Дипломатичні заходи І. Самойловича щодо збереження цілісності Української держави

І.Самойлович вживав активних дипломатичних зусиль, щоб не допустити поглинення правобережних земель Річчю Посполитою. Титулуючись "гетьманом обох сторін Дніпра", він намагався встановити свою владу над "Дорошенковими містами" . В грудні 1677 р. його посол В.Кочубей переконував російських сановників у недоречності переговорів з Варшавою, позаяк не може бути й мови про передачу їй будь-якої частини козацької України, особливо Києва та Чигирина. У листі до дяка Іларіона Івановича гетьман обурювався з того приводу, що на російсько-польських переговорах українцями "начебто худобиною якою мали б торгувати" . Під час розмови зі стольником В.Тяпкіним, котрий весною 1681 р. повертався з Багчесарая (після укладення договору з Портою та Кримом), відверто висловлював невдоволення тим, що тепер не може титулуватися гетьманом обох боків Дніпра, й звертав увагу російського дипломата на необхідність возз'єднання українського народу під його булавою .

Починаючи з 1683 p., І.Самойлович послідовно й рішуче протидіяв укладенню російсько-польського договору, розуміючи, що він, по-перше, ознаменує новий поділ українських земель і, по-друге, остаточно поховає сподівання на їх возз'єднання. Він допускав підписання документа тільки за умови відмови польського уряду від претензій на Київ і "всю Малоросію". Невипадково в листопаді 1684 р. під час розмов із російським дипломатом О.Українцевим гетьман намагався переконати співрозмовника у шкідливості для Росії союзу з Польщею. Згодом цілеспрямована діяльність гетьмана в цьому напрямі не припинялася. У листах до представників російського уряду він проводив ідею, щоб у переговорах з Польщею домагатися розширення кордону України "до Дністра й до Случі". Відправлене в Москву посольство Г.Самойловича й Генерального осавула І.Мазепи мало завдання зірвати укладення російсько-польського договору .

Характерно, що гетьман, які його попередники Б.Хмельницький та П.Дорошенко, виношував плани домогтися соборності держави в етнічних межах України. На початку 1685 р. він надіслав до Москви інструкцію, що пропонувала домагатися від Речі Посполитої відмови від усіх українських земель, бо "вся тогобічна сторона Дніпра: Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір'я і вся Червона Русь, де знаходяться славні й старовинні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Острог, Заслав, Корець та інші, завжди до монархів російських належали від початку тутешніх народів і лише сто з невеликим лишком років тому як Польське королівство ними оволоділо..."

Хоча в цілому пропозиції української сторони були відхилені російськими політиками, все ж деякі ідеї щодо гарантії свобод православній вірі, приналежності Січі Росії та відсунення кордону на захід від Києва лягли в основу чергових російсько-польських переговорів. Вони завершилися підписанням на початку травня 1686 р. "Вічного миру", котрий, як і побоювався гетьман, передбачав новий поділ України й перетворював можливість реалізації її соборності у межах національної держави на примарність .

Як засвідчують джерела, шляхом дипломатичної переписки український уряд апелював до польських політиків, прагнучи схилити їх до відмови від претензій на правобережну частину Гетьманщини. Аргументи висувалися різні. Так, в одному з листів до Я.Собеського І.Самойлович прохав короля повернути Україні цей край, бо він дістався Росії від турків, а здобутий був його сином Семеном від Ю.Хмельницького й відтак об'єднаний з рештою України. У червні 1686 р. в новому листі до короля гетьман не приховував обурення тим фактом, що "наша власна війська Запорозького земля на тому боці річки Дніпра по ріках Рось, Текич, Соб, Кам'янка і по річці Буг будуча" від українців забрана, й доводив необхідність затвердження "вічним миром" цієї землі "як нашої власної, при нас" . А в листі (вересень 1686) до білоцерківського коменданта С.Раппе підкреслював: землі Правобережжя здавна належали Війську Запорозькому, ними володів від Дністра до Случі П.Дорошенко, то чому це Польща "так завчасу поривається осягнути тогобічну Україну" .

Умови договору з Річчю Посполитою викликали глибоке обурення І.Самойловича (особливо передача Москвою правобережних земель Гетьманщини Польщі). Під час розмов із старшиною гетьман зазначав, що "не послухала дурна Москва моєї поради, замирилася з поляками; дочекаюсь я того часу, що будуть знову мене прохати, щоб я посередником став до перемир'я з державою Кримською" . Щодо втраченого Правобережжя Самойлович недвозначно натякав: "...не так воно станеться, як Москва у мирних договорах своїх з ляхами ухвалила. Вчинемо ми так, як нам потрібно!" Він відрядив туди загони козаків, які розпочали операції для втримання під контролем правобережних земель. Польська сторона стала обвинувачувати його у намірах провести кордон по р.Случі й домогтися політичних прав, які мав Б.Хмельницький. Відомий польський дипломат М.Огінський скаржився російському урядові, що ще чорнило "на трактаті не висохло, а вже Самойлович і задніпрянські козаки на цей бік Дніпра перейшовши, встановлюють собі якесь володіння" . Як слушно відзначав Т.Чухліб, саме "цілеспрямована правобережна" політика І.Самойловича, що розходилася з намаганням Росії зберегти мирні відносини з Польщею, стала однією з причин його зміщення з гетьманської посади .

Звертає на себе увагу ще одна сфера дипломатичної діяльності уряду І.Самойловича – спроба прилучення до Гетьманщини частини Стародубщини (перебувала у складі Великого князівства Литовського) та Слобідської України. Десь наприкінці 1680 р. він порушив перед Москвою клопотання про перехід під його владу Охтирського, Харківського, Сумського й Острогозького полків. Наштовхнувшись на рішучу відмову, його посольство стало переконувати російських урядовців у недоцільності встановлення рубежу між ними. Наступного року гетьман знову звернувся з подібним проханням до правлячих кіл Росії, але отримав відмову .

Як бачимо, зміст дипломатичної діяльності уряду І.Самойловича полягав у збереженні територіальної цілісності козацької України.
11. 3. Основні аспекти зовнішньої політики гетьмана І. Мазепи. Генеза відмови від протекції Москви.

Іван Мазепа, який прийшов до влади 1687 p., всупереч укладеним із Російською державою "Коломацьким статтям", на перших порах продовжував офіційно титулуватися "гетьманом обох сторін Дніпра" . Попри те, що згодом змушений був відмовитися від такого титулування, він не залишався байдужим до долі Правобережної України. У1689-1690 pp. Мазепа радив російському урядові дозволити фастівському полковникові переселитися до Трипілля, а в кінці 1692 - за домовленістю з польським королем "прийняти Палія зі всіма людьми і з містечком Хвастовим під царську руку". Того самого року він писав в одному з універсалів про Правобережжя як про "вітчизну Україну". Через рік повідомив белзького воєводу А.Сенявського про намір отримати його "під свою владу". Не приховував гетьман цієї думки й від посланця польського короля К.Ісаровича, з яким мав розмову наприкінці 1694 р.

Не можна ігнорувати факту жвавих дипломатичних контактів гетьмана з правобережною старшиною (приймав і відправляв посланців, листувався, особливо з С.Палієм) та Запорожжям. Підтримував І.Мазепа відносини й із польським урядом та представниками польської політичної еліти, а також, імовірно, з кримською знаттю. Зрозуміло, що їхня спрямованість протікала в річищі російської зовнішньої політики, але не в усьому й не завжди. Так, саме з 1693 р. гетьман починає виявляти, на відміну від Москви, підвищений інтерес до політичного розвитку Правобережжя та зовнішньополітичного курсу Запорожжя. Певним поштовхом до цього послужила спроба П.Іваненка (Петрика) за допомогою Січі й Криму підняти повстання проти Росії й гетьмана та домогтися відновлення Української держави у межах середини XVII ст. Укладений Мазепою весною 1692 р. договір з ханом передбачав створення удільного князівства "у тих межах, в яких Хмельницький з ордами відвоював її від ляхів" .

Після того, як ця акція провалилася, І.Мазепа став ще настирливіше (за допомогою послів і листів) підштовхувати Москву до прийняття в підданство С.Палія з козацькою територією Правобережжя. При цьому він звертав увагу на дві потенційні загрози: по-перше, виникнення там окремого гетьманства й перспективи проголошення фастівського полковника гетьманом, "другим Хмельницьким", і, по-друге, прийняття ним кримської чи турецької протекції. Водночас І.Мазепа вдавався до дискредитації дій свого потенційного супротивника (С.Палія) у майбутній боротьбі за владу над Правобережжям , хоча й підтримував із ним політичні стосунки (навіть кілька разів зустрічався особисто), утримував своїх представників у Фастові, надавав полковнику фінансову підтримку. Багато зусиль докладав Мазепа, щоб застерегти російський уряд від нових територіальних поступок Польщі на Правобережжі. Зокрема, весною 1701 р. він запропонував царю Петру І не віддавати їй Чигирина, Канева, Черкас і Крилова . Спалах визвольного повстання правобережного населення (1702) І.Мазепа розглядав як сприятливий фактор для реалізації своїх намірів, тому радив російським політикам приєднати правобережні землі до російських володінь: "...народ малоросійський не може вживатися у них (тобто поляків - авт.) у підданстві; нехай тому перестануть домагатися Києва і всієї України" . В умовах Північної війни Петро І наказав І.Мазепі ввійти з військом у межі Правобережжя й надати допомогу його союзнику, польському королю Августу II. Попри сильний дипломатичний тиск з боку Польщі та розпорядження царя, І.Мазепа не поспішав поновлювати в козацькому регіоні польський державно-адміністративний устрій і фактично став гетьманом возз'єднаної козацької України (С.Палій 31 липня 1704 р. був схоплений і відправлений у Батурин). Не без сприяння гетьмана на початку XVIII ст. відбувався інтенсивний процес формування українських владних структур у вигляді полково-сотенного устрою. 5 грудня 1707 р. гетьман повідомляв А.Сенявському, що "у воєводствах Брацлавському, Київському і Подільському, між ріками Дністром і Бугом мешкають козаки, мають своїх полковників і сотників". Активно діяла адміністрація Білоцерківського, Богуславського, Корсунського, Чигиринського, Уманського, Брацлавського й Могилівського полків .

Однак саме на цей час припадає зміна пріоритетів дипломатії І.Мазепи. Річ у тім, що на початку XVIII ст. зростає тиск з боку Росії на козацьку Україну, втягнуту в події Північної війни, посилюється експлуатація її людських і природних ресурсів, ігнорується її державний статус. Починаючи з 1706 p., окремі представники російської еліти починають виношувати плани скасування її політичної автономії . За таких обставин на чільне місце висувалося завдання збереження самої держави. Серед старшини виникає кілька таємних угруповань, які почали шукати вихід із ситуації, що склалася. Одне з них орієнтувалося на Польщу, бажаючи прийняти протекцію її короля на умовах визнання за Україною статусу князівства Руського (М. Миклашевський), друге схилялося до союзу з Кримом і Портою (В.Кочубей та І.Іскра) .

З початком Великої Північної війни та участі козацьких полків лівобережного Українського гетьману у військових діях проти шведів та їхніх союзників на теренах Естляндії, Ліфляндії, Корони Польської, Великого князівства Литовського та Саксонії розпочалися спорадичні таємні та напівтаємні зустрічі між українською старшиною та прихильниками шведського короля Карла ХІІ Густава. Очевидно, що тут насамперед треба звернути пильну увагу на результати місії стародубського писаря Опанаса Покорського, який у 1703 р. за дорученням гетьмана Мазепи проводив контррозвідувальну діяльність на території Великого князівства Литовського. О. Покорський начебто від імені полковника Михайла Миклашевського проводив таємні переговори з троцьким каштеляном Михайлом Казимиром Котєлом задля вивідування правдивої інформації про зміст розмов, які велися під час неодноразових зустрічей між литовським урядовцем та козацьким полковником. Нагадаємо, що тоді козацькі війська під проводом стародубського полковника і наказного гетьмана М. Миклашевського проводили військові дії на території Литви проти прихильників шведського короля Карла ХІІ Густава. Виявилося, що Котєл пропонував Миклашевському агітувати Мазепу та його оточення за повернення їх під владу „дідичного пана” польського короля, тобто перехід Лівобережної України до складу Речі Посполитої на умовах Гадяцької угоди 1658 р.

Наданий за результатами поїздки О. Покорського гетьману І. Мазепі документ складався з 17 пунктів й був свого часу відшуканий, опублікований та досліджений О. Оглоблиним⁵⁰⁶. Окрім того, ситуацію навколо місії Покорського до Литви добре проаналізував сучасний історик С. Павленко⁵⁰⁷. Для того щоб краще зрозуміти процес визрівання ідеї відмови від царської протекції у середовищі української еліти початку XVIII ст. звернімо увагу на ті „пункти Котєла”, які засвідчували наявність серед козацької старшини думки про перехід Українського гетьманату до зверхності полського короля. При цьому зауважимо, що даний документ став відомим Мазепі наприкінці 1703 р., тобто відразу ж після прибуття писаря Покорського до Батурина.

Отже, вже у 1-му пункті йшлося про те, що М. К. Котєл з „польського боку”, а М. Миклашевський з „української сторони” домовлялися про те, „щоб Україна в такій же вольності процвітала як Корона Польська та Велике князівство Литовське”. У п. 4-му відзначалося, що литовський урядовець пропонував гетьманському уряду звернувся до Москви з проханням „щоб цар його милість позволив на козацьку вольність, подібно до польської”. Якби Петро І, йшлося у п. 5-му цього документа, „не хотів добровільно погодитися на вольність українську, подібну до польської, а почав би то заперечувати і забороняти, тоді милість ваша (І. Мазепа. – Т. Ч.), маючи на нас поляків надію, стане при всій готовності проти царя його милості війною, а ми з військом коронним і литовським будемо поблизу...”. У п. 6-му обумовлювалося, що „вольность українська буде така, як Річ Посполита коронна і литовська, і така ж буде Річ Посполита третя українська, і скільки сенаторів із Литви і з Корони, скільки осіб гідних впевнених, стільки ж місць сенаторських засідати мають в Україні... шляхта при своїх вольностях... Чин духовний, міщани при своїх вольностях...”⁵⁰⁸.

Незважаючи на те, що про зміст розмов між Миклашевським⁵⁰⁹ і Котєлом Мазепа відразу ж повідомив до Москви (а стародубського полковника відсторонив від посади), засвідчуючи тим самим перед Петром І свою вірність, переконані, що саме з того часу гетьман почав серйозно задумуватися над можливістю здобуття для Лівобережної України більших „прав і вольностей” в т. ч. і за допомогою поступового „залякування” царського уряду можливістю переходу під зверхність іншого володаря, що посилювалося змінами міжнародно-політичної ситуації в умовах Великої Північної війни початку XVIII ст.

Про те, що Мазепа саме на переломі 1703 – 1704 рр. розпочав складну і хитромудру дипломатичну гру з своїм сюзереном переконливо засвідчила його розмова з присланим до Батурина урядовцем приказу Малої Росії, московським піддячим І. Никифоровим. Вона відбулася один на один у „гетьманських покоях” в Батурині 16 січня 1704 р., а її зміст гетьман просив передати особисто боярину Федору Олексійовичу, який був найближчим дорадником Петра І. Насамперед, І. Мазепа просив повідомити царя, що частина польської магнетерії хоче обрати на королівський трон замість проросійського Августа ІІ сина Яна ІІІ Собеського Олександра, а потім на чолі з ним рушити війною на „богоспасенний град Київ, і на всю Малу Росію”. А тому, зазначав український гетьман, „якщо то їх злий поляків умисел прийде до самого справжнього діла, і почнуть проти держави Царської Величності, прийшов під Малу Росію, війною, то не без труднощів заспокоєння і утримання України Царській Величності буде”⁵¹⁰. Таке своєрідне політичне „залякування” Петра І малоймовірною можливістю відкриття „другого фронту” проти Москви підсилювалося поясненням складної внутрішньополітичної ситуації в Україні, яка, на думку Мазепи полягала: по-перше, в тому, що „народ малоросійський (найпаче запорожці, маючи в городах батьків і дядьків, і братів, й інших сородичів...) на польські принади, якщо б такі мали бути, швидко схиляється”; по-друге, „що не тільки у Січі Запорозькій, чи в полках городових малоросійських, але і в самих його найближчих гетьманських людях, самої істиної та щирої вірності й сердечного бажання в підданстві до Царської Величності” немає. Для того, щоб не давати підстав для повстання проти нього та московської влади, гетьман Мазепа пропонував Петру І тримати українців в покорі та вірності за допомогою проявлення „людскості й ласки”, під чим розумілася необхідність відсутність в діях царя „озлоблення і суровості” проти „народу вільного”⁵¹¹.

Наприкінці вересня 1705 р. Мазепа прийняв у себе представника короля С. Лещинського шляхтича Станіслава Вольського, при якому була дипломатична інструкція з 7 пунктів. У її 3-му пункті говорилося, що Вольський має оголосити гетьману про „всіляку вольність, яка йому від маєстата і Речі Посполитої буде надана, визволення з-під влади тиранської...”⁵¹². Якщо І. Мазепа пристане на такий „секретний трактат”, то Лещинський обіцяв Мазепі отримати „гваранції” шведського короля Карла ХІІ та добитися того, щоб в укладеному майбутньому мирному договорі між Швецією та Московською державою першим був записаний пункт про українсько-польський союз та підпорядкування України владі польського короля. Після ознайомлення з польськими пропозиціями гетьман арештував С. Вольського на відправив його до Петра І. До речі, 4 жовтня 1705 р. гетьман Мазепа писав до О. Меншикова, що „елект” С. Лещинський „оферует мне князство Малороссийское, а войску Запорожскому вдвое вольностей прибавку (виділ. – Авт.)”⁵¹³.

Продовжуючи задумане щодо здійснення своєрідного політичного тиску на Москву з метою збереження українських „прав і привілеїв”, у листі від 13 жовтня 1705 р. з-під Замостя гетьман Мазепа старанно перераховував Петру І таємні намагання іноземних володарів перетягнути його на свій бік й таким чином відірвати від Московського царства. Першою такою спробою - засвідчував гетьман - була місія до Батурина у 1688 р. польського шляхтича Доморацького, який діяв від імені Яна ІІІ Собеського й хотів перетягнути українського правителя на бік Варшави. Вдруге відірватися від Москви гетьману пропонував кримський хан через полоненого козака під час Кримського походу 1689 р. Втретє йому пропонували виступити проти царя опозиційні донські козаки, які були задумали у союзі з Кримським ханством воювати проти своїх колишніх зверхників. І нарешті останньою підступною спробою, як повідомляв Мазепа Петра І, була присилка до нього від Станіслава Лещинського шляхтича Вольського з пропозицією перейти на бік Шведського королівства⁵¹⁴.

Як бачимо, про усі „інспірації” іноземних урядів, що були направлені на зміну політичного підпорядкування Українського гетьманату, Мазепа відразу ж повідомляв до Москви та заарештовував тих, хто прибував до нього з такими місіями. Так трапилося і з представником С. Лещинського шляхтичем Вольським, якого гетьман відіслав у кайданах до царя. Однак, в останному випадку Мазепа перейнявся вигідними пропозиціями до нього з боку прошведського короля Речі Посполитої. Про це переконливо свідчило одне з його висловлювань (слова Мазепи відтворив згодом П. Орлик), яке було емоційно вимовлене ним після отримання чергової скарги на брутальне поводження російських воєначальників з козацькими старшинами. „Якого ж нам добра згодом сподіватися за наші вірні служби, і хто ж би був такий дурак як я, щоб під цей час не приклонитися до противної сторони на такі пропозиції, які Станіслав Лещинський до мене прислав?”⁵¹⁵.

Очевидно, що хтось з гетьманського оточення працював на московську розвідку, адже про „пропольські” настрої І. Мазепи стало відразу відомо Петру І, який у листі до володаря булави від 24 жовтня 1705 р. висловловив своє обурення поведінкою свого васала (далі мовою оригінала): „Я зело удивляюсь, что вы еще имеете в себе старое мнение и во искушение приемлете воровские инвенции, которым иначе делать невозможно по слову Христову: не может древо зло плодов добрых творити, ибо сей Лещинский, яко изменник и воров сын, к вам с сим подослал…”⁵¹⁶. У грудні 1705 р. цар Петро І наказував Мазепі, який перебував у Дубно й очолював український військовий „контингент” у Речі Посполитій, залишити замість себе наказного гетьмана та негайно повертатися до Лівобережної України. Побоючись, що його буде арештовано І. Мазепа не хотів повертатися до Батурина й виправдовувався перед О. Меншиковим: „Я теды на тое до двору монаршего отписалем так, же хоть бы наинужнейшіи потребы в Украйне или крайняя слабость здоровя принуждали мене ку домови ити, то не могут мене от монаршей Его Царского Величества служби отторгнути і овшем, если будет монаршим интересам потребно, и умрети на оной готовем”⁵¹⁷.

Як засвідчував пізніше (на допиті у 1716 р.) схоплений у Гамбурзі гетьманський небіж А. Войнаровський його дядько задумав перейти на бік шведів та прошведського короля Речі Посполитої саме під час перебування похідної гетьманської канцелярії в Дубно у 1705 р.⁵¹⁸ Окрім того, зі слів Войнаровського можна було зрозуміти, що вперше про невдоволення гетьмана Мазепи московською владою генеральна старшина дізналася під час перебування у Києві взимку 1706/1707 рр. „...Були тоді на Різдво Христове як звичайно в зібранні в дядька мого полковники. І ось тоді я чув звернені до них слова гетьмана: „Коли б не я за вас стояв, то вас би вже давно солдатами зробили””⁵¹⁹.

“...І на тому присягаю, що я не для приватної своєї користі, не для вищих гонорів, не для більшого збагачення, а не для інших яких небудь забаганок, але для вас усіх, під владою і регіментом моїм перебуваючих, для жінок і дітей ваших, для загального добра матки моєї отчизни бідної України, всього Війська Запорозького і народу малоросійського, і для підвищення і розширення прав і вольностей військових, хочу те при допомозі Божій чинити, щоб ви з жінками і дітьми, і вітчизна з Військом Запорозьким так від московської, як і від шведської сторони, не загинули (виділ. – Авт.)”⁵²⁰, - з такою патріотично-патетичною промовою звернувся вересневої ночі 1707 р. до канцеляриста Пилипа Орлика гетьман Мазепа, обгрунтовуючи своє бажання відмовитися від сюзернітету Москви. Восени 1707 р. Мазепа сказав Орлику „...однако верность мою к Царскому Величеству поти буду непременно продолжать, пока не увижу, с якою потенциею Станислав (Лещинский. – Т.Ч.) к границам Украинским прийдет и якие будут войск Шведских в государстве Московском прогресса; и если не сила наша будет боронить Украины и себе, то для чого и имеем сами и погибель лести и отчизну погубляти? И сам Бог будет видети, что по нужде тое учинилисмо мы и, яко вольный незаввоеванный народ, старалися о способе целости нашой…”⁵²¹.

Однак на той час позбавитися царської опіки Мазепа ще не міг з огляду на такі вагомі причини військово-стратегічного, зовнішньо- та внутрішньополітичного характеру (їх чітко роз’яснив сам гетьман у таємному посланні до короля Лещинського): по-перше, Київ та інші українські фортеці осаджені чисельними російськими гарнізонами; по-друге, основні сили Петра І знаходяться хоча й на території Польщі, але все ж таки ближче до України ніж армія Карла ХІІ Густава; по-третє, українське суспільство є політично роз’єднаним організмом („не в єдиномисленній суть згоді, і одні хочуть протекції московської, другі схильні суть до протекції турецької, треті смакують собі побратимство татарське, чинячи те з вродженої до поляків антипатії”)⁵²²; по-четверте, на Правобережній Україні продовжують бути сильними антипольські настрої; по-п’яте, що кілька тисяч регулярного російського війська завжди перебувають “при боці” гетьмана й не дадуть йому змоги вільно розпоряджатися своїми силами; по-шосте, Річ Посполита й сама потребує консолідації, адже є роз’єднаною на два політичні табори⁵²³.

Незважаючи на це, у жовтні 1707 р. І. Мазепа, якщо довіряти записам капелана короля Карла ХІІ Нордберга, надіслав таємного листа С. Лещинському з пропозицією допомогти шведам знищити „шість чи сім тисяч московитів, які були в Україні”⁵²⁴. Окрім того. швед Нордберг передав такі виловлювання українського гетьмана: „...козаки нічого так не бажають, як мати можливість позбавитися від володарювання царя, на яке вони дивляться як на нестерпне іго. Правда, вони самі його на себе наклали, але це відбулося в той час, коли вони були засліплені обіцянками, що вони збережуть свою свободу і що їм нададуть великі переваги, якими, однак, вони не скористалися”⁵²⁵.

Інформація Нордберга підтверджується тим, що 22 листопада 1707 р. королем Станіславом Лещинським було видано універсал „гетьманові, Війську Задніпровському Запорозькому та всій Україні”. У ньому король Речі Посполитої закликав українців до повернення під протекцію „дідичного пана” й обіцяв захист перед „чужим ярмом” московського царя: „...щоб ви, скинувши з себе ярмо чуже і несправедливе панування, до давніх свободи, волі і під рідне спадкове панування Королівства Польського поверталися і згадали собі старих часів Україну.., і зберігати ваші вірності прагнемо, але й у досконаліших і більших блаженствах утвердити і як синів єдиної і неподільної вітчизни, пригорнувши до спільної матері Речі Посполитої, в правах помістях, угіддях безпеці і всіх свободах навіки утвердити хочемо і старатися будемо”⁵²⁶. Очевидно, що вже наприкінці 1707 р. Мазепа вже отримав даний універсал.

Вступ шведського короля до України повинен був викликати необхідність для гетьмана Мазепи та його оточення визначатися у війні між Росією і Швецією чию сторону займати, а це, як стверджували сучасники, не зовсім не відповідало мазепинським планам⁵²⁷. Найкраще, як це не дивно, позицію українського гетьмана у жовтні 1708 р. пояснив у своїй грунтовній з точки зору використання архівних документів і матеріалів, відомий радянський історик Є. Тарле. Зокрема він писав, що Мазепа „боялся полного разорения Украины от наступающего Карла и отступающего или параллельно идущего русского войска и прежде всего он хотел чтобы окончательный приговор судьбы был произнесен в пользу Карла в коренной России, в Смоленске или в Москве, или под Москвой. Потом он, гетман богатой Украины, уцелевший от фурии войны, как тогда выражались, напишет Петру «вежливое письмо» (так заявил сам Мазепа) с благодарностями за прошлое и с известием о расторжении связи с Россией. Это в случае победы Карла. А в случае поражения Карла в коренной России все-таки можно переменить фронт и так или иначе помириться с царем…”⁵²⁸.

Приєднавшись до Карла XII в листопаді 1708 p., І.Мазепа й далі підтримував дипломатичний зв'язок із С.Лещинським та активізував відносини з кошовим К.Гордієнком. Після переходу останнього в березні 1709 р. з 8 тис. запорожців на бік гетьмана укладається новий українсько-шведський договір, зміст якого також реконструювали вчені. Він передбачав створення з українських земель у складі Росії Українського князівства на чолі з І.Мазепою, що мало перебувати під номінальною протекцією Швеції; поновлення давніх козацьких прав і свобод. Про включення до нього земель Правобережжя й Західної України не говорилося нічого . Це й не дивно, адже вони визнавалися Карлом XII за Польщею.

Події під Полтавою 1709 р. перекреслили дипломатичні зусилля гетьмана, спрямовані на реалізацію його планів.