СПЕЦИАЛЬНЫЙ СУБЪЕКТ И СУБЪЕКТИВНАЯ СТОРОНА ПРЕСТУПЛЕНИЙ

В уголовно-правовой литературе большинством авторов признается соотношение признаков специального субъекта с субъективной стороной состава преступления, выражающееся в осознании специальным субъектом присущих ему специальных свойств, при этом субъективная сторона признаки специального субъекта не определяет.

Осознание признаков специальных субъектов обусловлено тем, что в результате совершения преступления лицом осознаётся общественно опасный характер деяния, которое причиняет вред находящимся под уголовно-правовой охраной общественным отношениям. В результате этого складывается устойчивая связь между осознанием опасного характера действий (субъективная сторона) и объектом преступления, который устанавливает признаки специального субъекта преступления.

Так, например, лицо, совершившее преступление, предусмотренное статьей 368 УК Украины, причиняет ущерб интересам государства в области организации деятельности государственных органов и должностных лиц по осуществлению правомочий в рамках, определенных законом. Субъект данного преступления осознает, что незаконно получает материальную выгоду (взятку) от другого лица за выполнение или невыполнение в интересах дающего взятку или в интересах третьего лица какого-либо действия с использованием предоставленной ему власти или служебного положения. При этом вина характеризуется осознанием лицом того факта, что он получает материальное вознаграждение за то, что обладает специальными признаками должностного лица.

Сознание виновного охватывает и осознание признаков специального субъекта, связанных с личностью виновного. Так, субъективной стороной охватывается осознание виновным того факта, что он совершает преступление в крупном размере, что занимает ответственное положение или совершает по предварительному сговору группой лиц, или повторно, или соединенное с вымогательством взятки (ч.2 ст. 368 УК Украины).

Заражение лица венерическим заболеванием (ч.1 ст. 133 УК Украины) предполагает, что лицо заражает венерическим заболеванием другое лицо, предварительно знает о наличии у него такого заболевания, что и переводит лицо в ранг специального субъекта. Более того, если лицо не осознает признаков специального субъекта, то оно не только является таковым, но и не несет ответственности.

Таким образом, осознание как элемент субъективной стороны позволяет субъекту преступления представить специальные признаки в своем сознании и как результат влияет на квалификацию преступления; следовательно, сознанию виновного должны охватываться признаки специального субъекта при умышленной форме вины.

При преступной самоуверенности складывается ситуация, при которой субъект предвидел возможное наступление общественно опасных последствий, но легкомысленно рассчитывал на предотвращение (ч. 2. ст. 25 УК Украины). При анализе преступления, совершенного с преступной небрежностью (ч. 3 ст. 25 УК Украины), приходим к выводу, что субъект не предвидел наступления общественно опасных последствий своего деяния, хотя должен был и мог их предвидеть.

Так, при совершении преступления, предусмотренного статьей 287 УК Украины, лицо, находясь в состоянии опьянения или не имеющего права на управления транспортным средством, либо совершая иное грубое нарушение правил эксплуатации транспорта, например, совершая обгон транспорта в местах, где он запрещен, предвидит наступление вредных последствий, которые он рассчитывает избежать на основании своего опыта вождения транспортным средством. В данном составе преступления есть ни что иное, как осознание лицом возможности наступления опасных последствий рискованных действий. Это осознание охватывает и расчет на недопущение им таких последствий. В данном случае расчет опирается на те обстоятельства (стаж вождения, быстрая реакция на изменение ситуации на дороге и др.), которые характеризуют лицо как специальный субъект преступления.

В результате совершения преступления по небрежности признаки специального субъекта также могут осознаваться лицом, совершившим преступление и являющееся субъектом специального состава преступления.

Преступная небрежность заключается в том, что лицо не предвидит возможности наступления общественно опасных последствий совершенного деяния, хотя должно было и могло их предвидеть (ч.3 ст. 25 УК Украины).

В преступлениях со специальным субъектом предвидение лицом наступления общественно опасных последствий происходит посредством обязанности лица осознавать признаки специального субъекта. Так, например, лицо может быть привлечено к уголовной ответственности по ст. 367 УК Украины лишь в том случае, когда должное лицо не выполнило или ненадлежащее выполнило возложенные на него обязанности. При совершении данного преступления в форме преступной небрежности лицо не предвидит общественно опасный характер своего преступного деяния и наступления общественно опасных последствий, хотя должно было и могло предвидеть на том основании, что оно является должностным лицом, которое наделено определенными правомочиями, реализация которых и является его первостепенной обязанностью.

Таким образом, осознание специальным субъектом при совершении преступления в форме небрежности возможности наступления общественно опасных последствий происходит в форме предвидения их наступления в силу отражения в сознании лица того факта, что оно (лицо) является субъектом со специальными признаками.

Подводя итог, можно сделать вывод о том, что специальные субъекты преступлений тесно взаимосвязаны с иными элементами состава преступления, которые либо определяют признаки специального субъекта (объект, объективная сторона), либо позволят осознавать признаки специального субъекта (субъективная сторона). В результате складывается схема: специальный субъект посредством осознания присущих ему специальных признаков через общественно опасные деяния причиняет вред общественным отношениям, которые находятся под уголовно-правовой охраной. Такое построение элементов состава преступления со специальным субъектом позволяет оценить место признаков специального субъекта в системе элементов состава преступления.

Конституційний Суд України в п. 5 мотивувальної частини Рішення у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 (справа про право вільного вибору захисника) зазначив, що «конституційний припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» (частина перша статті 59 Конституції України) за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів».

Результатом вказаного Рішення стало роз’яснення конституційного положення «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав», як конституційного права підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Продовживши свою аргументацію, у Рішенні у справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України 30 вересня 2009 р. № 23-рп/2009 (справа про право на правову допомогу) Конституційний Суд вказав: «1. Положення частини першої статті 59 Конституції України «кожен має право на правову допомогу» треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує. 2. Положення частини другої статті 59 Конституції України «для... надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура» в аспекті конституційного звернення треба розуміти так, що особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи дачі пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень».

Підкреслюючи беззаперечне позитивне значення цього рішення для захисту прав громадян, вкотре доводиться відзначати, що Конституційний Суд, замість тлумачення норм Конституції, по суті, створює нові норми права.

Так, законодавством України не встановлено обмежень щодо можливості отримання правової допомоги (крім випадків, передбачених ст. 7 Закону України «Про адвокатуру»). Тобто для надання правової допомоги наявність юридичної освіти взагалі не має значення (що суперечить Рішенню у справі про право вільного вибору захисника).

Аргументація Суду про те, що положення частини другої статті 59 Конституції України про те, що для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура, не може тлумачитись як право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного вибирати захисником чи особою, що надає правову допомогу, лише адвоката виглядає сумнівною. Ніхто не говорить про монополію прокуратури на підтримання державного обвинувачення в суді чи здійснення нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, хоча Основний Закон і не вказує, що інші органи чи особи цього робити не можуть. Залишається незрозумілим, як бути прокурору, що підтримує обвинувачення в суді, до якого з проханням про надання правової допомоги звертається підсудний: адже мова йде не про набуття прокурором статусу захисника, а про захист прав особи, і відмова від задоволення цього права законом не передбачена.

Хотілося б отримати певне уявлення про механізм надання правової допомоги при проведенні слідчих дій чи опитуванні осіб, якщо ці особи: 1) відповідають критеріям, зазначеним у ст. 45 КПК України; 2) не можуть оплатити правову допомогу; 3) не можуть отримати її від конкретної, обраної ними особи (наприклад, через її хворобу чи відрядження).

Всі зауваження, які висловлювались останні дев’ять років щодо невідповідності «фахівців у галузі права» міжнародним стандартам захисту, стосуються і правової допомоги.

Постає запитання: чи можна взагалі говорити офіційне тлумачення Конституції, якщо воно ставить питань набагато більше, ніж дає відповідей?

Загальне поняття зброї як об’єкту правових відносин формувалося на значному протязі часу. Його формуванню приділяли увагу як радянські вчені-криміналісти В.Ф. Чєрваков, М.В. Терзієв, С.П. Мітричев, М.П. Яблоков, Р.С. Бєлкін та інші, так і російські, до котрих у деяких питаннях приєднуються й українські вчені.

Найбільш узагальнений поняттям зброї виступає думка С.І. Ожегова, який до неї відносить будь-які пристрої, технічно придатні для нападу та захисту, а також сукупність таких пристроїв.

Зараз поняття зброї, що викладають як криміналісти, так і кримінологи, обов’язково спирається на визначення цільового призначення зброї, та, як правило, більш ніяких ознак не містить. До того ж, щоб вважатися зброєю в юридичному смислі, предмет чи пристрій повинен мати дозвільний порядок обігу у суспільстві, тобто повинен бути дозволений і знаходитися під контролем компетентних органів державної влади. Таким чином, для успішного регулювання галузі обігу зброї у державі повинен існувати правовий інститут зброї, який буде спиратися не лише на теоретичні розробки та нормативні акти, а ще, обов’язково, на відповідний закон/закони. Після прийняття вказаного закону дуже легко буде не лише теоретично визначитися як з родовими класифікаціями зброї, так і з її видовими ознаками.

Найбільше розповсюдження зі зброї у суспільстві отримала ручна ствольна, до якої належить вогнепальна, пневматична, газова, зброя несмертельної (травматичної) дії.

