Пролог альвійська вендета

Рашель грала на роялi, а Олег Рахманов, який сидiв неподалiк на стiльцi, з благоговiнням слухав її. Навряд чи вiн був великим поцiновувачем старовинної музики, але пристрасним шанувальником моєї доньки - безумовно, тож любив усе, що вона робила, i її гру зокрема. Його погляд, спрямований на Рашель, був настiльки красномовний, наскiльки це взагалi можливо.

Я обережно зачинив дверi й пiднявся сходами до свого кабiнету. Анн-Марi не було вдома - сьогоднi зранку її запросила в гостi одна знайома, колега по роботi в телекомпанiї, i вона ще не повернулася. Руслан Ковальов i його дружина Iрина також були вiдсутнi - на вихiднi вони поїхали до Верхнього Новгорода вiдвiдати доньку, зятя та онукiв.

Я замкнув дверi, всiвся перед термiналом i почав переглядати записи, отриманi вiд Григорiя Шелестова. У подробицi я не вникав - усi мої думки вертiлися навколо одного-єдиного моменту в усiй цiй заплутанiй iсторiї. Це було неймовiрно, я досi не мiг повiрити цьому, проте факти свiдчили самi за себе. Я кiлька разiв прокручував епiзод з вивантаженням третього контейнера, при великому збiльшеннi уважно вдивлявся в розпливчатi обличчя, що виднiлися крiзь оглядове скло скафандрiв. Неозброєним оком роздивитися якiсь риси було неможливо, зйомки велися на межi розподiльної здатностi приладiв, тож тут був потрiбен комп’ютерний аналiз кожного кадру, їхня обробка, звiрка й синтез. Однак не сумнiвався, що результат такої роботи буде аналогiчним тому, який отримали альвiйськi фахiвцi.

Найлегше було б списати все на простий збiг, банальну зовнiшню схожiсть. Я б, напевно, так i вчинив, коли б мав у своєму розпорядженнi тiльки один знiмок - або Корейко, або Кисельова. Але їх було два, i на обох фiгурували знайомi менi обличчя. Мало того, цi молодi люди були друзями, соратниками, “солодкою парочкою”, як називали їх знайомi; а крiм того, вони належали до вельми пiдозрiлого пiдпiльного угруповання, реальнi масштаби дiяльностi якого й дотепер залишалися для нас загадкою...

Що ж це значить, хай йому бiс? Висновок напрошувався сам собою - цi молодi люди були не тi, за кого себе видавали. I, можливо, не лише вони, а й iншi їхнi товаришi - Сергiй Iванов, Юрiй Ворушинський, Борис Компактов...

Я викликав iз пам’ятi комп’ютера досьє на всiх п’ятьох. Троє з них - Корейко, Кисельов i Вейдер-Iванов - були пiд ковпаком у нашої розвiдки вже дев’ять мiсяцiв. Ворушинський i Компактов потрапили на гачок нещодавно - про них обмовився в бесiдi з Естер i Рашеллю принц Павло.

Отже, що ж робили Аня й Сашко понад рiк тому пiд час лiтнiх канiкул? Утiм, умовно лiтнiх - тодi в пiвнiчнiй пiвкулi планети була зима, а майже всю Пiвденну займає величезний океан. Ага! Згiдно з зiбраними нашими агентами вiдомостями з середини липня до середини серпня вони вiдпочивали в гiрськолижному таборi на Новому Памiрi. Хотiлося б поговорити з iнструктором їхнього загону. Я уявив, як вiн з хвилину напружено розмiрковує, а тодi вiдповiдає: “Знаєте, щось не пригадаю їх. Зараз, стривайте, я подивлюся...”

Пауза, вiн робить запит у базу даних. Потiм: “Так, справдi, були такi. Але, хоч убийте, не можу їх пригадати. Певно, вони були дуже непримiтними, тихонями. Ви хоч уявляєте, зi скiлькома дiтьми менi доводиться працювати протягом року...”

От i все.

Так, а що далi? Тобто - далi в минуле.

Як засвiдчувало досьє, Аня була сиротою. Шiсть рокiв тому її батьки загинули в автокатастрофi. Родичi вiдмовилися брати на себе догляд за дванадцятирiчною дiвчинкою, тож її вiддали в Христовоздвиженську школу-iнтернат номер 18. Через три роки перевели в Нiколайбург. Причина переведення - звичайне перетасовування учнiв. Поширена на Новоросiї практика: найобдарованiших беруть до столицi, а вiдстаючих вiдправляють у провiнцiю.

Цiкаво, що буде, коли я зателефоную в Христовоздвиженськ i поцiкавлюсь у керiвництва iнтернату їхньою колишньою вихованкою, Анною Корейко? Можливо, вiдповiдь буде така: “Так, у нас навчалася ця дiвчинка. Але ми пам’ятаємо її не дуже добре. (Розумiй як “зовсiм не пам’ятаємо”.) Нiчим, окрiм вiдмiнних оцiнок, вона не вiдзначалася...”

А її родичi? Чи не скажуть вони, що не пiдтримували особливо близьких стосункiв з Аниними батьками й взагалi нiби й не пригадують, щоб у тих була донька? Або будуть украй здивованi: “А ми вважали, що Аня загинула разом з ними...”

Що стосується Сашка Кисельова, то вiн, за нашими даними, був з неблагополучної сiм’ї. Батько - безробiтний алкоголiк, мати - повiя й наркоманка. Два з половиною роки тому їх позбавили батькiвських прав, а хлопця всиновило немолоде бездiтне подружжя. Ось питання: якщо розшукати його колишнiх батькiв i запитати про Сашка, чи пригадають вони, що колись у них був син?..

Тепер Вейдер-Iванов. У графi “батько” стоїть прочерк - його мати була одиначкою. Коли Сергiєвi виповнилося п’ятнадцять, вона вийшла замiж за вдiвця з двома дiтьми, власника арктичної ферми з розведення моржiв. Чи то хлопець не вписався в нову сiм’ю, чи то не схотiв жити в Заполяр’ї, але незабаром переселився до своєї прабабусi, яка вже давно впала в старечий маразм. Старенька навряд чи годилася йому в опiкуни, радше це вiн пiклувався про неї, але з цього приводу нiхто не переймався. Сергiй не бомжував, не приятелював з вуличною шпаною, не попадався на крадiжках або прийомi наркотикiв. Вiн був серйозним i самостiйним хлопцем, достроково закiнчив школу, вчився в унiверситетi, добре заробляв як кiбер, забезпечував себе i свою прабабусю - коротше, з ним усе було гаразд...

У Компактова з Ворушинським були iншi iсторiї, але схожi в одному - вони також не жили зi своїми батьками. До того ж усiх п’ятьох об’єднувало ще й те, що два чи три роки тому вони змiнили мiсце проживання та навчання. Ось так!..

“Прокляття! - думав я, втупившись у екран термiналу. - Як же ми ранiше не звернули увагу?.. Втiм, ранiше ми знали лише про трьох i не виокремлювали їх iз загальної маси найближчих соратникiв цiсаревича. Не було нiчого дивного, що серед двох десяткiв молодих людей одна дiвчина-сирота, якийсь хлопчина з неблагополучної сiм’ї, а ще один не живе з матiр’ю. Проте три тижнi тому були виявленi додатковi обставини, а ми досi залишалися слiпi. Надто вже захопилися перемовинами з Павлом i забули про все iнше...”

Мої роздуми перервав дзвiнок у дверi (кабiнет був звукоiзольований), а вiдтак з iнтеркому пролунав голос Анн-Марi:

- Стiве, ти тут? Чому зачинився?

Я квапливо видобув зi зчитувального пристрою диск Шелестова, сховав його у кишеню й лише тодi впустив Анн-Марi.

- А Рейчел навiть не знала, що ти повернувся, - сказала вона з порога. - Ти прошмигнув повз неї, як миша.

- Просто вирiшив їй не заважати, - вiдповiв я, знову замикаючи дверi. - Олег ще не пiшов?

- Нi. Судячи з усього, вiн просидить у нас до пiзнього вечора. До речi, забула тобi сказати, що вранцi менi телефонувала його мати. Ми мило поговорили, i вона натякнула, що найближчим часом вони з чоловiком збираються запросити нас на вечерю. Видно, хочуть познайомитися з потенцiйними... як це тут називається?.. Сватами, здається. - Анн-Марi всмiхнулася, але, не отримавши усмiшки у вiдповiдь, уважнiше подивилася менi у вiчi. - Ти чимось схвильований? Щось трапилося?

Розповiдати їй про свою зустрiч з альвом i про отриману вiд нього iнформацiю я не мав права. Зате цiлком мiг подiлитися своїми висновками, що грунтувалися на доступних їй матерiалах.

