Брестские церковные соборы в октябре 1596 р.: подготовка, состав учасников, лидеры

До історії Берестейських соборів 6-10 жовтня 1596 р. (унійного собору і православного "антисобору") зверталися, зрозуміло, всі дослідники, тож історіографія проблеми складає величезні обсяги літератури з історії унії¹. Проблемі Берестейських соборів у перелічених та інших історіографіях приділялася певна увага, проте, на жаль, тема залишилася не розкритою. Підсумок вивчення проблеми в історіографії я зробив в окремій спеціальній статті². Отже, мені йшлося про певні висліди. Так, наприклад, порівнюючи ступінь вивченості Берестейських соборів, я стверджую думку про кращу дослідженість православного, що пояснюється, звичайно, наявністю більш докладних джерел про нього - актових і наративних. У плані подієвої історії добре вивченими є перші дні роботи соборів, які характеризуються активними спробами порозуміння з обох боків.

Підсумовуючи, наголошую, що історії соборів присвячена велика література. Сформувався також досить об’ємний блок джерельних матеріалів, проте наукової концепції проблеми, яка б відповідала сучасним вимогам, дотепер не створено. Так, наприклад, у літературі досі домінує спірна думка про визначальність в долях унії акції в Римі, а не в Бересті, хоча добре відомо, що два єпископи прийняли в Апостольській Столиці наприкінці 1595 р. лише католицьке віросповідання. Тим самим наголошується на другорядності Берестейських соборів, на яких, незважаючи на розкол, була представлена вся митрополія, в тому числі й мирянство. Досі не існує праці, в якій було б вичерпно узагальнено відомий науці джерельний матеріал, підсумовано вивчення проблеми в історіографії, подано узагальнюючу статистику представництва на соборах. Дискусійним залишається питання правосильності соборів, не вироблено погляду на історичне значення кожного собору (унійного і православного) в долях християнства Центрально-Східної Європи. Назагал, малодосліджених та спірних питань в історії події нараховується досить багато.

Загальна ідея собору, який мав вирішити долю унії, витікала із зобов’язань митрополита та ієрархії скликати щорічні собори (кінець 80-х рр.), а також із концепції соборноправності руської церкви. Ідея власне унійного собору виникла в ході розвитку унійного процесу в середині 90-х рр. XVI ст. Передсоборові події добре відомі фахівцям унії, тому я їх переказувати не буду. Зупинюся лише на маловідомому, зокрема, діях митрополита Михайла Рагози. 28 жовтня 1595 р. митрополит видав грамоту на скликання церковного собору³, в якій він згадує, що князь К.Острозький вимагав скликання собору до від’їзду владик до Риму. Сам митрополит також цього бажав, але король не дозволив собор з огляду на "небезпечность", тому він не відважився. Тепер, очевидно, дозвіл був отриманий, оскільки собор призначався на 25 січня 1596 р. у Новогрудку.

Зрозуміло, що після повернення єпископів Іпатія Потія і Кирила Терлецького з Риму, мотиви скликання собору значно змінилися. Тепер уже йшлося про спільний собор двох конфесій: уніатської (поки що дуже малочисельної) і православної. Своє бачення (і одночасно згоду) папа Климент VIII висловив у ряді документів, підписаних у Римі 7 лютого 1596 р. Передовсім ідеться про бреве митрополитові Михайлу і єпископам⁴. У цьому документі наголошувалося на скликанні провінційного, тобто помісного собору за участю єпископату, який би мав прийняти віру Святого Петра у той самий спосіб, що й Іпатій Потій та Кирило Терлецький у Римі, тобто вчинити «правдиве послушенство». Про це митрополит і єпископи мали відзвітуватися в Рим. Про собор також повідомлялося в папському бреве королю⁵, у зв’язку з призначенням на собор делегатів папи – латинських єпископів Польщі; а також в бреве Димитрію Соліковському⁶, Бернарду Мацейовському⁷ і Станіславу Гомолінському⁸. За задумом папи, це мав бути типовий собор за зразком католицьких, у дусі потридентської жорсткої універсалізації.

Як відомо, унійне питання обговорювалося на Варшавському сеймі (працював з 26.03 по 6.05.1596 р.) у контексті піднятого протестантами питання про дотримання релігійної конфедерації⁹. Намічався союз православних з протестантами. Православні делегати, згідно посольських інструкцій з місць, мали вимагати скинення уніатів Потія і Терлецького. За свідченням Петра Скарги, який у свою чергу, посилався на інформацію делегатів короля на Берестейському соборі, князь К.Острозький просив короля скликати собор¹⁰.

Через 5 днів після закінчення сейму Сигізмунд ІІІ написав лист митрополитові Михайлові (Рагозі) 12.05.1596 р. на скликання собору¹¹. Король погоджувався на скликання собору єпископів з духовенством. Запрошувались також всі, хто з доброї волі належав і схилявся до святої єдності. Не допускалися (без спеціального роз’яснення) люди іншої релігії і взагалі сторонні (невідомо, чи під дану категорію підпадали православні). Прикметно, що король радив митрополитові не поспішати зі скликанням собору. 14 червня 1596 р. вийшов офіційний універсал на скликання собору¹², адресований до всіх людей грецької віри, духовних і світських. Проте на собор запрошувалися дише ті представники католицької і грецької віри, котрі належали до єдності. Собор призначався в Бересті на час, найзручніший митрополитові і старшому духовенству, з метою зміцнення "святої стародавньої єдності", потрібної для збереження згоди і спокою між народами, цілісності Речі Посполитої, земних і небесних утіх. На собор запрошувалися всі вірні грецької релігії, які повинні були прислухатися до тих "святобливих справ". Заборонялося прибувати на собор різновірцям, а також «іншим стороннім». Собор не повинен був розглядати справи, які не належали до його головної мети, тобто, поза унією. Заборонялося також брати з собою «непотрібні зграї». Водночас король дбав про дотримання права і посполитого покою¹³.

21.08.1596 р. митрополит вислав зі своєї резиденції в Новогрудку окружне послання до християнської людності грецького обряду, в якому оголосив про скликання собору на 6 жовтня 1596 р.¹⁴ В цьому обіжнику мета скликання собору обумовлена дуже лаконічно і дуже загально: для пильних «намов» у духовних справах. Отже, про унію тут не мовиться жодним словом. Саме згаданий обіжник і відомий в унієзнавстві. Досить дивно, але ніхто не звернув уваги на те, що документ, властиво, нічого не вирішував.

У полемічному творі "Проти латино-уніатів" (20 глава) уміщено інше послання митрополита, також підписане в Новогрудку, але не датоване¹⁵. На жаль, в унієзнавстві йому досі не приділялася увага. Воно звернене, передовсім, до єпископату та вищого кліру церкви і лише після них згадуються світські, які запрошувалися на собор 6.10.1596 р. до Берестя. Чітко визначалася і мета собору: досягти згоди і милості сповна, "совокупившеся съ церковю заходнею", допомогти соборно "вчинити" Святу Віру на хвалу Господу і порятунок людських душ. Кінець листа є зверненням лише до кліру (єпископів, архімандритів, ігуменів та пресвітерів), щоб вони в церквах молилися, складали жертву, корилися Господові Богу постами та милостинями, оплакували гріхи, обертали милість Божу на утиснену і ображену Церкву.

Крім вказівки на унію, звертає на себе увагу і попередній текст джерела (більший), в якому викладене догматично-канонічне обґрунтування унії церков. Так, на думку митрополита, єдність церкви заповів Ісус Христос (відомий біблійний вислів "да будетъ едино стадо и единъ пастырь"), розвинув Св. Апостол ("абысмо одни были"). Єдність церкви, недопустимість розколу випливали також із Господніх заповідей про загальну любов (на відміну від учнів Магомета, котрі бажали християнам незгоди). Митрополит звернув також увагу на роль церковної єдності у поборенні єресей, утвердженні царської (тобто, державної) влади, примноженні православних церков, боротьбі з "супостатами" і т.ін. При цьому він обґрунтовує одну із головних причин унії: поширення єресей, розорення храмів та вівтарів, вигнання ієреїв, попрання святих церков, що, в свою чергу, є великим гріхом, свідченням занепаду та утисків Святої віри. Причина виводиться, у підсумку, з чітко заманіфестованої незгоди церков, тобто, розколу. Затим слідує інша причина: занепад Святої Константинопольської столиці, "грецького царства", як наслідок розірвання церковної єдності (а не завоювання турками, як стверджували римо-католицькі ідеологи та публіцисти).

Далі митрополит Михайло звертає увагу на те, що причин ненависті до західної церкви, фактично, не існує, оскільки обидві церкви визнають Бога у Тройці хвалимого, а незгоду на них наслав антихрист, "князь темноти" через своїх слуг. Таким чином, митрополит сформулював своє бачення теоретичних засад унії, базоване на православному розумінні ідеї (на користь цього є такий аргумент: митрополит навіть не згадує флорентійських ідей). У ньому жодним словом не звинувачуються ні папи, ні патріархи у розірванні єдності. Висловлені ідеї були розвинуті в головному документі Берестейського унійного собору, очолюваного митрополитом – декларації унії, текст якої цілком наведено в 22 главі твору. Проте там з’являються уже інші засади: визнання першості Апостольської Столиці і звинувачення патріархів у схизмі, що було характерно для позиції Іпатія Потія та римо-католицьких ідеологів унії, наприклад, Петра Скарги.

Значення аналізованого послання Михайла Рагози дуже велике. По-перше, воно уточнює позицію митрополита щодо унії напередодні Берестейського собору. По-друге, чітко засвідчує його обізнаність з канонічно-догматичними засадами східного християнства (джерел згаданого плану, які вийшли з-під пера митрополита, майже не збереглося). По-третє, лист дозволяє говорити про близькість митрополита до ідеї т.зв. "універсальної унії", обстоюваної князем К.Острозьким і базованої на засаді рівності церков та обрядів.

Отже, митрополит Михайло (Рагоза), який ще не так давно мав сильні застереження щодо унії, вислав два відмінних послання про скликання собору. Побоюючись опозиції світських, у першому він не повідомив їх про головну мету собору.

Передсоборову політику королівської влади ілюструє універсал короля, виданий 6 вересня 1596 р., адресований полоцькому і вітебському єпископові Герману Івановичу¹⁶, а також грамота, якою встановлювалися повноваження королівських делегатів: троцького воєводи М.Х.Радзивіла, канцлера ВКЛ Лева Сапєги, берестейського старости, підскарбія і писаря ВКЛ Дмитра Халецького. Цікаво, що вони призначалися не для участі в духовних справах собору, а лише для сприяння спокою і порядку¹⁷. Цікаву інтерпретацію мети собору (з католицької перспективи) подав Петро Скарга: 1) його учасники мали просто прийняти католицьку віру, скріпивши це власноручними підписами, 2) одержати відпущення гріхів за попереднє відщепенство. До цього начебто закликав і папа, який настоював на прийнятті унії у спосіб, апробований Потієм та Терлецьким¹⁸.

Цілком протилежне завдання ставили перед собою православні, духовні і світські, які згуртувалися довкола ідеї непорушності своєї віри, а також старожитніх прав і вольностей. У передсоборові місяці православні більше не вимагали скинення Потія і Терлецького. Більше того, вони навіть допускали, що собор буде проведено таємно, тобто без них¹⁹. Позиція православних була викладена в численних протестах, поширюваних у воєводствах, а також у зверненні князя К.Острозького до руського народу.

Позицію православних підтримав александрійський патріарх Мелетій Пігас, який 30.08.1596 р. відправив послання до князя К.Острозького, духовних та православної людності "Малої Росії". До нього дійшли чутки про унійні заходи руського єпископату. Патріарх рекомендував простити тих, хто одумається, а відступників – скинути зі святительства за прикладом Нікейського собору, і дати їм свободу за межами християнської церкви, а на їх місце хіротонізувати нових єпископів і митрополита, за згодою патріарха, князя К.Острозького та "інших панів"²⁰.

На початку червня король вирішив вислати до князя К.Острозького посла з останнім попередженням і закликом до унії, чи принаймні, до неспротиву. Ім’я делегата не збереглося, проте віднайшовся текст королівського звернення (знахідка у римських збірках належить О.Галецькому)²¹. На думку дослідника, король аргументовано спростував закиди князя в "ошуканстві" православних, заперечивши його право на вирішення церковних справ. У цьому, вочевидь, проявилися дві протилежні позиції: прихильників і противників унії. Перші, начебто, покладалися тільки на вирішальну юрисдикцію ієрархії, другі, під впливом візантійської традиції, підпорядковувалися чорному духовенству і світським патронам²².

За кілька тижнів до відкриття собору князь К.Острозький від імені волинської шляхти відправив послів до короля: Матвія Малинського і Лаврентія Древинського (інформація про це збереглася лише в праці Петра Скарги²³). Подякувавши королеві за дозвіл собору, православні просили не допустити втручання військових загонів, дбаючи про збереження свободи нарад. Крім того, слід було, все-таки, допустити різновірців, а також патріаршого екзарха Никифора. При цьому передбачалося, що собор не досягне згоди. В такому разі вони просили дозволу для вирішення питання на сеймі. Король, як відомо, пообіцяв задовольнити тільки перше прохання.

Про настрої православних напередодні собору свідчить інструкція Львівського братства своїм делегатам²⁴. Категорично приписувалося ні в чому не відступати від православної віри, а також від послуху константинопольському патріархові. Не погоджуючись на жодні компроміси, братчики відмежовувалися від усіх єретиків. До слова, львівські братчики мали досить чітку інформацію про собор: вони одержали від бургомістра обіжник митрополита. 22.09.1596 р. про від’їзд делегації на собор вони повідомили Стефана Зизанія. У листі уміщена цікава інформація про від’їзд на собор львівського єпископа Гедеона Балабана зі Стрятина, котрий взяв з собою священика Вознесенської церкви, а також Гаврила Ярошевича, отця Кирила з Дубна²⁵.

Як свідчать джерела, протягом літа 1596 р. обидві сторони посилено готувалися до собору. Потій і Терлецький, як уже відзначалося, працювали в своїх єпархіях. За деякими даними, ще в 20-х числах травня відбулася їх нарада з митрополитом, на якій обговорювалося питання про підготовку собору²⁶. В останні передсоборові тижні практичними заходами керувала, як видається, католицька сторона. 6 вересня король запросив єпископів-уніатів до Кам’янця Литовського, маєтку луцького католицького єпископа Бернарда Мацейовського для останніх нарад. Зберігся примірник рескрипту, адресований полоцькому владиці Герману Івановичу²⁷. Про хід наради свідчить додаткова інформація в листі П.Аркудія генералові єзуїтів К.Аквавіві (20.11.1596р.). Перед єпископами і митрополитом виступив Б.Мацейовський, затим ієрархи підписали текст сповіді віри. Таким чином, перехід єпископату до унії відбувся, фактично, ще до собору. Як писав П.Аркудій, Іпатій (Потій) від імені папи уділив їм "розгрішення" зі схизми. Присутній при цьому П.Аркудій був вражений величчю події, яка відбулася, незважаючи на небезпеку від світських, тобто мирян церкви на чолі з князем К.Острозьким²⁸. На думку О.Галецького, нарада в Кам’янці Литовському, маловідома в історіографії, заперечує побутуючу думку про недостатню підготовку собору²⁹. Гадаю, що нарада в Кам’янці Литовському мала велике значення: перехід єпископату до унії за апробованою в Римі формою відбувся, незалежно від наслідків собору в майбутньому. Поворот назад, як і будь-який компроміс, був тепер неможливий. Вочевидь, невипадково, в іншій реляції (20.06.1596 р.) П.Аркудій говорить про унійний процес, як про святкування, маючи на увазі вирішеність унійної проблеми до собору.

За реляцією віленських єзуїтів, митрополит Михайло (Рагоза), який їхав до Берестя з полоцьким архієпископом, відвідав у Вільні єзуїтський колегіум³⁰. Саме тут він одержав документ, відомий в історіографії як інструкція єзуїтів. Підготовка собору з боку католиків та уніатів була завершена. З боку православних – також.

Незважаючи на заборону короля, на собор направлялися православні греки, в тому числі – протосинкел константинопольського патріарха Никифор, який знаходився перед тим в Молдавії. Повноваження патріарха Никифорові були дані ще 1592 р.³¹ П.Жукович, який одним із перших аналізував питання спеціально, з’ясував, що, очевидно, влітку 1596 р. Никифор прибув на Русь³². 13 вересня 1596 р. він написав листа митрополитові³³. Вирішальна роль князя К.Острозького в запрошенні Никифора на собор не підлягає сумніву. На думку К.Лєвіцького, в серпні 1596 р. К.Острозький розробляв план кампанії проти унійного собору, прагнучи заручитися підтримкою Криштофа Радзивіла. У випадку його неприбуття на собор, князь розраховував на мінського воєводу Яна Абрамовича³⁴.

У літературі добре вивчено також і питання про так зване зволікання з терміном відкриття собору.

Склад учасників соборів

Собор, який розпочав роботу 6 жовтня, був дуже представницьким: ні до 1596 р., ні опісля не вдавалося зібрати таку кількість духовних і світських станів митрополії. Спільний собор, який би об’єднав прихильників і противників унії, як відомо, не відбувся. Засідало два собори: унійний і православний, тож і склад їх учасників аналізується окремо. Джерела дозволяють достатньо повно з’ясувати склад обох соборів. При цьому варто застосувати методику групування делегатів за єпархіями митрополії, що найкраще дозволяє з’ясувати ситуацію в адміністративних одиницях всієї митрополії.

Історіографічне вивчення проблеми дозволяє окреслити основні погляди дослідників щодо підрахунку учасників соборів. Так, наприклад, неодноразово зверталася увага на свідчення анонімної реляції, автор якої назвав цифру учасників православного собору: 600 осіб ("числом сту шести особ")³⁵. До слова, саме це джерело подає поодиноку інформацію про учасника православного собору священика Критського, який передав згадану інформацію авторові реляції. Значно меншу цифру наводить автор "Ектезиса", після переліку підписів під "Апофазисом": "Було ще багато інших пресвітерів, більше двохсот". Названа і дуже непрозора причина, чому він їх не назвав: "не було в тому потреби"³⁶ . Якщо до названої цифри додати 41 перелічену особу (підписи під "Апофазисом"), то виходить, щось близько 250 осіб.

Жодних спроб підрахунку кількості учасників унійного собору в історіографії досі не зафіксовано.

Найважливішими джерелами для обрахунку учасників православного собору є його ухвали, під якими поставлено чіткі підписи. 9.10.1596 р. було прийнято головну ухвалу православного собору "Апофазис", підписи під яким засвідчують 41 учасника: представників православного Сходу, двох єпископів, архімандритів, протопопів/намісників, братських священиків, кількох ієромонахів.

9.10.1596 р. собор прийняв три ухвали: синодальний універсал, протестацію в головний трибунал та інструкцію делегатам до короля. Під синодальним універсалом знаходиться 64 підписи³⁷: 29 духовних і 35 світських осіб. Крім того, джерело подає ще двох світських осіб, котрі від імені собору внесли документ до трибунальських актових книг у Новогрудку (2.11.1596 р.): п.Криштоф Кевлич і Ян Змієвський (їх імена не згадуються в жодному іншому джерелі).

9.10.1596 р. була підписана і протестація до трибунальських книг, облятована у володимирських гродських книгах (з цієї обляти джерело і відоме). Під документом уміщено 7 підписів: 2 світських особи (Костянтин Острозький і Дем’ян Гулевич) і 5 духовних (Гедеон Балабан, Михайло Копистенський, Іларіон Масальський, Никифор Тур, Єлисей Плетенецький)³⁸. Документ вніс до володимирських судових актів князь Юрій Пузина, що є єдиним свідченням про його участь у соборі³⁹.

Під інструкцією православного собору делегатам до короля (Матвію Єловичу Малинському і Лаврентію Древинському) уміщено 43 підписи: 15 духовних осіб і 28 світських⁴⁰. У переліку є повтор: двічі названо Матвія Рогозинського. Перелік і порядок підписів дещо дублюють підписи під синодальним універсалом, але вони не збігаються, передовсім, за кількістю. Під інструкцією зустрічається ряд цінних свідчень, практично єдиних, про деяких учасників, наприклад, про священика Василя Болгарина. Важливою є також інформація про делегованого собором Матвія Малинського, оскільки його підпису під ухвалами соборів немає.

Перелік світських учасників собору подає окремо автор "Ектезиса", як таких, що представили інструкції шляхетських послів з місць (надалі називатимемо джерело "Переліком послів"). У "Переліку" всього фіксується 45 підписів. Тут продублювано інформацію з попередніх згаданих джерел, проте частина подається вперше (наприклад, міщани з м. Більська, Києва, Пінська та ін.), доповнено інформацію про депутатів зі Львівщини та Перемишльщини. Наприкінці перелічено також міста, делегатів котрих не названо (Берестя, Підгайці, Костянтинів, Скала Подільська, Брацлав, Кам’янець-Подільський, Галич, Володимир, Мінськ, Слуцьк, Луцьк та "багатьох інших повітів і міст").

Ще 8.10.1596 р. православний собор реабілітував Стефана Зизанія і віленських братських священиків Василя та Герасима⁴¹. Ми вважаємо усіх трьох учасниками собору. Наприклад, підпис о.Василя, братського священика монастиря Св. Трійці, знаходиться під "Апофазисом". Щодо присутності Стефана Зизанія на соборі, то тут також існують додаткові свідчення: під синодальним універсалом підписався Стефан – "раб недостойний, презвитер". О.Старовойт, дослідник постаті, без усякої аргументації вважає, що це різні особи⁴², хоча участь у соборі С.Зизанія підтверджена автором Баркулабівського літопису: Стефан зі священиками звинувачував делегатів від унійного собору як "виволанців". Назагал, під реабілітаційною грамотою підписалося 13 духовних осіб. Крім вже відомих (Гедеона Балабана, Никифора Тура, Іларіона Масальського, Нестора Козьменича) цілий ряд імен зустрічається вперше. Передовсім, це представники православного Сходу: біхрасуський єпископ Паісій (його ім’я не зустрічається в жодних інших соборових документах) і афонський архімандрит з монастиря Св.Симона і Петра, Макарій. Ще одна рідкісна постать – о. Захарія Михайлович Воскресенський з Мінська⁴³.

Учасники православного собору реконструюються також за екскомунікаційними ухвалами унійного собору, підписаними митрополитом. Так, в грамоті від 10.Х.1596 р. митрополит екскомунікував Михайла Копистенського і Гедеона Балабана, а також архімандритів Никифора Тура, Григорія Балабана, Єлисея Плетенецького, ігумена Нестора Козьменича, протопопа Теодора зі всіма замковими попами м.Пінська та ін.⁴⁴ Даний перелік є дуже важливим, оскільки деякі імена в жодних інших джерелах не згадуються. Назагал, згадане джерело є дуже важливим і цікавим з точки зору інформації про православних. Тут ідеться про "всіх священиків", котрі засідали і "відлучилися" від унійного собору. Перераховано пінське духовенство: дмитрівський протопоп Теодор "со всими попами замковими", миколаївський піп Іван та ін.

В екскомунікаційній грамоті унійного собору згадується (причому єдиний раз) луцький протопоп Іоанн Вацута. Так само поодиноке свідчення фіксується у дуже цікавому джерелі – синодальному листі Никифора від 11.10.1596 р. Йдеться про мінського протопопа Іродіона Троїцького⁴⁵. Іншим джерелом його участь у соборі не підтверджується. Крім того, лист підписаний після закінчення роботи собору. Проте ми вважаємо його учасником собору, оскільки лист Никифора, який встановлював новий канонічний порядок у митрополії, названий синодальним.

В анонімному творі-2 згадується священик з Коритно. Поруч названо ім’я Олександра Острозького. Підписів обох в жодних варіантах джерел немає, проте, незважаючи на це, участь Олександра Острозького в соборі сумніву не підлягає.

Ряд імен з переліку послів підтверджуються іншими джерелами. Наприклад, листом львівського братства на собор (йдеться про братчиків Ю.Рогатинця, М.Добрянського, Д.Красовського).

Облік учасників унійного собору є менш складним, адже основні його учасники поставили чіткі підписи під декларацією унії та екскомунікаційними ухвалами. Учасники собору реконструюються, головним чином, за підписами під чотирма ухвалами: декларацією унії 8.10.1596 р., двома екскомунікаційними грамотами 9.10.1596 р. і екскомунаційною грамотою 10.10.1596 р. За декларацією унії, це митрополит Михайло Рагоза, 5 єпископів (Іпатій Потій, Кирило Терлецький, Григорій Герман, Діонісій Збируйський, Іона Гоголь) і 3 архімандрити (Богдан Годкинський, Гедеон Брольницький і Паїсій)⁴⁶. Отже, маємо 9 підписів, які представляють вищу ієрархію на чолі з митрополитом. Під екскомунакаційними грамотами 9.10.1596 р. підписів на три позиції менше: їх не підписали архімандрити⁴⁷. Під екскомунікаційною грамотою 10.10.1596 р. підписи дублюються за попереднім варіантом⁴⁸.

Учасники унійного собору – представники римо-католицької церкви - не підписали, на відміну від православних (представники східної церкви підписували ухвали), жодного соборового документа. Імена трьох легатів папи, католицьких єпископів Бернарда Мацейовського, Димитрія Соліковського і Стефана Гомолінського реконструюються за буллою-повноваженням папи, реляціями Гаетано, звітами папі і королю. Вкажемо на важливість реляції папі і реляції королю (текст першої вперше опублікував А.Великий⁴⁹, другої – Т.Кемпа⁵⁰). Тут же уміщено підписи делегатів короля: Миколая Христофора Радзивіла, Лева Сапєги і Димитрія Халецького. Дуже важливим є підпис троцького воєводи, сенатора Христофора Радзивіла (Сиротки), оскільки навіть О.Галецький заперечував його присутність на соборі⁵¹, а Т.Кемпа визнав це лише в монографії про магната⁵². Імена двох греків з Риму – Петра Аркудія і Юрія Мошетті – встановив О.Галецький, за віднайденими листами і реляціями Петра Аркудія: до генерала єзуїтів К.Аквавіви (20 червня 1596 р., 10 листопада 1596 р., 20 березня 1597 р., 25 липня 1597 р.), а також реляцією невідомого грека з оточення Никифора про Берестейський собор⁵³.

В унієзнавстві давно відомі, починаючи з праць Кояловича та Макарія, імена чотирьох єзуїтів, учасників унійного собору. Проте з джерельним підтвердженням їх участі досі не все гаразд, принаймні, так дозволяє стверджувати існуюча джерельна база соборів. Участь Петра Скарги підтверджується кількома джерелами: реляціями кардинала Гаетано, "Берестейських собором" самого єзуїта і православним "Ектезисом". Присутність Мартина Лятерни і Каспера Нагая підтверджується лише одним джерелом – листом Нагая до генерала єзуїтів Аквавіви. Участь Юстина Раба довести джерельно поки-що найважче. Єдиним підтвердженням є польськомовна версія "Берестейського собору" Петра Скарги, в якій сказано, що делегати унійного собору до православних покликали "казнодія" короля отця Петра Скаргу і його товариша отця Юста Раба⁵⁴. В середині XVII ст. про участь у соборі Юстина Раба добре знав Андрій Венгерський⁵⁵. В єзуїтських хроніках XVIII ст. цю інформацію повторювали систематично (С.Ростовський, А.Коялович та ін.)⁵⁶. Сучасні єзуїтські історики також не сумніваються в достовірності інформації своїх попередників⁵⁷.

Митрополит і єпископи-уніати широко представлені в матеріалах православного собору. Передовсім, вони екскомуніковані "Апофазисом". Цікаво, що трьох архімандритів-уніатів православний собор практично не помітив.

Баркулабівський літопис подає імена світських учасників унійного собору: кам’янецького каштеляна Якуба Претвича, князя Яна Шуйського, а також невідомого з інших джерел інстигатора Калинського⁵⁸. Перших двох підтверджує анонімна реляція-1.

Важливі свідчення подають також звіти, які фактично підтверджують ту чи іншу інформацію попереднього характеру.

Підсумовуючи, з’ясовуємо, що всіх учасників Берестейських соборів налічується 175: 24 учасників унійного і 151 учасник православного.

На унійному соборі зібралося 9 духовних уніатів на чолі з митрополитом: Рагоза, Потій, Терлецький, Загоруйський, Гоголь, Збируйський. Вони представляли вищу ієрархію митрополії і охоплювали 6 єпархій: митрополичу, володимирсько-берестейську, луцько-острозьку, полоцьку, пінсько-турівську і холмську. Учасниками собору було троє архімандритів: мінський Паісій, брацлавський Годкинський і лавришівський Брольницький.

Великим і авторитетним було представництво римо-католиків, яких також налічується 9: три єпископи – Мацейовський, Соліковський і Гомолінський (луцька, львівська і холмська єпархії) – легати папи; четверо єзуїтів – Скарга, Лятерна, Нагай і Раб – католицькі експерти і консультанти; двоє греків з Риму – Петро Аркудій і Юрій Мошетті, яких можна вважати конвертитами.

Світська частина собору була невеликою – всього 6 осіб: віленський воєвода М.К.Радзивил, канцлер ВКЛ Лев Сапєга, берестейський староста Дмитро Халецький, кам’янецький каштелян Якуб Претвич, князь Ян Шуйський і якийсь інстигатор Калинський. Це була досить елітна частина, яка представляла найбільшу і найвпливовішу магнетерію ВКЛ, проте, на жаль, златинізовану. Думаю, що Радзивила і Сапєгу також можна називати конвертитами.

Зі 151 учасників православного собору духовних налічується 74 особи, світських – 77 (п’ятьох учасників собору не вдалося "приписати" до якоїсь з єпархій; це: Григорій – писар, Зубацький Нестер, Зубацький Яхим, священик Сава і священик Наум – сухомський пресвітер).

До складу духовного кола входило 7 представників Східних православних церков, її патріархатів та монастирів: Никифор – протосингел Константинопольського патріарха, К.Лукаріс – протосингел і намісник Александрійського патріарха, невідомий товариш Никифора, Лукаш – Бєлградський митрополит, представник Венеційського єпископа, Паісій – єпископ Біхрасуський, Матвій – архімандрит монастиря Св. Пантелеймона з Афону, представник мукачівського єпископа, Макарій – архімандрит монастиря Симона і Петра з Афону, представник венеційського єпископа.

Склад учасників духовного кола за єпархіями виглядає так: митрополича у двох частинах – 17; пінська – 6, володимирська і берестейська – 2, холмська – 1, луцька і острозька – 22, львівсько-кам’янецька – 10, перемишльська – 7, представники Сходу - 7. На православному соборі не була представлена лише полоцька архієпархія. Єпископів з митрополії було, як відомо, лише двоє – львівський і перемишльський, проте був один екзарх – Нестор Козьменич, заблудівський протопоп. Авторитет духовного кола був підсилений вищою ієрархією зі Сходу.

Архімандритів та ігуменів налічується 11: лавришівський Михайло, супрасльський Іларіон Масальський, лещинський Єлисей Плетенецький, дорогобузький Тимофій, степанський Ісакій Борискович, дубненський Василиск, пересопницький Симон Косовський, дерманський Геннадій, наречений жидичинський Григорій Балабан, смільницький Сергій Єлнух, києво-печерський Никифор Тур. Це була монастирська інтелектуальна і духовна еліта (Масальський, Плетенецький, Борискович, Тур та ін.), яка представляла монастирі на території майже всіх єпархій. До них слід додати 6 ченців, монастирських священиків і проповідників.

Повертаючись до особи Григорія Балабана, нагадую, що в документах православного собору (йдеться про синодальний універсал 9 жовтня і інструкцію 9 жовтня) він підписався, як посол Руського воєводства. Проте в екскомунікаційній грамоті унійного собору Григорій він названий нареченим жидичинським архімандритом. Думаю, що тут помилки немає, оскільки існує така інформація: 9.05.1585 р. Стефан Баторій надав Жидичинську архімандрію львівському єпископу Гедеону Балабану⁵⁹, котрий передав її своєму племінникові Григорію. 5.02.1586 р. Григорій вступив у володіння монастирем без постриження чи посвяти⁶⁰. На Берестейському соборі 1590 р. було досягнуто примирення між Григорієм Балабаном і його попередником Феофаном Греком⁶¹. 23.07.1589 р. Сигізмунд ІІІ підтвердив номінацію Григорія Балабана⁶².