Из истории наименования месяцев в русском и украинском

В Древнем Риме в году сначала было 10 (не 12!) месяцев, и первым был месяц март. Жители Рима верили в разных богов, и их именами называли месяцы. Название март произошло от имени бога войны – Марса. Вторым был апрель – от латинского «априкус» – «согреваемый Солнцем». В этом месяце в Риме начиналась весна. Дальше идёт май – по имени римской богини Майи. После мая следует июнь, тут два варианта ответа: или это имя богини Юноны, или имя первого римского консула Юния Брута. Потом идёт июль – этот месяц назван по имени Юлия Цезаря. Август – по имени римского императора Октавиана Августа.

Итак, я уже назвал 6 месяцев: март, апрель, май, июнь, июль, август. Не забудем: раньше март был первым! Остальные наименования произошли от названий цифр: сентябрь – седьмой, октябрь - восьмой («окто» – «восемь»), ноябрь – девятый («девять» - «новем»), декабрь – десятый («десять» на латинском языке – «децем»). Но позже в году стало 12 месяцев, и первый – январь – назвали по имени бога Януса. У этого бога одна голова, но два лица: одно лицо смотрит в одну сторону – в прошлый год, а второе лицо смотрит в другую сторону – в новый год, потому что январь – первый месяц – соединяет старый год с новым годом. Наименование второго месяца – февраль – произошло от латинского слова «фебруариус» – «очистительный», потому что в феврале в Древнем Риме люди очищались от греха – от плохих дел и плохих мыслей. Так сейчас называются по-русски 12 месяцев. Но вот что интересно: русский язык не относится к латинской группе языков (как, например, французский), это славянский язык. Почему же такая связь с латинским языком? Дело в том, что, когда погибла Римская империя, на её месте появилось новое государство – Византия. А Киевская Русь (тогда не было ни России, ни Украины, а была Киевская Русь) имела активную торговлю с Византией. И культура Византии очень влияла на Киевскую Русь. Так в русском календаре появились эти названия месяцев.

Но в Украине названия двенадцати месяцев отличаются от русских, хотя русский и украинский языки – очень близкие, славянские, языки. Во втором семестре иностранные студенты нашего подготовительного факультета изучают украинский язык и используют эти названия. Какова же история этих слов? Украинские наименования месяцев очень близки к природе, родной природе. Январь называется “січень” – от старого слова сечь – резать, воздействовать холодом, потому что в январе в Украине бывают большие морозы. Февраль по-украински – “лютий” – злой, потому что в Украине ещё идёт снег, тоже бывает очень холодно. Март – “березень”, это слово происходит от слова берёза (это красивое нежное дерево). В это время она начинает просыпаться, у неё появляется сок – его пьют в Украине. Апрель – это “квітень”, появляются первые цветы (по-украински “квіти”). Май – “травень” – в этом месяце растёт очень хорошая, зелёная трава.

Итак, летние месяцы. Июнь – по-украински “червень” (от украинского слова червоний – красный), потому что в это время цветут яркие (в том числе красные) цветы. Июль – “липень”, потому что в этот период цветёт дерево липа. Август – “серпень”, люди в этом месяце собирают урожай, а раньше его собирали серпами. Сентябрь – “вересень” (верес – так называется вечнозелёная трава, которая в Украине цветёт именно в сентябре). Октябрь – “жовтень”, потому что в Украине – осень, и деревья стоят жёлтые (по-украински жовті). Ноябрь – “листопад” – в этом месяце с деревьев падают листья. Декабрь – “грудень” - это первый месяц зимы, мёрзнет земля, становится как камень – превращается в твёрдые комья (по-украински грудки).

Я думаю, что узнавать историю слов как иностранного, так и родного языков очень интересно. Это расширяет кругозор, развивает человека. Такие исследования делают жизнь более занимательной и могут стать увлекательным хобби. Давайте делать такие открытия вместе!

1. Славянские древности: Этнолингвистический словарь /Под ред. Н.И. Толстого. Т. 1. М., 1995.

2. Уфимцева Н.В. Языковое сознание и образ мира славян // Языковое сознание и образ мира. М., 2000.

