ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ

ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗНАНЬ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ

Під «спеціальними знаннями» розуміється якість знань, які мають відповідні особи – експерти та спеціалісти. В основі понять «спеціальні знання» та «спеціаліст» лежить слово «спеціальний», яке означає окремий вид діяльності в певній галузі науки, техніки, мистецтва та ремесла, а «спеціаліст» – вид заняття в межах однієї професії. Звідси випливає висновок, що спеціальні знання – це будь-які знання у вузькій (спеціальній) галузі науки, техніки, мистецтва та ремесла, отримані в процесі фахової підготовки та професійної діяльності. Правові знання для слідчого, які він здобув як юрист, – фахові, а група окремих правових знань про проведення слідчих дій, доказування, застосування криміналістичної техніки тощо є спеціальними. Людина може отримати певні спеціальні знання і в процесі підвищення кваліфікації, самоосвіти та практичного досвіду.

Основні критерії, що використовуються при визначенні поняття «спеціальних знань»: а) спеціальні знання не є професійними для слідчого, працівників органів дізнання, прокурора, судді; б) спеціальні знання повинні базуватись на досягненнях науки і не можуть бути загальновідомими; в) за способом отримання спеціальні знання набуваються шляхом теоретичного засвоєння певної інформації або періодичними практичними заняттями окремим видом роботи. Тобто поняття «спеціальні знання» охоплює також практичні вміння і навички; г) загальна мета використання спеціальних знань – сприяння вирішенню завдань кримінального судочинства.

Криміналістичні знання являють собою систему взаємопов’язаних юридичних і природно-технічних наукових знань. До спеціальних відносяться криміналістичні знання, які стосуються виявлення, фіксації, вилучення та дослідження доказів, а також знання, які відносяться до предмету відповідних видів криміналістичних експертиз: почеркознавчих, авторознавчих, технічної експертизи документів, фототехнічної, портретної, трасологічної тощо. Судова експертиза як науковий метод дослідження й отримання інформації може розглядатись в якості слідчої дії з організації і тактики використання спеціальних знань для одержання доказової інформації.

Що стосується самих суб’єктів застосування спеціальних знань як їх безпосередніх носіїв, то у процесуальному законодавстві має місце визначення їх переліку, а саме: слідчий, експерт і спеціаліст.

За законом слідчий – це єдиний суб’єкт розслідування (пізнання) всіх обставин вчинення злочину, а всі інші обізнані особи залучаються ним у справі лише як спеціалісти та експерти для вирішення окремих спеціальних питань. Тому слідчий може самостійно застосовувати будь-які спеціальні знання, за винятком тих випадків, коли він не володіє певними знаннями або визнає за необхідне залучити іншого більш кваліфікованого спеціаліста чи з міркувань технологічного процесу виконання конкретних слідчих дій, а також коли законом передбачено залучення конкретних спеціалістів (лікарів, перекладачів, педагогів тощо) чи проведення судової експертизи.

Спеціаліст – це будь-яка незалежна, незаінтересована в результаті справи компетентна фізична особа, що володіє спеціальними пізнаннями і навичками, необхідними для сприяння суб’єктам доказування при провадженні по кримінальній справі, що діє під їхнім керівництвом і надає науково-технічну, консультаційну та іншу допомогу.

Експерт – це особа, яка залучається судово-слідчими органами для проведення експертизи, коли при розгляді кримінальної справи виникають питання, відповідь на які потребує наукових, технічних та інших спеціальних знань. Спеціальними знаннями при призначенні і провадженні експертизи є професійні знання і навички в науці, мистецтві, техніці та ін. (за винятком професійних пізнань слідчих і суддів), що не є загальнодоступними і загальновідомими, якими володіє експерт і які отримані ним у результаті особливої підготовки і навчання та використовуються в ході дослідження у випадках і в порядку, встановлених кримінально-процесуальним законом, з метою одержання такого виду доказів, як висновок експерта.

До основних процесуальних форм використання спеціальних знань треба відносити: безпосереднє використання їх органами дізнання, слідчим, прокурором, судом; участь спеціаліста при проведенні слідчих дій; проведення судових експертиз.

Непроцесуальні форми використання спеціальних знань можна класифікувати в залежності від напрямку діяльності фахівця: консультації, науково-технічна допомога, контрольно-перевірочна діяльність, дослідницька робота.

