ІВАН ФРАНКО — СИН СВОГО НАРОДУ

„Я син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю себе до обов'язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм, то не сентимент, не націо­нальна гордість, то важке ярмо, яке доля положила на мої пле­чі. Я можу показувати своє незадоволення, можу потихо про­клинати свою долю, що вложила на мої плечі те ярмо, але ски­нути його не можу, другої батьківщини шукати не можу, бо тоді я став би підлим відносно власного сумління. І коли що полегшує мені двигати це ярмо, так це те, що бачу український нарід, як він, хоть гноблений, отемнюваний і деморалізований довгі віки, хоть нині бідний, слабий і безпорадний, але всетаки помалу підноситься, чує в щораз ширших масах жажду світла, правди і справедливости, й шукає шляхів до них. Отже варто працювати для цього народу і ніяка чесна праця не піде на мар­не."

Ця сповідь Франка принесла йому багато терпінь. Підняв­ся крик забріханих фарисеїв, що, мовляв, Франко сам говорить про себе, що він не любить „Руси", — як тоді ще називали Ук­раїну в Галичині її старинним іменем. Він сказав це чужинцям, що з них багато погорджували Україною, мали для неї тільки презирство й усі, як один почуття безмежної вищости. І от Франко скаже слово про себе. І він сказав те слово так міцно і твердо, що проти цього немає ніякої зброї. Звучить у нього сила така потужна, що викличе тільки подив і пошану.

Що ж, не буде Франко перед ними хвалитися. Говорити до них про любов — це звучало б дешевою фразою і сентимен­талізмом. Тим сентименталізмом, що його поборював Франко. Це для нього причина всякої м'якости й слабої волі. Ні, він скаже їм слово тверде й у тій залізній твердості буде його не­похитна сила й віра. Це буде також правда, передумана, гли­бока правда душі, така, що має силу, така, що визволяє, така, що роззброює ворога.

Хай, хай буде цей нарід таким поганим, яким ви його

бачите, яким вчинила його неволя, темнота, кривда. Візьмім це за правду. Але він, син цього народу, не буде шукати другої батьківщини, він буде вдячний їй за чорний хліб, здобутий пра­цею твердих мозольних селянських рук. Він безмежно вдячний своєму народові за цей хліб. Він буде відробляти його панщи­ною цілого життя. Не важне, як звати це почування; хай це со­бачий обов'язок, чи найглибша глибінь людської совісти. Звіть це, як хочете. Важне те, що він цього обов'язку, чи ярма, чи мо­же невисловленої любови не відречеться й буде вірити в оста­точну, тверду й непохитну перемогу свого народу.

Що на це скажете, вороги? Чи ви можете похвалитися вдячністю супроти народу, який ви століттями визискували, об­манювали, заковували. Ось, дивіться: є в нас така непохитна си­ла. Ростемо до світла, до правди, до справедливости. Ніяка чес­на праця не піде на марне. І що ж? Дрижіть від цієї сили! Ні­чого тут не вдієте, нічого не поможе вам ваша гордість, ваша зарозумілість, ваше самодурство.

Франко не буде підлим супроти власного сумління! Дри­жіть і ви, перевертні і псевдопатріоти, що служите ворогам, а прикриваєтеся „правдивою і солодкою любов'ю до народу".

Недавно, по 50-ти роках після смерти Франка, повторить ці його слова поет-колгоспник Симоненко: „Не можна вибрати другої Батьківщини!" Дрижіть, яничари! Не можна вибрати другої Батьківщини, бо існує совість, бо існує любов, бо існує обов'язок! Це була б підлість супроти себе і зрада! Немає тре­тього вибору!

Ні, Франко не понесе на ринок, на показ свою найсвятішу любов. Не буде нею хвалитися. Він скаже слово тверде, як кри­ця. Як сокира, вироблена його батьком у сільській кузні. Він знає тільки обов'язок. І це сто разів твердіше слово за сенти­ментальну любов.

Ще змалку навчився Франко ховати свою любов від чу­жинців, коли маленьким хлопчиком попав нагло у чуже йому містечко, де все було брудне й чуже... Його світ на станції в Дрогобичі — це було подвір'я, безмірно брудне й вонюче. „За­тильне, маленьке, брудне подвір'я, обведене парканом, повне гарбарського сопуху та смороду із зовсім примітивно урядже­них виходків". („У столярні"). Був там маленький сад, але теж обведений парканом, і до нього не впускали малого Франка впродовж трьох років його побуту „на станції" у столяра, де но­

599

Чорний рак, що на ціле життя вхопив його серце, мов у міцні клешні, — це його невиспівана і таємна, безмежно міцна й невилічима... любов до рідного народу. Чи він має нести її на ринок, на показ між чужі люди?

Одного разу заплаканий із зворушення втік малий Мирон у якийсь темний куточок „станції" і коли його питали, що ста­лося, він відповів ледве чутно: „Нічого..." („V столярні").

Каменяреві доведеться здавлювати всі свої почування, щоб тільки молот гримав раз-у-раз об кам'яну скалу!

А це сильне почування, що стискає душу, мов чорний рак клешнями, й витискає струмки сліз — це почування м'яке і кво­ле, — сховає Франко на дні душі, як скарб таємний, як святая святих його душі. І там воно горітиме таємною силою, даючи йому найбільшу силу його життя: відвагу говорити правду! Безжалісну правду про життя його народу, правду, що звору-• шує, правду, що закликає до дії, правду, що визволяє. Правду про свій власний нарід перш за все, і правду про його гнобите­лів і ворогів. Ця правда, чи ця любов завела його до тюрм і до переслідувань.

„Склавши іспит зрілости, записався я на університет у Львові, але навчання моє перервав соціялістичний процес 1877-8 р., до якого мене вмішано Бог зна через що: ба, навіть мене за­суджено на 6-тижневий арешт (після восьми місяців слідчої в'яз­ниці) за приналежність до тайного товариства, до якого я дійс­но ніколи не належав, і яке, поскільки знаю, ніколи не існува­ло. Отже, одна з небагатьох оригінальних признак в моїм житті, бо подібна річ не кождому трапляється" —- говорить Франко із дозою гіркого сарказму у своїй автобіографії.

В основі всіх шукань Франка є оця єдина сила: невиска-зана любов.

В годинах важкої втоми і глибокої задуми, він буде чер­пати силу із спогадів ранньої молодости, коли оця таємна сила

600

його душі пробудилася в ньому на ціле життя. Тоді він згадує про батька — найдорожчу постать у його житті.

З одного з таких оповідань довідуємося про долю лікаря Валентія, що шукав спасіння своєї душі в утечі від життя, у са­мотньому аскетизмі, у відреченні від людей і від громади. Не знаємо й уже ніколи не довідаємося, чи дійсно сказав таке батько Франка, а чи може Франко вкладає йому в уста свою власну науку, але знаємо, що ці слова чи то Франка, чи його батька, передає Каменяр як голос Божий:

„А голос каже: — А видиш! Хто людям служить, той ме­ні служить. Я сотворив чоловіка для людей і тільки з людьми й через людей він може бути щасливий. Якби я хотів, щоб він сам собі й через себе був іцасливий, я був би зробив його ка­менем. Якби я хотів, щоб він тільки мені самому служив, я був би зробив його янголом. А так, я дав чоловікові найбільший дар — любов до людей, і тільки тою дорогою він може дійти до мене. А ти хотів бути мудріший і йти навправці, та й зайшов у дебру, де сидять тоті з кліщами та з залізними палицями." (Іван Франко: „У кузні").

