Загальні правила відшкодування шкоди, завданої адміністративним правопорушенням

Діяльність людини завжди складалася з якихось дій, вчинків, які є невідємними елементами людських взаємовідносин. У сфері адміністративно-правових відносин вчинок є з подвійним значення. Основну частину актів поведінки особистості складають вчинки правомірні - тобто такими, що відповідають нормам права, вимогам законів. Однак є поводження неправомірне, тобто суперечне нормам права.

Відповідно до статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Суб'єктом адміністративного правопорушення чинний КпАП визнає фізичну осудну особу, яка досягла на момент вчинення проступку віку, з якого настає адміністративна відповідальність. Суб'єктом проступку може бути, по-перше, лише фізична особа, людина (громадянин України, іноземець, особа без громадянства). По-друге, суб'єктом адміністративного проступку може бути не будь-яка особа, а лише осудна. По-третє, суб'єктом проступку може бути особа, яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку

Шкода, що завдається адміністративним правопорушенням може бути як майновою, так і моральною, соціальною [2]. Стаття 40 КпАП передбачає правові наслідки спричинення шкоди майну громадянинові, підприємству, установі або організації в результаті вчинення адміністративного правопорушення. У такому випадку адміністративна комісія, виконавчий орган сільської, селищної, міської ради під час вирішення питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення має право одночасно вирішити питання про відшкодування винним майнової шкоди.

Постанову про відшкодування майнової шкоди може виносити адміністративна комісія, виконавчий орган сільської, селищної, міської ради, якщо сума майнової шкоди не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Не пізніш ніж через 15 днів з дня вручення копії постанови порушник повинен відшкодувати майнову школу. У разі, коли правопорушник не згоден з винесеною постановою, він може її оскаржити. Скаргу може бути подано протягом 10 днів з дня винесення постанови. Постанову також може бути оскаржено прокурором. Скарга і протест розглядаються у 10-денний строк з дня їх надходження. Копія рішення за скаргою або протесту протягом трьох днів надсилається особі, щодо якої його винесено. У разі, якщо за скаргою або протестом прийнято рішення про залишення їх без задоволення, то порушник повинен відшкодувати майнову шкоду протягом 15 днів з дня повідомлення про залишення скарги або протесту без задоволення. Відшкодування майнової шкоди обов'язково оформлюється відповідним чином. Так, при відшкодуванні майнової шкоди потерпілому особисто, видається розписка, що підтверджує факт виконання постанови.

У випадку, коли строк виконання постанови про відшкодування майнової шкоди закінчився, а майнова шкода не була відшкодована, така постанова надсилається для стягнення збитків у порядку виконавчого провадження. Цей порядок регулюється відповідними нормативно-правовими актами: законами України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р., «Про державну виконавчу службу» від 24.03.1998 р. та іншими нормативно-правовими актами.

Постанова про відкриття виконавчого провадження може бути оскаржена сторонами начальнику відповідного відділу державної виконавчої служби або до відповідного суду у 10-денний строк. Державний виконавець повинен почати проведення дій з виконавчого провадження не пізніше двох місяців з дня надходження виконавчого документу.

Відшкодування потерпілому завданої моральної шкоди може здійснюватися у застосуванні до порушника чинних у суспільстві мо­ральних норм, а також у вигляді грошових стягнень відповідного роз­міру.

Заподіяння потерпілому фізичної шкоди може чинитися у формі насильства, тобто умисного вчинення будь-яких дій фізичного, психо­логічного характеру, які можуть спричинити біль, тілесні ушкодження та інші фізичні страждання [3]. Відновлення фізичного стану особи від посягання на неї вимагає матеріальної компенсації, розміри якої зале­жать від конкретних витрат (на ліки, на догляд, на реабілітацію фізич­ного і психологічного стану).

1. 
   Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 // Відомості Верховної Ради України. – 1984. – № 51. – Ст. 1122.
   
2. 
   Адміністративне правопорушення, його ознаки та юридичний склад // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pidruchniki.ws/1281041945133/pravo/administrativni_pravoporushennya_administrativna_vidpovidalnist
   
3. 
   Потерпілий від адміністративного правопорушення // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://radnuk.info/pidrychnuku/admin-pravo/493-stetsenko/21330-2012-06-15-09-21-54.html
   

Одним з ключових факторів забезпечення та гарантування права власності на земельну ділянку, що належить юридичним та фізичним особам є засоби адміністративного захисту права власності на землю . Існування будь яких відносин не можливо уявити без створення належних умов їх правового захисту та створення механізму застосування санкцій до суб’єктів адміністративних проступків, це в свою чергу не минуло і земельні відносини.

Питання юридичної відповідальності у сфері земельних відносин досліджувало досить велика кількість науковців, зокрема до них можна віднести: Балюк Г. І., Берлач А., Гоштинар C. Л., Лоїк Г. К., Нестеренко І. І., Петлюк Ю. С., Шульга А. М. та інші.

Відповідно до положень ст. 211 Земельного кодексу України Громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за такі порушення: а) укладення угод з порушенням земельного законодавства; б) самовільне зайняття земельних ділянок; в) псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами; г) невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням; е) знищення межових знаків; є) приховування від обліку і реєстрації та перекручення даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок; ї) ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання недостовірної інформації щодо них. Так наведений вище перелік правопорушень у сфері земельних відносин не є вичерпним про що свідчить положення ч.2. ст. 211 ЗК України, а саме передбачено, що законом може бути встановлено відповідальність і за інші порушення земельного законодавства [1].

Особливо актуальним є питання пов’язаних з відповідальністю за правопорушення у сфері земельних відносин, що пов’язані з державною реєстрацією права власності на земельні ділянки та вчинення інших дій пов’язаних з державною реєстрацією земель в органах Державної реєстраційної служби та ДП «Центр земельного кадастру», саме відсутність чіткого механізму контролю та застосування засобів адміністративного впливу у цих відносинах зумовлює досить велику кількість правопорушень.

Розглядаючи адміністративне правопорушення необхідно підкреслити, що норми Земельного кодексу України містять лише загальні ознаки земельного правопорушення, не розглядаючи його зміст, тобто сам склад адміністративного проступку, а це в свою чергу зумовлює проблему визначення та застосування адміністративних санкцій до порушників земельного законодавства. Можна погодитися з Семчик В.І. який зазначає, що проблемним моментом застосування адміністративних санкцій є те, що оцінюючи конкретне правопорушення, з метою відкриття провадження щодо юридичної відповідальності уповноважена особа (потерпілий, посадова особа, адміністративний орган, орган досудового слідства, суд) повинна дати правову оцінку кожного з елементів складу правопорушення і зробити висновок, нормами якої галузі права передбачена юридична відповідальність [2, c.8].

Для більш вірного та однакового застосування заходів адміністративного впливу на суб’єктів винних у адміністративних проступках необхідно закріпити визначення адміністративної відповідальності суб’єктів земельних правовідносин. Досить вдале визначення наводить Мілімко Л. який пропонує наступне визначення: адміністративна відповідальність у сфері земельних відносин – це специфічне реагування держави, спрямоване на захист земельних відносин шляхом виконання суб’єктом, який вчинив адміністративний проступок, примусово застосованих до нього заходів впливу спеціально уповноваженими органами чи посадовими особами за процедурою, визначеною КУпАП чи іншими законодавчими актами [3, с. 38].

Проблемним питанням є те, що серед всіх заходів, що застосовуються до правопорушників чинним законодавством передбачено лише штраф, таке твердження випливає із дослідження положень КУпАП [4].

Варто звернути увагу, що ст. 148 ЗК України передбачає конфіскацію земельної ділянки із зазначенням лише того, що вона може мати місце виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом [1]. Проте безпосередньо ЗК України не встановлено підстави, розмір та порядок конфіскації земельних ділянок, отже не конкретизовано, про яку конфіскацію йде мова: адміністративне стягнення, кримінальне покарання чи захід цивільної відповідальності. Аналіз ЗК України та КпАП України дозволяє виявити розбіжності як у переліках порушень земельного законодавства, за які наступає адміністративна відповідальність, так і у формулюванні самих складів правопорушень [5, c.408]. Наприклад, КУпАП не передбачає адміністративну відповідальність за приховування від обліку, реєстрації та перекручення даних

про стан земель, натомість він містить статтю, якою передбачена відповідальність за приховування або перекручення даних земельного кадастру.