До загальноприйнятих ознак вогнепальної зброї, ще однією основною, як вважають А.В. Корнієць та О.С. Фролов, являється вибірковість її дії, точений характер проведення стрільби (тобто, куди цілишся, туди і влучаєш). Ми погоджуємося з викладеною думкою, бо майже у всіх екземплярів ручної ствольної зброї є прилад для прицілювання, який може мати вираження у вигляді мушки з ціликом до зйомник оптичних пристроїв. Таким чином, у визначення вогнепальної зброї необхідно ввести таку ознаку, як наявність свідомо обираємого напрямку польоту снаряда, що може отримати назву прицільності. Виходячи з цього, вогнепальну зброю можна виділяти із загального кола зброї за достатньо індивідуальними ознаками: можливістю ураження цілі на значній відстані; засобом ураження є снаряд (куля, картеч, шріт); снаряд наносить механічні ушкодження; снаряду придається направлений рух; енергія, яка передається снаряду, повинна бути достатньою для ураження цілі; є можливість вести прицільну стрільбу та використовується енергія згоряння хімічної речовини (пороху або іншої горючої суміші).

Відмінністю пневматичної зброї від вогнепальної є використання джерела енергії, що надає спрямований рух снаряду. Постановою Верхової Ради Україні від 24.01.1995 р. «Про внесення змін та доповнень до Постанови Верховної Ради «Про право власності на окремі види майна» були внесені зміни до критеріїв оцінювання пневматичної зброї на Україні. Наприклад, підлягає обліку та обігу у дозвільному порядку пневматична зброя із швидкістю вильоту кулі понад 100 м/с, калібром понад 4,5 мм, тобто дульна енергія якої перевищує 7,5 Джоулів. Але на ефективність ураження цілі снарядом, який було виштовхнуто зі стволу, суттєве значення має не вид джерела енергії, а величина кінетичної енергії, яка надана снаряду. Тому параметри віднесення зброї до пневматичної або вогнепальної повинні бути законодавчо закріплені. Таким чином, пневматична зброя – це пристрої та прилади конструктивно призначені, технічно придатні для прицільного механічного враження цілі метальним снарядом, який отримує певну кінетичну енергію від енергії стиснутих газів, які розширюються. Найчастіше у якості джерел такої енергії виступають стиснута пружина, яка в момент пострілу розпрямляється, штовхаючи поршень, який нагнітає газ у камеру, або газ, який знаходиться у спеціальному балончикові.

В законодавчому полі України визначення «газова зброя» не існує. Але з дефініцій у запропонованих законопроектах найбільш змістовною вважаємо наступну: газова зброя – це пристрої і прилади, конструктивно призначені і технічно придатні для тимчасового ураження на обмеженій відстані або площі живої цілі речовинами сльозоточивої та дратівної дії. У випадку класифікації газової зброї обов’язковим виступає, на нашу думку, розподіл її на ствольну та нествольну. З наведених посилань можна зробити висновок, що газова зброя являється переважно засобом самозахисту (самооборони) і має такі видові ознаки як: призначена для тимчасового ураженні живої цілі; ураженням зарядом досягається на мінімальній відстані; елементом ураження виступають сльозоточиві або дратівні речовини, перелік яких затверджений.

Зброю несмертельної дії (або травматичної) в цілому можна віднести до газової, бо вона конструктивно призначена для виведення людини зі стану, придатного для активного нападу чи захисту, в разі її застосування до мінімума зведено ймовірність летальних наслідків або завдання людині незворотніх ушкоджень. В цілому першим напрямком розвитку зброї несмертельної дії визнане створення зрізків, постріли з якої здійснюються набоями, спорядженими іритантами, - так званої газової зброї; другим напрямком виступає розроблення зброї, постріли з якої здійснюються не лише іритантами, але й кулями травматичної дії, що в сучасному розумінні і має назву безпосередньо зброєю травматичної дії.

Окрім вказаних видів ще можна виділити сигнальну зброю, яка також може являтися не лише ствольною. Її головним призначенням виступає здійснення пострілу для надання шумового сигналу (або постріл холостим набоєм).

Таким чином, на наш час існує достатня кількість розробок теоретичних питань відносно відмежовування зброї від інших предметів, для вірної організації обігу зброї, з питань її придбання, зберігання, колекціонування та безпосереднього використання, але поки що існує стійка тенденція покладатися на висновок експерта, який спирається на об’єктивні та суб’єктивні критерії. Для вірного та одноманітного вирішення цього питання також недостатньо проведення сертифікаційних досліджень зброї та схожих виробів, хоча з технічної точки зору на Україні ця проблема досить влаштована. Єдиним виходом ми бачимо обговорення та прийняття відповідного Закону України, який на законодавчому рівні вирішіть багато питань та дозволить Україні приєднатися до розвинутих країн близького та дальнього зарубіжжя по вказаному питанню.

