Марина та Сергій Дяченки Мідний король

До першого снігу було вже шапкою кинути, з кожної щілини несло вогким, гнилим холодом. Якось увечері Розвіяр, як завжди, піднявся на вежу й знайшов на сходах дівчину-рабиню – вона трусилася всім тілом, нажахано дивлячись на зачинені двері, що вели до Ясчиної кімнати.

– Що сталось? – Він присів із нею поряд на сходинку. Дівчина втислась у стіну й благально захитала головою.

Стукнувши у важку стулку, Розвіяр увійшов. Яска ходила з кута в кут, скуйовджене волосся стояло сторч на голові.

– Я звеліла тобі… – почала вона шиплячим, здушеним голосом і тут побачила, хто прийшов. Круто спинилась:

– Так, мій повелителю? Час читати про людожерські звичаї, дурні імена та про лютих безсилих богів?

– Повечеряй зі мною, – сказав він, подумавши.

– Це наказ?

– Так.

Він вийшов на східці й сказав тремтячій рабині:

* * *

– Наближається термін, ваша могутносте. Коли зніматимемо прокляття?

Яска випнула підборіддя:

– Коли буде завгодно володареві.

– Ти готова?

Вона дивилась не в обличчя, а в стіну за його плечем. Її лице, підсвічене знизу, могло тепер налякати не тільки дівчину-служницю.

– «Доторки до цієї води повні великого смислу, – він почав з того самого місця, де вони полишили читання вчора, – звичаї суворо приписують, кому, коли й за яких обставин дозволено заходити в Озеро чи навіть занурювати в нього пальці. Вода Плодючості здатна, за віруваннями, підсилювати бажання й очищати думки, надавати певності прагненням…»

– Я нічого не розумію, – перервала його Яска, і в її голосі було роздратування. – Я не розумію, що значить «надавати певності прагненням». Як це може мені допомогти?

Розвіяр її не слухав. Перед очима в нього тулились рядки; він побачив гладку білу поверхню з розбіжними круглими хвилями. Ніби щось кинули в спокійну воду…

– Їх проклинали двічі, – пробурмотів він, дивлячись крізь Яску. – Володар лише торкнувся води перснем. Проклята річ уже лежала на дні. Її кинув Ранок-Без-Похибки, і матері стали родити дітей, як доведеться, порушився одвічний порядок… Але навіть Ранок не посмів довести прокляття до кінця. Побоявся… чи пожалів. А володар, бажаючи покори, звільнив прокляття… Яско, що лежить на дні?

– Я не знаю. Я не знаю, за що Ранок прокляв свій народ. Це жахливе прокляття за силою і… взагалі жахливе. Вода в озері непрозора, дно глибоке. І воно лежить на дні. Я не всесильна. Я…

Вона затнулась.

– Можливо, ти скажеш – «не можу»? – вкрадливо припустив Розвіяр.

Вона різко підняла голову й уперше глянула йому в очі. Розвіяр усміхався. Його руки лежали обабіч тарілки; на зап’ястках червоніли свіжі шрами.

– Я можу говорити будь-що, – тихо промовила Яска. – Але що значать для повелителя мої слова? Повелитель скаже: «Я подумаю», і зробить так, як захоче сам. Нічим себе не виказавши. Повелитель може навіть збрехати, і я, маг, не відчую його брехні. Бо немає різниці між його брехнею і правдою.

– Дурниці, – сказав Розвіяр ласкаво. – Ну ти ж сама розумієш, яка нісенітниця.

– Повелитель уголос схвалить наш із Луксом план, а потім наплює на нього заради… ідіотської авантюри!

– Важливий результат. – Він торкнувся її долоні. – Якщо авантюра принесла плоди – значить, це був подвиг. Якщо подвиг провалився – значить, це була авантюра… Слухай, я хотів перепросити у вас із Луксом. Чесно.

Яска заплакала. Це сталось так несподівано, що він розгубився.

– Яско…

– Неправда.

– Правда! Тобі байдуже, ти бачиш тільки мету! Ти помреш з упертості, тому що так вирішив!

Досі йому здавалося, що він знає все і до всього готовий; він справді помирав, відроджувався, рятував і відправляв на смерть, а тепер великий маг ридав перед ним, і Розвіяр боявся сказати слово: здавалось, Яска зараз схопиться й утече, перекинувши стілець.

– А я не можу тебе змінити, твоє рішення – камінь… а моє – плювок… Так, я всього лише жінка! Я нічого не значу!

Він обійшов навколо столу й обійняв її. Вона ридала, як дитина, умиваючись сльозами й шмарклями.

– Іди до Шуу! Іди куди хочеш і роби що хочеш… І пусти мене, не займай!

Вона з запізненням стала пручатись. Тепер він тримав її й не збирався випускати, хоча її штовхани були вельми відчутні для ребер.

– У мене буде дитина! – прокричала вона, задихаючись від сліз. – Дитина! Твоя дитина!

З несподіванки він стис її сильніше. Вона скрикнула, шарпнулась і, вивернувшись, сильно вдарила його по обличчю.

Він розімкнув руки. Яска сунулась до дверей. Поглянула на свою руку, потім на Розвіяра; в її очах був жах.

– Пробач, – прошепотіла вона. – Я не хотіла… Пробач!

Її очі гарячково блищали, злітали краплі з мокрих вій:

– Ти надто видатний воїн для простої баби… Ти надто великий, Розвіяре, я не бачу твого обличчя… тільки якщо закинути голову…

Він мовчки став перед нею навколішки. Стис її мокрі, холодні долоні, губами наткнувся на перстень, і в цю мить затупотіли в коридорі швидкі кроки:

– Розвіяре! Зрада в замку! Бій…

* * *

Він узяв із собою меч гекса. Перебуваючи на самоті, без Лукса, він інстинктивно надавав перевагу «фамільній» зброї.

Розвіяр вилетів на широкий майданчик перед відбудованою стіною, коли Лукс вибив зброю з руки родича і пазуристою лапою вдарив його по обличчю. Голова звіруїна хитнулась, на щоці виступили криваві смуги, він присів на задні лапи; другий меч Далекого Світоча вже валявся під ногами вартівників серед камінного дрібняку, але, навіть беззбройний, чотириногий не думав здаватись – він кинувся на Лукса, випустивши кігті.

Два звіруїни зійшлись, шарпаючи один одному боки. Полетіла клоччям шерсть. Лукс приставив свій клинок до горла Світоча, і той завмер на землі, щосили луплячи хвостом.

– Розвіяре, – задихаючись, став доповідати Тарі-Колесо. – Вони хотіли втекти! Вони поранили Хропуна… Малюк і Рудий у тих у заручниках, а ці хотіли втекти!

– Обережніше, – завважив Розвіяр. – Якщо ви їх придушите – Малюкові й Рудому не буде добре від цього.

Гінець-Під-Вечір дивився на нього знизу вгору божевільними, налитими кров’ю очима.

– Це порушення договору, – прогарчав Лукс. – Я навмисно приглядав за ними… І вгадав!

Його смугаста шкіра була скривавлена в кількох місцях.

* * *

Двоє заручників-звіруїнів, Гінець-Під-Вечір і Далекий Світоч, трималися в замку непомітно й тихо, стараючись не навертатись на очі Розвіяру. Якось він бачив, як нагори, сховавшись у боковій галереї, спостерігають за випробуваннями стінного арбалета. В обох були напружені, понурі обличчя: відродження потуги замку лякало їх.

Тарі-Колесо повагався, але виконав наказ. У кімнаті з басейном забрали стіл; заручники стояли біля стіни, несвідомо шукаючи підтримки один в одного. Гінець-Під-Вечір відбувся в сутичці синцями й подряпинами, зате світла шкура його брата висіла клоччям: по ній жорстоко пройшлись пазурі Лукса.

– У нас лишився ще трилисник? – спитав Розвіяр.

– Я розпорядився, – крізь зуби озвався Лукс. – Уже варять.

Яска сиділа в кріслі, випрямивши спину. Неможливо було повірити, що зовсім недавно в цій самій кімнаті вона ревіла, як вітер у димарі: могутній маг поважно сидів, склавши руки на поруччя, і довгі рукави збіглись до ліктя, даючи волю бірюзовому каменю.