- Щойно переглядав досьє на нашу “чудову п’ятiрку” - Корейко, Iванова, Кисельова, Ворушинського i Компактова. I виявив певнi факти, якi окремо нiчого не означають, але в комплексi... А втiм, сама подивися.

Анн-Марi знадобилося лише кiлька хвилин, щоб у всьому розiбратися.

- Господи! Але ж це схоже... це дуже схоже на ретельно розробленi легенди!

- Саме так.

Вона запитливо глянула на мене.

- Гадаєш, цi хлопцi теж агенти?

- Можливо. Питання тiльки - чиї? Таємного угруповання в нашому командуваннi або...

- Або, - пiдхопила Анн-Марi, - уряду однiєї з планет, який затiяв власну гру. Послухай, Стефане, - вiд хвилювання вона забула, що мене слiд називати Стiвом, - це дуже серйозно. Якщо твої пiдозри пiдтвердяться, то... Але спершу треба все перевiрити.

- Так, i негайно, - погодився я. - Проте це не в нашiй компетенцiї. Зараз я складу спецiальний звiт, а ти його надiшлеш.

Анн-Марi кивнула. Слово “спецiальний” означало, що звiт буде секретним навiть для неї.

- Скiльки часу тобi потрiбно?

- Не бiльше десяти хвилин.

- Добре. Тодi я просто покурю в коридорi.

Вона вийшла, а я швидко надиктував текст послання, в якому повiдомляв, що отримав вiд “об’єкта” необхiднi матерiали, а наприкiнцi додав, що виявилися несподiванi обставини. Подумавши трохи, замiнив “несподiванi” на “додатковi” i цим вирiшив обмежитись. У всякому разi для передачi iнформацiї знадобиться особиста зустрiч з уповноваженим резидентом - вмiст диска був дуже “гарячий”, щоб довiряти його мережi, навiть пiд найнадiйнiшим прикриттям.

Наклавши на цей короткий звiт свiй шифр, я покликав Анн-Марi, яка повторно зашифрувала його й надiслала за призначенням.

- От що, Стiве, - сказала вона, вiдкинувшись на спинку крiсла. - Я добре знаю, що таке розвiдка й секретнiсть. У цьому казанi я варюся все своє доросле життя, тому не вимагаю вiд тебе жодних пояснень. Але скажу одне: я впевнена, що на Новоросiю тебе послали зовсiм не для того, щоб ти координував роботу групи хлопцiв i дiвчат. Ти маєш iнше завдання, значно важливiше, нiж це. Я не забула слiв мадам Петi, що тобi мають намiр доручити справу, з якою можуть упоратися лише двоє в цiлому свiтi. Я постiйно сушу собi голову, що б це означало. I переконана, що твоя генiальна здогадка щодо нашої “чудової п’ятiрки” виникла не випадково, не на порожньому мiсцi, а в ходi виконання твого другого, таємного завдання або як побiчний продукт, або як прямий наслiдок. Думаю, що таки другий варiант.

Я нiчого не вiдповiв, бо говорити було нiчого. Хоча вже саме моє мовчання було досить красномовною вiдповiддю.

А буквально за хвилину надiйшло термiнове повiдомлення. Анн-Марi зняла з нього шифр i, переконавшись, що воно зашифроване двiчi, знову залишила кабiнет.

Коли дверi за нею зачинилися, я вiдкрив листа своїм ключем, прочитав його, перечитав, гарненько запам’ятав вказану адресу й видалив без можливостi вiдновлення. Потiм вимкнув термiнал i вийшов у коридор, де на мене чекала Анн-Марi.

- Ну що? - запитала вона.

- Якщо ти мала плани на сьогоднiшнiй вечiр, - вiдповiв я, - доведеться їх переглянути. Зараз ми виїжджаємо.

- Куди?

- На одну зустрiч. Поки це все, що я можу сказати. Я ще не знаю, наскiльки тебе втаємничать у цю справу, та коли вже викликали нас обох, то й тобi щось перепаде.

На обличчi Анн-Марi вiдбилося задоволення.

- Давно б так. А то менi вже до бiса набридло бути лише зв’язкiвцем. Час зайнятися справжньою роботою.

“Займешся, - подумав я. - Чого-чого, а роботи тепер вистачить на всiх...”
25
Дорогою я намагався зiбратися з думками й зрозумiти, що вiдбувається.

Ну, гаразд, зi странглетними запалами все бiльш-менш зрозумiло. Наше керiвництво мало рацiю: якесь радикальне угруповання у вищому командуваннi, а може, уряд однiєї з планет, поки неважливо, хто саме, але хтось вирiшив украй загострити ситуацiю й змусити людство до тотального знищення всiх Чужих. Для цього альвам було передано странглетнi запали - надпотужну, але практично непридатну у вiйнi зброю. I навiть кiлькiсть її одиниць Дюбарi вгадав правильно - три. З першим пристроєм альви провели випробування, другий спробували розiбрати, а третiй, єдиний, що залишився, пiсля довгих вагань усе ж таки застосували проти габбарiв.

Проте в цю картину жодним чином не вписувалися Аня Корейко й Сашко Кисельов. Що робили цi дiти (атож, по сутi, ще дiти) на борту корабля, який передавав альвам зброю? Що вони роблять тут, на Новоросiї, у товариствi ще трьох своїх однолiткiв?.. Як мiнiмум трьох, але, судячи з усього, їх набагато бiльше. До чого вони прагнуть, чого добиваються? I головне - хто, хай йому бiс, їх сюди послав?..

А втiм, може, нiхто не посилав. У мене народилася досить дурна гiпотеза, що кiлька рокiв тому група вундеркiндiв розкрила найзахищенiшi секрети людства, заволодiла найпередовiшою технологiєю i зажадала влади. Такої влади нi на Землi, нi на Террi-Галлiї, нi на будь-якiй iншiй вiльнiй планетi пiдлiтки не отримали б, хай би вони були хоч тричi вундеркiнди й володiли якими завгодно секретами. Зоставалися лише контрольованi чужинцями свiти, i серед них Новоросiя - країна, де вся влада, без подiлу на законодавчу, виконавчу й судову гiлки, зосереджена в руках однiєї людини. Треба тiльки вибрати вiдповiдну кандидатуру на цю посаду й здiйснити державний переворот...

Та нi, повна дурня! Схоже на сюжет книги чи фiльму, а не на реальне життя. Дiйснiсть надто жорстока, вона не визнає дитячих iгор.

Проте... проте менi не давали спокою слова цiсаревича Павла, що їх вiн сказав у розмовi з Рашеллю й Естер: “Вейдер i вся його команда трохи схибленi. Ба навiть не трохи. Iншi просто не довiряють старшому поколiнню, а вони ненавидять усiх дорослих без винятку”.

Отак. Не бiльше i не менше...

Я посадив флаєр бiля головної будiвлi замiського мотелю, i ми з Анн-Марi увiйшли до контори. Адмiнiстратор зустрiв нас широкою професiйною усмiшкою:

- Чим можу допомогти, панове?

- Недавно ми замовили у вас номер, - вiдповiла Анн-Марi, яка краще за мене володiла росiйською.

- Вашi iмена?

- Фiона i Патрiк О’Лiрi.

- Так, звiсно, - пiдтвердив адмiнiстратор, навiть не глянувши на екран термiналу. Вiн виклав на стiйку картку-ключ. - Номер сорок шiсть. Як ви й просили, на вiдлюддi, бiля самого лiсу. Там уже прибрано, обiд чекає на вас у мiкрохвильовiй печi, а в холодильнику лежить пляшка шампанського. Якщо знадобиться ще щось, дайте знати.

Анн-Марi взяла картку.

- Дякую, цього вистачить.

Коли ми вже прямували до виходу, адмiнiстратор зауважив:

- Схоже, ви арранцi.

Я озирнувся i з легким сарказмом промовив:

- I як тiльки ви здогадалися!

Флаєр за хвилину домчав нас до потрiбного будиночка, ми вiдчинили дверi й зайшли досередини. Нi в маленькому передпокої, нi в самiй кiмнатi з широким двоспальним лiжком нiкого не було. Всюди панували iдеальний порядок i стерильна чистота.

- Так, - сказала Анн-Марi. - Отже, ми першi. Доведеться зачекати.

- Не доведеться, - пролунав хрипкий хлоп’ячий тенор, i з сумiжної ванної кiмнати вийшов невисокий хлопець рокiв вiсiмнадцяти, з темно-каштановим волоссям, досить довгим, щоб приховати комп’ютерний iмплант на скронi. А в тому, що цей iмплант був, я нi митi не сумнiвався, бо перед нами стояв Сергiй Iванов-Вейдер власною персоною. У руцi вiн тримав нацiлений на нас пiстолет-паралiзатор.

Реакцiя Анн-Марi була блискавичною. Вона рiзко вiдштовхнула мене вправо, сама кинулася влiво, вихопила з кишенi свiй паралiзатор i вистрiлила у Вейдера...

Вiрнiше, натиснула на спуск. Пострiлу не було. Зброя не спрацювала. Анн-Марi з розгубленим виглядом знову й знову натискала кнопку, але безрезультатно.

Вейдер посмiхався, дивлячись на неї мало не поблажливо. Я хотiв було скористатися цим i накинутись на нього з iншого боку, проте вчасно згадав про пристрiй у браслетi мого годинника. Якщо Вейдер пiдстрiлить мене, то спрацює захист, i тодi постраждає не лише вiн, а й Анн-Марi.

Тим часом у дверях з’явилося ще двоє молодих людей, у яких я впiзнав Компактова й Ворушинського. Вони також мали паралiзатори.

- Викиньте, панi, свою цяцьку, - сказав Iванов-Вейдер. - Тут вона не працює. Зате наша зброя у повному порядку, це я вам гарантую.

Я пiдступив до Анн-Марi й мiцно взяв її за руку. По-перше, щоб вона не кинулася в рукопашну. По-друге, через згаданий уже браслет. Тепер вiн захистить нас обох.

- Хлопцi, - твердо промовив я. - Ви мусите пiти звiдси. Негайно, iнакше вам буде непереливки.

- Чекаєте пiдкрiплення? - озвався Компактов глузливим тоном. - Нiкого не дочекаєтеся. Нiхто з керiвництва вам зустрiч не призначав. Вони не знають, що ви тут, i взагалi не отримували вашого листа. Вейдер перехопив його, а у вiдповiдь надiслав фальшивку, щоб заманити вас сюди.

Нiчого нового вiн менi не повiдомив. Я вже й сам про все здогадався. Цi хлопцi були в курсi кожнiсiнького нашого кроку. Вони стежили за нами, пiдслуховували нас, контролювали нашi секретнi лiнiї зв’язку, знали нашi шифри. Вони водили нас за носа, мов малих дiтей...

Так, наразi саме ми опинилися в ролi дiтей. А вони... вони хто завгодно, тiльки не дiти. Вони справжнi дияволи у подобi пiдлiткiв!

- Грiм i блискавка на вашi голови! - пробурмотiла Анн-Марi.

Вейдер гмикнув.

- Дурна фраза. Як я розумiю, це кодовi слова для ввiмкнення передавача. Вiн у вас у сережцi чи в обручцi? Втiм, не має значення. Ваш сигнал тривоги все одно нiхто не почув. Вiн був отриманий найближчим ретранслятором, а потiм безслiдно зник у мережi. Я подбав про те, щоб вашi канали аварiйного зв’язку було заблоковано.

Оце так! Серйозна пастка...

- Ми можемо обiйтися i без сторонньої допомоги, - сказав я. - У мене є один захисний пристрiй. Скажу чесно: не маю уявлення, як вiн дiє. Але знаю, що вiн уб’є вас. У кращому разi серйозно покалiчить. Вiн спрацює автоматично, якщо ви пiдстрелите мене з паралiзатора. А дiстати бластери або щось подiбне ви не встигнете - я ввiмкну його вручну. Повiрте, я не блефую.

- Ми вiримо, - кивнув Вейдер. - Вiримо, що у вас є те, про що ви кажете. Але ви не посмiєте його застосувати.

- Чому?

- Бо тодi ви перевищите необхiдну мiру самооборони. Адже ми не збираємося вас убивати, хiба ви ще не зрозумiли? Коли б ми хотiли, ви були б уже мертвi. Для нас не було проблемою замiнувати цей будиночок i пiдiрвати його. Але нам не потрiбна ваша смерть, як не потрiбна смерть найяснiшого государя Олександра Михалича. Ми стiльки разiв казали це Пашi, переконували його, що все буде гаразд, але вiн, телепень такий, не вiрив нам. I зв’язався з вами, щоб ви врятували його нiкчему-татуся. - Хлопець осмiхнувся. - Авжеж, ми знаємо, про що розмовляють Паша й Естер у лiжку. Нам багато вiдомо. Але й ви знаєте про нас дещо, чого знати не слiд. Тому вам доведеться провести деякий час у полонi. Тiльки й усього. Ми пiдкинемо докази, якi переконають ваше начальство, що вас вистежила й захопила альвiйська контррозвiдка. На нас нiхто не подумає. А згодом ми вас звiльнимо - коли здiйснимо все задумане. Отже, можете не хвилюватися за свої життя.

