Володарка Понтиди
жүктеу/скачать 1.9 Mb.
|
| Ол. Бучинський-Яскольд;
з книги «ЧИГИРИН, ПРИКОРДОННЕ МІСТО»; 1678. Коли шабля при нас є, то ще не змарніла, Знаменитая у світі козацькая сила; Доказали ми не мало серед бою, Помстимося ж за ганьбу, бо сили такої Не змогли вороги ще у нас подолати. Бог живий і не вмерла козацька мати! Інокентій Нерунович; з драми «Милість Божа», 1728. 1 О, кохання! — Ти — шалена лихоманко душі, ти тремте радості, що її субстанція така льотна! Як дорого ти коштуєш недовершеній людині! Притаманність моєї вдачі — діяти за наказом хвилини, Скорятись велінню спалахнулого серця, не розуму, о, ні! Замість того, щоб здатись на ранок, який завжди мудріший ніж вечір, я кинув моїх нових і добрих друзів і не шкодуючи гроша (я того ж вечора замінив мої луїдори на ріксталери і голландські флорини), виїхав з Кобленца. Але, куди? Я і сам і не знав, та й ніхто не знав і не міг мені навіть приблизно сказати, де лежить оте кляте графство Лімбург-Стирум, до якого я рвався. Це була, напевно, якась Богом і людьми забута діра. Поштальйон мені сказав, що є декілька, але Лімбург-Стирум положений мабуть десь в околиці Гамбургу, загублений серед мозаїки всіляких дрібних і дихавичних марграфств і князівств. Якого лиха пані де Тремуйль, або як її тепер звали, княжна Володимирська, шукала в цій глухій провінції, здаля від широких шляхів, я не міг збагнути. Над цим усім я ламав собі мою бідну голову, їдучи поштовими кіньми до Бонну. Чому княжна подалась на північ, коли вона прагнула до Мангейму? Їхали ми мальовничим берегом Рейну, але де мені було до того, щоб чудуватися краєвидами, старими замками і руїнами на стрімчастих скелях! Мало мене цікавили і подорожні, серед яких була італійська комедіантка Бранцетті з Венеції, що їхала з прегарною донечкою до Ганноверу, достатньо хитрюща. Вона же побувала у всіх європейських столицях і не з однієї печі кашу їла, що було видно по її зморщеному, хоч і вимальованому обличчі. Вона мені призналася, о везе свою дочку до ганноверського двору і вже з малих літ підготовляє її на коханицю-фаворитку котрогось з німецьких княжат або принаймні єпископів. Але й вона, не в тім'я бита, не могла мені нічим допомогти. Однак у альманаху-календарі, який вона возила з собою, я таки вичитав, що графство Лімбург-Стирум існує, межуючи з Нідерландами. Зараз ним володіє граф Філіп-Фердінанд-Ернст Лімбург-Стирум, влада якого розтягається і над графствами Вагрія, Фрігія, Гельдерн і Шаумбург, кавалер Хреста, азіатського ордену Лева, сторож Господнього гробу в Єрусалимі, рицар Чорного Орла і ордена святої Цецілії. В Бонні, де ми спинились на ніч і де я попрощався з комедіанткою, яка тужливо закочувала свої очиці, я хотів впевнитись щодо дальшого маршруту і мені порадили звернутися до Опенгеймера, що позичав гроші на процент князям і архієпископам. Він розповів мені, що граф Лімбург-Стирум винен йому понад десять тисяч дукатів і на вічне віддання, бо це безштанько, курячий дядько, який вже ніде не має кредиту. Щоб сховатись від своїх вірителів, які його облягають, він вічно подорожує, а взагалі живе для своєї розваги. Якщо тепер він заходиться коло театрів та парків, то це тому, що йому пощастило вирвати якусь дещицю від аугсбургських банкірів, які в ці невеселі часи воліють мати гроші на людях. Поза тим, герр Опенгеймер не хотів навіть говорити про цього торбохвата, називав його всіляко, але розповів мені, як дібратися до цього ясновельможного безштанька. Що правда, це не була легка справа. На німецьких шляхах і кордонах сам чорт зламав би ногу. Через