Найдавніші часи київська русь
жүктеу/скачать 3.03 Mb.
|
- Бұл бет үшін навигация:
- Зростання організованості
Реакція українців Якщо 1848 рік був кульмінацією українського руху в Галичині, то 1860-ті роки
його проросійська агітація не мала помітних наслідків, вона стала приносити плоди в атмосфері 1860-х років. Першим у Галичині новонаверненим русофілом став Денис Зубрицький — історик, один із нечисленних українських дворян. Завдяки його власним старанням та намаганням невтомного Погодіна до цієї течії вдалося прилучити інших освіче- них українців і серед них — Якова Головацького, одного з членів «Руської трійці». Однак вирішального прориву в Галичині русофільство домоглося під кінець 1860-х років, коли його догмати прийняло так зване Святоюрське коло греко-католицького вищого духовенства. Відтак русофільство швидко поширилося на більшість духо- венства, й до кінця XIX ст. священики являли собою його основну соціальну базу. Користуючись підтримкою значної частини західноукраїнської верхівки, русофіль- ство стало відігравати провідну роль в культурному й політичному житті Східної Га- личини, Буковини і Закарпаття. Русофільство приваблювало «старих русинів» не лише завдяки слов'янофільській пропаганді та розчаруванню Габсбургами, але ще й тому, що багато ветеранів подій 1848 р. вважали, ніби вистояти у змаганні з поляками можна лише спираючись на Ро- сію. Важливу роль відігравала також і суспільна психологія. Навіть випадковий спо- стерігач ясно бачив, що українська духовна еліта страждала від комплексу етніч- ної та соціальної неповноцінності. Як і кожна еліта, вона прагнула визнання й пре- стижу. Однак польська шляхта рідко пропускала нагоду підкреслити свою соціальну вищість перед греко-католицьким священством. Зрозуміло, що селянська природа українського суспільства й культури не давала жаданого престижу, а після невдач 1860-х років українство стало ще менш привабливим. Тому можливість ототож- нення з могутнім російським царем, багаточисельним російським народом і його про- цвітаючою культурою відповідала глибоко затаєним потребам духовенства. Були також і прагматичні міркування: враховуючи ослабленість Австрії та могутність Росії, цілком реальну можливість того, що росіяни рано чи пізно захоплять Галичину, багато освічених українців вважали обачним раніше «всістися на російський віз». У своєму русофільстві українці відрізнялися від чехів та інших слов'ян тим, що заходили значно далі, наголошуючи на подібності й навіть тотожності українців і ро- сіян. На думку таких провідних русофілів, як Богдан Дідицький, Іван Наумович, Михайло Качковський, а також Адольф Добрянський в Закарпатті, українці є лише окремим відгалуженням триєдиного російського народу, двома іншими складо- вими якого є великороси й білоруси. Вперше ці погляди були опубліковані у 1866 р. у таємно фінансованій російським урядом газеті «старих русинів» «Слово»: «Ми не мо- жемо більше китайським муром відділяти себе від наших братів, відкидаючи мовні, літературні, релігійні та етнічні зв'язки, що єднають нас з усім російським світом. Ми більше не є русини 1848 року; ми справжні росіяни». Остаточно здаючи позиції 1848 р., «старі русини» демонстрували своє невір'я у здатність власними силами вистояти в культурних і, особливо важливо, в політичних змаганнях. Сутність цієї позиції виражало популярне тоді прислів'я: «Якщо нам су- дилося потонути, то краще зробити це у російському морі, ніж у польському болоті». Цей підхід мав також інші наслідки: покладаючи всі свої надії на підтримку ро- сіян, русофіли дійшли висновку про марність спроб мобілізувати українські маси. Тому їхній політичний курс став характеризуватися пасивністю та інертністю. Але «старим русинам» бракувало відваги відкрито відкинути Габсбургів. Наго- лошуючи на своїх культурних зв'язках із Росією, вони були достатньо обачними, щоб у тій самій статті у «Слові» заявляти: «Ми є і завжди були непохитно вірними нашому августійшому австрійському монархові й славетній династії Габсбургів». Де- які, особливо вище духовенство, заходили ще далі, доводячи, ніби вони — не ро- сіяни, не українці, а окремий галицький народ. Плутана самоідентифікація, наголо- шування на своїх локальних особливостях, плазування перед можновладцями та намагання ототожнитися з могутньою Російською імперією з одночасним обстою- ванням певних регіональних відмінностей — все це, звичайно, не являло собою чо- гось нового в українській історії. В сутності, тут ішлося про західноукраїнський ва- ріант «малоросійської» ментальності, поширеної на Східній Україні. Вплив русофільства на українців найсильніше виявлявся у царині мови. Висту- паючи з елітарних позицій, «старі русини» затято відмовлялися брати за основу української літературної мови місцевий діалект (чи, як вони його називали, «мову свинопасів і чабанів»). Вони хотіли, щоб їхня мова мала визнану літературну тради- цію й престиж, і тому в публікаціях користувалися церковнослов'янською мовою релігійних текстів з домішками польських, російських та українських слів. Можливо, ця незграбна й штучна суміш, або язичіє, як її називали, й була пре- стижною, але правда й те, що її важко було зрозуміти, особливо селянам. Навіть ті освічені українці, які писали нею, кожен за власними безладними правилами, рідко коли нею розмовляли, воліючи користуватися польською мовою. На питання, чому саме польською, «старі русини» відповідали: «Бо малоросійська — це мова селян, а російської ми не знаємо, тому ми користуємося цивілізованою мовою поля- ків». Погляди «старих русинів» на мову були запереченням літературних принципів, що ними керувалися «Руська трійця» й ті відкриті прибічники місцевого діалекту, котрі з'явилися у 1848 р. Русофіли були такими затятими противниками народного діалекту, що навіть привітали заборону українських публікацій в Росії у 1876 р. І саме навколо питання про мову в середовищі українських студентів стала розви- ватися опозиція галицьким русофілам. Нелегко було молодшому поколінню вступати у бій зі старшим, що вже міцно стояло на ногах. Русофіли панували майже в усіх українських закладах. В їхніх руках перебували Народний Дім, добре фінансований Ставропігійський інститут, ви- давництво «Галицько-руська матиця», а також велика частина преси, включаючи най- більшу газету «Слово». Крім того, у 1870 р. русофіли заснували політичну органі- зацію — Руську Раду, яка претендувала на роль головного послідовника справи Го- ловної Руської Ради 1848 р. і яку вони намагалися перетворити на єдиного пред- ставника всіх українців у Галичині. Так навіть серед власної еліти український рух мав рішучого й сильного противника. Народовці. У період до революції 1848 р. саме молодь на чолі з «Руською трійцею» виступила за користування народною мовою, й попри перешкоди з боку старшого покоління не хто інший, як молодь, стала на захист розмовної мови в 1860-х роках. Подібно до «старих русинів» багато молодих західних українців звертали погляди на схід. Але якщо старше покоління підлещувалося до царя, то натхненником молоді був Шевченко. Вона не лише захоплювалася красою, енергією й силою, які він відкрив у народній мові, а й поділяла орієнтацію поета і багатьох східних укра- їнців на народ. Відтак цих західних українців звичайно називали народовцями. Крім вікових та ідеологічних відмінностей, русофілів відрізняли від народовців і розбіжності в соціальному статусі. До перших, як правило, належали добре за- безпечені церковні та світські чиновники та інші «солідні громадяни»; інші ж переважно були студентами, молодими священиками, представниками світської інтелігенції, котра народжувалася. Однак не слід перебільшувати відмінностей, що розділяли цих два табори, які формувалися в тонкому прошарку освічених за- хідних українців. Спочатку суперечки між ними точилися майже виключно навколо питань мови й літератури. В інших питаннях прибічники обох угруповань мали спіль- ні цінності (та й походження, часто священицьке) й дивилися на ці суперечки як на розбіжності між старшими й молодшими членами однієї родини. Проте зовнішні впливи поступово поглиблювали розрив між двома фракціями. Якщо русофіли знайомилися з творами консервативних російських письменни- ків-слов'янофілів, то народовці жадібно читали Шевченка, Куліша і Костомарова. Ця література зближувала останніх з київськими українофілами. Особливо після про- ведення антиукраїнських заходів 1863 і 1876 рр. східноукраїнські автори стали частіше друкуватися у часописах галицьких народовців. Ці контакти утвердилися після того, як Антонович, Кониський і Куліш відвідали Галичину і, як би там не бу- ло, стали причетними до західноукраїнської політики. Під впливом ліберальне на- строєних східних українців дещо розширилися інтелектуальні обрії провінційних і прив'язаних до церкви західних українців. На початковому етапі зміцнення цих стосунків демократичні та світські тенденції навіть переважали. Але інтелектуальний та ідеологічний вплив східних українців на західних мав свої межі. Коли наприкінці 1870-х років Драгоманов, перебуваючи у вигнанні, спробував прищепити їм свої космополітичні, соціалістичні та антиклерикальні думки, його «безбожний анархізм» викликав у них відразу. Багато народовців були молодими сільськими священи- ками, які прагнули розширити контакти з селом. Тому вони часом не могли й не ба- жали вийти поза ці прагнення. Згода, що зароджувалася у середовищі народовців, спиралася передусім на ви- знання того факту, що українці — це окрема нація, котра проживає на просторах від Кавказу до Карпат, і найкращим засобом самовираження якої є народна го- вірка. Вони дійшли висновку, що найефективніший спосіб вирізнення і розвитку цієї національної самобутності полягає в тому, щоб культивувати і пропагувати укра- їнську мову. Відтак основним національним питанням для них було питання мови й літератури. Такий вузький підхід виключав можливість порушувати суспільні проблеми, виступати проти уряду, взагалі займатися політикою. В цьому відношенні народовці були західноукраїнським різновидом українофілів Російської імперії. Інша спільна риса полягала в тому, що народовці, як і українофіли, на відміну від русо- філів не мали чужоземної підтримки. Спираючись на «власний народ», вони були (принаймні в теорії) демократичнішими, ніж їхні консервативні суперники-русо- філи. Майже всі існуючі українські заклади, включаючи пресу, перебували під контро- лем русофілів, народовці ж не мали до них широкого доступу. Єдине, що їм лишило- ся,— це створити нові. Народовці заснували кілька таємних гуртків (позаяк русо- фільські верховоди заборонили семінаристам вступати до груп народовців та чита- ти їхні часописи), найважливішим серед яких була «Молода Русь», утворена в 1861 р. у Львові. Ці гуртки переважно займалися виданням часописів, ціле роз- маїття яких з'явилося у 1860-х роках. Так, зокрема, «Вечорниці» (1862) популяри- зували Шевченка й перебували під впливом петербурзької «Основи»; «Мета» (1863— 1865) оголосила своїм завданням поширення знань серед світської інтелігенції; «Ни- ва» (1865) й «Русалка» зосередилися на літературі; «Правда» (1867—1880) була органом, в якому часто друкували свої твори східні українці, й слугувала чимось на зразок всеукраїнського форуму. За винятком «Правди», ці редаговані недосвід- ченими молодими ентузіастами видання мали обмеженого читача, незначні фінансові ресурси й швидко позникали. Водночас ряд народовців розробляли українську граматику й словники. Іншим різновидом їхньої діяльності став український театр. Заснований 1868р.у Львові, він, як і в Російській Україні, перетворився на особливо ефективний засіб поглиблення національної свідомості. В 1868 р. група з майже 60 студентів на чолі з Анатолем Вахнянином створили товариство «Просвіта», що займалося «вивченням та освітою народу». А в 1873 р. за фінансової та моральної підтримки східних українців у Львові було засноване вже згадуване Товариство ім. Т. Г. Шевченка. Незважаючи на цей вибух літературної та культурної діяльності, незабаром ста- ло очевидним, що насправді зв'язки народовців із народом є слабкими. Крім осмис- лення цього, їх змусили переглянути свої позиції ряд інших чинників. Після Емсько- то указу 1876 р. несподівано стали зростати контакти з більш досвідченими схід- ними українцями. Драматичним доказом політичного безсилля українців у Галичині став 1879 рік, коли, очолювані русофілами, вони спромоглися послати лише трьох делегатів до сейму провінції. У 1880 р. прийшли нові лідери, що належали до середо- вища світської інтелігенції,— такі професори і юристи, як Юліан Романчук, Олек- сандр Огоновський та брати Барвінські. Під впливом цих подій у народовців з'явилося бажання прислухатися принаймні до одного із закликів Драгоманова: «Поляки витіснили вас із галицького сейму: русофіли вигнали вас із ваших установ... ми закликаємо вас відійти від політики ком- промісів і взаємних звинувачень, а натомість іти в народ і організовуватися». Щодо русофілів, то Драгоманов радив узагалі не контактувати з ними. Цю пораду народов- ці взяли на озброєння. Ті, хто належав до русофільських закладів та студентських клубів, вийшли з них. У 1880р. вони відкрили орієнтовану на маси газету, демонстра- тивно назвавши її «Діло» на противагу русофільському «Слову». Того ж року з метою обговорення становища й потреб українського суспільства вони скликали перші українські масові збори, або віче. На нього зійшлося близько 2 тис. осіб, у тому числі багато селян. У 1885 р. було засновано представницький орган — Народну Раду. Радикали. На думку деяких сучасників, навіть найактивнішої діяльності наро- довців було мало, щоб забезпечити їм конструктивну й прогресивну роль в укра- їнському суспільстві. Що ж до русофілів, то їхні переконання були до такої міри без- надійно реакційними, що не витримували ніякої критики. Принаймні так вважав Драгоманов. Як представника більш інтелектуально розвиненої східноукраїнської інтелігенції, цього емігранта, що проживав у Женеві, шокували низький культурний рівень, провінціалізм і дріб'язковість галичан. Він особливо гостро виступав проти панівного й, на його думку, негативного впливу духовенства на українське життя (на Східній Україні, де духовенство великою мірою русифікувалося, його вплив на український рух був мінімальним). Цього переконаного соціаліста обурював повто- рюваний багатьма галицькими священиками під час проповідей аргумент, нібито убо- гість селян була передусім наслідком їхнього пияцтва й лінощів. Переконавшись, що старше покоління західних українців (до якого у 1870-х та 1880-х роках він зарахо- вував і народовців) у своєму ретроградстві зайшло надто далеко, аби спромогтися ви- правитися, Драгоманов зосереджує увагу на розвитку контактів із галицькими сту- дентами. У ряді послань, опублікованих у галицькому студентському часописі «Друг», Дра- гоманов закликає молодь відкинути погляди старшого покоління й розширяти свої інтелектуальні обрії, знайомлячись із кращими здобутками європейської та російської культури й науки, присвятити себе служінню гнобленим масам не лише словом, а й ділом. Його заклик припав до душі невеликій групі західноукраїнської молоді, викресавши іскру того, що можна назвати інтелектуальною революцією. Він підштовхнув членів цієї групи на пошуки третього й соціальне більш виправданого шляху обстоювання інтересів українців. Перші прибічники Драгоманова з'явилися у віденському клубі українських сту- дентів «Січ». Наприкінці 1870-х років його ідеї почали підтримувати дві студентські групи у Львові — русофільський «Академический кружок» та українофільський «Дружній лихвар». Про свою підтримку також заявило кілька невеликих груп гім- назистів у провінції. Але найважливішими послідовниками поглядів Драгоманова були два обдарованих, енергійних і самовідданих студенти скромного селянського походження — Іван Франко, котрий стане одним із найкращих українських письмен- ників, та Михайло Павлик. Саме вони очолять інтелектуальне та ідеологічне повстан- ня проти ідейно обмеженого й консервативно мислячого західноукраїнського про- воду, повстання, до якого закликав їхній женевський наставник. За освяченою часом традицією інтелігенції першим провісником інтелектуальних змін став часопис. У 1876 р. Паклик і Франко починають редагувати русофіль- ське студентське видання «Друг». Вони негайно відкидають язичіє, на якому він публікувався, й переходять на українську народну говірку, а також розгортають на- ступ на русофілів. Згодом вони поширюють критику на народовців, висміюючи їх за посередність літературної продукції та консерватизм. Галицькі українці, шоковані гострою критикою, радикалізмом і антиклерикалізмом редакторів, вирішили ска- сувати передплату (кількість читачів зменшилася з 500 до 260), і Драгоманов му- сив надати часописові фінансову підтримку. Павлик також допомагає соціалістам- революціонерам. У 1878 р. на втіху галицько-українському «істеблішменту» його і Франка судять за підривну діяльність. Незважаючи на легке покарання, українське суспільство відвернулося від Франка, й він був змушений звернутися по допомогу до польських соціалістів. Водночас з'явилися нові послідовники соціалізму, такі як Вячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Станіслав Козловський і Кирило Триловський. Внаслідок цього у 1880-х роках серед західних українців розвинулося невелике, але активне ліве крило. У 1890 р. ці молоді активісти разом з «ветеранами» Франком і Павликом були готові до організації політичної партії. Це мала бути перша українська політична партія на Західній і Східній Україні, її поява (що на десятиліття випередила східноукраїнську РУП) відкриє новий динамічний період розвитку галицьких українців.
У розглядувану добу українці Галичини здобули репутацію людей високооргані-
Зростанню організаторської діяльності, яке спостерігалося в Східній Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст., сприяв і ряд інших чинників. Західні українці зазнавали прямого впливу таких суспільне високодисциплінованих народів, як німці та чехи. Ще безпосередніше впливали на них поляки, які стали на шлях політики «ор- ганічної праці», спрямованої на зміцнення їхньої спільності шляхом мобілізації та розвитку економічних і культурних ресурсів. Якщо західні українці хотіли змагати- ся з поляками, вони з усією очевидністю повинні були б застосувати аналогіч- ний підхід. Звідси й таке гасло народовців, як «Спирайся на власні сили». Нарешті, в 1880-х роках серед українців сформувався новий тип проводу, уособленням якого став громадський діяч. Цей провід здебільшого складали педагоги і особливо юрис- ти — як ідеалісти, всім серцем віддані справі народного добробуту, так і прагмати- ки, які намагалися пристосувати українського селянина до вимог тогочасного суспільства. Досягнення освіти й культури. Провісником цієї нової течії стало товариство «Просвіта», засноване в 1868 р. народовцями. Привятивши себе справі піднесення культурного й освітнього рівня селянства, це львівське товариство за допомогою сільських учителів і парафіяльних священиків поступово поширило по всій Східній Галичині мережу читалень і бібліотек. У них селян заохочували читати пресу (нерід- ко один письменний селянин читав цілому гуртові своїх неписьменних сусідів) і об- говорювати політичні та соціальні питання. Популярність цих читалень зросла, коли з часом при них почали діяти хори, театральні трупи, гімнастичні товариства та кооперативи. Під кінець століття вони фактично стали суперничати з церквою та шинком. Це було великим внеском у піднесення політичної та національної свідо- мості селянства. Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вах- нянин і особливо Олександр 0гоновський,до 1914 р. товариство мало 77 регіональ- них відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його львівської філії й близько 200 тис.— у сільських читальнях. Здійснювалися також спроби організувати сільську молодь. На зразок чеських організацій у 1894 р. були засновані гімнастично-протипожежні товариства під назвою «Сокіл» та «Січ». Особ- ливо діяльними виявили себе тут радикали, зокрема Кирило Триловський. Ці юнацькі групи давали селянам нагоду не тільки брати участь у парадах, вони виховували схильність до дисципліни, співпраці, знань та розвивали почуття ' патріотизму. На 1914 р. вони налічували 974 місцевих відділення й понад 33 тис. чле- нів. Зростання таких організацій свідчило про те, що народовці змогли перейти від і діяльності в ефемерних часописах і малозгуртованих студентських групах 1860-х ; років до систематичної діяльності в масових організаціях, що були характерною оз- накою 1890-х та початку 1900-х років. Конкуруючи з народовцями, у 1874 р. русофі- . ли засновують Товариство ім. Качковського, але за чисельністю воно значно поступа- лося перед організаціями суперників. Галицькі вожді з деяким запізненням зрозуміли, що, крім культурних потреб се- лянства, їм доведеться звертатися й до економічних питань. Через своє соціальне становище та психологію вони не виявляли великого інтересу до революційних мето- дів, які набули такого поширення в Російській імперії, а натомість виступали за само- допомогу, тобто покращення долі селян шляхом створення кооперативів. Перша спроба мобілізувати селян для їхнього власного блага мала місце у 1870-х роках, коли духовенство розпочало кампанію проти пияцтва на селі. Масові сходи та обітниці, які давалися на них всією громадою, допомогли скоротити споживання алкоголю, а сама кампанія стала для церкви одним із перших найбільш конкретних її досягнень. Згодом економічні заходи щодо селян очолила світська інтелігенція. Спочатку товариство «Просвіта» фінансувало кооперативні крамниці, склади та кредитові спілки. Але воно не могло забезпечити необхідну кваліфіковану допомогу та орга- нізувати спеціалізовані кооперативи. Цю потребу взявся задовольнити Василь На- гірний — иіонер західноукраїнського кооперативного руху, який протягом 10 років займався вивченням досвіду швейцарських кооперативів. У 1883 р. він організував споживчий кооператив «Народна торгівля», що ставив собі за мету закуповувати й продавати великі партії продуктів, оминаючи посередників, а заощаджені гроші передавати селянам. За допомогою своєї організації Нагірний сподівався привчити українців до комерційної діяльності. Поступово виникали інші кооперативи. У 1899 р., щоб навчати селян сучасних методів господарювання, Євген Олесницький заснував «Сільський господар», який у 1913 р. налічував понад 32 тис. членів. Однак найчисельнішими серед кооперати- вів були кредитові спілки. Деякі з них виникли ще в 1873 р., проте лише в 1894 р. із заснуванням спілки «Віра» вони отримали стабільну, добре відрегульовану основу. Даючи десятипроцентні позички, ці спілки, яких налічувалися сотні, швидко витіс- нили більшість лихварів. Ще одна важлива економічна установа з'явилася в 1895 р. у Львові—страхова компанія «Дністер». На 1907 р. вона мала 213 тис. клієнтів. Зростання кооперативів привело до організації в 1904 р. Центральної асоціації укра- їнських кооперативів, що мала близько 550 філій, переважно кредитових спілок, і 180 тис. членів. У 1909 р. на 40-ві роковини «Просвіти» діячі кооперативного руху скликали з'їзд (який зібрав 768 делегатів, здебільшого молодої світської інтеліген- ції), щоб визначити напрями майбутнього розвитку нації. Багато делегатів, охопле- них надзвичайно оптимістичним настроєм, висловлювали думку про те, що українці нарешті стають господарями власної долі. Важливим аспектом кооперативного руху, а також діяльності товариства «Про- світа» було сприяння розвиткові тісних гармонійних взаємин між селянством та " інтелігенцією, чого не вдалося досягти інтелігенції Російської України. Успіхи наро- " довців у згуртуванні мас забезпечили їм остаточну перемогу над русофілами, при- ^ бічники яких серед членів кооперативів складали лише близько однієї п'ятої числа ' Р українофілів. Нарешті, зростання кооперативів мало серйозні негативні наслідки для єврейської спільності: бойкотування алкоголю, кредитові спілки, споживчі коопе- ративи завдали дошкульного удару по євреях-шинкарях, лихварях і крамарях — і загострило тертя між українцями та євреями, часто спонукаючи останніх до еміграції. Міське культурне життя. Підбадьорена своїми організаторськими досягненнями серед селян, інтелігенція намагалася зміцнити своє становище і в міському середо- вищі. Об'єктом її уваги стала освіта, особливо середня та університетська. Як і на- лежало сподіватися, українці були мізерно представлені на всіх освітніх рівнях. Зокрема в початкових школах вони мали вдвоє меншу кількість класних приміщень і вчителів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися у гімназіях та університе- тах, де поляки робили все можливе, щоб затримати зростання української освіченої еліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 % складали поляки й лише 16%— українці (у 1854 р., до того як поляки встановили контроль над сис- темою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим). Якщо поляки мали ЗО гімназій, то українці — лише дві. У Львівському університеті українці навчалися головним чином на факультетах теології та права й складали близько ЗО % загаль- ного числа його студентів, яке становило 1700 чоловік. У 1911 р. із майже ^0 ви- кладачів професорів-українців було лише вісім. Тому не підлягало сумніву, що для підвищення свого культурного рівня українцям належало домогтися широкого доступу до вищої освіти. Оскільки для відкриття гімназій потрібна була згода уряду, поляки та українці боролися за кожну школу на політичному рівні. До 1914 р. українцям удалося приму- сити уряд відкрити ще чотири гімназії, фінансованих державою. За той же період поляки відстояли для себе в кілька разів більше середніх і ремісничих шкіл. Усвідом- люючи, що уряй не задовольнить їхніх потреб, українці звернулися до громади й за- вдяки приватним внескам заснували ще вісім гімназій. Щоб допомогти студентам, особливо тим, котрі приїжджали із сіл, при гімназіях та університетах відкривали численні гуртожитки, утримувані приватним коштом. Ще з більшою рішучістю поляки прагнули зберегти «польськість» освіти у Львів- ському університеті. Щоправда, час від часу їм доводилося йти на поступки. Так, у 1894 р. під тиском Відня вони неохоче погодилися на запровадження для україн- ців ще однієї професорської посади (з історії), не підозрюючи, що це єдине призна- чення за своїми наслідками дорівнюватиме багатьом. Оскільки в Галичині не було кваліфікованих кандидатів, зайняти нову посаду запросили 28-річного учня Ан- тоновича — Михайла Грушевського з Києва. З приїздом Грушевського до Львова в українській науці відкрилася нова ера. Цей найвизначніший з усіх українських істориків починає видавати свою фунда- ментальну «Історію України-Руси», поставивши собі виразну мету дати історичне обгрунтування ідеї української державності. Майже без усякої сторонньої допомоги Грушевський реорганізовує Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у справжню академію наук. Незабаром товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох славетних європейських учених. До 1913 р., крім численних інших публікацій, воно видало 120 томів своїх «Записок», що кори- стувалися великим авторитетом. Його багата бібліотека й численні підсекції слугу- вали школою підготовки нового покоління обдарованих учених. Вражаючих успіхів було також досягнуто в літературі; вони насамперед пов'яза- ні з Іваном Франком — одним із провідних українських письменників. Поєднуючи непомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеа- ліста в кращі людські риси, Франко творив у надзвичайній різноманітності жанрів — романи, повісті, психологічні та соціальні нариси, сатира, поезія, драматургія — і широкому діапазоні тем. Поряд з обов'язковими тоді описами селянських злиднів, 
Іван Франко у романах «Боа Сопзігісіог» та «Борислав сміється» він відтворює тяжке життя робіт-
Іншими видатними західноукраїнськими письменниками були Василь Стефаник та Ольга Кобилянська. Перший уславився своїми короткими, але насиченими опо- віданнями про трагічне життя селян; у творах Кобилянської знаходило відображення одвічне «прагнення краси» й «шляхетності духу». У царині мистецтв творили такі видатні художники, як Олександр Новаківський, Іван Труш та багато їхніх учнів, які користувалися підтримкою нового митрополита Андрея Шептицького й завдяки його субсидіям часто їздили за кордон. Оперний світ хвилювала своїми виступами всесвітньовідома співачка Соломія Крушельницька; зокрема, її спів забезпечив успіх опері Пуччіні «Мадам Баттерфляй». Іншим свідченням розвитку українських культурних установ у Галичині був швид- кий розквіт преси. Під умілим редакторським керівництвом Олександра Барвін- ського заснована у 1880 р. газета «Діло» поклала край пануванню у пресі русофілів і стала найбільш впливовою й популярною українською газетою. Щоб не пасти зад- ніх, радикали та інші суперники народовців також заснували власні періодичні видання, створили різноманітні освітні товариства, професійні спілки, релігійні та мо- лодіжні групи. На 1913 р. західні українці вже мали 80 періодичних видань, із них 66 у Галичині, а решта — на Буковині та Закарпатті. Політичні партії. В міру того як формувалися ідеологічні течії та зростала орга- нізаційна інфраструктура, дедалі нагальнішою ставала потреба координації дій у парламентській системі. З'являлися передумови до виникнення політичних партій, що мали замінити слабко згуртованих народовців та русофілів. На відміну від неве- ликих радикально настроєних підпільних партій у Російській Україні галицькі пар- тії розвивалися легальне й, намагаючись завоювати якнайбільше виборців, додержу- валися в цілому помірного тону. Інша відмінність між східними та західними партіями корінилася в підході до національного питання. В той час як перші агоні- зували у пошуках способу пов'язати його з соціально-економічними проблемами, другі, навіть найбільш соціалістичне настроєні, однозначно наголошували на своїй відданості єдиному великому українському народові, вимагали рівності з поляками і вбачали кінцевою метою самостійну державу. Вимоги незалежності не були не- сподіваними, про аналогічні прагнення давно оголосили інші народи габсбурзької імперії. З піднесенням войовничості західних українців проголошення ними подіб- них вимог було лише справою часу. Так, коли у 1896 р. молодий радикал Юліан Ба- чинський у своїй книзі «и^гаіпа Іітегіепіа» вперше став обстоювати єднання всіх українців у незалежній державі, його ідея справила надихаючий вплив на всіх на- ціональне свідомих українців. Як вже згадувалося, не хто інший, як радикали у 1890 р. формально згуртувалися в політичну організацію, відтак претендуючи на те, щоб вважатися першою укра- їнською політичною партією. Під проводом Франка і Павлика та керуючись пора- дами Драгоманова, вони стали на позиції «наукового соціалізму», критикуючи греко-католицьке духовенство за його соціальний консерватизм і виступаючи за співпрацю з польськими робітниками й селянами. У 1895 р. вони «націоналізують» свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найповніше реалізувати соціалізм можна в рамках незалежної української держави, а у короткій перспекти- ві — у цілком автономній українській провінції Австрійської імперії. Проте воро- жість духовенства, яке заблокувало радикалам доступ на село, малочисельність українського пролетаріату, залежність від польських соціалістів та фракціонізм не давали змоги цій діяльній новаторській партії завоювати собі широку підтримку в галицькому суспільстві. У 1899 р. оновлені народовці на чолі з Євгеном Левицьким та Володимиром Охримовичем (до них приєдналися Грушевський і Франко, що покинув ворогую- чих між собою радикалів) утворили Національно-демократичну партію. Склавши програму, що могла б привабити невдоволених радикалів і розчарованих русофілів, націонал-демократи також проголосили своєю довготривалою метою національну незалежність; водночас до своїх найближчих цілей вони віднесли автономію і збере- ження відданості Габсбургам. У інших питаннях партія стояла на типово ліберальній платформі, уникаючи суперечливих соціальних проблем. Поміркована орієнтація й підтримка таких народовських організацій, як «Просвіта», незабаром перетворили націонал-демократів на найбільшу українську партію Галичини. Дві інші партії з'явилися на протилежних кінцях ідеологічного спектру. У 1899 р. з метою обстоювати інтереси українських робітників марксисти Микола Ганке- вич і Семен Вітик заснували Соціал-демократичну партію. Того ж року окремі пред- ставники духовенства утворили Католицько-руський союз. Проте обидві партії не мали великого успіху, оскільки у першому випадку, щоб забезпечити марксистів соціальною базою, бракувало українських робітників, а в другому — для більшості молодих священиків-українофілів відвертий націоналізм націонал-демократів був привабливішим, ніж завзятий консерватизм клерикальної партії. Щоб завоювати підтримку селян, усі ці партії організовували віча — народні зібрання, що їх скликали на селі партійні активісти для обговорення загальних про- блем життя. Нерідко в них брали участь великі маси селяр. Так, під час виборчої кампанії 1905—1906 рр. на національно-демократичне віче зійшлося близько 20 тис. чоловік, що свідчило про поширення політичної свідомості серед селян. Із зростанням організаційної та політичної сили українофілів слабнув вплив русофілів. Для молодшого покоління української інтелігенції ба навіть для напівосві- чених селян язичіє звучало надто штучно, ототожнення з росіянами було надто неприродним, соціальна консервативність русофілів — надто реакційною, а їхня за- лежність від допомоги з-за кордону — принизливою. Спроби русофілів змагатися з українофілами на організаційному рівні не були дуже успішними: в 1914 р. То- вариство ім. Качковського мало тільки 300 читалень порівняно з 3 тис. читалень «Просвіти»; якщо українська кооперативна спілка мала понад 900 відділень, ана- логічна русофільська організація — всього 106. Не краще складалися справи у полі- тиці. В 1913 р. до галицького сейму було обрано ЗО делегатів-українофілів і лише один русофіл. Сподіваючись затримати процес свого занепаду, в 1900 р. молодше й агресивніше покоління русофілів проголосило «новий курс», що закликав до цілковитого ототож- нення з Росією. Вони заснували Російську національну партію, отримували ще біль- ші дотації від царського уряду та агітували за перехід галицьких українців у пра- вослав'я. Щоб посіяти серед українців розбрат, а також сприяти консервативним тен- денціям, польські аристократи в Галичині почали підтримувати русофілів. Таким чи- ном, від цілковитого розвалу табір русофілів рятувала в основному допомога цар- ських чиновників і польських землевласників. Східна Галичина: українська твердиня. У 1907 р. видатний польсько-єврейський ліберал Вільгельм Фельдман писав: «У XX столітті багато народів постало з попелу, але відродження небагатьох відбулася так швидко й енергійно, як відродження укра- їнців Австрії... їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки тому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток». Хоч Фельдман і не вважав, що західні українці подолали всі перешкоди (адже вони, як і раніше, належали до найчисельніших і найбільш політичне дискримінованих народів імперії), він, однак, наголошував на тому, що вони стають на ноги, перетво- рюючись на велику силу. Із поширенням українських організацій західні українці нарешті брали справи у власні руки, а їхній національний рух показував себе явищем багатогранним і соціальне базованим. Словом, якби у майбутньому з'явила- ся нагода здобути незалежність, західні українці були б готові скористатися нею. Наростання національного руху в Галичині мало великий вплив на взаємини між' східними та західними українцями. Фактично, саме такі східняки, як Антонович, Кониський, Куліш, а пізніше Драгоманов та Грушевський, першими зрозуміли те, що Галичина здатна відіграти роль П'ємонта, або бази національного відродження. Ще у 1860-х роках вони співпрацювали з галицькими часописами й надавали фі- ^^ нансову допомогу західноукраїнським культурним закладам. Із збільшенням числа ^д і цих часописів і закладів активізувалася й участь у них східняків, ^д На початку XX ст. східні українці часто були кореспондентами й передплат- ^д і никами галицької преси, вчені та письменники обох регіонів нерідко разом працювали ^1 і в НТШ, студенти Російської України не раз їздили слухати українські літні курси ^д і в Галичині, а українські емігранти, особливо після 1905 р., знаходили собі притулок Ц і і засновували свої штаб-квартири у Львові. Спостерігаючи життя українців на захо- Ц і ді, репресована царатом українська інтелігенція Російської імперії бачила, як те, про д1 ] що вона могла лише мріяти, ставало дійсністю в Галичині. В свою чергу благотворний вплив на українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних інте- лектуалів, а головне — надихаюче відчуття того, що вони є не малим ізольованим на- родом чисельністю лише в 4 млн, а частиною великої 20-мільйонної нації. Таким чи- ном, завдяки гарантованим австрійською конституцією правам, потребі організу- ватися, щоб вистояти у змаганні з поляками, моральній та інтелектуальній під- тримці східних українців невелика, убога й відстала Галичина сформувалася як твердиня національного руху.
жүктеу/скачать 3.03 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|