Лекція Вивчення історії Старого Заповіту

Соловій Р.П.

ІСТОРИЧНІ КНИГИ СТАРОГО ЗАВІТУ

Львів - 2003

Біблія написана в історичному контексті і розповідає про реальних людей, місця і події. Археологічні відкриття вказують на історичну вірогідність Біблії. Вона містить найбільш повну з наявних у нас історій давніх народів (Ізраїлю), але, усе-таки, це не книга з історії. Проте, хоча Біблія не є науковою книгою, вона приводить безліч наукових свідчень, багато з яких не були відкриті аж до ХХ століття (тобто 3500 років після їхнього опису), що вказує на її божественне походження. Вірогідність Біблії у всіх відносинах указує на її богонатхненість. Біблія розповідає про порятунок від гріха через віру в Ісуса Христа по благодаті, у якій проявилася Божа любов.

У найбільш загальному значенні історію можна визначити як опис феномену у процесі його постійних змін, - тобто всього, що відбувається у людському і природному житті. Таке визначення забезпечує належну базу як для історика науки, так і для хроніста різних фраз розвитку людства. Відтак ніщо з того, що змінюється, відбувається чи має відбутися, не випадає з поля зору. У більш вузькому розумінні концепції історії веде до наукового, описового аналізу певних фактів цього універсального процесу змін. У результаті історія часто мислиться у подвійному сенсі: по-перше, вивчення хронології подій, по-друге, самі ці історичні події.

Сучасний підхід до історіографії розрізняє дві фази роботи історика. Перша – це період дослідження, під час якої вивчається достовірність і зміст фактів, друга – це завдання опису, у ході якого дається систематизована інтерпретація акумульованого матеріалу у прийнятній літературній формі. Тобто завдання історика не обмежується простим нагромадженні великої кількості автентичних історичних матеріалів, а супроводжується також і їх поясненням на основі певних філософських і етичних засад.

Проблема історичної інтерпретації вперше виникла в кінці 19 – на поч. 20 ст. через появу таких різноманітних підходів як вчення, К.Маркса, О.Шпенглера і А.Тойнбі. марксизм відкинув гегеліанське положення про те, що причина історії полягає у самому її процесі, що забезпечує історію її власним значенням. Для марксистського матеріалізму єдиною реальністю є рух. Маркс розглядав історичні процеси як такі, що мають визначену важливість і досяжну ціль яка розумілася діалектично і характеризувалася матеріальним і економічним прогресом завдяки появі безкласового пролетаріату.

Освальд Шпенглер був захисником концепції про те, що занепад і смерть є неминучими для кожної цивілізації. Шпенглер вважав, що кожна культура проходить через квазі- біологічний цикл народження, прогресу і дегенерації. Цей підхід можна окреслити як натуралістичний детермінізм, що є антитезою кантіанському і гегеліанському твердженню про прогрес і свободу як кінцеву ціль історії.

Арнольд Тойнбі розв’язував питання чому цивілізації підіймаються і падають іншим шляхом. Почавши з загального твердження, що в історії можна помітити певний рух вперед, він висуває теорію, за якою кожна цивілізація процвітає доти, доки вона дає адекватну відповідь на виклики, які їй зустрічаються.

Всі попередні концепції були варіантами відповіді на підхід німецької позитивістської школи 19 ст. представленої Л.фон Ранке, Т.Момзеном і Е.Мейєром. для них завдання історика полягало у точній реконструкції, наскільки це можливо, картини того, що дійсно мало місце у минулому. Ранке намагався дозволити фактам говорити за себе, не усвідомлюючи, що часто факти слід пояснити для того, щоб вони сприймалися як історичні. Хоча позитивістський метод вів до культу наукового історизму, його наголос на важливості докладного з’ясування достовірності фактів та необхідності класифікації історичних даних має велике значення для всіх галузей історичної науки.

Кожний холізм¹, який намагається створити картину тривалого і прогресивного розвитку світової історії від відносно примітивного існування первісних людей до складного життя сучасної цивілізації вимагає певної маніпуляції фактами. Вивчення геології показало, що флора і фауна з початку свого існування на кожній новій території, виникали там у своїй найбільш високо розвинутій і найбільш диференційованій формі, послідовно дегенеруючи аж до повного вимирання. Ця концепція повністю заперечує погляди вчених XIX ст. так, наприклад, на давньому Близькому Сході Шумерська культура з’являється на історичній сцені у повністю розвинутому стані, виявляючи значний вплив на всю Месопотамію аж доки вона не впала під ударами аккадців та еламітів. Ще більш яскравим свідченням цієї тенденції є культура давнього Єгипту, яка спалахнула своїм розквітом у період Старого Царства (2700-2200 рр. до н. е.) і поступово деградувала аж до повної втрати своєї величі і самобутності у добу Птоломеїв.

