Марина та Сергій Дяченки Мідний король

Він кинувся в шлюпку, прихопивши з собою півдесятка бійців. Лебідка смикнулась у чиїхось руках, шлюпка впала на воду, ледь не перевернувшись. Розвіяр кинувся до весел і побачив, як у дитинстві, борт «Крилами», що повільно проходив повз нього.

Шлюпка стриміла від «Крилами» до «Пузаня», праворуч і ліворуч падали у воду стріли. Обидва чорні кораблі гасили хід; корма «Пузаня» наближалась, але дуже повільно. На палубі тривав бій. Мотузяний трап звисав із борту й сягав води. Розвіяр убив Золотого за хвилю до того, як той перетнув линви.

– До мене! – клинки в його руках давно не блищали, укриті кров’ю й кіптявою. – До мене!

Команда «Пузаня», діставши підтримку, піднеслася духом; Розвіяр із двома клинками пройшов від корми до носа, лишаючи по собі недвижні Золоті тіла. Невидиме за димом сонце сідало, а може, стояло в зеніті наступного дня; Розвіяр роззирнувся й побачив, що живих ворогів поблизу немає.

Флот Золотих наполовину згорів. Гойдались на хвилях горілі остови кораблів, але чомусь не йшли на дно. Море почорніло від сажі. Де-не-де на масній плівці похитувались уламки такелажу, шлюпки з живими й мертвими людьми, а далі горіли смолоскипами нові кораблі, там ішов віддалений бій. А згори, над усім цим, у хмарах диму кружляли три білі птахи – три імперські крилами; Імператор дістане сьогодні докладний звіт…

– Імілю, – хрипко сказав Розвіяр.

Йому ніхто не відповів. Кочегари «Пузаня» зачинилися в трюмі й робили своє діло: Розвіяр побачив, як нова куля вогню вирвалася з розжареної до червоного труби. По палубі ходили вцілілі й поранені, хтось дико сміявся:

– Володарю! Ми вже перемогли?!

Він не відповів. Зійшов у камбуз; тут було порожньо й чисто.

– Імілю!

– Де хлопчисько?

Капітан кліпнув:

– Гаряче було діло…

Розвіяр пішов уздовж борту, вглядаючись в обличчя вцілілих, і раптом побачив на палубі, серед поранених, знайому худорлясту фігурку.

– Імілю!

– Скажи мені! – закричав Розвіяр, не тямлячись. – Говори!

Іміль здавлено зітхнув. По його тілу пройшла судома.

Розвіяр підхопив його на руки. Не знаючи, що робить і навіщо, наосліп кинувся по палубі; ввірвався до каюти капітана, поклав хлопчиська на чистий білий стіл, і тільки тоді Іміль випустив свій ніж, і той ввіткнувся вістрям у підлогу.

Розвіяр оглянув його рану. Захитався й узявся за стіну, щоб не впасти. Старанно всміхнулася Джаль у жовтій сукенці; старий підняв над головою райдужну грамоту, гадаючи захистити від розправи своє селище на Камінній Стрілці…

Іміль дрібно затремтів. Почалась агонія. Не усвідомлюючи, а просто бажаючи припинити його муки, Розвіяр простягнув над ним руку і сказав уголос:

– Мідний королю…

Почавши заклинання, він уже не міг зупинитись.

– Мідний королю. Візьми, що ціную! Подай, що потребую!

І сталося так.

* * *

Над полудень другого дня під-адмірал Галагар утратив свій флот до одного корабля.

Під-адмірал Галагар озирнувся й побачив, що його корабель, з поламаними щоглами й обірваними вітрилами, ще цілий.

Він схрестив на грудях руки.

Усе, що він міг зробити для Мірте, зроблено. Думка про місто, тепер беззахисне, примусила б будь-яку людину кинутися вниз головою з капітанського містка в хвилі – але Галагар був Золотий, і був під-адмірал. Він стояв, сіючи спокій у своїх уцілілих бійців, на палубі свого корабля, ладний умерти будь-як і будь-коли.

– Шлюпка, – хрипло сказали за його спиною.