Правові основи взаємодії слідчого зі спеціалістами при використанні спеціальних знань закладені в законах України і підзаконних нормативних актах. Так, у низці норм КПК України прямо вказується на необхідність взаємодії слідчого, прокурора, суду з фахівцем і судовим експертом під час досудового слідства. Це передбачається при проведенні судової фото- і кінозйомки, звукозапису, одержанні зліпків і відбитків слідів, виготовленні планів і схем, при слідчому огляді, призначенні судової експертизи, допиті експерта тощо. У процесі розслідування слідчий взаємодіє з експертами державних експертних установ (Міністерства юстиції, експертно-криміналістичними підрозділами Міністерства внутрішніх справ і Міністерства оборони, судово-медичними і судово-психіатричними установами Міністерства охорони здоров’я та ін.).

Взаємодія при використанні спеціальних знань має відповідати таким принципам: законності; планування; організуючій ролі і персональній відповідальності слідчого за проведення й результати слідчих дій; самостійності співробітників експертно-криміналістичних установ, спеціалістів у виборі засобів і методів виявлення, фіксації, вилучення, дослідження речових доказів; комплексному використанню сил і засобів; безперервності; ефективності.

Важливою ознакою варто вважати те, що весь комплекс дій, пов’язаних з використанням допомоги фахівця, здійснюється у визначеному законом порядку й оформляється відповідними процесуальними документами. Результати використання даної форми спеціальної допомоги мають доказове значення, використовуються в процесі доказування.

Кльован Неля Василівна

старший викладач кафедри кримінально-правових дисциплін МНЦ ОНЮА

ВИЗНАЧЕННЯ ФУНКЦІЙ РЕЖИМУ В МІСЦЯХ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Функціоналізм розглядається як методологічний принцип системного аналізу, що ґрунтується на виділенні досліджуваного об’єкту в якості цілого, розкладенні його на фактори і змінні з метою виявлення функціональних залежностей як між самими змінними, так і між змінними та цілим. В будь-якій системі сукупність функцій покликана забезпечити найбільш ефективну відповідність всіх підсистем цілям системи, тому виділення функцій, визначення їх змісту та механізму взаємодії має значення для розуміння внутрішніх властивостей системи, які призводять до досягнення цілей. В функціональних системах функція визначається як діяльність (напрямок, вид діяльності), обов’язок того чи іншого інституціонального органу, структурного підрозділу, окремого виконавця відповідно до його місця і ролі в загальній системі.

Спрямована на реалізацію цілей покарання кримінально-виконавча діяльність виявляє зміст покарання через процедуру обмеження прав і свобод засуджених. Змістом виконання позбавлення волі є забезпечення ізоляції засуджених шляхом встановлення в місцях позбавлення волі певного порядку, що регламентує життя засуджених протягом відбування покарання і регулює зв’язки з зовнішнім світом. Режим, як комплекс правообмежень та сукупність правил повсякденної поведінки засуджених в умовах установ виконання покарань, можна розглядати як один із способів виявлення власне покарання. Таким чином, змістом виконання позбавлення волі є функціонування режиму в місцях позбавлення волі як дія режиму в системі кримінально-виконавчої діяльності, як реалізація його функцій.

У юридичній науці поняття «функція» характеризує соціальну роль права чи певного правового інституту і конкретні напрямки правового регулювання (впливу) на поведінку суб’єктів права. Категорія функцій права (правового інституту) допомагає з’ясувати як його службову роль (призначення) по відношенню до іншого елемента системи чи системи в цілому, так і характер його впливу на поведінку учасників суспільних відносин.

Питання про функції режиму в місцях позбавлення волі є одним з найбільш дискусійних і складних в науці кримінально-виконавчого права. Водночас воно є безперечно, важливим, тому що від правильності його вирішення залежить пізнання правової природи напрямів та перспектив розвитку всієї пенітенціарної діяльності.

Спори ведуться з приводу кількості основних функцій, визначального характеру каральної функції, обсягу регулятивної функції, наявності запобіжної функції тощо.

При визначенні функцій режиму в місцях позбавлення волі слід виходити з властивостей і цілей покарання, оскільки режим є основним засобом реалізації кари, виправлення засуджених, спеціальної і загальної превенції. Функції режиму залежать від його задач, які безпосередньо обумовлюють саме існування функцій, визначають їх зміст і впливають на форми і методи їх реалізації, визначають конкретні напрямки правового впливу. Режим є засобом індивідуалізації виконання покарання; виражає сутність і зміст покарання, оскільки він включає сукупність застосовуваних до засуджених заходів запобігання і правообмеження; встановлює правила поведінки всіх суб’єктів і учасників кримінально-виконавчих правовідносин.