Бендар Лахбиб (ХНАДУ)
Культура граффити в стилистике современного города
Граффити – это надписи, рисунки, изображения, которые выцарапаны, нарисованы или написаны чернилами или краской на стенах, а также других поверхностях. История граффити началась много тысячелетий назад. Древние наскальные рисунки и пиктограммы в большом количестве находили археологи на стенах пещер. В основном это были сцены охоты, животные и окружающая природа. На протяжении всей истории человечества граффити продолжало существовать. В 70-е годы 20-го века граффити получило свое новое развитие. Нью-Йорк стал родиной данного вида искусства. Именно здесь возникла хип-хоп культура. Направлений со временем в граффити стало довольно много. Кто-то стал заниматься художественным граффити. Но чаще всего граффитисты создают шедевры, которые содержат определенные символы – тэги. Это – слова, написанные в характерной манере. Также на граффити изображаются так называемые «персонажи», изображения живых или неживых объектов, часто, но далеко не всегда в стиле, напоминающем комиксы и карикатуры.

Сейчас все больше в черте города и на заброшенных стенах появляются граффити, которые формируют культурную среду города. Внешний облик среды во многих районах довольно однообразен – серые дома, построенные по старому образцу. Сейчас можно придать серым домам и заброшенным участкам с высокими заборами новый вид с помощью граффити. Кроме того, есть молодежь, дети, для которых улица всегда была местом их жизни, игр и развития. Поэтому можно говорить, что граффити – новый вид искусства, рассчитанный на зрителя уличного, прохожего, который идет по своим делам и которого «картина» застала в его обыденной жизни или в какой-то самой непредсказуемой ситуации.

Кого же харьковские художники изображают в граффити? Прежде всего, это известные люди, хорошо знакомые харьковчанам. Росписи, созданные молодыми харьковскими художниками, посвящены писателям, в честь которых названы улицы, культовым личностям и культурным событиям. Пожалуй, самые известные в Харькове граффити появились на ул. Пушкинской. Это изображения – серьезные и юмористические – известного русского поэта А.С. Пушкина. На улице Гоголя на стенах домов создана серия граффити, посвященных писателю Н.В. Гоголю. Уникальное по своему виду и длине граффити, посвященное поэтам А.С. Пушкину и Т.Г. Шевченко, находится на стене вдоль по Белгородскому спуску. Эта улочка соединяет две улицы: ул. Пушкинскую и ул. Шевченко. Панорама старого города – вид на Университетскую горку со стороны Полтавского шляха – нарисована на стене Украинской инженерно-педагогической академии. Можно сказать, что это один из красивейших уличных рисунков Харькова.

В 2013 году стартовала историческая акция граффитчиков по обновлению фасадов харьковских многоэтажек. Идея проекта «Гордость Харькова» – запечатлеть выдающихся земляков на стенах зданий к знаменательной дате – 70-летию освобождения Харькова. Художники нарисовали портреты лётчицы, дважды Героя Советского Союза, харьковчанки Валентины Гризодубовой на доме на Московском проспекте. Серую стену одноэтажного дома на Московском проспекте, 90 теперь украшает изображение певицы Клавдии Шульженко. Граффити на этом доме – с обеих сторон, представляет собой законченную композицию, объединенную одной темой. На стене дома по улице Мира, 20 создан портрет физика, Нобелевского лауреата Льва Ландау. На стене дома на ул. Сумской, в самом центре Харькова нарисован портрет актёра и режиссера Леонида Быкова. Портрет первого космонавта Юрия Гагарина на стене дома №39 по пр. Гагарина занимает более 451 кв. м. Его высота 35,25 метра, ширина - 12,81 метра. Этот портрет признан самым большим граффити в Украине.

