На правах рукопису
Рис. 4. Розподіл підгруп позитивних значень смерті
жүктеу/скачать 1.46 Mb.
|
| Рис. 4. Розподіл підгруп позитивних значень смерті
До філософсько-абстрактих відповідей увійшли такі: «на фоні смерті – життя здається бажанішим. Є різниця між просто жити і усвідомлювати те, що ти жадібно бажаєш жити» (переселенець, волонтер, 29р.); «смерть – це урок для одних, нагорода – для других, покарання – для третіх» (студентка, 21р.); «смерть – це найбільша безглуздість, в якій кожен може знайти свій особливий сенс» (працівник банку, 30 р.); «смерть – це те, що не дає відповідей, але має гарні запитання: чому саме він, а не я? Чому зараз? Чи є справедливість?» (соціальний працівник, 25р.). До групи побутово-практичних відповідей увійшли такі: «Все в природі народжується і помирає. Це норма.» (програміст, 27р.), «смерть – це профілактика перенаселення» (китайський студент, 19 р.), «Смерть звільняє місце для тих, хто народжується» (китайська студентка, 19 р.), «Якщо людина довго хворіє і мучиться, то для неї смерть буде позитивним явищем» (юрист, 30 р.), «Якщо людина заслужила на смерть, наприклад, здійснила вбивство. Смерть такого злочинця буде позитивна для рідних померлого» (китайський студент, 21р.) тощо. Українці частіше наводили приклади філософсько-абстрактного характеру, звертаючись до таких кагорій як сенсоутворення, фон для життя, усвідомлення призначення, підсилення уваги до цінності швидкоплинного часу. Представники китайської культури поповнили підгрупу «побутово-практичних», роблячи акцент на природній необхідності смерті, звертаючись до таких її суспільно важливих функцій як полегшення страждань тяжкохворих, відновлення справедливості через покарання смертною карою тих, хто її заслужив, профілактика перенаселення планети. До другого блоку «Культура» увійшли питання, пов’язані безпосередньо з особливостями представлення тематики смерті у культурі та традиціях. Питання дали змогу з’ясувати, наскільки добре молода людина знайома з культурними традиціями, пов’язаними зі смертю, як сильно культурний код країни транслює у сучасному світі традиційне розуміння смерті, в які суспільні контексти це поняття включене і наскільки його часто можна зустріти (почути, побачити) у повсякденному житті. За допомогою методу найбільшого контрасту ми з’ясували, яким чином страх смерті як спосіб організації життєвого досвіду різниться у двох відмінних культурах, а в яких аспектах є схожість. Через різну чисельність представлених вибірок ми не можемо зробити повноправного порівняльного аналізу, однак це не применшує значущість отриманих даних. Якщо чисельність української вибірки дозволяє говорити про її вищу репрезентативність та статистичну значущість, то особливості китайської вибірки ми розглядатимемо як тенденції, виведені із поглибленого аналізу одиничних випадків. Відповіді розподілилися за такою тематикою традицій: поховально-обрядова система (ритуал похорону, поминальні дні, одяг померлого, поховання неодружених, поховання дітей, відспівування священика, молитви), ставлення до старості, суспільні міфи (забобони, число 4, годинник, символіка сновидінь), розваги (фестивалі смерті, Хелоуїн). Спершу розглянемо аспекти, які виявилися схожими для обох культур. Переважна більшість представників обох культур на питання про традиції, якимось чином пов’язані зі смертю, обмежилися здебільшого прикладами ритуалізованого дійства (організація, проведення, супроводження) похорону. Але вже у форматі глибинного інтерв’ю, з’ясувалося, що зазначені традиційні форми скоріше формально декларовані, ніж внутрішньо значущі, пережиті чи осмислені. Респонденти, називаючи ту чи іншу традицію, не завжди могли розкрити її сутність, підтекст. Ритуал похорону, в сценарії якого закладена історією ціла психологічна реальність, залишив у свідомості сучасної молодої людини лише зовнішню форму, зміст якої вислизає, часто не усвідомлюється, хоча й частково зберігає свою функціональність: правильно попрощатися з померлими, зменшити танатичну тривогу. Відбувається явне дистанціювання між традиційною