Поміщення засуджених до позбавлення волі в спеціальні установи ставить потребу врегулювання правом їх способу життя, включаючи такі його елементи, які в повсякденні регулюються нормами моралі. Тому при визначенні юридичної природи режиму позбавлення волі слід виходити з ролі даного правового інституту – регламентація способу життя засуджених в пенітенціарних установах та дій персоналу для забезпечення встановлених у зв’язку з цим вимог.

Особливості функцій режиму в місцях позбавлення волі визначаються імперативним методом правового регулювання як пріоритетним в кримінально-виконавчому процесі та полягають в їх забезпеченні діяльністю персоналу пенітенціарної установи.

Функції режиму в місцях позбавлення волі – це його внутрішні властивості, які виражають соціальне призначення і напрямки його впливу на суспільні відносини в сфері виконання і відбування покарання в виді позбавлення волі для досягнення цілей покарання.

Функції режиму в місцях позбавлення волі – основні напрямки (види) діяльності суб’єктів і учасників процесу виконання і відбування позбавлення волі, направлені на досягнення цілей покарання.

Змістом функцій режиму в місцях позбавлення волі є сукупність загальнообов’язкових правил і вимог, визначених в регулятивних (зобов’язуючих, заборонних, уповноважуючих, заохочувальних) та правоохоронних нормах, які регулюють поведінку засуджених та діяльність персоналу в умовах установ виконання покарань.

Можна виділити принаймні чотири основних функції режиму в місцях позбавлення волі: функції, що притаманні режиму як правовому інституту – регулятивна і охоронна, та функції, які витікають з цілей покарання та кримінально-виконавчої діяльності – каральна, профілактична. Вони складають систему, взаємопов’язані між собою і визначають існування і зміст допоміжних функцій, серед яких наглядова, забезпечувальна, виховна, інформативна, оцінна та інші.

В діючому кримінально-виконавчому законодавстві каральна функція представлена в якості визначальної і системоутворюючої.

Реформування кримінально-виконавчої системи і приведення її у відповідність до міжнародних стандартів в цієї сфері призводить до зміни підходів до завдань і ролі режиму в місцях позбавлення волі, в результаті чого на перший план виходить саме регулятивна функція.

Крецул В.И.

старший преподаватель кафедры уголовно-правовых дисциплин НУЦ ОНЮА

ОБЩЕСТВЕННЫЕ РАБОТЫ В СИСТЕМЕ НАКАЗАНИЙ, НЕ СВЯЗАННЫХ С ЛИШЕНИЕМ СВОБОДЫ

С принятием в 2001 году нового Уголовного кодекса Украины система уголовных наказаний претерпела существенные изменения. Из неё были исключены такие наказания как общественное порицание, и лишение родительских прав. В то же время, введены четыре новых наказания: общественные работы, служебные ограничения для военнослужащих, арест и ограничение свободы.

Важным является то, что расширение системы наказаний произошло, в первую очередь, за счёт так называемых «нетюремных» санкций. Это связано, прежде всего, с негативными последствиями, которые влечёт за собой изоляция лица от общества. Человек, к которому применено наказание в виде лишения свободы, оказывается оторванным от социальной среды, семьи, трудового коллектива. В результате поведение большинства лиц, осуждённых к лишению свободы, со временем ухудшается. Во время же длительного нахождения в местах лишения свободы существенно снижаются возможности адаптации человека к обычной жизни, разрываются семейные и другие полезные общественные связи. Осуждённые утрачивают надежду на будущее, начинают привыкать к местам лишения свободы и пр.

Исходя из вышесказанного, можно утверждать, что трагические социальные, моральные, психологические, экономические, демографические и медицинские последствия убедительно доказывают, что лишение свободы не является лучшим способом борьбы с преступностью.

В связи с этим, учёные неоднократно ставили вопрос о необходимости реформирования системы наказаний в направлении более широкого использования санкций без изоляции от общества. Это обусловлено рядом причин:

- такие меры являются более желательными для общества, поскольку они не имеют тех негативных последствий для лица, государства, общества в целом, которые присущи лишению свободы;

- они позволяют лучше, чем лишение свободы, приспособить людей к труду, не разрывать полезные общественные связи;

- эти меры являются важным способом общего уменьшения количества осуждённых, которые находятся в местах лишения свободы, и представляются более эффективными для предупреждения рецидива;

- они значительно дешевле для осуществления, чем лишение свободы, и дают возможность широко привлекать общественность и трудовые коллективы к исправлению осуждённых и контроля за ними.