З борту чорного флагмана спустили шлюпку. Не вірячи своїм очам, Галагар дивився, як вона наближається, як сонце, нарешті проглянувши з-за диму, ловить краплі на її веслах і як ті займаються білими іскрами…

Думка про Мірте, піднесене місто під сонцем, здушила під-адміралові горло.

– Прийміть, – сказав він ледве чутно й повторив, опанувавши голос: – Прийміть!

* * *

Цей піднявся на борт першим. Поглянувши на нього, Галагар, людина залізної витримки, здригнувся: прийшло чудовисько. Дивлячись у чорні, глибоко запалі очі, Галагар зрозумів, кому належала ідея з вогняними тварями, і хто керував різнобарвним флотом у відкритому морі, і хто видумував пастки, розгадати які людина не здужає. І вже не здавалось дивовижним, що цей гекса прийшов на борт до під-адмірала особисто, майже без охорони. Від нього віяло владою, як лампа випромінює світло, а лід пускає холод. Галагар чекав його, стоячи на капітанському містку, схрестивши руки. Він радів, що горда поза дозволяє приховати дрож.

Галагар мовчав. Він знав, що не заслужив знущань перед смертю, але в гекса інші закони.

– Тепер я хочу навідати Мірте. – Гекса повернув голову й поглянув на вогняні кулі, що й досі висіли над водою.

Усі сили й усю свою мужність Галагар зібрав у кулак, щоб промовчати й за цим разом. Здавалось, гекса бачить його наскрізь. Під-адмірал стояв перед ним голий, з оголеними бажаннями, з усім своїм болем.

– Я не хочу шкоди Мірте, – м’яко сказав гекса. – Я люблю це місто. Я хочу, щоб грала музика, коли я ступлю на набережну.

– Ні, – вирвалось у Галагара.

– Струнні. Я все життя мріяв їх почути. Я хочу пройти по мостах, по бірюзових і по рожевих. Я хочу піднятись на білий шпиль. Я кінець кінцем хочу побачити майдан перед Палацом Гідних. – Він раптом усміхнувся, і його усмішка була страшніша за палання флоту. – Я хочу, щоб містяни вітали мене. Їм буде нелегко. Але ж у всіх діти.

Під-адмірал зашипів. Його славетна витримка, відома всьому Мірте, підвела його, він вихопив церемоніальний кинджал, що висів при поясі, і кинувся на гекса; той упіймав його клинок своїм мечем – не знати коли меч опинився в руці. Один поворот клинка – і під-адмірал випустив зброю, ледь стримавши крик болю.

Матроси-охоронці гекса підійшли ближче, осміхаючись, не виявляючи занепокоєння. Куля вогню тріщала майже перед самим бушпритом.

Під-адмірал мовчав, скулившись, затиснувши лівою рукою праву кисть. Здається, йому вивихнули зап’ястя.

– Боляче? – спитав гекса.

Під-адмірал мовчав.

– Я й кажу: хай грають струнні. Хай мене зустрічають люди на вулицях… можна без усмішок. Упустіть мене в порт – своєю волею, як доброго друга. Я присягаюсь, що не зачеплю ні воїна, ні мирного жителя, поки на мене не нападуть. Я присягаюсь, що не зазіхну ні на вольності, ні на традиції. Мірте стоятиме довго, щасливо, і буде віддзеркалюватись у водах затоки. – Гекса усміхався. – Але коли ні… У водах затоки віддзеркалиться велика пожежа, адмірале. Так і перекажіть Раді Гідних.

Він повернувся й пішов до трапу.

* * *

Переписувач другого розряду Агль зважився втекти з Мірте одним з останніх. Майже сімнадцять років важкої праці пішло на те, щоб завоювати собі місце в піднесеному місті; йому, шанованому члену гільдії, доводилось переписувати рахунки й боргові розписки, принижуватись, дожидаючи в приймальнях, та ще й складати іспити на потвердження майстерності разом зі шмаркатими хлопчиськами. Він багато років жив надголодь, усі зароблені гроші витрачав на те, щоб мати пристойний вигляд і викликати цим довіру в замовників. Тепер, маючи посвідку на проживання з двома печатями, власний будиночок і маленьку книгарню, Агль мав тікати з Мірте разом із сотнями майстрів, артистів, бідняків і купців, прикажчиків, жінок, підлітків, дітей – з усім цим переляканим натовпом, що кинув у Мірте справи й житла. Коли стало відомо, що флот Золотих зазнав нищівної поразки, жах спав на місто й вулиці спорожніли. Торгові й пасажирські судна поспішно піднімали якорі, бажаючи забратись якнайдалі з приреченого міста. Але вже за годину перша партія втікачів з клунками й немовлятами висипала на міський причал, і капітани суден на відході зрозуміли, що їм випав шанс заробити.

Піднесене місто велично мовчало.

Серед утікачів не було жодного Золотого. Тільки чужинці, що колись прибилися до цього берега в пошуках щастя, чужинці, що півжиття витратили на те, щоб стати своїми в цьому місті й тепер, у хвилину смертельної небезпеки, тікали геть.

Матрос сяк-так відв’язав кораблик від причалу. Стрибнув на борт, наступив комусь на руку, вилаявся. Спустилися на воду весла; переповнене суденце ледве повзло, перетинаючи гавань, де була метушня й велелюддя. Відпливали вітрильники, піднявши кольорові та білі вітрила. Відпливали галери, відпливали колісні човники, забиті людьми. Краще ризикнути, та що там, – краще загинути в морі, ніж лишатися в Мірте тепер.

Ліворуч від Агля один майстер переказував другому жахливі чутки: він не знає жалю, він пожирає ворогів і пише на їхній шкірі історію своїх подвигів. Він гекса, не людина й не звір. Він спопеляє поглядом. Близько кінець світу, ніхто не встоїть перед ним, навіть Імперія. Треба тікати, шукати тихий закуток, куди він ще не скоро добереться…

Агль уривисто зітхнув. Його книжки, його крамничка! Його посвідка на проживання з двома печатями! А доля ж попереджала його: у перший раз прийшовши в Мірте, він через безглузду випадковість утратив хлопчиська-переписувача, який один коштував десятка письменних рабів. Хлопчисько виявився гекса… Він теж гекса. Трагічний збіг; доля дала Аглеві час, щоб отямитись, а потім пришибла остаточно.

На відкритому місці капітан звелів поставити вітрило. Кораблик тягся, відстаючи від інших суден, але все-таки йшов і море було спокійне. Пасажири почали голосно розмовляти, почали навіть сміятись, надривно, нервово; вони втратили все, але вони живі, вони вирвалися з Мірте в останню, можливо, хвилю, фортуна підіграє їм і допоможе щасливо дістатись до берега…

І раптом, неначе з наказу, усі голоси змовкли. Агль озирнувся. З ранкового туману повільно проступали обриси чорного корабля. На його носу темнів, мов роззявлена паща, розтруб широкої вигнутої труби. Чорна хмара диму плуталась у чорних снастях.

– Повний! – у відчаї закричав капітан. – Весла на воду! Гребіть усі, коли хочете жити!

Пінячи море веслами, «Сита печірка» рвалася слідом за рештою втікачів. Строкатий потік спрямованих з Мірте суден плив перед носом чорного корабля, а той стояв недвижно, плямуючи димом ранкове небо.

– Всемогутній Імператоре, – сказав Агль уголос, забувши пристойність. – Милостиві боги, скільки вас є! Чим я завинив, за що мені така доля?! Нехай він не вбиває нас, ми ні в чому не винні! Нехай він не вбиває!

* * *

– Дарунок запитує, чи можна йому вийти, – сказав Лукс.

Розвіяр мовчки нахилив голову.

Від часу бою минуло троє діб. Мертвих поховали в морі, спалені кораблі лишили дрейфувати по волі вітру й течій, лякати мандрівників і рибалок, поки руїни не підуть на дно або їх викине на берег. Поранених відправили у Фер на тих суднах, що зберегли хід, але не годились для нової битви. Глен, колишній раб, колишній шпигун, а тепер усіма шанований лікар, рятував тепер від смерті порубаних мечами, поколотих стрілами, майже очманілих від диму людей.