Узунова Оксана

кандидат юридичних наук,

доцент кафедри кримінального права та правосуддя

Запорізький національний університет

Узунов Павло

лейтенант міліції,

експерт СТКЗР ОВС ОЦ НДЕКЦ при ГУ МВС України в Запорізькій області

ІНФОРМАЦІЙНІ ПРИЧИНИ ЮРИДИЧНИХ ПОМИЛОК

(за матеріалами кримінальних справ)

Системна інформатизація правоохоронних органів різних країн у контексті створення міжнародних комп’ютерних систем інформаційно-аналітичного забезпечення боротьби зі злочинністю спонукає і правоохоронні органи України постійно удосконалювати свою міжвідомчу систему інформаційного забезпечення відповідно до вимог міжнародних стандартів. Актуальність зазначеної тематики у контексті боротьби зі злочинністю, полягає у напрацюванні організаційних положень формування ефективної та комплексної системи інформаційної мінімізації помилок на відповідному юридичному рівні регулювання. Професійний тип особи юриста формується як нерозривна єдність мислення і діяльності. Відзначимо, що будь-які помилкові дії у сфері юриспруденції є діями дефектними. З цього приводу, саме діяльнісний підхід до вивчення психіки юриста як особистості, дозволить нам розглянути породження і функціонування психіки в процесі діяльнісної взаємодії юриста з професійно-службовим оточенням, а відтак – допоможе знайти інформаційні причини юридичних помилок.

У загальному розумінні причинами юридичних помилок є недоліки процесуального характеру, недоліки організації правової роботи і порушення методик юридичних досліджень. Втім класифікація причин помилок має теоретичне значення, тому що сприяє з’ясуванню природи допуску юридичних порушень і недоліків, розробки заходів їх усунення. Розрізняють причини юридичних помилок: 1) об’єктивні, тобто незалежні від як суб’єкта юридичного дослідження; 2) суб’єктивні - залежні від мислення і дій юриста. Цей поділ є умовним, оскільки відомо, що суб’єктивні помилки самі мають об’єктивну підставу. Суб’єктивними причинами юридичних помилок є: 1) професійна некомпетентність юриста, яка може бути причиною незнання цим працівником сучасних криміналістичних технологій, можливостей оперативно-розшукової діяльності й експертних методик, невміння користуватися певними технічними засобами дослідження або найбільш ефективними методами у цій ситуації, а також причиною неправильної оцінки ідентифікаційного значення ознак, результатів отриманих досліджень; 2) вплив матеріалів кримінальної справи та попередніх суджень; 3) психічний стан юриста (перевтома, хвороба); 4) логічні та інформаційні дефекти.

З метою усунення подібних помилок важливо не тільки виявити мотивацію неправильного рішення юристом, але й вивчати дію різних факторів, особливо психологічних. Особисті фактори тут виступають на перший план, бо він є процесуально самостійним і вільно приймає організаційно-процесуальні рішення, яке значною мірою залежить від його професійної майстерності й особистих якостей. Помилка свідчить про ненавмисність дій юриста, який вважає, що думає і діє правильно. До того ж причина помилкового плану дій не завжди є слідством неправильної дії його як фахівця. Його умовиводи можуть бути проведені правильно, і зроблені висновки можуть повністю відповідати отриманим первинним результатам у справі. Психологічний механізм юридичної помилки характеризується різними формами його суб’єктивного відношення до самої помилки і до порушень, які він допустив, або він свідомо допускає такі порушення, вважаючи їх несуттєвими вимогами методики розслідування чи експертного дослідження, або добросовісно помиляється відносно правильності своїх знань.

На юриста може дезінформаційно вплинути бесіда зі суддею, прокурором, слідчим, міськрайпрокурором, експертами, оперативними працівниками органів внутрішніх справ, а також власне підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим. На інформаційний процес оцінювання і ходу результатів дослідження, а також на формування внутрішнього переконання негативний вплив здійснює і такий фактор, як наслідування. Такі ситуації, як правило, зустрічаються під час виконання особливо складних юридичних заходів недостатньо досвідченими юристами, які механічно відтворюють «професійну впевненість» на базі своїх внутрішніх поверхових переконань. На психологічний процес в юридичній діяльності може негативно впливати самовпевненість. Впевненість юриста ґрунтується на тому, що правильність його логічних пропозицій і висновків щодо невідкладних заходів під час розслідування може бути інформаційно підтверджена. Самовпевненість проявляється в позбавленні критичного ставлення до отриманих результатів юридичних заходів, відсутності належного аналізу, коли юрист робить швидкі, недостатньо обґрунтовані висновки і сприймає їх як достовірні. Самовпевненість притаманна недостатньо досвідченим юриста, які переоцінюють свої знання, а також юристами, які мають значний досвід і вважають, що вона є гарантією від помилок.