культурою і культурою сучасного мейнстріму. Традиції старого Світу втрачають свої впливові позиції на історичній авансцені і звільняють місце сучасним умовам і потребам, більш уніфікованим, спрощеним, зрозумілим для більшості. Навіть характерна для китайської культури стійкість до змін, слідування віковим традиціям відступають в деяких питаннях перед високим динамізмом сучасного світу. Так, наприклад, деякі традиції, пов’язані зі смертю, відмирають, втрачають свою актуальність і доцільність, а деяким вдається «втриматися», адаптуватися до нових суспільних реалій через «пом’якшення» необхідних обрядових процедур, що вимагаються. Через швидку зміну загальної архітектоніки життєвого простору змінюються соціальні і культурні стандарти. Складноорганізована система похорону, як в українській, так і китайській традиції, процедурно спрощується, скорочується у часі, пришвидшується, мінімізується через відмову від багатьох супроводжувальних елементів поховального дійства. Все частіше перевагу перед класичним поховальним обрядом надають кремації. Молоді люди відмічають при цьому, що самі «не проти такого альтернативного варіанту похорону» на противагу традиційним захороненням, пояснюючи це тим, що «скоро на планеті місця не буде для могил», «варіант кремації – найбільш зручний, легкий, економічно вигідний і, що важливе, екологічний», «душа одразу летить на небо і це полегшує їй перехід», «набагато краще, як на мене, розвіяти прах десь у красивому місці, ніж гнити у землі у заколоченій труні», «такий варіант набагато емоційно легше спостерігати, ніж як закопують труну», «кремація – це просто необхідність і спасіння для великих міст», «це і зручніше, і швидше і дешевше за повноцінне місце на кладовищі». Таку тенденцію можна пояснити тим, що наша вибірка переважно складається з жителів і представників великих міст (Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Полтава, Пекін, Шанхай), де смерть як подія вбудована у чітко відведені для неї соціумом ніші (лікарня, морг, бюро ритуальних послуг, крематорій, цвинтар). Якщо ще століття назад молодь могла спостерігати, бути активним учасником похоронної обрядовості: бачити як омивають тіло, як відмолюють, одягають, прикрашають труну, супроводжують тіло померлого у похоронній ході від його дому до кладовища тощо, то сьогодні всі ці аспекти залишаються поза увагою молодої людини і не потребують її безпосередньої участі, зводячись до звичайного акту присутності у момент погребіння. Все, що відбувається у період між фактом смерті і моментом захоронення упускається, передається у руки «фахівцям і спеціалістам, які знаються і розуміються на цьому краще», а організаційними питаннями, контролюючи цей процес, здебільшого займається старше покоління: «Чесно кажучи, я вже була на самих похоронах. Організацією займалися батьки, я не знаю нюансів.», «Я не була на похороні. Якось важко було на все те дивитися. Знаю, що батьки запрошували священника, він читав якусь молитву. Я вже прийшла провідати і попрощатися з бабусею після того». Якщо ж говорити про представників сільської місцевості або тих, у кого проживають там бабусі з дідусями (таких у вибірці було лише декілька), то їхня обізнаність щодо традицій, зокрема поховальних, у порівнянні з городянами значно зростає: «Пам’ятаю, бабуся розказувала про цікаву традицію: той, кого хоронили останнім, ставав сторожувати вхід біля воріт на цвинтар. Коли помирав хтось наступний в селі, живим родичам потрібно було не проґавити цей момент і дати викуп (як правило, цукерки, печиво) родичам новоприбулого на кладовище: таким чином «почесна вахта» змінювалася. Якщо ж викуп не було здійснено вчасно, то душа померлого стояла на воротах доти, поки її не замінить хтось інший» (Оксана, 28 Київська обл.); «Цікава традиція була у селі моєї бабусі. Там труну від дому до кладовища несли за гендерною ознакою: якщо помирала жінка – несли жінки, якщо чоловік – відповідно труну несли чоловіки. Звідки така традиція і чого саме так прийнято не знаю, але зараз полегшили задачу: жінки несуть лише дах труни» (Таня, 25 