постійні застави і прикордонні брами доводилось продиратись як крізь хащу — у цих тісних і масійських державках на кожному кроці тільки й лунало «гальт»! Я втрачав чимало часу, поки аллебардники або вартові офіцери роздивились мій паспорт і знехотя, а іноді з-під лоба, кидали своє: «пассірен». Сливе на жаб'ячий стрибок, тут були щоразу інші закони і правила, інші звичаї і приписи. Розбещені жандарми і різного рода посіпаки дерли з мене і за шляхове і за нічлігове; кожний наставляв лапу, щоб дати йому зайвого дуката, а коли я їх посилав до сто бісів, то погрожували, що заарештують і поведуть до марграфського або магістратського суду. Хороше було дивитись на вибалки над Рейном, коли ми повернули від Кельну на Вупперталь та Ессен. Бюргери були добродухі, дочки їх хороші, вино прозоре, але графи, мар графи і жандарми — ні, ні, стократи ні! А проте я вперто і терпеливо продовжував свою путь, якже відбившись не лише від рідного дому, але й від Майнцу, де чекав мене сердешний німчик Йоган-Андреас. О, лихоманко кохання, чого тільки ти не потрапиш! Після якихось трьох днів стомлюючої подорожі, бо я і трясся і на возах і в постшезах і в кароцах, я врочисто в'їхав у межі графства Лімбург-Стирум. Далебі, я надаремно «завжди відмовлявся, коли в господах мене називано «графом» або принаймні «бароном»! Смішно подумати! Наша Бакланівщина могла б бути ніким самим графством з її ланами, гаями і балками, які за три дні не переїдеш. А що ж казати про посілості Розумовських, які могли б правити за дві або й три Саксонії? А ось таке мізерне графство Лімбург-Стирум за столицю мало містечко, що зветься Нейсіц з маленькими дімками та вузесенькими і кривими вуличками. Люди, худі і забиті, з-під лоба дивились на тебе, поганяли нещасну шкапину та чим мерщій скидали шапку як почули грюкіт карети. Димки курилися з коминів, сердешна жінка заганяла гуси і свині в хлів, а дівки, що визирали з вікон з паперовими шибками, були погані, одна в одну. Поштальйон розповів, що граф Лімбург-Стирум був дослівно батьком своїх підданих, бо залюбки зберігав «право першої ночі» або «друа де сеньйєр» і щокращих дівчат забирано у палац на покоївок. І ось над усією цією людською бідою височився парк з чавунною брамою, біля якої стояли кремезні гренадери, якими не погербував би і король Пруссії, а ще вище, на взгір'ї струнчіла графська резиденція. Скажи бо, серденько, як ти тремтіло і рвалось, коли я вийшов з постшеза, заплатив візнику по шість грошей за милю, а миль тих було вдосталь, розправив засиджені ноги та зайшов у господу з гучною назвою «Під левом Стирума». Адже я сподівався незабаром побачити мою княжну! Втома знесилювала мене, увесь я був запиленний як чортяка, в пельці мені пересохло, від шквару я аж счорнів, але що з того, коли я таки доп'яв свого. Мені хотілось сміятись і радіти, я крутив шиєю на всі боки, бо мені здавалось, що кожної хвилини зненацька вийде княжна Алі-Емет або Дама з Азова або пані де Тремуйль і привітає мене своїм чудесним посміхом. Може вона якраз проживала в цьому «Леві»? Але її тут ніхто не знав. Господар коршми-заїзду, похмуре одоробало, згадавши про графа, тільки сплюнув і розтер, а про графових гостей махнув лише рукою — тут, мовляв, всілякої шушвалі волочиться вдосталь. Що ж, вмившись та причіпивши шпагу, я вийшов на міську площу, де юрмились вбогі крамнички з усяким злежалим товаром. І перший, хто мені кинувся в вічі був Доманський у власній особі, що похожав павичем, торгував те, чи інше. Я б не сказав, що він зрадів зустрічі зі мною. «Я так і знав, — посміхнувся він з-крива, — що ви, кавалере, знайдете дорогу і сюди. Чим чорт не шуткує...» «— Якщо вам разом з чортом хочеться шуткувати, то мені ажніяк, — сказав я, — ви не тільки кинули мене напризволяще у Нансі, але, обловившись, завдяки моїй доброті у Розумовського, навіть не подумали про те, що я буду вас з дурної голови шукати в Мангеймі, як ми домовились...» Він розвів руками і почав плести, що людина стріляє, а пан-біг кулі носить, аж врешті я зажадав, щоб він мене негайно повів до княжни. На це він відказав, що до княжни йти зараз не можна, бо вона разом з секретарями проживає в резиденції, де є свої правила етикету і щоб я прийшов увечері до театру. Розуміється, я збісився, але Доманський стояв на свойому. Граф мовляв, до чудацтва, пильнує етикету, автім людина непогана і княжні стане у пригоді. Крім того він підкреслив, що тепер треба величати пані де Тремуйль княжною Володимирською, оскільки вона виводить свій рід від Володимира Мономаха. З важким серцем сидів я з Доманським у господі, а він мені коротко розповів, як вони чудом видерлися з жандармських лабет, бо на них були вже гончі листи і серед великих тарапат дібралися до Страсбурга, без шеляга, так що треба було продати негритеня якомусь подорожньому князькові. Розумовський — чолов'яга не кепський, але скупиндя і труситься над шелягами. Хоч він мав добру думку, однак не слід було з ним без великої потреби затримуватися і треба було щошвидше перебратися на той бік Рейну під самим носом у драгунів, що сновигали по Страсбурзі й околиці як заюшені хорти. Ось саме тоді став у пригоді граф Лімбург-Стирум, з яким княжна познайомилась в гостинниці і все йому розповіла. Граф так пройнявся її справою, що провіз її у власній кареті на поромі через Рейн, а Христанек, Монтеги і Доманський продерлися переодягнені за конюхів і гайдуків. Звичайно, після такої послуги, було ніяково відмовлятись від графових запросин погостювати у нього в Нейсіці. Тепер нема такої речі, якої б граф не вчинив для княжни; їй хіба пташиного молока недостає. Граф — це широка натура, не постоїть за нічим, тим більше, що й політична справа княжни Володимирської його заінтригувала і він обіцяв всіляку протекцію. Важко сказати, скільки в цій оповіді було брехні, а скільки правди. Я з шарлатаном розлучився холодно, нічого не розповівши про мої пригоди. Нехай думає собі, що хоче і ламає собі голову над тим, як я їх знайшов в цій дірі. Я вирішив взагалі бути з ними здалека, бо мені не виходило з думки, що обидва пройдисвіти, крім дуринди Монтеги, мене просто хотіли спекатися. Чорта з два! Мене тепер ніхто не зіб'є з пантелику, вже час, щоб я сам собі майстрував долю. Як тільки звечоріло я одягнув парадний каптан з позументами і золотим шиттям, напудрував косу й буклі, обув пристойні черевики із срібними пряжками, які я купив собі в Бонні і, так прибраний, прийшов під браму резиденції, де мене чекав Доманський, який навіть похвалив мене за мій сановитий вигляд. Гренадери — вартові дивувались либонь, що така знатна особа прибуває пішки, а не в кареті. Нас впустили у резиденцію і ми пройшли в театр та розсілись в партері. Театрик цей був казна-що, тісний і тендітний, так що здавалося, що ложі упадуть на сцену, публіки було небагато, а княжну я побачив, коли почалася комедія чи опера — буффо «Алціс і Галатея», яку я, до речі, із справжніми акторами бачив у Парижі. Комедіанти — мандрівна трупа із всілякого мандрівного наброду і добре підтоптаних актрис не завдавала собі великого труду. Голоси у них були старечі, похриплі або півнячі, а акторська гра — жебрацька. Але