~
19~
Апара т кни ги (лат. apparatus) –
примітки та пояснення,
що додаються до тексту твору й виносяться в кінці сторінок
або в кінці книги. Науково-довідковий А.к. включає вступну
статтю, передмову автора, редактора, видавця, післямову,
коментарі,
бібліографічні посилання, прикнижкові списки
літератури.
Апоге й (від. грец. ароgеіа – надземні області) – вищий
ступінь, розквіт, найбільше піднесення чогось (апогей слави,
апогей могутності). У літературі – найгостріший, найвищий
момент розвитку дії чи характеру героя. Н-д, розвиток подій
народного повстання в поемі Т. Шевченка «Гайдамаки»
досягає свого А. в розділі «Гонта в Умані».
Апофео з (від rpец. apothе õsis – обожнення) – заключна
урочиста святкова масова
сцена театральної вистави, в якій
прославляється народ, герої чи визначна історико-політична
подія, втілено високу патріотичну чи моральну ідею.
Арготи зми (франц. argotisme) – просторічні слова в мові
соціально і професійно обмежених груп людей,
які мають
яскраве експресивне стилістичне забарвлення. Найчастіше
такими словами послуговуються кримінальні елементи з
метою зробити свою мову незрозумілою для інших.
Письменники використовують такі слова у мові дійових осіб
для правдивого змалювання подій. А. є, н-д, у повісті
І. Микитенка «Вуркагани»: шкари, бобочка, кальоса, кліфт,
чепа, кічман, отряхи, бан, жигун, лягавка.
Архаї зм (від грец. archaios – стародавній) – слово чи мовний
зворот, що на певному етапі розвитку
мови є застарілим або
зовсім вийшов із загального вжитку. А. в художніх творах,
переважно за історичною тематикою, вживають для якомога
точнішого відтворення колориту зображуваної історичної
доби, з урочистою чи іронічною метою.
Прикладом можуть
слугувати історичні твори П. Загребельного «Смерть у Києві»,
~
20~
«Первоміст», П. Куліша «Чорна рада», Ю. Мушкетика
«Погоня». Наводимо приклад одного чотиривірша з роману
Л. Костенко «Маруся Чурай», де використані А.:
Що скажуть райці, лавники і возний?
Як це здається, пане войте, вам? –
Піднявся Іскра, полковий обозний,
Син Остряниці Якова, Іван.
Асона нс (від лат. assonâre – співзвучати) – цей термін має
два значення:
1. Повторення однакових голосних звуків у рядку чи
строфі,
особливо наголошених, що надає віршованій мові
благозвучності, підсилює її музичність. Н-д:
О принесіть як не надію,
То крихту рідної землі:
Я притулю до уст її
І так зостигну, так зомлію…
(Олександр Олесь).
2. Неточна рима, побудована на співзвучності, на збігові
тільки наголошених складів чи
навіть тільки наголошених
голосних звуків. Н-д:
В двері стукала, селом вешталась:
– Люди добрії, дайте решето!
Ой просію ж я біле борошно,
бо в полях іще дуже порожньо...
(Л. Костенко).
Достарыңызбен бөлісу: