Уіі міжнародна науково-практична конференція молодих вчених та студентів „ Національне та інтернаціональне у світовому культурному просторі”



бет7/22
Дата18.06.2016
өлшемі1.79 Mb.
#145442
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22

Мова в житті народу
Мова – це не тільки засіб порозуміння між людьми. У мові нація загодовує всю свою історію, багатовіковий досвід, здобутки культури, духовну самобутність.

Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є рівноцінним неповазі до батька й матері.



Мова – основа духовного життя народу, втрата її, як сказав великий український письменник Панас Мирний, “смерть для його душі” [1, c. 71]. Саме тому загарбники України, бажаючи зламати волелюбний дух українського народу, проводили політику знищення нашої мови, особливо багато випробувань вона зазнала в ХІХ–ХХ століттях.

Як ви вже знаєте, люди в процесі суспільної діяльності мають постійну потребу вступати в різні стосунки з іншими людьми, погоджувати з ними свої дії, ділитися власним досвідом і запозичати собі досвід інших членів колективу, давати поради й розпорядження і отримувати. Інакше кажучи, люди завжди мають потребу в спілкуванні з іншими членами суспільства.

Мета нашої роботи проаналізувати історію, значення української мови на сучасному етапі, її вплив на носіїв – народ.

Українська мова, як окрема, почала формуватися у ХІV столітті, виділившись із східнослов’янської мовної спільності (давньоруської мови). Тому близькоспоріднені з українською мовою – це російська та білоруська. Норми нової української літературної мови починають складатися ще з кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ століття. Вони зароджуються насамперед у творах І. Котляревського, І. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка [6, с. 3].

Нині українська мова оживає в школах і дитячих садках, на телеекранах, на високому рівні державного спілкування. Плекали, пестили, допомагали жити їй в усі ці складні часи, коли мова наша була на межі зникнення, охоронці слова – українські письменники-патріоти.

Відродження української мови прийшло з творчістю великих майстрів слова І. Котляревського, І. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Г. Сковороди і особливо Т. Шевченка.

Шевченкова мова – зразок найпильнішої уваги творця до народного слова. Саме тому Кобзар став основоположником нової української мови, предтечею її сучасного розвитку. На струнах своєї поетичної кобзи він відтворив чудовий мелос української мови, пісенний її лад, багатство образних засобів

Мова для Т. Шевченка – це найвищий дар людини й народу, талісман їхньої долі, таланту, безсмертя. Розуміння ролі мови в житті народу визначає й естетичне кредо Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Винниченка, П. Тичини, О. Довженка, М. Хвильового, Л. Малишка, М. Рильського, О. Гончара, М. Стельмаха, молодших провідних митців слова – Д. Павличка, Л. Костенко, В. Симоненка, Б. Олійника, І. Драча, М. Вінграновського, Г. Тютюнника.

Мова така ж жива істота, як і народ. Багато митців-письменників допомагали кожному народові розвинути його мову і тим високо підносили його угору серед інших народів, бо немало славиться поміж людьми той народ, у якого мова розвинута та збагачена творами всякого письменства. Україна, як і українська мова, мають свою історію.

Україна... В одному цьому слові бринить жмуток смутку і краси, величі і слави, країна, де найбільше люблять волю і довго не мали її, країна гарячої любові до народу, вікової боротьби за щастя, рівноправність, незалежність [1, c. 27] . Така ж доля спіткала і мову.

Зараз Україна – незалежна держава. І вона, звісно повинна мати свою мову, повинна відродити її з розумом, повагою, відродити культуру, не поспіхом та указами, а серцем і бажанням. Мова живе, її життя, її власна історія міститься в постійній зміні: зникають старі звуки, з’являються нові, і вони міняються, як і форми слів та їх значення, синтактичні звороти.

Увесь духовний і матеріальний поступ людства будується на мові, історія якої тісно пов’язана з політичною долею того народу, котрий нею говорить. Мова – це найкращий засіб взаємин окремих людей, засіб їх духовного об’єднання і впливу. Без мови нема народності, рідна мова найкраще відбиває в собі думки й почуття окремої людини, суспільності всього народу. У мові, її історії, розвитку й виробленні відбилися перші ознаки проявів самостійного духовного життя в майбутньому окремого народу. Найголовніші індивідуальні ознаки народу – це його мова, література, мистецтво, пісні, усна творчість.

Мова – це характер народу. У ній відбито його національні звичаї, побут, нахили. Мова – це ще й історія народу. Від найдавніших часів наші предки залишили в мові свої глибокі сліди. У мові відбивається і пам’ять народу, бо майбутнє виростає з минулого [1, с. 61].

Нашому поколінню треба плекати кожне слово рідної мови, передане нам у спадок від наших пращурів. Нам треба вивчати, розвивати, берегти свою мову, бо без неї народ перестає бути самостійним, незалежним і багатим. Ми не маємо права забувати, що за любов до української мови, до рідного народу багато письменників часто платили власним життям. Сучасний український поет сказав:

Коли забув ти рідну мову,

Яка б та мова не була –

Ти втратив корінь і основу,

Ти обчухрав себе дотла (Дмитро Білоус) [1, c. 24].

Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має володіти, звичайно, рідною мовою. І це не тільки й тому, що рідна мова, – це невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі.

Мова – це золотий запас душі народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися рідним краєвидом. Мова – найкращий цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розвивається і процвітає [1, c. 116].

Престиж мови залежить не від неї самої, а від її носіїв. На жаль, не всі українці усвідомлюють це. Тому українська мова в нашій державі стане престижною тоді, коли ми не будемо її соромитися, коли оволодіємо усім багатством її, навчимося гарно, виразно, правильно говорити по-українськи і будемо пишатися, що ми, українці, маємо таку чудову мову. А неукраїнці будуть відчувати задоволення від того, що володіють цією мовою, будуть шанувати її і тих, хто її створив. Але насправді бажане ще досить далеко від реального.

Громадяни нашої держави, як і всякої іншої, мають мовні обов’язки, що полягають у захисті та збереженні рідної мови. Захист рідної мови – найприродніший і найпростіший, найлегший і найнеобхідніший спосіб національного відродження і самоутвердження. Володіння рідною мовою – не заслуга, а обов’язок справжніх патріотів.

Література

1. Мирний Панас. Твори : у[ 3 т.] / Панас Мирний. – К. : Державне видавництво художньої літератури, 1976. – Т. 1. – 71 с.

2) Новиченко Л. Поезія і революція. Книга про Павла Тичину / Л. Новиченко. – К. : Сонячні кларнети, 1979. – Т.1. – 27 с.

3) Жлуктенко Ю. Українська мова на лінгвістичній карті світу : монографія / Ю. Жлуктенко. – К. : Наук. думка, 1990. – Т.1. – 61 с.

4) Пентилюк М. Наш скарб – рідна мова / М. Пентилюк. – К. : Наук. думка, 2001. – 116 с.

5) Історія української літератури XX століття : [у 2 кн.] / за ред. В.Г. Дончика. – К. : Театральна публіцистика, 1979. – Кн. 1. – 24 с.

6) Житецький П. Нарис літературної історії української мови в ХVІІ ст. / П. Житецький. – Львів : Літопис, 1941. – 116 с.
Довлетгельдиев Д. (ХНУСА)
Архитектура Туркменистана в контексте культурных ценностей
Произведение искусства – неоценимое приобретение человечества, без которого невозможно представить мировые культуры. Каждый народ гордиться культурным наследием своих предков.

Острее и ярче ощутить присутствие национальной идеи можно в искусстве народа. Изобразительное искусство, а именно архитектура (как объединение искусства и науки) является самым удачным примером или предметом с помощью которого можно изучать и понимать мировосприятие народа.

Важное место в этом наследии занимает архитектура, в которой воплотились основные идеи прошедшего и современности, коллективный гений народа, его слава и гордость. Архитектурное наследие Туркменистана можно условно разделить на две группы: архитектура древнего периода и современная архитектура.

Непременными атрибутами всех поселений древности являются объекты культовой архитектуры. Отсутствие единой веры в эпоху раннего средневековья породило чрезвычайное разнообразие сооружений, относящихся к самым разным культам, включая и христианство.

С завоеванием арабами Южной Туркмении (VII в.) здесь начинает внедряться ислам. В городах появляются первые мечети со стройными минаретами, медресе, ханака и другие типы мусульманских сооружений.

Последствия монгольского нашествия были настолько тяжелыми, что понадобилось более ста лет, чтобы здесь вновь начали появляться признаки профессиональной архитектуры. Определенный прогресс наметился в эпоху Тимуридов, однако число созданных тогда памятников невелико.

Начиная с XV века, с утратой Средней Азией своей роли перекрестья караванных путей, когда-то шумные и многолюдные города приходят в упадок, а вместе с ними деградирует и архитектура. До прихода русских здесь уже не было никаких инноваций. Чуть более 30 лет Туркменистан входил в территорию военно-колониального управления Российской Империи. Но именно тогда здесь были заложены основы современного градостроительства. Наследие конца XIX - начала ХХ вв. до сих пор определяет характер застройки многих городов региона.

Форсированное развитие промышленности при советской власти резко подстегивает процесс урбанизации. Города и поселки быстро застраиваются на основе генеральных планов их развития. Если в начале советского периода все проекты для Туркмении выполнялись в Москве и Ленинграде, то уже в 1929 году в Ашхабаде создается небольшое проектное бюро, которое впоследствии становится крупным институтом с филиалами в областных центрах, выполнявшим основную массу проектов для республики.

Последнее десятилетие стало для Туркмении периодом небывало активного строительства, осуществления значительных по замыслу и воплощению проектов, в частности мечети в Геокдепе, Президентского дворца, Национального музея, Центрального стадиона "Копетдаг" и др. Туркменистан стал импортером архитектурных проектов из Турции, Югославии, Италии, Франции, Ливана, Саудовской Аравии и других стран.

В современном Туркменистане можно говорить о сложении нового, уникального стиля, не имеющего аналогов в мировом зодчестве.

Масштабная градостроительная программа реконструкции Ашхабада является ключевым аспектом концепции развития главного города страны с расчетом на долгосрочную перспективу. В ее основе лежат глубокие местные традиции, многовековой опыт зодчества туркменской земли. Вот почему в Туркменистане уделяют особое внимание не только развитию современной архитектуры, но и последовательной реализации мер по дальнейшему изучению, охране, реставрации и популяризации своих историко-культурных памятников.

Долгунін М.Є. (Харківський торгово-економічний інститут КНТЕУ).
(кер. к.філол.наук, доц. Романова О.О.)
Роль мови у формуванні і самовираженні особистості
Мова людини – це своєрідний лакмусовий папірець, який виявляє рівень її загальної культури, освіченості, внутрішньої інтелігентності. Вбираючи в себе знання, відображені в мовленні, людина вибудовує власний внутрішній світ, або мікрокосмос, формує себе як особистість. Щодня ми реалізуємо себе, виявляючи своє ставлення до навколишнього світу, і найповніше, найглибше цей процес відбувається у мовленні під час повсякденного спілкування.

Уміння людини спілкуватися засобом слова зумовлюється загальною ерудицією, здібностями, самоосвітою, прагненням до самовдосконалення.

Україна проголосила, що будує правову демократичну державу. Для цього їй необхідні передусім духовні, інтелектуальні особистості, високопрофесійні викладачі, політики, правники. Вміння говорити становить фундамент професіоналізму спеціалістів гуманітарного фаху. Проте й для представників професій, пов’язаних із технікою, це вміння є важливою професіограмою.

Мова – то магічне дзеркало, невичерпний засіб спілкування. У мові відображено життєвий досвід, сприйнятий людством від давнини до сучасності. При цьому мова відображає не лише те, що на поверхні, а й невидиме для ока, внутрішню суть речей, не лише світ матеріальний, а й світ ідеальний, який віддзеркалюється у фольклорі, текстах, ідеях.

Передусім через мову ми пізнаємо рідний народ, його ментальність, культуру, історичний досвід. Крізь призму слова сприймаємо одну з граней краси, що представлена в художній літературі. Наші моральні переконання формуються на основі моральних понять та ідей, що пізнаються завдяки мові. Чим краще ми опановуємо мову, тим досконалішим стає наше мислення, бо мова і мислення нероздільні.

Особистість є носієм свідомості і системи суспільно-значущих якостей. Ідеальна особистість – це людина, що поєднує в собі духовне багатство, високу моральність, фізичну досконалість і виявляє себе як неповторна, самобутня індивідуальність, що й становить силу її привабливості для інших.

Мова, що виникає в процесі історичного розвитку того чи іншого суспільства і є засобом спілкування людей, — природна. Вона удосконалюється і змінюється в процесі розвитку всього суспільного життя, а також на основі своїх внутрішніх законів. Разом з тим у різних конкретних сферах практичної та пізнавальної діяльності людей розробляються і впроваджуються спеціальні системи знакових позначень – штучні мови. Відповідно до практичних потреб, їх можна замінювати на більш зручні.

Мова і свідомість суттєво відрізняються. Якщо перша є системою матеріальних знаків, то друга — сукупністю ідеальних образів. Слова — матеріальна оболонка для фіксування уявлень і абстракцій, які утворюють ідеальний зміст, тобто значення слів. Відмінність між мовою і свідомістю — це відмінність між матеріальним та ідеальним. Г. Гегель писав: «Мова є нібито тілом мислення».

Разом з тим, як за своїм джерелом походження, так і в процесі свого функціонування мова і свідомість неподільні. Думка без словесного втілення неможлива. За допомогою мови образи свідомості актуалізуються і стають дійсністю як для інших людей, так і для самої людини. У свою чергу, слова, що втратили зв'язок з духовним процесом, перестають бути мовними знаками, тому що втрачають статус засобів мислення і спілкування людей. У розвитку практичного і духовного життя суспільства і окремої людини мова і свідомість органічно взаємопов'язані: збагачення свідомості зумовлює розвиток мови; поява нових слів закріплює і поширює предметний зміст свідомості. Рівень розвитку суспільної та індивідуальної свідомості прямо залежить від рівня розвитку мови, і навпаки.

Поява і розвиток свідомості органічно пов'язані не тільки з доцільною трудовою діяльністю, а й з виникненням і удосконаленням мови. Саме мова була могутньою силою, яка сприяла виокремленню людини з тваринного царства, розвиткові її мислення, організації матеріального виробництва.

Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованості діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника. Культура мовлення – це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній).

Належна культура мовлення – це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної культури особистості. Одним із завдань культури мовлення є подолання мовних стереотипів: стереотипи мовлення – це стереотипи мислення. Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій.

Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ушляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства в цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Висока культура спілкування полягає не тільки у бездоганному дотриманні стандартів, норм літературної мови, а й вона залежить також від уміння користуватися всіма багатствами мови, її виражальними можливостями, від здатності брати до уваги що, з ким, де, коли, для чого говорити, тобто враховувати мовленнєву ситуацію.

Розумові здібності, ерудиція, сила волі, працездатність тощо можуть не приносити бажаних результатів, якщо людина не вміє належно спілкуватися, і, навпаки, досконале спілкування спроможне стати ключем до успіху в суспільстві. Формування навичок культури спілкування не повинне обмежуватись епізодичними вправами і завданнями, воно потребує розвитку і вдосконалення української мови протягом всього життя.

Роль культури спілкування у формуванні культури людини в цілому є надзвичайно важливою. Проблема формування культури спілкування потребує подальшого дослідження, недостатня розробленість цієї проблеми в шкільній практиці вказує на необхідність створення експериментальної методики, спрямованої на формування в школярів культури спілкування. Як зазначав Антуан де Сент-Екзюпері, найбільшою розкішшю, що гідна людини, є радість людського спілкування. Щоб мати успіх у мистецтві спілкування, потрібно його опановувати й застосовувати у щоденній практиці.

Роль мови у формуванні і самовираженні особистості величезна. Особливе значення має рідна мова, що стає для кожної людини одним з найцінніших надбань. Найгостріше це відчувається тоді, коли людина довго знаходиться за межами батьківщини. Тоді бодай одна вісточка рідною мовою приносить душевну легкість, втамовує тугу за рідною стороною.

Вбираючи в себе знання, відображені в мовленні, людина вибудовує власний внутрішній світ, або мікрокосм, формує себе як особистість.

Дубинина А.В. (НИУ «БелГУ», Россия)
Реализация личностно-ориентированного подхода в обучении

русскому языку в начальной школе
На современном этапе развития общества перед школой стоит задача всестороннего развития личности ученика. При этом обучение должно обеспечивать духовное, интеллектуальное, творческое развитие учащихся. Современная школа, где осуществляются различные подходы к обучению, ставит своей целью не только обучение детей с разными способностями, но и развитие, создание на уроках творческой обстановки, направленной на личностно-ориентированную модель обучения, утверждающую ценность личности ребенка. И сегодня Федеральный Государственный Образовательный Стандарт второго поколения, направленный на реализацию качественно новой личностно-ориентированной развивающей модели массовой школы,  призван обеспечить выполнение основных задач, среди которых называется развитие личности школьника, его творческих способностей, интереса к учению, формирование желания и умения учиться.

В наcтоящее время идет становление новой cиcтемы образования. Этот процеcc сопровождается значительными инновационными изменениями в педагогической теории и практике. Содержание образования обогащается новыми процессуальными умениями, творческим решением проблем науки, развитием способностей, оперированием информации и рыночной практики с акцентом на индивидуализацию образовательных программ.

В сегодняшних условиях намечается переход на гибкие модели организации педагогического процесса, который ориентирован на личность учащихся, носит вариативный и коррекционный характер и более мотивирован. Возникает потребность в разработке и внедрении соответствующих технологий. Среди большого числа инноваций, применяемых в системе образования, особое внимание уделяется таким технологиям, где учитель выступает не источником учебной информации, а является организатором и координатором творческого учебного процесса, направляет деятельность учеников в нужное русло, при этом учитывая индивидуальные способности каждого ученика. Таковыми, являются личностно-ориентированные технологии. Ведь именно они предусматривают приоритет субъект субъектного обучения, диагностики личностного роста, ситуационное проектирование, игровое моделирование, включение учебных задач в контекст жизненных проблем, которые предполагают развитие личности в реальном, социальном и образовательном пространстве.

Личностно-ориентированная технология представляет собой воплощение гуманистической философии, психологии и педагогики. В центре внимания педагога – уникальная целостная личность ребёнка, открытая для восприятия нового опыта, способная на осознанный и ответственный выбор в разнообразных жизненных ситуациях [4, 39].

В последнее время личностно-ориентированный подход стремительно завоевывает образовательное пространство России, приходит на смену авторитарного стиля обучения и воспитания детей.

Согласно концепции личностно-ориентированного обучения, каждый ученик – индивидуальность, активно действующий субъект образовательного пространства, со своими особенностями, ценностями, отношением к окружающему миру, субъектным опытом.

Реализация личностно-ориентированного обучения требует разработки такого содержания образования, куда включаются не только научные знания, но и метазнания, то есть приемы и методы познания [4, 40].

Теоретические разработки по вопросу личностно-ориентированного обучения нашли отражение в трудах Н. А. Алексеева, А. С. Белкина, Л. С. Выготского, А. С. Границкой, В. В. Давыдова, Л. В. Занкова, Э. Ф. Зеера, Н. И. Чуприковой, Д. Б. Эльконина, И. С. Якиманской.

Практика личностно-ориентированной технологии обучения разрабатывалась: А.В. Петровским, В.И. Слободчиковым, Г.А. Цукерман, И.С. Якиманской и другими. Все педагоги - исследователи считают, что при личностно-ориентированном образовании на первый план выходит развитие личности.

Как известно, личностно-ориентированный подход стал возможен благодаря общественно-политическим, экономическим, социальным преобразованиям, произошедшим в нашей стране в последнее десятилетие. Сменились ценностные ориентации и в качестве самой большой ценности в соответствии с провозглашенными принципами гуманизации и демократизации общества признается свободная, развитая и образованная личность, способная жить и творить в условиях постоянно меняющегося мира.

На современном этапе развития лингводидактики особую актуальность приобретают те исследования, которые ориентированы на изучение структурно-функциональных и коммуникативно-когнитивных свойств языка, связанных с личностно-ориентированным обучением русскому языку учащихся и применением научных достижений в области лингвистики, психологии, педагогики и методики обучения русскому языку. В современных исследованиях, в том числе и методике обучения родному языку, обратившейся к проблеме формирования и развития языковой личности учащихся, наметилась тенденция к интеграции научных знаний. Следовательно, переориентировка методических исследований, посвящённых личностно-ориентированному обучению русскому языку в целом обусловлена логикой психолого-педагогических и лингвистических исследований, а также целым рядом тенденций внутри собственно методической науки.

Как отмечает И.Б. Игнатова «заданной в личностно-ориентированном обучении является методология деятельности учителя и ученика, направленная на индивидуальную творческую самореализацию в процессе обучения, а также формирование личности ученика. При этом, личностно-ориентированное обучение русскому языку предполагает учёт многоуровневой организации языковой личности учащихся и закономерностей формирования у них знаний, умений и навыков» [1, 15].

Следовательно, применительно к обучению русскому языку, личностно-ориентированное обучение – это обучение, создающее условия для полноценного проявления, формирования и развития языковой личности учащихся в процессе осмысления и овладения языковой системой родного языка и формирования коммуникативных умений и навыков.

В зоне первичного внимания учителя при личностно-ориентированном обучении младших школьников должна находиться деятельность самого ученика, его «внутреннее образовательное приращение и развитие [5, 58]». Процесс обучения в этом случае должен представлять собой не простую передачу знаний в готовом виде, а предполагать возможность создания знаний самим учеником, то есть знания в процессе обучения русскому языку должны конструироваться, добываться, генерироваться учащимися в результате собственно учебно-познавательной деятельности, и тем самым, становятся личностно значимыми.

С целью решения методических задач личностно-ориентированного обучения необходимо учитывать следующие особенности школьников:

- обучаемость, то есть ансамбль интеллектуальных свойств человека, от которых при всех прочих равных условиях зависит успешность обучения;

- обученность, содержание которой состоит как из программных, так и внепрограммных знаний, умений и навыков;

- учебные умения;

- познавательные интересы (на фоне учебной мотивации) [3, 85].

Необходимо отметить, что выделенные особенности принципиально важно учитывать при личностно-ориентированном обучении младших школьников, так как оправданными могут быть только те методы и приёмы, которые исходят из учёта психолого-педагогических и возрастных особенностей учащихся.

Иными словами, реализация личностно-ориентированного обучения в начальной школе понимается как построение особого рода педагогического процесса (со специфическими целями, содержанием, технологиями), который специально ориентирован на развитие и саморазвитие личности младшего школьника.

Базовыми понятиями личностно-ориентированного обучения русскому языку, таким образом, является понятие «личность», «языковая личность». Если в психологии при изучении и описании личности в центре внимания оказываются эмоции, мотивация, темперамент, характер, воля, то при анализе языковой личности в лингвометодическом аспекте на первый план выступают её интеллектуальные характеристики.

Понятие «языковая личность» рассматривается учёными уже довольно давно. Высказывания по данному вопросу можно найти в работах Ф.И. Буслаева, Л. Вайсбурга, В. Вундта, В. Гумбольдта, А.А. Потебни, Г. Штейна.

Ю.Н. Караулов [2, 241] охарактеризовал языковую личность как «личность, выраженную в языке (тексте) и через язык, как личность, реконструированную в основных своих чертах на базе языковых средств».

Ю.Н. Караулов выделяет три уровня в структуре языковой личности.

Ординарно-семантический, или нулевой уровень создаёт условия и предпосылки для формирования и развития языковой личности младшего школьника в процессе обучения русскому языку. Данный уровень называется также ознакомительно-накопительным, поскольку учащиеся накаливают знания в определённой области языка.

Первый уровень – структурно-семантический, или вербально-семантический. По мнению учёного, это уровень нормативного владения языком.

Второй уровень – тезаурусный, или лингвокогнитивный. Единицы данного уровня – понятия, идеи, складывающиеся у языковой личности в упорядоченную картину мира. Начиная с этого уровня складывается языковая личность, так как происходит более осознанное усвоение изучаемого материала и включение его в различные виды речевой деятельности, в частности, в письменной речи.

Третий уровень – мотивационно-прагматический, охватывающий коммуникативно-деятельностные потребности личности, движущие ею мотивы, установки и цели. То, что было накоплено на первом уровне, обобщено на втором, вводится в деятельность, которую нужно мотивировать [2, 254].

Е.А. Николаева [1, 69] отмечает «при формировании языковой личности необходимо учитывать её индивидуальность. В учебном процессе личность становится субъектом обучения, активно усваивающим язык. Поэтому, учитывая принцип индивидуального подхода, обучение должно вестись дифференцированно, что нашло отражение в процессе личностно-ориентированного обучения, которое предъявляет особые требования к содержанию обучения».

Таким образом, проанализированная структура организации языковой личности не противоречит ряду лингводидактических идей и концепций, а помогает их обобщить и систематизировать: обращение к структуре языковой личности младших школьников позволило рассмотреть процесс обучения русскому языку поэтапно; поэтапное формирование языковой личности учащихся начальной школы помогает подчеркнуть важность таких принципов обучения, как преемственность, последовательность и систематичность.

Можно обобщить, что личностно-ориентированный подход:



  • Ставит в центр всей школьной образовательной cистемы личноcть ребенка, обеспечение комфортных, бесконфликтных и безопасных уcловий ее развития, реализацию ее природных потенциалов;

  • Это методологическая ориентация педагогической деятельности, которая позволяет поcредством опоры на систему взаимосвязанных понятий, идей и способов действий обеcпечивать и поддерживать процеccы самопознания, cамостроительства и самореализации личноcти ребенка, развитие его неповторимой индивидуальности;

  • Имеет целью всеcтороннее развитие личноcти школьника, то есть комплексное и равномерное развитие интеллектуального, эмоционально-волевого, ценностно-мотивационного компонентов личности.

Итак, личностно-ориентированное обучение русскому языку предполагает, что совместная деятельность ученика и учителя должна быть направлена на индивидуальную самореализацию школьника и развитие его языковой личности в ходе освоения языковой системы и правил её функционирования в речи. Учитель русского языка при этом рассматривается нами в роли организатора процесса обучения, в котором ученик, овладевая новыми знаниями, опирается на собственный потенциал и использует соответствующую технологию обучения.


Достарыңызбен бөлісу:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   22




©dereksiz.org 2024
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет