Марина та Сергій Дяченки Мідний король

Жінка на ім’я Джаль стояла ні жива, ні мертва.

– У тебе є ще діти? – спитав володар.

– Є. Дочки. Дві…

Вона дивилась, піднявши лице. Людина перед нею здавалася страшно, недосяжно високою і такою ж далекою, хоча була поряд. Здавалось, простягни вона руку, щоб торкнутись краю його плаща, – не дотягнеться. Рука пройде крізь порожнечу.

– Джаль?

Вона мовчала, стримуючи сльози.

– У мене багато дітей, – сказав він м’яко. – І всі хлопчики, і всі схожі на мене. Скоро можна буде влаштовувати загін із маленьких однакових гекса… Знаєш, я радий, що ти вижила. Я згадував тебе, чесно.

Жінка, яка схилилася над скалками в чаші, кинула на прибулицю швидкий холодний погляд. Камінь у неї на пальці м’яко мерехтів.

– При кухні йому не дадуть пропасти. – Володар усміхнувся. – Але якщо ти розраховувала на більше, ніж місце кухарчука, тобі краще забрати його. Вирішуй зараз… Або можеш вирішити пізніше, приїхати й відвезти його додому в будь-яку хвилину. Я зрозумію.

* * *

Зімкнулись дверні стулки.

– Він і справді на тебе дуже схожий, – сказала Яска. – А вона хто така?

– Перша, – сказав Розвіяр.

– Правда?

Він сперся на решітку балкона, глибоко зітхнув:

– Шпигуни повідомляють: в Імперії знову бунти на околицях.

– Чудово. Що більше земель вони зберуть разом, то важче буде стримати їх у шорах.

Яска склала разом дві скалки. Зубчасті краї злились, так що не стало видно тріщини.

– Ти навіть не спитав, як його звати.

– Кого?

– Твого сина.

– Мені душно. – Розвіяр розстебнув комір.

– Душно, тому що не воюєш? – Яска обережно перекладала скалки. – Тому що твої землі живуть у мирі й достатку, володарю?

На її лиці не було ані зморщечки, але в волоссі світліли сиві доріжки, і нервові руки здавалися дуже худими. Розчути іронію в спокійному голосі могло тільки уважне, натреноване вухо.

– Я добрий, – крізь зуби пробурмотів Розвіяр. – Мені дуже хочеться ощасливити ще сотню-другу земель. Я навіть знаю, хто наступний у черзі за щастям. Коли ти закінчиш?

– Не квап.

Розвіяр провів поглядом поштаря, що заходив за гребінь. Нагори, які ненавиділи будь-яку залежність, усе тісніше зливалися з його новою країною: забагато спокус. Відкриті дороги, теплі будинки й багаті ринки, дешеві продукти, школи, слава на службі володаря; діти, які підростали в печерах Нагір’я, мріяли коли-небудь одягнути чорну зі сріблом куртку вартівника. Дороги, прокладені з Нагір’я до замку, ніколи не порожніли.

– Мені потрібна зброя, Яско. Якщо виявиться, що вся ця морока з вогнем даремна…

Руки, перебираючи скалки, здригнулись. Гострий край зачепив шкіру. З маленького порізу виступила кров. Яска злизнула темну краплинку:

– Мені потрібні ще кочегари. Люди швидко ламаються на цій роботі.

– Скільки?

– Десяток.

– Добре. Коли ти покажеш мені хоч якийсь результат?

Яска задумалась, дивлячись на скалки.

– Я роблю все, що в людських силах. Якщо накажеш – зроблю все, що в нелюдських.

Вона підвелася, пряма, гордовита. Пелена темної сукні м’яко торкнулась підлоги.

– Ти кохав її? – спитала неуважливо. – Джаль?

– Так, – відповів він не задумуючись. – Дуже.

* * *

Світловолосий хлопчик сидів над аркушем, виводячи літери стиснутим у пальцях пером. Його губи були щільно стулені. Сльози крапали на аркуш, розмиваючи написане.

– Розвіяр сказав, що мої літери схожі на катованих черв’яків.

– Володар мав на увазі, що тобі треба постаратись. Але не сидіти за столом усю ніч!