Київська обл.). Ще однією із поширених областей у сфері культури смерті є традиції, пов’язані з поминанням померлих. В українському варіанті мова йшла про поминальні дні після Великодня (існують різні назви цих днів: гробки, могилки, поминки, радовниця). Повертаючись до теми форми і змісту традиції, можемо спостерігати у досвіді сучасної молоді спрощення поминального обряду. У стародавні часи це був цілий цикл весняних свят (Радуниця або «весняна радість»), під час яких поминальні дії супроводжувалися всілякими радощами та веселощами. З приходом християнства на українські території радощі вже засуджувалися, на зміну ним з’явилися практики оплакування, голосіння, горювання, сумування: «Під час похорону прийнято одягатися у все чорне. Та й після нього близькі дотримуються 40-денного трауру. Люди плачуть, довго горюють. Не прийнято відвідувати близько місяця-двох якісь свята, не можна танцювати, одягатися в яскраве, голосно включати музику. Якщо у родині загиблого у когось має бути весілля, то краще його відмінити. У селі особливо люди таких дуже засуджують. Там важливо, що про них скажуть сусіди-односільчани.» (Анна, 27 р. Київська обл..). А для сучасної молоді, не враховуючи тих, хто втратив близьких, такі дні стають все частіше «обов’язком», «необхідністю прибрати могилки», «днем зустрічі з родичами», «покладанням квітів», «днем спогадів і сімейних історій» і все рідше можливістю «згадати», «привітати», «познайомитися», «подякувати своєму роду», і зовсім рідко – «поговорити з тими, хто там», «помолитися», «поділитися радістю чи таємницею», «попросити про допомогу», «запитати поради», «попросити пробачення» тощо. У китайській культурі можемо побачити схожі традиції, однією з яких є Фестиваль (голодних) духів (кит. 中元節與盂蘭盆節), під час якого китайці віддають шану усім померлим – у тому числі духам, які не мали при житті нащадків і потребують уваги живих, та традиційнє китайське свято Цінмінь (кит.清明節), під час якого вшановується пам'ять предків – духів власної родової лінії. У цей день китайці не працюють, відвідують могили родичів, приносять їм різноманітні гостинці (фрукти, солодощі, паперові гроші), відпочивають на природі. Особливо цікавою виявилася тенденція до кроскультурних переміщень у питаннях про традиції, пов’язані зі смертю. Так, нерідко, роздумуючи про питання традицій, респонденти згадували сюжети, запозичені з інших культур. Найпоширенішими з них стали: Хелоуїн (американська культура, яка все більше набирає популярності по всьому світу) та Фестиваль смерті (День Мертвих) у Мексиці. Ці два дійства є також своєрідними аналогами поминальних днів, «коли вшановують померлих, відвідують родичів на кладовищі, влаштовують пікніки, танці; по місту скрізь продаються вафлі, шоколадки та прикраси у вигляді розп'ять, черепів; в якості символів, можна побачити багато скелетів з пап'є-маше і «смертельного» макіяжу на обличчі місцевих жителів»2. Проте, згадуючи про ці традиції, респонденти більше приділяли увагу їхній «яскравій, вибуховій, провокуючій, нестандартній, божевільній, цікавій, захоплюючій, інтригуючій» театралізованій формі, не усвідомлюючи, що за яскравими декораціями лежить поважна і абсолютно не комедійна, а напроти серйозна і глибоко укорінена потреба людини бути приналежною до свого роду, потреба забезпечувати неперервність життя через підтримання такого психологічного (духовного) зв’язку зі своїми предками, що живуть у пам’яті близьких і рідних, які їх вшановують. Така популярність фестивалів швидше за все пояснюється їхньої активною представленістю у різноманітних жанрах (в новинах, туристичних передачах, фільмах, програмах, туристичних буклетах) медіа-простору. У свідомості молодої людини, яка не переймається питаннями життя-смерті, яка не мала безпосереднього досвіду зіткнення зі смертю і відповідно переживання цієї критичної події у своєму житті, образи смерті представлено скоріше через те, що транслюється через масові канали комунікації, те, що «на слуху», «в тренді», «актуально», «модно», «цікаво», «хвилююче», «драйвово та екстремально» – словом те, що відгукується і проходить крізь психологічні захисти. Тому поява запозичених традицій у текстах досліджуваних стає зрозумілою: молодій людині набагато приємніше думати і оперувати образами смерті через призму її обігравання як чогось «веселого, розважального, захоплюючого» у формі своєрідного перфомансу, але при цьому безвідносної до себе (нереальної, уявної, фантазійної) смерті, ніж як до «жахливого, страшного, невідворотного, сумного, плачевного, безкомпромісного» факту життя. Жодного разу не зазначеною українською вибіркою у китайській традиції постає смертна кара. Більшість опитуваних (12 з 14) зазначили її як традицію. У інших двох респондентів вона також була присутня у відповідях на питання з інших блоків-завдань, зокрема як позитивне значення смерті у випадку, коли вона заслужена і виконує функцію відновлення справедливості. За даними китайських респондентів, сьогодні смертну кару все рідше показують по телебаченню, хоча раніше така практика була більш поширеною. Виконання смертного вироку мало демонстраційний характер і його могли спостерігати навіть діти: «Пам’ятаю, дідусь розповідав про масові страти на площах. Збиралося багато людей і дивилися на це. Добре, що зараз такого вже не має. Бо, думаю, це було страшне видовище.» (Лю, 21 р.), «Я був ще малим, десь близько 6-7 років, як вперше побачив страту по телевізору. Тоді мені не було страшно, це виглядало як якась офіційна подія, бо батьки тоді притихли і зробили голосніше звук. Коли я запитав у мами про що там йдеться, вона відповіла: «Якщо будеш гарним хлопчиком і добре будеш поводитися, то ніколи у такій ситуації не опинишся»» (Куан, 24 р.). Сучасний Китай все більше намагається пом’якшити цю процедуру, гуманізувати способи виконання вироку (як, наприклад, заміна розстрілів на швидкодіючі ін’єкції). На уточнюючі питання, за що саме найчастіше у Китаї можна «заслужити смерть», досліджувані називали такі провини як наркотики, корупція та насилля (зґвалтування). Однак історична пам'ять про «страшні тілесні розправи» (як наприклад, Лін-Чі (凌遲) – «смерть від тисячі порізів (кусочків)») і способи покарання винних і досі лякає сучасних китайців, ніби нагадуючи їм, що все у світі має свою ціну і потрібно цінувати кожну мить. У китайській мові є такий вислів, який вживають у контексті смертної кари, як «програти своє життя»(失去生命), коли людина, обираючи хибний життєвий шлях, втрачає своє право на майбутнє, засуджується соціумом, бойкотується спільнотою, зникає із загального життєвого потоку (消亡，消失 – померти, зникнути) за те, що «поставила життєву ставку на погані справи», «втратила своє обличчя», «програла». Ще однією національною особливістю у китайців є внутрішньо-моральний принцип, можна навіть сказати один із базових поведінкових архетипів у китайській культурі – «мати обличчя» (面子), що означає намагання не втратити соціального статусу, не підпадати під покарання чи зовнішній осуд, поводитися правильно відповідно до установлених норм. «Тримати обличчя» – це свого роду добропорядна поведінка, яка показує «зовнішній образ» представника китайської культури і при цьому приховує його сутність, його внутрішнє єство. «Обличчя» китайця – це його вміння демонструвати свої переваги, таланти, чесноти в першу чергу для всіх оточуючих, які вирішують (виносять вирок): чи приймати його до спільноти чи зробити вигнанцем, вважати «своїм» чи «чужаком». Втрата обличчя (втрата чесноти, порядності, гідності) прирівнюється подеколи у китайській культурі до смерті: як соціальної (неприйняття суспільством), так і фізичної (самогубство як можливість відновити, «очистити» забруднене поганими вчинками «обличчя»). Таким чином, у текстах китайських досліджуваних досить чітко простежується тема смерті у контексті провини та покарання, а страх (а подеколи й жах) викликає скоріше не сам факт зникнення з життєвого простору, а способи і шляхи, які можуть до цього призвести, у тому числі і страх «втратити обличчя». Ще декілька зазначених китайцями традицій, пов’язаних зі страхом смерті, не маючих аналогів в українській вибірці, виявилися поширеними у буденній міфології китайської свідомості. Так, наприклад, традиційно заведено не дарувати годинник у Китаї, що може бути прочитано як «побажання скорої смерті». Годинник у даному контексті позначає життєвий час, який невідворотно відбиває прожиті роки і нагадує людині, що вона у цьому світі тимчасово. Особливу увагу, всіляко містифікуючи його, приділяють простому числу 4. Причина такого остраху і всіляких супровідних побоювань, пов’язаних з цим числом, лежить у лінгвістичній особливості китайської мови, де слово «чотири» (sǐwáng) звучить приблизно так само як слово «смерть» (sǐwáng). Але якщо в українській традиції схожу «погану вдачу» має число 13 у певному символічному сенсі, асоціюючись скоріше з невдачею чи попередженням, то у випадку з китайцями доля числа 4 має значно серйозніший вплив на організацію ними життєвого простору і асоціюється зі «смертю, невдачею, загрозою життю». Наслідками такого панічного страху стали різноманітні маніпуляції з цим числом, зокрема виведення його з загального побуту китайців: «У нас можна знайти готелі, лікарні і навіть жилі будинки, де не має ні четвертого поверху, ні четверної кімнати, вони позначаються іншими цифрами, символами (буквами) чи знаками», «Ми справді не дуже полюбляємо число 4. Багато хто сміється з цього, не вірить, називає це «пережитком минулого», але це правда і є багато прикладів підтвердження цього», «Число чотири приносить неприємності і постійно нагадує про смерть чи щось типу такого. Тому ми навіть інколи подовгу шукаємо мобільні номери, які б не містили цієї цифри. Звучить як дурниця, але я в це вірю.». Серед традицій, зазначених у відповідях українців і не продубльованих аналогами у китайців, можна назвати ставлення свічок і молитва за упокій померлого, відмічання 9 та 40 днів після смерті та відспівування покійного священиком. Як бачимо всі три традиції представлено у релігійному (християнському) контексті (церква, священик, молитва, свічка, відспівування, 9 та 40 день поминання). Незначна кількість представників китайської культури, представлена у нашому дослідженні, до концептів смерті у руслі релігійної свідомості майже не зверталася. Ще однією важливою, хоч і не у повній мірі розкритою, є зазначена респондентами традиція поважати і доглядати старших. Як в українських, так і у китайських представників вибірки були побіжно зазначені такі особливості цієї традиції як «не популярно і не прийнято віддавати старих людей до спеціалізованих будинків чи хоспісів», «треба поважати і намагатися виконати останню волю помираючого», «діти мають доглядати за своїми батьками». Якщо українці більше наголошували на понятті обов’язку, то китайці частіше вживали поняття поваги (尊老), наголошуючи на особливому статусі старших у сімейній системі. Наступний аспект культурологічного аналізу пов'язаний з питанням про те, «звідки, як правило, у повсякденному житті з’являється інформація про подію смерті (з яких джерел можете почути, побачити, дізнатися про це)?». Така інформація дала змогу нам побачити, наскільки зовнішнє середовище, в якому народжується, живе і зростає молода людина, просякнуте темою смерті, через які інформаційні канали найчастіше відбувається трансляція танатологічних подій та яку специфіку висвітлення мають ці інформаційні сюжети. Серед відповідей досліджуваних ми виділили за ступенем частоти згадування такі основні джерела інформування про події, які актуалізують у людини переживання страху смерті: Телебачення Інтернет (соціальні мережі) Кінематограф Текстова інформація (література, історія) Міжособистісна комунікація (спілкування з друзями, знайомими, старшим поколінням). Так, абсолютна більшість (100%), включаючи як українських, так і китайських опитуваних, зазначила, що чи не кожного дня, вмикаючи телевізор чи заходячи у соціальну мережу, вони натрапляють без особливого бажання чи цілеспрямованого пошуку на повідомлення про смерть, які ми методом контен-аналізу згрупували у такі 4 основні тематичні блоки: жүктеу/скачать 1.46 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|