Лекція Політичне розмежування земель Південно-Західної Русі в кінці ХІІІ-ХIV ст. Монголи І політична трансформація Русі. 4 год
жүктеу/скачать 0.84 Mb.
|
| 3. Аграрна реформа середини ХVI ст.
Протягом першої половини ХVI ст. традиційний економічний уклад середньовічної України поволі зазнавав помітних змін внаслідок втілення як регіональних, так і загальнодержавних реформаторських проектів. Основною метою аграрної політики правителів Великого князівства Литовського було примноження державної казни за рахунок підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. На основі ретельного обліку великокнязівської, шляхетської та селянської землі передбачалося підвищення продуктивності фільваркових(а там, де не було останніх, – їх створення) і селянських господарств з метою збільшення насамперед виробництва тваринного збіжжя. Для цього великокнязівська влада прагнула усунути всі перешкоди, які зберігалися в структурі фільваркових і селянських земель (дальноземелля, хаотичність полів тощо) та створити умови для остаточного пере-ходу вказаних господарств до застосування досконаліших землеробських систем. Необхідним ставав і більш рівномірний перерозподіл землі згідно з виробничими можливостями кожного окремого дворогосподарства та встановлення адекватної економічній спроможності останніх(однорідних у різних регіонах) податків і повинностей 31 Апробація теоретичних положень аграрної реформи відбувалася поетапно й включала вироблення низки великокнязівських юридичних актів. Перші спроби регулювання економічного життя в цьому контексті належать до середини другого десятиліття XVI ст. Зокрема, вже устава 1514 р. передбачала збільшення прибутковості великокнязівських дворів за рахунок розширення дворової ріллі, яку зобов’язані були обробляти тяглі селяни. Уставна грамота1529 р., адресована державцям і урядникам волостей, загалом повторила положення устави1514 р. та передбачила розширення дворової ріллі через залучення невільних категорій сільської людності(челяді), а переважну більшість селян передбачалось перевести на оброчні виплати та толоки й шарварки у великокнязівських господарствах 32 . Наступним правовим актом реформи можна вважати уставу1547 р., видану старостам, державцям і урядникам замків, дворів та держав ВКЛ. Цей документ вже враховував досвід реформ попередніх грамот, а тому обмежив використання челяді в дворовій оранці, оскільки невільні категорії сільської людності вимагали для цього чималих коштів. Акценти було зміщено в бік широкого використання тяглових категорій селян, яким рекомендувалося роздавати пустки. Було також здійснено спробу реформування фіскальної системи. Зокрема, оподаткування сільських дворів передбачалося проводити згідно з кількістю та якості земельних наділів. У цілому устава1547 р. апробувала чимало оптимальних положень, які знайшли розвиток у подальших правових актах 33 Найдетальніше заходи аграрної реформи були розроблені в прийнятій у ВКЛ 1 квітня1557 р. загальнодержавній «Уставі на волоки» й у наступних поправках до неї(від20 жовтня1557 р., 20 травня, 20 червня, 20 жовтня1558 р.). Вони передбачали використання поряд з сільською челяддю й волосних селян для роботи (вводилася дводенна панщина) у фільварках, які повсюдно мали створюватися на родючих ґрунтах. Челядь осаджували на невеликі земельні наділи(згодом їх іменували городниками) з фіксованою одноденною панщиною 34 «Устава» передбачала перемірювання землі уніфікованими земельними одиницями– волоками з відповідним оподаткуванням за кадастром. Трипілля ставало основною землеробською системою, змінювалася просторова локація селянських поселень, регламентувалась діяльність місцевої сільської адміністрації. Незважаючи на те що основні ідеї реформування земельних відносин фіксувалися правовими актами XVI ст., все ж перші практичні спроби волочного обмірювання земель на терені ВКЛ належать до XIV–XV ст. Саме на волоках осідали німецькі та польські селяни, які в цей період колонізували Підляшшя. Принесена самими переселенцями така земельна міра могла бути симбіозом польського лану і хелминської волоки. Переваги стандартних земельних одиниць швидко стали очевидними, а тому великокнязівська влада й шляхта поширили волочну модель серед місцевих селян та завели в своїх помістях. Значного розмаху набула реорганізація економічного укладу в помістях королеви Бони(Гродненщина, Пінщина, Підляшшя та ін.). З її реформаторськими кроками в50-х рр. XVI ст. пов’язують перші відо-мості про волочну систему на українських землях(люстрація належного королеві Кременецького староства у1563 р. згадувала десь півтора десятка переміряних волоками поселень). Крім того, ще задовго до «Устави» 1557 р. за принципом волочної поміри були реорганізовані землі в селах Руського оєводства(за винятком Снятинського, Коломийського, Галицького, Теребовлянського, Рогатинського староств), де запроваджувалися інші уніфіковані стандарти– франконські лани 35 У подальшому протягом другої половини XVI ст., як свідчать актові матеріали, волочна поміра торкнулась селян майже 50 сіл Ковельського, Ратненського й Любомльського староств , а також окремих поселень Луцького та Володимирського повітів Волині. Втілювали в життя основні положення аграрної реформи великокнязівські ревізори, які зобов’язані були переміряти всі великокнязівські та селянські землі. Жителі волості та кожного окремого села через місцеву адміністрацію й громадське самоуправління сповіщались про час і місце землевпорядкування. Роботи розпочиналися зі встановлення старих меж села, а потім усі наявні землі зводились в одне ціле, через ліквідацію хаотичності полів(шахівниці), і наново обмірювалися. Орні землі селян, у тому числі індивідуальні аллоди та спільна громадська альменда, розділялися на три рівновеликі ділянки. Натомість окреме селянське господарство отримувало уніфікований наділ у кожному з трьох полів. Сума таких наділів становила одну волоку землі. І хоча цим ліквідовувалася безсистемність полів і пов’язані з цим незручності, але й зникало історично сформоване селянське землеволодіння та право вільного розпорядження землею. Бо під поміру потрапляли всі наділи незалежно від того, хто і яким чином їх придбав. Та й новоотримані волоки за своїми розмірами помітно поступалися дореформеним селянським дворищам. Натомість на експропрійованих у селян землях, а це були переважно якісні ґрунти, створювалися фільваркові господарства. У зв’язку з цим ставлення селянства України до заходів аграрної реформи та волочної поміри своїх земель було негативним. Заворушення на селі та виступи проти її проведення фіксувалися протягом всієї другої половини XVI ст. Навіть у тих регіонах України, де все ж урядовцям вдалося провести волочну поміру, селяни ще довго не приймали волок, не переселялися у нововиміряні селища, а то й просто тікали з поміряних місць. Зокрема, в90-х рр. ХVI ст. у кількох десятках сіл Ковельського староства пусті волоки становили близько20% від їх загальної кількості 36 . У ході проведення аграрної реформи значної трансформації зазнала просторова локація сільських поселень України. У тих регіонах, яких торкнулась волочна поміра , на зміну розкиданих маломірних селищ - дворищ з черезсмужжям їхніх ґрунтів приходили багатодвірні села зі впорядкованою забудовою. Зокрема, на Волині ревізори чітко дотримувалися положень «Устави» 1557 р. Тому в середньому (із трьох) полі вони відводили додатково кілька прутів*(8–9) землі, де вибивалася вулиця. Селянські хати ставилися вздовж вулиці в один ряд. Навпроти них через дорогу розміщувалися господарські будівлі, що пояснювалося протипожежною безпекою. Хоча в певних випадках житлові будівлі селян ставилися по обидва боки вулиці, а господарські прибудови розміщувалися в глибині наділу, за будинком. Інколи, щоправда, ревізори не наважувалися ламати старі села і залишали їх по-передній(хоча й хаотичний) устрій(Берестейщина, Кременеччина) 37 У ході реформування експропрійованих селянських наділів окреме селянське господарство отримувало землю в кожному з трьох полів, що в сумі дорівнювало 1 волоці. В переважній більшості реформованих литовських та білоруських земель ВКЛ волока становила33 морги**, тобто в кожному полі по 10 моргів та ще 3 під садибу. Або ж селянин отримував по11 моргів у трьох полях. Але існували й певні регіональні відмінності. Зокрема, на заході ВКЛ у Жемайтії волока дорівнювала 30 моргам. У переважній же більшості розміряних українських сіл Кременецького староства на Волині волока становила в сумі 36 моргів землі, а в окремих випадках і понад50 моргів. Пояснення цьому крилося не в особливому ставленні ревізорів до волинських селян, а в якості місцевого ґрунту. Тут останній був переважно ви-значений як середньої якості та поганий («подлый»). «Устава» так співвідносила волоки різної якості: передбачалось за1 волоку доброї землі давати1,5 середньої або3 волоки поганої, а за1 волоку середньої давати2 волоки поганої 38. Крім індивідуальних наділів, усім жителям села на загал відводилися до-даткові орні волоки загального користування (застінки). Кількість таких земель на одне село була в межах від1 до6, а їхні розміри сягали від20 моргів до21 волоки. Також селянам виділялися різноманітні угіддя: лісові, річкові, озерні й сіножаті. Розміри сінокосів у волинських селах коливалися від кількох до десятків волок, що свідчить про значний відсоток громадського землеволодіння, яке загалом у струк-турі всіх земель окремого села коливалось в середньому від30 до70%. Щоправда, після реформи за землі спільного вжитку вже встановлювалися чіткі податки, але вXVI ст. не обкладалися податками від50 до70% громадського землеволодіння реформованих сіл України 39 Протягом XVI ст. на українських землях спостерігалося неухильне збільшення норм феодальної ренти. В міру розширення фільваркового господарства значних розмірів набувала відробіткова рента, зберігалась натуральна та одночасно зростала грошова. Особливо вказана тенденція була помітною в тих регіонах України, яких торкнулась аграрна реформа. В реформованих селах Волині незаперечним фактом стає абсолютне зростання норм ренти(особливо відробіткової і грошової), оскільки стандартні селянські волоки, які підлягали оподаткуванню, за своїми розмірами поступалися попереднім «дворищам» і «службам». В реформованих селах Кременецького повіту Волині селяни перебували винятково на грошовому чиншу. Тому сума виплат від кожного селянського господарства включала податок за1 індивідуальну волоку орної землі та частку за користування громадським вигоном і сіножаттям. Оскільки, переважна більшість вказаних сіл мала волоки на ґрунті середньої якості, з яких за тарифом сплачували по40 грошей(з волоки), то загальна сума чиншу з одного господарства в кожному випадку залежала від кількості дворів та розмірів угідь і коливалася від43 до60 грошей. У селах із поганим ґрунтом, де за власні волоки селяни сплачували лише30 грошей, загальний чинш з окремого селянського двору коливався від31 до49 грошей 40* Прут землі дорівнював7,5х75 ліктів(близько241,3 кв. м). Лікоть– міра довжини: від30 до70 см. ** Морг дорівнював30 прутам землі(близько0,7 га). У структурі українського селянства XVI ст. винятково чиншових селян було небагато. Та й сама «Устава » 1557 р. передбачала існування на реформованих землях усіх трьох видів ренти, у тому числі відробіткова повинна була становити два дні на тиждень. Причому для обслуговування кожного шляхетського фільварку чи великокнязівського двору відводилося не менше7 селянських господарств. Тому для реформованих сіл типовими були свідчення документальних матеріалів, що селяни «чинш платят и робят ведле повинности», тобто виконують комбіновані грошові, відробіткові й натуральні повинності та податки. Як, приміром, селяни Сеневки Володимирського повіту Волині повинні були«в каждый рок давати цыншу с каждое волоки оселое по золотому полскому*, по две мацы овса, по двое кур, по гусяти, по12 яец, а подвода и робота водле повинности их» 41 . Відробіткова рента в цей період переважала в тих селах, які розташовувалися поблизу замків, великокнязівських дворів та фільварків. Норма останньої, щоправ-да, перевищувала рекомендовані «Уставою » два дні на тиждень і сягала3–4 днів. Цікаво, що «Устава» чітко регламентувала й порядок відробітків: «становитися к роботе подданным як солнце всходить, а сойти з роботы як солнцу заходити»42 Однак твердити, що відробіткова рента стала основною в реформованих селах Волині, немає достатніх підстав. Важливо зазначити й різноманітні заохочувальні заходи з боку представників великокнязівського уряду та приватних власників, щодо зменшення податкового тиску на селянство. Для заохочення селян поселятися в нововиміряних поселеннях й освоєння волочних наділів було встановлено пільги для перших поселенців. Останні повністю звільнялися від виконання будь-яких повинностей або сплачували незначні, фактично символічні, податки. Залежно від складності умов господа-рювання «Устава» 1557 р. передбачала різні терміни пільг. Коли селянин оселявся на «волоки пустые , альбо не принятые и розробленные», то мав пільговий термін: «до лет двух, альбо трех». За складніших умов передбачалося, що«вольности мает давати уряд на пять, альбо шесть лет, аж и до десяти». В повсякденному селянському житті українських селян десятилітній пільговий термін був не таким уже й рідкісним явищем, а в с. Пулин на Житомирщині навіть згадувалось, що місцевий шляхтич казав«волю закликати на20 лет» 43 Із завершенням пільгових термінів селяни зобов’язувалися в повному обсязі виконувати рентні платежі, з-поміж яких один був основним та кілька допоміжних. Коли село перебувало переважно на чинші, то останній доповнювався сезонними толоками на користь фільварку та не-значним натуральним оброком. У поселеннях же, де переважала відробіткова рента, остання супроводжувалася невеликими грошовими та натуральними податками 44 * Золотий польський дорівнював30 грошам польським(24 грошам литовським). У ході аграрної реформи певною мірою змінювалося становище сільських урядів, очолюваних сільськими старостами, які в документах іменувалися отаманами, старцями, тивунами, десятниками. Мірою посилення залежності сільських громад від великокнязівської влади та шляхти останні все більше підкоряли собі й сільську адміністрацію, яка дедалі частіше набувала дуалістичного характеру. З одного боку, сільські старости по-старому обстоювали інтереси своєї громади, а з другого– набували рис посадових осіб нижчої ланки великокнязівського адміністративного апарату з функціями контролю і примусу щодо односельців. Юридичне оформлення вказаних процесів знайшло своє відображення в «Уставі» 1557 р., а саме в положенні про інститут сільських війтів. Останніх призначали на головування сільськими урядами великокнязівські ревізори за формальної згоди місцевих громад. Війти мусили слідкувати за порядком на території села, вирішувати незначні селянські конфлікти, поправляти спірні межі земель, допомагати односельцям при веденні справ у судах 45 З метою заохочення до виконання своїх обов’язків сільських старост звільняли від оподаткування. Це було своєрідною формою оплати праці керівників села, але водночас робило їх більш залежними від державних урядовців ВКЛ. Хоча «Устава» передбачала, що« на селах войтове мають мети по одной волоце вольной», але в українських реаліях війти тримали й по дві безподаткові волоки землі 46 У процесі реформування сільських урядів «Устава» передбачала також створення війтівств як фактично нових адміністративно-територіальних осередків. До складу останніх мало входити не менше ста волок, а це означало, що війт часто ставав керівником не одного, а кількох сусідніх сіл. Зокрема, на Волині згідно з люстрацією Кременця1563 р. у13 селах із загальною кількістю волок– 623 було створено5 війтівств, тобто в середньому на одного війта припадало2–3 села і близько125 волок. Пізніші поправи до реформи збільшували розміри війтівств до300–400 волок. З входженням до складу війтівств села продовжували зберігати свої виборні сільські уряди 47 . Регламентувати та обмежити владу сільських старост у реформованих регіонах України покликані були також уряди лавників. До кола їхніх повноважень входило «шкод межи подданых в испасек[потравах посівів] и в иньших речех оглядати», тобто освідчення й фіксація правопорушень. На відміну від війта, лавники не звільнялись від оподаткування за користування волочними наділами. Проте за неправдиві свідчення лавника могли суворо покарати «яко кривоприсяжца– горлом [на смерть]» 48 Зростання залежності керівництва селянських урядів від державних урядників в українських селах і пільгове користування землею війтів призводили до зростання економічної нерівності в селянському середовищі та до соціального розшарування. Згодом у реформованих селах України війти значно збільшували свої понаднормові(часто безподаткові) волочні наділи, паралельно освоюючи й різноманітні промисли 49 Загалом ж аграрна реформа на українських землях ВКЛ сприяла відчутним суспільним перетворенням. Насамперед через економічний тиск на селянське землеволодіння посполиті були змушені мігрувати на південний схід України, де була змога вийти з-під влади великокнязівських ревізорів і навіть перейти в козацький стан. Схожа із селянством доля спіткала й службові категорії українського населення(бояр- путних , бояр-слуг тощо). Певна частина останніх, і особливо тих, що не мали змоги в ході аграрної реформи юридично підтвердити свій соціальний і майновий статус, також влилася до лав українського козацтва, що сприяло не лише кількісному зростанню останнього, а й якісним змінам у його середовищі. жүктеу/скачать 0.84 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|