И, наконец, наказания, не связанные с лишением свободы, широко применяются во всём мире и доказали свою эффективность, в том числе содействовали уменьшению рецидивной преступности.

Учитывая вышеизложенное, в новый Уголовный кодекс Украины был введён пакет санкций, альтернативных лишению свободы, среди которых отдельное место занимают общественные работы, как вид уголовного наказания.

Общественные работы в их современном виде впервые были введены в Англии и Уэльсе в 1875 году как санкция, альтернативная тюремному заключению. Её целью было предупреждение преступности и содействие ресоциализации правонарушителя путём наказания (принудительного безоплатного труда) и выполнения различных видов общественно полезной деятельности для неприбыльных организаций, ассоциаций, церквей и т.д.

Постепенно общественные работы, наряду с другими «нетюремными» санкциями, нашли широкое распространение во многих странах, в том числе в Великобритании, Дании, Швеции, Голландии, Франции, Российской Федерации и др. Важно при этом, что законодатель Украины, конструируя правовые нормы, связанные с общественными работами, использовал зарубежный уголовно-правовой опыт.

Практика применения общественных работ в других странах свидетельствует о высоком профилактическом значении и значительной эффективности этой санкции. Лучше всего это могут подтвердить данные относительно рецидива среди лиц, которым назначались общественные работы, в сравнении с аналогичными данными в отношении лиц, осуждённых к лишению свободы.

Характеризуя общественные работы, можно отметить, что это один из видов наказаний, при выполнении которого лицо принудительно привлекается к труду. Таким образом, их содержанием является возложение на осуждённого трудовой обязанности, от количества, характера и условий которого он уклоняться не может.

В соответствии со ст.56 УК Украины, общественные работы состоят в выполнении осуждённым в свободное от работы или учёбы время безоплатных общественно полезных работ, вид которых определяют органы местного самоопределения. Устанавливаются они на срок от шестидесяти до двухсот сорока часов и отбываются не свыше четырёх часов в день.

Общественные работы не могут быть назначены всем осуждённым. Ограничения относительно круга лиц, которым может быть установлен этот вид наказания, касается лиц, признанных инвалидами первой или второй групп, беременных женщин, лиц, достигших пенсионного возраста, а также военнослужащих срочной службы.

Следует заметить, что новый УК Украины предусматривает возможность назначения наказания в виде общественных работ не только взрослым правонарушителям, а и несовершеннолетним. Учитывая, что эта категория преступников требует усиленной уголовно-правовой охраны, законодатель впервые в УК 2001 г. выделил специальный раздел (ХV), посвящённый особенностям уголовной ответственности и наказания несовершеннолетних. В нормах этого раздела находит своё воплощение идея менее суровой ответственности несовершеннолетних по сравнению со взрослыми.

Поэтому можно полностью согласиться с Павленко В. (Академия труда и социальных отношений федерации профсоюзов Украины), предложившего усовершенствовать нормы УК Украины в отношении общественных работ следующим образом: предусмотреть посильный характер общественных работ для несовершеннолетних (как это сделано в УК Российской Федерации – ч.3 ст.88); установить необходимость проведения медицинского осмотра несовершеннолетних перед началом отбывания наказания в виде общественных работ.

Учитывая большое профилактическое значение общественных работ и их роль в системе наказаний, которые не разрывают позитивные общественные связи осуждённого и не препятствуют возвращению последнего к нормальной жизни в обществе, необходимо не только усовершенствовать существующие уголовно-правовые нормы в отношении общественных работ, но и в дальнейшем развивать этот институт в направлении более широкого применения данного вида уголовной репрессии.

Кримінально-правовий захист особи передбачає встановлення кримінальної відповідальності за злочини, які становлять небезпеку для життя та здоров’я людини у медичний сфері, зокрема, неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником. Свого часу склад цього злочину аналізували Ф.Ю. Бєрдічевський, В.О. Глушков, І.І. Горелік, А.П. Громов, І.А.Концевич, Г.М. Красновський, І.Ф. Огарков, М.Д. Шаргородський. Проте, незважаючи на увагу вчених, багато питань, пов’язаних зі змістом та тлумаченням ознак злочину, передбаченого ст. 140 КК України, вирішуються неоднозначно. Дискусійний характер мають і проблеми суб’єктивної сторони цього злочину.