Гінець-Під-Вечір дивився собі під ноги. Далекий Світоч, навпаки, шукав очей Розвіяра; його смагляве обвітрене лице когось страшно нагадувало, когось із давніх спогадів.

– Дякую, Тарі. Ідіть.

Вартівники вийшли. Розвіяр чув, як Тарі виставив чати в коридорі. Чудовий служака, подумалось Розвіяру. Хоча й молодий.

Він перевів погляд на Лукса. Той, відійшовши до світла, оглядав зброю, відібрану в утікачів:

– Який розумник лишив їм клинки? Який ідіот здогадався?!

– Я, – сказав Розвіяр.

– Молодець, – кинув Лукс крізь зуби.

– Луксе, ви не родичі з… – Розвіяр указав очима на Далекого Світоча.

– Ми брати. – Лукс дивився мимо. – Рідні. У дитинстві його поміняли на дівчинку. Віддали до іншої родини. Він другий по старшині… Гордість клану, двічі переможець Довгого Походу. – Голос Лукса звучав монотонно. – Короткий Танцюра весь змучився через те, що йому дістався я, а не Світоч…

– Розвіяре, я потрібна тобі? Ти їх допитуватимеш? – холодно спитала Яска.

Він подав їй руку, допомагаючи підвестись:

– Ти завжди потрібна мені, ваша могутносте. Але зараз перепочинь.

Стиснув її долоню. Обійняв за талію, на мить затримавши руку на її пласкому поки що животі. Жінка обмерла; Лукс уловив іскру, що проскочила між ними. На дні його очей щось змінилось.

Яска вийшла, велично ступаючи, піднявши підборіддя. Де вона навчилась так ходити, укотре здивувався Розвіяр. Звідки ця постава голови? Звідки плавкість у кожному русі? Він провів її поглядом, і Лукс провів її поглядом. І обидва бранці провели Яску поглядом – Гінець насторожено. Світоч – з гіркотою.

Двері зачинились.

– Далекий Світочу, – сказав Розвіяр, – якщо я зараз уб’ю Гінця, твого побратима і вершника, – ти підеш за ним у країну мертвих?

Гінець підняв голову. Світоч звузив очі, глянув спідлоба і став таким схожим на Лукса, що Розвіяр злякався.

– Так, – сказав Далекий Світоч.

Розвіяр витяг з піхов меч гекса. Лукс помітно здригнувся. Гінець-Під-Вечір примусив себе стати рівніше. Світоч важко дихав, його боки надимались і спадали.

– У вас є дружини? – спитав Розвіяр.

– Так.

– Ні, – з ненавистю виплюнув Гінець. – Ти знаєш чому.

– Навіщо ви вирішили зламати домовленість? Зламати мій успіх, який я здобув ціною своєї крові?

Розвіяр говорив, погладжуючи темний, без проблисків клинок.

– Ми не відповідатимемо тобі, – скоро сказав Гінець. І в ту ж мить слова линули з нього, ніби прорвавшись: – Тому що ти ворог! Ти… У тебе… Ти оманою випрохав собі перерву… щоб відбудувати, і наші старійшини повірили тобі! Вони не знають, що ти таке, ти обдурив їх! Арбалети… машини… вогнянки! Вони не бачили цього, вони не знають, що тут відбувається!

Далекий Світоч мовчав. Розвіяр відчував його погляд; якщо очі Гінця метались по кімнаті, не зупиняючись на обличчі Розвіяра, то Далекий Світоч дивився прямо, ніби чекаючи відповіді.

Гінець нарешті усвідомив, що говорить сам у тиші, говорить без принуки й не може зупинитись. На превелику силу він примусив себе замовкнути. Закашлявся.

– Про що ти хотів мене запитати, Світочу? – Розвіяр усівся в крісло, поклавши на коліна меч гекса.

– Навіщо ти це зробив? – просто спитав звіруїн. – Чому не прийшов з військом і з вогнянками? Чому прийшов… як прийшов? Це ж випадковість, що тебе не вбили. Я сам кілька разів тримав тебе не стрілі… тримав напевно.

Лукс затрусився. Закусив губу. Глянув на Розвіяра з докором. Відвів очі.

– Усе випадковість, – сказав Розвіяр. – Випадковість, що вас народилося троє чотириногих в однієї матері. Випадковість, що дівчинка-гекса не загинула в лісі. Випадковість, що моя стріла вбила мага. А може, не випадковість?

