крики, сморід, скрегіт, хрускіт; Розвіяр жив досі лише тому, що вмів убивати й ранити, і ще – у нього було чотири руки.

Настав короткий перепочивок. Розвіяр зирнув на «Пузаня». Судно кипіло, мов казан, на палубу линули дедалі нові хвилі атакувальників, і навіть на реях ішов бій.

– Шлюпку!

Небо чорніло від диму. Кольори зблідли. Кров на палубі здавалася сірою.

– Але, володарю, вони можуть у будь-яку хвилину…

– Шлюпку! Луксе, прикрий!