Дивосвіт рідної мови у творчості Дмитра Білоуса

Дивосвіт рідної мови у творчості Дмитра Білоуса

Сьогодні, коли Україна розбудовує власну державу, коли на перше місце виходить питання збереження національного духу, особливо актуальними є положення лінгвістики про мову як генетичний код народу, як символічний знак, де фіксуються найважливіші факти з історії та культури народу. З цього погляду дослідження мовознавчої лірики Д. Білоуса є важливим і потрібним, має теоретичне і практичне значення, оскільки дає можливість широкого використання під час вивчення як окремих тем на уроках української літератури, так і на уроках мови (під час опрацювання різних розділів мовознавства), українознавства, історії, географії, вивчення рідного краю, щоб українці XXI століття плекали, берегли рідне слово, були горді називатися «українцями».

Твори поетичного мовознавства Д. Білоуса мають велике пізнавальне й виховне значення. Вони дають можливість в образно-емоційній формі пізнати внутрішній світ і духовні запити людей різних епох, прослідкувати походження багатьох слів, крилатих виразів, висловів класиків світової літератури, розширити свої знання про лексико-семантичну універсальність нашої мови.

У нашій літературі немало високохудожніх творів про материнську мову. Дослідженням творів Дмитра Білоуса займались: Л. Грозян, В. Забаштанський, В. Коптілов, В. Лупейко, М. Томенко та багато інших. Як стверджує Віктор Лупейко, «праця Дмитра Білоуса на ниві поетичного мовознавства (можна це літературне явище назвати й літературною поезією) не має аналогів не лише в нашому красному письменстві, а й в літературах інших народів» [5]. «Не знаю нікого з наших поетів, хто так жив би у Слові, як Дмитро Білоус. У Слові сокровенному, влучному, народному, у Слові вишуканому, добірному, книжному. У Слові, зверненому до дитини, й Слові, адресованому дорослому аматорові поезії», – слушно зауважив Віктор Коптілов у статті «Життя у слові», написаній до 80-річчя з дня народження Д.Г. Білоуса [4]. За словами Л. Грозяна, твори Д. Білоуса прочитуються як наукова поезія, в яких проявляється нерозривно естетична єдність раціонального та ірраціонального начал, науковий компонент (найбільше історико-філологічний) визначає зміст [2].

Автори ставлять за мету – дослідити таке унікальне явище літератури як мовознавчу поезію Дмитра Білоуса. Саме література як вид мистецтва спроможна передавати загальнолюдські цінності від покоління до покоління, культивувати їх у людській душі. Засобами мистецтва слова вона допомагає формувати, збагачувати внутрішній світ людини, позитивно впливати на її свідомість, морально-етичний потенціал, розвивати інтелект, творчі здібності, естетичний смак.

Більше 60 років продовжувалося творче життя Дмитра Григоровича. Він відомий читачеві як гуморист, сатирик, епіграміст, який вражає дотепністю, високою культурою вірша, перекладач, чиє ім'я прикрасило антології та окремі книжки зарубіжних поетів, автор творів для дітей. Як правило, твори Дмитра Білоуса присвячені темі рідної мови, відносяться до громадянської лірики, однак у Д. Білоуса, крім глибоко розробленої цієї теми, є твори специфічні, які поясняють явища мовознавчі (походження крилатих виразів, географічних назв, етимологію слів, особливість перекладу, понятійний апарат лінгвістики). Тому доцільне введення у літературознавчий обіг поняття «мовознавча поезія» як таке, що дає трактування наукових мовних понять, як-от: лінгвістичних термінів, етимологію слів та крилатих виразів тощо; виражається метафоризацією наукової лексики.

Про джерела цієї незвичайної роботи Дмитро Григорович розповідає: «Українська мова своєю милозвучністю посідає одне з перших місць між європейськими... І ось болісний парадокс: саме ця мова зазнала приниження, як мало яка інша, і в мене виникла думка написати книжечку віршів про українську мову в сузір'ї інших мов… Понад два роки я вів передачі по радіо «Слово про слово», брав участь у телевізійних передачах «Живе слово». Поступово сторінка за сторінкою, складалася незвичайна книга – «Диво калинове», що вийшла друком у 1988 році» [1]. Художні особливості збірки – щира розмова мудрого автора як рівного з рівним з читачем, розмаїття віршових розмірів, широке залучення до поезії усної народної творчості, побратимська повага до інших народів, ґрунтовні пояснення окремих слів та ідіом, присутність на кожній сторінці книги творця мови – нашого народу. Праця Дмитра Григоровича високо оцінена: він удостоєний Державної премії України імені Т.Г.Шевченка.