Він дивився в очі Далекому Світочу. Той поточився назад під цим поглядом.

– Ти тримав мене на стрілі, але не вистрілив. Що втримало твою руку?

– Не знаю. Може… я подумав…

– Я знаю. Тебе втримала моя воля. Тому що це я хотів зібрати всіх воїнів, які шанують старий закон, в одному місці. І говорити з ними так, щоб вони слухали. Я це зробив, Світочу. А ти – що хотів зробити ти?

Звіруїн обхопив себе за плечі тим жестом, який Розвіяр багато разів бачив у Лукса.

– Зрадити мене? Зламати домовленість? – м’яко провадив Розвіяр. – Назавжди погубити свій народ?

– Чому ти говориш з ним, якщо я – вершник? – процідив Гінець-Під-Вечір.

– Тому що він мене слухає. А ти – ні.

– Ти чаклун. Ти плутаєш мізки. Ти збиваєш із пантелику. Чому ми тебе не застрелили одразу!

– Заткнись, Гінець, – прогарчав Лукс. – Ще одне слово, і я твій брехливий язик на руку намотаю!

– Тихо, – мовив Розвіяр. – Далекий Світочу, ти брат Лукса, а значить, мій брат. Гінець-Під-Вечір, ти брат Світоча, а значить, мій брат теж. Хто з вас може відповісти: за що Ранок-Без-Похибки прокляв свій народ?

Ніхто, навіть Лукс, не сподівався такого питання. Далекий Світоч насупився. Лукс, звузивши очі, втупився у Гінця-Під-Вечір, а Гінець – так видалося Розвіяру – здригнувся.

– Він був маг і повстав проти законів, – по довгій паузі сказав Далекий Світоч.

– Чому? – Розвіяр усе ще дивився на Гінця.

– А як може маг бути рабом? – з несподіваною злістю спитав Лукс. – Зі слідами від острог на боках?

– Він убив свого брата, – сказав Далекий Світоч, дивлячись у підлогу.

– А ти, Світочу, ніколи не хотів убити Гінця?

Молодий звіруїн хотів відповісти одразу, але затнувся.

Якусь мить побратими дивились один на одного.

– Ти шукаєш пояснення, якого нема, – похмуро сказав Лукс. – Він був маг, от і все. Нам ніколи не зрозуміти магів.

– Дурня. Яска маг, але я розумію Яску… наскільки взагалі чоловік може зрозуміти жінку. А ти?

– У мене була сестра, – раптом сказав Гінець-Під-Вечір, і Лукс, який поривався щось відповісти, затнувся.

Гінець-Під-Вечір дивився в підлогу.

– У дитинстві я чув од неї… а вона підслухала розмову матері з бабкою. Вона…

– Що? – не витримав Розвіяр.

– Про це… не можна говорити, – пробурмотів Гінець. – Приносить нещастя. Не можна говорити вголос.

Розвіяр приплющив очі. «Плодючість для них – здатність самки приносити дитинчат, а найстрашнішим злом, про яке не можна говорити вголос, уважається…»

– Безпліддя, – пошепки сказав Гінець.

Його карі очі гарячково блищали на зрошеному потом обличчі. Стояла сторч коротка темна борода.

– У нього… Ранку… і в його брата було дві дружини. Одна з них… не народила жодної дитини протягом п’яти років. Її…

– Її принесли в жертву Озеру. – Розвіяр, не втримавшись, узявся за голову. Йому привидівся чорний пліт з підвішеною до поперечини жіночою фігуркою; він побачив закинуте обличчя Яски. – Шуу… Богиня Воф… Як я тільки…

– Чому ніхто не знає, а ти знаєш? – жорстко спитав Лукс. – Чому ніхто не знає того, що ти розповідав? Адже всі пам’ятають ім’я Ранку-Без-Похибки?!

– Моя бабка повитуха. – Гінець потер долонею лице. – Тоді вона була зовсім молода… Вона бачила жертвоприношення. Відтоді, як перестали народжуватись діти, вона поклялась Озеру, що мовчатиме, поки не прийме немовля… Відтоді не сказала ні слова.