- Нiкуди ви не пiдете, - спокiйно заперечив Вейдер i вистрiлив з паралiзатора.

Анн-Марi, знепритомнiвши, впала. Я не встиг її пiдхопити, бо боявся випустити зi своєї долонi її руку i бодай на секунду втратити з нею контакт. Сiвши навпочiпки над непритомним тiлом, я насамперед перевiрив пульс - в рiдкiсних випадках дiя паралiзатора викликає зупинку серця. На щастя, все обiйшлося.

Я пiдвiв погляд на Вейдера i зi злiстю промовив:

- Ти дурень, Сергiю Iванов! Хоч як там тебе звати насправдi, але ти все одно дурень. Промiнь мiг зачепити мене, а пристрiй спрацьовує не лише вiд прямого попадання.

- Менi це вiдомо, - так само незворушно вiдповiв вiн. - Тож, будь ласка, вiддайте свого годинника. Адже транслятор у браслетi, правда?

- Щодо транслятора не в курсi, але захисний пристрiй справдi там. I вiддавати його не збираюся. Навпаки... - Я зробив виразну паузу, потiм бовкнув перше, що спало на думку: - Останнє альвiйське попередження!.. До вашого вiдома, це кодова фраза, я запустив тридцятисекундний вiдлiк. Бiжiть геть, ви ще маєте час для порятунку. Ну ж бо!

Хлопцi не зрушили з мiсця. Схоже, вони розкусили мiй блеф. Але я вирiшив стояти до кiнця, сподiваючись, що хоч у одного з них нерви не витримають. А тодi й iншi побiжать за ним.

- Залишилося двадцять секунд, - попередив я.

От чорт! Не було б зi мною Анн-Марi, я спробував би втекти. А якби вони пiдстрелили мене - ну що ж, самi напросилися. Але так, холоднокровно прирiкати їх на загибель або на важкi калiцтва... нi, я не мiг.

- Десять секунд...

Кляте командування! Клятi Дюбарi з Лефевром! Дали менi зброю, якою я не в змозi скористатися. Не годжусь я для такої роботи, не годжуся. Я можу водити кораблi, можу воювати з чужинцями, але вбивати людей...

- П’ять секунд... чотири... три... двi... Увага!..

Я вже збирався сказати, що слово “увага”, вимовлене моїм голосом, деактивує пристрiй, а потiм придумати якийсь iнший трюк, але Вейдер випередив мене:

- Ой! Не спрацювало. От шкода! - Вiн дiстав з кишенi невеличкий плаский прилад i помахав ним перед собою. - Вашi командири не сказали, що є спосiб нейтралiзувати дiю транслятора. Вони взагалi нiчого вам не сказали. Навiть те, для чого призначена та штука, яку ви носите на зап’ястку. I вже тим бiльше не повiдомили, що вакуумний вибух необов’язково має супроводжувати роботу транслятора, що це лише первинна вада конструкцiї, яка легко усувається. Проте в пристроях, що їх використовують вашi розвiдники, цей недолiк залишили спецiально, для маскування - щоб пiд час вибуху замести всi слiди. Хай i цiною людських життiв. Усе-таки ваше керiвництво - жорстокi люди.

- Годi вже, Вейдере, - озвався Ворушинський. - Поламав комедiю, i досить. Нам час iти.

- Атож, твоя правда, - погодився Iванов i вистрiлив у мене.


РАШЕЛЬ: СЮРПРИЗИ Й ВIДКРИТТЯ
26
Вiдколи батько й Анн-Марi пiшли, ми з Олегом ще годину просидiли на диванi у вiтальнi, базiкаючи про те про се. Хоч убийте, не пам’ятаю, про що саме, верзли всiлякi дурницi, перестрибуючи з однiєї теми на iншу. Та попри безцiльнiсть i пустопорожнiсть нашої балаканини, менi було дуже добре. Так само, як iз татом, коли наприкiнцi дня пiсля вечерi ми сидiли поряд, i я, схиливши голову на його плече, розказувала йому про свої справи, а вiн - про свої.

Щоправда, була й рiзниця. З батьком я почувалася тепло, спокiйно й затишно. З Олегом менi було гаряче, нiби всерединi мене палав вогонь. Замiсть спокою я чомусь хвилювалася, а до вiдчуття затишку додавалося легке, приємне збудження... Одне слово, я влипла. Причому капiтально. Але, якщо мiркувати логiчно, це було неминуче, як схiд сонця. Я й так уже дуже спiзнилася, бiльшiсть моїх однолiток пройшли через це ще кiлька рокiв тому, ну а я була надто захоплена пiдготовкою до майбутньої кар’єри, щоб звертати увагу на хлопцiв. I ось тепер минуле наздогнало мене, причому в найневдалiший час, коли я виконувала вiдповiдальне завдання i менi було не до любовних переживань...

Нашу бесiду перервала мелодiйна трель - хтось дзвонив у вхiднi дверi. Я наказала домашньому комп’ютеру вивести картинку з ганку, ввiмкнувся вмонтований у стiну екран, i ми побачили двох несподiваних гостей - струнку дiвчину з коротким волоссям i хлопця, на голову вищого вiд неї, у якого, навпаки, довге волосся було стягнуте на потилицi у хвостик.

- Аня, Сашко... - вражено промовив Олег. - Хай їм чорт! Що вони тут роблять?

I справдi, перед нашим будинком стояли Аня Корейко й Сашко Кисельов. Обличчя в обох були схвильованi, губи нервово тремтiли. Раз за разом вони обмiнювалися швидкими, нетерплячими поглядами.

- Ну ж бо! - почувся з динамiка напружений голос Анi. - Їх що, немає вдома? Паскудно...

I вона знову натисла кнопку дзвiнка.

- Щось трапилося, - сказала я, встаючи з дивана. - Боюсь, якiсь серйознi проблеми.

- Тодi чому вони не зв’язалися з нами як звичайно? - задумливо мовив Олег, пiдводячись слiдом за мною. - Чи не могли?.. Невже щось з Вейдером?

- Зараз з’ясуємо.

Ми пройшли з вiтальнi в передпокiй, i я вiдчинила вхiднi дверi.

- Рейчел, Олеже! - полегшено вигукнула Аня. - Добре, що ви тут. Нам треба негайно поговорити.

Вони швидко пройшли досередини. Я зачинила за ними дверi, а коли обернулася, то побачила в Анi пiстолет, що виник у її руцi немов з повiтря. Вiн був спрямований на мене, а її палець уже приготувався натиснути на гашетку.

Проте Аня припустилася помилки. Вона поквапилася, їй слiд було спочатку вiдiйти вiд мене i тiльки тодi дiставати зброю. А так ми стояли майже впритул, i я, швидше iнстинктивно, нiж усвiдомлено, кинулась убiк i вибила з її рук пiстолет.

Наступної митi я рiзко викинула ногу й ударила Сашка Кисельова в пах. Поки вiн корчився вiд нестерпного болю, я ребром долонi врiзала Анi пiд потилицю - точно в потрiбне мiсце i з необхiдною силою, щоб вона вiдключилася. Потiм знову обернулася до Сашка, який тимчасово втратив боєздатнiсть, обхопила його шию й натисла на сонну артерiю. Один, два, три, чотири, п’ять - усе, вiн знепритомнiв i повалився бiля моїх нiг.

Я вiдступила на крок, пiдняла пiстолет i, переконавшись, що це паралiзатор, а не променевик, вистрiлила в Аню, яка вже почала приходити до тями. Потiм пригостила розрядом Кисельова й перевiрила в обох пульс. Вiн був у нормi - повiльний, розмiрений, як у людей, що мiцно сплять.

Дiставши з правої кишенi Сашк

ової куртки його зброю, я випросталась i глянула на Олега, який стояв непорушно, мов статуя, i з роззявленим ротом дивився на мене.

- Йолоп! - спересердя сказала я. - Тебе що, зацiпило? Чому не допомiг? Теж менi, чоловiк!

- Я... це... - Вiн розгублено знизав плечима. - Нiчого не розумiю! Це ж Аня й Сашко, друзi...

- Якi хотiли мене пiдстрелити. - Я коротко вилаялася. Нi, не грубо, а так, як висловилася б звичайна дiвчина, потрапивши в халепу. Але фраза була побудована особливим чином, щоб спрацював аварiйний передавач у моїй сережцi. - До речi, я також твiй друг. Твоя подруга. Менi погрожували зброєю. На чиєму ти боцi?

- Заради бога, Рейчел! Ну, звiсно ж, на твоєму. Просто я... вибач, я розгубився. Я досi нiчого не розумiю. Ти була як блискавка, а я...

- Гаразд, замнемо. Краще допоможи вiдтягти їх у вiтальню.

Спочатку ми перенесли Сашка Кисельова i вклали його на диван, а потiм так само вчинили i з Анею. Поки ми цим займалися, я розмiрковувала над останнiми Олеговими словами. “Як блискавка”, - сказав вiн. А й справдi, надто вже швидко я зреагувала. До непристойностi швидко. Певна рiч, я вивчала прийоми рукопашного бою, хорошому солдатовi без цього нiяк. Але теорiя - одне, а зовсiм iнше - практика. Я дiяла автоматично, не роздумуючи, наче досвiдчений боєць, i всi мої рухи були точно прорахованi. Як це могло бути? Звiдки я набралася такого досвiду? Пiд гiпнозом, коли вивчала мову? Чи коли менi ставили психоблок?.. А якщо так, то що ж iще вони вклали менi в голову?

Нi, пiсля останнiх подiй я не ображалася на командування. Проте з їхнього боку було б чеснiше спочатку запитати моєї згоди. Адже саме так мають чинити вихованi й цивiлiзованi люди...

- Рейчел, - жалiсливо озвався Олег, коли ми вклали Аню поруч iз Кисельовим, - ти можеш пояснити, що вiдбувається?

Я зам’ялася.

- Не зовсiм. Є деякi припущення, але... Зачекай трохи. Дай менi подумати.

- Гаразд, - кивнув Олег. - Думай.

Аж раптом мене охопила тривога. Ще кiлька хвилин тому я надiслала сигнал SOS, але вiдповiдi на нього - легкого пощипування мочки вуха, мовляв чекайте, йдемо на допомогу, - не було. Чи, може, я не звернула на це уваги? Навряд...

Про всяк випадок я виразно повторила кодову фразу. Олег запитливо глянув на мене, проте змовчав.

Нi за хвилину, нi за двi вiдповiдi не отримала. Моя тривога почала переростати в панiку. Я схопила телефон i набрала батькiв номер. Пiсля короткої паузи на дисплеї висвiтилося: “Абонент недоступний”. Я повторила спробу ще раз, i ще - результат був незмiнний. Я подзвонила Анн-Марi - те ж саме.

О боже, боже, боже!..

Панiка перейшла в жах. Я у вiдчаї заходила туди-сюди по кiмнатi. До Олега нарештi дiйшло, що я зовсiм не збираюся з думками, а швидше роблю щось протилежне. Вiн рiшуче пiдступив до мене й мiцно вхопив за плечi.

- Що з тобою, Рейчел? Ти вся тремтиш. Заспокойся, не панiкуй. Ти дзвонила батьковi й матерi?

- Так. Вони не вiдповiдають. Їхнi телефони мовчать. Я не знаю, що... - Тут мене осяяло. - Придумала! Зараз...

Я знову схопила телефон i набрала номер. На моє величезне полегшення, зв’язок був. Незабаром Валько вiдповiв:

- Так?

- Ти?! - здивувався вiн. - Господи, як ти могла...

- Припини, зараз не до цього. Приїжджай до мене. Негайно.

- До тебе додому? - уточнив Валько.

- Так, просто сюди.

- Гаразд, їду. - З мого голосу вiн зрозумiв, що сталося щось надзвичайне. - Буду хвилин за двадцять.

- Поквапся, будь ласка, - заблагала я.

- Уже помчав.

Скiнчивши розмову, я вiдчула певне полегшення. Невдовзi тут буде Валько, вiн у всьому розбереться. Обов’язково розбереться. I знайде спосiб зв’язатися з батьком...

- Кому ти дзвонила? - запитав Олег.

- Одному друговi. Вiн нам допоможе.

- Хто вiн?

- Його звати Валько.

- Це прiзвище чи скорочення вiд “Валентин”?

- Узагалi прiзвище, але тут вiн має iм’я Валентин.

- Тут? Як це розумiти?

Я обiйняла Олега й поклала голову йому на плече.

- Зараз поясню, - сказала я, геть-чисто iгноруючи застережне нашiптування психоблоку. - Усе поясню. Передовсiм мене звати не Рейчел, а Рашель...