Отже, існує дві групи причин основних юридичних помилок – процесуально-правові та організаційно-інформаційні причини. Процесуально-правові причини помилок - це порушення юристом процесуальних норм і процесуальних правил, недотримання меж своєї процесуальної і фахової компетенції, необґрунтоване поглиблення в неюридичну складову правових проблем. Організаційно-інформаційні причини помилок юриста становлять порушення основ організації юридичної діяльності, зокрема порушення інформаційних засад міжвідомчої координаційної взаємодії, неналежна інформаційна підготовка юриста, а також різко несумісних за психологічними якостями.

Таким чином, на завершення відзначимо, що в умовах формування глобальної кіберцивілізації вже ні у кого не має сумніву в тому, що успішне функціонування юридичної діяльності неможливе без застосування комп’ютерних інформаційних технологій, у тому числі технологій електронної телекомунікації. Використання новітньої техніки при зборі й обробці інформації, а також підготовці вихідних даних для ухвалення рішення – сьогодні є найбільш перспективним напрямком, з якого починається корінна мінімізація юридичних помилок.

Хряпінський П.В.

кандидат юридичних наук, доцент,

професор Запорізького національного університету

ЗМІСТ ТА НАПРЯМИ ГУМАНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Найактуальнішою суспільно-правовою проблемою є гуманізація кримінального законодавства України. В Концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженої Указом Президента України від 8 квітня 2008 р. зазначається, що докорінні зміни в соціально-політичних та інших умовах життя суспільства і держави на нинішньому етапі розвитку України та прийняття Конституції України створили передумови для реформування системи кримінальної юстиції у напрямі дальшої демократизації, гуманізації, посилення захисту прав і свобод людини відповідно до вимог міжнародних правових актів і зобов’язань нашої держави перед європейським та світовим співтовариством.

Гуманізм (від лат. «humanus» - людяний, людський) є загальнолюдським, світоглядним напрямом розвитку суспільства. Це історично-мінлива система суспільних поглядів, якісна ознака суспільства, основою якої є визнання цінності людини як особистості, її природного права на свободу, вільний розвиток і вияв своїх здібностей, утвердження пріоритету особи, її блага, прав, інтересів в якості критеріїв оцінки суспільства та відносин у ньому. Гносеологічною основою гуманізації кримінального законодавства є Конституція України, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України). Відтак, зміст гуманізації кримінального законодавства насамперед визначається правами та свободами людини, станом використання, виконання та дотримання прав та свобод у кримінальному законодавстві. Натомість, імперативна природа кримінального законодавства суттєво обмежує права та свободи людини, віддаючи перевагу публічному характеру правового регулювання за рахунок мінімізації приватного інтересу. На наш погляд, гуманізація кримінального законодавства, насамперед, передбачає закріплення та реалізацію загальнолюдських цінностей приватної особи, її законних прав та свобод, зміщення центру тяжіння з абсолютно-публічного на публічно-приватний характер кримінально-правового регулювання (охорони) суспільних відносин.

На цих засадничих підставах слід визначати напрями гуманізації кримінального законодавства. Людина (особа) у кримінальному законодавстві реалізовує свої права та свободи у напрямах: 1) використання охорони найбільш цінних прав і свобод, шляхом визначення, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК); 2) дотримання кримінально-правових заборон, що утворює режим законності, правопорядку та формує правомірну поведінку; 3) використання права на протидію злочинам, суспільно-небезпечним посяганням чи іншим обставинам, що заподіюють шкоду або створюють небезпеку її заподіяння охоронюваним законом правам та інтересам особи, а також суспільним інтересам та інтересам держави (ст.ст. 36, 38, 39, 41, 42, 43 КК); 4) дотримання обмежень особистих прав та свобод у зв’язку з набуттям чинності обвинувального вироку суду, у разі вчинення особою вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК (ст. 2 КК); 5) виконання права особи, яка вчинює або вчинила злочин, на звільнення від кримінальної відповідальності (обмеження прав та свобод) у разі здійснення позитивної посткримінальної поведінки у вигляді добровільної відмови при незакінченому злочині (ст.ст. 17, 31 КК), дійового каяття (ст. 45 КК), примирення винного з потерпілим (ст. 46 КК) та ін.; 6) дотримання законних прав потерпілого від злочину, який має особисто вирішувати питання від притягнення до кримінальної відповідальності до застосування амністії чи помилування до особи, яка вчинила щодо нього злочин.

Тезами позначимо деякі напрями гуманізації кримінального законодавства.

Природно, що основним напрямом гуманізації кримінального законодавства є забезпечення охорони людини, як найвищої соціальної цінності, зокрема її життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканості та безпеки. Приймаючи КК 2001 р., законодавець, на жаль, серед об’єктів кримінально-правової охорони віддав перевагу не особі, з її найважливішими цінностями – життям та здоров’ям (розділ II Особливої частини КК), а основам національної безпеки України (розділ I Особливої частини КК). На часі зміна пріоритетів, не може бути державна зрада (ст. 111 КК) чи диверсія (ст. 113 КК) більш тяжким злочином, аніж вбивство (ст. 115 КК). Й такі зміни, поруч з іншим, будуть віддзеркалювати процес гуманізації кримінального законодавства.