Кожна схема інтерпретації історії є скоріше слугою ніж вчителем. Особливе застереження слід зробити щодо спроб представити філософське пояснення послідовності ходу історії, яке було б адекватним для всіх цивілізацій всіх часів. Надто часто такі підходи були прямим результатом західного способу мислення і застосування їхніх категорій до давніх східних цивілізацій виявлялося штучним, а отже помилковим. Як вірно зауважив В.Олбрайт, історичні і соціологічні конфігурації є менш жорсткими, ніж психологічні, тому принципи придатні для других, для перших можна використовувати радше як аналогії, ніж як точні демонстрації. Тільки у цьому сенсі можна застосовувати такі терміни як “континуум”² , “операційний метод”, “інтеграція”. Отже для історика є вкрай необхідним усвідомлювати потребу у правильній методології. Якщо інформація, на яку він покладається не витримує випробування на точність, то зрозуміло, що вона не може бути адекватною базою для загальних принципів. Історик повинен знайти застосування усім доступним історичним фактам, узгоджуються вони чи ні з будь-якою з його попередніх теорій. Велика частина з того, що ще недавно трактувалося як історія, насправді було кмітливою спробою привести в порядок фактичні дані, узгодивши їх з попередньо заданою схемою. Ця тенденція є помітною у вивченні Старого Заповіту настільки, наскільки ж і в творах Шпенглера чи Тойнбі.

Перед тим, як розглянути сучасні західні методи історичної інтерпретації, доцільно звернути увагу на методи компіляції близькосхідних культур у їх власних термінах, щоб уникнути ненавмисної помилкової оцінки античних історіографічних спроб більш пізніми науковими термінами.

Доступні зараз джерельні матеріали дозволяють вивчати різні періоди шумерської та загалом месопотамської історії. Це – списки царів, хроніки, аннали, літературні твори, що базувалися на реальних історичних подіях, а також офіційні надписи з нагоди святкування побудови храмів і палаців та збірки різноманітних документів, збережені вавилонськими правителями Ашурбаніпалом (669-627 рр. до н. е.) та Набонідом (556-539 627 рр. до н. е.). Єдиною причиною такого захоплення пізніх правителів Месопотамії збиранням давніх надписів може бути тільки їхнє бажання навчитися пояснювати сучасне і майбутнє у світлі досвіду минулих подій. Ця мета безперечно посилювалася традиційним консервативним світоглядом мешканців Месопотамії. Глибоко забобонне ставлення до життя життєво вимагало, щоби перебіг подій земного життя визначався попередніми небесними рішеннями, що є провідною рисою месопотамської міфології. У цьому сенсі, історія мала теократичний порядок, хоча, як вказують міфологічні цикли, цей порядок не був абсолютним.

Єдиною серйозною перешкодою вивчення єгипетської історії загалом є те, що багатий джерельний матеріал не дає змоги створити послідовну картину давньоєгипетської історії. Тому природно, що увага істориків прикута саме до тих періодів, які добре представлені історичних джерелах, а періоди, позбавлені таких свідчень, незаслужено оминаються їх увагою. Додатковою перешкодою на шляху правильної інтеграції подій історії давнього Єгипту є той факт, що переважна більшість історичних монументів, збудованих у країні, а також надписів з переліком подій, фактично створювалися як пропаганда для передачі нащадкам інформації про славу і велич фараонів. Як такі вони не можуть бути тим видом матеріалу, на якому може базуватися об’єктивне історичне вивчення. Як і у випадку з іншими близькосхідними країнами, щодо Єгипту слід пам’ятати, що чимало революційних криз і внутрішньої боротьби, політичних інтриг і військових перемог в іноземних війнах або просто замовчані або інтерпретовані у викривленому світлі з метою показати великі заслуги власне єгиптян.

Аннали у книгах Царів і Хронік мають переважно не стільки історичний, скільки дидактичний характер, що відображає релігійний підхід євреїв до оцінки подій. Для них, як народу завіту, історія була не просто ланцюгом випадковостей чи збігів обставин. Хоча єврейська концепція історії і включала поняття “подія ” і “факт”, провідним все-таки був трансцендентний духовний фактор. Тому єврейська ідея історії є теологічна і сакральна. Старий Завіт переконує у незавершеності історичного процесу самого по собі, у його залежності від чогось поза ним. Основною турботою Старого Завіту було розкриття природи і проявлення божественного відкриття в Ізраїлі і через нього.

Було б корисним зробити огляд ставлень сучасних західних науковців до історичних оповідей Старого Завіту, аналізуючи до якої міри вони вважали, що текст Старого Завіту можна трактувати як автентичний запис його часу. До появи праць Вельгаузена, ортодоксальні дослідники вважали, що записи є божественно натхнені, а отже і непомильні. Зацікавлення старозавітною історією розпочалося власне у 17 ст., коли архієпископ Ашер (J. Usher) опублікував свою працю “Annales Veretis et Novi Testamenti “ (1605). Хронологічна послідовність подій старозавітної історії, яку запропонував Ашер, була пізніше об’єднана з авторизованою версією Біблії короля Якова. Біля 75 років після цього Бюссо (J. B. Bousset) опублікував свою працю під назвою “Discours sur I’historie universele” (1681), а в 1716 р. побачив світ двотомний трактат Поудо (H.Prideaux) “The Old and New Testaments Connected in the History of the Jews and Neighboring Nations ”.

Англійський деїзм залишив принаймні одну апологетичну працю, присвячену історії Старого Завіту: у 1727 р. S. Shukford написав “The Sakred and Profane History of the World Connected”. У континентальній Європі M. F. Roos опублікував “Einleitung in biblische Geschichte ” (1700), в якій був зроблений огляд історії.

Раціоналізм дев’ятнадцятого століття зробив значний внесок у вивчення старозавітної історії. Напрям раціоналістичним дослідженням задала п’ятитомна праця Г. Евальда “Geschichte des Volkes Israel”, опублікована у 1843 р, однак найбільшим європейським досягненням критичної школи став твір Вельгаузена “Geschichte Israels” (1878 р.), відомий з 1883 р. під назвою “Prologomena zur Geschichte Israels”. Підхід Вельгаузена розділили і його послідовники: Б. Стаде, К. Граф, К. Піепенбрінг і К. Корнілл.

Зародження критичної школи дев’ятнадцятого століття з її наголосом на літературному аналізі та еволюційним трактуванням виникнення Ізраїлю, привело до вкрай скептичної оцінки оповідей Старого Завіту. Частково це пояснюється підходом Вельгаузена до документального аналізу, який показав значну прірву між формою оповідей і подіями, які вони намагалися описати. Іншою причиною є те, що дослідники школи Вельгаузена дотримувалися принципу, що документи не можна вважати надійними джерелами для вивчення історії у той час, коли вони були написані. Оскільки позабіблійні і археологічні дані про життя Близького Сходу у II тис. до н.е. були ще дуже скупими, то історики, які потрапили під вплив Вельгаузена, знову поверталися до еволюційної філософії Гегеля. Навіть коли гегельянство вже втратило свою привабливість, лібералізм продовжував використовувати його базовий принцип про те, що віра Ізраїлю зародилася у примітивній формі, повільно прогресуючи до вищої, і досягнувши кульмінації в монотеїзмі. Ця позиція необхідно вимагала повної реконструкції історії Ізраїлю, в якій ранні традиції відносилися до царства міфу і легенди, історичність патріархів заперечувалася, кампанія Ісуса Навина відкидалася як повністю неісторична, а зародження єврейської історіографії відносилося до періоду монархії.

З появою нових археологічних даних, які підтвердили цінність і достовірність Біблійних оповідей, можна було б очікувати фундаментальної зміни у еволюційній теорії європейської історії, однак більшість наукових праць, присвячених Старому Завіту, все ще оперують концепцією ліберальної школи, некритично сприймаючи її положення. Навіть ті, хто визнають давність та історичність старозавітної традиції, дуже повільно вносять відповідні зміни у свої історіографічні схеми. Одним з найбільш серйозних докорів, які висувають сучасним дослідникам Старого Завіту є те, що вони дуже неохоче враховують результати археологічних відкриттів. Це стосується таких авторів, як В. Остерлі, Т. Робінзон, Х.Орлінксі., А. Лодс. Звичайно, кожен дослідник може стояти на вибраних ним методологічних позиціях, у тому числі і критичних, але він зобов’язаний враховувати важливі джерела інформації, які відносяться до предмету його дослідження, підтримують вони його гіпотезу чи ні.