я хоч і не дивився на княжну під час цього,— зжалься, Боже, — спектаклю, про цю оперу та про каналій, що вовтузилися на сцені, думав найменше. В перерві Доманський повів мене у графську ложу. Княжна Володимирська сиділа, обмахуючись віяльцем, у синій сукні та в мережаних чорних рукавичках і з фондажем на голові на яких двадцять цалів. Важко було збагнути, чи зраділа вона, побачивши мене — очі її були як і давніше, печальні, хоч на обличчі вона посвіжіла. Рука її була крижана і млява, а в погляді швидше суворість і допитливість — вірити мені чи ні? Однак роздумувати було ніколи, бо мене рекомендовано графові Лімбург-Стируму, що розсівшись в ложі, розглядав мене через лорнет. Це був куций, опецькуватий старигань з рожево-багряним личком, пухкомасними губами, гордовито шарпневим вгору підборіддям, хитрою носярою, з вузькими кабанячими очицями, які раз посміхалися солоденько, раз жевріли недоброю підозрілістю. Від нього било золоте шиття на малиновому оксамітному каптані, з каскадом всіляких зірок і орденів. Це був самозадоволений кнур, з біса, проміткий і пожадливий. Крім нього у ложі вистоювали його ад'ютанти-жевжики, що виструнчились, немов ковтнули шпички, його гоф- і конференцміністр барон Горштейн, а також випудрований, в білому каптані офіцера Римської священної імперії Христанек та насуплений Доманський. Зовсім в глибині ложі стовбичив Монтеги Уортлей. Напрочуд, цей телепень-ангелянин зрадів мені, неначе рідному братові. Його кінське обличчя засяяло, горлянка забулькотіла, біляві вії заморгали. Я не сподівався, що це одоробало може мати якісь людські почуття, але на цей раз я не сказав би, що він привітав мене нещиро. Треба сказати, що я своєю появою таки відбивав від цих секретарчуків княжни, що товклися у своїх злинялих і полатаних камзолах. Граф начебто був мило вражений мною, почав розпитувати звідки я, якого я роду, чи не родич або знайомий того чи іншого вельможі у Петербурзі чи в Варшаві, а наприкінці висловив своє невдоволення, що я спинився в гостинниці та зразу ж запросив мене на гостювання у нього, в резиденції. Другий акт опери викликав у глядачів ще більшу нудоту, проте видно було по акторах, що така їхня гра, як і заплата. Граф сам незабаром поклав кінець цій нудотній церемонії. Він жбурнув на сцену гаманця, на якого бідолашні актори накинулися шуліками. Коли граф знехотя плеснув пару разів у долоні, всілякий набрід глядачів у партері та в ложах плеснув і собі. Граф Лімбург-Стирум тоді підставив княжні руку і ми всією валкою подались через амфіладу залів, з яких деякі були вже прибрані, а в деяких були риштування для штукатурів і малярів. В просторій їдальні, осяяній жирандолями, розпочався бенкет. Мене познайомлено і деякими знатнішими гістьми. Були там якісь далекі родички графа, вельми зальотні панни, обліплені мушками, товстенька марграфиня-вдовиця чи не Мекленбург-Стреліцу, єзуїтський патер з заплилими салом очицями, якийсь доктор з Геттінгену, що вигадав «ліжко плодоносності» і його вже начебто купив і ним втішався герцог Брауншвейський. Були там інші, здебільш миршавенькі особистості, мабуть графські міністри і дорадники, та нахлібники без заняття. Їжа була не першої свіжості та й від неї не ломились столи — сам граф жив на дієті, ото ж і іншим не личило переїдатися. Проте і патер-єзуїт і доктор — винахідник старилися уплітати, що було на столі, аж лящало за вухами. Вина було зате вдосталь — і рейнське, і токай, і херес. Панни та вдовичка досить швидко поп'яніли, деякі навіть і хусткою біля рота (бо їм збиралось на блювання), вибігали із-за стола, але поверталися, повеселішавши, і знов приймались за дудлення з келихів. З поведінки того всього наброду, що вилискував золотом і пахтів парфумами, я побачив, що теревені Доманського про якийсь особливий етікет, були перебільшені. Кожен тут робив і верз, що йому хотілось. Панни вивертали до мене очиськами, аж мені самому було ніяково. Вони були кругленькі і рум'яні, але дурні як столова нога, бо питалися мене, чи завжди у нас сніг, чи чоловіки мають у нас по декілька жінок, чи в наших горах живуть якісь люденята з песіми головами. Я досить сердито нагримав на них, кажучи, що вони помішали горох з капустою, а мою країну з Туреччиною чи з невідьчим. Але вони тільки хихотіли, бо з-п'яна та й з дурощів на них напав сміхунець. Доманський присідався біля вдовички графині Мекленбург-Стреліц як півень на сідало, а по її рум'янцях видно було, що це їй до вподоби. Монтеги розмовляв з довгою як тика гольштинкою і розмова їх — з англійська — нагадувала індичу. Христанек вступив з патером і доктором у диспут, але видно, що всіх їх тягнуло до карт. Що ж до графа, то він тільки жмурив очиці і кивав головою як бовванець, либонь брав мене за якесь знатне інкогніто. Проте я вже бачив, що це по суті мерзотна бестія (недаремно господар гостинниці плювався), загрібущий лихвар. Нічого задармо не робить, а бабодур — найслинявіший з усіх, яких я коли І бачив. На княжну він споглядав зукоса, мов кіт на сало, і мені відразу стала гидка його підцукрована ввічливість. Коли заграла музика і шушваль метнулася танцювати, я відвів княжну до вікна і запитав її, що це все означає, і чого вона сподівається від цього рожевенького кнурика. Вона, однак, впевняла мене, що побут у графа має велике і політичне значення, бо у Лімбург-Стирума є дуже вельможні посвоячення і його голосу слухають в усій Священній римській імперії. Його поведінка дуже шляхетна, він трактує її не лише як добреуроджену даму, але як суверенну владарку. Я побачив, що в нічому її не переконаю. Настрій у мене став препаскудний, хоч княжна сказала, що в товаристві ніколи не треба показувати сумного обличчя, а бути веселим, хочби на серці скреблися кішки. Але, що б вона не говорила, чорні думи клекотіли в мені, бо я бачив дуже прозоро наміри розпусника та його хитренні зальоти. Така креатура добре обмірковує свою стратегію. Втім до мене підійшов Христанек і сказав мені, що, вичитуючи мої думки, не радить звертати уваги на нісенітниці, ані зопалу приймати якісь рішення. Шальвіра, вдаючи доброзичливця, поклепав мене по плечі і сказав, що хіба тільки недужий на курячу сліпоту, не бачить, що мене мучать ревнощі. «Тільки зовсім надаремно, кавалере, — з-крива посміхнувся він, — старигань вже давно перестав бути небезпечний для жіноцтва. Можете мені повірити, Рославче...» І він відійшов, прихорошуючись, до гурту, а мене оточили панянки, маніжно, але й спорзно, хихотячи та дихаючи на мене винним випаром. Та гасати з цими дурепами-козами у фарандолі по залі у мене не було найменшої охоти. Я подався у відведену мені кімнату, посилаючи до дідька старого череваня та увесь набрід у його резиденції. Обсотували мене різні думки, прориваючись крізь далеке бреніння скрипалів, де ще гасали розтанцьовані гості, поки я не заснув камінним сном. 2 На другий день княжна, як це вже бувало в Парижі, приймала нас усіх, лежучи до полудня в ліжку під балдахимом з графськими гербами. Ми всі, а також почт покоївок, перукарів і маляра, який малював її парсуну на замовлення графа, стояли півколом. Відношення челяді до княжни і до нас було аж надто влесливе, чи то тому що народець тут покірний і злиденний, але, хтозна, чи це все лакейство за нашою спиною не глумиться з нас, маючи нас за таких самих шальвір, якими були інші принагідні гості. Але, справді, хто відмовився б від такого гостювання, яке нікому не коштувало ні гроша? Секретарі княжни Володимирської качалися тут як сир у маслі, як справжні маркізи Карабаси. Що ж до самої княжни Володимирської, то вона і сповістила мене конфіденціально, що вся паризька афера була каверзою її ворогів, які накладають з узурпаторкою Катериною. Королева Марія-Антуанетта (бо власне кажучи, вона у Франції щось значить, а не пришелепуватий король) в політиці так розуміється як вовк на астрономії і до того зайнята своєю власною особою та своїми нісенітними бабськими справами, що навіть не в силі збагнути, які користі мала б вона і Франція, підтримуючи нашу справу. Проте снів не кінчиться у Версалі, а тим більше в Тріаноні. Протекцію і то серйозну, тривалу, можна знайти тільки в Німеччині, адже ж народ тут не такий легкодухий як у Франції. Окрім цього надходять вісті, які додають нового духа і нам і нашим протекторам. Ребелія Пугачова дедалі поширюється, от-от перекинеться з Волги на Дон; сам Пугачов зараз облягає Казань і рушить мабуть на Москву. Маються чутки, що і на Україні неспокійно і Запорожські козаки, як доносять з Істамбулу, чекають тільки появи княжни на Причорномор'ї, щоб зірвати повстання. Маємо листи від деяких знатних людей з козацької старшини на Україні, які ненавидять узурпаторку і готові до нас приєднатися, коли настане відповідний час. Дуже добре, говорила пані де Тремуйль, чи пак княжна Володимирська, що я з'явився, бо на мене покладаються окремі надії. До речі було б, якщо б я вдався як емісар Регіни Понтіки на Україну і повернувся з відповідним рапортом. Але це покищо прожекти, бо це було б тоді потрібне, якщо б гора не йшла до Магомета, а гора таки, здається, зрушила з місця. Я, звичайно, сказав, що служитиму княжні, якби не стояла її справа, добре чи зле, і готовий виконувати всі її веління. Щодо графа Лімбурга-Стирума, то я, політично висловив надію, що вона не зазнає розчарування, бо з поганого барана хоч жмут шерсті і то вже потіха. Княжна сміялась, а проте не давала приводу, щоб я залишився з нею на самоті, мабуть тому, щоб, бувши увесь час у всіх на очах, не надщербити собі доброї слави. Що ж, я провів решту дня з телепнем Монтеги Уортлеєм, який тепер мені менше скидався на йолопа, а навіть висловлювався досить розсудливо. Щодо графа, у якого ми гостювали, то це, на його думку, хитрющий дідугань, з якого навряд чи можна буде потягнути будь-яку дещицю. Він сам у боргах по вуха і невідомо як з того всього вилізе, хіба що знов продасть яких зо двадцять рекрутів прусському королеві, який розбивається за дебелими гренадерами, щоб перепродати їх в Америку. Я притиснув між іншим англійця щодо кавалера д'Еона, про якого мене допитували у чорному кабінеті та спитав, яке він має відношення до княжни Володимирської. Уортлей досить докладно, хоч і озираючись, розповів, що цей д'Еон — штукенція хитруща, бестія, кована на всі чотири. Люди б'ються об великий заклад, щоб дізнатись якої він статі, бо раз одягнеться, — кожний бере його за жінку, а другий — виступає як кавалер. Перше він був агентом французького короля Людовика XV, швендявся і шпигував по усій Європі, а потім пірвав з ним, втік до Англії і нахвалявся, що має листи, які розкривають всю секретну дипломатію короля і Помпадурки. За це його королівські агенти хотіли згладити, але він викараскався з того, і теперішній король Людовик XVI боїться цього гермафродита як дідька. Ця личина, д'Еон, говорив Уортлей, не вельми вірить у княжну, вважає її за авантюр'єрку, але годився підтримувати її у Вестмінстері, якщо вона буде працювати для нього в його шпигунському ремеслі. На честь княжни, вона післала його до сто бісів. Я був обурений, як можна було такі пропозиції навіть вислухувати, ще й від такого ланця. Зате Христанек, — сказав Уортлей, а особливо Доманський, яким ніякі гроші не смердять, хоч би їх добувано з клоаки, напевно охоче пішли б до цього д'Еона у найми. Я не був такої лихої думки про них, але Уортлей тільки покрутив носом, сказавши, що я ще мало знаю людей. Він ставив сто на сто, що і Христанек і Доманський ще колись пошиють мене в добрячі дурні. Ще того вечора, коли я разом з панянками годував на ставку лебедів, мене відкликав Христанек начебто на розмову про одну важливу і дискретну справу. Виявилось, що граф доручив йому в Гельдерні купити подарунок для княжни у одного ювеліра, а через те, знаючи, що один розум добре, а два ще краще, просить мене поїхати разом з ним. «А за що власне подарунок?» Христанек засміявся: «За ніщо, так тільки, як знак пошани і подиву...» Хоч як мені не хотілося, але я згодився, тим більше, що у княжни пула мігрена і вона не виходила з кімнати. На другий день, ще перед півнями, ми виїхали найнятою чортопхайкою і після обіду, подолавши всі застави у цих курячих графствах і князівствах, були вже у Гельдерні, невеликому єпіскопському місті. По дорозі я не нудьгував, бо Христанек розповідав різні історії і свої пригоди в угорському регіменті Марії-Терези у Відні, так що я реготався, мало живота не пірвав. Ювелір, звичайно, вже прочув про наше гостювання у графа і досить неохоче показав нам декілька клейнодів, бідькаючись, що граф йому винен ще з минулого року за золоті і срібні витребеньки. Коли він заждав якогось уповноваження, Христанек показав власноручного і графського листа і вексель на біло, на якому мала бути вписана вартість закупленого. Однак треба було ще й якоїсь гарантії, бо і Христанек та й сам граф не втішались, за всіми ознаками, великим довір'ям. Я тоді зрозумів, навіщо я був Христанекові потрібний. Він розписав мене як багатого вельможу з України з табунами та степами, до того ж родича графа Розумовського. Ювелір помітно заспокоївся, коли і я підписався на векселі. Ми вибрали гарний перстень, і виторгували його за п'ять тисяч дукатів, з тим, що першу тисячу заплатимо на другий тиждень, а решту через два місяці. Христанек потім казав, що ми добре виторгували, бо такий перстень вартий принаймні десять тисяч. Ювелір його мабуть купив за безцін у мародерів з награбованого майна, а через те так легко його позбувся. Це таки був хороший клейнод з діамантом і трьома рубінами чистої води. Христанек пишався ним у господі, де ми вчинили діонізіак, видудливши пару пляшок мальвазії. Мене розібрало і я як зварений поплівся в свою кімнату. Прокинувшись, я побачив, що Христанека нема, очевидячки він десь вештався, або знайшов ігорний дім або повіявся з охочими дівками, яких тут було як і черців та монахинь повно, принаймні поночі, бо недалеко, тільки через заставу, стояв регімент гольштинських кирасірів. Повернувся цей шалапут аж вранці, жовтющий і злий, хоч казав, що з кірасірами трохи відігрався. Перстенця на його пальці вже не було, бо він начебто заховав його у певне місце, щоб не кинувся в очі бандитам, які в лісах переходять дороги. З цим ми й повернулися в Лімбург-Стирум. жүктеу/скачать 1.9 Mb. Достарыңызбен бөлісу:
|