Не треба забувати, що права та свободи людини в повній мірі реалізуються та гармонізуються із суспільними інтересами у разі дотримання особою заборон кримінального законодавства. Правомірна поведінка людини є найбільш соціально-бажаною з будь-якої точки зору. Як напрям дотримання закону зумовлює, з одного боку, виважене ставлення до криміналізації (декриміналізації), унеможливлюючи надлишкову та необґрунтовану криміналізацію, з іншого, - не залишає без уваги нові діяння, усуває прогалини у законодавстві, скажімо, пропозиції щодо відповідальності за рейдерство.

Гуманізація кримінального покарання на рівнях законотворення та правозастосування (призначення та відбування покарання) дослідженні у багатьма правниками, тому на цьому напрямі окремо зупинятися не будемо.

За умов неповного забезпечення державою особистої безпеки людини від злочинних та суспільно-небезпечних посягань, особливої актуальності набуває право особи на самозахист та захист інших охоронюваних законом прав та свобод. Перелік обставин, що виключають злочинність діяння, має бути поширений за рахунок, щонайменше, згоди потерпілої особи, службової необхідності. Гуманізація існуючих обставин полягає у декриміналізації перевищення меж (заходів) заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам через особливості емоційного стану особи.

Проблема потерпілої від злочину особи та її законні права та інтереси, що пов’язані з компенсацією заподіяної шкоди, порушенням кримінального переслідування злочинця, визначенням йому виду та міри кримінального покарання, звільненням від відповідальності та покарання, а також звільненням від його відбування, в тому числі й порядку амністії та помилування, є лакмусовим папірцем людяності права, а тому має визначатися як пріоритетний напрям гуманізації кримінального законодавства України.

Питання про підстави застосування кримінального покарання є одним із найпроблемніших в теорії кримінального права. Дослідженню цієї проблеми присвячувалася значна кількість наукових робіт як філософів, так і правознавців. Особливо актуальним це питання є і зараз. Але, на даний момент, на науковому просторі України важко знайти комплексну правову наукову роботу, у якій би розкривалося етичне підґрунтя покарання. Провідною роботою такого роду для сучасного кримінального права є праця відомого радянського вченого-криміналіста І.І. Карпеця «Уголовное право и этика». А тому, зважаючи на відсутність ґрунтовного дослідження проблем етичності сучасного інституту покарання, це питання вимагає подальшого наукового розгляду.

Метою пропонованих тез є постановка питання про необхідність визначення етичних засад та принципів побудови та формування як інституту кримінального покарання так і системи покарань тощо.

Історія розвитку кримінального покарання та спроб його етичного обґрунтування налічує багато років. Значення покарання у процесі розвитку суспільства не варто недооцінювати. Як писав Е. Дюркгейм, покарання керує людським родом, покарання його охороняє, покарання пильнує, коли всі інші сплять; покарання – це справедливість, як кажуть мудреці. Всі класи зруйнувалися б, всі кордони були б знищені, світ став би хаосом, якщо б покарання не виконувало своїх обов’язків. Із розвитком інституту покарання була викликана і переоцінка його сутності та призначення. Із засобу залякування та терору, що діяв на вимогу окремих осіб чи державних інституцій, покарання перетворилося у системне явище, яке із застосуванням усього морально-правового потенціалу суспільства стало здатне забезпечити його захист. Змінилися і підхід до покарання як засобу протидії злочинності: види покарання, пов’язані із завданням винному фізичного болю і приниженням його людської гідності, відійшли у минуле. Саме етичні принципи при формування системи покарань вийшли на чільне місце.

Постає питання яким повинне бути покарання у сучасному світі, з урахуванням усіх тенденцій розвитку сучасного суспільства. Провідною є позиція французького вченого Жирардена, який зазначав, що відплачувати злом за зло – це значить наслідувати злу. Саме тому покарання не може сприйматися як відплата, як помста за вчинене – покарання повинно виступати як благо для суспільства і самого злочинця. Приниження, моральне знищення злочинця не має користі для суспільства. Покарання повинно виступати механізмом виправлення шкідливих суспільству якостей в особі злочинця, без знищення його як повноправного члена суспільства, оскільки інше буде як аморальним, так і протиправним. Виконавши таке завдання покарання не тільки унебезпечить, перетворить на корисну для суспільства особу, яка вчинила злочин, а й зробить величезний внесок на шляху до громадянського суспільства.

Саме тому у чинному Кримінальному кодексі України зазначається, що покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Застосування покарання на ґрунті закону, прийнятого згідно із суспільною думкою та для блага цього суспільства, є основою забезпечення етичності покарання. Це пов’язується з тим, що якщо злочинність не можна перемогти за допомогою покарання, то воно повинно робити внесок у протидію злочинності як явищу суспільному, що неможливе без урахування етичних поглядів його членів.

Забезпечуючи дотримання норм моралі та етики при застосуванні покарання, держава робить внесок у моральний розвиток суспільства, оскільки переміщує акцент із власне «кримінальної» відповідальності на відповідальність моральну, оскільки кожний злочин завжди є аморальним, і першопричина його вчинення завжди криється саме у цьому. Покарання як явище завжди направлено на особу, яка вчинила злочин, але пріоритет повинен бути зміщений: покарання здійснює вплив на злочинця, а злочинець є членом суспільства (який залишається його членом, хоча і вчинив суспільно небезпечне діяння), звідси покарання впливає і на суспільство.

Простежується цікава взаємодія та взаємовплив злочинця, покарання та суспільства. Покарання впливає через злочинця і на суспільство, що в свою чергу виступає джерелом для існування правових норм, на яких базується цей інститут. Саме тому, застосування етичних норм та принципів при побудові системи покарання є вкрай необхідним, оскільки проходячи через призму свідомості засудженого, наслідки застосування покарання повертаються до суспільства.

Будь-яке експертне дослідження має свій предмет. В останні роки відносно суті предмету експертизи проходить жвава дискусія. Предметом ж експертизи, за аналогією з предметом наукового пізнання як частини об’єктивної реальності, певних її властивостей, сторін і відносин, В.Д. Арсеньєв пропонує вважати сторони, властивості та відносини її об’єкта, що досліджуються та пізнаються, засобами даної галузі експертизи з метою вирішення питань, що мають значення для справи і входять у сферу відповідної галузі знання. Таке визначення обґрунтовано піддав критиці Д.Я. Мирський, який зазначав, що дане поняття предмета експертизи включає мету, об’єкт та засіб дослідження, що саме по собі навряд чи можна визнати вдалим. Однак В.Д. Арсеньєв правильно диференціює предмет експертизи на галузевий (видовий, родовий), включаючи все коло питань, що вирішуються засобами даного роду (виду) експертизи, і конкретний, в який входять питання, поставлені на вирішення експерту, а також ті, що вирішуються в порядку експертної ініціативи.

На сьогоднішній момент можна прослідкувати наявність двох позицій стосовно предмета експертизи, які конкретизуються науковцями в юридичній літературі по-різному. Р.Д. Рахунов, В.Д. Арсеньєв та інші вчені вважають, що предметом експертизи є питання, поставлені перед експертом слідчим або судом, на які може дати відповідь наука, мистецтво, техніка та ремесло.

На нашу думку, вся різноманітність сутності предмета судової експертизи ще більша. Так, М.Я. Мирський до її предмету відносить інформацію, отриману в результаті дослідження особою, що володіє спеціальними знаннями про наданий слідчим або судом об’єкт, яка слугує для встановлення фактів, що мають доказове значення.

У загальному вигляді, як зазначає Ю.М. Грошевий, В.Ю. Шепітько, М.Л. Цимбал та інші науковці, предмет конкретної експертизи реалізується у формі отриманої інформації. Однак коли говорити про родовий, видовий предмет експертизи, то багатозначність самого терміну «інформація» навряд чи зможе розкрити сутність предмету дослідження. Оскільки інформація є, з одного боку, поняттям суб’єктивним (те, що отримує суб’єкт в результаті дослідження об’єкта), а з іншого – об’єктивним (повний обсяг відомостей, що містяться в об’єкті, незалежно від того, чи зміг суб’єкт пізнання їх здобути).

Отже, ми не можемо погодитись з тим, що предметом судової експертизи вважаються питання, оскільки вони інколи можуть бути сформульовані неточно чи нечітко, неправильно, проте експертиза в той же час не буде безпредметною. Досить часто експерту ставляться взаємозалежні питання, при відповіді на одне з яких виключається друге.

Представники іншої позиції (Ю.К. Орлов, Є.Р. Росинська, Ю.М. Жуков, А.Х. Тригулова) вважають предметом експертизи фактичні дані (факти, обставини), які встановлюються експертами на основі спеціальних знань.

Своєрідну точку зору з цього приводу висловили М.Я. Сегай та В.К. Стринжа, які зазначають, що матеріальні сліди-відображення як онтологічна база пізнання події, що розслідується, складають основу сутності предмета експертизи. В той же час М.О. Селіванов зауважує, що предметом може бути тільки «факт, що реально відбувся (міг відбутися) у минулому, існує (міг існувати в сьогоденні), а також закономірності, зв’язки і відносини, що обумовлюють даний факт». Фактичні ж дані утворюють, на його думку, не предмет, а результат експертизи.