С появлением граффити желающих научиться рисовать и сообщить о себе миру через творчество стало еще больше. Таким образом, место восприятия граффити – это улица, а не галерея, а зритель – еще и соавтор события, которое теперь происходит в этом месте, где находится изображение. Прохожий смотрит на картину, хотя и не собирался в галерею, получает некое сообщение через образный канал восприятия, побуждающий к сотворчеству, к активному восприятию, переосмыслению и т.п. Этот процесс происходит каждый раз по-новому, в зависимости от восприятия прохожего, в одном и том же месте с одной и той же картиной. Условно этот вид графического дизайна можно назвать «коммуникативным». Граффити является новым интересным и перспективным направлением в культуре. Первая его особенность в том, что главным объектом там выбрано слово; вторая – в том, как оно преподнесено – художественно, образно, картинно. Слово, написанное необычным шрифтом, в общей композиции с другими художественными образами, уже представляет собой картину. Граффити может считаться отдельным видом изобразительного искусства, если не будет носить хулиганский характер. Человечество всегда стремилось создать что-то новое и оригинальное. И часто граффити носит социальный характер.

Литература:

1. Культурология. Краткий тематический словарь / Под ред.: д. ф. н., проф. Драч Г.В„ д. ф. н., проф. Матяш Т.П. – Ростов Н/Д: «Феникс», 2001. (Словари XXI века).

2. Электронный ресурс. Режим доступа: http://anysite.ru/publication/graffity
Бережна С.О. (ХНУРЕ)
(наук. кер. к.і.н., доц. Бадєєва Л.І.)
Мова – найбільша цінність народу
Всі ми маємо неоціненний Божий дар, який даний кожній людині – мова. Вона супроводжує нас від народження і аж до смерті.

Новонароджена дитина світ пізнає через мову, яка приходить з першим подихом, з молоком матері і ми повинні шанобливо ставитись до неї все життя. Вона має стати нам рідною, як батько і мати, як земля, на якій живемо, зростаємо.

1. Газета по-українськи [Електронний ресурс]: стаття "Сучасна мовна ситуація в Україні" / М.О. Багрінцев – 2013 – Режим доступу: http://gazeta.ua/ru/blog/37148/movne-pitannya-v-ukrajini-na-suchasnomu-etapi-rozvitku.htm

2. Всеукраїнська газета «Голос народу» [Електронний ресурс]: стаття " Поки живе мова, доти живе народ" / І.М. Васько – 2013 – Режим доступу: http://golossokal.com.ua/shkilne-gytja/yazyk-dusha-naroda-poka-zhivet-yazyk-tex-por-zhive.html

3. Студентський портал [Електронний ресурс]: стаття "Тенденції розвитку української мови" / А.Л. Карпенко – 2011 – Режим доступу: http://uastudent.com/тенденції-розвитку-української-мови.htm

На сучасному етапі культурне співробітництво перетворюється на фундаментальну необхідність виживання людства. Сприяння різноманітності культур – одне із головних завдань світової спільноти (ООН). Невипадково ця теза зафіксована у першій статті Статуту ЮНЕСКО. У ній говориться, що мета співробітництва – сприяти «зближенню та взаєморозумінню народів шляхом незалежного використання апарату колективного інформування, рекомендуючи для цього укладання міжнародних угод, які ЮНЕСКО вважатиме корисними для вільного поширення ідей словесними та образотворчими засобами» [1, с. 135].

Незалежна Україна є порівняно молодим суб’єктом міжнародних двосторонніх відносин. Говорячи про культурну взаємодію України з іншими державами, особливе місце слід відводити співробітництву нашої держави з ЮНЕСКО (воно було започатковане, як відомо, ще у 1954 р., однак активізувалося саме після проголошення української державної незалежності у 1991 р.). За часів СРСР ЮНЕСКО була чи не єдиною універсальною міжнародною організацією системи ООН, у якій Україна реально обстоювала свої національні інтереси в міжнародному інтелектуальному колі. Ця організація, по суті, була тоді практично єдиним каналом самостійного виходу України на міжнародні науково-технічні, освітні та культурні кола й зарубіжну громадськість. Через ЮНЕСКО наша країна неодноразово залучалася до реалізації міжнародних проектів і програм у галузі новітніх технологій, отримання науково-технічної інформації та комп’ютерного обладнання, незважаючи на чинну в той час заборону Заходу на експорт високих технологій у СРСР. Канали ЮНЕСКО використовувалися також для популяризації у світі української культури.