Каменяр Франко не мав серця із каменя. Він мав ніжне й чуле серце малого Мирона, залюблене безмежно в батькові, матері, вуйкові, цілому селі й цілому народові.

Полюбім його цілим серцем так, як він любив нас. Обо­ронім його від ненависних ворогів, що хочуть прищепити його серцю релігію ненависти і знищення у виді марксизму. Ні, він безмежно любив свій нарід, хоч бачив і болів усіма його слабостями, а найбільше слабістю і м'якістю його добротливої, але безпорадної політичної вдачі. І тому навчав його твердого обо­в'язку, а не м'якосердного сентименту.

Бо час є трудний, невблаганний, жорстокий.

У завзятій важкій боротьбі треба, нарешті, скинути воро­же ярмо, треба, нарешті, перестати служити москалеві й ляхо­ві, треба, нарешті, жити для України, повним, людським і віль­ним життям сина вільного і благородного народу.
ВІЙСЬКОВИЙ ПОХОРОН ІВАНА ФРАНКА

„Після Панахиди, Українські Січові Стрільці виносили до­мовину. Була якась дивна хвилина неземного настрою" — чи­таємо в „Українському Слові". З віддалі долітали розвіяні зву­ки оркестри, у Франковім саді щебетала якась заблукана птаха. Чоловічий хор „Боян" почав співати прекрасне „Тихий вітер по­віває" — Вербицького.

Коли домовину поклали на похоронний віз, з підвищено­го місця перед Франковою віллою, прощав його д-р Кость Ле-вицький від українських організацій в Австро-Угорщині від імені цілого українського народу:

„Невсипуща праця, ідейне завзяття і тяжка боротьба — оце трилогія його життя. Оце його суспільний заповіт для гря­дучих поколінь українського народу, що має провадити народ до воскресіння України. Нині його дух відзивається до пас: Цим знаменем побідиш народе!

Він помер, передовий лицар, за волю, славу і честь укра­їнського народу, не діждавшись здійснення ідеї вільної Укра­їни, але вірив непохитно, що Україна виб'ється на волю до са­мостійного життя, викликаючи своїм пророчим духом, що при­ходить пора велика та нам не пора москалеві й ляхові служити, а час зажити своїм життям для добра всього українського на­роду! Це політичне гасло сучасного времени. Нехай за цим гаслом ідуть далі ряди національних робітників, борців у за­взятій боротьбі, і коли проб'ють скелю супротивностей і супо­статів та піднесуть угору непорочний стяг вільної України і пом'януть вони все вдячно пам'ять першого піонера визволення України — Івана Франка від рода в рід. Вічна Йому пам'ять! "

Так закінчив своє слово президент Загальної Української Ради. За похоронним возом марширували Українські Січові Стрільці. За ними ішли хори, а далі народ. Вулицю Понінського залягли маси народу. Понад десять тисяч українського грома­дянства прибуло, щоб віддати останню послугу Великому Ка­меняреві.

602

„Вже зараз пополудні почали напливати перед дім жало­би величезні маси народу, українська молодь усіх львівських шкіл, українські організації й товариства міста Львова."

Чи ще хтось має сумнів, що саме Українські Січові Стрільці надали похоронові Івана Франка військовий характер. Це вони поклали на могилі серед сотні вінків, один найбільше почесний, один найдорожчий: вінок дубового листя із чистого срібла.

Поклали вінок бойової слави українському постові...

Серед десяток промов одним із найкоротших слів про­щання було слово сотника Зенона Носковського. Слово, що прозвучало немов військовий приказ:

„Жалобна Громадо!

Моїми устами прощають востаннє невтомного учителя-пророка і великого вождя каменярів долі та щастя народу йо­го духовні діти — Українські Січові Стрільці, виховані та ви-кормлені його думками й ідеями, пройняті до глибини душі йо­го животворними словами. Пішли ми в бій сповняти дослівно та найточніше його заповіт, — пішли ми зі зброєю в руках ла­мати ворожу скелю, щоб промостити шлях народньому щастю.

Хоч ворожа хуртовина налягла на цілу нашу землю та не одному з давних каменярів вирвала знаряддя з рук, хоч во­рожа скеля придушила наше народне життя, а чорне гайворон­ня підняло крик своєї перемоги, хоч сумніви важкою хмарою залягли не одне українське серце, душа Українського Січового Війська, вирізьблена і сталена великим словом нашого мистця й духовного вождя, ні на хвилину не попала в зневіру. Чи то в чужій стороні, чи серед снігів і морозів у карпатські ночі, чи серед граду куль, трупів і крові, коли пекучий біль не раз томив тіло, — ми не зневірювалися, наші серця кріпилися надією, що

наш труд не згине безслідно, що гранітна ворожа скеля по­дається від наших ударів. Серед найбільшого труду та втоми чули ми його віщі слова: „Ми зітремо скелю!".

Прощаємо тебе наш великий Провіднику, — віримо, що Твій дух і далі будез нами серед великої праці, важкого труду, який жде нас далі й тут складаємо обітницю, що не станемо в дорозі, поки не зломимо скелі, не роздробимо граніту та не зрівняємо шляху правді! "

Треба згадати, що серед найтрудніших умовив воєнної і недосконалої в такому часі комунікації, наспіли на час числен­ні телеграми і вислови співчуття від військових частин УCC, а теж і з таборів воєннополонених, де перебували українці-вояки царської російської армії.

Ковель. 31 травня 1916 р. „Волинська земля, що свят­кує першу весну кращого та свобіднішого життя, з глибокою пошаною віддає свій поклін пам'яті найбільшого каменяра ук­раїнського відродження. За волинські станиці: Дмитро Вітов-ський, сотник Українського Січового Війська."

Українські Січові Стрільці, що перебували в тому часі на фронті, повідомлені командою збірної станиці у Львові про смерть Івана Франка, переслали команді таку депешу: „Глибо­ко тронутий вістю про смерть нашого дорогого поета й творця, який у наших серцях збудив величні й безсмертні ідеали та одушевив нас до боротьби за святі ідеали, пересилає перший полк Українських Січових Стрільців, у вірнім відданню та най­більшій вдячності для незабутнього мистця, найщиріше та най­глибше співчуття...

В е ц л я р . „Глибоко зворушені, пересилаємо вислови найщирішої подяки і найвищої понести для пам'яті великого покійника. Український просвітній Відділ Союзу Визволення . України у Вецлярі. "

Візенбурґ. „Співчуваємо з горем цілої України та долучуємо над могилою геніяльного сина галицької України наш щирий жаль до загального смутку. — Полонені офіцери."

Г о л е ш і в . 1 червня 1916. „Родині великого нашого по­ета Івана Франка — полонені українці:

Сумом оточилися наші серця, журбою наповнилися гру­ди, коли лиш довідались, що наш велетень д-р Іван Франко на­віки закрив очі. Клонимось перед його великою домовиною. "

604

Зальцведель. „Просвітній Відділ та всіукраїнські організації табору в ЗальЦведель, пригноблені вістю про смерть поета, прилучуються до народньої жалоби та висловлюють ро­дині своє глибоке співчуття. "

„Національні, культурні й господарські стоваришення українських полонених у Раштаті прилучуються з полону до не­вимовної жалоби із-за смерти Франка, незабутнього борця за волю і щастя України. "

„Полонені українці-офіцери в Раштаті висловлюють свій глибокий біль по втраті великого поета, громадянина й вихов-ника, що продовж десятиліть вів український народ до волі й культури.