– І це теж випадковість? – тихо спитав Розвіяр.

Ніхто йому не відповів. Кілька хвилин спливло в тиші.

Потім Розвіяр піднявся. Уклав меч у піхви. Відчинив важкі двері, гукнув у темряву коридора:

– Пропустіть їх. Нехай ідуть.

* * *

Другого дня повернувся Гленір, колишній раб, засланий шпигувати в порт Фер. Дівчина, що прислужувала в замку, побачила його перша – вона прала біля річки; кинувши білизну, рабиня кинулася Глену назустріч і довго бігла, спотикаючись, збиваючи ноги.

Глен був худющий, битий життям, але дуже бадьорий. Розвіяр розмовляв з ним на балконі володаря – де буйно розрослись кручені рослини, де відкривався прекрасний краєвид на ущелину. Глен не знав про двох інших шпигунів, посланих Розвіяром, але з його розповіді стало зрозуміло: обидва загинули, невідомо як і де. Хап не повірив їм, подумав Розвіяр.

Глен розповідав: утікачі дістались до Фер. На той час переворот відбувся остаточно; усі, кому Глен буцімто «допоміг утекти», були людьми Хапа або одразу перекинулись на його бік.

Вони розповідали новому нічному барону про те, що він і так знав: замок захоплено, Дол-Шерт мертвий. Виявляється, в Хапа було домовлено з колишнім моряком про якийсь умовний лист, Хап його не дістав, а в листі Розвіяра одразу впізнав підробку. Хап страшенно розлютився і прилюдно пообіцяв зварити Розвіяра в казані; у нього є люди, ціла армія. Почасти перекинулись колишні горлорізи Новка, почасти прийшли нові, з моряків.

Так, люди Новка не здались одразу: Хап витратив час і гроші, щоб викурити їх із міста або вбити. Так, Хап круто взявся за діло: щоночі з вулиць збирають не три-чотири трупи, як раніше, а іноді аж по десятку. Хап надзвичайно жорстокий, його бояться навіть найближчі поплічники. У Глена аж жижки дрижали, коли він розмовляв із Хапом; Глен розповідав про себе, що він колишній раб, обпоєний «солодким молоком», що допоміг утекти горлорізам, розраховуючи на зиск, і попросив у нічного барона бодай дрібного, але заробітку. Хап спершу не вірив, задавав хитрі питання, Глен десять разів умився потом, поки його нарешті поставили збирати мзду в бідному кварталі вуглярів. Хапові служать люди з прибережних селищ, називаються рибалками, але насправді вони пірати. У гавані Фер нікого не чіпають, але на морських шляхах – тільки тріски летять.

– А головне? – жадібно спитав Розвіяр. – Тобі вдалось?

Глен нервово потер долоні:

– Їх двоє, вони теж із піратів, в одного прізвисько Жнець, а в другого Култих. З Хапом давно вже на ножах. Своїх людей у них мало, але – звірі добірні, вони на донного дракона ходили три сезони… Я все боявся до них підкотитись.

– Ну?

– Та плюнув, думаю, один раз пропадати… й пішов. Усе розповідав, як ти велів. У них очі засвітились отак. – Глен склав перед очима великі й указівні пальці. – Я тепер їхньою людиною вважаюсь.

– Чого ти хочеш за це, Гленіре? – спитав він нарешті.

– Ти обіцяв дати мені зброю. І ще…

– Жінку?

Розвіяр мимохідь пригадав Джаль і своє пристрасне бажання відвезти її з замку, викрасти.

– Вона твоя.

У Глена розширилися зіниці. Він мовчки опустився перед Розвіяром на одне коліно.

* * *

Ще через кілька днів замок пережив наліт стрільців на криламах. Яска побачила їх перша й підняла тривогу. Розвіяр велів їй не втручатись; робітники розбіглись, рятуючись хто куди від пущених з неба стріл.

Відтоді нальоти повторювались кілька разів. Сотник Бран навчав молодих робітників стріляти з лука. Робота пішла повільніше, пастухи перестали показуватись у замку, шпигуни доносили Розвіяру, що настрій у людей пригнічений і багато хто не проти того, щоб утекти. Тим часом патруль на перевалі теж зазнав обстрілу, з п’ятьох патрульних загинули троє, їх не врятували ні щити, ні укриття. Тарі-Колесо був поранений.

Яска напівлежала в кріслі на вежі. Їй було погано; вона смикала перстень на своїй руці, ніби бажаючи його зняти – і не зважуючись.

* * *

– Війна, – сказав він з порога. – Ми приймемо імператорську владу, або нас переб’ють.

– Дістали райдужну грамоту? – Розвіяр криво всміхнувся. – «Імператор тужить за кожним своїм підданцем»?

– Я не вмію читати, – сухо мовив Гінець. – Старійшинам принесли звістку від намісника, всі знали, що так буде. На тих землях збираються війська. Не патрулі – війська… Багато верхових птахів. Багато чужинців. Багато сталі, кузні, дим… Хочуть нас прикінчити, – він прокашлявся, – одним ударом. Як ляскуна.

– Що вирішили старійшини?

– Послали нас до тебе. Якщо ти вірний… якщо твої слова лишаються в силі – готуйся до бою. Ти, твої люди. Твій маг.

– Мої слова лишаються в силі, – сказав Розвіяр.

* * *

Він жестом зупинив Лукса, який дуже хотів поговорити:

– Потім.

Піднявся на вежу. Яска лежала. Їй знов було недобре.

Розвіяр присів на краєчок ліжка.

– Почалось? – тихо спитала Яска.

– Так.

– Лукс хотів мене відвезти.

– Урятувати мене й дитину… відправити в дальні печери. Сам хотів лишитися з тобою.

Розвіяр довго мовчав, стискаючи й розтискаючи кулаки.

– Він думав про моє життя, – тихо сказала Яска. – Він мене кохає.

– А я тебе не кохаю?!

– Ти думаєш тільки про перемогу.

– Так. Бо ця перемога буде й твоя теж. І нашої дитини. Ми не можемо не перемогти.

Ясчин погляд прояснів.

– Ти кидаєш мене в бій, – сказала вона з ніжністю. – Мене, слабку вагітну жінку.

– Неправда. Ми разом ідемо в бій: я воїн, ти маг.

– Ось за це я завжди тебе любитиму. – Вона приплющила очі. – Тебе, а не Лукса. Який віддасть за мене і життя, і честь, і перемогу… Вийди, мені треба вдягнутись.

– Я збирався зшити тобі нову сукню, – пробурмотів він, піднімаючись.

– Мені зшили сукню. – Вона слабко всміхнулась. – Поки ти збирався, Лукс про все подбав, привів кравця… І сукня, і зимовий плащ з облямівкою. Відправляючись на смерть, я хочу бути як шляхетна пані… Жартую, жартую. Моя нова сукня гідна нашої майбутньої перемоги.

Вона розсміялась. Щось у цьому сміху не сподобалось Розвіяру: гіркота?

* * *

Над пласкою рівниною посеред Нагір’я кружляв перший сніг. Вершники стояли бік у бік; у кожного на голові був шолом, на плечах – панцир, за спиною – щит. Бійці передового загону тримали по мечу в кожній руці: вершники на своїх братах здавалися чотирирукими. Уздовж флангів стояли арбалетники. За рухомим укріпленням з обкутих залізом колод засіли піші лучники, серед яких було багато жінок. Усі нагори, здатні носити зброю й не згодні коритись владі Імператора над собою, видихали білу пару в зимне повітря цього ранку.

Земля здригалась, і все сильнішав зустрічний вітер. Протилежний кінець поля взявся туманом, і він згустився не сам собою. Білу завісу тримала вміла рука: маг поки що ховав своє військо, і нагори не бачили нічого, крім білого марева.

Потім туман розсунувся, як штори, одним поривом вітру. І ті, кого він ховав, одностайно рушили з місця. Задрижала земля.

* * *

– Тут, – затнувшись, вона спинилась. – Я не можу… цього торкнутись. Хто з вас?…

Лукс увійшов у крижану воду, не знімаючи сідла й стремен.

* * *

Нагори дивились, піднявшись на стременах. Дивились, присівши на задні лапи. Дивились, бажаючи витерти піт з обличчя й натикаючись долонею на забороло шолома. У тому, що настав кінець, ні в кого в цю мить не було сумніву.