У той час, як в кін. XIX ст. основним об’єктом дискусії істориків Старого Завіту була природа прогресії від полідемонізму до монотеїзму у давньому Ізраїлі, то на середину XX ст. ситуація змінилася. Тепер увага зосереджується на походженні Ізраїлю. Відповідно зазнали змін методологічні пріоритети. Актуалізується необхідність у такому методологічному підході, який зміг би створити міст над прірвою між біблійними подіями і формою їх опису автором, який не був сучасником цих подій. Частина сучасних дослідників вслід за Вельгаузеном наголошують на літературному аналізі та застосуванні результатів історичних досліджень. Тобто вони намагаються простежити блоки традицій, зводячи їх до найбільш примітивної форми, а потім моделюючи шлях їх переходу до сучасного стану. Хоча цей підхід включає ретельне дослідження літературних джерел, його результатом стала повністю негативна оцінка історичних цінностей ранніх біблійних оповідей та небажання звертатися до археологічних даних, які могли б поповнити нестачу інформації. Безперечно, що така позиція збагачує наукові знання та ерудицію. Та її методологічна слабкість приводить до неадекватної оцінки історії давнього Ізраїлю. Зокрема, археологічні дані з Середнього бронзового віку заперечують ті соціальні моделі і історичні конфігурації давньої історії Ізраїлю, які пропагували сучасні послідовники критичної школи Велльгаузена.

Набагато більш продуктивним виявився підхід до єврейської історіографії, запропонований провідним біблійним археологом XX ст. В.Ф.Олбрайтом. завдяки його впливу вивчення Старого Завіту набуло нового напряму. Олбрайт намагався контролювати всі археологічні відкриття, порівнюючи їх з даними філології, антропології. Олбрайт та його учні характеризувалися високим рівнем наукової компетентності у поєднанні з терпимим ставленням до тих позицій, з якими вони самі не могли погодитися. Школа Олбрайт застосовувала документальний аналіз, зокрема, при вивченні П’ятикнижжя, однак вказувала на недостатність класичного аналізу джерел для реконструкції європейської історії і релігії, наголошуючи на корисності інших джерел інформації. Вплив методології Олбрайт і сьогодні є дуже відчутним у діяльності консервативних дослідників. Це зокрема, проявилося у написаній Д.Брайтом “Історії Ізраїлю” (1959), у якій увага була зосереджена на проблемах походження та розвитку європейського народу.

Біблійне розуміння історії. Біблійна хронологія.

Основний урок єврейської історії полягає у тому, що виживає той народ, який має і зберігає свою історію. Тобто він не тільки існує в просторі і часі, а має свою історичну свідомість, яка може виступати у формі міфу, хроніки чи власне історії.

Історичні книги СЗ є першими спробами історичного дослідження. Єврейська культура першою взагалі виробила поняття історичного і використала його. Поняття історичності перш за все пов’язане з проблемою історичної причинності. Для давньоєврейської свідомості історичний процес завжди мислився у зв’язку з месіанством. Єврейська свідомість, на відміну від еллінської, була спрямована у майбутнє, коли відбудеться величезна подія, яка змінить долю Ізраїлю. Саме так розуміли історію пророки – вони бачили в історії сповнену мук драму боротьби Бога за Своє творіння.

У Старому Завіті не має ідеї завершеності світу та його циклічного руху, євреї вважали, що світ розвивається по висхідній, кінцевий пункт якої – повне торжество Бога. Греки уявляли собі Космос як позаісторичний і доісторичний, їхній Золотий Вік був у минулому. Для євреїв же все добре було пов’язане з майбутнім.

Старий Завіт є історичною книгою, в якій пропонується своє власне тлумачення поняття історії, а також цілі існування людства. Існують різні підходи до тлумачення історичної природи Біблії.

ІІ. Місце історії у Біблії.

Історія є свого роду ткацьким верстатом, на якому зіткано Старий Завіт. Не тільки тому, що значну частину цієї книги займає опис історичних подій, а й тому, що вона створює цілісну картину розвитку людства. При цьому цей виклад є профетичним – історія у Старому Завіті як пророцтво говорить від імені Бога і про Бога. Завдяки цьому біблійна теологія не є чимось відносним і суб’єктивним, а об’єктивним та автентичним, оскільки основним призначенням історії у СЗ було донести певну теологічну вістку.

Як і кожна спроба написати історію СЗ є вибірковим у подачі інформації – іноді цілим десятиліттям присвячується кілька віршів, у той час як діяльності певних осіб – цілі розділи. Історична свідомість (телеологія) старозавітних авторів визначалася взаємодією кількох факторів у їхній свідомості:

1. 
   День Ягве. Цим терміном СЗ позначав своє переконання у тому, що історія крок за кроком неухильно іде до своєї мети, що відображено у серії обітниць та їх виконань.
   
2. 
   Підхід Повторення Закону. Мається на увазі, що ціль історії несе на собі моральний наголос, що відображено у П.З.28:29 – тобто праведність підіймає народ, тоді як гріх руйнує його. Оскільки історія розглядалася саме під цим кутом зору, то можна зрозуміти чому, наприклад, гріху окремих царів надавалося більшого значення, аніж їх політиці. У старозавітному розумінні історія – це арена моральних рішень, моральних конфліктів і моральних наслідків.
   

Завдяки цій особливості в був прийнятий термін Девтерономістична Історія. Мається на увазі, що перед нами не просте оповідання про факти минулого, а Священна Історія, аналогічна Св. Історії Пятикнижжя, хоча і багато в чому від неї відмінна. Її автори, як і усі творці Св. Історії, "не вважали, що факти чи події мають цінність самі по собі. Факт був вираженням вимоги чи задуму; він був стимулом до дії чи радою"

В Повторенні Закону міститься визначене кредо, що може бути зведене до основних положень:

1) Бог незмінно вірний своїм обітницям,

2) виконання Завіту винагороджується, а порушення - карається,

3) тільки єдиному Богу слід поклонятися,

4) культ повинний відбуватися тільки в центральному святилищі,

5) посланниками і вісниками Божими є пророки, яких повинні слухатися всі, починаючи з царів.

Якщо ми уважно будемо вчитуватися в книги історичні книги, то побачимо, як редактор наполегливо проводить усі ці п'ять принципів, як підкреслює він відплату за ідолопоклонство, як різко засуджує священні висоти. Редактор, безсумнівно, іудей. Царі Північної держави одержують у нього винятково негативні характеристики. Усі вони в досить подібних вираженнях обвинувачуються в гріху Єровоама і ідолослужінні. Іншими словами - ми бачимо тут міркування про події, осмислення минулого, проповідь через розповідь. Автори, на відміну від грецьких істориків, дають філософію історії, концепцію цільного історичного процесу, зрозумілого як драма між Богом і Його народом. У цьому він безсумнівний продовжувач Св. Історії Пятикнижжя.

3. Суверенність Бога. Як вже було сказано, біблійна історія є вибірковою, вона звертає свою увагу на три основні події – падіння (повстанні людини проти Бога), потоп (її повна зіпсутість) і розсіяння (намагання бути самодостатніми), які контролює Бог. Бог є найвищою владою, всі повороти подій залежні від Його волі – чи це на спасіння, чи на руйнування.

4. Творіння і відкуплення. Біблійна історія розпочинається з подій створення:

• 
  Бог заснував всі речі,
  
• 
  Він контролює їх діяльність,
  
• 
  Він встановив їх взаємозв’язок.
  

Провідним мотивом старозавітної історіографії безперечно є суверенність Бога, який винагороджує праведників і карає грішників як персонально, так і колективно. Тому історія СЗ є не просто хронологічним описом подій. Ізраїльські автори починають свої твори з опису сучасної для них ситуації, а після цього переходять до пошуку у минулому причин сучасного стану, зупиняючи свою увагу тільки на подіях і особах, які стосуються цієї проблеми.

Цікаво, що у Старому Завіті важко зустріти чіткі теологічні формулювання, теологія тут відкривається саме через події і вчинки, які на думку ізраїльтян найкраще передають характер осіб. Тому навіть визначення Бога пов’язане з Його діяльністю: “Я Бог, що вивів тебе з Єгипту, із дому рабства” (Вих. 20:1). Тобто кожне теологічне положення Біблії підтверджується якимось історичним фактом. Ця тенденція продовжується і в Новому Завіті (Євреїв 11.) Як зауважив Х.Робінсон “Бог не відкривав себе давнім у доктрині, а діяв, по-перше, в історії, по-друге, в людині і природі”.

В історичних книгах СЗ ми маємо справу не зі звичайною хронікою, а з релігійно-історичним переказом, тобто з таким викладенням історичних подій, яке передбачає реалізацію певною ідеї. Старозавітних істориків цікавила не вся картина подій, а лише ті епізоди, які допомагають висвітлювати суть взаємовідносин людини з Богом.