Відповідно до ст. 25 КК України, злочин вважається вчиненим з необережності у випадку, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), проте легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. За своїм змістом ст. 25 КК охоплює два види необережної вини: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

У диспозиції ст. 140 КК форма вини зазначена: «внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення». Маємо вказівку на різновид необережності – недбалість. Питання виникає щодо несумлінності. Наука кримінального права такий вид необережної форми вини як «несумлінність» не знає. Можливо, законодавець «запозичив» цей термін в трудовому законодавстві.

Словник синонімів української мови тлумачить терміни «недбалий» і «несумлінний» як слова, що мають однакове значення. Вони відносяться до одного синонімічного ряду: недбальство (відсутність старанності в чому-небудь) недбайливість, несумлінність; недбайливий (який позбавлений обов’язковості) недбалий, (позбавлений сумлінності), несумлінний, недобросовісний. Тому застосування в диспозиції статті двох однакових форм вини вбачається зайвим.

Аналізуючи деякі проблемні питання встановлення вини, Хавронюк М.І визначає, якщо у статті особливої частини КК для характеристики суб’єктивної сторони злочину спеціально використовуються слова «недбале», «несумлінне», то доцільно вважати такі злочини, вчиненими з необережності.

Якщо особа (лікар, фармацевт) діє зі злочинною самовпевненістю, вона передбачає в загальних рисах можливість настання таких суспільно небезпечних наслідків, як шкода для здоров’я людини або її смерть, але легковажно розраховує на відвернення цих наслідків. При цьому вона усвідомлює і факт порушення нею встановлених правил у сфері охорони здоров’я, під час надання медичної допомоги, але нехтує цими нормами, сподіваючись, що наслідки не настануть. Вказана особливість є специфікою вольового моменту необережної вини за ст.. 140 КК. Це підтверджується тим, що медичний працівник вживає певних заходів або розраховує на інші конкретні обставини. Суб’єкт злочину легковажно орієнтується на аналогічні випадки, коли таке порушення зазначених правил не призводило до тяжкого наслідку. Він намагається запобігти наслідкові безпосередньо своїми діями (застосовує ліки, робить дезінфекцію тощо), розраховує на свої теоретичні знання і практичні навички, сподівається на кваліфіковані дії інших медичних працівників, на позитивний ефект від застосування ліків. Але суб’єкт помиляється щодо протиправності діяння, оскільки наслідки все ж таки настають. Помилка в тому, що в схожих випадках, коли правила порушувались, була дещо інша ситуація, за якої вчинялося відхилення від нормативних вимог. Вина медичного працівника полягає в тому, що він не приділив цим обставинам належної уваги, тобто його розрахунок виявився легковажним.

При злочинній недбалості медичний працівник, виконуючи свої професійні обов’язки, не усвідомлює факту порушення ним певних правил, норм, тому не передбачає можливості настання суспільно небезпечного наслідку, хоча повинен був і міг його передбачити. При цьому на здатність передбачення можливості настання шкідливих наслідків вчиненого діяння можуть вказувати різні нормативні акти, що регулюють порядок надання медичної допомоги, застосування лікарських засобів, а також основні положення медичної науки і практики. Здатність передбачення наслідків необережних дій медичного працівника переважно залежить від його особистісних якостей, його теоретичних знань, практичного досвіду, клінічної ситуації, яка склалася в процесі надання медичної допомоги.

Окремі автори поряд із злочинною недбалістю та злочинною самовпевненістю виокремлюють злочинне неуцтво (некомпетентність, необізнаність). Але кримінальний закон не визначає такого виду необережності. Деякі вчені відносять неуцтво до недбалості, інші - до самовпевненості або зазначають, що неможливість передбачення шкідливих наслідків своїх дій у зв’язку з некомпетентністю відмежовує злочинну необізнаність і від недбалості, і від самовпевненості. Оскільки в чинному законодавстві відсутня дефініція «неуцтво», слід розуміти, що необережність(в будь-якому її різновиді) під час неналежного виконання професійних обов’язків медичним працівником характеризується відсутністю передбачуваності, уважності, належного ставлення до виконання професійних обов’язків.

Отже, неналежне виконання професійних обов’язків медичним і фармацевтичним працівником характеризується необережною формою вини – злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю. Повертаючись до тлумачення ст.140 КК України, вважаємо за доцільне внести зміни у граматичне викладення тексту диспозиції ч.1 вказаної норми, пропонуючи наступну редакцію: «невиконання чи неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником внаслідок необережного до них ставлення…».