Весь цей час Дарунок сидів у каюті під пильним наглядом. Спершу він лютився, кричав і вимагав його випустити, розгніваний, чикрижив своїми мечами подушки й оббивку стін. Пізніше, коли почався бій, коли завібрував корпус «Крилами» від вогняної роботи в трюмі й розляглися ззовні перші зойки, – Дарунок затих.

Він сидів дуже смирно, коли бій закінчився. Він не бачив ні горіння кораблів, ані тіл, що летять за борт. Повернувшись із зустрічі з під-адміралом, Розвіяр спустився в каюту до хлопчика, і, зглянувшись із ним очима, Дарунок відхитнувся.

На одязі Розвіяра не було ні краплі крові. Він вимився й перевдягнуся, відправляючись на зустріч з Галагаром. Його волосся, пригладжене гребінцем, спокійно й рівно облямовувало лице. Але Дарунок дивився з жахом, і Розвіяру пригадався зацькований погляд під-адмірала.

Він обійняв хлопча майже силоміць. Пригорнув до себе. Йому треба було відчувати тепле й живе, здатне лякатись і радіти. Майже годину він не випускав Дарунка з рук, тримав його, гладячи по кудлатій спині, по світлому хвилястому волоссю, слухаючи переляканий стукіт серця. Цей хлопчик живий і здоровий, живий, здоровий і коханий; обіймаючи Дарунка, Розвіяр потроху повертався в себе, стаючи майже таким, як раніше.

Яким він був до першої жертви? Ким він був?

Він пам’ятав кожну хвилину свого життя, і заново міг пережити її, і з непомітних рисочок відтворити думки й почуття всіх людей, яких йому навертала доля, і зрозуміти істинний смисл їхніх слів і рішень. «Хочеш – утечемо? Я також раб, як і ти. Уночі перейдемо через гори. Хочеш?» – «Ти… не кажи так. Не бреши. Не можна перейти через гори! Тільки дорогою, а там патрулі…» – «Я бігаю швидше…»

Він бачив білу скатертину в червоних плямах. Порожній обідній стіл, на якому хвилю тому лежав його син при смерті. Остання жертва Мідному королю. І горе, й усвідомлення, нове усвідомлення себе й життя навколо. І море з кораблями, ніби чаша фонтана з горіховими шкаралупками в ній. І розуміння, ясне, як чистий клинок: тепер він зовсім великий.

Він ясно розумів, що собою являє, і що зробив, і що зробить іще; він бачив світ у барвах, звуках, він відчував чужі помисли, як сліпий відчуває нерівність підлоги підошвами босих ніг. Ще один крок – і він зрозуміє, дізнається достоту, що таке Мідний король, і в чому смисл кожного людського народження, і яким богам треба молитись. Що там, за обсягом людського зору, і далі, за обсягом бідної уяви, і ще далі, де зберігається, покоїться на Мідному троні сутність речей.

Сутність речей.

Розуміння пекло й робило щасливим. Розвіяр обіймав Дарунка; йому здавалося, що він обіймає Іміля, теплого й живого. «Для справжнього чоловіка єдине свято – війна»…

Його син виявився першою людиною, яку Розвіяр віддав Мідному королю. Він знав, що таке можливо, він давно знав, ще з тієї ночі, коли над ним простерлась рука володаря, і тремкий шепіт – скільки в ньому було жадоби, невтамованої пристрасті, нетерплячки! – прошелестів у темряві: «Мідний королю, Мідний королю…»

«Для справжнього чоловіка єдине свято – війна». Та що він знав, нещасний хлопчисько-пастух, що він бачив, перш ніж усупереч наказу схопити ніж і кинутись у битву?!

Ніхто з тих, хто приносив жертви, не пройшов цей шлях до кінця. Розвіяр усвідомлював це так само чітко, як бачив колись прожилки травинок; у кінці шляху – цілковита свобода й цілковите розуміння. Нікому не вдалось дістатися до Мідного трону – не було вже чим жертвувати. Вони з’їжджали з глузду, тому що трон був поряд – руку простягни. Вони вмирали, тому що жертвувати не було чим. І Гейл, великий музикант, умер, так і не ставши досконалим.

Інша річ – Розвіяр.

Він здригнувся від цієї думки. Відчуття свободи й усемогутності, принесене жертвою, потроху тьмяніло. У душі ворухнулось перше невиразне занепокоєння.

– Ні-ні-ні, – пробурмотів він уголос. Дарунок давно вже спав на його руках – спав, здригаючись і бурмочучи вві сні.

Скільки жертв залишилось до Мідного трону? Одна? Дві? Але якщо я досягну такого розуміння… І такої влади – не над людьми, а над самою сутністю речей…

Самоомана, сказав він собі. Жахлива самоомана.

Він сидів, обіймаючи заснулого хлопчика, ніби бажаючи знайти в нім порятунок, коли прийшла Яска. Сіла навпроти, гіпнотизуючи недвижними сухими очима:

– Ти задоволений?

– Ми перемогли. Підемо на Мірте.

– Ти задоволений?

– Так. Дякую, Ваша Могутносте. Ти вмієш танцювати? Ми влаштуємо бал у Палаці Гідних.

У Яски сильно роздулись ніздрі:

– Ми з тобою станцюємо, володарю. Тільки не послизнись.

* * *

* * *

– Щури, – сказала Яска з огидою. – Хочеш, утопимо їх?

Розвіяр дивився, як безладно, метушливо пінять воду короткі товсті весла.

– Тільки накажи. – Яска дивно осміхнулась. – Досить ледь штовхнути…

За її спиною вибрався на палубу Дарунок – невпевнено, на півзігнутих лапах. Поглянув на Розвіяра – запитально й зі страхом. Відвів очі.

– Сьогодні надвечір ми будемо в Мірте, Даре. Це найкрасивіше місто на землі.

– Ага, – промимрив Дарунок, дивлячись униз. Розвіяр потішився, що палубу добре віддраяли за ці три дні.

– Не займай їх. – Розвіяр провів поглядом «Ситу печірку». – Нехай ідуть.

Острів стирчав з-під води, ніби спина дохлого чудовиська, простромленого кістяним гарпуном – маяком. Бруднувато-білою стрічкою звивався прибій. На колишньому місці стояла «хатка» з великої двостулкової мушлі: шар сажі й попелу на її «даху» робив її майже невидною на чорному камінні. Теперішній господар острова, який змінив безумця Маяка, або забився в єдине на острові укриття, або зникнув, утік, потонув. Острів здавався пустинним. Розвіяр довго роздивлявся його в далекогляд.

Його майбутнє бігло перед ним, наче тінь подорожника, що з ранку йде на захід. Здавалось, ще зусилля – і, хоч вона тікає, істину можна ще буде догнати. Перед очима провертався ніби гончарний круг: окраєць хліба зі смаглою блискучою скоринкою – він пам’ятав її запах. Недогарок свічки – він пам’ятав свій страх темряви. Розірвана книжка – «Подорож на Осиний Ніс». Дерев’яна білка-скринька – два пасма волосся, материне й немовляти. Клинки для парного бою – Луксів подарунок… Срібний медальйон… Хлопчик при смерті…

І місто поставало на обрії. Найпрекрасніше в світі, піднесене над морем місто.

Розділ третій

Раннього вечора вітрильне судно «Крилама» ввійшло в прибережні води порту Мірте. За флагманом, трохи відставши, йшов слідом «Пузань»; «Вухокрутка» згоріла майже дощенту: жовч двоголової змії підвела, у розпалі бою на кораблі сталась пожежа. «Вухокрутку» довелось кинути, а вцілілих людей прийняти на борт «Пузаня». Тепер усі вони, цілі й поранені, висипали на палубу; гавань була чиста, і на рейді не було видно жодного корабля.

Літаюче Місто ринуло, не сягаючи землі. Тоненький серпанок оповив порт і припортові райони, а над ними розкинулись бірюзові й рожеві арки мостів. Завмерли, вигнувшись при злеті, тонкі стіни. Ажурові будівлі вивершувалися сліпучо-білими вежами, і гострі шпилі вели, мов пальцями, по тонкому шару хмар над містом. Біля центрального причалу стояв під-адміральський корабель зі спущеним золотим прапором.

Пахло горілим. Кожний клаптик, кожна дощечка на «Криламі» просмерділися запахом ядучого диму та спалених кораблів.

– Готуватись до бою? – тихо спитав Лукс.

– Не треба.

Не дивлячись, Розвіяр відчув, як смикнулася шкура в Лукса на спині. Вершник сказав своє слово, і звіруїн не смів тривожити його своїми сумнівами; люди, подібні до Лукса, завжди судять із себе. Скажи мені, чого чекаєш від переможеного ворога, – і я скажу, хто ти…

– На їхньому місці ти б чинив опір, Луксе.

– Авжеж.

– Так. – Лукс понизив голос. – Я… волів би, щоб мій син помер, але не діставався ворогу живим.

– Так воюють нагори.

– Я ж не зрікався свого племені. Бувало, клани вимирали до останньої людини, воюючи. Це честь – у бою переселитись на зелену рівнину, де вічно світить сонце. Де ходить пішки мій брат, Короткий Танцюра. – Він чи то всміхнувся, чи то кашлянув.

– А якби ворог пообіцяв твоєму сину життя і свободу?

– Хто ж вірить ворогу?

Вони замовкли. Над містом висіла тиша: крім плескоту весел і шуму вітру, не було чути ні звуку. Повільно, велично «Крилама» наближалася до міста, і воно виростало вгору і вглиб, і відбиток бушприта сплівся на воді з відбитками найвищих шпилів.

– Так близько до нього я ніколи не підходив, – зізнався Розвіяр. – Він диво, правда?

Лукс не відривав від очей зорової труби. Він виглядав укріплення в порту. Він шукав схованих лучників, метальні машини, загородки при вході до гавані.

– Покличте Дарунка, – сказав Розвіяр. – Нехай подивиться на цю красу.

Яска мовчала, закинувши голову, дивлячись у призахідне небо.

– Ти певен, що це безпечно? – тихо спитав Лукс.

– Це цілком безпечно, – глибоким голосом озвалась Яска, і досі дивлячись у небо. – Слухайте.

До «Крилами», яка наближалась до міста, донеслись ніжні звуки струн.

* * *

Розвіявся серпанок, оголюючи берегову лінію, і виявилось, що піднесене місто таки стоїть на землі. Там, де в прибережній смузі Фер тулились одна до одної брудні комори, височіли гори бочок і ящиків, смерділи звалища й тяглися криві припортові вулички, жителі Мірте облаштували біло-рожеві мармурові набережні та зелені парки, що збігали просто до води.

Звук моря, легенький подих вітру та голос струн. Розвіяр дивився, як наближаються сходи, й безгучно ворушив губами.

– Що ти говориш? – різкувато спитала Яска.

– «Ані ногою… гекса не опоганить Мірте, ані диханням, ані доторком…» – він дивно всміхнувся.

На східцях сходів стояли люди, одягнені в чорне. Усього людей десять або дванадцять. Матроси спустили весла, уповільнюючи рух. Човен спинився біля причального кільця, і на борт його ліг трап зі світлого дерева. Ті, хто зустрічав їх, не підіймали очей.

– Ти підеш? – невпевнено спитав Лукс.

Розвіяр піднявся на трап. П’ять кроків, шостий; він ступив на Причальні Сходи.

Він стояв на березі Мірте. Ось і все.

Музика стала гучнішою. Чорні люди стояли тісною групою: пригнічені горем старі, що з останніх сил зберігали гідність. Розвіяр не одразу впізнав серед них під-адмірала: золоте волосся його тепер було геть білим.

– Ми члени Ради Гідних, – безбарвним голосом сказав високий, заввишки з Розвіяра, Золотий. – Твої вимоги виконано. Хочеш чогось іще?

– Багато років тому мені відмовили в праві відвідати Мірте. – Розвіяр потягвся, з насолодою відчуваючи, яка надійна земля під ногами. – Тепер я маю право сподіватись на гостинність: стіл, дах над головою, радість, музика. Я хочу, щоб піднесене місто стало рідним для бідного, рано осиротілого гекса.