На правах рукопису
Як зазначає Н.Бусигіна, «
жүктеу/скачать 1.46 Mb.
|
| Як зазначає Н.Бусигіна, «на підставі дослідження одиничних випадків неможливо зробити статистичні узагальнення, але інші типи узагальнень (природні, аналітично індуктивні і навіть логічно дедуктивні) при цьому цілком правомірні, необхідно лише правильне планування стратегії відбору». Серйозну підтримку методу «одиничних випадків» у формі ґрунтовних переконань стосовно користі і значущості висловлює Д.Б.Бромлі, який називає вивчення конкретного випадку «фундаментом наукового дослідження» (Bromley D.B., 1986). Така думка обґрунтована тим, що історично в основі будь-якої нової течії в науці лежить глибинне і різнобічне вивчення одиничного явища з усіма його наслідками. Саме кейс-стаді забезпечує здатність введення в науковий контекст нових питань і проблем, передбачає можливість досліджувати унікальні (рідкісні, нетипові) випадки, служить способом оцінки інших досліджень.
Таким чином, у нашому досліджені була задіяна складноорганізована, багаторівнева вибірка. Кількість респондентів не була визначена заздалегідь, а була прив’язана до розв’язання завдань дослідження. На кожному із етапів дослідження вибірка чисельно змінювалася. Слід також окремо зазначити, що найкритичнішим аспектом у формуванні вибірки стала проблема постійної плинності респондентів. Така особливість була характерна не лише для китайців (мова про це йшла вище), а для українців також. Близько 30 українських учасників, які були задіяні у дослідженні, відмовилися від участі, пояснюючи це так: «мені важко і неприємно про це говорити», «не маю бажання», «не маю часу», «мені не цікава ця тема», «не розумію навіщо це потрібно», «Ні, ні! це не до мене з такими питаннями», «мені боляче про це згадувати», «Найшли що досліджувати! Як будете вивчати щось про щастя чи любов, тоді звертайтеся.», «та щось не хочеться про це думати і так жити не весело», «Вибачте, якщо це довго, то не зможу вам приділити час» тощо. Методологічно запобігти виникненню такого ефекту плинності серед респондентів важко, адже тема дослідження має дуже інтимний характер і зачіпає глибоку особистісну сферу індивідуального життєвого досвіду людини. Сам процес дослідження інколи може актуалізувати травматичні спогади і, у випадку необережного поводження з боку дослідника або особистісної вразливості респондента, призводити до вторинної травматизації. Щоб запобігти такому небажаному сценарію ми вдавалися до ряду профілактичних кроків перед тим, як занурювати респондента у повноцінний дослідницький процес. Досліджуваним надавалася загальна інформація про спрямованість і тему дослідження. Чітко була вибудувана послідовність завдань за ступенем їх ускладнення. Надавалася інструкція: «Якщо на якомусь із етапів дослідження Ви відчуєте, що хочете зупинитися чи не бажаєте продовжувати далі, то не соромтеся повідомити про це». Таким чином людина відчувала певну свободу дій: на неї ніхто не тиснув, відповіді надавалися добровільно без будь-якого примусу чи зобов’язань. Час, відведений на заповнення анкети, написання наративу, напівструктурованого інтерв’ю, не був чітко регламентований, дозволяючи людині без поспіху, у комфортному їй темпі, виконувати поставлені завдання. На заключному етапі проходження дослідження респондентам задавалися питання з метою з’ясувати їх загальний психологічний стан, визначити, як вони себе почувають, що б хотіли прояснити чи уточнити, яке у них загальне враження (емоції, роздуми) про дослідження. У формі такого своєрідного «зворотнього зв’язку» ми намагалися не тільки підсумувати зроблену роботу, а й максимально екологічно завершити цей процес. Необхідність такої процедури постала через особливі випадки з деякими досліджуваними, які потребували ще деякого додаткового психологічного супроводу і підтримки після виконання усіх поставлених завдань. Респондентам також повідомлялося, що дослідник відкритий до будь-якого змістовного (у контексті тематики) діалогу після завершення дослідження, якщо виникатиме у цьому потреба чи бажання. Запропонована «техніка безпеки» дозволила триматися у взаємодії «дослідник-досліджуваний» у межах етичних норм, не виходити за межі дозволеного, поважно ставитися до відмов, а у випадках виникнення проблем (наприклад, виникнення агресії, плачу, стану розгубленості чи розпачу) максимально злагоджено, оперативно на них реагувати і ефективно надавати психологічну допомогу. Отже, для досягнення мети дослідження і вирішення поставлених завдань була побудована емпірична модель дослідження страху смерті як способу організації життєвого досвіду особистості. Таблиця 3. жүктеу/скачать 1.46 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|