За роки незалежності співробітництво України та ЮНЕСКО активізувалося. Так, зокрема, на 27-й сесій Генеральної конференції ЮНЕСКО (1993 р.) Україна виступила з ініціативою розроблення Програми культури миру. Ця ініціатива лягла в основу переорієнтації діяльності ЮНЕСКО в напрямі зміцнення її етичної місії та ролі у формуванні психології культури миру, клімату довіри і толерантності.

Серед інших важливих ініціатив, що висувалися Україною й були відображені у програмних документах Організації, такі, наприклад, як проголошення міжнародного року збереження культурної спадщини. Також саме Україна була ініціатором заснування програми ЮНЕСКО в галузі лінгвістики та мовного плюралізму.

Важливим у сенсі поширення у світі інформації про Україну і поглиблення її міжнародного співробітництва стало внесення історико-архітектурних та природних об'єктів України до Списку всесвітньої спадщини людства (Софіївський собор у Києві, Києво-Печерська лавра, історичний центр м. Львова, резиденція митрополитів Буковини і Далмації у Чернівцях, церква святого Юра у Дрогобичі, залишки стародавнього міста Херсонес у Севастополі, букові праліси Карпат та ін.) [2]. До Всесвітньої мережі ЮНЕСКО були включені українські біосферні заповідники «Чорноморський», «Асканія-Нова», прикордонні українсько-польсько-словацький біосферний заповідник «Східні Карпати» та українсько-румунський біосферний заповідник «Дельта Дунаю» [1, с. 136].

Участь України в програмній діяльності ЮНЕСКО, крім використання інтелектуального потенціалу Організації та запозичення корисного міжнародного досвіду, дає змогу отримувати певні кошти для проведення в Україні міжнародних заходів по лінії ЮНЕСКО та виконання українськими фахівцями різного роду проектів в сфері її компетенції, а також у формі отримання стипендій, ґрантів, обладнання, науково-технічної інформації, консультативної допомоги та забезпечення за рахунок Організації участі українських фахівців у міжнародних заходах. За фінансового сприяння Організації в Україні було видано низку книг, альбомів, опубліковані дослідження, матеріали конференцій. Важливе значення в цьому плані має внесення ювілеїв видатних діячів та історичних подій українського народу до спеціального календаря ЮНЕСКО та її участь у відзначенні цих ювілеїв. У штаб-квартирі ЮНЕСКО проводяться українські виставки, концерти, кіноперегляди, наукові симпозіуми тощо.

Загалом відносини співробітництва між Україною та ЮНЕСКО розвиваються у конструктивному руслі, спрямованому на розширення участі українських інституцій у міжнародному спiвробiтництвi в гуманітарній сфері, а також на підвищення економізації участі України в програмній діяльності Організації.

1. 
   Цит. за: Передерій І.Г. Культурологія: Навч. посібник для студентів усіх факультетів усіх форм навчання ПолтНТУ / Ірина Григоріївна Передерій. – Полтава: ПолтНТУ, 2004. – 147 c.
   
2. 
   Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні // [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki
   

Історія розпорядилася так, що чимало українців як на Україні, так і за її межами не мали можливості оволодіти рідною мовою, хоч духовний зв'язок зі своєю нацією зберігали. Щоб уникнути повної денаціоналізації, ці люди передусім мають оволодіти рідною мовою як найголовнішим засобом зв'язку зі своїм народом, його культурою, звичаями, традиціями, мистецтвом, літературою. Важливу роль у цьому процесі має відіграти українська національна мова, науково обґрунтована концепція якої розроблена й упроваджується в життя. Іван Огієнко говорить: «Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, сутність нашої свідомості».