Досить актуальним є питання адміністративної відповідальності юридичних осіб за земельні правопорушення. В Україні до адміністративної відповідальності залучаються лише громадяни і посадові особи.

Законодавством деяких країн Європейського Союзу та Росії передбачена можливість притягнення до адміністративної відповідальності також і юридичних осіб. Досвід таких європейських країн як Німеччина, Італія, Португалія показує, що для припинення зростання правопорушень, скоєних корпораціями, вони пішли по шляху освоєння інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб.

Найбільше цей інститут використовується в юридичній практиці Європейського Союзу. Простежується певна світова тенденція у вирішенні цієї проблеми. В Україні інститут відповідальності юридичних осіб стає активно затребуваним і виправданим ще і внаслідок того, що у нас виникає безліч господарюючих суб’єктів, які часто не мають, на відміну від державних підприємств, ясної і формально встановленої структури управління або приховують її [6, c.179].

Як підсумок з проведеного дослідження можна стверджувати, що сучасне законодавство не дає чіткої картини та розуміння правового механізму застосування адміністративних стягнень до суб’єктів адміністративних правопорушень у сфері земельних відносин. Враховуючи тенденцію українських законодавців, щодо спрощення та прозорості процедури державної реєстрації земель та їх обліку, особливо актуальним постає питання правового захисту фізичних та юридичних осіб від незаконного посягання, саме тому доцільно досліджувати проблему застосування заходів адміністративного впливу до суб’єктів адміністративних проступків.

1. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р.// Відомості Верховної Ради України. – 2002. –№ 3-4. – Ст. 27.

2. Семчик В. І. До питання про механізм реалізації права на землю громадянами та юридичними особами / В. І. Семчик // Право України. – 2009. – № 9. – С. 6–10.

3. Мілімко Л. Особливості адміністративної відповідальності за правопорушення у сфері земельних відносин / Л. Мілімко // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 1. – С. 28–38.

4. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1152.

5. Бондарчук Н. В. Актуальні питання адміністративної відповідальності за земельні правопорушення/Н.В. Бондарчук// Ученые записки Таврического национального университета им.В. И. Вернадского. Серия : Юридические науки. – 2011. – Т. 24 (63). № 2. 2011. – С. 407-411.

6. Лоїк Г. К. Проблеми адміністративної відповідальності юридичних осіб за порушення вимог земельного законодавства України / Г. К. Лоїк, С. А. Диптан // Сучасні проблеми аграрного і природоресурсного права : зб. наук. праць Міжнар. наук.-практ. конф. 30–31 жовтня 2009 р., Київ / за заг. ред. В. М. Єрмоленка та ін. – К. : ІРІДІУМ, 2009. – С. 179 – 181.
Юридична відповідальність за порушення норм трудового законодавства

Дігтяр А.О., студентка гр.Ю24 юридичного факультету СумДУ

Науковий керівник - Логвиненко М.І.,к.ю.н., доцент каф. АГПФЕБ, СумДУ

Трудові правовідносини, виникаючи на підставі договору (чи з інших підстав та передумов), породжують для їх учасників не лише взаємні права і обов’язки, а й встановлюють юридичну відповідальність за невиконання чи порушення цих прав і обов’язків.

Юридична відповідальність, як відомо, поділяється на декілька видів за рядом критеріїв. Головними з них є вид правопорушення і характер вжитих санкцій. Так, за порушення трудових прав та обов’язків суб’єктів трудових відносин може бути притягнуто до таких видів юридичної відповідальності: кримінальної, адміністративної, дисциплінарної і матеріальної (майнової).

В.С. Венедіктов досліджуючи юридичну відповідальність у сфері трудового права, пояснює необхідність застосування терміну саме “трудова відповідальність”, адже ця “відповідальність настає при реалізації трудових правовідносин або безпосередньо пов’язана з їх виникненням, зміною або припиненням. Це відповідальність у процесі праці, за діяльність, пов’язану із здійсненням права на працю, яка належить суб’єктам трудового права за дії або бездіяльність. У чинному трудовому законодавстві немає свого поняття і немає тільки властивих цій галузі права своїх видів юридичної відповідальності. Дисциплінарна та матеріальна відповідальність, хоча і регулюються нормами трудового права, але ці поняття також широко використовуються і в інших галузях права. Або навпаки, кримінальна і адміністративна відповідальність може мати місце за порушення трудового законодавства. Тому застосування різних видів юридичної відповідальності у процесі регулювання трудових відносин повинна мати своє найменування” [1, с. 65].

Проблематика трудоправової відповідальності − одна із центральних у науці трудового права, тому що право втрачає сенс без належного механізму забезпечення його реалізації, виконання, основною ланкою чого й виступає відповідальність. Однак слід констатувати, що існує низка неточностей і недоопрацювань чинного законодавства, яке впорядковує питання дисциплінарної й матеріальної відповідальності за порушення умов трудового договору. Зважаючи на це, ситуація, що склалась у цій сфері правовідносин, вимагає активізації діяльності органів державної влади шляхом створення потужного законодавства, яке дасть змогу надалі звести до мінімуму зростання правопорушень у сфері праці [2, с. 209].

Одним із специфічних способів боротьби зі злочинністю, в тому числі і протидії злочинам проти трудових прав людини, як і будь-яких інших злочинах, є встановлення реальних можливостей кримінально-правових санкцій. Зокрема, особливою частиною Кримінального кодексу України передбачено кримінальну відповіда­льність та встановлено покарання за порушення норм трудового законодавства. А також кримінальна відповідальніть настає у разі «Перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій, громадських організацій» (ст. 170), «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів» (ст. 171), «Грубе порушення угоди про працю» (ст. 173), «Примушування до участі у страйку або перешкоджання участі у страйку» (ст. 174), «Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат» (ст. 175) [3]. За такі злочини встановлені відповідні законні покарання у вигляді штрафів, виправних робіт, позбавлення або обмеження волі, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певним видом діяльності.

Матеріальна відповідальність як один з видів юридичної відповідальності становить собою обов'язок однієї сторони трудового договору – працівника або власника (уповноваженого ним органу) – відшкодувати іншій стороні шкоду, заподіяну внаслідок винного, протиправного невиконання або неналежного виконання трудових обов'язків у встановленому законом розмірі й порядку [4, с. 244]. Трудовим законодавством передбачена матеріальна відповідальність обох сторін трудових правовідносин, що забезпечує їх рівність та захищає, як працівника так і роботодавця, від неправомірних посягань на їх права. Трудовим законодавством визначено ряд підстав виникнення та припинення матеріальної відповідальності.

Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про працю закріплена в Кодексі України про адміністративні правопорушення, зокрема настає за порушення порядку працевлаштування іноземців та осіб без громадянства; за виплату заробітної плати не в повному обсяці, а також за невиконання законних вимог посадових осіб центрального органу виконавчої влади з питань нагляду та контролю за дотриманням законодавства про працю. Такий вид відповідальності більше застосовується у сфері управління праці, а тому стосується саме роботодавця (посадових осіб), як управлінця тим чи іншим підприємством, установою, організацією, не залежно від форми власності. При цьому вказівка закону на певний термін зазначеної невиплати (більше ніж за один місяць) свідчить не лише про те, що невиплата за менший термін не є кримінальною (відповідальність передбачена ч. 1 ст. 41 КпАП), а й про те, що вона може стосуватися лише тих виплат, які мають регулярний характер [5, с. 320].

Самим трудовим законодавством визначено різноманітну, багатогранну систему заходів дисциплінарного, матеріального та виховного впливу на працівників, які порушують встановлений правопорядок на підприємстві, установі, організації. Ця система включає: дисциплінарні стягнення, передбачені ст. 147 КЗпП України, а також у окремо визначених випадках статутами і положеннями про дисципліну, прийнятими в певних галузях економіки для конкретних категорій працівників. Зокрема до таких напрямків можна віднести: заходи матеріального характеру: повне або часткове позбавлення премій, винагороди за підсумками роботи за рік або інше матеріальне заохочення, передбачене системами оплати праці; матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну роботодавцю; заходи громадського стягнення (стягнення, що накладаються трудовим колективом). Згідно зі ст. 152 КЗпП України власник або уповноважений ним орган може замість накладення дисциплінарного стягнення передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудового колективу або його органу, який має право застосовувати до своїх членів за порушення дисципліни праці, заходи суспільного стягнення (товариське зауваження, громадська догана) [6], що виступає більш заходом виховного характеру, але має не менш важливе значення.

Таким чином, юридична відповідальність є важливим елементом трудових правовідносин, як засіб забезпечення виконання зобов’язань та відшкодування завданих збитків. В Україні відповідальність за порушення трудового законодавства закріплена різними нормативно-правовими актами, що пояснює необхідність систематизації та виокремленні даних норм і обов’язкове їх відображення у новому Трудовому кодексі України.

1. 
   Венедиктов B.C. Теоретические проблемы юридической ответственности в трудовом праве / В.С. Венедиктов. -– X.: Консум, 1996.
   
2. 
   Новосельська І.В. Теоретико-правові питання визначення трудової відповідальності як виду юридичної відповідальності за порушення зобов’язань, передбачених трудовим договором / Вісник Академії Адвокатури України. - № 3 (25). – 2012. – с. 209-213.
   
3. 
   Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341-ІІІ / за станом на 05.12.2012 р. / Відомості Верховної Ради (ВВР). - № 25-26. – с. 131.
   
4. 
   Косьмій Л.Р. Відповідальність за трудовим законодавством України: окремі теоретико-правові проблеми / Університетські записки. - № 3. – 2011. – с. 243-248.
   
5. 
   Климишин І.П. Відмежування грубого порушення законодавства про працю від суміжних злочинів / Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. - № 1. – 2012. – с. 313-323.
   
6. 
   Кодекс законів про працю від 10 грудня 1971р.: за станом на 08.09.2011 / Відомості Верховної Ради (ВВР) // - 1971. - №50.
   

В наш час, коли суспільство ставить за пріоритет моральні та духовні цінності понад матеріальними, відбувається активна боротьба за здоров’я суспільства. Дане питання також стосується боротьби проти шкідливих звичок, зокрема такої, як куріння тютюну.

Яскравим прикладом є визначення громадського місця: «…громадське місце - частина (частини) будь-якої будівлі, споруди, яка доступна або відкрита для населення вільно, чи за запрошенням, або за плату, постійно, періодично або час від часу, в тому числі під'їзди, а також підземні переходи, стадіони…» [1]. Прочитавши це визначення, в мене з’явилось кілька питань.

1) «Чи можна вважати громадськими місцями площі або сквери, тощо?» Інколи в них дуже людно, а особливо під час свят. Хоча вони не підпадають під визначення ні будівлі, ні стадіону, ні підземного переходу.

2) «На яку відстань від зупинок громадського транспорту та будівель поширюється термін громадського місця?»

Вважаю, що основним недоліком прийнятого Закону є те, що в ньому не конкретизовані саме межі відстаней, в яких забороняється куріння, оскільки в різних населених пунктах органами місцевого самоврядування встановлюються різні місця, заборонені для куріння та їх межі.

Так, рішення Сумської міської ради від 25 лютого 2009 року № 3153 – МР «Про заходи щодо зменшення шкідливого впливу від вживання тютюнових виробів на здоров'я населення в місті Суми» визначає, що куріння тютюнових виробів забороняється у наступних місцях на території міста Суми:

- приміщення будь якої будівлі, споруди, які доступні або відкриті для населення вільно чи за запрошенням, або за плату, постійно, періодично або час від часу, їх частина (частини) у т. ч. ліфти, під’їзди, підвали, горища.

- дитячий парк «Казка», шкільні подвір’я, територія дитячих оздоровчих таборів, дитячих атракціонів та десятиметрова зона навколо них, ігротеки;

- зупинки громадського транспорту і маршрутних таксі та десятиметрова зона навколо них, пішохідні і підземні переходи, таксофони;

- фонтани та десятиметрова зона навколо них;

- територія Сумського парку - пам’ятки ім. І.О. Асмолова садово-паркового мистецтва;

- територія архітектурних, історичних та/або культурних пам’яток;

- територія закладів фізичної культури та спорту незалежно від форм власності, відкриті спортивні споруди (стадіони, арени, корти та інші місця проведення турнірів, змагань, вистав, тощо, включаючи міста для глядачів);

- громадські місця, призначені для проведення богослужінь;

- 5 метрова відстань від входу у громадське місце, 3 метрова відстань від банкомату.

Якщо проаналізувати статтю 13 Закону, знаходяться певні неточності. Наприклад, переглянувши перелік місць, в яких забороняється куріння, виникають певні питання.

Ця стаття передбачає, що забороняється куріння тютюнових виробів, а також електронних сигарет і кальянів:

1) у ліфтах і таксофонах;

2) у приміщеннях та на території закладів охорони здоров’я;

3) у приміщеннях та на території навчальних закладів;

4) на дитячих майданчиках;

5) у приміщеннях та на території спортивних і фізкультурно-оздоровчих споруд та закладів фізичної культури і спорту;

6) у під’їздах житлових будинків;

7) у підземних переходах;

8) у транспорті загального користування, що використовується
для перевезення пасажирів;

9) у приміщеннях закладів ресторанного господарства;

10) у приміщеннях об’єктів культурного призначення;

11) у приміщеннях органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інших державних установ;

12) на стаціонарно обладнаних зупинках маршрутних транспортних засобів.

Забороняється, крім спеціально відведених для цього місць, куріння тютюнових виробів:

1) у приміщеннях підприємств, установ та організацій усіх форм власності;

2) у приміщеннях готелів та аналогічних засобів розміщення громадян;

3) у приміщеннях гуртожитків;

4) в аеропортах та на вокзалах….» [1;2].

З даного вбачається, що «місця для куріння» на території навчальних закладів є незаконними, але це звичайна практика у вищих навчальних закладах. Також на практиці не часто зустрічається виконання норми, щодо облаштування спеціально відведених місць для куріння.

Також важливим адміністративного регулювання аспектом боротьби з курінням є заборона реклами цих виробів. Саме ці питання врегульовує Закон України «Про рекламу», стаття 22 якого передбачає, що реклама тютюнових виробів, реклама знаків для товарів і послуг, інших об’єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються тютюнові вироби, забороняється:

на радіо та телебаченні, у тому числі за допомогою кабельного, супутникового, ІР-телебачення, онлайн-телебачення, мобільного телебачення, цифрового ефірного телебачення та інших засобів передавання сигналу;

у наукових, науково-популярних, навчальних, громадсько-політичних, довідкових, літературно-художніх виданнях, виданнях для дітей та юнацтва, виданнях для організації дозвілля та відпочинку, спорту та інших виданнях, у тому числі в усіх друкованих засобах масової інформації;

засобами внутрішньої реклами;

на транспорті;

за допомогою заходів рекламного характеру (крім спеціальних виставкових заходів тютюнових виробів за умови, що на такі заходи допускаються лише працівники підприємств, які мають ліцензію на оптову торгівлю тютюновими виробами або виробництво тютюнових виробів);

засобами зовнішньої реклами;

у місцях проведення масових заходів політичного, освітнього, релігійного, спортивного характеру та розважальних заходів, призначених для неповнолітніх осіб;

у мережі Інтернет, крім веб-сайтів, призначених для повнолітніх осіб, обов’язковою умовою доступу до яких є попередня ідентифікація віку користувачів"…» [3].

Таким чином, можна сказати, що заходи адміністративно-правового регулювання проти куріння застосовуються на достатньому рівні, але в деякій мірі потребують уточнення та доопрацювання.