А далі телеграми й вислови співчуття з Будапешту, Фрай-штадту, Хоценю, Відня, Ґмюнду, окружним шляхом теж з Ки­єва і Харкова...

Чи ще хтось має сумнів, що українське військо спонтан­но визнало Івана Франка своїм духовним провідником, своїм учителем!

Чи треба ще літературних аналів, або цілих томів науко­вих розправ?

Чи зможу я коли небудь написати про Франка щось кра­ще, щось більше? Чи зможу дати йому ще якусь глибшу оцін­ку в аналізі його філософії і віри? Чи треба іще більшої віри, як тієї віри, в ім'я якої українські герої клали своє життя на арені історії?

Чи треба іще більш доказів про одну велику національну віру Івана Франка у священний героїзм української Справи?

Ні, ні, вже ніхто ніколи нічого кращого, нічого глибшого не скаже про Франка, ніж сказав про нього срібний вінок з дубового листя від Українських Січових Стрільців на його мо­гилі.

ПРО СВІТ МОЛОДОЇ ЛЕСІ

"Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужи­ла за ними. А то я ще й здавна тую мавку" в умі держала", що аж із того часу, як Ти в Жабориці мені щось про мавок розка­зувала, як ми йшли якимось лісом із маленькими, але дуже ряс­ними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над Нечімннм вона мені мріяла, як ми там ночували — пам'ятаєш? У дядька Лева Скулипського... Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прий­шов "слушний час" — я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь вік. Тепер сес очарування передалось і Кльоні — він якось відноситься до сеї поеми, як до живої людини, мені аж чудно..."

Так пише Леся до матері 20-го грудня 1911 р. (тобто 2-го січня 1912 р.), до своєї улюбленої матері про свої спомини з ди­тинства. Вона пише про свою драму-феєрію "Лісова пісня".

Два роки перед смертю, наслідком цього „чомусь", вири­нули спогади з дитинства й вилилися в найчистішу поезію її найкращої й найріднішої драми. Зачарував її цей світ на ввесь вік. Вона зачарувала тепер настроями свого дитинства "Кльо-кіо", найріднішу душу її мужа (Климентія Квітку), про вірну дружність якого до хворої Лесі не можемо думати сьогодні без зворушення. А боялася Леся, що цю сповідь про таємний світ її дитинства сприймуть не так; може із незрозумінням. Вона пише про це в тому самому листі до матері: "Та не думай однак, що я мало ціню уважне читання з руки ближчої родини, ні, я його ціню найбільше, це я зовсім щиро кажу, й успіх "Лісової пісні" серед вас уважаю за великий тріюмф собі, тим більше, що я його не сподівалася чогось. Мені здавалося, що Ти не похваляєш стилю — Ти не радила мені писати фантастичні драми з інших причин, але мені здавалося, що й "по существу" Ти мала щось против того, хоч тепер бачу, що я помилялась. А я таки сама "неравнодушна" до сеї речі, бо вона дала мені стілько дорогих хвилин екстази, як мало інша".

Леся писала свої твори в екстазі, і найбільше екстази, оцього найправдивішого еліксіру богів, дала їй сама „Лісова пісня", оця пісня, яку чула вухом своєї душі у спогадах із ран­ньої молодости. І слушно боялася, чи її зрозуміють, бо ж тут, у

музиці цієї пісні й поезії, не тільки спогади зі світу дитинства, але рівночасно її сприймання цілого світу, її власна філософія природи й життя в дозрілій сповіді під натиском смерти.

Такі сильні спогади з дитинства Лесі. Таке важливе ди­тинство й молодий її вік для цілого її життя. Такий дорогий скарб її душі. Спробуймо, отже, так невміло й таким незграбним рисунком літературознавця, як зуміємо, відтворити цей зачаро­ваний світ її молодости. Цей світ не надається під перо літерату­рознавця. Занадто примітивні його методи, занадто непевні, щоб не розвіяти чару екстази. Вона дається тільки при самому читанні її „Лісової пісні".

Але не тільки в "Лісовій пісні" почуємо гомін цієї чарів­ної молодости Лесі. Мусить же літературознавець сягнути до то­го, що йому відомо про життя і світ оцієї зачарованої на ввесь вік молодої Лесі.

У моїх літературознавчих студіях я постійно й послідов­но звертав увагу па світ молодого поета чи генія зокрема. Сково­роду, Шевченка, Франка чи Грінчепка творила їхня молодість. А рівночасно якраз молодість великих людей це, звичайно, най­менше відомий період в їхній біографії. Вони родяться із зорею чи тавром свого призначення на чолі. Доля веде їх за руку, як сказав Шевченко. Доля цілої нації з ними і в їхньому серці. В духові, що поза чи понад їх душею. Пророчий дар, даний їм тим Духом Нації. Леся народилася Кассандрою, Мавкою, Оксаною, Одержимою, Іфігенією. Ні, вона не була людського походження взагалі. Це я назвав її дочкою Прометея ще в 1963 році, чи, мо­же, ще в гімназії; як я розумів вийняткову ясність її пророцтва і її боротьби. Ця таемна доля дала їй багато, більше як кому не-будь із українських поетів чи радше пророків. Дала їй перш за все родину. Побачимо, який це благородний дар. Дала їй ви­соку й широку освіту, єдину у своїм роді. Дала їй красу душі і красу всієї природи. Дала їй змогу зрозуміти душу народу в його фольклорі, але вирвала її з лабет темното етнографізму, а показала їй глибокий непроявленнй зміст, філософію й мета­фізику української природи, освітлену високим реліїіознавством: старовинним, клясичиим, єгипетським, східніх народів, ранньо- і пізньо-християнським, а найважливіше, — дала їй ду­шу, таку багату почуваннями, таку благородну, таку надхнен-ну, відкриту для любови. І Ще щось вище над усе: дар проро­чиці, таїнство самого пророкування, так чітко проголошеного в „Касандрі".

Та сама доля позавидувала їй доброго здоров'я й цієї жит­тєздатної сили, якою наділюс всіх смертників. Це здається тра­гедією. А може... А може якраз ця недуга спасла її від арешту-

607

вання, може в тому часі, коли вмирала, знищена тюрмою доч­ка Грінченка, молодша за неї. Хто знає, що було б краще для Лесі. Вона спалювалася повільно в тих екстазах, у цьому гост­рому горінні, в яких писані найкращі твори її пророчого надх-нення. Хто це збагне?

Батько середнього росту, міцний, русявий із русявими вусами, практичний, життєздатний і зарадний. Він називався Петро Антонович Косач, уроджений 1841 р. у Мглині па Черні­гівщині. Його батько називався Антін Петрович Косач. Наділе­ний життєвою мудрістю й рівночасно життєрадістю, мав повагу й любов серед людей. Був дружній і мав друзів. Став заможним. Його батько був військовим старшиною і власником невеликого маєтку на Чернігівщині, на чудовій півночі України, настроєвій, дещо сумовитій природі. В родині його були козацькі традиції. Завдяки старанням батька він отримав високу й добру освіту юриста та цивільного урядовця-управителя. Це забезпечило йо­му високе становище голови мирового суду. Людяність, спра­ведливість і такт, разом із прямолінійністю громадських чеснот, забезпечили йому успіх на становищі голови мирових посеред­ників на Волині. Ця матеріяльна забезпеченість Петра Косача служила в його житті для доброї справи.

Його призначення було дуже просто й чітко визначене: він мав бути опорою й основою життя Лесі: опікою, захистом і забезпекою; без нього вона б пропала.