Повернення генетичної пам'яті народу починається з вивчення рідної мови. Люди повинні усвідомити, що рідна мова — це те духовне багатство, яке треба розвивати й примножувати повсякчасно. Як тут не скористатися порадою В. Сухомлинського? Пригадаймо його слова: «Зробити рідне слово надбанням духовного світу дитини — це значить разом із звучанням рідного слова влити в душу відчуття краси й емоцій, які вклав народ у слово, творячи і відшліфовуючи його протягом століть». Рідна мова виконує насамперед дві соціальні функції — служить засобом розвитку особистості як передумови розвитку народу і використовується як засіб пізнання та комунікації. Розвиток людини відбувається в розумовому й емоційному планах. В обох випадках рідна мова має першорядне значення.

Завдяки рідній мові людина пізнає речі і явища, осмислює і сприймає їх. Перед нею відкриваються можливості ознайомитися з усіма сферами діяльності свого народу, пізнати його праобраз, відбитий у психіці, звичаях, обрядах, традиціях. Мова, як писав О. Потебня, не лише одна із стихій народності, але й найдосконаліша її подоба. І те, що відбувається в психіці народу, відбивається в його мові. Не випадково існує думка, що словниковий склад національної мови — це енциклопедія життя нації. Засвоюючи лексику рідної мови, ми пізнаємо духовні якості народу, риси його характеру, його душу, і все це вбирає в себе, воно стає нашим надбанням.

Друга сторона суспільної цінності мови — використання її як засобу пізнання й комунікації. Мову образно називають моделлю світу в його пізнаній частині. Саме цю функцію виконує рідна мова в період навчання дитини, в процесі формування світогляду людини.

Отже, рідна мова є важливим засобом пізнання дійсності. Людина повинна знати мову — її словник і граматичні правила — і навчитися вміло їх використовувати залежно від мети висловлювання і ситуації мовлення.

Відомо, що рідна мова формує розумові й емоційні якості людини. Вона, таким чином, є засобом не тільки розумового, а й емоційного спілкування. Під впливом почутого або прочитаного слова людина виражає позитивні чи негативні емоції. Слово рідної мови акумулює в собі психічний образ, уявлення, що постає в свідомості людини. Дитина чує слово берегиня, і в її уяві виникає образ матері, жінки, яка зберігає свій дім, свою сім'ю, дітей від усього злого. Кожна людина сприймає образ, переданий словом. Тому дуже важливо пробудити в ній цінителя образного слова, вдумливого й захопленого читача творів фольклору і художньої літератури. За допомогою рідної мови відбувається художнє осмислення світу. Саме вона служить засобом створення такого виду мистецтва, як художня література, що теж є важливим засобом інтелектуального і духовного розвитку особистості. Поетичне слово рідної мови завжди було енергетичним джерелом виховання особистості. Тому й нині важко переоцінити його роль у цьому процесі. Однак найбільш важливим чинником у навчанні рідної мови є спілкування. На жаль, склалося так, що покоління українців, особливо міських жителів, знаючи рідну мову, не спілкувалися нею. Рідна мова має формувати мовні особистості людини, що є носієм мови, володіє лінгвістичними знаннями та високим рівнем комунікативних умінь і навичок і дбає про красу й розвиток мови. Кожна особа повинна пам'ятати, «що рівень розвитку рідної мови відображає рівень духовного розвитку нації: словник — це те, що нація знає про світ, а граматика — це те, як вона про цей світ говорить».

Ставлення до рідної мови, народу, країни є яскравим свідченням національної свідомості і рівня культури, цивілізованості людини. «Руйнування мови – основи національної культури – це вже не просто вина, а злочин держави перед народом» (А. Мокренко)

Спілкування рідною мовою вимагає не тільки досконалих знань, але й уміння нею користуватися. Мистецтво спілкування — це володіння правилами мовної етики, вміння донести всі відтінки думки до слухача або читача.

Мовна культура людини — це дзеркало її духовної культури. Рідна мова має бути зорієнтована на «формування мовної особистості, яка забезпечує розширення функцій державної мови, творення українськомовного середовища в усіх сферах суспільного життя, природне бажання повернутися в своєму щоденному побутовому спілкуванні до перерваних традицій, до відродження традиційної культури у спілкуванні». 

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменімося, то матимемо дуже невтішну перспективу» (Ліна Костенко).
Бєльська Ю.І., Замніус В.Ю. (ХНТУСГ ім. П. Василенка)