Щодо розгляду проблем поняття предмета судової експертизи на сучасному етапі розвитку теорії судової експертизи, важливою є позиція Г.В. Прохорова-Лукіна. Ми погоджуємося з думкою Г.В. Прохорова-Лукіна, де піддається критиці позиція тих науковців, котрі вважають неприйнятним віднесення до предмета експертизи фактичних даних і обставин справи. Він відзначає, що поняттям факту охоплюються фрагменти реальності, явища, події, що становлять об’єкт діяльності людини чи пізнання, та наукові факти відображення об’єктивних фактів суб’єктом пізнання. Разом з цим, ряд фактів (встановлення механізму злому, ДТП) можуть бути встановленими достатньо чітко тільки експертним шляхом, а встановлені експертизою факти є не менш достовірними, аніж факти, встановлювані іншими засобами судового пізнання.

Судові експертизи проводяться у зв’язку з розслідуванням і розглядом адміністративних, кримінальних, цивільних і господарських справ. Вирішувані ними питання дуже різноманітні. Зміст предмета судової експертизи можна також розглядати з двох позицій – наукової і практичної. З погляду наукової галузі знань предметом науки про судову експертизу є закономірності формування якостей об’єктів і їх зміни у зв’язку зі вчиненням злочину. З погляду практичної діяльності предметом судової експертизи є фактичні дані (обставини справи), що встановлюються на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла, і дослідження матеріалів кримінальної, цивільної або господарської справи.

Стосовно конкретної експертизи, то її предметом є експертне завдання, яке слід вирішити експерту в ході і за результатами дослідження на підставі відповідного обсягу спеціальних знань з використанням засобів і методів, що знаходяться в його розпорядженні.

Таким чином, на основі наведених вище аспектів розвитку поняття предмета судової експертизи пропонуємо таке визначення: під ним слід розуміти фактичні дані та обставини справи, що пізнаються шляхом використання і застосування експертом спеціальних знань із різних галузей науки, техніки, мистецтва, ремесла та підлягають ними встановленню у процесі дослідження матеріалів справи.

Проведення дослідження криміналістичної характеристики способів вчинення підпалів дозволяє поділити їх на п’ять основних груп.

При дослідженні таких випадків повинні бути враховані властиві їм особливості, до яких відносяться:

1. 
   Між підпалом і виявленням пожежі, як правило, проходить мало часу, через активний процес горіння легкозаймистих речовин або матеріалів. У зв’язку з цим злочинець, що не володіє транспортом, не може знаходитись далеко від місця пожежі (необхідно організувати негайне переслідування).
   
2. 
   Ознаки вогнища (або вогнищ) пожежі можуть не зберегтися, тому застосування методів технічного дослідження носить обмежений характер і зростає роль показань очевидців.
   

При перевірці версії про спосіб вчинення підпалу, варто звертати увагу на наступні ознаки:

1. 
   Пожежа може виникнути через значний час після встановлення пристроїв для підпалу. Вони можуть бути встановлені в період, який виключає необхідність таємно проникати до місця підпалу.
   
2. 
   Помічені спалахи легкозаймистої рідини, поява специфічних запахів горіння певних речовин і матеріалів, що можуть з’явитися у момент спрацювання й у період дії відповідних пристроїв.
   
3. 
   Залишки пристроїв, що викликають загорання, ознаки і продукти горіння використаних речовин, які збереглися у вогнищі (вогнищах) пожежі і можуть бути виявлені при огляді.
   

1. 
   наявність на місці пожежі предмету чи пристрою, від якого виникло загорання, його місцезнаходження та дані про стан, його місцезнаходження до пожежі;
   
2. 
   можливість виникнення пожежі від діючого пристрою в звичайних для його експлуатації умовах (наприклад, електрична плитка з відкритою спіраллю).
   

Дослідження способу вчинення підпалу дозволяє одержати значний обсяг корисної інформації про механізм і засоби підпалу, про умови й обставини, за яких він готувався і був вчинений, про особистість злочинця, тощо. Тому спосіб підпалу варто розглядати в якості обраного злочинцем способу вчинення злочину, і як засіб встановлення істини у справі.

Як висновок варто зазначити, що виявлення найбільш розповсюджених способів підпалу, їх дослідження і класифікація, мають важливе практичне значення. Це дозволяє з’ясувати відповідні інформаційні властивості, що є результатом об’єктивного прояву типових ознак конкретного способу. Такі ознаки дають можливість орієнтуватися в розпізнанні того чи іншого способу підпалу. Виявлення типових способів підпалів може бути основою для висування версій, визначення напрямку розслідування і найбільш доцільних шляхів розшуку злочинця, встановлення і подальшого усунення обставин, що сприяють підпалам.

Кіян Тетяна Миколаївна

старший викладач кафедри кримінально-правових дисциплін МНЦ ОНЮА