Марина та Сергій Дяченки Мідний король

Жоден із Гідних не міг витримати його погляду. Розвіяр знав і бачив, що робилося в їхніх душах, навіть коли вони намагалися сховати від нього обличчя.

– Можливо, я захочу поговорити з кожним із вас дружньо, довірчо – потім, коли відпочину й розважусь. Мої кораблі залишаться в гавані: постарайтесь, щоб безглуздий викрут якогось зрадника не зіпсував вам життя, Гідні. Стріляти в мене значить убивати Мірте. Намагатись мене отруїти – значить губити піднесене місто… Тепер ходімо. Я хочу поглянути, як живуть у Мірте почесні гості.

* * *

– Розкажіть мені про порт, Галагаре. Будь-який патріот стільки знає історій про рідне місто, що чужинцеві й уві сні не насниться… Прикро йти цими вулицями й не чути про них путящої розповіді.

– Я не розповідач, – уривисто сказав під-адмірал. – Я вояк.

– Шкода. – Розвіяр лагідно всміхнувся. – Панове, хто розповість цікавому гекса про особливості порту Мірте?

Гідні мовчали.

Розвіяр спинився. Поряд спинилися Яска, Лукс, Тарі-Колесо і півдесятка його довірених бійців.

– Ніхто не розповість? Може, ви погано знаєте історію рідного міста?

Чоловік, що держався осторонь від основної групи Гідних, був страшно напружений. У рукаві в нього ховався, напевно, стилет – Розвіяр побачив це в його трохи скутій позі. Ясчині ніздрі здригнулись. Випереджаючи її слова, Розвіяр поклав руку на її плече:

– «Порт побудовано з мармуру, добутого на Золотій горі, єдиного в світі родовища, яке дає такий міцний, такий красивий камінь. Сонячні вулиці його чергуються з затіненими: від Причальних Сходів до майдану перед Палацом Гідних можна пройти вздовж залитих світлом балюстрад, а можна – ховаючись від спекоти під арками з переплетених квітів і ліан. Кожна з п’яти тисяч статуй, установлених у порту, має свою легенду й призначення…»

Він роззирнувся, милуючись їхніми витягтими від здивування обличчями.

– Я люблю Мірте, панове Гідні, і прочитав усі книги про нього, які тільки зміг дістати… Що ж ви мовчите, панове? Ходімо далі, я розчарований вашою гостинністю. До речі: як давно востаннє на прекрасних майданах Мірте відбувалися прилюдні страти?

* * *

Розвіяр вийшов на майдан перед Палацом Гідних, коли засяяв фонтан у центрі його. Фонтан зображав Мірте в мініатюрі з усіма вежами та вогнями. Блискотіла зсередини вода, підсвічена великими світляками, і струмені води перемигувались кольоровими іскрами.

– Красиво, – сказав Лукс, який з моменту висадки не мовив ні слова.

– Я втомився, – повідомив Розвіяр. – Де мої апартаменти?

* * *

Прощаючись із Гідними, він несподівано взяв за лікоть чоловіка зі стилетом. Відчув камінні, зсудомлені м’язи під рукавом оксамитової куртки.

– Гідний Ілімар – член ради, – швидко повідомив високий Золотий, що першим заговорив на Сходах. Чоловік зі стилетом не рухався, ніби цілком перетворившись на кістку.

– Чудово. – Розвіяр кивнув Ясці. – Ходімо зі мною.

Утрьох вони ввійшли в кімнату Палацу, обставлену без показної пишноти, але з дивовижним смаком. Яска причинила високі різьблені двері. Посеред кімнати сяяв вогнями накритий стіл – Мірте традиційно славився рибними стравами. На столі височів маленький замок, цілком вилитий з льоду, підсвічений зсередини вогниками свічок; його стіни, схили дахів і вежі вивершувались молюсками, великими та малими, рожевими й білими. На крижаний шпиль над головною будівлею нанизано восьминога з ретельно викладеними щупальцями. Навколо замку тяглися сім ровів, де пузирилися сім різних соусів.

Розвіяр скинув на стіл байдужим оком, пройшовся по кімнаті, вивчаючи камін, крісла, підлогу з багатьох сортів дерева, в’язь візерунків на стелі. Яска спинилась перед столом, роздуваючи ніздрі; Гідний Ілімар стояв, не рухаючись, біля дверей, і зброя пекла йому руку.

– Я вас глибоко поважаю. – Розвіяр потяг за шовковий повороз, і оксамитові фіранки розійшлись, відкриваючи вітражне вікно. – Тому що якби ви піддались пориву й кинулись на мене на вулиці… Я ж не дарма питав про прилюдні страти. Ви знаєте, що гекса роблять з ворогами?

Ілімар розтяг губи:

– Я готовий померти так, як підкаже тобі твоя уява, людожере. Навряд чи ця смерть дасть тобі втіху.

– Кинь це на підлогу, – раптом наказала Яска. – Я все бачу!

Ілімар повагався. Підтяг рукав. Упустив на підлогу не стилет, як гадав Розвіяр, а метальний ніж. Вістря ввіткнулося в дерев’яну мостину. Одного точного кидка вистачило б, подумав Розвіяр відсторонено. Там, у порту, або потім на вулицях, або на майдані.

– Чудова іграшка. – Він зупинився перед крижаним столом. – Ну що ж… Я волів би щось ситніше, але коли нічого більше нема… Принаймні я хочу випити.

Він налив собі та Ясці грайливого «арамеру»; відсутність слуг його не дивувала й не обурювала. Золотим нелегко прислужувати за столом гекса, і Розвіяр не бажав випробовувати їхнє терпіння даремно.

Подумавши, він плеснув чудового напою в третій келех – для Ілімара. Той не сунувся з місця – стояв, опустивши руки, дивлячись на Розвіяра з-під світлих, ніби колоскове поле, брів.

Розвіяр повільно зробив ковток. Терпкий запах зігрів піднебіння. Грайлива рідина вливалася, здається, одразу в кров.

– У Раді ви стояли за опір, Ілімаре. – Розвіяр смакував напій ковток за ковтком.

– Так. – Золотий випрямив спину.

– Але ви опинилися в меншості.

– Так.

– Так…

Ілімар похитнувся:

– Так.

Розвіяр схилився над столом, роздивляючись морських жителів, умертвлених і ще живих, які прикрасили собою крижану скульптуру.

Золотий похлинувся. Йому дуже хотілося гордо змовчати.

– Це «сльози дракона». Мешкають глибоко на дні, у трюмах затонулих кораблів. Пряний смак, надзвичайно поживні…

– Дуже небезпечні в добуванні, – негучно додала Яска. – З десяти ловців до старості доживають двоє. Кожна «сльоза» коштує, як невеликий корабель…

Розвіяр наколов безвільне тільце молюска на двозубу виделку. Опустив у соус. Побачив, як смикнулось Ілімарове обличчя: «сльози дракона» слід було їсти не так.

– Дивний смак. – Жуючи, Розвіяр плеснув собі ще «арамеру». – Мені не подобається, панове, я волів би смаженого ляскуна… Гідний Ілімаре, ви знали від Галагара, що опиратися марно. І що єдиний вистріл закінчиться для вас повним крахом, розгромом, смертю ваших дітей. І все одно виступали за опір?

Восьминіг, що лежав на вершині крижаного замку, дивився каламутними проникливими очима.

– Якщо немає можливості жити, треба померти гідно, – прошепотів Золотий. – Хоч у бою, хоч на ешафоті.

– Як ці морські тварюки?

Золотий закашлявся, намагаючись приховати гримасу ненависті.

– Я пообіцяв бути милосердним, – сказав Розвіяр іншим тоном, серйозно. – Ви мені не вірите?

– Вірити гекса? Я сміявся б. Якби не зірвав голос, доводячи цим боягузам… – Ілімар затнувся.

Розвіяр кивнув:

– Ви надто довго жили в золотому спокої. Були добрі й терпимі – одне до одного. Найкращі люди з усього населеного світу злітались до вас, готові до будь-якої роботи – аби їм дозволили жити тут. Правда ж?

Золотий підняв на нього налиті кров’ю очі:

– Так.

– Чиє? – тихо спитав Ілімар.

Довгу хвилину вони дивились один одному в очі. Яска дрібними ковтками пила «арамер». Нарешті Розвіяр усміхнувся:

– Ви здаєтесь мені хороброю людиною, Ілімаре. Чому ви мене не вбили, хоча мали таку можливість?

Гідний мовчав.

– Дайте відповідь на питання. Мені важливо знати.

– Я не посмів.

– Злякались помсти? Щось іще?

– Не посмів.

– Розумію.

Розвіяр знов підійшов до вікна. У вітражі вбудовано дзеркала й лінзи – навіть тепер, уночі, гра кольору й тіні тішила око. Розвіяр розчахнув стулку й знову побачив Мірте внизу: низки вогнів біжать по мостах, високі зірки на шпилях, море ледве-ледве світиться внизу. Він бачив місто, і водночас кімнату за спиною, і бачив себе очима Золотого й очима Яски. Чітке усвідомлення того, що відбувається, і того, що неодмінно станеться дуже скоро, було схоже на спрямоване в очі гостре світло. Розвіяр прикрив би очі рукою, аби міг.

– Ідіть, Гідний Ілімаре. Час і спосіб вашої страти ми обговоримо пізніше.

* * *

Його ліжко було до міри м’яким і до міри жорстким. З розчиненого вікна віяло морським повітрям, чистим, без запаху горілого. Поскрипували нічні комахи, дихало листя і плив над садами аромат квітів. Здавалося, приречений Мірте хоче запам’ятатися чужинцю в найяскравішому, святковому своєму образі.

Це починається поволі й нітрохи не лякає. Крок за кроком, від вівтаря до вівтаря; дурний хлопчисько-раб, яким був Розвіяр колись, не усвідомлював, як багато дає йому Мідний король. Він міг би забути про слова старого – але не забув. Випадковість? Темний інстинкт?

Яска теж не спала. Вона ходила по кімнаті туди й сюди, тягнучи за собою по килиму довгий барвистий плед; побачивши нічного гостя, задерла підборіддя:

– Навіщо ти прийшов?

Він підійшов до неї впритул. Від Яски пахло горілим – виразний запах, хоча вона чисто вимилась і повністю перемінила одяг.

– Чого тобі треба, Розвіяре?

– Ти й досі думаєш, краще б мені потонути? – спитав він несподівано для себе. – Ти справді так думаєш?

Він поклав долоні на її плечі. На її гострі, теплі, тремкі…

Вона відкинула його руки. Відійшла в дальній кут:

– Я не можу з тобою розмовляти тепер.

– Що зміниться потім?

– Дай мені спокій. Я хочу бути сама.

– Я хотів… Послухай, мені треба розповісти комусь.

– Іди. Я не можу тебе бачити.

– Розумію.

Він вийшов, поминувши варту біля дверей, і спинився посеред внутрішнього дворика, прикрашеного, як це заведено в Золотих, фонтаном. Легке нічне повітря стало в горлі руба. Ще зусилля… Підтягтися, вирости, впіймати нарешті те, що вічно вислизає. Окраєць хліба зі смаглою блискучою скоринкою… Недогарок свічки… Книжка… Білка… Клинки… І далі, і далі – Іміль при смерті, і далі – Лукс, і далі – Яска, і далі – піднесене місто, і далі, і далі…

Темрява.

* * *

Лукс не відступав від сина ні на крок, ходив по палацу, не знімаючи долонь з руків’їв мечів, і змусив Дарунка з ранку до ночі носити кольчугу.

Тим часом місто, переживши жах поразки й прибуття Розвіяра, повільно оговтувалось. Потроху відкривалися крамниці. На вулицях з’являлися люди, і досі вдягнені в чорне, але перейняті мирними повсякденними справами. Розвіяр вичікував; щодня він викликав для бесіди когось із Гідних, щодня здійснював невелику вилазку – прогулянку по старовинних вулицях, відвідання ринку або майстерень. Мірте не вистачало робочих рук – ті, хто звичайно возив вугілля й добував камінь, мив посуд у харчевнях і підмітав вулиці, втекли з міста, і Золоті жінки, прикривши хустками сяйне волосся, зі стриманою гідністю бралися за найчорнішу роботу. Розвіяр роздивлявся їх не криючись.

Бійці та моряки з його кораблів жадали навідати Піднесене Місто. Він посилав їм дорогі вина барилами й вишукані страви без ліку, але на берег не відпускав. Мірте потрібен був йому незайманим, мов наречена.

* * *

– Завтра я збираюся здійснити паломництво на Золоту гору. Мені не потрібні провідники, тільки надійна карта. Сьогодні я бажаю розважатись: хочу влаштувати невеликий бал для своїх… Пришліть музик.

– І ще – мені потрібні жінки. Мені й моїм людям. Я не наполягаю, щоб це були ваші сестри й дочки, панове Гідні. Хоча, якщо іншого виходу не буде – ми приймемо цю жертву.

Стіни зали здіймалися вгору, і там, на запаморочливій висоті, мінилося, переплітаючись, тонке сонячне проміння. Зала могла вмістити тисячі людей, її стіни були прикрашені мозаїками, а вікна – вітражами. У камінних діжках росли дерева, перетворюючи дальній кінець зали на ліс, і на їхніх гілках чистили пір’я птахи, схожі на крилам у мініатюрі.

Зала була порожня, як не рахувати дванадцяти скам’янілих від горя і приниження Гідних – і Розвіяра у високому кріслі перед ними.

* * *

Він знайшов Дарунка в його кімнаті; маленький звіруїн лежав на підлозі, а перед ним височіла іграшкова вежа, і стояли рядами сотні людських фігурок із сірого металу. Фігурки зображали вояків: мечників, списарів, стрільців.

Хлопчисько схопився на чотири лапи:

– Добридень… Прокляття знято, Розвіяре.

– Прокляття знято. – Він поклав долоню на маківку Дарунка й відчув, як напружився хлопчик.

– Ти мене боїшся?

– Ні… що ти, Розвіяре.

– Друзяко, я не лаятиму тебе ні за що… Чому ти боїшся мене?

Дарунок не відповів на його усмішку. Дивився вниз, на залізних солдатиків.

– Де ти був сьогодні? – спитав Розвіяр, міняючи тему.

– Тут, у палаці, у лівому крилі, є школа для хлопчиків… Для Золотих.

– Правда?

– Тепер у них нема занять. Тільки декілька вчителів і один учень, якому нема куди поїхати… Він сирота.

– Буває.

– Він дав мені погратися в солдатиків… Він ніколи не бачив звіруїнів, тільки читав про них.

– До речі: бібліотека там є?

– Величезна. Розвіяре… мені дуже подобається це місто.

– Мені теж. Я казав тобі: це найкрасивіше…

– Ти ж нічого з ним не робитимеш? З ними?

* * *

– Бібліотека складається з двох відділень. Перше – книжки, написані Золотими для Золотих… і для решти світу. Друге – варварські книжки, які, буває, містять у собі цікаві відомості, незвичні образи…

Золотий стояв перед Розвіяром прямий і бундючний, і білий круглий комірець підпирав його смагляве підборіддя.

– Ми даємо учням читати ті книги, які вважаємо за потрібне… Які корисні їм і приємні.

– Ви читаєте мовою Німого Народу?

Золотий ледь помітно затнувся.

– Ні. Досі не було потреби.

– А мовою гекса?

– Гекса пишуть всесвітньою мовою, огидно покрученою.

– Згоден. – Розвіяр усміхнувся. – А ще вони пишуть свої гімни на шкірі ворогів.

Золотий судомно зітхнув. Він був блідий, дивно блідий для своєї раси – можливо, тому, що більшу частину життя провів під дахом, за письмовим столом?

– Покажіть мені варварські книжки.

– Усі?

Бібліотека була, як і все в Мірте, простора, зручна, без звичного павутиння й павуків Ча. Розвіяр ішов по проходу слідом за бундючним Золотим; колись, страшно давно, він ішов ось так серед книжок слідом за провідником, якому лишалося жити менш ніж три доби. Він був тоді молодий, і між жертвами Мідному королю проходили віки, тисячоліття, і не було ані неспокою, що все зростав, ані божевільної певності: усі таємниці світу відкриються зараз, треба тільки переступити через себе й зробити останнє зусилля…

– Тут, – сказав бібліотекар.

* * *

На інструменті дівчинки було вісім струн, чотири тонкі й чотири басові. Хлопчик грав на дванадцяти струнах. Його пальці бігали по грифах, вишколені роками вправ, а в думках він убивав Розвіяра щомиті – найвитонченішими способами.

Дівчинка переживала за брата – боялася, що він себе видасть. А проте руки її не тремтіли, і лице – так вона гадала – лишалося спокійним.

Розвіяр танцював з Яскою.

У порожній залі з лискучою чорною підлогою, під акомпанемент восьми й дванадцяти струн вони повільно кружляли, обійнявшись. Лукс сидів перед накритим столом; цього разу, догоджаючи смакам Розвіяра, кухарі не стали пропонувати молюсків. Лисніла добре підсмажена скоринка на величезному кусні масного, соковитого м’яса, клубочіла пара над кільцями ковбаси, але Лукс не торкався до їжі. Він спостерігав за танцюристами, не випускаючи з рук золотого келеха.

– Вино не отруєне?

– Ні. Зате в хлопчика зброю сховано в інструменті.

– Нехай.

– Бояться.

– Ні… серед них є відчайдухи… є люди, схожі своєю дикістю на Лукса… Хоча б цей Ілімар. Ти це знаєш не гірше за мене…

Розвіяр промовчав. Після останньої принесеної жертви він знав і розумів більше, ніж Яска, великий маг.

– Ти став зовсім страшний, – промовила Яска, ніби сама до себе. – Навіть я не можу витримати твого погляду. Такий вигляд мала б смерть, якби прибрала людського обличчя.

– Селяни називають Смертю звичайного річкового хапуна.

– Я пам’ятаю. Ти розповідав.

Вони повільно зробили ще одне коло по залі. Розвіяр випустив руку Яски й низько їй уклонився. Музики продовжували грати, не відриваючи очей від нот на високих пюпітрах; Розвіяр прекрасно знав, що ноти їм ні до чого. Вони пам’ятали мелодію напам’ять.

– Дякую. Досить.

Хлопчисько урвав гру на півтакті. Дівчинка акуратно закінчила музичну фразу й тільки тоді опустила смичок.

– Ви добре граєте. Я слухав музикантів Німого Народу, а значить, не зовсім невіглас. А тепер скажіть: що ви знаєте про Гейла, славетного музику?

Брат і сестра перезирнулись.

– Нічого, – відповів хлопчик.

– А якщо подумати?

– Нічого, – швидко промовила дівчинка. – Крім того, що він з’їхав з глузду й помер.

– І це все?

– Усе.

Розвіяр підійшов до них ближче. Спинився перед хлопчиком:

Той відхитнувся.

– Даю тобі шанс. Спробуй.

– Розвіяре, – тихо сказала Яска за його спиною. – Навіщо ти це робиш?

– Спробуй, – підбадьорливо кивнув Розвіяр. – Адже тебе навчали користуватись не тільки смичком? Хіба ти, чистокровний Золотий, не вмієш тримати зброю?

Різким рухом хлопчисько відкинув назад довге, хвилясте золоте волосся. Зі смичка в його руці вискочило вузьке лезо. З обличчя його сестри Розвіяр зрозумів, що вона нічого не знала про братові приготування.

– Помри, проклятий гекса! – вигукнув музика.

Розвіяр не ворухнувся. Він стояв перед хлопчиком за два кроки й дивився, як труситься в його руці сталеве жало.

– Я маю загинути від твоїх страшних очей? Чи вмерти зі сміху?

– Розвіяре, – гучніше повторила Яска. – Досить!

Хлопчисько нажахано дивився йому в очі.

– Дуже давно одна людина дала мені в руки страшну зброю, – сказав Розвіяр. – Я тоді здивувався, як він не боїться. Я міг убити його набагато швидше й набагато певніше, ніж ти своєю голкою. Він сказав: «Я бачу тебе наскрізь»… Тепер я розумію, що це значить. Ти не вб’єш мене, хоробрий хлопчику, тобі це не до снаги…

Він спинився посеред зали, заклавши руки за спину, дивлячись у темне високе склепіння.

– А кому до снаги? – спитав уголос.

* * *

«Мідний король – один із темних безіменних богів. Приймає жертви не в усіх і не всякі…»

Книга зберігалась у «варварському» відділенні. Нею користувалися погано, або вона побувала в катаклізмі, а радше й те й друге: сторінки попсувались від давньої вологи, були поточені жучком, зацвілі, місцями попалені. Розвіяру захотілося переписати цю книгу – начисто, ретельно зберігаючи почерк автора та його примітки, накреслення землеписних карт, які він робив на берегах. Розвіяр знав, що цього не станеться ніколи; усе, що він міг зробити для автора чудової книги, – поновити на першій сторінці його майже затерте ім’я: «Варан».

«…випадкові, недостовірні відомості. Той, хто справді приносив жертву Мідному королю, мовчить про це й ніколи не розповість…внутрішня потреба, – рядок зникнув під плямою, – тільки можливо… спинити разом з життям. Люди, які багато років служили Мідному королю, стають невразливими для ворогів і друзів і не можуть навіть укоротити собі віку. Єдине порушення цього правила можливе, якщо під час жер…»

Розвіяр перегорнув сторінку. Вся розгортка була безнадійно зіпсована пліснявою.

* * *

Жінка стояла перед ним у святковій, напевно, найкращій своїй сукні. Золоте волосся, пряме й тонке, лежало на її плечах, укривало спину й падало майже до колін.

– Навіщо тобі моє ім’я? – Вона всміхнулась.

– Ти зухвала, – сказав він, відчуваючи дивне задоволення. – Це добре.

– Для мене добре? Для тебе?

– Для мене. Ти така, як я хотів. У юності я мріяв… про Золотих жінок.

– У тебе була жалюгідна юність, жалюгідний гекса? Ти розважався мріями?

– Я не смів навіть мріяти, що колись усі жінки Мірте належатимуть мені.

– Усі? Не сміши. Жодна не твоя.

– А ти?

– А що – я? Я – це не шматок м’яса, жалюгідний гекса. Ти можеш зробити з моїм тілом будь-що, але я – це не моє тіло. Ти можеш вительбушити мене, але я лишуся вільною. Давай, починай! Покажи, на що ти здатен. Дозволь сміятися, коли мені стане смішно!

Їй було років двадцять. Вона нічим не була схожа на Яску замолоду, по-хлопчачому різкувату й поривисту. Вона не була схожа на покірну, старанну Джаль. Вона була – тепер він знав це – схожа на Мірте, який вічно дражнить на обрії. Золоте місто, що сміється в лице… прекрасне, як усе, чого торкаються Золоті.

Під його поглядом усмішка жінки почала танути. Вона все ще примушувала себе сміятись, але її обличчя, залите рум’янцем куражу, блідло, вицвітало, мов стара картина під сонячним промінням.

– Ну, що ти дивишся? – Її голос уже тремтів. – Чого ти витріщився?

Вона спробувала відвести очі й не змогла. Розвіяр підійшов до неї впритул:

– А якщо сьогодні вночі тобі не буде смішно? Чим ти мене винагородиш?

– Пусти, – прошепотіла вона.

Але випручатись не змогла.

* * *

Мірте квітнув цілий рік – одні квіти змінювалися іншими.