«Чари барвінкові» (1996 р.) – новий великий «мовознавчий поетичний цикл» [5]. Книга щедро засіяна поетичними дослідженнями – Білоус відкриває глибинність сотень слів та фразеологізмів. Володимир Забаштанський зауважує, «щоб написати такі поетичні книги, як «Диво калинове» і «Чари барвінкові», автор має глибоко знати характер свого народу, його історію, побут, культуру, педагогіку, тобто в одній особі треба бути і поетом, і вченим-мовознавцем, народознавцем, істориком, філософом, педагогом, – на щастя, все це є в Дмитра Білоуса» [3]. Нова книга Д. Білоуса «За Україну молюся» (2000 р.) логічно продовжує попередні, додаючи нові барви, нові нюанси, висвітлюючи нові грані рідної мови. Літературознавець Микола Томенко про названі три збірки Білоуса сказав: «Наш поет створив високохудожню, динамічну, потужну, об'ємну, всеохоплюючу мовностилістичну енциклопедичну трилогію, якої ще не було в нашій українській літературі... Це тріумф нашого рідного слова! І слава Богу, що є такі сини, яким болить це слово і хочуть вони, щоб і нам боліло у найвідповідальніший момент творення нової України» [6].

Якщо дві перші книги «Диво калинове» і «Чари барвінкові» – це поетична розповідь про дивовижну красу і чарівливі таємниці рідної мови, то третя – «За Україну молюся» – це несподіваний ракурс захоплюючої розповіді про диво рідномовної молитви і чари прадавніх свят, які доніс до наших днів український народ» [1].

Отже, Д. Білоус проніс щиру і трепетну любов до мови і до всього рідного крізь усе своє життя. Ця любов вихлюпнулась у неповторне поетичне слово. Книги "Диво калинове", "Чари барвінкові", "За Україну молюся", "Безцінний скарб" пронизані палким бажанням автора розкрити багатство нашої мови, допомогти зрозуміти гнучкість, витонченість її форм, роль у житті багатьох поколінь українців. Свій талант Д. Білоус віддає прекрасній справі прилучення молодого читача до скарбів української мови. Творчий доробок письменника – це літературне явище, яке ще не вивчене в сучасному літературознавстві, хоча вірші з його збірок введені до шкільних підручників, є настільними книгами вчителів-словесників, а окремі фрази стали крилатими виразами .

1. Білоус Д. Г. Чари барвінкові: Вірші / Д. Г. Білоус. – К. : Веселка, 1996. – 174 с.

2. Грозян Л. Буфонадні та гротескні засоби як вид художньої образності (на прикладі поезій Дмитра Білоуса) / Л. Грозян. – К. : Просвіта, 2003. – С. 73-74.

3. Забаштанський В. Диво дивує, чари чарують / В. Забаштанський. – Львів: Літературна Україна, 1997. – 370 с.

4. Коптілов В. Життя у Слові: До 80-річчя Дмитра Білоуса / В. Коптілов. – Львів: ЛітературнаУкраїна, 1997. – 218 с.

5. Лупейко В. На бистрині життя / В. Лупейко. – К. : Рідна школа, 1995. – С. 14-15.

6. Томенко М. Духовні висоти Дмитра Білоуса / М. Томенко. – К. : Освіта України, 2001. – С. 10.
Губарева С.А., Рахманов Рустам Насимхон угли (ХНМУ)
Экспликация идиоэтнического и наднационального в русских и узбекских паремиях тематической парадигмы «Дружба»
Паремиологический фонд языка является хранилищем культурно маркированных знаков, которые отражают стержневые ценностные установки и стереотипы. Сопоставление паремий различных языков позволяет описать менталитет носителей языка, определить специфическое и универсальное в восприятии мира. Достаточно продуктивным является сравнение паремий по тематико-идеографическому принципу.

Целью данной работы является сопоставительный лингвокультурологический анализ русских и узбекских пословиц и поговорок тематической парадигмы «Дружба». В результате данного анализа предполагается выделить идиоэтнические компоненты и наднациональный универсум, составить собирательные портреты носителей русского и узбекского языков.

Согласно узбекско-русскому словарю под редакцией С.Ф. Акобирова и Г.Н. Михайлова и Русско-узбекскому словарю в двух томах, слово «друг» является эквивалентом узбекского «дўст», однако, по данным толковых словарей, количество значений у данных лексем разное [3, 277; 5,130].

Так, первое значение «человек, который связан с кем-нибудь дружбой, взаимным доверием, близкий человек» зафиксировано в Толковом словаре живого великорусского языка В.И. Даля, в «Толковом словаре русского языка» С.И. Ожегова и в Толковом словаре узбекского языка под редакцией Магруфова: Верный друг. Друг семьи [1, 495; 2, 154; 4, 244].

Однако только в двухтомнике в отдельное толкование выделена форма обращения: Постой, друг! [4, 244]. Вероятно, это связано с частотным употреблением данной формы в узбекском языке в отличие от русского, где чаще используются обращения, сконструированные, например, на основании гендерного признака: Женщина, вы здесь не стояли! 

Также в обоих языках реализуется следующее значение «сторонник, приверженец, защитник»: Айболит – друг животных [1, 495; 2, 154; 4, 244].

Но только «дўст» имеет религиозное значение: «Бог» [4, 244]. Так обращаются к Богу и умоляют его. Для русской духовной культуры использование лексемы «друг» в качестве обращения к Богу не просто фамильярно, но и недопустимо.

Рассмотрим, как в русских и узбекских пословицах отражаются представления народа о друге и выделим наиболее обширные подгруппы, сформированные по принципу соответствующих смысловых доминант.

Так, паремии обоих языков эксплицируют мысль, что настоящий друг проверяется бедностью, несчастьем: Друг познается в беде (рус.); Nomardni jang sinaydi, Do‘stni – muhtojlik – Трусливый – в бою определяется, друг – в нужде (узб.).

Но только для русского языка характерна и противоположная точка зрения – дружба проверяется достатком, счастьем: Была дружба, пока нужда (рус.), Сытый голодному не товарищ (рус.).

Широко реализуется утверждение «друг дороже материальных благ»: Не имей сто рублей, а имей сто друзей (рус.); Do‘stlik – barcha boylikdan afzal – Дружба – лучше, чем земное богатство (узб.).

В свою очередь, суждение «деньги (счет) губительны для дружбы» в русских пословицах оценивается неоднозначно: с одной стороны, деньги – помеха в развитии дружеских отношений (Не давай денег, не теряй дружбы (рус.), с другой стороны, приветствуются счет, деловые отношения между друзьями: Счет дружбы не портит (рус.).

В узбекском языке деловые отношения однозначно противопоставляются дружбе: Eshak eti go‘sht bo‘lmas, Savdogar hech do‘st bo‘lmas – Шкура осла быть не может мясом, продавец – другом.

Что касается неких собирательных образов узбека и русского такими, какими они предстают в дружбе, опишем их в самом общем виде.

Дружба и друзья представляются узбеку как величайшее богатство, настоящие друзья для него близки, как родственники (Yaxshi do‘st yuz qarindoshdan yaxshi – Хороший друг лучше ста родственников (узб.)). Узбек снисходительно отнесётся к недостаткам товарища (Aybsiz do‘st izlagan do‘stsiz qolar – Тот, кто ищет друга без вины, останется без друга (узб.)), но корыстная дружба для него является не прочной прочной (O‘pka, yurak go‘sht emas, Hisoblashgan do‘st emas – Легкие, сердце не мясо, Расчетливый – не друг (узб.)).

Русский довольно противоречив в своём отношении к другу: наряду с готовностью пожертвовать самым дорогим и последним (Больше той любви не бывает, как друг за друга умирает (рус.)) прослеживаются определённый эгоизм, первоочередность заботы о своём собственном благополучии (Дружба дружбой, а деньги врозь (рус.)). Русский отличается от узбека, полагающегося на друга во всём, своим недоверием (Дружиться дружись, а нож за пазухой держи (рус.)), для него довольно весомым элементом дружеских отношений является равенство социального статуса (Гусь свинье не товарищ (рус.)).

И, конечно же, для миропонимания обоих народов характерно восприятие друга, как  величайшего богатства: Нет друга – ищи, нашел – береги (рус.), Do‘stlik – barcha boylikdan afzal – Дружба – лучше, чем земное богатство (узб.).

В ходе исследования паремий тематической группы «Дружба» был сделан вывод, что представления о дружбе, конструирующие картины мира носителей русского и узбекского языков, имеют как общие точки соприкосновения, так и биполярные или специфические. Данная тематическая группа отражает как общекультурные, общечеловеческие, так и ментальные ценности.

Следует также отметить, что универсальные характеристики социума формулируются с помощью специфических для каждого народа языковых средств и конструкций.

Классификация паремий тематических парадигм по смысловым доминантам является открытой системой и может трансформироваться параллельно с развитием русского и узбекского языков.

Литература:

1. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: Т. 1-4. – Москва: Русский язык,1989. – Том I, А-З. – С. 495-496;

2. Ожегов С. И. Словарь русского языка. – Изд. 3. – Москва: Государственное Издательство Иностранных и Национальных словарей,1953. – С. 154;

3. Русско-узбекский словарь: Т. 1-2. – Ташкент: Главная редакция Узбекской Советской Энциклопедия, 1983.–  Том I, А-О. – С. 277;

4. Толковый словарь узбекского языка / Под редакцией З.М. Магруфова: Т. 1-2. – Москва: Русский язык,1981. – Том I, А-Р. – С. 244;

5. Узбекско-русский словарь / Под редакцией С.Ф. Акобирова и Г.Н. Михайлова. –Ташкент: Главная редакция Узбекской Советской энциклопедии.,1988. – С. 130.

Мова – це серце нації, а нація має своє обличчя, свій характер, свою культуру, мораль, честь і гідність, свої святощі, своє минуле, теперішнє і майбутнє. Мова – це невичерпна духовна скарбниця, яку народ постійно збагачує своїм досвідом, здобутками свого культурного розвитку.

Мова - це святі скрижалі нашої нації. В якій кожне покоління бере те, що вимагає певна доба: самовираження, духовні цінності, моральну чистоту. Український письменник Сергій Плачинда так писав про мову: «Мово рідна! В тобі - мудрість віків, і зойк матерів, і пісня серця дівочого, і крик новонародженого. Світловолоса діво! Єдина печаль пройме, що не вистачить життя аби переплисти твій мовний океан. Бо ти є Вічність. Ти є Правда, Добро і Краса народу. То ж такою будь, мово рідна»!

Україна й українці були і великою мірою залишаються носіями первісних мовно-культурних традицій та водночас їх прямими спадкоємцями, незважаючи на постійне змішування різних антропологічних типів, що з давніх-давен населяють Євразію.

Нинішню мовну ситуацію України характеризує конфлікт між двома літературними мовами – українською та російською. Асиміляція значної частини українського населення, що спричинила ослаблення національної самосвідомості українців, витіснення української мови російською у східних, південних і частково центральних областях України, передусім у великих промислових центрах, становить одну з головних перешкод у побудові національної держави, незалежної від колишньої імперської метрополії.

Деформованість мовної ситуації України полягає в тому, що співвідношення українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території. Внаслідок відсутності фронтального соціологічного дослідження території України більш-менш точний кількісний розподіл населення за мовною ознакою невідомий. Загальну картину ускладнює також наявність носіїв змішаного українсько-російського мовлення, так званого суржику.

Викривлена мовна ситуація країни блокує реалізацію іншої надзвичайно важливої ролі національної мови — об’єднувальної. У державотворчому процесі національній мові належить чільна роль. Об’єднати і відокремити — ось дві головні функції, які вона виконує. Об’єднати населення всередині країни, відокремити зовні, від сусідів. І скільки б політики не намагалися віднайти якісь інші чинники суспільної консолідації, ефективнішого засобу, аніж поширення загальнонаціональної мови, вони не знайдуть.

Спільна мова є одним з головних факторів, які забезпечують солідарність населення і, відповідно, стабільність держави. Не випадково спілкування, що заходить у глухий кут, визначають фразеологізмом «вони говорять різними мовами». Країна, в якій панують мова і культура колишнього колонізатора, не розвиватиметься як країна незалежна, а розвиватиметься як країна постколоніальна.

Провадячи безкінечні дискусії з приводу мовних проблем, ми часто зводимо їх до абстрактного теоретизування, не враховуючи людського фактора мовної поведінки, а саме він визначатиме майбутнє української мови. Адже конфліктують не українська і російська мови, конфліктують їх носії. Як зазначає видатний французький мовознавець А. Мартіне, «мова перемагає своїх суперників не завдяки якимось внутрішнім якостям, а тому, що її носії є войовничішими, фанатичнішими, культурнішими, заповзятливішими».

Втрата мовної стійкості і пов’язаного з нею почуття національної солідарності може призвести до зникнення великого за чисельністю народу, натомість розвиненість цих рис дає сили і невеликому народові вберегти себе від поглинання імперським Молохом.

Роль мови в житті людини та спільноти, а отже, і в цьому глобальному співробітництві людей і націй визначається дуже конкретними функціями.

По-перше, окрім комунікативної, мова виконує ще: гносеологічну (пізнавальну); експресивну (енергетично-почуттєво-емоційну); творчу, зокрема мислетворчу; номінативну (називну); ідентифікаційну (націєвотвірну), культурогенеративну, естетичну функції.

А по-друге, в названих функціях мови, власне, і втілені найважливіші психоемоційні, когнітивні (пов’язані зі свідомістю) механізми розвитку людини та нації.

Людина і нація тільки тоді можуть бути повністю функціональні, якщо їх базова функціональна сфера — мова — виконує усі належні їй функції. Нею може бути тільки національна мова. В іншому випадку, людина і нація створюють собі штучні перепони до прогресу і ніколи не реалізують себе повністю.

Позиція невтручання влади у мовно-культурні процеси, що відбуваються у країні, знайшла виправдання в концепції «ненав’язування свого», яка виникла ще в час президентства Л. Кравчука внаслідок хибного перенесення антитоталітарних засад ідеологічного плюралізму відкритого суспільства на завдання побудови суверенної держави, що потребують передусім активізації об’єднуючих чинників, а серед них державній мові належить чільна роль. Тому концепція «ненав’язування свого» в мовно-культурній сфері країни з тяжкою спадщиною тривалого розмивання основ національної своєрідності є хибною у самій своїй суті. Складність конфліктної мовної ситуації України вимагає адекватних ступеню складності зусиль, спрямованих на оздоровлення ситуації. Зволікання в цій справі заганяє всередину, сприяючи її загрозливому розростанню, одну з найтяжчих хвороб українського суспільства.

«Не слід гадати, що зміцнення позицій мови відбудеться саме собою, — пише відомий мовознавець Орест Ткаченко, — або що нам би вибачили нащадки, якби через нерозум і недбальство ми втратили свою мову, і що це можна було б «списати» на «несприятливі обставини». Мовна стійкість народу залежить не стільки від обставин, скільки від його бажання і волі. При бажанні можна воскресити навіть мертву або напівмертву мову, при небажанні — можна і з цілком живої мови зробити мертву».

«Найбільше і найдорожче добро в кожного народу - це його мова...» - писав свого часу Панас Мирний. У всі віки, у всі часи, на всіх перехрестях історії мова була тим скарбом народу, який нічим не можна замінити. Скільки натхненних слів сказали про неї поети й письменники, скільки шедеврів створено за допомогою слова! Адже воно безсмертне. Ніхто ж не заперечить прадавню біблійну істину: «Спочатку було Слово, і Слово було Бог».

Зародившись на світанні слов'янського життя, наша мова перенесла великі випробування, але зберегла свою неповторну красу і милозвучність.

Павло Мовчан у своїй статті написав: "Мова – це п'ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ... Мова – цепевним чином і антропологія. Змінамови не може не позначатись на змініантропологічного типу. Зменшуєтьсяоб'ємпам'яті, відповіднозазнаютьзмін і півкулімозку. Якщозамість 40 найменуванькриги у балкарцівчи 30 назвснігу у ненціввживаєтьсялише одна – просто "сніг", і просто "крига", то, зрозуміларіч, це не може не позначитись на всіх параметрах того чиіншого генотипу".

Сучасна українська літературна мова формувалася протягом багатьох століть. Вона виникла як окрема самостійна мова з властивими їй оригінальними й глибоко самостійними рисами тільки на певному ступені розвитку слов'янських народів. Розглянемо основні етапи розвитку української мови та ті чинники, що впливали на її формування. Доведемо давність української мови на світовій мапі мов.

Розвиток української мови можна розділити на п’ять етапів: праслов’янський (з ІV–ІІІ тис. до н. е. до VI–VII ст.), протоукраїнський (VII–XI ст.), давньоукраїнський (ХІ–ХIII ст.), середньоукраїнський (з ХІV–ХV до кінця ХVІІ ст.) та сучасний (від останніх років XVII ст. до сьогодні).

Після розпаду праслов’янської мови її східнослов’янські діалекти були ближчими між собою, ніж у пізніші часи. Це були протоукраїнські, проторосійські, протобілоруські базові говори, які протягом історично тривалого часу (з VІ до ХІ ст.) внаслідок складних змін на рівні фонетики, лексики, граматики «переросли» в окремі східнослов’янські мови. Протоукраїнський етап характеризувався початком існування спільносхіднослов’янської мовної єдності, яка з утворенням Київської Русі й виникненням на основі східнослов’янських племен давньоруської народності переросла в давньоруську мову. У цей етап сформувалася низка переважно фонетичних ознак.

Разом з остаточним прийняттям християнства 988 р. на Русі почала використовуватися церковнослов’янська мова. Поступово в текстах, написаних церковнослов'янською мовою, почали з'являтися слова та звороти з живої розмовної мови Русі, яка є одним з етапів розвитку сучасної української мови. Нерелігійні, насамперед офіційні тексти писалися іншою мовою, яка за традицією називається давньокиївською писемно-літературною, або давньоруською мовою. Спочатку давньокиївська писемно-літературна мова була стильовим різновидом церковнослов'янської мови (середній стиль), але під впливом розмовної мови населення Русі вона поступово змінювалася, повільно віддаляючись лексично і граматично від церковнослов'янської. В цей період сформувалися специфічні українські фонетичні ознаки, відбувся процес занепаду зредукованих; виникли характерні лише для української мови лексеми, виявилися втрачені іншими слов’янськими мовами морфологічні особливості. 1187 р. писемні джерела вперше фіксують слово «Україна».

У середньоукраїнский етап розвитку української мови (з ХІV–ХV до кінця ХVІІ ст.) завершилося формування основних протиставлень у фонологічній системі (тверді – м’які, дзвінкі – глухі), різновидів простих і складних речень, самобутнього лексичного складу української мови. Наприкінці XIV ст. у Великому князівстві Литовському найуживанішою в усіх сферах життя стала літературна староукраїнська мова, або «руський єзик», що була сумішшю церковнослов'янської, розмовної старобілоруської та розмовної староукраїнської мов з окремими словами та зворотами польської та латинської мов. Паралельно з нею функціонувала і друга літературна церковнослов'янська мова. Розмовна мова українців відрізнялася як від «руського єзика», так і від церковнослов'янської мови.

Нова українська мова починається з «Енеїди» І.П. Котляревського, три частини якої побачили світ 1798 р. Це період остаточного становлення всіх мовних рівнів, виникнення сучасної літературної форми української мови, закріплення за нею єдиної офіційної назви.

Наша рідна мова має дуже яскраву та багатовікову історію. Вона є однією з прадавніх слов’янських мов і є рідною для мільйонів людей. Для кожного з нас мова є ніби ниточкою, що пов’язує з нашими предками, з їх культурними та духовними здобутками.

Ми маємо десятки фактів, що свідчать про історичний статус нашої мови. На даний момент українську мову вивчають у багатьох університетах світу, а спілкуються нею навіть далеко за кордонами нашої держави.

Українська мова має усі задатки для ще більшого розвитку. Ми лише маємо дбати про це. Не можна просто зупинити у розвитку те, що наші пращури так плідно і довго збирали та накопичували для нас. Не можна кидати напризволяще те, що весь світ визнав як найспівучішу мову.

Саме тому, хотілось би, щоб кожен українець та українка пам’ятали про важливість та значущість рідної мови не лише як способу спілкування, а й як способу передачі культурної, соціальної та духовної спадщини нашим нащадкам.

1. 
   Бацевич Ф.С. Рідна мова: об’єктивність існування чи суб’єктивність вибору? / Ф.С. Бацевич. – Світогляд, – 2008. – № 2 (10). – С. 43 – 50
   
2. 
   Зарицька І.М. Українське ділове мовлення: Практикум./ І.М. Зарицька, І.О.Чикаліна. – Донецьк, 1997. - 127с.
   
3. 
   Історія української мови [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Історія_української_мови
   
4. 
   Крижанівська О.І. Історія української мови. Історична фонетика. Історична граматика / О.І. Крижанівська [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://academia-pc.com.ua/product/202
   
5. 
   Мовчан П. «Мова – явище космічне» / П.Мовчан // Літературна Україна №43. – 46-48с.