Був діловитим патріотом-українцем. Підтримував "Київ­ську Старину", — науковий журнал української думки й куль­тури. Ми ще досьогодні читаємо там важливі статті з етнографії, історії, питань старовини й культури. Читач мусить мені пові­рити у важливість цього журнала на даному етапі розвитку української громадської думки чи науки. Але був там цілий гурт людей, ціла громада довкола "Київської Старини". Чи треба по­яснювати, що цей гурт людей старий Київ? Чи треба пояснюва­ти, що означає клич старого Києва? Але ж треба було наперед визначити зміст оцієї старовини Києва, щоб міг постати сьогод­нішній клич старого Києва. Отже це будова основ. Тут треба перш за все жертви гроша.

Цей вклад чину й жертви Петра Антоновича Косача на­певно ще недоцінений. А він же був і членом редакційної колегії "Київської Старини", й одним із її фундаторів. Крім того, давав численні й щедрі підмоги на іііші культурні справи, як видання чи допомоги для вчених. Але найважливіше для життя Лесі бу­ло те, що він був членом таємного товариства: "Стара громада".

Побачимо, яку важливу ролю в уяві молодої Лесі займе саме оця конспірація.

Пригадаймо собі часи "Старої громади"; це роки 1876-1890; видання "Київської Старини" — це роки 1882-1907. Отже конспірація попередила тут "легальне видання", а не навпаки.

Мірою батьківської піжности Петра Косача хай послужить така подробиця. У глибині садиби Косачів у Колодяжному збу­дував він для Лесі малий будиночок, що звався "Лесин білий домик". Тут велика вже Леся мала свою святиню творчости, де в часі бурхливих подій і настроїв у Києві чи в інших містах, во­на завжди могла знайти священну самоту для своїх задумів і надхнення. Подробиця мало є відома в біографії Лесі, але ж во­на вимовно свідчить про те, чим батько був для Лесі, — цей здавалося б тверезо-прозаїчний чи часто іронічйо-саркастич-ний батько. Його студентська молодість була бурхливою й во­на не заповідала цього остаточного назовні голови мирового суду В цій молодості пізнав він гурт української провідної ін­телігенції та активних громадсько-національних діячів, а в то­му числі й Михайла Драгоманова.

Його сестрою була Олена Пчілка, яка стала матір'ю Лесі, її одруження з Петром Косачем відбулося 1868 р. в дерев'яній церковці села Пирогова під Києвом. Ольга Драгомапівна в чудо­вому народньому уборі гадяцького стилю, в намисті з дукачами, у сап'яйцевих чобітках з мідяними підківками. Звичайно мати стає найдорожчою істотою, але ж маємо тут до діла з історич­ною постаттю, на той час славною письменницею й жіночою діячкою. Вона теж була загально-українською промоторкою по­літичного руху. її світогляд без жодного перебільшення можна назвати вже націоналістичним. В історію української літерату­ри входить мати Лесі, як самостійна письменниця, а її головною заслугою буде редагування двотижневика "Рідний Край", а та­кож місячника для дітей "Молода Україна". Цікаво й оригі­нально читати в листах Лесі, що її мати з титулу її рс акторст­ва у цих журналах виплачувала гонорари для Лесі. Це теж вияв цієї ніжности в родині Лесі, яка оточувала її в молодості.

Очевидно, московські режимові "управителі" літератури не є зацікавлені у видвнгненні постаті Олени Пчілкн на ввесь її ріст. Правда, її шанує еміграційне жіноцтво, але тут іще багато нездійснених завдань. Постать Олени Пчілки, повністю доціне-на Дмитром Донцовим, ще очікує ширшої монографії про неї, і тоді покоління Олени Пчілкн й Лесі стане перед нами в їх тита­нічній величині.

Материнське призначення Олени Пчілки в житті Лесі зов­сім ясне: дати їй високу освіту, найкращу, найширшу як мож-

608

на, й рівночасно пробуджуючи й унапрямлюючи її талант, не вбивати його самим вузьким унопрямлюванням, але сприяти вільному розвиткові її власного мистецького й політичного "я". А було це велике "Я" Лесі Українки. Кожна інша постать осві­ченої і свідомої своїх цінностей матері могла бути й перешко­дою або загрозою для змарнування. Олена Драгоманів-Косач-Пчілка, народжена 1849 р., стала матір'ю і старшою сестрою для Лесі, згідно зі своїм призначенням. Леся теж полюбить цю ролю старшої сестри й візьме її з любов'ю на себе, коли сама буде мати три молодші сестри.

В родині збиралися постійно письменники, митці, музи­ки й наша молоденька Лариса виростала та виховувалася в ат­мосфері, насиченій духовістю й усвідомленим українським на­ціоналізмом. Цей двір, чи місця поселення Косачів у Звягелі, Луцьку, Києві або Колодяжному були одним із важливих вог­нищ української літератури й культури та уступали, можливо, тільки домові Лисенка в самому Києві і... саме в домі Лисенка стрінемо Лесю вже на дев'ятому році життя. Але рівночасно Лисенка і Франка стрінемо в родині Косачів.

Треба ствердити, що рівночасно з- українським націона­лізмом в родині була живою атмосфера всесвітньої літератури й культури на правдивих її висотах. Сам Петро Косач був напев­но скромної думки про себе. В дійсності був він начитаний і добре знайомий з архитворами всесвітньої літератури, хоча й не мав визначного таланту до опановаиня мов.

Петро Антонович Косач виявився зовсім патріярхального гипу чоловіком. Мав шестеро дітей. Ця громадка була нероз­лучним товариством нашої Лесі, і їй доводиться дещо ближче приглянутися, бо ж це світ молодої Лесі.

Для ясности почнемо від перечислення. Михайло був старшим братом Лесі. Відомий пізніше в літературі, як Михай­ло Обачний. В житті Лесі він займе окреме місце. Два роки старший від Лесі буде в її молодості дійсно старшим братом.

Наша Леся, життям якої займемося" в цій праці, народи­лася, як друга дитина в родині Косачів, дня 13-го лютого 1871 р. старого стилю. Коли додати до цієї дати 12 днів на спізнення старого колендаря, то отримаємо дату, яку подають в історії лі­тератури як 25-го лютого 1871 р.

Сестра Лесі, Ольга, народилася 26-го травня 1877 р., отже Лесі пішло вже на сьомий рік, а Михайло був уже юнаком. Ма­ленька Оля стала відразу улюбленицею старших брата й сестри. Значна різниця віку дозволила їм опікуватися маленькою сест­ричкою, як Лілією чи Лілеєчкою йшій кореспонденції Леся свою сестричку постійно дорогою Лілеєчкою".

Радісну громаду родш няють по черзі сестра Оксана, далі братчик Микола й із кореспонденції, як любимий "Микось") й наймало м ,естричка Ізидора, яку клика­ли "Ізидою" (назва єгипетської богині). Ізидора так і означає в грецькій мові "дар Ізиди", й таке ім'я відтворює вже саме собою атмосферу духової культури, в якій місце і на знання про таєм­ничу єгипетську богиню Ізиду.

Із цієї громадки доводиться нам зупинитися дещо довше над важливою в житті Лесі постаттю старшого брата. Він наро­дився весною 1869 р., отже був на два роки старший. Його ро-ля в житті Лесі була довго невідома. Перший український уче­ний, що розкрив його значення в житті Лесі, є ироф. Констан­тан Біда з Оттавського університету, автор англомовної праці про Лесю. Він стверджує важливий факт, що до тринадцятого року життя Леся й Михайло були просто нероздільні й нерозді-лимі. А вдався Михайло радше до батькі, хоч не був без талан­ту, а головне без вродженої культури цілої родини. Він був мужеський і сильний, Леся квола і слабовита з молодости, як поба­чимо. Звичайно любила свого сильного брата цілою сестриною любов'ю молодечої душі. Між ними двома й молодшими сестра­ми та братчиком була значна різниця віку. Вони обидвоє над ними старшували, без відклику і спротиву. Леся любила свої "лілеєчки", а вони їх обожнювали. Вона пише для них підруч­ник "Історія Сходу". Це добрий підручник і перший в історії Ук­раїни вступ до орієнталістики. Але тут ми тільки ілюструємо ролю й поставу Лесі супроти її "Лілеєчок" — молодших сестер. Ще був між ними й молодший братчик Микола.

Звичайно найбільший вплив на саме формування світогля­ду й освіти Лесі мала мати, але це вже добре відоме. Дрібненька і квола Леся розвиває високий подив для міцнішого брата. Вона розвине це в комплект її цілого життя: бути сильною, наче муж­чина. Дорівняти мужчинам їх силою й життєздатністю. 1 тут міс­це на глибинну аналізу психології Лесі.

На тринадцятому році життя Михайла висилають на нау­ку до Холмської гімназії. Леся вчила класичні мови — латину і греку — дома. Коли приїхав Михайло додому. Леся влаштовує йому змагання в перекладах із латини і... побиває свого старшо­го брата, а він визнає свою програну. Леся радіє своїм дівочим і ще дитячим тріюмфом. Старшування старшого брата скінчи­лося, але ніяк не їхня любов і дружність. Ось ілюстрація психо­логії Лесі. Нічого дивного, а тим менше поганого, немає в цій пречистій любові брата й сестри. Але залишається оця тривала її

610

амбіція виявитися такою сильною, як мужчина. І так постала тайна цього явища в літературі, завдяки якому Іван Франко назвав її найбільше мужеською поеткою в українській літерату­рі. Разом із тим Леся залишається повнокровною жінкою. її склінність до недуг, її слабосильність фізичну надолужує при­рода оцією духовою силою бути не тільки мужньою, як мужчи­на, але і ще сильнішою. Разом із тим вона має й подив, і прав­диву жіночу покрову для правдивої мужности. І тут вона явля­ється правдивою жінкою. Українське жіноцтво, часом надто горде з її "мужеськости" не доцінює правдиво жіночої сторінки її психології й отже психо-ідсології в пізнішому житті. Без цієї ранньої психології Лесі ми ніколи не зрозуміли б ані Дольорес, ані Одержимої, ані сили Антея в "Оргії".

Такий був найбільший дар у життєвій дорозі й долі Ле­сі: благословення її щасливої, повної любови й ніжности роди­ни. Щастя любови батька, матері, брата й молодших "лілеечок" із братчиком Михасем.

Для унаявлення родинного середовища Лесі, думаю, буде найкраще навести уривки із власної її кореспонденції. Наш чи­тач засмакує дещо у джерелах, крім того, що голос молодої Лесі цікавий сам по собі. Листи почала Леся писати рано іі далі пи­сала їх ціле життя. Вони є одним із першоджерел для вивчення її біографії. На щастя, збереглася значна частина її кореспон­денції, а зокрема ї листи до родини. Отже, однією з пильних чи­тачів її молодечих листів буде її бабуня. їй же цікаво знати все про життя родини її дочки. "Милая бабушка". — це в листах Єлисавета Іванівна Драгоманова, бабуся Лесі по матері. Най-рідніша бабуся завжди буде повірницею всіх дитячих чи вже молодечих "секретів" Лесі. Читаємо:

Липень 1884, Колодялше.

Милая бабушка, недавно приїхав до нас Миша (себто ві­домий нам Михайло Косач, старший брат Лесі), видержавши екзамен, і тепер буде в нас ціле літо. Моя рука вже дуже попра­вилась і я сама зовсім здорова...

Жовтень 1884, Колодяжне.

..."В нас уСе гаразд, і всі здорові. Хлопчик (а цей хлопчик це буде новонароджений братчик Лесі, ще не названий іменем, отже тільки "хлопчик". Він далі буде зватися "Микось") трош­

612

1885, Колодяжне.

"В нас тепер усе гаразд, тільки Миша заслаб кор'ю і хо­дить у гімназію. Ліля і Оксаночка здорові, хлопчик теж, він ду­же веселий і танцюристий і може уже й сам сидіти, його тепер тим часом називають Миколою, але ще Невідомо, як його на­звуть.

Я уже можу своєю рукою робить і вона вже зовсім мені не болить..."

("Хлопчик" уже дістав тимчасову назву. Читач уже знає, що це буде "веселий Микось" — розрада цілої родини. Покищо він іще вчиться сам сидіти, але ще заки цьому вій навчиться, він уже є танцюристий" бо на втіху батькові й цілій родині так здорово перебирає ніжками. Ось така подробиця характеризує родинну атмосферу Лесі. Але читаймо далі листи доростаючої Лесі. Щораз частіше стрічаємо в них погані "відмітки" про її здоров'я).

Грудень, 1889 р.

" ...Правда, я то не зовсім здорова, але я завжди така. Може в кінці января знов поїду в Київ, то на сей раз вже може й бу­де якийсь толк. Якби вилічилась, то на літо ми з Мишею приїха­ли б до Анни Іванівни та до Щури в Яготині, але ше сеє хто його зна...

...як будете писати до нас, то напишіть, будьте ласкаві, про того столяра чи скульптора Іщеіїка, котрий виставив бюст Шевченка на виставці. Де він подів той бюст?...".

Колодяжне, Квітень 1894 р.

"...у нас тепло й гарно, весна настояща, я люблю такий пізний Великдень. Тільки мені скучно, що Миша не приїхав до нас, але що ж робить, коли не можна..."

До своєї матері буде писані Леся із Криму з Евпаторії вже в 1891 році.

7.VII.1891 р. (Евпаторія)

"...з того часу як Миша приїхав, я більше сиджу надворі, бо він все сидить на березі і придивляється до прибою. Остан­нього тижня прибой був дуже великий, такий, що аж дошки з копалень виривав, і через те ми ніяк не могли вибрати часу поїхати човном, сьогодні море стишується, отже, може, поїдемо.

Поки Миша зо мною, то мені дуже добре й не скучно жиги, але от він хутко поїде, то вже буде мені дуже прикро...

Трудно окреслити дату, коли кінчиться молодість Лесі. Я сказав би, що для людей високої освіти молодість закінчується з їх університетськими студіями. Цим часом зламу вважаю в житті Лесі 'її побут у Софії. Лист до матері із 1895 року пише вже дозріла Леся. Звучить це трагічно, що вона дозріла у своєму життєвому болю. Читаьмо цей лист життєвого пролому:

7.7. 1895

„...Напиши, чи побачуся я з Мишею, коли приїду в кінці іюля? Се була б для мене велика потіха. Раніше приїхати не мо­жу. Я так люблю тепер всіх наших тута, надто тепер, і до того так мені їх жаль, що не знаю, як і розлучуся з ними, але що ж! Я бачу тепер, що я більше можу витерпіти, ніж думала перше".

Мені здається, що саме в цій нотці звучить прощання Лесі із щасливою молодістю. Ще тут тужить вона за щасливим бра­том, що принесе їй розвагу, і стільки, стільки спільного в їх житті. Але що ж?!

Леся зможе витерпіти багато більше, ніж вона думала. Як багато, багато більше — вона ще сама не знає. А разом із тим її душа вже горить любов'ю до всіх її рідних. Вона терпіти­ме за всіх її рідних у її нації і в цілій історії людства. Але це буде вже Леся-Іфіґенія, Леся-иророчиця.

Покищо ми досліджуємо ще її щасливу молодість. Я ви­передив дещо події з її життя, щоб унагляднити ролю її брата Михайла в її житті. Ми ще з ним стрінемося в історії "Плеяди", першої літературної організації в історії України, що її зоргані­зує ще молода Леся із братом Михайлом на вступі до її літе­ратурного життя в Києві.

Покищо нам доводиться вернути до розгляду інших еле­ментів із життя молоденької Лесі, якими обдарувала її загадко­ва, але велика Доля. ;

Природа й нарід у молодості Лесі

Не менше важливим від родини є світ природи, в якому жила Леся. Цей світ нерозривно поєднаний із її пізнанням на­

роду, його звичаїв, престаровинних обрядів, а найважливіше — його душі. У світовідчуванні молодечої Лесі це буде один нероз­ривний комплекс природи й народу.

Хоч доводилося їй жити й у містечках Волині, Полісся, Чернігівщини, але все був там заможний родиннй дім серед са­ду чи дерев, всюди жива й буйна природа у глибині саду чи зараз за його межами. Ліси й річки. Всюди жива українська природа. Над усім тим молодечим світом запанує маєстатичний спогад із Нечімного, з урочища, де зберігся незаторкнений люд­ською неволею світ "вільної" природи. Ця "воля природи" й не­воля світу людей стане для дозрілої Лесі філософським питан­ням. Світ первісної природи урочища Нечімного стрінеться із світом людей.

Мавка-Леся на все життя запам'ятає собі науку Діда-Лісо-вика. "Воля не ходить людськими шляхами. Раз тільки ступиш на цей людський шлях і... пропала воля". Але... не випереджуй­мо подій, хоч добре знати про те, як вони пов'язані в єдиний сплет правдивого життя.

Для ясности аналізи чи образу життя подаймо наперед у схемі місця її життя й побуту в молодості.

Отже вже знаємо, що вона народилася у Звягелі. В дея­ких біографіях знайдемо Новоград Волинський. Справа в тому, що старовинну назву Звягель змінено на Новоград-Волинський. Але нарід далі називав це древнє місто Звягелем. Престаро-винна назва "Звягель" проситься про назвознавчу студію. Зразу уявляємо собі княжу добу і старовинну Волинську Державу.

Про буйну волинську природу не будемо писати поем, бо це вже зробила Леся й багато інших. У Звягелі перебувала ро­дина Косачів від 1871 до 1878 року. Мешкали в гарному домі, із саду якого вела стежка до долини й до річки.

І навіть ця рання молодість залишає нестерті спогади в житті Лесі. До їх дому приїзджає і гостює такий велетень укра­їнської культури, як Микола Лисенко. Що ж він там робить? А разом із матір'ю записує волинське весілля. Як виглядало? А так, що до їх дому приходили запрошені селяни й селянки та із їх слів й оповідань велися наукові записки про те, що це є ве­сілля.

Що ж це є українське весілля? Це найвищий обряд жит­тя. Його корона й завершення. Це також скарбниця поезії. Це також частина вияву душі народу. Леся це все бачила й чула. Вона добре навчилася цього весілля. Побачимо пізніше, що в Колодяжному це буде улюблена забава молодих дівчат. Улюб­

615

Від 1878 до 1882 року займає родина Лесі прекрасний дім серед саду у старовинному княжому городі Луцьку. Над містом володіє старовинний історичний замок, чи вірніше його романтичні руїни. Саме ці руїни будуть сценою найважливішої драми в житті Лесі, як це побачимо. Талі відбудеться її славне на ціле молодече життя, пі, ні, славне на ціле її дійсне духове жит­тя "Віче", в якому Леся зустріне свою правдиву долю. До цієї події вернемо в окремому розділі розгляду життя молодої Лесі.

Від 1882 року родина переноситься до Колодяжпого. Це найрідніше з рідних українське село Ковельського повіту. Тут батько Лесі набуває малий масточок із садибою у виді малого двора. Це тут переживає Леся найсвідомішу частину своєї моло­дости й час завзятої праці над своїм навчанням.

Саме тут відбудеться її екскурсія з матір'ю до таємничого урочища "Нечімне", якого сильно відчутні чари таки дослівно зачарують її на все життя. Це буде сценарій преславної "Лісо­вої пісні". Разом із цією чарівною природою, незагоркненою людським житлом, легше тут такий же незайманий фолкльор пречарівної сили.

Дядько Лев Окулинський міг бути так само мудрим ста­ровинним Духом Лісу.

Північна Волинь і Полісся — це, подібно як Гуцульщина, скарбниця престаровинного фолкльору. А слово "фолкльор" оз­начає дослівно "мудрість й обрядово-звичаєва законність наро­ду". Звичаєм усіх письменників того часу буде й Леся збирати його тачерпати надхнення й мудрість із цієї криниці. Згадаймо, що її пізніша праця про "Купала на Волині", друкована в жур­налі "Житє і Слово" у Львові, має досьогодні вартість основопо­ложного релігійно-обрядового документу. Нічого вже дивного, що я не міг знайти цієї праці у "повному виданні" творів у деся­ти томах. (Буде того сорому багато, але запишім і такий сором цього видання. Звичайно... праця про Купала є... українським буржуазним націоналізмом.)

Відмітім теж, що й сама Леся, і з її голосу будуть запису­вати народні пісні, а Леся буде рішуче твердити, що запис без ме­лодії є нічого не вартий. Бо ж... мелодія має так само зміст як і слово, що більше — мелодія має глибший зміст як саме слово, як це знала Леся й інші "втаємничені".

Тут Леся буде бавитися із сільськими дітьми. А це вже поважні забави. Леся відвідуватиме сільські хати, і хто це скаже таку нісенітницю, що вона не знала народнього побуту, бо, мов­ляв, була відірвана від нього побутом на своєму "дворі".

Мабуть, саме тут на місці відмітити, що Леся мала високу музичну освіту. Але не тільки освіту, але й високу обдарова­ність. Леся була обдарована душею, що чує .музику у глибині своєї істоти. Недуга руки, яка унеможливила її гру на форте-ніяні, була однією із власних трагедій її молодости.

Тужливу мелодію сопілки з "Лісової пісні" вона напевно чула ще "там" — у пралісах, над зачарованим озером Нечімного.

Гам вона "бачила" свою мавку, чи вірніше сама нею "бу­ла", — а ви, старші, нічого про це не знали.

Ще багато дечого не знають старші літературознавці про світ уяви й дійсний світ молодих геніїв. Найважливіше те, що вони не мають іще найменшої уяви, якою мірою цей світ молоде­чих візій і мрій є справді „дійсний" у всетворчому світі візій, у дійсному духовому світі. Два визнання Лесі відкривають щілин­ку цього дивного світу. Щілинку у світі, про який, ви, старші, нічого не знаєте.

Про що не знають старші

Дивна річ, як мало знають психологи творчостн геніїв — про їх духове життя ранньої молодости. Цей світ прикритий гус­тою заслоною, яка ніколи не відслонюсться.

Дорослі генії, чи взагалі дорослі люди, немов стидаються, або, щобільше, навмисне зберігають як тайну залишки в пам'яті про світ їх молодечих переживань. Здебільша вони справді про цей світ забувають. Наступає з'явнще амнезії, тобто забуття чи витиснення, або заглушення у пам'яті цілого комплексу пере­живань і навіть подій. Але не все однаково глибоко, чи безпово­ротно затоплює пам'ять ці переживання у глибокий сумерк без-пам'яті. Буває, виринають вони як із зачарованого озера звуки роздзвоненої молодечої уяви. Буває ще так, що деякі пережи­вання залишають нестертий слід, або ще головніше, коли деякі молодечі переживання стаються важливим двигуном волі й по­чувань на все життя: Навіть коли вони здавлені чи заглушені свідомим бажанням, щоб їх витиснути з пам'яті й забути, то

однак вони діють, як притаєні двигуни нашої свідомости на по­верхні.

В житті молодої Лесі все було важливе і змістовне. Дуже рано почалося її свідоме житія, дуже глибоко в ранню моло­дість сягає її пам'ять.

Можемо однак відокремити чітко два потрясаючі пере­живання, які створили в її душі не тільки ідеальні постаті чи картини для її надхнення, але вирізьбили її власну особовість. Буде ще дивніше, коли скажу, що Леся різьбить свою особо­вість сама для себе. Творить саму себе із дивної сили її духо­вого призначення.

Спробуймо насвітлити ці два основні комплекси її душі й особовости. Свідчення про їх основоположну важливість знай­демо не тільки в її листах, але на вершинах її творчости.

Один із цих комплексів світовідчування й уявлень буде зв'язаний із урочищем "Нечімне", а другий, який розглянемо згодом, це її... "забава" в Жанну д'Арк на руїнах Луцького зам­ку.

Ми зачнемо наш розгляд від переживань "Нечімного", яке станеться символом усієї української природи в її молодос­ті й рівночасно її зрозуміння глибин народньої мудрости. "Нечімне" згущує це все в одне драматичне переживання, чи своє­рідне об'явлення того, що в дозрілому світогляді вона назве "ре­лігією своїх предків", вираженою найсильнішим у житті твор­чим вибухом ,Лісової пісні".

Лист до матері, наведений у вступі до цієї праці, є тим моментом, коли немов у сповіді вона сама відкриває занавісу свого таємного для старших і для світу духового життя.

"Ви, старші, про це нічого не знали... "...B місячну ніч бігала самотою в ліс... ... і там ждала, щоб мені привиділася мавка... -...і над „Нечімним" вона мені мріла... ...зачарував мене сей образ на ввесь вік"...

Читаємо окрему поему Лесі на тему такої нічної природи насамоті. Вона виразно каже там, у цій поемі „Братові й сест­рі на спомин", що не може розказати всієї правди про те, що вона там пережила. Скаже тільки, що бачила світло Місяця.

Вона пише:

"Мені в цю ніч приснився ясний Місяць, високе небо, вільний винокол. Блакитне світло сяло і тремтіло, немов огонь таємний чарівниці, а над тополею зоря світила,

618
моя зоря, що скрізь мені сіяла поки мене не замкнуто від неї в камінній клітці в чотирьох стінах.

Дивне диво. Навіть найріднішому братові не скаже вона всієї правди.

Про що були мої думки й писання, не буду вам казати, друзі рідні, — бо в вас наперекір сумним очам, прорветься гама непокірна сміху і буде жаль мені на сльози, вам сміх. Тож не питайте, що мені іще примріялось в блакитному сіянні. Мені в сю піч приснився Місяць ясний, високе небо, вільний винокол...

Цей вірш написаний в грудні 1896 року. Отже спомин дозрілої Лесі.

Діялося щось таємне, щось, чого вона не може розказати найріднішій істоті, якою був для неї брат. Хоч довідаємося далі, що на тему "Нечімного" була в неї якась "конспірація" з бра­том, бо мав він писати оповідання про „Нечімне" в добі моло­дечої „Плеяди". А все ж таки й він не був повністю втаємниче­ний у містерію „Нечімного".

Що ж це було? Чи с хочби якийсь натяк у цій поемі, що діялося в душі молодої Лесі.

"...а думи ткали безконечну тканку, мережану при сяєві блакитнім, аж поки сяєво зробилося рожевим, тоді у серці якось обізвалось, мов жайворонка спів, виблиснуло мов промінь... Коли ясне весняне раде сонце, малу кімнату рясно освітило,..."

Отже маємо якийсь ключ до цієї тайни, за заслону якої хочемо заглянути. Це безконечне ткання дум. Самовплив мрій чи візій із безконечною творчою "грою" уяви. Це щось як сни на яві.

Мрії, дитячі мрії. Цілий пребагатий світ дитячих мрій. Але ж є різні діти й різні їх мрії. Часом вони такі чудні, що до них діти не признаються старшим і взагалі нікому. Дещо із цьо­го світу мрій затримують поети на ціле життя. Чи тільки поети? Чи може це тайна всіх геніїв, навіть геніїв чину й боротьби. їм світить і їх веде якась зоря із їх незбагненного світу.

Може це тут тайна цієї творчої сили, що її англійський пророк Блейк вважатиме сутністю творчости цілого світу.

Велика тайна в тому, що тоді... у цих мріях... вони випе­реджують свою Долю (це Леся напише цю Долю з великої бук­ви) вони бачать себе в майбутньому й саме в такому сеансі чи трансі мрії дозрівають, як личинка метелика у шкаралущі... ні, вони самі тоді творять свос справжнє "я".

їх мрії завжди недосяжні. Вони далі гаснуть і в'януть.

"...B той час була для мене скрізь весна, вона була і в серці, і в природі, блакитні й білі проліски цвіли, і я втішалася весняними квітками так, мовби всі вони росли для мене... І я тоді жила..."

Оце фрагменти Цієї єдиної у своїм роді сповіді братові іі сестрі. Що ж скажемо? Якби "Мавка" Лесі писала вірші у люд­ському світі, то вона написала б оці рядки. Всі квіти і вся весна для неї. Вони для неї, вона для них. Вона годі живе. Коли вона родилась і звідкіль, — вона не знає. Вона все була такою, як... Леся в ці місячні ночі її мрій.

Але ж Мавка навчиться писати вірші. Багато дечого на­вчиться Мавка у людському світі, коли вона, не послухавши

: Духа Лісовика, ступить ногою у цей людський світ, куди "...раз ступиш і пропала воля".

Або як пише Леся у сповіді:

"...Безсонні ночі минали швидше, ніж у сні коханім, снувались думи, пролітали мрії, а спогади з надіями сплітались в один вінок, були там лаври, квіти... були й терни, я потім те дізнала, тоді ж не чула — ніч зачарувала.

Дуже часто такі візії геніїв сполучені із світловими вра­женнями. Пізніше "твереза психологія" опише їх, як так звані „зорові видива і сповидива", як спізнені відбитки і відгомони в очах на сильні світлові вражіння. Але чи справді ми знасмо при­роду цих дивних світел, що їх так виразно й часто бачать генії : очима своєї молодости?

Так дозрівала душа Лесі!

Переважає в неї краска синя, ясного світла, як весняне небо. Але очі в Мавки будуть мінятися, — як довідаємося далі із "Лісової пісні". У знанні таємного ми називаємо це "синьою святістю".

Як я писав про Шевченка, ця краска в нього полум'яно червона. Леся стверджує, що бачила безконечну синь. Вона тоді жила!

"Ви старші, нічого про це не знали!" Ось як відслонюється щілинка від заслони таємного жит­тя Лесі.

Цікаве й важливе свідоцтво про цю добу в житті Лесі і її „тайну" складає її сестра Ольга у своїх споминах. Сестра Ольга, найближча до Лесі віком, цс пізніша "Лілієчка" із кореспон­денції Лесі. Послухаймо її важливого свідчення:

"Жаборицькі пісні, казки, різні повір'я звичаї, купаль­ські, жнив'яні і т. д. Леся добре пам'ятала і часто згадувала.

З наймолодшого віку Леся бачила, як мама збирає народ­ні взори, перемальовує їх, лагодячи до друку. Леся дуже доб­ре розумілася на них і артистично виконувала різні українські народні вишиванки.

Однак ще у Зв'ягелі познайомилася Леся з народньою творчістю й інших народів. У неї з братом Михайлом, неначе якимись "святими книгами", поруч із "Трудами" Чубинського, з наймолодшого віку були "Мифн классической древности" Штоля і "Сербські народні думи й пісні" в перекладі М. П. Старицького".

Так пише сестра Лесі в живих і барвних спогадах про мо­лодість свою й Лесі. Подані тут факти яскраво підтверджують мою аналізу і психологічну інтерпретацію пізнішої творчости Лесі на основі переживань її молодости.

Тут хіба доводиться підкреслити отой маловідомий факт, що вона із її нерозлучним братом Михайлом розпитувалася у грубезних томищах "Трудів" Чубинського, немов у "святих книгах".

Це також доказ, що до великого свята в урочищі "Не-чімне" Леся була добре підготована і сприймала все, що там ба­чила як живе джерело отих книг, що їх читала з братом.

Чи треба пригадувати читачам, чим були ці "Труди" Чу­бинського? Це важливе джерело до вивчення українського фолкльору. Воно чисте, свіже й несфальшоване пізнішими "ви­борами" і "доборами", чи "насвітленнями". Це правдива кри­ниця того всього, що Леся сама назве одним простим визна­ченням, як "релігія моїх предків". Не можу досить яскраво підкреслити, що це окреслення не моє, а самої Лесі. З ним стрі­немся у розгляді кореспонденції дозрілої філософської Лесі.

Підхід Лесі до народньої мудрости, як до „святих книг", кидає світло на цю тайну її душі, яку так дбайливо зберігала від

621

„ока старших". Ствердження цих фактів є так само яскравим потвердженням тих моїх тез, що я їх писав у праці п. з. "Джере­ло сили української культури". Я назвав там саме фолкльор, як збережений живим у народі. Леся, хоч так прекрасно знала фолкльор, не включилася у вузький суто описовий етнографізм народницької школи. Вона, як і Михайло Коцюбинський у "Ті­нях забутих" предків", подас його в мистецько перетравленій формі чи то імпресіонізму, як у Коцюбинського, чи неороман­тизму, як я окреслюю стиль Лесі із "Лісової пісні".

"Я чував, що в давні часи тварини, дерева і скелі роз­мовляли з людьми. У мене тепер таке почуття, ніби вони щохви­лини знову збираються заговорити, і я ніби ясно бачу, що вони хочуть сказати".

Це буде в Лесі:

"Німого в лісі в нас нема нічого". Читаємо далі в Новаліса:

"Є особливі душі й духи, що живуть в деревах, у крає­видах (ляндшафтах), каміннях, картинах. Краєвид слід розгля­дати, як дріяду та ореаду. Краєвид треба відчувати як тіло: Кож­ний краєвид — це ідеальне тіло для особливого роду духів".

Дріяда — це за грецьким словом "душа дерев", або Мав­ка із "Лісової пісні".

"Ореада" — це дух чи душа краєвиду, головно гірського. Це буде "Той, що греблі рве" у Лесі.

Починаємо розуміти слово "мріла мені Мавка". Вона бу­ла й не була. Не була, як персоніфікована постать у драмі, але була, як жива істота, як душа дерев і лісу, що живе зачарована його красою й сама є частиною цієї красотворчої й жнттєтвор-чої "сили природи". Молоді генії мають свій власний світ широ­кий і безмежний, світ своїх таємних мрій. Вони самі його тво" рять і це тоді вони творять рівночасно своє "я" і свою Долю. Бо ж від їх рішення, від обраного напряму і змісту залежить все дальше їх життя. Так треба розуміти Шевченка, що "Доля вела його за руку". Насправді вів його власний талан і власна духовість, але ж він сам її творив... у бур'янах.

Сповідь Лесі і ствердження сестрички дозволили нам за­глянути й відкрити, чи радше доказати "тверезим ученим лі­

тературознавцям", що справді такий світ існує. У такому стані живе тоді вся природа своїм життям.

Тоді: "Німого в лісі в нас нема нічого".

Тоді Леся мріє про Мавку й вона якось для неї справді іс­нує. Вона її жде, щоб її вигріти, щоб те, що вона бачить очима душі, сталося живою візією. Так появиться образ Мавки в її серці й вона носитиме в собі ціле життя. Зачарують її ті обра-життя, коли незнані нам сили підказують, що наближається кі-зи "на все життя". "А ви, старші про це не знали". Аж під кінець нець, вибухне ця візія в її сповіді, що зветься "Лісова нісня".

Невисказана ніколи тайна її душі — це ота проста правда, що наша Леся ідентифікує себе із тією вимріяною Мавкою. Оце є тайна її місячних ночей. Тайна її ніжної і пречистої душі.

Дядько Лев це не просто дядько Скулипський, але оживо­творений Володар Природи. Дядько Лев знає всю душу Приро­ди. Він розказує казки, „які ніхто не знає й не вміє". Дядько Лев розкриває перед нею те, що відчувало її серце. Вся Приро­да є прекрасна. Вся Природа є жива. Вона має свою невидиму зачаровану душу. Дядько Лев це знає й уміє ладнати людське життя із Природою. Це дядько Лев дасть Лесі фатальне чи бла­женне перестереження: „Залитися у світі природи, донечко люба. Не йди у людський світ. Там немає волі. Раз тільки сту­пиш і пропала воля".

Але Мавка-Леся не послухала дядька Лева. Вона стала людиною. Вона пішла у людський світ. Але в цьому світі вона не перестане бути Мавкою. Вона буде боротися за все прекрас­не, благодарне, за все ідеальне. Цей свій світогляд, чи радше сповідь, висловить Леся так ніжно, щоб затерти межу між пое­зією і своєю "тайною". Вона боялася, що навіть найрідніші її не зрозуміють. Вона дотримала "тайни". Якби пішла ще малень­кий крок далі, то пропав би ввесь чар її зачарованої пісні. Ма­ленький крок від пОезії до правдивого світовідчування поета.

І справді поезія є тією святинею, де може знайти захист переслідуваний "світом". Поезія сплітається нерозривно із глиб­шим усвідомленням життя, а на її вершинах... життя цілого все­світу. Тоді встають із духа поета нові об'явлення. Поет стається пророком. А Леся Кассандрою, Іфігепісю, Жанною д'Арк, Одер­жимою, чи найвірніще -— Дочкою Прометея. А в її молодості ці всі майбутні постаті дадуться звести до однієї...

На руїнах Луцького замку буде Леся "бавиться... в "Жанну д'Арк". Ми пригляньмося цій несамовитій „забаві" молодої Ле­сі. Бо в людському світі Мавка "Лісової пісні" перемінюється в правдиву й живу Жанну д'Арк.