– Розвіяр сказав… Не чіпай мене! Катовані… черв’яки… він сказав, щоб я не вставав, поки не напишу добре!

– Володар мав на увазі…

– Я знаю що він мав на увазі! Відчепись від мене, Нолло, я знаю що роблю…

І витягнув зі стосу чистий аркуш, заново вмочивши перо, він знов узявся виводити вервечку химерних літер; його маленький хвіст бився, поплескуючи по боках, ударяючись об ніжки столу.

– Нолло, що сталось? – тихо спитав Розвіяр.

Нянька здригнулась і обернулась: вона не чула, як він увійшов.

– Нічого, володарю, ось тільки Дарунок…

Хлопчик не відривався від роботи. Розвіяр зазирнув йому через плече: букви зміїлись, виповзаючи за рядки, і мали набагато гірший вигляд, ніж виписані вранці.

– Закінчуй, Даре. Ти втомився.

– Я не втомився. Я напишу.

– Напишеш.

Розвіяр висмикнув з його пальців перо. Нахилившись, підхопив під передні лапи. Хлопчик-звіруїн був худорлявий і легкий, але важив, як дві людські дитини.

– Не кричи на Ноллу. Добре? Хіба я на неї кричу?

Хлопчик дивився на нього згори вниз. Губи його все ще були щільно стиснуті:

– На катованих черв’яків…

– Я не хотів тебе образити.

Хлопчик глибоко зітхнув. Розвіяр відчув, як піднялись і впали його ребра.

– Ти прийдеш сказати мені «прокляття знято»?

– Так.

Його звали Дарунок-Після-Лих. Попри традицію, йому дали ім’я одразу – не бажаючи спокушати богів дожиданням повноліття. Власне, ім’я – єдине, що було в цьому хлопчику правдиво-нагірського: він ріс у замку й традиції свого народу пізнавав тільки з розповідей. Але куди більше, ніж «Хроніки нагорів», йому подобалося слухати «Подорож на Осиний Ніс».

– «…Він лине під поверхнею води, не здіймаючи хвилі, і легко пливе під кригою. – Розвіяр вимовляв слова звучно, трохи співуче, як годиться читцеві. – У пащі великого хапуна вміщається людина на повний зріст, і не дарма селяни, які живуть біля великих водойм, називають його Смертю».

– Батько ходив на Смерть, – умліваючи від солодкого жаху, прошепотів Дарунок.

– Так. Сам на сам.

– Зі списом.

– Ось так – раз!

Дарунок схопився, зім’явши ковдру маленькими пазуристими лапами:

– І ще отак: бамц!

– І отак: жбурлиць! – Розвіяр метнув уявний спис.

– А Смерть – хрюк! Геп! – Дарунок повалився на ліжко, розметавши руки та лапи.

– Він дуже хоробрий, – сказав Розвіяр. – Найхоробріший серед нагорів.

– Ага. – Дарунок ліг животом на подушку. – А ти найхоробріший з людей. Він тебе слухається?

– Так, – усміхнувся Розвіяр. – Тому що я його вершник.

– А в мене не буде вершника, – помовчавши, сказав Дарунок.

– Чому?

Розвіяр узяв його за вуха. Сперся гарячим лобом у маленький холодний лоб:

– Ніхто тебе за язик не тягнув. Коли ти мене слухаєшся – лягай спати. Вже час.

Хлопчисько насупився, хотів щось сказати – але раптом широко всміхнувся.

– Добре. Якщо це рішення вершника.

– Це рішення вершника. Прокляття знято, маленький.

– Прокляття знято, Розвіяре. – Дарунок стиснув двома долонями його руку. – До завтра.

– На добраніч.

Він вийшов, кивнувши няньці.

* * *

Йому привозили книги зусюди, і він щедро платив. Загони вивідачів виряджались на землі Імперії не стільки по відомості, скільки по книжки, полонені в сховищах великих міст. Якось книжок стало більше, ніж Розвіяр міг прочитати. Більше, ніж він міг навіть погортати не дивлячись. Спершу це здавалось дивовижним, навіть потішним. Але час ішов, вивідачі й купці робили своє діло, десятки й сотні нечитаних книжок стояли на полицях, дожидаючи своєї пори.

– Є нове, володарю. – Бібліотекар не міг приховати гордощів. Його круглі щоки лисніли: цілий день він чекав Розвіяра, щоб повідомити йому радісну новину. – Повернувся один живчик, якого я вирядив ще взимку. Меткий парубок, замотай його вухокрутка, імперську бібліотеку перетрусив… Погляньте-но!

Він скинув тонку тканину зі стосу книжок, з вигляду дуже старих, у шкіряних і залізних оправах. Ще десять років тому за одну таку книгу Розвіяр віддав би… праву руку? Можливо. Кинувся б, схопив, став жадібно гортати, негайно сів читати; ще вісім років тому він приніс би книжки в жертву Мідному королю, і король прийняв би цю офіру.

– Тут декілька зовсім нових, чудово виконаних. «Господарчі записи», «Фортифікація», «Пізнавальні розповіді»… А оці два томи – старі, з колекції високого імперського посадовця, можливо самого Імператорського Стовпа, якщо я щось розумію в печатках. Мій агент зумів їх підмінити й викрасти…

Розвіяр мовчав.

– Але це ще не все. – Бібліотекар пильно стежив за виразом його обличчя. – Я проглянув їх, поки вас не було.

– І? – Розвіяр зацікавився.

Бібліотекар уміло підхопив том, що лежав згори. Обережно розгорнув у тому місці, де між сторінок звисала закладинка. Розвіяр простежив за його довгим пальцем: книга була з новоробок, переписана з оригіналу добрим, старанним переписувачем і покладена в старовинну оправу.

– «Він захопив родовища, кузні й цехи, і був настільки заповзятливим, що навіть ім’я його на місцевому наріччі стало значити «мідь»… Його звали за очі мідним королем, мідним володарем, а вороги – мідним бовдуром…» – прочитав бібліотекар.

Розвіяр глянув на заголовок книги: «Сто найзаповзятливіших купців Імперії та за кордонами її». Слабко всміхнувся:

– Дякую. Запиши все в каталог і постав на полицю, я потім подивлюсь.

– Так, володарю. – Бібліотекар здавався розчарованим.

– На добраніч.

– На добраніч, володарю.

* * *

«Візьми, що ціную. Подай, що потребую». Він страждав од цієї невдоволеності, як страждають від голоду, спраги чи задухи. З кожною новою жертвою щось мінялося всередині, це було схоже на вибух бруньки, яка випускає листок. З кожним новим кроком, проривом, осяянням йому здавалося, що тепер уже він повен ущерть, ніби глиняна чаша, і більше йому нічого не треба. Але задоволена потреба відкривала перед ним інші, про які він раніше й подумати не міг, які не вмів описати словами. А Мідний король ставав усе вимогливішим.

Розвіяр клав на вівтар дорогі подарунки звіруїнів, дивовижі від заморських купців, золото, зброю, картини, книжки. Він голодував тижнями, він змушував себе мучитись від спраги, але Мідний король більше не приймав од нього ні хліба, ні води. Тільки поодинокі речі, здатні насправді потішити, нагадати про кращі дні, пов’язані з рідними людьми, – тільки ці речі годились на жертву.

На чолі своїх загонів Розвіяр здійснював напади на імперські міста й збирав багату здобич. Одного разу серед золотого й срібного посуду, монет і гобеленів трапилась музикальна скринька, що грала єдину, тиху мелодію. На задньому віку скриньки був орнамент, складений з білячих силуетів. Розвіяр слухав скриньку раз, і другий, і третій, і перед його очима виникали уривки давно втрачених спогадів: ліс… поле… Людина на ходулях, що біжить по обніжку, і рудий потік білок, що женуться за ним, злітають спини, мають на вітрі хвости…

Він мучився багато днів, потім не втримався й приніс скриньку в жертву, і Мідний король прийняв її. Нетерплячка ослабла, але ненадовго.

До дня чергової перемоги Яска подарувала Розвіяру срібний медальйон на ланцюжку. Це було диво ювелірного мистецтва, неможливе без допомоги магії: медальйон був завжди теплий. Усередині були портрети Лукса, Яски та Дарунка, які вміли всміхатись у відповідь на Розвіярову усмішку.

Він носив його не знімаючи майже півроку. Минали дні й місяці від останньої жертви. Хотілося внутрішніх перемін – як хочеться дихати, щодня все сильніше; якось увечері, залишившись сам, він зняв із шиї теплий медальйон і назавжди віддав Мідному королю. Він знав, що уникнути цього не можна; він знав також, що Мідний король розцінить цю жертву як дрібний даток.

Він призначив нагороду за історію, казку, розповідь чи навіть чутку, що в ній було б згадано Мідного короля, але що приносили йому балакуни, досі виявлялось або дурницями, або підробкою. Вивідачі, яких він послав у гавань Мірте під виглядом торгівців рибою, побували на острівці з маяком, але старий, який багато років гасив і запалював полум’я, був на той час мертвий. Його роботу робив молодий пришелепуватий городянин, який, звісно ж, ніколи й не чув про Мідного короля.

Розвіяр управлявся зі зброєю без спочинку, годинами. Його супротивники змінювалися, знесилившись, а іноді й діставши легку рану, а він не втомлювався – точніше, переливав утому в зброю проти Мідного короля. Він мордував себе крижаними ваннами й пробіжками босоніж по горах. Полегшення було недовгим: жага принести жертву знов опановувала його, нібито сам Король приходив до нього, вимагаючи свого.

Розвіяр знав єдину річ у світі, здатну надовго – а можливо, й назавжди – угамувати Короля. Він поставив собі мету й ішов до неї найкоротшим шляхом. Він збирався завоювати цю річ щоб то не було: ціною зусиль, ризику, чужих життів. Завоювати й принести в жертву. І тоді знову проясніє світ, обмежений розум просвітліє, Розвіяр заново побачить прожилки листя й зблиски на воді, прорве шкаралупу зашкарублості й обмеженості, в якій мучиться свідомість, ніби дорослий птах у яйці. Він стане великим… І буде, нарешті, спокійний.

* * *

У його покоях звучала музика. Старий і підліток, учитель й учень, грали на двох інструментах, виточених з величезних морських мушель. У перламутр були вбудовані металеві пластинки, напнуті струни, звук кожного нагадував людський голос – тонкий, майже дитячий, або м’який, вкрадливий, або густий, урочистий. Музики подолали довгий шлях, перш ніж потрапити до замку: вони були вихідцями з Німого Народу, Розвіяр не розумів їхню мову й навіть не завжди міг розчути. Зате вмів писати мовою Німих: давним-давно, в юності, йому траплялось переписувати їхні книги. На стіні східної темниці колись було видряпано слово «пам’ять» – хтось із Німих був рабом у замку, а потім згинув невідомо куди. Скоріше за все, загинув.

Її звали Сонна. Вона була однією з тих дівчат, що годинами стояли на дорозі, чекаючи, щоб хоч здаля, хоч на мить побачити володаря. Хазяйновитий Шлоп помітив її в натовпі, милу і свіжу, і взяв на роботу – за одну тільки кашу, з випробним терміном. І Сонна витримала випробний термін; Розвіяра зворушувала її цілковита, самозречена відданість.

– Сьогодні білі? Чому?

– Сьогодні день Білого Сонця, володарю. – Вона всміхалася, щаслива, що він, нарешті, прийшов. – У нашему селищі.

– Що ж, у вас сонце щодня міняє колір?

– Не щодня. Але ростолисти квітнуть щодня по-новому. Ми фарбуємо сукні їхнім пилком.

Вона походила з дивного, дуже нечисленного народу, що жив на острові неподалік від порту Фер. На острові не обробляли землю й не пасли худобу: мешканці торгували ростолистом, дивовижною рослиною, з якої вмілий садівник міг виростити і дерево, і чагарник, і трав’янистий килим, і навіть цілий будинок.

За ширмою вели розмову два голоси – тонкий, надривний і глибокий, спокійний. Музик Німого Народу було так мало, що не всім удавалось почути їхню гру хоч раз у житті. Розвіяр приплющив очі; Сонна стягла з нього чоботи й піднесла келех зі грайливим, прозорим напоєм із терпким запахом; це був відомий «арамер», що його виготовляли в Мірте й цінили на вагу розплавленого золота. Розвіяр, невибагливий до страв і напоїв, приохотився до напою Золотих і не мислив без нього своєї вечірньої трапези.

Сонна прийняла в нього з рук спорожнілий келех. У кутку кімнати накрито було стіл, язички полум’я торкалися залізних піддонів, під кришками з тонесенького скла тушкувалися страви з м’яса, риби, пряжених сирів і заморських овочів.

– Дай мені папір.

Він написав на аркуші мовою Німого Народу: «Сьогодні я хочу не думати. Зіграйте мені сонце в гілках». Сонна віднесла записку; музика стихла, запала тиша, потім тонкий голос зазвучав знову. Розвіяру привиділись швидкі крила в промінні глянцевого світла й зеленої тіні; Сонна взялась обережно його роздягати, потім принесла рушник, повний пари, витерла йому обличчя, груди, живіт; він глибоко зітхнув і вліз у гарячу діжку, занурився з головою, відчуваючи, як звично ниють шрами на зап’ястях…

У музику закрався фальш – на мить. Помилився молодший музикант; він ніколи раніше не дозволяв собі помилятись. Щось сталось.

Розвіяр випірнув. Музика стихла.

– Володар відпочиває! – прошепотіла комусь Сонна, незрозумілим чином примудряючись виразити в двох майже беззвучних словах обурення, потрясіння і небажання вірити власним очам.

– Прокляття знято, Луксе, – гучно сказав Розвіяр.

Відсунувши ширму плечем, увійшов звіруїн. Від нього пахло димом, світла борода стояла сторчма:

– Вибач. Мало часу.

Розвіяр нашорошився:

– Що сталось?

Лукс покосився на Сонну.

– Іди, – м’яко сказав Розвіяр дівчині. – Дай знати музикам, що вони вільні до завтра.

Лукс дочекався, поки стихнуть кроки й щільно зачиняться двері:

– У замку взяли шпигуна.

Розвіяр помовчав. За один тільки останній рік у замку взяли півдесятка шпигунів, а скількох упустили – не злічити. Люди приходили зусюди, наймались на роботи, починали вивідувати й вивіряти, – сільським мешканцям і прибульцям з далеких місць усе було нове, звісно, у них розпалювалася цікавість…

Лукс опустив голову:

– У нього була ручна змійка. З наказу вкусила його й здохла.

Розвіяр насупився. Попередні шпигуни не поспішали вмирати, торгувалися за своє життя й не вирізнялися винахідливістю.

– Яска каже – він не піддається магії. Гленір зумів затримати дію отрути. Тільки затримати. Помре за годину, можливо, раніше.

– То хто він?!

– Золотий, – виговорив Лукс. – Справжній Золотий з Мірте.

* * *

Людина лежала на дерев’яних ношах – у кімнаті варти, перед самим каміном. Горіло багато свічок. Яска сиділа за столом, перебираючи, за своїм звичаєм, черепки в круглій чаші. Поряд стояв, опустивши голову, Гленір, замковий лікар. Камін лишався порожній і холодний; Розвіяр повів плечима, загорнувшись у плащ до самого носа. Після занурення в гарячу воду повітря в замку здавалося особливо зимним і вогким.

Бронзово-смаглявий, вилицюватий, він дрібно тремтів, лежачи на своїх ношах. Його морозило. Лоб і щоки вкриті були плівкою холодного поту. Навколо шиї в’ялим намистом обвивалась дохла змія.

– Глен?

– Дуже сильна отрута, володарю. У нього не більше години.

Жінка знизала плечима. Вартівники, що наповнювали кімнату, намагались триматися подалі й від нош, і від мага.

Розвіяр кивнув лікарю:

– Глене, спасибі. Іди.

Гленір уклонився і вийшов. Він був справді вправний, колишній раб, колишній шпигун, що таки вивчився улюбленої справи.

– Я прошу тебе теж піти, – м’яко сказав Розвіяр, звертаючись до Яски. – Не треба, щоб ти це бачила.

Яска підняла підборіддя:

– Коли тобі треба було, я катувала людей. Тепер – мої нерви занадто делікатні?

Розвіяр перевів погляд на Лукса.

– Ходімо, – звіруїн поклав руку на Ясчине плече. Та скинула його долоню одним недбалим рухом. Піднялась і вийшла, не озираючись. Розвіяр очима наказав Луксу йти за нею й повернувся до вмирущого. Той був цілком притомний, його великі, золотаво-карі очі віддзеркалювали вогники свічок.

– Тобі доведеться вмирати в товаристві гекса, – сказав Розвіяр Золотому.

Той здригнувся. Ковтнув. Розімкнув губи:

– Мені не хотілось би.

– Відповіси на кілька питань, і я піду.

– Відповім. – Умирущий спробував усміхнутись. – Мені нема чого від тебе приховувати. Не в твоїй владі поштовий нетопир, ти не владний над кораблями в морі, над течіями, над вітрами…

– Ось цей нетопир?

Розвіяр підніс до обличчя Золотого тушку поштовика з діркою від стріли, з розпечатаним листом, прив’язаним до лапи. Зіниці вмирущого розширились: це був удар, і удар жорстокий.

Розвіяр кивнув:

– Ти дарма помираєш, шпигуне. У Мірте не дістануть твого доносу.

Золотий силувано розсміявся:

– Виродку-гекса, тебе рано чи пізно розмажуть, буде сама тільки кривава юшка від тебе разом з усіма твоїми планами… разом з чаклункою… Золоті зроду не підвладні магії. Тому твоя жінка нічого не змогла зі мною зробити, хоч і намагалась.

– Але ти живий досі.

– Я живий по своїй волі.

– Так хотів мене побачити?

Рот умирущого перекосився:

– Не бачити б тебе ніколи, виродку.

– Навіщо тоді кликав мене?

– Щоб сказати. Золоті – найдавніша раса… Нам перед смертю відкривається майбутнє. Я бачив…

Він часто задихав, вигнувшись на ношах, упираючись у дерево потилицею й п’ятами.

– Що ти бачив? – тихо спитав Розвіяр.

– …твою смерть. Вони… твої… всі стануть умирати перед твоїми очима, послизатись у крові на палубах твоїх кораблів… А ти стогнатимеш і скреготітимеш зубами, дивлячись, як твоя надія йде на дно… Але ти не помреш. Море замулиться й очиститься, і Мірте піднесеться над ним – вічно. Слухай… У моїм видиві ти сидів на острівці, під маяком, голий, і вмирав роки, десятиліття, точений… черв’яком ізсередини… божевіллям. Корчився, й вив, і гриз свої пальці… дуже довго. Довше, ніж зазвичай живуть люди.

У Розвіяра мороз пробіг по шкірі. Він побачив острів Маяка й місто на обрії. Він почув ревіння полум’я над головою.

– Я знаю, що Золоті дуже добрі, – сказав він, помовчавши. – У своєму місті вони не вбивають навіть щурів.

Умирущий осміхнувся:

– Гекса гірші за щурів.

– Так, я знаю.

Розвіяр усівся на підлогу поряд з ношами, ніби зламаний раптовою утомою. Було холодно; далеко, в чистому басейні, плавали білі квіти.

– Розпаліть вогонь, – звелів він, піднявши голос. За хвилину в каміні застрибали перші вогники полум’я. Освітилася чорна, укрита сажею цегла. Повіяло теплом; Розвіяр глибоко зітхнув. Умирущий дивився на нього знизу вгору, не зводячи очей.

– Ти дістав відповідь на своє питання, гекса?

– Так, але тільки на одне.

– Тобі мало?

– Так. Дай мені ще одну відповідь, і я піду.

– Що… що ти хочеш знати, гекса?

– Хто такий Мідний король?

У Золотого застигла на губах осмішка.

– А-а-а, – прошепотів він. – Так… ось що тягнеться за тобою… ось що точить тебе зсередини. Згадай Гейла…

– Кого?

– Ти не знаєш… дикун. Гейл грав на набережних Мірте. Він грав, як море, як вітер, як хмари… – Очі вмирущого затуманились. – Він грав музику, яка примушувала плакати й сміятись усіх, хто чув її. Я чув…

– Він приносив жертви Мідному королю, – іншим, сухим і важким голосом сказав Золотий. – Усі, хто приносить такі жертви… міняються зсередини, ростуть, стаючи величезними.

– Їх таких багато? Нас?